Case History SW3

Antin Lak, b. 1910 in the Poltava region. During the famine narrator was a teacher of Ukrainian language and literature in Kremenchuk and received 300 g. of bread daily. Narrator earlier taught in Donbas during period of Ukrainization. During the famine in 1932 people died on the streets of Kremenchuk, and the bodies were picked up by trucks every morning and evening. Director of a medical center instructed drivers: "There is no famine. People are dying not from famine but from protein deficiency dropsy). In the spring of 1933 hundreds of bodies were picked up daily. Helping the peasants was anti-Soviet activity in the eyes of the authorities. Narrator also saw people dying in the villages. He recalls being in Kharkiv the day Mykola Skrypnyk shot himself and for his funeral. Narrator's account stresses the despondency and helplessness of the starving peasants, especially of the aged.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище, якщо хочете.
Відповідь: Антін Лак, бувший вчитель середньої школи в місті Кременчуку на Полтавщині.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: Я народився в 1910-му році, 10-го жовтня.
Пит.: В якій місцевості?
Від.: На Полтавщині.
Пит.: На селі чи в місті?
Від.: В нас Полтавщина - село. В той час в 1932-му році, я вчителював у місті Кременчуку. Це середньої величини місто на Україні, майже в центрі територіяльної України. Становище на селах було занадто тяжке. Натиск на селянство йшов по лінії партії на колективізацію. Селяни добровільно не хотіли йти в колгоспи. Примушували залякуванням. Залякування йшло по лінії ліквідації куркульства як кляси. Багато селян було зачислено в категорію куркулів і їх висилали вбільшості далеко на Північ, в Азію або в європейській частині до Архангельська, більш холодні частини радянської імперії, яка зветься СРСР. Ці люди в більшості там гинули від морозів, від труднощів життя. І тому деякі листи, що приходили до селян - це були страшні свідочення їх страждань. 1932 рік був страшний своїм натиском на примусову колективізацію, і разом з тим адміністративно селян пограбував уряд від всього того, що було зібрано з урожаю. Урожай був не дуже значний, але все ж можна вважати, що він був середнього розміру. Але уряд зробив так, що в селян майже все забрали й деякі селяни примушені були закопувати дещо з зерна або продуктів. Та уряд дозволив тим групам активістів, які виконували урядові накази, розбивати печі, дозволив розкопувати усадьбу - шукати, де б були можливо заховані харчові продукти, й забирати. А за це селян карали - арештували і садили до в'язниць. Я, як учитель, діставав 300 грам хліба на день. Звичайно, це було занадто мало, але можливість існувати була забезпечена. В цей час відбувалися суди над селянами, що не виконували пляни доведені, як вони казали, до двору. Якщо в них знаходили якісь заховані продукти, то їх карали висилкою до примусових в'язниць, таборів примусової праці і навіть розстрілом як ворогів народу. Найбільш трагічним часом у той трагічний рік 1932-ий - це була зима й потім весна 32-го року. Будучи в місті Кременчуку, я бачив, як щоранку й щовечора вантажні авта по вулицях забирали померлих селян, які великими групами приходили до міста, щоб роздобути всякі аби які харчові продукти. Та там для них не було, й вони вмирали щоденно на вулицях цього міста. Вантажні truck-и, вантажні авта забирали їх до певних установ. Зокрема, в Кременчику такою установою був великий медичний комбінат на краю міста. До цього комбінату переважно щоденно вранці й вечором, а йнколи й в півночі, приходили авта, вантажні авта, наповнені трупами померлих селян, а там уже їх обробляли й відповідно закопували в велечезні ями, бо цей комбінат мав великий шматок землі й достатню простору, щоб ті ями могли взяти й тисячі людей поховати. Це величезні широкі рови, куди вкидали їх і засипали вапном. Вантажні авта вели робітники, поскільки це державна власність, то ті шофери були на службі й вони й привозили. Цікавий момент був. Я раз зайшов відвідати мого приятеля, вчителя, який був хворий і лежав там в тому комбінаті. Коли я підійшов до воріт до того комбінату - він був огороджений де були лікарі. До воріт якраз під'їхав truck, наповнений трупами померлих селян, і тут же з воріт виїжджав директор цього комбінату, наскільки пригадується, по прізвищу Олександер Ольшанецький. Він зупинився і один з шоферів каже: - Ми привезли померлих з голоду. Він каже: - Голоду нема. Люди вмирають не з голоду, а від безбілкових опухів. Це є хвороба, як він каже, ББО й на другий раз ви тільки так і кажіть, що це вони померли від ББО. Повторюю, що ББО - це безбілкові опухів. Так що він як партівць - комуніст вів лінію на те, щоб не вживати слова голод, а закривати це від народу й називати смерть з голоду - смерть від ББО. Дещо про себе. Я був учителем в різних місцях України. Почав працювати з Донбасу. До Донбасу я поїхав по закінченню вищої школи й там дістав працю в середній школі міста Лисичанськ. Там я попрацював один рік і потім знову повернувся на Полтавищину, бо мене призивали до армії. Дякуючи тому, що я був один син в родині, то мені дали пільгу, й я залишився в Кременчику, й там же я дістав вчительську працю, і цей період голоду мене застав в місті Кременчуку. Коли я був на Донбасі, там проходив процес українізації. Це звичайно дуже цікавий період був у культурному розвитку українського народу. Міністер освіти Скрипник уважав, що український державний апарат мусить обслуговуватися українською мовою, а не російською. Населення мусить вживати свою мову не лише між собою, але й в урядових установах. Йому так легше й держава мусить це запровадити в інтересах народу й в інтересах держави. Але потім процес цей повернувся в протилежний бік і українізацію затиснуто, і почалася знову русифікація. Але я вже тоді поїхав з Донбасу й перебував у місті Кременчуку. Тридцять другий рік був страшний рік. Села затихли. Не було чути ні співу, ні веселих розмов, ні типових селянських свят, бо уряд пограбував селян цілком своїми податками як натурою, тобто зерном і продуктами - м'ясом, так і фінансове - податками грошовими. Здавалося, що кінчається життя. Селяни були в відчаї. Не було жадного інтересу для них активно приймати участь у розгортанні колгоспного життя, колгоспної праці, яку їм примусово нав'язали. Позбавили їх любов і до землі, позбавили їх права мати город свій, мати можливість особисто щось для себе придбати. Був страшний час. І от в цей час 32-го року була досить сувора зима й відсутність харчів позбавили селян можливості на витримання цього року, щоб залишитися в живих. Найстрашніша була весна 33-то року, коли, наприклад, в місті Кременчуку сотнями збирали трупи по вулицях щоденно, й це продовжувалося аж до літа, поки вже з'явився новий урожай і пізньої весни було дано розпорядження дати населенню деякі зернові культури для засівання землі. Як я пригадую ясно, засів був переведений в такій малій мірі, що можливо в деяких місцях одна десята землі була засіяна, а то степ стояв порожний, заростав бурянами. Так що урожай 33-го року не міг бути значним. Це був дуже малий урожай, бо земля не була засіяна. Як переносили цю зиму селяни? Зиму 33-го року? Багато з них, особливо старого віку люди, нікуди не рухалися. Вони надіялися, що може будуть якісь зміни, можливо вони дістануть якусь допомогу. Але допомога не приходила й, будучи сам з селянської родини, відвідуючи свої знайомі села, я бачив як ті старші селяни просто лягали в хатах, перемучені голодом, попухлі й в такому стані вони кінчали своє життя. Ні на кого було жалітися і ні до кого було звертатися за допомогою. Вони гинули в своїх хатах на підлогах або на печі. І в такий спосіб і кінчалося їхнє життя. Будучи в Кременчуку, я щоденно проходив голівною вулицею по різних справах - чи до крамниці, чи до знайомих, і я бачив тих селян, які приходили до міста, щоб дещо дістати. Це були обідрані, й дуже змореним життям люди, які вже майже не були здібні прохати в прохожих, щоб їм допомогли або щось дали. Вони, мов прив'язані, стояли коло дверей тих закритих їдалень для всякого партійного активу та радянського, щоб може там, щоб хоч трохи дістати. Але, звичайно, їм там майже ніколи не вдавалося щось дістати, бо й той актив не мав дуже багато з чого поїсти. Все було дуже обмежене. Та й допомога селянам на очах урядовців була б розцінена як антирадянська діяльність, бо вважали, що селяни, які кидають село й ідуть до міста, то не є справжні селяни, що підтримують радянську владу, а ті, які не симпатизують політиці уряду й партії. Міське населення звичайно вбілшості в Кременцуці, там була тютюнова промисловість - там було три великих тютюнових фабрик, то ті робітники діставали свої харчові картки й по тих картках діставали там трохи цукру, трохи олії або масла, трохи й хліба звичайно і в иакий спосіб трималися. Так що ті робітники, що мали постійну працю, вони могли пережити ці труднощі з великими теж труднощами, але все ж витримати це лихоліття і не впасти смертю з голоду, що виключно залишилося на долю селян, яких знищено мільйонами. Щодо статистики, звичайно цієї статистики взагалі не можна знати, бо якщо уряд і вів, то це були такі секрети, що недоступні були ні для преси, ні для науковців. А приблизно спочатку уряд признав, що десь зникло від трьох до чотирьох мільйонів населення на Україні, але це не відповідало дійсносте, бо знищено було значно більше. Як одні джерела вже в той час вказували від 6-7.000.000, європейські джерела вважала вже 8.000.000, а фактично це ще було більше знищених голодом. І я вважаю, що ця статистика, що президент Реган сказав, що Сталін знищив 20.000.000 населення, то воно відповідав найбільшій дійсності. І серед тих 20.000.000 більша частина припадав на український народ.
Пит.: Чи Ви часто ходили до села?
Від.: Так. У вихідні дні я заходив в сусіднє село Кухнівка. Ну, це приміське село. Воно також було в тяжкому положенні, й коли я заходив у деякі хати, то на печах старі жінки лежали, вмираючи з голоду.
Пит.: Чи Ви знали тих людей?
Від.: В пам'яті вже прізвища майже зникли.
Пит.: Я просто хочу знати чи Ви їх знали?
Від.: Це були знайомі люди, в яких інколи в ліпші часи доводилося купувати продукти, але вони тепер були самі голодні й вже до них заходите було ніпощо.
Пит.: Де жили Ваші родини?
Від.: Ну, в мене вже батько до колективізації помер. От і мати моя жила зі мноє, так що я вже родин не мав ніяких в тій місцевості. Деяких моїх родичів за невиконання плянів доведених до двору повиганяли з хат, майно було продане з торгів, які влаштовувалися за невиконання доведених плянів і за невиплату податків грошових.
Пит.: І що вони робили?
Від.: Ну й вони тікали до міста. Вони повтікали всі до міста й там в різних місцях, особливо вони тікали в Донецький басейн, на Донбас, як це в нас вважалося. Там на шахтах, на копальнях вугляних можна було деяку працю дістати.
Пит.: Навіть для куркулів?
Від.: Навіть для куркулів. Я одного разу в Артемівському зустрів одного знайомого розкуркуленого, привітався і запитав його: - Що ти тут робиш? А він каже: - Я завідую курьми Кагановича. А Каганович тоді був секретарем Донецького партійного комітету. А я кажу: - Великий курник у нього? - Отак, каже, великий. Я відповідаю за все; я і годую, напуваю курей, бо любить мате щодня курку на столі. І от так він підтримував у харчах Кагановича, Лазаря Кагановича. Потім він став вже Генеральним секретарем ЦК Компартії України і членом Політбюра, а потім міністром транспорту був.
Пит.: Що Ви вчили в школі?
Від.: Я вчив українську мову й літературу.
Пит.: А як?
Від.: Ну, я закінчив факультет мови та літератури, так що моє знання мови української і російської було рівнозначне, так що потім я перейшов на викладача російської мови, й в такий спосіб я став спеціалістом з російської мови. Ну а потім, коли я переїхав до Росії, то я вже там виключно викладав російську мову й літературу. І це мені пригодилося, як я прибув до Америки, бо тут теж дістав працю редактора російської мови в Press Service, United States Information Agency, й тут я вже пропрацював 26 років як редактор російської мови. Я був у Харкові в той день, коли Скрипник застрілився. Це був соняшний теплий день, і населення Харкова було в стані великого здивування. Як так? Такий старий більшовик і застрілив себе, покінчив життя самогубством після такого довгого перебування в членах комуністичної партії на багатьох визначних провідних посадах? Під вечір по Харкову прийшла вістка, що Скрипник у шпиталі й що він прийняв візиту Косіора й деяких інших членів Політбюро комуністичної партії України. Коли вони зайшли до Скрипника, то він з трудом, лежачи на півсидячи в ліжку й з зусиллям з кров'ю на вустах прохрипів: - Остання помилка Скрипника - показуючи рукою на серце. Бо виходить, що він в серце, але куля пішла нижче серця і це затримало його при житті на кілька годин. Потім він помер. Чому він так сказав? З розмов по Харкову видно було, що перед цим, день чи два на Політбюро розбирали справу Скрипника. Його обвинувачували в багатьох ухилах, і він примушений констатувати був, що це його остання помилка, що він не поцілив прямо в серце. На другий день хоронили Скрипника. На зібраннях вчителів міста Харкова появився Володимир Затонський, який тоді вже був міністром освіти на Україні. Він з'явився в військовому убранні, настільки мені пам'ятається, з двома орденами на грудях і дав характеристику Скрипника позитивно, що він боровся за справу комунізму й що його кров впаде на голову ворогів комуністичної партії. Він підняв руку й сказав, що він своє життя теж віддав партії, і що він не здригнеться перед ворогами й навіть похвастався тим, що, піднявши праву руку, сказав: - Оця рука підписувала присуд під Базаром - де 310 козаків - тобто українців - які прийшли в зимовому поході, були оточені радянською армією і взяті до полону. Коли їм заявили вимогу, щоб вони перейшли на сторону Червоної армії, козаки відмовилися. І винесений був присуд - всіх розстріляти. Відомо, що почався стріл кулеметний з співом козаків "Ще не вмерла Україна." І на цьому закінчилася трагедія тієї частини українців, що попалися в оточення під Базаром. І знову трагедія повторюється далі й після того як Затонського згодом було заарештовано і поставлено перед ним жахливі обвинувачення в зраді партії, то він примушений був закінчити своє життя смертю і повісився в в'язниці на своєму рукаві, як це свідчить сестра Лесі Українки в своїх спогадах, бо вона була якраз в тій в'язниці в той час, коли повісився Затонський, і коли допитували доньку Косіора, яка з кімнати допиту, щоб було чути на весь коридор, де проводили сестру Лесі Українки, й крик її був такий, що: - Гад! Не тягни за груди!

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz