Case History SW07

Anonymous male narrator b. 1918 in a village of 529 families and about 2,100 inhabitants, near Korsun' into a family which had 5 desiatynas of land. Narrator reads account of famine, stating that his family took in the widow of a dukulakized famine victim and that she too starved to death. The head of the sil'rada was assassinated, the village paying heavily for it. The culprits were arrested and their families exiled. Peasants had been against collectivization. People in charge of the sil'rada were ignorant. Narrator repeats a number of anti-Soviet witticisms of the period. Narrator was aware of informers in the village. A plenipotentiary was sent from the district to the village. Narrator estimates that about 20% of the village was dekulakized, sometimes for non-fulfillment of procurements quota. The famine began in 1932, with the spring of 1933 being the worst. In his area, the famine was worsened by hard rains which washed away peasants' secret spring plantings in 1933. Theft was essential to survival, and people stole from the local sugar factory. Many left for Donbas. Later narrator went to Kam'ianets-Podil's'k, no one said anything about there having been a famine there. In 1929 there were arrests in the village in connection with the SVU affair. In narrator's locality famine lasted into 1934, when the harvest was good (this may indicate confused chronology, since in most areas the 1934 harvest was poor).

Питання: Будь ласка, скажіть коли ви народилися?
Відповідь: Я народився в 1918-му році.
Пит.: А де?
Від.: На Україні, Київщина, Корсун'щина. Славне місто Корсунь, де Богдан Хмельницький зробив велику поразку князеві Потоцькому.
Пит.: А де Ви жили під час 20-их та 30-их років?
Від.: Яких років?
Пит.: Двадцятих та 30-их.
Від.: Я жив у рідному селі, бо я був ще дитиною, і жив я, звичайно, при батьках.
Пит.: А скільки осіб?
Від.: У нашій родині було чотири осіб: нас двох братів, батько й мати.
Пит.: Скільки десятин землі мали Ви?
Від.: Мій батько мав п'ять десятин землі.
Пит.: Чи Ви були бідняки чи середняки?
Від.: Я б сказав між бідняками і середняками мій батько рахувався, бо п'ять десятин землі це не було багато.
Пит.: А скільки осіб було в Вашому селі?
Від.: Наше село нараховувало 529 дворів. Якщо помножити на чотири осіб в родині, ну то приблизно вийде десь біля 2.100. Крім того в нашому селі була цукроварня, при якій завжди нараховувалося постійних може коло 250 робітників.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Так, у нашому селі була церква.
Пит.: То була автокефальна церква?
Від.: Бачите, я вам точно не можу сказати, бо тими речами й питаннями я ще не цікавився, з огляду на свій вік, а тільки пам'ятаю, що священик в більшості закидав по-російському до нас.
Пит.: Як Ви хочете, можете читати, що Ви маєте там написано, а після того...
Від.: Я написав маленький нарис і хотів би його прочитати: Була весна - 1933-їй рік. Батько обрадував нас своїм приходом, бо завжди щось приносив зі собою для нас голодних. Так і цього разу трапилося. Приніс десь роздобутої макухи, до якої ми з братом Іваном припали, як до цукерок. Тверда була - треба було її гризти, бо ми були голодні. Наша мати чулася дуже слабенькою від недоїдання. З макухою вона не могла справитися так, як мала недомагання зі зубами. Сьогодні вона чулася жвавіше, бо роздобула аж цілу риночку борошенця і готовилася пекти хліб. Намішала вона до борошна картоплі, буряка й ще там щось, щоб було більше тіста на хліб, але як обмаль, то обмаль, а ми з братом чекали нетерплячи на той хліб. Старий Петро Ткичик, сусід наш, уже не ходив по селах просити хліба, бо люди не мали що давати, а його сліпа жінка уже лежала на лежанці пухла й чекала свого кінця. Смерть не забарилася і за тиждень поховали Петрову жінку. Померла вона з голоду. За два місяця поховали й Петра - не витримав. Діти їхні десь зникли без сліду. Ще тиждень пізніше дітвора знайшла під тином сусідку Степаниду, опухлу від голоду. Помогли їй добратися до хати. За два дні вона померла, лишивши двох сиріток. Цієї ж весни 1933-го року в хаті розкуркуленого Романа відбувся сход колгоспників та інших селян, на якому голова сільради, як правило, партієць, доводив до відома всім, що наше село не виконало хлібозаготівку та що на завтра призначаються підводи й люди, що будуть збирати хлібозаготівку. Не забув голова сільради з притиском сказати, що ще частина людей не списана до колгоспу й що вони гальмують розвиток соціалістичного господарства. В цей час почувся постріл за вікном. Всі збентежено й насторожено кинули погляд на вікно, а потім на голову сільради, який вже більше не встав. Село заплатило за його смерть дуже дорого, заарештували підозрілих, а їхних родин вивезли на далеку північ. Поховали його з великими почестями. Не на цвинтарі, а перед будинком сільради, через дорогу від церкви. Аж при німцях селяни розправилися ще раз з ним. Будучи підлітком, мені були байдужі проблеми життя, але, коли одного разу мій батько, поклавши морщисту свою руку мені на плече, сказав: - Синку, приходить кінець. Ні в коморі, ні в схованці вже немає нічого. А потім каже: - Господи, хоч би вернулося таке життя, як було за царя. Тоді я зрозумів, що вже гіршого не може бути. Бідний труженик-колгоспник мусив працювати від зорі до зорі за 200 грам зерна на трудодень. Чи ж можна прожити за 200 грам хліба родині? Зруйнували українського господаря своєї землі й запровадили колгосп. Тут-то і не диво, що по цілій Україні появилися чи витворилися жарти з найточнішими відтинками підрадянського життя, всебічно зображаючи картину радянського раю: "Нема хліба, нема сала, бо Радвлада все забрала;» "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні,» "Віддав в колгосп коні й віжки, а сам ходить пішки," "В колгоспі косять, а самі хліба просять,» "На хаті серп і молот, а в хаті смерть і голод.» Це коротенько я написав те, що в мене виявилося в голові на цей короткий час, коли мене запросили сюди.
Пит.: І справді я не можу нічого сказати. Чи Ви пам'ятаєте, яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: Точний відсоток я не можу сказати, але брали те, що в людей знайшли. Були виконавці, призначені сільрадою чи колгоспом, я вже точно не можу сказати.
Пит.: Ну, це вже перед колективізацією чи до?
Від.: До колективізації.
Пит.: Багато чи мало?
Від.: До колективізції я вам не можу відповісти, яку частину податку брали, бо я був тоді ще замолодий.
Пит.: Коли почалася колективізація?
Від.: Колективізація почалася приблизно в 28-му, 29-му роках, де ліпші умови були для колективізації, де більше було активістів, пропагандистів, там легше вона проходила, без опору, й там вона почалася раніше й успішніше для влади.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації, чи ні?
Від.: Звичайно, люди проти колективізації спротивлялися. Поперше, чому вони спротив лишалися? Бо треба було віддати землю до колгоспу. Треба було віддати сільськогосподарський реманент: борону, пила і так далі, і треба було дати тягло: коні, воли й корови, якщо їх хтось мав. Тому верства людей, що заробляла мозолем на життя, такому спротивлялися тому, що вони хотіли бути самі господарями на своїй землі, а не віддати все до колгоспу. Натомість, бідна верства населення вбачала щось у колгоспі такого, що може їм легше життя бути, чи щось такого але вони помилилися.
Пит.: Що Ви можете розказати про владу в Вашому селі? Що Ви пам'ятаєте про сільраду?
Від.: Що я пам'ятаю про сільраду? Як закон, голова сільради мусив бути партієць і до партії приймали найбільших таких патріотів, які вислужилися ще під час революції, були червоні партизани. Чи він був грамотний, чи був неграмотний, то не грало ролі, а йому давали партквиток і назначали його на посаду голови сільради чи ще якусь посаду при колгоспі. Я пам'ятаю один випадок, коли я мусив їхати до школи, мені треба була метрична виписка. Я прийшов до сільради й був тільки один голова сільради в канцелярії. Він не міг мені виписати метричну виписку. Я мусив її виписувати сам, а він прибив печатку й на тому був кінець. Розписався. Як він там розписався, ніхто не знає. Значить він був малограмотна людина, а таких людей влада використовувала.
Пит.: Чи були сількори чи сексоти?
Від.: Як звичайно, в кожній, в кожному угрупованні є різні люди, включно з сексотами. Влада шукала за такими людьми й їх використовувала. Вони використовували їх для пропагандивних цілей і таке інше. Переважно це були люди приїжджі.
Пит.: Чи були уповноважені ЦК?
Від.: Особливо при цукроварні, що в нас була в селі. Секретар партійного осередка є уповноважений якимсь районним Центральним комітетом, бо ніколи не був тутешній, а завжди був присланий партією звідкись із незнайомого місця і для нашого селянства він був незнайомий.
Пит.: Як провадилися сівкамапнії?
Від.: В кождному селі вони провадилися по-різному. В нашому селі багато хліборобів було, й як надходила весна, в нас був виїзд. Як настав березень місяць, у тоді в нас уже весна була на повному ході і десь, я думаю, на початку або наполовині квітня такий виїзд організовували. В чому полягав той виїзд? Кожний, це ще до колективізації, кожний селянин, хто мав корову й сільськогосподарський реманент, плуг або борону, запрягали й була така нарада по цілому селі. Це для того, щоб збудити з зимового сну того селянина, щоб він знав, що весна надворі й треба братися за посівну кампанію. Кожний раз це в нас кожного літа проводилося.
Пит.: Чи було в Вашому селі МТС?
Від.: Ні, в нашому селі не було МТС, але в сусідському районі-містечку був і ще в одному містечку, якого я не називаю тут з певних причин, і ті МТС присилали своїх трактористів і свої трактори, які обробляли колгоспну землю.
Пит.: Як відбувалися хлібозаготівлі?
Від.: Хлібозаготівлі відбувалися дуже просто: назначили кожному селянинові чи господареві, що ти маєш здати стільки-то хліба. Якщо селянин мав менше землі, трохи менше, а ті селяни, що не пішли до колгоспу, на них накладалося якнайбільша квота хліба, щоб вони здали державі. До такої міри надавали, що їм не було можливо сплатити тіх квот, значить, натурою, хлібом, і після такого невиконання плану влада мала право до них мати претенсію, що вони видали, не виконали перед державою свойого завдання, й вони в них за те мусять відібрати поле або навіть попадав на листу розкуркулення.
Пит.: Скільки осіб були розкуркуленних?
Від.: Я думаю, яких 20% селян у нас було розкуркуленно.
Пит.: А що сталося з ними?
Від.: Що сталося з розкуркул енними? Пам'ятаю свою двоюрідну бабцю, сестру своєї мами. Вони жили в центрі села. Мали коней, були заможні, мали воли й мали паровий млин, робітників мали в тому млині, і вони також попали на листу розкуркулення. Пам'ятаю, як сьогодні, бабця пекла хліб і коли прийшли люди уповноважені від влади, щоб їх вивезти, вони навіть не чекали, поки хліб спечеться: зразу моментально їх забрали, вивезли, де їх вивезли я не скажу точно, тільки знаю, що за декілька місяців та бабця крадькома приходила в село й приходила до моєї мами, яка її приготовляла клуночок: кусочок сала, хлібину, щоб вони мали якось прожити. Таке їхнє тяжке життя було. Що зробили з їхньою хатою? З їхньою хатою зробили слідуюче: де була піч, розкидали й побудували сцену, а іншу частину, сторону хати добудували ще й зробили там кпюб. В тому кпюбі приходипося і мені бувати декілька разів. Оце що сталося, як було розкуркулення. Насильно вивозили, людей вивозили, ніхто не знав, де їх вивозили, десь в інші місця, других на північ вивозили, деякі навідуватися, а взагалі побачити своє рідне село.
Пит.: Коли почалася голодівка в Вашій околиці?
Від.: В нашій околиці почалася відчуватися голодівка вже в 32-му році. Тридцять третій рік був жахливий. В наших околицях, крім того голоду, який насильно був створений, ще випала страшенна злива й люди - в 33-му році на весні - те, що мали щось посаджено в городі, або засіяно десь трошки жита чи пшениці, вода все змела, і то було катастрофально й люди терпіли подвійно.
Пит.: Як люди спасалися від голоду?
Від.: Люди спасалися від голоду по-різному: хто не зумів спастися, той віддав Богові душу, а хто міг спастися якимсь способом, той якось вижив. Аж у радянській системі, як не вкрадеш, то не проживеш і випадки крадіжки були дуже часто в нас, тому що в нас була цукроварня і склади цукру були в спеціяльно збудованних приміщеннях і в ті приміщення перевозили цукор возами, кіньми, а переважно волами. Волами для людей було вигідніше, бо вони повільно йшли й крали цукор. Як можна цукор вкрасти? Не можна мішок розв'язати й набрати, бо мішок є закритий. Є таке дерево, називається бузина, воно оригінальне тим, що всередині воно порожне і як воно висохне, то робиться така цівка, що можна дуги, порожня. Тоді відрізали яких сім інчів тієї бузини, з одного боку загострювали, дуже гостре робили й в мішок пхали. Якщо впхали в мішок, цукор по тій сівці сипався і з кожного мішка, скажім, по 500 грам, по кілограму чи по стілько-то. Поки доїхав до того складу, де цукор складали, той робітник мав собі два, три кілограм цукру, а раз мав цукор, цукор - енергія, уже люди жили. Крім того ходили люди, крали буряки цукрові при цукроварні на кагатах. Як возили буряки до цукроварні, переважно діти ходили за підводою, за возом і крали в мішок, як він украв чотири, п'ять буряків, а той що віз, він бачив, що беруть бузки, але він нічого не сказав тому, що він знав, що він голодний і таким чином люди спасалися. Звичайно, наслідки були, якщо десь цукор вкрав при цукроварні, а його зловили, були різні суди. За два кілограма цукру давали два роки в'язниці й так далі й так далі.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Так, у нас при цукроварні був спеціальний гуртожиток. Із інших місць присилали дітей і на кошт цукроварні їх там утримували, мешкання давали, їдальня була, і таким чином вони до школи ходили разом із нами й так далі. Наші сільські діти, які полишалися сиротами, ті були щасливі, що попали до дитячих будинків, але їх переважно забирали геть із села й притулювали їх в іншій місцевості, таким чином дехто повернувся, а дехто й не повернувся.
Пит.: Чи була якась комуністична інструкція в тім домі?
Від.: Я не думаю, що тих малолітніх дітей, якісь спеціальні лекції їм давали. Я навіть з одним товаришував і бував дуже часто в тому простенькому гуртожитку, де вони були, але я ніколи не чув, щоб якась спеціальна інструкція для них була. Такої не було. Принаймні, я не чув про таку.

Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Персонально, я того не спостерігав і не знаю, щоб у нашому селі таке було. Проте, як посходилися жінки, мами, а ми до їхніх розмов прислухувалися. І були розмови, що от у сусідському селі мама з'їла свою дитину. Такі випадки були, але в нашому селі я не чув, щоб то таке траплялося. По інших селах розмови такі були, що то таке траплялося.
Пит.: Чи Ви були репресовані?
Від.: Ні, я не був репресований і батько не був репресований, бо батько мій, як здав землю до колгоспу, в колгоспі не працював ні одного дня, а він працював, як робітник, увесь час на цукроварні.
Пит.: Чи Ви самі знаєте людей, які вимерли з голоду?
Від.: Так, знаю. От я вже зачитав, хто помер тут з голоду. Я маю живого свідка, живе тут. Батько помер з голоду, брат помер з голоду й сестра померла з голоду. Прізвище я також не буду казати, хоч знаю цих людей і зустрічаюся з ними й багато інших людей вимерли з голоду, імена й прізвища їх стримуюся називати, через певні причини від мене не залежні.

Пит.: Чи Ви тимчасово залишали своє село під час голоду?
Від.: Ні, я був ще замолодий лишати.
Пит.: Чи Ви знаєте, де була найгірша голодівка?
Від.: Так, як на мій погляд, то я думаю, що в наших околицях та голодівка була най дошкульніша, найгірша. Наприклад уже пізніше, коли я працював у Кам'янець-Подільській області в прикордонній полосі, там люди голодівки не відчували, й чули, що страшенна голодівка була в центральній Україні, але в прикордонних областях тієї голодівки не було. Очевидно, це з тих причин, що все таки через кордон, хоч він був і на замку, але завжди переходили якісь вістки, й, щоб була голодівка в прикордонній полосі, то, очевидно, за кордоном про це знали б також.
Пит.: Чи багато людей виїхали на Донбас чи на Кубань?
Від.: Дуже багато. Дуже багато. Я б сказав би, шо третина населення під час голодівки роз'їхалися. Дехто на Донбас, а дехто в інші індустріяльні місця і там же деякі тоді й поженилися і приїжджали тоді лише на відвідини вже після голодівки.
Пит.: Чи люди виїжали в Росію?
Від.: Я не знаю точно, чи люди виїжали в Росію під час голодівки, але знаю, що такі запроектовані переселення в Україні були, і то дуже часто.
Пит.: Чи люди знали, що в Росії не був голод?
Від.: Я думаю, що під час голодівки, люди не знали, а як хто знав, то промовчував, щоби не попасти в конфлікт з владою, але після голодівки люди вже знали, що на Україні був найсильніший голод, а по інших областях, навіть України, не то що Росії, такого голоду не було й не всі люди про те знали.
Пит.: Що Ви знали про величину голоду тоді, чи Ви знали, що голод був по всій Україні?
Від.: В той момент я не знав, чи голод був по всій Україні, я собі в'являв, шо це люди так живуть, люди так голодають і що то на ті роки, що я мав, то я думав, що то так би мовити, кожний переніс ту біду, я аж тепер бачу, що то було штучно зроблено, бо все випомпували від селян, знищили інтелігенцію, знищили верству селянства, яка могла продукувати найбільше хліба для держави. Така справа.
Пит.: Чи Вам тоді були відомі, наприклад, такі як Скрипник?
Від.: Інші українські діячі - комуністи? Так, Скрипник був відомий і були також відомі деякі інші, тому що під час процесу СВУ на Україні, деякі люди були, чи були вони замішані, я точно не можу сказати, а принаймні влада їм пришила, що вони були замішані. Наш сусід, хрещений батько мого брата, також попав у ту неласку. Сам був вчитель, мав двоє діточок, молодий, енергійний, вчителював, і йому пришили, що він належить до СВУ й його забрали, й я знаю, що його жінка більше не побачила. Він так додому і не прийшов. Це є чорне на білому, написане в моїх листах від батька.
Пит.: А що люди думали, наприклад, про Петлюру?
Від.: В той час? Мені тяжко сказати про те, що думали люди про Петлюру, але мій наймолодший батьків брат, мій дядько Михайло, був у петлюрівській армії, але про це знає тільки родина, ну й під кожною старою хатою був схований, так у нас казали, коцупал, так обрізані під час революції, значить, люди, щоб легше носити зброю, обрізували дуло, і коли час найшов ховати цю зброю, вони ховали під стріхами. Значить, мій дядько був там у петлюрівській армії, але про це ніхто не говорив, а як хто говорив, то тільки в родині де не розповсюджували. Я певний, що і другі були також, але про те мало хто знав у селі, а хто знав, то мовчав.
Пит.: Коли та як скінчився голод?
Від.: В нашій околиці голод не кінчився в 33-му році, бо як я перед тим ствердив, що була велика злива також і це пошкодило і ще раз принесло, так сказати, натиск людей і люди так сказати, відчували ще голод навіть у 34-му році, але вже в 34-му році був добрий урожай і люди вже стали, так сказати, вільніше чутися, веселіше.
Пит.: Як люди перебудували своє життя після голоду? Чи вони поїхали до міста?
Від.: Як кому пощастило. Одні лишилися тут на місці, другі під час голоду виїхали по індустріальних містах, і якщо вони були ще не подружені, а такі роки підходили, очевидно, значить, природний вияв цього, що вони мусили женитися і деякі після голодівки поприїжджали в гості і знову від'їжджали там, де вони були. Значить, зробився такий пересип населення, деякі люди виїхали там, то там вже вони, так сказати, трошки обжилися і верталися назад там до праці, де вони працювали.
Пит.: А що Ви самі робили?
Від.: Я був у школі.
Пит.: А мама?
Від.: Мама моя завжди поганенько чулася й ніде не працювала. Тільки була на господарстві вдома.
Пит.: А брат, чи він був старший?
Від.: Брат був старший на два роки й також ходив до школи, а 11-го квітня 38-го року він від'їхав на Кавказ і так по сьогоднішній день; я його не бачив. Старався стягнути вже чотири рази й тепер старання подав, і він сказав, що то дуже тяжко. Поперше тому, що він уже на пенсії, і працює лише два дні в іншому місці, як раніше працював. А інше місце, інша установа, його люди там не знають, щоби виїхати закордон на візиту, то треба мати характеристику від установи, в якій Ви працюєте. Там він довго не працює і йому таку характеристику дуже тяжко дістати. Це є одна причина. Друга причина, це він мені пише, що також є багато клопотів дістати дозвіл на виїзд через те, що деякі люди, такі, як я, з одних чи інших причин, не повернулися додому після війни і на їх дивляться трохи по-другому, як на своїх громадян. Це є клопоти, що я не можу зустрітися з братом. А пройшло вже 48 років.
Пит.: Чи Ви маєте ще щось оповісти про ті роки?
Від.: Я думаю, що на сьогодні я вже скінчу, й я вам щиро дякую.
Пит.: І я Вам дякую також.
Від.: Прошу дуже.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz