Case History SW08

Mykola Kostiuk, b. 1915 in Dnipropetrovs'ke, son of an Orthodox priest. Narrator blames Russia for the famine. In 1931 narrator became an apprentice, working for 42 rubles a month, sometimes standing all night in line to buy food. Things got worse each day and his boss allowed him admission to a cafeteria for supper until cafeterias were closed throughout the republic (in early 1933). During the famine people found out from acquaintances that food was available outside Ukraine. It took three days to get a ticket, but narrator went to Russia and was able to buy a bottle of molasses at the first station over the border. Reaching the town of Livny, Orel region, he saw every kind of food in the stores. Many of the Ukrainians who went there to buy food were arrested on suspicion of speculation. His food was seized and he received a hefty fine. Narrator also describes a trip to Moscow and the difficulties which the railroad workers' cafeteria in Dnipropetrovs'ke had with food supplies. Narrator saw "a mass of bodies" in a village in late spring 1933. Narrator's account is especially useful for its information on railroad travel to Russia, restrictions on such travel, food seizures at the border, and on Ukrainians trading in Russia.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Микола Костюк.
Пит.: Де Ви народилися?
Від.: В Дніпропетровському, на Україні.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій тато був священик. Православний.
Пит.: Чи Ви хочете читати тепер?
Від.: Я хочу наперед сказати що все, що я говорю, то є свята правда. Нічого не вигадано, не перебільшено. Тільки те, що я пережив. Отже, вже й проминуло від часу голоду 50-ліття, і тепер є тяжко про те згадувати. І то було тому тяжко, що то не була природня якась причина, а штучно створена, немилосердно жорстока. Хоч і проминуло вже пів століття від того найбільшого нашого горя та невимовного тяжкого смутку, що його спричинила, заподіяла Україні й нам, її дочкам та синам, немилосердно жорстоко, навмисне придумана, голодова облога, бездушно виконана так званим братнім народом, Російською Радянською Соціалістичною Республікою в лихозвізних 32-му, 33-му роках. А ще й тепер є тяжко та болюче думати, говорити про ті наслідки тієї облоги. Бо чогось подібного по свої безбожної жорстокості не перетерпіла ні одна країна чи народ в цілому світі за весь час людської історії. Все те зловорожне й безглузне лихо за ті найменші деталі вираховане, а потім по злодійському несподівано запроваджене, і виконане цілковито як проти ворожої країни, а не як супроти мирно сусідного народу. Вони робили все так, аби докорінно перевернути догори ногами, й зруйнувати все від сивої давнини досягнуте надбання нашого народу - мовне, культурне, релігійне, традиційне, економічне, людяне й інше. Вони немов ті біблійні худі корови! Де тільки пройшли, то все поїли і далі лишалися худими. Все те, що я тут згадую, про ті лихоліття є правдиво пережите й моїми власними очима бачене, й так як і належить, придумане. Після того, як мого тата засудили й заслали, вони казали як ворога народу, й хату та все наше майно забрали, то я незадовго після того опинився в Дніпропетровському, і від того жив сам. Якщо це, що ви почуєте від мене про голод, буде вам хоч дрібочку цікаве, і може й корисне, то в глибокій пошані до всіх наших мучеників, котрі не витримали облоги й стали жертвами голодомору, я, як живий свідок, розповім вам з тремтінням душі й серця, бо я з ними пережив. Вічна їм пам'ять! Уже в 31-му році, я був челядником. Apprentice. І мав платню 42 карбованця на місяць. То дуже дошкільне відчував нестачу харчевих продуктів у крамницях, тому що я не був повнолітним, і працював по шість годин денно, від дев'ятої до третьої по обіді. Після праці вертаючися додому вже тяжко було купити щось їсти, бо полиці були порожні. І так щодня. Треба було раненько заняти чергу коло крамниці, і вистояти аж поки відкриється в восьмій годині, а деякі аж у дев'ятій. Поки купеш обмежені кількості, поки дійдеш до праці, то вже дев'яту годину ранку не міг встигнути, хоч і старався. Директива моя кричала на мене за спізнення. Треба було викручуватися, вигадувати якусь поважну причину, бо та моя причина, що я стояв у черзі за хлібом, для них не була поважна. Просив дозволу, щоб працювати не від дев'ятої до третьої, а від десятої до четвертої. Хоч і кривилися, але погодилися, бо не хотіли тратити доброго працевитого працівника. Але старчання харчів так погіршувалося! Так загрозо зменшувалося! Що я і на 10-ту годину ранку не встигав. Ходив, ще до вищої директиви щоб працювати від одинадцятої до п'ятої. Кривилися. Сварилися на мене. Але погодилися, щоб працювати пізніше. Але ситуація погіршувалася щодня. Любив я свою працю дуже, але журився що її втрачу, бо не встигав навіть на одинадяту годину на працю. На ту пору, я вже оволодів техніку своєї праці, бачив що давали вже мені досить складні праці, й я виконував їх з приємністю та радістю, хоч мої кишки марша грали. Так справи гіршалися, що декілька разів я прибігав до праці аж по 12-тій. Тоді я рішив розкрити мої карти, признався своїй директиві, про все, так як в дійсності було зі мною - що я голодую. І якщо адміністрація не побільшить моєї платні, щоб я міг купувати харчі на базарі, то я буду змушений покинути працю в них, а шукати деінде. А сам собі думаю: - Куди ж я піду? Бо був такий порядок, чи закон, що якщо не працює, то не припишуть на помешкання, а як не приписане в міліції на помешкання, то не прийме ніхто нікого ні на яку працю. От така то була головоломка. Так і кріпаків колись гнітили. Висіла моя доля на волосинці. З перед світанку біжу в чергу, щоб бути між перших, щоб таки купити щось їсти, прибігти до праці на 11-ту. Нераз було, що стояв. Час прийшов, уже минула 10-та, а я ще нічогогісенького не здобув. Нема виходу. Кидав свою чергу й біг загеканий на працю. Був голодний, невиспаний, втомлений. Відчував, хоч і дуже любив працювати, що праця випадає з рук, що тиждень за тижнем, я втрачаю свою силу, і що надії нема на те, щоб хтось з близьких допоміг. Найгірше ше допікала думка, що поліпшення не буде, а буде ще гірше. Бо в пресі, в радіо, на дуже частих зборах, на мітінґах грімили погрози, що вороги народу всі будуть знищені, а під оту їхню категорію, нас українців якраз і попало мільйони. Директива теж бачила, що моя продуктивність падає, а плян праці, як не виконають, то їм не поможе. Тому вони вирішили приписати мене до однієї їдальні, де я п'ять разів на тиждень по праці діставав обід за 90 копійок. Я платив 45, а другу половину платила адміністрація моєї праці. Так я і перезимував на ті роботі зиму 31-го, 32-то років, аж доки ту їдальню теж закрили. Бо не могли роздобути харчів. От так викручувала так звану "Робітничу Селянську Владу". То вже була справжня голодова облога України. Листи з кінців України, приходили загрозно потрасаючі вістки про досі нечувану наругу над цим народом. Цілі зграї уповномочених, з присланими й місцевими активістами, вишукували і під мітлу відмітали в селян. Тяжко про ці речі, що в трударів хліб забирали. І називала влада той грабунок "Кампании по выкачке хлеба." Своє беззаконня вони узаконили й грабували людей прямо серед білого дня. А як хто чинив спротив, то тих вивозили на Сибір. А кого вважали небезпечним, то таким забирали з в'язниці, й без права листування, вони гинули там безслідно. Як їдальню закрили, я був приручений на примірне виголодження, то я був змушений щось робити, й то швидко. Чув від знайомих, що такі які були примушені шукати рятунку поза Україною. Ви пам'ятайте поза Україною. І вже змоталися в Московщину по харчі. Декому й пощастило. Привезли. Казали, що то не було легко, але як каже українська народна приповідка: - Хто не шукає, той ніколи не знайде. Вирішив і я поїхати. Гадав, що днів за чотири чи п'ять повернуся. Але, як я поїхав на станцію, щоб купути квиток, та побачив, що там тільки робиться, то навіть думав, що квитка не дістану. Содом і Гомора! Самі урядовці показують якісь папірці комісарам, касієрам. І бачу, що їм дають квитки. Вони щасливі поспішають на потяг. Вони поїхали. А ми нещасні! Прості люди! З нами навіть говорити не хочуть. Міліціонери просто гукали відійти від каси, а ні, то штрафують, а то ще заарештують. Так я потовкся два дні й квитка не дістав. Нарешті, через знайомого, що працював на залізниці, я аж на третій день купив квиток, і з великим клопітом, виїхав на північ з нашої облогої, стерилізованої України, через голодний Харків до Російської Радянської Федеративної Республіки, Орловську область. Кажу голодний Харків, бо був дійсно голодний! Голодний був і я. Бо, з тих три днів, що я турбувався дістати квиток, я навіть не мав часу й щастя роздобути щось поїсти. Пив газовану воду зі сиропом, щоб чимось наповнити свій шлунок. Думав, що як я доїду до Харкова, то аж там підкріплюся. Все ж так, столиця, місто, столичне місто, індустріяльне. Потяг мав стояти пів години, ніби досить часу, щоб щось у буфеті купити з'їсти. Та де! Там було так багато людей, я навіть в середину не міг добитися. Правда, бачив я одного щасливця, що з того буфету видерся і тримав над головою щось загорнене в газетному папері. Як я запитав його що це там можна купити, то він відповів, що то є рибний фаршмак такий, мелене м'ясо з оселедця. Бачив я, що йому з того папірця капало на голову, на одяг. Та й гукнув йому. Тоді він опустив руки, й я бачив купку помеленого оселедця, що її назвали фаршмак. Бігли ми з ним до потяга, бо й він поспішав, щоб їхати на Полтаву. Біг він, і на ходу лизав ту свою купку без хліба, а в мене й тільки слинька котилася. Поїхав я знову голодний. В кишках бурчало! Бо я роздратував свою уяву думками про їжу. Пробував вискакувати, щоб, таки чогось дістати їсти на станціях. Але дарма! Я як переїхав кордон, тобто вже їхали на території Російської Республіки, то на одній станції мені пощастило купити пляшку малясу. Я радів. Але як я роздивився на ту пляшку зблизька перед тим як пити, то побачив в середині брудні дерев'яні стружки, якесь волосся. Апетит мій був зіпсугий. Але голод переміг і я пив з пляшки маляс. Пив, але на силу, примушував себе. Бо ж уже був я дуже виголоджений. Пригадалося мені, як я був малим і купував мамі маляс до печива, то тоді ми їли прямо ложками й з пляшки пив, а цей брудний, якийсь нудний такий, що я мало не вернув. Дочекався ранку, й побачив, що селянки виносили на продаж на платформу до потяга, картопляники, молоко, сметану й якісь коржики, вдома печені. Накинувся я на те все, щоб їсти, та якось наша українка-жінка порадила мені не їсти багато: - Бо ти, хлопче, дуже виголодний, то бережися! Я подякував, а сам заховав до кишені два коржика, та так помаленько й поїв їх, щоб ніхто не бачив. Від того дня, я вже мав що їсти. А як я приїхав по дорозі до радженого міста Лівни, Орловської області, то там, я побачив зовсім інше життя. Люди не були захарчовані, в крамницях на полицях було повно всяких харчів та інших товарів. Треба було почекати до базарного дня, так що я мав досить часу, щоб придивитися, порівняти їхнє життя і наше. Поглянув церкву й цвинтар. У них все було на місці. На гробах хрести з металевика, з живих квітів вінками. А в нас, все потравлене! У них церкви існують і не заборонені! Священик служить. А на Україні, священиків повиарештовували, позасилали на Сибір ще й постріляли. Обурення упакувало мою душу. Сильно защипило мов серце. Я знав, що це тільки для наївних та засліплених, отой званий союз і рівні республіки, братні народи. А на практиці, то Україна згідна йншим московським плянів. Була приречена на загляд. В базарний день, як я пішов купувати харчі й продукти, то подивився на те людовише, і побачив, що їхні селяни, не на плечах поприносили, але возами попривозили на продаж: пшоно в мішках, мука, картопля, коні на продаж. Видно було, що ненавість у них до нас була безмірна. Вони нагодовані, визначали високі ціни, а ми голодні, поругані, не мали права торгуватися як годиться на базарах в нормальних умовах, та між добрими людьми. Наші швидко купували все, хто що міг, зв'язували свої клуньки, щоб на плечах донести до станції на потяг. Тяжкі позав'язували ноші! Всі готові йти до залізниці. Якраз тоді почувся голос візняка, що стояв на возі й їхав до нас і гукав. Наші люди вимучені голодом і далекої подорожю. Без сили! Обступили того воза, й питали його, скільки ж він візьме грошей за услуги?. А я ж у той час, був далеченько від того візника. Раптом десь взялася міліція. З криком оточила наших людей, що вже поскладали свої пакунки до воза. Міліція кричала: - Спекулянти! Спекулянти! Ви всі арештовані! Командир міліції гукнув візникові, щоб він всі харчі віз прямо до міліції. Зчинилася паніка поміж нашими людьми. Та видно по всьому, що й візник працював для міліції, бо так скоренько поїхав. А тих наших людей мені було так шкода! Що трапилося потім, я і до сьогодні не знаю. Чи хтось з них вирвався з такої немилосердної засідки? Отак братній народ помагав нам у нашому тяжкому горю! Після того, що я бачив, десь і взялася в мене сила, схопив свої клуньки й тікав. Пощастило мені, бо доніс якось аж до тієї ями, що лишилася після викорчуваного дерева, вітрами занесене листя ту яму виповняло. Я кинув свою ношу в ту яму, пригорнув листями. А як настав вечір, стемніло, тоді я взяв половину ноші й підніс на станцію та здав до комори схову, а потім приніс другу половину. Та то ще не був кінець моїм митарствам. Найтяжче було знову купити квиток, щоб повернутися додому. По довгих перепетіях, роздобув квиток аж додому, до мого дорогого, хоч нещасного, обложеного Дніпропетровського. Я доїхав до міста Орлова, голівне місто області Орловської. То знову застряг на дві доби. Мабуть зробив помилку, що поїхав через Орлов. Може було ліпше якби поїхав через дрібніші станції в іншому напрямку. Якось натрапив доброго українця, земляка, що працював носільщиком, і він мені допоміг закомпасерувати мого квитка. Але, як і додому доїхав, то знову попав у біду. Бо хоч і старався вдавати, що моя ноша не в така тяжка, та досвідчений службовець залізниці зауважив, що я дуже переобтяжений, гукнув до мене: - Малий, а ну поклади свій багаж на вагу. Не сказали мені, кільки кілограм у мене було більше, але штраф заплатив великий. А саме в душі дякував Богові, що бодай не забрали в мене, мого найдорожчго скарбу, моїх, з таким тяжким трудом роздобутих, дорогою ціною заплачених, харчів. Ще як я базарував у Лівнах, то купив ще й хлібину, яку жінка росіянка, що продавала мені її назвала "колега." Та "колега» була дуже великого розміру, й дуже гливка. Зробив я з неї дві половини, бо ціла не влазила в валізку. Така широка, як колесо! І поклав у газету, замотав і поклав до валізки. Думав, що за одну добу їзди не зіпсується, і голодні в дома поїдять. Можливо, що та хлібина була не зі самої муки, а домішана або картоплі, чи гарбуза на продаж і тому, поки я добрався додому, то вона геть зацвіла. Позеленіла і прилипла до газети, ніби зрослася з газетою, їсти її ніхто не міг, хоч і який голодний. Вернувся я додому й на другий день пішов на працю, а на мене всі почали кричати: - Як? - питали вони, де я був так довго? Ще й не вірили мені, що їздив у Московщину по хліб. - Аж одинадцять днів? Українська приповідка є: "Ситий голодному віри немає." І Москва сльозам не вірить. Мені було тяжко. Душа боліла, а в серці буря. Чому мені, ще неповнолітному юнакові, синові споконвічних хліборобів з України, з житниці Європи, тепер пограбованому, приниженому, поруганому, доводиться поневірятися голодному по чужих сторонах. Ми не їздили до них жебрати. Ми їздили, щоб купити в високих ними сказаними цінах, а вони зпершу продали нам, а потім ганялися за нами, ніби за злодіями, образливо обзивали нас спекулянтами, виривали в наших людей з рук ті куплені харчі з брудними лайками, а потім ще тих наших людей і арештовували. Хай Господь охороняє нас від такого, а їм хай буде суддею! Добрий чоловік і з щирою душою, з кимось десь поговорив і розповів, що я є дуже нуждений, але працювитий, і мене прийняли на працю на залізниці. Спасибі, що врятували мене від голоду. На праці була їдальня. І там і хоч пісними стравами, казали «приварок," але годували нас щодня. Але дуже справи з харчуванням погіршувалася всюди. Хтось на праці чув, що було аж так погано, що як возили з Білорусії будівельні лісові матеріяли, то тихенько десь там купили бугая, і заховали його з дошками в вагон. Дошки на будову, а бугая на кухню,, щоб було чимсь робітникам суп присмачити. Але на те є облога, щоб людей голодом морити. Бугая на кордоні України знайшли й забрали, а преступників грозили тяжкою карою: тих, що везли бугая. Надходила найстрашніша в історії України зима: 32-ий, 33-ий роки. Відчували люди якусь несамовиту пекельну загрозу. Всі видатні мужі нашого народу з всіх ділянок життя України були виарештовані, заслані, або знищені. А люди як ті сироти, пригнічені тяжким терором братньої республіки з півночі, ізольовані від усього світу без вільної преси, без вільного радія, билися як риба в лід, моталися і перебувалися харчуванням, чим тільки можна було придумати, жили з вірою в Бога, та в свою століттями вироблену в відвічній боротьбі зі всякими наїзниками витривалість. Всякі тисячники та пройдисвіти наслано на Україну за всіх усюд. А були й такі, що й зі закордону позліталися, поживу підчуваючи як ті хижі, голодні на владу круки, як те чорне вороння, і чекали. Режим наступав, і жадібно спостерігав, як то згідно їхньої утопійної теорії, Україна стане перед ними на колінах. А Україна хоч мала великі втрати, але не стала перед розтратами руїнниками на колінах. Віримо, що ще прийде час і українські працьовиті руки все наше зурйноване відбудують, і будуть, так як і були від сивої давнини серед будівничих діянь, людяности й гумунізму, а руїнники, як ті батиї, залишать по собі брудну пляму на сторінках історії світу. Поможи нам Боже! Закінчую свою розповідь про ще одну мою голодну подорож-одісею. Цього разу вже до самої Москви в квітні місяці, страшного й ніколи незабутьного 1933-го року. Через добрих людей я отримав вістку від моєї мами, що немає харчів, і що мої брати й сестри почали пухнути від голоду. Знову тривога! Треба було знову десь їхати негайно, бо на Україні все забрано, а вони казали "подмітоль." Але цього року я вже був залізником і мав право, привілей, їхати раз у рік безкоштовно. Того ж дня, я пішов до свого директора й попросив його, щоб дав мені відпустку на два тижні, та щоб виписав квиток на проїзд до Москви й назад. Він, спасибі йому, не відмовив мого прохання, але був дуже здивований і казав мені: - Чому ж ти не почекаєш до літа? Тоді природа ліпша, і купатися можна, а тепер, що? Та на жаль я не міг йому сказати, яка причина мого поспіху. Не йшов я додому а летів. Був радим, що може цього року мені пощастить ліпше допомогти мамі ніж минулого року. Швиденько зібрався! Добра сусідка підказала мені, щоб я приніс їй дедекілька своїх рушників, їх вона постучила ручною машинкою, і вийшли такі гарні торбинки на пшоно чи на якусь крупу. Один мішок я мав від минулого року, а другий позичив від доброго земляка, старенька доморобна валізка, два мішки, 34 торбинок, ще й наголоску стягнув, і попхав на станцію Дніпропетровську. Гадав, що як я маю квитка, то буде легко виїхати, але то така сила народу топилася всюди, що мені з моєю валізкою великою, було тяжко навіть добратися до каси. Повірте мені, що я протовкся дві доби, й не міг добитися, щоб мені, залізничникові, прибили печатку на моєму квитку, що я маю право виїхати до Москви. Бо на квитку ще треба було печатку прибити, що дозволяється їхати. Хтось порадив мені виїхати з Дніпропетровського до станції Синільникої, а там казали потяги ходять часто по магістралі Севастопіль-Москва. Як я ще доїжджав до Синільникої, то побачив страшну картину. Ще далеко від станції, понад залізницею юрбилися люди з дітьми, цілими родинами. Жінки з немовлятами. Понапинали кущі ряднами, й там під дощем гинули на мокрій та холодній землі. А на станції як у Дантему пеклі! Сила силенна народу. Багато міліції та НКВДістів, що нишпорили всюди, вишукували тих людей, що не мали квитків. Називали їх "безбилетчики." І їх струджених, голодних забирали й десь вивозили, чи просто арештовували!, а міцніші та мудріші втікали за станцію та рятувалися ряднами та кущами від дощу. Душа моя боліла як дивився на те всенародне горе. Бо як я залізничний уже маю квиток і ніяк неможу вирватися, то вони ніколи не виїдуть з дітьми, з жінками та речами. Вони кандидати гинути від голоду. Тільки подумати! Народ розбурхали, як те муравлисько, й люди, щоб рятуватися їхали на станцію, їх ловили й арештовували. Хто ловив той народ? Народня влада. Чому її ловили? Бо вони - народ - хотіли їхати залізницею, що якраз є на то щоб нею народ їздив. А сама назва "Мінстерство народного комісаріяту шляхів сполучення» називалося. Яка іронія! Хижі звірі, щоб підкрастися до корів ближче, то вкочиються в коровячий гній, щоб пахнути коровами й тоді нападають на тих корів і вбивають їх. Так, і вони називають себе народними. Пробував я, пробував щоб якось виїхати, але ніяк не міг. Розбирав мене страх, що так мій і відпуск пролетить. Не пускають нашого брата, а самі їздять. Вирішив дочекатися ночі, забіг десь зі заду потяга на другу темну сторону, виліз на дах вагону, прив'язав себе до димаря вірьовкою і що буде. Перехрестився. Проказав: - Господи Боже, поможи й збережи. Так я їхав аж до світанку. І боявся, особливо й під мостами й спати пробував бо багато ночей не спав та зубами дзвонив від холоду. Уже моя Україна. Уже поза Україною. Зліз, пробрався в вагон і радів, що може так пощастить допомогти мамі. Роїлися думки, що квиток маю, я їхав як собака на даху, та мерз так, що тіло дрижало, ніби в лихоманці. Оце така відпустка! Ще в дома чув, що в Москві продають білий хліб. То була правда. В Москві все продавали. В Москві всього було досить, аби твої гроші. Найкраще купити хліба. Найперше. Довга біленька булка ще й моїм очам не вірилося, бо вже роками такого хліба не бачив, а тепер маю в руках і можу їсти. З'їв одну булку й ще був голодний. Пішов до іншої крамниці, та купив ще одну. Дуже хотілося поїсти щось вареного. Зустрів на вулиці залізничника в уніформі та запитав його: - Де тут можна купити суп чи борщ? А він питає мене чи я українець. Кажу: - Так. То каже: - Я також українець. А квитка на потяг маєш? Кажу - Маю. Тоді каже: - Іди в залю. Там побачеш маленькі двері. То залізнична їдальня. Там купиш собі обід. З'їв я другу булку з обідом, а вже потім розпитав подорожних: - Де ж той критий ринок, що я чув про нього ще вдома? Розшукав я той базар. А там купуй що хочеш! Та тільки аби не попався, зумів заховати, бо все винюхають, що ти спекулюєш, та ще й діло. Купував я і замість радіти, в мене розболіла вся душа. Бо в нас споконвічних хліборобів Україні все відбрали даром, а тепер ми, ніби жебраки, змушені були їхати в їхній край, і купувати все те наше забране, за дуже високу чорну ціну. А чи привезу все те мамі? Чи може цей, це й тут загнобителі заберуть як і минулого року в Лівнах забрали все в наших людей. Але купуючи, я натрапив на земляка. Він був головою їдальні, там де я працював. Він також щось купував. Ближче, я його не знав, а тільки знав що він завідував їдальнею. Підійшов до мене ближче й каже він потребує моєї допомоги, що він дасть мені гроші й просить, щоб я купив п'ять кілограм масла для їдальні нашої. Так як я згадував, що бугая купували, а тепер бугая ті мають і заберуть, то вони вирішили масло привести, покласти під полицю там де сидиш, як заберуть, пропало, як привезеш, то щастя. І так ми робили. Казав він: - Візьми це, не бійся! Так вже робили й вдавалося проскочити. - Ми ж, каже, залізничники. Почув про коров'яче масло і пригадав за бугая. Потреба громадська, й я погодився. Треба помагати своїм, землякам. Дав він мені гроші й ми пішли окремо докуповувати коров'ячого масла. Ми поспішали вертатися додому. Була якраз першо-травнева нарада в Москві. Все обвішили червоними гаслами про перемогу. Так вдалося влізти в потяг. І ми через вікно з вагону, ми чули й бачили, що летіли літаки в формації так, що зображували собою вигадане прізвище нового царя - Сталін. Не рахували ми скільки то було потрібно літаків, щоб аж таке вигадати. Але найменше три, чотири десятки. В Україні люди не мали куска хліба, з голоду пухли й вмирали, а вони літаками виписували його ім'я. Таке коштовне, безглузде парадування. Вони святкували, а ми вмирали. Та їхнє видовище нагадало мені зовсім протилежне. Нагадало мені розпачливі зойки матерів і дітей в голодній Україні. Бо як я прив'язаний на дах вагону їхав на північ, то чув плач невільників з горя. На кожній станції де зупинився потяг, голодні, смілиці, мужчини й матері з підлітками пробували чиплятися на буферах між вагонами потяга. Бо, в двері їх ніхто не впускав. Але їх "народные охранители" немилосердно спихали та стягали додолу, навіть на ходу. Вони не мали жалю до плачу матерів і дітей. Так як і Москва сльозам не вірить. Ми понесли великі втрати. Мільйони душ похорону не мали. Ми, ще й тепер по пів століття, не знаємо, де ж вони спочивають. На Україні розшукувати не вільно, заборонено, бо ще на Україні, ще й досі, невизнане, що той штучний голод існував взагалі. Вони кажуть, що ніякого голоду не було. Як довго так буде, ніхто не знає. На цьому, за думаю ... хіба ще щось спитали більше? Я маю багато дещо пригадати. Найгірше як я вам казав, що мого тата заслали, а мама ховалася по чужих селах, і таке було село Петриківка, на лівому березі Дніпра, Дніпропетровської обпасти. Село мало 5.000 населення. Було козацького походження і там було п'ятеро церков. І там наші ховалися. То я їм помагав. Ходив там. Автобуси не ходили, а треба було йти пішки 20 кілометрів. То я їхав до Кам'янського, а з Кам'янского сім кілометрів ішов до Дніпра, і то я мав на плечах ношу - то що там міг дістати харчі, щоб помагати від голоду. А тоді перепливав Дніпро. А зимою то по льоду переходив, і 20 кільометрів треба було йти пішки. Весною 33-го року вже то була пізна весна. Може передорожаєм десь за місяць чи два. Там я бачив масу трупів! Бо там низький беріг Дніпра, на 20 кільометрів розливається як весною повінь. Тоді води несуть пісок і там возами їхати не можна. Доріг там не було. Тільки можна було пішки йти й загроза вас до пів коліна. То я там бачив багато трупів. І вже була пізня весна, як я нагадав, а люди лежали в кожухах, в зимовій одежі. Ті що, як я згадував, що не витримали, а загинули. А я витримав, вижив я. Дякувати Богу. Але за одного чоловіка казали, що він мав хліб, і кликали його, а він казав, що то вигадка, що то хтось вигадав. А вони його тоді били. І він сказав, що мені з того не має, і його послали в район і там його побили. То був Антін. І як Антін не признався, що він має хліб, тоді його послали в Дніпропетровську в'язницю, і там його побили й він не признався, і вони бачили, що він не має, і пустили його. Дали йому квиток і пустили додому. Але він так мізерно виглядав, що його на пасажирський потяг не пустили, бо думали, що він є bum, або п'яний, морда побита, бо його дуже били. І він тоді знайшов когось на залізниці, що йому зказав: - Тебе в потяг не пустять хоч і квиток є. То й в товар він поліз і в товарному знепритомнів, lost conscious. Там приїхав десь, потяг став, і він нічого не знав. І ті, що сортують вагони просвітили в середньому, бачуть щось лежить. А то були з його села люди. Впізнали його. І тоді подзвонили до станції, до ті, що він найближче до них і сказали голівному кондукторові забрати цього чоловіка й привезти й там здати, й подзвонити до жінки, щоб його забрала. Ну то, ті залізники зробили все. На станції привезли, подзвоноли до села. А в селі сказали, що на якогось ворога народу коней не дам привести. А він був найбідніший в селі. Тоді жінка знайшла другу сусідку якусь, знайшли маленький візок, такий, що діти бавилися і поїхали до станції і забрали його й привезли по дощі мокрого. І він ще пожив пару годин. Посходилися родичі, діти, й помер. Дякую. То все.
Пит.: То все.
Від.: Хіба що ще питати. Німці не знали, що ми святукуємо але ми собі в церкві молебен мали, панахида. А 53-му, в Торонті демонстрація була. Були доповідачі. Був Підгайний, був Приходько. Маса народу була. Я пригадую.
Пит.: Чи Ви могли б це за порядком сказати? Як то було в 43-му році?
Від.: Ну, в 43-му панахида була в церкві за всіх загинувших з голоду. То за німців. В 53-му, вже в Канаді.
Пит.: А те що було в 43-му році! То без відома німців?
Від.: Німці не знали. Тільки звичайна служба й панахида. Може як хтось і чув, але ніякої кари нам за те не було.
Пит.: Чи люди дуже переживали те?
Від.: Аякже. Ще тоді на свіжу пам'ять 10 років тільки. І то власне було вільно те говорити. Ніхто не арештує. Якби десь там хіба на трибуні. Але як проти 42-го, року, то на водах ішли над Дніпром і з церкви й там зробили хрест на Дніпрі з льоду, пофарбували, поставили ялинку, алею ялинок. Гарно було. П'ятдесят тисяч людей було. Я сам бачив на дахах сиділи люди, на деревах, на телефонних стовпах, побачити, бо ніколи не бачив церковного походу. То за советів невільно було по вулицях ходити. А в 53-му, вже в Торонті була демонстрація. І з хрестами, з хоругвами ішли, демонстрували. Так само в 63-му, 73-му, й теперво в 83-му. То ми ходили. Було нас 10.000. До Парламенту сюди до Торонта.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz