Hryhorii Moroz, b. February 18, 1920, in the village of Mykolaivka, a settlement of 360 families in Buryn' district, Sumy region, the son of a peasant who had 14 desiatynas of land and was later dekulakized. The village had a Ukrainian Autocephalous Orthodox church which was taxed out of existence in the late 1920s and the priest arrested. In 1931, when the village was expanded to 7 classes, "they began to put in the Russian language." Dekulakization began in mid-October 1929. Seizure of goods began 2-3 weeks earlier led by a plenipotentiary. Those who headed the sil'rada spoke Russian. Six households, including narrator's, were dekulakized in the village in the first wave of the program. Narrator's family was boycotted as kulaks, and grandfather built a dugout for the family. Narrator's family was arrested and held in the town of Konotop, later getting work in a state farm where people got pay and food. In 1931 almost all the cats and dogs were killed as part of a state campaign to get hides. Law of August 7,1932 on socialist property made a strong impression on narrator. In the first months of 1933 people had something to live on from their gardens, they later ate cattle-cakes (makukha). When that ran out, people started to swell up from starvation. Narrator cannot estimate famine mortality because state farm workers were forbidden close contacts with the collective farmers, but he names various victims he knew. His account contains vivid, detailed portraits of activists, their tactics to force people into the kolhosp, requisitions, and other depredations characteristic of rural Ukrainian life in the period. Both SW9 and SW10 were conducted by Leonid Heretz.
Питання: Будь ласка подайте Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Я пишуся Григорій Мороз.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: Я народився 18-го лютого, 1920-го року.
Пит.: В якій місцевості Ви народилися?
Від.: Народився я в селі Миколаївка Буринського району, тодішнього часу, Чернігівської області, а в 1936-му році стала Сумська область.
Пит.: А скільки землі було в Вашого батька?
Від.: У нашого батька було 14 десятин землі.
Пит.: А скільки було в Вас у родині братів і сестер?
Від.: В нашій родині було двоє осіб старшого віку, двоє працюючих і двоє дітей.
Пит.: Як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові було що їсти, було всього цього хватало, за те нема що говорити.
Пит.: А чи Ваш батько, або хто-небудь із Вашої родини брав участь у революції по одній, або по другій стороні?
Від.: Напевно ніде, ні там, ні там.
Пит.: Я хочу задати декілька питань про життя в 20-их роках, як людям жилося, як розвивалося. Наприклад, що Ви могли б розказати про церкву Вашу?
Від.: Отже, що до церкви, то в нас церква була Українська Автокефальна Православна Церква. Із яких вона вже років існувала та церква, не назову церкву, то я навіть не знаю, то вже довгі роки. У 1929-му році, коли почали розкуркулювати людей, а особливо в 30-му році весною по новому році, почали накладати податок на церкву так само як на інших із умовою, якщо податок не заплатиться, церква буде закрита. Отже церковна рада виплачувала згідно присланої квитанції, але як вони одну виплатять, другу присилають так за тиждень, чи щось. І то йшло поки в церковній касі гроші були. Гроші скінчилися, тоді жінки стали між собою збиратися і зібрали гроші. Натихо. Але то вийшло таки пару разів, бо побачили, що тому кінця-краю не буде, перестали платити - церкву замкнули, а священика заарештували забрали в район.
Пит.: І вже ні. То що, він не повернувся?
Від.: Ні, ні! Ні, не повернувся. Пізніше десь у 31-му році вже й його родину всю забрали, а куди повезли - не знаю.
Пит.: І так то церкву в Вашому селі?
Від.: Ні, ні, ні, церкву тоді переробили на зерносховище в колгоспі Ворошилова.
Пит.: Чи була школа в Вашому селі?
Від.: Так, у нашому селі була народня школа - це чотири кляси. Мова Преподавалася на українськім, лекції були на українській мові. Які предмети були, я вже й сам не знаю.
Пит.: А вчителі були українці?
Від.: Українці. Були всі українці.
Пит.: Місцеві, чи приїжджі?
Від.: Місцеві. Були місцеві вчителі, а вже в 1931-му році весною відкрили неповну середню школу - сім клясів. Тоді вже вчителі понаїжджали й тоді вже ввелася не повністю російська мова, але вже почали всовувати російську мову.
Пит.: Чи російська мова давалася легко учням?
Від.: Ні, й дуже нелегко, її навіть майже й надворі не вживали, майже не вживали, але вже пізніше тоді, пізніше російська мова стала українську перемогати.
Пит.: Навіть в селі?
Від.: Yeah, навіть в селі. То вже більше довір'я було до цих осіб.
Пит.: Чи в Вашому селі люди читали газети, журнали, чи виписували їх?
Від.: Yeah, отже до 1930-го руку, я думаю, газет більше не було, як дві на ціле село. Отже це в сільраду приходила, можливо, що вона до школи приходила і пошта була. Оце три особи були, що приходила газета. Але в тридцятих роках негайно повели наступ не підписку газет так, що тоді вже стало багато читати.
Пит.: А я забулася Вас запитати, чи хто-небудь із Ваших вчителів був переслідуваний, або репресований за советів?
Від.: Отже, при мені ні, бо в 1934-му році весною я вже виїхав з свого села.
Пит.: Чи Ви могли би описати партійний апарат у Вашому селі?
Від.: Партійний апарат, я вже за це думав. Отже в нашому селі голова колгоспу, як я і пам'ятаю ніколи не був українець, а був завжди присланий. А в 1929-му році був присланий ще до того додатково, так би сказати, уповноважений. Так він у нас звався "уповноважений," я за 10.000-ників навіть і не чув цього, але то вони говорять. Отже й він тоді цей уповноважений звичайно з сільрадою зробили з цих членів комітету незаможних селян актив великий, отже й цим вели розкуркулення. Перше пішла розкулачення.
Отже по-перше я походжу з родини розкуркулених. Нас у 1929-му році, здається десь на початку жовтня, або в середині жовтня прийшли розкуркулити. Але перед тим можу додати, що десь дві неділі перед тим, не більше, як три, ранком ми встали, то вже не помітили дома батька й батькового брата. А нам ніхто не казав, баба там, дідо, нема, то десь поїхали. І після того десь дві неділі, чи що, прийшли, так би сказати сьогодні нашого сусіда розкуркулили, на прізвище Назар Пасько. І я там також був і дивився, випадково, діти... Дітей ніхто не відганяв. Yeah, отже я бачив так: де вони були ці господарі ніхто не показував, але все в хаті барахло, так би сказати, повиносили й все поскладали так на столі. Там таких може два столи було, чи сільки. Всю одежу, полотно, там ті речі ви тих не знаєте, бо тоді не було цього. Робили самі полотно й тому подібне. Був гурт людей, яких ЗО осіб, чоловіки й жінки. Оце ті активісти, оце вони були. І тоді цей уповноважений бере річ там якусь і каже - Товарищи, вог это коштует 50 копеёк. Хто больше?"
І той йому дав так, може де шістдесят дати, ну а тоді соромились, мови нема, соромилися: - Та бери! Та бери!
І ото так розбіралися. Господарка вся переходила автоматично під колгосп, то як власність їхня. Це я там бачив. Десь два дні пізніше прийшли й до нас. Такий же самий гурт людей. Ми були в хаті, дід, баба, я і брат. До хати зайшов уповноважений і з ним було може двоє чи троє осіб, активісти це. Нам зразу попередили, що все наше господарство конфіскується, і ми до нього не маєм права ніякого. Тоді завели нас у другу хату, щоб у вікна не видно, а все, що було, ми тільки так, як стояли діти, так і залишилися. Все, що було повиносили на двір і от так само вони там продавали. Отже, але різниця була в тому, що в нашому дворі зразу ж почали колгосп заводити, то нас і з хати вигнали. Дід зробив під грушею з соломи будку й ото ми там у чотирьох помістилися в тій будці, але за тиждень ще нашого діда заарештували й відправили в ДОК в Конотоп - це в'язниця так звалася тоді. Я навіть думав то й не знаю, як його розшифрувати: Д. О. К. І там його посадили. Ми були в цій будці. Нам навіть було невільно воду брати, то бойкот був, а треба було вночі піти й набрати води, щоб на день було, щоб ніхто не бачив. Жили ми в тій будці поки пішли дощі й зимно стало, холодні дощі. То наша рідна тітка, дідова донька, пішла в сільраду й виплакала дозвіл, щоб нас забрати до себе до хати, їй дозволили, ото ми туди й перейшли. Там побули, там у лютому місяці - маслянка, так і зовуть її - як би то десь напевно в половині, нам повідомили, щоб ми приготовилися на транспорт на висилку. І ми були готові, люди прийшли проважати нас, але транспорт який йшов може 100 метрів від тієї хати, ми це побачили, пішов прямо на район, до нас не заїхав. Так ми і залишилися. Перезимували там. Тоді та сама дочка, в 31-му році, пішла і виплакала знов дозвіл, що нам дозволили землянку викопати. Колгосп уже з наших, забрали все з наших господарств і колгосп уже на вигоні збудували й то нам дозволили там викопати землянку, й то ми там викопали, дід викопав і в землі половина, половина нагорі й то ми там сиділи в тій землянці. І що там ще?
Пит.: Це тут багато питань щодо того, що Ви розповіли. Значить на Вас наклали бойкот?
Від.: Yeah, бойкот - то на кожного накладали бойкот. Це означало: не мав ніхто права говорити з цими людьми, нічого помагати не мав, чи там хліба дати, чи що, бо то ж усе позабирали й воду забороняли брати, купити в склепі не мав права, туди піти, нічого. Оце бойкот так називався.
Пит.: І сусіди дотримувалися бойкоту, чи не мали як?
Від.: Ні! Допомагали. Я сам бачив, як одного разу йще менша від мене тоді та дівчина-сусідка з бурянів молока принесла й то й хлібину. То я бачив. Так вони помагали, але так, щоб ніхто нічого не знав. Бо, наприклад, як уже я без них став, батько й брат його, вони втекли фактично, бо їм навіть і справки виробили на-чорно, та щоб ніхто не знав, виробили справки відкіля він і який стан, значить були середняки, кулаки й бідняки - і з тими справками вони поїхали і так працювали. А як вони не виїхали тільки тоді два тижні, а щоб прийшли розкуркулювати, то їх зразу б з місця заарештували б і позабирали б нас, і тоді ми були б на Соловках.
Пит.: Але Ви казали, що голова сільради завжди був чужий.
Від.: Чужий? От, з району присилався.
Пит.: І уповноважений чужий.
Від.: Yeah,
Пит.: Але ким вони були по національності?
Від.: Оце й як, оце не можу сказати. Отже говорили вони російською мовою, але чи вони були росіяни, то тяжко говорити, бо там і латиші були, там і жиди були, всі були, заходили.
Пит.: А ці значить з району прийшли?
Від.: Yeah, з району вони, так, так, так.
Пит.: А уповноважений також з району?
Від.: Він з району присланий, але відкіля він, то не знати. Так само й того голову від району присилають, але звідки він то тяжко знати.
Пит.: А скільки в Вас було господарств куркульських?
Від.: Отже ж здається шість. Чотирьох я навіть знаю прізвища. Це: Назар Пасько, мій дід Ілля Мороз, тепер - Роман Бойко, Іван Колот і двох я не пригадую. Знаю, але не знаю прізвище. Шість було.
Пит.: А хто з них спасся, значить? Хто з них загинув, значить?
Від.: Отже, Бойко був висланий на Сибір з родиною, то він лише сам повернувся відтіля. Я не знаю скільки їх було, але лише один був цілий, повернувся. Цей Назар Пасько, я не знаю де він подівся. Теж його арештували й вивезли, чи він десь виїхав, не знаю. Так само й за тих інших, бо я тоді був дуже молодий.
Пит.: Чи Ви приблизно пам'ятаєте яка частина Вашого села підтримували радянську в ладу?
Від.: Отже, знаєте, я там читав, я то маю там цей запитник, він не є відповідальний запитник. Отже фактично ніхто її не підтримував ту владу. Отже, я думаю, що обдурено лише те, коли Ленін розголосив: - "Земля селянам, а фабрики й заводи робітникам!” Український народ, я можу говорити вцілому, був завжди принижений, отже, принижений в чому? Окупація росіян була, як царська, так і
комуністична - це нема різниці, лише різниця була в тому, що за царів їх арештовували може одного там десь, двох, ну а при советах тоді вже мільйонами брали так їх ночами і ніхто не питав де. Оце різниця була. Але, щоб хвалили царський уряд, я такого взагалі не чув, щоб хтось хвалив. Казали, що їсти було що, але що? Хліб був, ну й до хліба щось було. Поза тим нічого не було там такого. Так що, хвалити не було що, а при совєтах уже й хліба того не стало. Тепер, що до хвальби, то тільки оці члени комнезаму могли хвалити. Поза тим, що там хвалили люди, але примусово, от так би сказати, як примусово, наприклад, як ви мусите щось говорити, ви там мусите хвалити й споминати й того чорта й другого чорта й що отак говорять, отак треба робити, але то все було фальшиве. Система!
Пит.: Не було таких, що совісно підтримували, не за страх, радянську владу?
Від.: Yeah, за страх підтримували переважно всі, навіть я б сказав, що й комуністи. Мені приходилося з комуністами робити й на Кавказі, утом, або іншим я ще додам, у нашому радгоспі, який існував від нашого села лише два кілометра, там був на прізвище Іван Самойленко. Це його прізвище мені залишилося ось воно назавжди в тому, він був, так би сказать, директор радгоспу. Отже голівна особа в радгоспі. То він - розкулачення його застало, він ще був у радгоспі - і тоді, як його відтіля перевозили, бо довго не тримали, в якийсь інший радгосп, то він оціх куркулів так і тягав із собою. Вони помагали. Навіть говорив мій батько, що в нього портрет, а під портретом ікона була навіть у цього Самойпенка, а він був партійний. Отже таких було, таких було більше людей.
Пит.: То люди говорять, що в радгоспах багато було розкуркуленних?
Від.: Ja! Багато. Ja!
Пит.: І в тому числі Ваша родина попала?
Від.: Ja! І чи був такий закон, чи не було, я не знаю, але в нашому селі в 32-му, 33-му році було ще одноосібників крім куркулів - одноосібники це ті, які не йшли в колгосп - понад ЗО осіб господарів, то в 33-му році автоматично то пішов до радгоспу із цих людей - вони їх приймали до роботи. Видно, що то такий незнаний закон давався. Колгоспників не приймали. Колгоспники вже мусили робити в селі, в тому, в колгоспі. Через те в нашому селі, я б сказав, що я навіть не знаю ні однієї особи з "індусів," оцих і куркулів, щоб одна особа померла з голоду, бо в радгоспі, й я працював вже тоді в 33-му році, кожному давали 800 грам кукурудзяного хліба й варили два, чи три рази - не пригадую - але два рази певних якусь там зупу, яка б вона не була, але все таки давали їсти, ніодна особа там не вмерла. Це є факт. Директором тоді радгоспу був, прізвища я тепер не пригадую, але він естонець сам. Він і його жінка були партійні. Одного разу я знаю в 33-му році тоді весною, як один із нашого села прийшов до праці, то йшло людей сила, чужих, але куди ж вони будуть приходити, приходити - ті людей, що працюють, то зразу пішли на праці, а ті додому йшли. І один був упав, то жінка директором принесла молока, дала йому стакан молока випити і ще може що, не знаю, і його підняли і він ще пішов додому. Але тією осіню ще навіть і зимно не було, прийшла велика чистка, і вони попали обоє - і він і жінка - що їм було, не знаю, а з партії їх вигнали, а цих, що виганяли з партії то напевно ж постріляли.
Пит.: А чи Вам відомо, що сталося з Самійленком?
Від.: Ні!
Пит.: Нічого не знаєте?
Бід.: Знаю від свойого батька, де він їздив, так він і тягав оцих людей зі собою.
Пит.: А як велася праця в радгоспі, значить це розкуркулені, це такий елемент енергійний, працьовитий?
Від.: Працьовитий, Ja! То вони знали й оцей Самійленко, він же знав, що це надзвичайно працьовиті люди.
Пит.: Значить радгосп був успішний під оглядом економічним?
Від.: Ja! Там не було ніякого такого огляду, чи чогось, ішло дуже добре, умови були. Навіть у 33-му році посіяв у свій час усе.
Пит.: Може тепер вже перейдемо до голоду самого. Чи Ви могли б описати обставини серед яких почався голод?
Від.: Отже, як я вже згадував про колективізацію, почалася вона уже восени, але повним тиском пішла вона також уже в 30-му році. Добровільно уписалися лише ці активісти, які були, учителі там може які були, що належали, робити і так не будуть там, ну й деякі такі господарі, що були трошки зажиточні, то з страху, щоб їх не розкуркулили.
Пит.: То був тільки спосіб спастися?
Від.: Ja! Решта не йшла до колгоспу, так розповідати, що то вони накладали цим “індусам,” які не йшли до колгоспу вже в 30-му році, землю давали десь де найгірше й найдальше, а цю біля села землю всю відрізали для колгоспу. Тепер оцим "індусам” заставляли робити, щоб вони за такий-то час, наприклад за тиждень, зорали, й приготовили, й посіяли таку-то культуру. То вони самі давали розпорядження. Господар нічого не мав до того спільного. Тепер, як господар працює день, приїжджає додому. Він тільки приїхав, а вже на нього дітвак там якийсь-то чекає і говорить, що розпишися, ти маєш прийти в сільраду, викликають. Ну ото він скоренько, там щось хватив-не вхватив, пішов туди. І це так не його тільки одного, то їх багато, й там ото збирається десяток, чи може два десятки й їх бувало, що по цілій ночі. Готова заява на кожного написана, і ото підпиши. Його тільки, щоб він підписав заяву й тоді він готовий, іди куди хочеш, то їх не обходить. Отже люди не хотіли. Винятки були, отже хто вже із нервів з тих вихлапався до того, але не міг, то тоді вже й заяву підпише та й піде, аби спокій мати. Інші цього не робили. Отже їх ніч потримають, на ранок іди й до праці. Маєш зробити, бо за те судитимуть, за те немає ніяких розговорів. І так їх тримали. Були навіть такі випадки, що приймали фізичні сили. Це наш сусід один Федот Каблучка. Тодішним часом він мав може 22, 25 років. Так, був жонатий, і його шваґер - його сестра була замужем - то їх отак покликали, трошки посували, били так, але не дуже так, а тоді замкнули в шкільний підвал - біля школи такий погреб був, підвал - і може кожну годину ходять у двері й стукають: - Ну що, ви вже надумали підписати заяву? Як надумали, ходіть і ідіть додому.
І так вони до самого рання тримали. Отже таких випадків було багато. Другий випадок був надзвичайно тяжкий. Це одного разу такий табун може з десяти осіб, чи скільки там ішло, до Сергія Мороза. Я ту родину знаю всю і навіть подвір'я їхнє. Коли побачили в вікно, що йдуть до них, чоловік узяв пішов, як ніби запитають, ну то вони повертаться та й підуть. А вони заходять, питають, де він є. Нема десь. А де він є? Ну жінка сказала: - В хліві.
Він бачив - вони йдуть. Він тоді пішов до сіна там нагорі. І несе, а вони якраз двері відкрили - він із сіном. І один активіст - українець, прізвище Петро написано, взяв дробовик і зразу його вистрілив. І попав. Той упав, а вони повернулися і Дубовик - прізвище - і пішли. Жінка покликала там ще когось з сусідів, унесли його в хату. Він полежав щось три, чи чотири дні й помер. Отже ніякої лікарської допомоги не було. Залишив ото жінку й четверо дітей. Оце так і є. Але таких випадків було - не смертельних - але фізичні сили приймали й заставляли до колгоспу, щоб сказати, що добровільно йшли, навіть я не знаю, чи 10% могло б піти. Так проходила колективізація.
Ну, можу сказати, що колгоспу в 30-му році, хто пішов у колгосп, було дуже добре, бо посіяли озимину куркулі, вони так допустили, щоб посів пройшов, тоді розкуркулили. То цю землю забрали в колгосп і для колгоспу воно було. Тепер вони поробили їм податок, бо дуже малий був у 30-му році, зовсім малий. Так що вони дістали хліба, навіть говорили, що бачиш як куркулі живуть. Це ж золото є, а не що-небудь. Але це тільки перший рік було. У 31-му році вже їм давали грамати, а в 32-му то взагалі вже полови там з висівками такими. Ну оце ж що я міг.
Пит.: А чи хтось із Ваших залишився осібняком?
Від.: Осібняком? Багато.
Пит.: Багато?
Від.: Ja, багато. Тридцять третій рік як пройшов, то вже нікого в колгоспі не заставляли. То й ішли. Але він працю мусив шукати. Земля вся пішла в колгосп вже. У 33-му році вже вся земля була для колгоспу. А хто не вступив в колгосп, то мусив працювати в радгоспі, або дістане справку й їхати куди він хоче. Колгоспник на те не мав права.
Пит.: Може тепер перейдемо до самого голоду? Ви за церкву говорили з самого початку, то вже кінчилося. Хіба, що маєте щось сказати?
Від.: Отже перша стадія для підготовки до голоду це було те, щоб знищити - в 31-му році вийшов такий закон, що заставляв такий податок накладати на село: смушки котячі і собачі. Отже, такщо, в 31-му році майже знищили всіх котів і собак. Або їх вбивали так начорно, або просто продавали їх шкірки.
Пит.: Ви думаєте, що це робили з думкою, щоб...?
Від.: Ja! Як виходе, то воно мусе бути так. Вони підготовляли, щоб жодних уже не було. Тепер друге, в літі в 1932-му році появилося, так би сказати, антилюдні постанови про заборону, після збору урожаю, збирання колосків на колгоспному полі. За такий "злочин" була визначена кара десятирічного вв'язнення. Це вже було свідоцтвом того, що, так званий робітничо-селянський уряд пляново веде підготовку до знищення селян. Але цей факт показався вищий тим, шо під час молотьби в колгоспах все зерно відправлялося до елеваторів, а колгоспників залишали без нічого, не давали. Не краща доля припала й на одноосібників. Селяни почали думати про чорний день, але кремлівські верховоди в Москві це все передбачали, тому вишколили, так званих тисячників і розіслали по українських селах з призначенням повновладдя на місцях. Ці тисячники, прибувши до села, негайно творили бригади актив з українських яничарів, що складалися з учителів сільської школи та членів комітету незаможних селян. Учителі сільскої школи організовано водили своїх учнів по селу та примушували їх виписувати на стінах хат різні пропагандивні гасла та карикатури для підкуркульників села. Активісти на чолі з 1.000-ником, озброєні залізними палицями та іншими винаходами, від яких не можна спастися, так сильно обдовбували своїми палицями всі городи, по хлівах і хатах, а після почали довбати коміни та печі та розкривати стріхи в хатах. А ще пізніше вишукували по полях. І тут мушу підкреслити, що нещасливий був той, в кого було знайдено мішок чи два зерна. Наприклад у Сергія Колота було знайдено два мішки зерна. За таку "провину," з наказу управи села, було сконфісковане все його майно включно з хатою, а самого господаря і його батька арештували й відправили в район, а там винесли їм вирок по 10 років далеких таборів. Так по них і слід пропав. Подібна доля припала й на тих господарів, що мали ще своє приватне землевласництво, бо на них був наложений непосильний хлібоподаток для держави. Для таких господарів відбувалися так звані виїздні суди. Наприклад, на призначений день приїздив якийсь уповноважений з району в ролі судді. До того приміщення силою зігнали всіх селян. З них вибирали двох засідателів суду які не лише не розумілися в юридичних справах, а навіть були зовсім малограмотними. На одному з таких судів був присутнім і я. Тоді судили трьох господарів за невиконання хлібопоставки для держави. Всіх трьох господарів було покарано по п'ять років примусової праці в Сибірі. Я цих господарів я знав лише одного, але з певних причин не можу подати прізвища. Наступим "грішником" до великого покарання був Давид Гребінник. Його родина складалася з дев'яти осіб, а саме батька й матері та семеро дітей. Не маючи належних запасів до прожиття, він як батько семерьох дітей пішов назбирати після уборки урожаю колосків на колгоспному полі. Там його спіймала охорона й згідно ухвали Президії Верховної Ради СРСР, покарали на 10 років примусової праці. Що ви хотіли?
Пит.: Чи Ви б могли розповісти подробніше про це, як велася ця ціла комедія з карикатурами й з цікуванням підкуркульників і так далі?
Від.: О-о-о! І отже це вже справа школи була. Наприклад, хоч, звичайно, вчителі це не робили на власну руку, то тут нема що й думати, отже їм був наказ такий. От такого-то дня, наприклад, при такій погоді, як оце зараз є, оголошують, що всі ті торби свої шкільні залишаються на місці під партами - то звалася парта - а ми йдемо по селу. І підводять, у них список є такий, до кожного "індуса" й наказують - вони вже мають, шкільники, в руках крейду там, різні такі приладдя, і ото заходять до хати одні й кажуть, що поставку хліба вивозили, а йнші рисують, що попало на дверях. Пишуть, хто що надумав. Так і було по домах. І ото по всіх тих. Один учитель веде туди, на той хутір, другий на той хутір. По всьому селу ходили. Це такі подробиці, повторялися вони декілька разів.
Пит.: І то значить сусідські діти?
Від.: Так! І навіть їхні діти ідуть.
Пит.: А чи Ви могли б ще дещо розказати про цей суд, що був?
Від.: Отже, таких судів було більше. Я тільки був на одному, бо це мені не відноситься. Я хлопець був тоді, взагалі мені непотрібно було, але тоді з цілої згоняли тих колгоспників, переважно колгоспників і "індусів," які були там у селі, то їх зганяли. Отже фактично вони робили так: от накладуть на вас зерно, наприклад, 10 центнерів, це приклад говорю такий. Ви сьогодні заплатили. Вам день, чи два пізніше знову присилають, теж невеликий. Ще присилають і так без кінця, коли вже в вас нема нічого. То деяких, оцих, що засудили, то в них конфіскували. Приходили і продавали їхню хату навіть та їхні речі за невиплату цього податку.
Пит.: То Ви казали, що судді бували навіть малограмотні?
Від.: Ja! Засідателі!
Пит.: Це з активістів, чи посторонні?
Від.: З активістів. То активісти були.
Пит.: А хто тим всім керував? Ці ж самі?
Від.: На суді це вже один приїжджий, цей суддя, чи хто він такий? Я думаю суддя там з параграфів знав, що за те давати й більш нема нічого. А ті хлопці сиділи, вони взагалі того нічого не знали. Але там хоч би й знали, то не можна нічого говорити.
Пит.: Можна далі?
Від.: Так це початок голоду?
Пит.: Так.
Від.: От, початок голоду 1933-го року став притискати людей не лише своїм природнім холодом, але й недостатнім харчуванням. Перші місяці харчувалися переважно городиною. Пізніше макухами, якщо вони в кого були. А ще пізніше ввели в свій денний ration гречану полову. Від такої калорійності люди почали пухнути, а з часом і вмирати. Перші випадки голодової смерті якось привернули до себе співчутливу увагу села. Але то було лише тимчасово, бо мерців у селі з кожним днем забільшувалося. З початком весняних робіт було покликано одноосібників на працю в радгосп, який був лише два кілометра від нашого села. Тому голод у нас припав виключно на колгоспників. Скільки було померлих у нашому селі я сказати не можу, бо мій вік тодішного часу на таке не дозволяв на те, крім того, я кожного дня працював у радгоспі, дістаючи пайку кукурудзяного хліба й сяку-таку баланду. Одначе я можу сказати про наших близьких сусідів, як от Холодюка, їх родина складалася з п'яти осіб. Перший помер 18-ти літній син Павло. Його поховали на городі під вишнею з тим, щоб провідувати його могилу. Але за короткий час померли батько, мати і другий син. Таких сусідів було більше. Тому з десяти дворів, що я їх знав, вимерло щонайменше 20 осіб, а поскільки наше село рахувалося 360 дворів, то всіх треба помножити на якихсь 36, що загальна кількість дорівнює приблизно 720 осіб. Правда, з часом почали варити в колгоспі якусь баланду й тим стримали дальшу смертність від голоду. Але поскільки наше село стояло на одинаковій віддалі, як від району Уринь, так і від району Терни, то цим битим шляхом ішли, вірніше не йшли, а повзли, як людоподібні істоти. Одні з них тонкі та високі, а інші такі опухлі, що й очей не було видно, їх шкіра на ногах тріскала, а зпід шкіри виступала якась рідина. Там де їх заставала ніч, там вони й спочивала, прямо під відкритим небом. А ранком вони вставали й ішли далі, а інші засипали вічним сном. Для цього було призначено вправою села підборну бригаду з призначеним участком для збирання мерців, яких звозили до загальної ями. Скільки таких людей померло, сказати не можу, але можна сміло ствердити, що в 1.000 не вбереш. До цього загального голодомору українського села ще треба додати мордерства, що були виконані з рук активістів. Наприклад, одного весняного дня ішла група активістів. Вони зустріли молодого парубка на прізвище Данило Мороз. Вони спитали його чому він не працює, а він ледве на ногах стояв. Тоді Петро Дубовик вистрелив з дробовика й забив його. Інший випадок ще трагічніший. Одного недільного ранку двоє молодих хлопців на прізвище Іван Заяць та Іван Колот шукали в ставку риби, чи може й жаб. їх забрали до сільради, там тяжко побили, а після вивели яких 200 метрів на вигон, зав'язали їм руки назад, зав'язали рот і ніс, щоб вони не моли дихати. Так вони там і подушилися. Цих двох мерців також я бачив. З великою прикрістю споминаю про випадок двох братів. Це були Петро і Семен Орел. Цим двом хлопцям судилося дожити майже до самих жнив. Але одного дня вони крадькома залізли в колгоспне жито, там нарвали колосків і їли так довго поки не відчули задоволення. Але часом вони відчули собі болі в животі, а пізніше почали несамовито кричати, але жодньої лікарської допомоги не було, так вони в полі й згинули, бо їх кишки не витримали й полопалися.
Пит.: Ще маю кілька питань до цього. Є таке питання: Хто перше вмирав? Чи це мужчини чи жінки, чи старші чи молоді, чи багатші чи бідніші?
Від.: Отже, між іншим, і це мене також дивувало, чомусь хлопці, молоді хлопці, старші люди вмирали. Це я можу сказати, ж я прочитав уже тут, що Павло Холод помер. Це сусід якраз наш. То йому було тоді не більш як 18, 19 років. Він найперше помер. А тоді батько, а тоді мати й тоді їхний ще син. Так само в другій родині я знаю, і що їх було шість дівчат і один хлопець. То першим хлопець помер, мого віку, той помер, а тоді дівчата. Лише одна залишилася, всі померли. Але так чув від багатьох, що мужчини йшли перші.
Пит.: Хіба тому, що більші потреби мали. Чи бували випадки, що активісти голодували? Від.: Ні, тут у нас не було, але їм теж не було тоді, бо їх обманювали, їм обіцяли, що будуть на картки хліб давати, кожному однаково, але того нічого не вийшло.
Пит.: То відомо, що Ви жили недалеко білоруського-російського кордону, чи Вам у той час було відомо про положення в Росії і Білорусії?
Від.: В Росії, як дехто туди проїздив, бо багато наших людей їздило міняти, возили там деякі речі, вишивки там, чи що, хто то таке мав, то вони їздили туди й кому вдавалося проїхати, бо фактично, як ніби була заборона, отже їхати в Росію, але добиралися до самої Москви. Там набирали продуктів, і кому вдалося довезти назад, привозили додому. Ті продукти відтіля везли. Отже в Росії, вірніше як мені прийшлося вже в З6-му, 39-му бути з росіянами, то вони також казали, Вороніжська область, що в їх їсти бракувало. Голоду не було, але їсти бракувало. Але їм що було? Їм давали пашпорти й вони може, чи оправки такі і вони могли їхати куди вони хочуть шукати праці й жити.
Пит.: А селян українських?
Від.: Наших селян нікуди не випускали. Нікуди.
Пит.: Чи в Вас було лісу багато? Чи то далі?
Від.: Яких 20 кілометрів від нас ліс був.
Пит.: Я чув, що на Чернігівщині люди спасалися чимсь...
Від.: Липовою корою, чи щось там таке?
Пит.: Так. Чи в Вас так також було?
Від.: У нас не було. У нас гречана полова була голінним предметом тобто харчування. Ну й треба сказати, що велику допомогу "торгсини" зробили. У Сумах найближчий був до нас. Отже, хто мав якесь золото, персні, чи там якісь речі такі, то їх тоді били на куски так, щоб воно не було помітне й туди несли й міняли. Це теж допомогло.
Пит.: То Ви самі згадували про це, що Ваша родина опинилася в радгоспі. А чи хто-небудь з Вашого села тікав на Донбас?
Від.: З нашого села - ні.
Пит.: З інших областей?
Від.: Ja! Ті, що близько. Так, Дніпропетровське, так туди, то їм близько було. Навіть з Харківської то вже деякі тікали. Наші ні. Наші нікуди не тікали.
Пит.: Чи можна далі? Так, то в мене є ще кілька питань. Наприклад: Як довго тривало, поки Ваше село віджило після голодівки?
Від.: Ох, то було просто страшне для всіх. Отже, я, наприклад, хоч і діставав пайок там і такий, як є в радгоспі, але всеодно то були напів голодні, отого й лягаєш, їсти хочеш, і встаєш, а особливо молоді люди, то їсти потребують далеко більше. То коли тітка там спекла вже тих пампушок таких, перепічки в нас казали, то вже й хто і зна що, тепер такого хліба немає, то навіть і говорили, що ну якби оце такий хліб був, то-то вже люди ніколи не вмерли б. Ja, відживлялися довго. Отже, бо що означити в 29-му році, хоч я тоді ще був малий, але вже дивися так по вулицях, дивишся ті хатки маленькі, хоч вони, дивитися на них - вони неподібні до наших оцих будинків, але вони чисті були, під хатою побілене все. Від кожних три, чотири хат збіралися молодята, співали, веселилися. То було просто хто і зна, як було! А уже, як почали розкуркулювати, 30-ий рік, розстрелювати, ці церкви зліквідували й так одне за другим люди гинули. Арештують і так далі. Все впало. А 32-ий рік, коли стали ото хліб увесь забирати, а ці з палицями шукати й навіть забирати в хаті в стрху. Сто грам найдуть, 200 грам найдуть кукурудзи, пшенички, кукурудзи не було, пшеничка така є, то сама та кукурудза. Те забирали. Отже, брали що попало. Особливо такі були ці активісти, що навіть жінки, які були між ними то в печі щось там зварене, то перекидали. Як ніби ненарошне. Перекине, щоб те випилося і тоді - Ну чим ти живеш?
- Нема нічого.
- Де твоє.
- Нема нічого.
- Ну чим ти живеш?
- Ну та ж, та живу.
- Чого ж ти не здох?
Просте питання: - Чому ти не здох?
Пит.: То значить сусіди хотіли смерти сусідами, чи що?
Від.: Ні! От ходять люди й тягнуть. Отже активістів, що їм оці 1.000-ники робили. Наприклад, як хто десь знайде якусь ямку зі зерном, два пуди, чи там 10 пудів - незалежно - то його тоді саджають на покуті, як якогось короля ото в честь його цілу ніч п'ють. В їх все було, їжа була, пиття було, але це так довго було, до весни, бо, наприклад, у нас голівних цих два я знаю. Один Федір Ткаченко, а другий Андрій, прізвище я забув, хоч і якраз мій сусід також, але забув. Оце були найгірші. Вони, як бички, так і ходили по хатах. Хочеш, чи не хочеш він приходе, йому мусиш відкрити, скрізь буде лазити, шукати, і то коли в 33-му році весною вже їм не було що шукати нікуди, то цим двом дали дозвіл у радгоспі працювати.
Пит.: А хто їм справляв такі бенкети?
Від.: Оце ті. Вони разом. У них була горілка. Вони гнали. Якщо не було, то з буряків гнали. То в них все було. Отже, влада - тоді говорили - на містах. Отже що вони хотіли, то й робили. То ж врахуйте це, наприклад, у нас був вітряк - це вітряна мельниця, що крила мала, круте вітер. Був рублений, майже новий цілком. Його продали, як розкулачили, за 35 рублів і спалили. Тепер у тому в 32-му році вже почали, закрили, мельниць нема, отже, а щоб повезти на водяну мельницю, державну, Ви мусите взяти справку в сільраді, а сільрада вас запитає: - Де ви маєте? Де ви взяли хліб? У вас не було. Де ви маєте?
І от люди почали робити тертушки різні. Були такі, що з каменів з маленьких робили, але це випадки, малі. Переважно були так колокотяг на цей рука, що тут тонша, а тут іде ширша. Тоді обводили бляхою такою, бляха, знаєте, з заліза, і забивали цв'яхом дірки, а другу, що на вивороті є, що тим колючим наверх, а тоді кожух такий самий не не намірили й ото треба крутити його, може п'ять, може 10 разів пересіваєте, й воно нічого, муки ж там не може 10 разів пересіваєте, і воно нічого, муки ж там не може бути, бо воно дере. Ото так їли. Бувало так, що зерно в кого є, то зерно варили. Отже, ховати мусили, бо бачили, що, якби не ховали, то взагалі ніхто б ніколи не вижив. Мусили ховать.
Пит.: Чи люди багато ховали? Дехто багато ховав?
Від.: Багато не могло, ні! Де? Та то ховали там одиниці. А навіть у такий час один мішок зерна, та що то означає? Бо тоді й полови там і чого тільки не додає.
Пит.: А що з худобою зробили?
Від.: З худобою? Отже в нас таких випадків не було. Поперше, якщо ви мали свиняку, чи щось таке в кого був - це 30-ий рік, 31-ий - я за ці роки, не за 33-ій говорю, і треба забути, то ви мусили дозвіл мати з сільради. Отже, а тоді значить мали щось платити за те. Я не знаю, то щось було. Тепер, випадків у нас у селі з худобою, з кіньми, так би сказати, я не знаю. Може щось і було. По наших полях ходило багато коней, голівне у 31-му році восени. І можна було бачити: прив'язана досточка невелика і там написано, або біля хвоста: "Ходжу, блукаю, кормів шукаю, а до колгоспу не піду.”
Отже, звичайно, я не думаю, щоб то господар писав, але такі випадки були. Коней ходило багато. Виганяли їх, бо де він його діне, але це в 31-му році. Якби в 32-му, то їх би тоді на осінь, то вже б їли, а то було раніше.
Пит.: А як це сталося, що Ви покинули рідне село в 34-му році?
Від.: Отже, в 34-му році, це сталося так. У радгоспі в свойому працювати не хотілося, хотілося кудись далі їхати. То перше я поїхав з батьком, до батька вірніше, не з батьком. До батька поїхав за Суми. Там було підсоб господарство Сумської суконної фабрики. Це там городина садилася, ну й збіжжя бувало небагато, але то мало було. Переважно городина й худоба там була. То я вже в 34-му році там працював: у літі нас корови, а в зимі їздив, та близько Безредський спиртний завод був, то їздив, у бочки наливали, я вже й забув, як брага така, для худоби возив. То в 34-му, у 35-му я вже тоді виїхав до Пархомовки, там побув, а в 36-му переїхав у Харків. У Харкові ми були з братом до глибокої осені 36-го року й переїхали на Кубань там, але життя було скрізь одинакове. Недохват. Наприклад на Кубані, це я вже був у 36-му році, вірніше в 37-му, то весною було, я знаю, ну можна казати квітень місяць, то щоб ви дістали кілограм лише білого хліба, іншого не було, білий хліб, який коштував три рублі й 10 сентів, то мусили встати найпізніше в три години ночі й піти встати в чергу, щоб узяти.
Пит.: І це вже в 37-му році?
Від.: Так, і тільки один кілограм. Один кілограм. А на праці було - там проводили залізну дорогу в Кавказькі гори - то робиш місяцями, не дають гроші, а так-о підеш, так сьогодні дадуть 10 рублів, там ще колись ще п'ять дадуть, тоді ще 10. Так люди місяцями проходе, коли прийдуть гроші платити, там нема нічого. Пит.: А в Вашого батька були підроблені документи?
Від.: Отже, він їх не робив. Йому дали з сільради, але так, щоб ніхто не знав.
Пит.: Значить Вас не переслідували, як сина розкуркуленого? Це не було відомо?
Від.: Вдома переслідували, бо мене з школи вигнали. Вдома переслідували, бо в 31-му році нас чотрьох вигнали. Я був поступив у семирічку сюди, то мене й тепер з нашого села священикового сина й двох з сусідніх сіл, також розкуркуленних, вигнали з школи. Учителька прийшла в кляс, серед лекцій, не зразу, на другій, чи на третій лекції, не знаю, і оголосила: Такий, такий, такий встати! От, здайте книжки й залишіть кляс і більш не приходьте!
І ото тоді й цього священикового сина теж як вигнали, й ото їх забрали всю родину і десь вивезли. І не зустрічав. На Кубані я був, то перше мені попала станиця Засовська, здається Мостового району, Мостова там була близько, так здається, бо я тепер забув, біля річки Лаба. То ми приїхали в 37-му в кінці туди, то бур'яном заросло, двори позаростали були бур'яном. Так людей виселювали туди, я чув, щоби в Ставропіль, в Ставрольські степи, але докладно не знаю. То там, мені теж кажеться, що там ще більше було, як на Україні.
Пит.: Чи Ви бажали б що-небудь додати до цього, що вже сказали?
Від.: Як відомо, що акція народовбивства таємно підготовлялася за закритими дверима московського Кремля. Також ми знаємо і те, що всі таємні хвали для винародовлення українського народу приходили таємним шляхом з червоного Кремля. А не маючи належного довір'я до українців на виконання назначеного пляну, то Москва надсилала своїх, так званих, тисячників з призначенням повновладдя на містах, щоб творити актив виконавців, що складалися в великій більшості з українців. Тому дивним і, що примусювало українців прислуховуватися окупантові, щоб іти й забирати в свого брата не лише останній кусок хліба, але навіть перекидати варево в печі, якщо воно було, і,цим примусувати своїх односельчан на мученицьку голодову смерть. Запитаймо себе: Хто визначав і розкуркулював українського селянина-трударя? Хто закривав церкви та скидав хрести й дзвони? Хто перепроваджував примусову колективізацію села? І нарешті: хто робив масові мородерства по селах? Відповідь одна: активісти, що сладалися з учителів з сільської школи та членів комітету незаможних селян під верхництвом тисячника. Цю свою розповідь про наше село я присвячую своїй любій бабусі, яка також упокоїлася в тому 1933-му три-рази проклятому році!
Пит.: Щиро дякую за розмову.