Case History SW11


Ivan Kiiko, b. December 26, 1912, in Velyka Martynovka, Rostov region, eldest child of well-to-do farmer whose extended family of 18 worked a farm with 200 head of livestock and 250 desiatynas of grain field, who was dekulakized in 1931, at which time both narrator and father were arrested.

“The revolution was like this: the tsarist army was well-dressed and had good ration. But the Bolshevik army was barefoot riffraff (bosota) – there was one soldier in a woman’s coat, a shoe on one foot and a boot on the other. There were very poor, only they got those poor people to revolt. They  yelled that they would provide land and freedom and take everything from the rich people and distribute it. But it didn’t happen. They didn’t give anybody anything. They took things and beat people up, but then nothing happened. I remember this because an 8 year-old child understands; I even remember from when I was six”.

NEP was introduced because “they wanted to raise agricultural production”. Deculakization “came to us in ’29… and then it said in the newspapers Izvestiia and Pravda that Stalin had got dizzy and he ordered that the collective farms could give back to people the livestock they had taken, and for 3 days people took their cows and horses, and then he came back to his senses or powers and he ordered they all be given back. Second, I remember very well that Stalin brought up the young 25,000-ers to organize the collective farms. He sent them to make collective farms, and in each district there was only one for the whole district. And when the 25,000-er came to us, right away he called a meeting… I, my father, and many people went to the meeting. He also spoke, saying a lot – I don’t remember it all, but the main thing he said was: ‘I want everyone to sign up for the collective farm by 8 p.m. today’. And they had a vote:’Everyone in favor raise your hand’, and nobody raised his hand. ‘Everybody against’, and again nobody raised his hand. The people were afraid; then he said to the secretary, ‘Wright unanimous’, that is, that everyone was for it.

“But my father raised his hand, stood up and said, ‘Listen, Comrade. What was agreed to? Nobody raised a hand’.

“That one said, ‘You’re a rebel. Silence signifies agreement’.

“Then somebody else got up after father and said the same thing.

“You’re another rebel’.

“They came up to us at midnight and took father somewhere. I remember this well. He was persecuted for about a year, then in ’30 they let him go. In ’31 they took him a second time; he escaped from prison, and they gave him 5 years for that. Then they took me to court. And in ’37 – the third time was already during the Yezhov Terror – they hit him with 10 years. He was let go in ’47 after the war but was not allowed to return to his home village or district. This is what I remember”.

Narrator describes how the deculakized were transported, their life and work in the camp, the conditions of release and return, the difficulties formerly repressed persons had in keeping a job, and serving in the trudarmiia. Prisoners knew about the famine from letters sent by relatives. Narrator estimated that 85% of prisoners who worked with him in the construction of Magnitogorsk were Ukrainians, very few were Russians. Narrator saw a devastated village when he returned from prison in 1934. the family survived because the father, who had escaped from prison, worked on a state farm.

Пит.: Будь ласка подайте Ваше ім'я і прізвище.

Від.: Іван Кійко.

Пит.: А коли ви народилися?

Від.: В 1912-му році, 26-го грудня.

Пит.: А в якому селі?

Від.: У Великі Мартиновці.

Пит.: В якому районі?

Від.: В Мартиновському.

Пит.: А область?

Від.: Ростовська область.

Пит.: А де Ви жили під час 20-их і 30-их років?

Від.: Там і жив, поки на Сибір забрали.

Пит.: А чим займалися Ваші батьки?

Від.: Батьки були сільські господарі, найбільше худобу тримали й вівць. Значить, фармера були. Ми мало сіяли, й худоби весь 200 штук було. Перед тим до 100 штук було, до революції, і то ми сіяли 250 десятин хліба. Ми дуже багаті були.

Пит.: А скільки осіб було в Вашій родині?

Від.: То 18 було - три брата, й вони жонаті були. Один мав дев'ятеро, а другий п'ятеро, а я в батька один був. То в нас на подвір'ї четверо хат було; ті два були окремо. Ми цілий block займали - наше подвір'я було дуже белике, то 18 людей було всіх.

Пит.: А що Ви пам'ятаєте про політику 20-их років?

Від.: Я тоді малий був, бо мені фактично було вісім років, і революцію добре пам'ятаю, але я пішов у школу.

Пит.: Що Ви пам'ятаєте про революцію?

Від.: Революція то так було: царська армія була добре одягнута й мала уніформи й добрі харчі. А більшовицька армія то босота була - один солдат у жіночому убранні, соat-і, один черевик, другий чобіт на другом, то дуже бідна була, тільки що, вони збунтували тих бідних людей, кричали, що вони дадуть свободи й волі, і в тих багатих людей все забиремо, а вам віддамо. А то так не вийшло. Вони не дали нічого. В оцих забрали й побили їх, а тим нічого. Оце я пам'ятаю, бо в вісім років вже дитина розумів, я й з шести років навіть пам'ятаю. І то все, що я пам'ятаю, як відбувалося.

Пит.: Розкажіть, що відбувалося.

Від.: Ну вони перше називали це Нова Економічна Політика, тобто, вони називали це скорочено: НЕП. НЕП, це таке, що вони не забороняли, що хочете, робіть, сійте, худобу тримайте, тому, що була Перша світова війна, чотири роки, революція, і держава дуже втратилася, сама Україна й Росія єдина. Вони хотіли підняти сільське господарство. І вони то підняли, то скоро пішло, бо то в власних справах на то багато ліпше показує, як комунізм колгоспа, люди не хочуть робити. Отже, воно й дуже добре було. Пізніше коли Ленін умер 24-го, я в школу тоді ходив, то Сталін прийшов до влади, й він зразу давай міняти то все, й вже в 28-му дуже багатих людей винищив, в 28-ім почав розкуркулювати, й як дійшли до нас в 29-му році, почали й тоді пізніше так, але коли колгоспи почалися будуватися, то було дуже багато проти самого Сталіна, і там було таке, що Сталін перелякався, і тоді в газетах "Известия" і "Правда," що Сталін дістав головокругіння і приказав, що колгоспи можуть віддати людям худобу яку забрали, і так три дні люди корів вели, коней, а тоді знову він прийшов до пам'яті чи сипи набрав і приказав здати все назад. Друге, що пам'ятаю дуже добре, то було в 30-му році, що Сталін виховав молодих 25.000-ників, щоб вони колгоспи організували. Він поспав їх оце колгоспи робити, і в кожному районі один тільки був на цілий район. То копи 25.000-4ШК до нас приїхав, зразу збори зробив. Ці 25.000-ники були всі молоді, такі по 20, 21 років, такі всі студенти. Така площа в нас була й я пішов, батько був, багато людей, він і каже, там багато говорив, я все не згадую, але саме голівне, що він сказав: - Я хочу, щоб сьогодні до восьмої години вечера всі записалися в колгосп. І дає на голосування - хто за те, підняти руки, а тут ні одна душа не підняла. Він тоді хто проти, й знову ніхто не піднімає. І бояться люди; тоді він секретареві каже по-російському: - .Пиши 'единогласно'." - Цебто, що всі погодилися. А мій батько піднімає руку й стає і каже: - Слухай товарише. Як же погодилися? Ніхто руки не підняв. Той каже: - "Ты бунтовщик. Молчание знак согласия." - Він так сказав.

А тоді другий за батьком устає, і те саме каже. - Ты другой бунтовщик." В 12-ій годині ноччю до нас прийшли, батька забрали й того. Оце я пам'ятаю добре. Його близько року пересліджували, й потім випустили в 30-ниу. А в 31-му знову раз забрали; то він з в'язниці втік, п'ять років дали.   І тоді мене судили після А в 37-му, третій раз уже його як Оковщина була, то 10 років йому вліпили, аж їй в 47-му році по війні, й то до свого села й району не маєш права їхати.

Пит.: А як родина жила без нього?

Від.:  Мама була й сестра: вони в колгоспі працювали, oh boy, вони дуже тяжко йли. А я як прийшов з в'язниці, мені дуже тяжко були - праці мені ніде не давали. Не знайти, то я в колгосп устроївся, я сам будівельник, то там підробив.  А тоді як - то називалася трудармія - це в книжці все є, забрали мене, то я там був, і я там інструктором потім.

Пит.: Коли це було?

Від.: Це було в 36-му, 37-му, й 38-му. Я майже три роки був там. То називалася трудармія. Гроші не платили, кормили так, як у в'язниці, одежа рвата. Тоді одного разу і 37-му році, це коли батька забрали, мама листа прислала, я з праці приходжу, тумбачки |там у бараці, глянув лист лежить від мами, тільки взяв, то той хто охоронняв там, біжить, кричить: - Кійко, тебе комісар негайно викликав в офіс, туди. Я скоро так узяв, і йду читаю, бо то комісарівська викличка, то important є, прочитав пару речень й мама плаче зразу, пише, що тата нема, НКВД забрало. Сюди, туди, А звернув і поклав у кишеню й пішов до комісара.   Зразу до нього руку підняв по -воєнному, він посадився: - "Садитесь" - і він вже знав мене й знав в якій я роті служу, То рота перша, й я в другі. І він питав, як моє прізвище, й я сказав. -  "О, я вас помню, вьі хороший рабочий." Тоді питає, в якій я роті, я сказав така рота. -  ,0, вы удивительно работаете." Я кажу: - Та я сам знаю, що я добре роблю. А, він, як то всі політруки й ті комісари, так як НКВДисти, вони дуже хитрі. Він говорить: - "А вот скажите, вы дома родителей имеете?» Я кажу, що маю тата й маму, сестру. -  "О, то очень хорошо, что вы родителей имеете."

- Ну, та я б не народився, якби "родителей" не мав. -  "Ну, а давно вы письма одержаете, как сегодня?” А вони провіряли там. Як каже листи, я бачу, що відчинені, я не можу брехати, бо він читав перед мною. Я кажу: - Так. -  ,А когда последний имели?” Я кажу - Сьогодні. -  ,О, ато очень хорошо. А что пишется там?" А я кажу, що пише мама, що як НКВД забрало тата. -  ,0, это недействительно; это должна быть какая-то ошибка.   Это служащие рабочей крестьянской армии. За отца я проверю. Я напишу письмо." Це він мені дав, я знаю, що він бреше, я вже пройшов таких як він сотки, коли я думаю собі: - Бреши, бреши. -  "Я поступлю вам." Тоді знову питав: - "А как ви думаете, отец-ли виноват, что его забрали?" Бачите, що каже?

Пит.: Так.

Від.: Я не можу казати, що не винуватий, мене на місті заарештували б. Я кажу - Якщо хтось не є винуватий, то радянська влада ніколи не заарештували б.

-  "Ви так думаєте?" - Так, радянська влада не арештує невинного. - Я йому не міг сказати інакше, бо я батька так ніколи знову не побачив би. Тоді далі говорить різні такі запити хитрі, але я вже дорослий був, 22 роки мав, і я ту школу на Сибірі пройшов, то мене ніхто не обдуре. Тоді, він каже мені: - "А за что вы думаєте, что он виновный? Что б вы сказали?" А я скажу - Ви знаєте, я уже тут два роки в вас служу. Листів я рідко дістаю, і що вони пишуть, то пишуть. -  "Ну, что ж таки вы думаєте, в чём он виновный?" Я кажу - Я не можу вам сказати, бо я не знаю. І я не можу сказати чому. Одне я можу вам сказати, якщо він не був виноватий, то його не взяли. - ,0, это хорошо». І ще крутив мене або години дві й тоді каже: - Можете быть спокойны." - І тоді коли вже виходив, він мені сказав: - "В таком случае, что вы очень хорошо роботаете, что чесний робочий, я вам посоветовал бы, чтоб ничего не случилось, чтоб вы порвали все отношения с отцом и матерью. Будешь с ними писаться, то ты будешь там, где твой отец." Бачите, що сказав? І я написав листа і на приватній пошті, одна дівчина кинула мамі, щоб більше не писала.

Пит.: Що ще можете розказати?

Від.: Це в 37-му році було. Отже одного разу політрук повів на політзаняття від казарми в лісок. Політрук був дуже молодого віку й дуже добре як людина до нас ставився. Переважно політруки як собаки, а цей нам усе казав, що він сирота, ні батька, ні матері немає, ну ми вірим йому, бо вони вміють брехати. І одного разу він нас повів у ліс на заняття, і каже: - "Пойдить себе по лесу погуляйте, а тогда прийдить сюда на такой час й тогда в нас будеть политическое занятие." Ми розійшлися, по два, по три, й бо це воєнна справа, то можна запізнитися. Ми прийшли на дану годину, сіли на траву в лісі, ноги підкорчили, й читаєм. Він тоді став посеред нас сидячи так кругом і подивився кругом. Часами приходив комісар провірити, як політзайняття дається солдатом, побачити, що політрук говорить солдатам. Це не так часто ставалося, може раз на тиждень. Отже цей політрук подивився і каже: - "Красноармейцы, я хотел бы вам сказать, что если в вас что-то больное сидить на сердце, то вы должны мне сказать, ничего не нужно бояться. Ничего вам не случится. Можете говорить о любом." Ну я був у в'язниці, й там були також такі, що не були. Один з Кубані, який біля мене сидів, також не великого росту, підняв свою руку. Я аж злякався і подумав собі, що він буде казати. Він устав і каже: - Товариш політрук, я зовсім не розумію в чому справа. Кубань багата, Україна багата, хліба багато, м'яса, всього, а люди голодні й з голоду вмирають.

Політрук став і кругом так подивився, нема комісара ніде близько, й запитав: - "Ты хотишь, чтобы я ответ дал ?" А він каже: - Так. Цей відступив, й всі так завмерли, думаючи, що за таке зможуть заарештувати, бо як це може бути, щоб у Радянському Союзі сказати щось про голод?

Пит.: Хто це був?

Від.: То був політрук ротний, а другий такий солдат собі як і я. Не знаю йм'я його. Отже він став відповідь давати: "Вот в чем дело. Когда человек пресыщен, в него голова й башка начинают политиковать. Когда он голодний или полуголодний, то он тогда не политикует. А так он голову нагнет й смотрит если кто-то кусок хлеба не потерял? Или денег 10 копеек. Понимаете, ребята?" Оце виходе, що вони спеціяльно тримають людей, щоб вони були голодні або пів голодні, щоб вони не вмішувалися в політику. Оце, що він сказав. Тоді він знову подивися кругом і сказав: - "Знаете что, ребята? Вот что я вам сказал, то вы поймите, но не нужно донести комисару, батальйонному комисару. Если кто-то с вас такое сделает, я вас всех за две сугки арестую, и вы ничего мне не сделаете. Поняли?" Так виходить, що й він боявся. То видно, що він мабуть не був їхній. Мабуть був такий розкуркуленний, вліз собі, а як хто донесе, то він за дві доби зі всіма розправиться. Отже, вони спеціально людей тому й морили, щоб люди голодні були, щоб вони не думали за нічого, тільки, щоб думали знайти кусок хліба,

Пит.: А тепер я хочу знати більш хронологічно, де Ви були. Де Ви були в 30-му році?

Від.: В 30-му році я був уМартиновці, аж до 31-го.

Пит.: Ким Ви працювали?

Від.: Ми мали своє господарство. Мали коней, корів, вівць, а в 31-му році в нас усе забрали. Нас розкуркулили, так як вони казали.

Пит.: А куди Вас розкуркулили?

Від.: Ну розкуркулили, держава забрала все наше добро - й хату й все. Батька зразу заарештували коли все забрали. Чому вони це робили? Я вам скажу чому. Вони накладали великий податок - так як тут на рік, то й вони на рік. А тоді як

розкуркулили, то на тиждень два рази. Якщо вони в понеділок дали вам 3.000, то в середу прийде з 6.000-ним, а в суботу, вже аж дев'ять. Це було, щоб усе в вас забрати. А якщо ви не платите, бо в вас більше нічого нема, то вас тоді арештують, говорять, що ви е ворог народу радянської влади, бо не платите податок. Це за що батька заарештували. Два тижня після арешту батька, й за мною прийшли. А я ще малолітній був, не фактично ще не було 18 років, бракувало три місяця.

Пит.: Чи Ви були найстарші між дітьми?

Від.: Так, я був найстарший. Мене за два тижні забрали, й за три дня був суд. Дали мені три роки.

Пит.: А хто забрав? Хто були голови сільради?

Від.: Сільради покликали міліціонерів. Так один мене забрав і повів.

Пит.: Чи ці були українці чи приїжджі?

Від.: Я точно Вам не скажу, але по-російському вони говорили. А хто вони були, то я не можу сказати. Тоді як присудили, то я опинився в Пролетарській в'язниці, а потім я був у Ростовській в'язниці, а тоді вивезли мене на Урал, Магнітогорське. І я прийшов аж в 34-му році.

Пит.: Розкажіть як то було в в'язниці?

Від.: У в'язниці дуже погано було. Там таке, що вони "норма" називають. Скажім, що це є коробка, то ви мусите за 10 годин перенести цю коробку. Певно, то можливо, а вони візьмуть вам припишуть 10 таких коробочок, щоби за той самий час ви виконали. Вони можуть вам таке подібне приписати, або щоб ішли копати землю, скажім шість кубометрів - ви ніколи не викопаєте те за той приписаний час. Це бо ви є змучені, худі, нема сили, а там на Уралі земля і літом може бути замержшою. І то вони так дають, щоб мене вигнати, а якщо виповните норму, то дадуть пів кілограма хліба. Як не виповните, то найбільше дадуть 200 грам, а переважно 100. А100 грам то таке, що ви два рази вкусите й нема. А ви вимучені, нароблені, й то від того люди й мерли. Зимно було, одежі ніякої вам не давали. Тепер я за себе і за других. У бараках не топили. Чому? Було 40, 45, не топили, а по 200, 300 було, тепер я був на праці мокро все, я скидав і клав на ліжко, й на нього лягав і сушив своїм особистим тілом. Це так воно було. Найгірше коли весна приходить. Там сніг дуже багато падав, метр півтора. А тоді коли вже травень приходить, все починає розтавати, то є багато квітності, є городи, повно води є, а, знаєте, взуття в вас нема, а ті так скоро сплетані черевики набирали сніг і воду, й тоді як ви повернулися, то ногу піднімите, то вода ллється з води. Я не знаю яким я чудом остався. А старші люди, вони до пів року вже не були. А я молодий був, і значить то насильна кров була, а так то не можливо було витримати, ходити в зимній воді, і так далі. Отже, одежі ніякої не давала, а те, що ви привезли з дому, то вони кінчалися за три, чотири місяці. А то не було навіть шматок лаптя якогось, щоби кругом ноги обкрутити. Харчі, прошу? Голодні були. Вони інколи пускали в місто піти. Там де garbage викидають, то в'язні ходили кістки там брали, якусь викинуту картоплинку, хліб який зацвів, та то брали й їли.

Пит.: А чи було багато українців у в'язниці?

Від.: Я думаю, що переважно більше українців було. Росіянів дуже мало було. Були калмики, монголи, але не багато. Я б сказав, що 85% українців було.

Пит.: А чи вони розкуркулені були?

Від.: Розкуркулені? Та всі розкуркулені були. Яка там політика? Чоловік не грамотний, не знав читати, писати. Який з нього політик? То всі розкуркулені були.

Пит.: Чи вони говорили про голод? Чи вони знали, що він був?

Від.: О, за. То всі знали. Листи присилали, то всі знали.

Пит.: Чи Ви пригадуєте деякі цікаві випадки?

Від.: Я можу одне розказати. Як везли нас із Ростовської в'язниці, то ми були направлені в такий великий состав, що зветься Магнітогорське. Посеред нас було два вагона злодіїв, "урки" їх там звали, а за тим були такі діти, мужики. То нас 125.000 було, ми в низу, а ті, що з родинами, то на горі. Там зимою сніг падає, і там тільки палатки, ні хат, нічого. Ті діти, що їхали, то ніяке з них не доїхало. ТІ діти не витримали, всі померли. Діти, такі по року, по півтора, то коли на станції станеш, жінки кричать, двері відкриваються і дітей викидали. І то все. Дихати не було чим, спека така. То там як відкриють двері, то чергувалися підійти до дверей подихати свіже повітря. Тоді як привизли в Магнітогорське нас, то вагони відкрили, а бараки десь 300 метрів звідтіля, то один чоловік не дійшов. Усі попадали. Ви знаєте, в скупченні в такому повітрі 14 днів, а то зразу б'є вас свіже повітря, то ви зразу падаєте. А тоді підходить конвоїр зі собакою. Він вас ногою б'є, або в спину і кричить: - Ви паразіти представляєтеся! Вставайте! Ну ви трохи до пам'яті дойдете з клопітом, встанете й тоді до барака, хтось зможе долізти рачки, й такво. Тепер у бані ходили, то я перший раз як пішов купатися, це лазня, я не бачив таких людей худих, я зімлів і упав. А я тільки приїхав, ще не такий помер, вірите це в чоловіка тут кісточка,тоненька, вони висохли, нема нічого. Нема нічого. Ну правдивий скелет - так як то по дивучом показують, правдивий скелет, тільки, що живий і рухається. То я впав. Не міг дивитися. А животи великі. Чому животи великі? Солі багато було, то до води горячої солі кидали дві ложки просто. А як випити солі, то тоді дві, три кружки води вип'є, і то в нього живіт отакий. То страшне було, отака страхіття було.

Пит.: Чи було багато молодих?

Від.: Я б сказав молодих менше, більше старших. Такі 50, 40, 60, а таких як я дуже мало було. Дуже мало.

Пит.: А чи люди вільно говорили між собою?

Від.: О, говорили, але там також дуже багато не могли говорити. Як хтось донесе, то вам ще п'ять, десять років добавлять. Там таке саме, як на волі. Ви не можете говорити. Там повно сексот було. Вони там говорили, але дуже обережно, як ви знаєте когось, або якщо ви там два, три рази не послухали, бригадир прийде й вас на працю поведе або той який охороняє, то все в'язні. Був тільки один НКВДист, той який керує. Отже коли ви там раз чи два не послухали, то ви будете' мати папки з 20-ми листками. Червоним олівцем напише, що ви "неисправимый”. Вас ніколи не випустять. Ви могли б там 40 і 50 років просидіти, але як побачугь таке занотоване, де ви не були б, то вам ще п'ять років добавлять. Там і є, що й по 40 років сидять. А якщо ви з ними не сваритеся і є дуже слухляні, то тоді вийдете. А так якщо раз не послужив, то ви не вийдете.

Пит.: Чи люди кінчали своє життя самогубством?

Від.: Ну такого мало було. Каже, що надіється, що якось вийде. Але то надії не було. Медицини не було. Там може бути 125.000, а тільки один доктор. Крім того барак на 200 осіб може мати тисячі людей. Також, якщо ви хворі, ви підите до лікаря, він вас ніколи не звільне. Це все залеже від голови, того НКВДиста. Якщо він звіпьне, то він сам полетить. Він нікому не дасть, а як лікаря нема, то ви мусите на працю піти. А якщо ви не вийшли, то вас запруть у такий карцер, це така кімната в якій вікон нема, а є тільки такі залізні дроти. Туди вас запнуть на 24 години, а на дворі може бути мороз, і вас до того ще розберуть, і там ні ліжка, ні крісла, нічого. А друге ще, це все залежить від лікаря - більшість були такі самі бандити, ж усі другі там.

Пит.: Чи Ви діставали листи від родини?

Від.: Діставав.

Пит.: Що вони писали?

Від.: Вони не могли нічого писати, що ми добре жили. Так як тепер, звідтіля напишуть, що добре живе, і вони мені дуже багато пакунків спали. Мама й тато на місяць (після того як батько втік з в'язниці й вони змінили прізвище й переїхали на радгосп десь 100 кілометрів від нашого села, де батько дістав працю голови молочної фірми та добре вони там жили) мені слали два пакунка, а гроші не слали - якщо гроші пришлють, то вони на місяць тільки один карбованець дали, та тримали в себе. А харчі всі віддавали. А тепер я вам розкажу за лазні. Вони гоняють щодва тижня в місто в таку велику лазню. Ну туди може зайти 100 людей на раз, а більше ні. А вони гонять 300 і рентують на 24 години. Було так, що наш барак на таку годину, інший барак на други; все було по годинах. До тієї лазні було йти шість кілометрів. Що найгірше то було коли прийшли, а перша група тільки йде купатися, а друга група заходить в середину роздягатися, приготовлятися, а третя на дворі скачить на морозі, роздягнута в лаптях. А ті, що закінчили купатися, то вони порозгрівалися і мусять іти надвір, бо треті мусять заходити роздягатися. А вони вийдуть, вони розпарені, а мороз тріщить. Коли прийдуть додому, їх уже за ніч половину нема. Вони раптово запалення легень доставали. Медицини немає, і він два, три дні найбільше проживе. А я хоч був молодий тоді, я вже досить світу пройшов, то я знав, що не треба купатися горячою водою. Я прийду, і то я там нагору, де парня, ніколи не ліз; а були такі дураки що туди полізе, він стане таким червоним, а тоді як піде на двір, то пропаде. На завтра вже не було. А я собі наточу трохи горячої, трохи зимної води, аби тепленька була помитися. І то все. І це, що мене спасло. Я також хитрував завжди, щоб попасти в третю групу, тобто, в останню. То я виходжу й зразу й йду. А вони стоять на місці дві години. Ото тому так хитрували. Літом то оЬау, а зимою то такі морози, то люди роздягнуті. За 10 хвилин можна простудитися, а це було по дві години люди стояли.

Пнт.: А як Вас випустили?

Від.: Ну, я відбув свій час та мусили мене випустити. І тоді я собі поїхав.

Пит.: А як Ви поїхали?

Від.: Потягом. Це також вам буде трохи цікаво. То вони називають "лідер”, такий папірець дають на проїзд; значить гроші не дали, а той документ, що я так покажу й мене візьмуть, і дали 13 карбованців на харчі, тобто вони казали, що я це за три роки заробив. (Сміх). Ну я взяв і пішов, вийшов, забрав де вартовий і там уже залізниця ішла, а нас туди ніколи не впускали, рідко за брамою в ліву сторону, знач на північ там дорожка вузенька була, й знаєш куди й іти, де та залізниця, запитав у того, а він каже: - Іди по цій дорожці два кілометра й там маленький будиночок, там потяг стоїть, ти сядеш. Пішов я. Прийшов туди, питаю того, а він каже, що за пів години буде. - Іде на Москву, каже, швидкий потяг десь із Далекого Сходу, а тоді прямо просто на Москву. Ну я сів, нема що робити. Журнали там лежать радянські. Я прочитав у них все за колгоспи, за виповнення, передивився і кинув. Мені воно вже досить було. Там у журналі написав, що я радянську літературу так люблю читати, так як собака гіркий перець любить їсти. (Сміх). То я так написав. Ну коли я поїхав потягом, то я один тільки такий був, а то все решта з такими животами, то якраз серпень місяць був, і вони всі їхали на Кубань, туди на Кавказ, у Ялту на відпочинок, курорт такий. Я в Москві встав, бо треба щоб квиток ударили печаткою там, хоч і квиток є додому. Я сиджу день, два там, а тім курортникам дають першенство, й коли я піду за квитком, то нема. Я вже всі гроші розтратив, нема що й їсти. А там саме ходить міліціонер, молодий чоловік такий. Я підійшов до нього, поздоровився, і він на мене дивиться, по одежі видно, що я якийсь бродяга. Я йому кажу, що я такий і такий, що ось мої папери, що я звільнений, і що в мене не має ні грошей ні харчів, і що я вже сиджу тут три дні, й я не можу дістати квитка до хати дібратися. Він тоді взяв покликав вантажника й сказав: - "Возьми зтому человеку билета закомпенсируй." Він був добрий міліціонер. Той пішов зразу до вікна, зразу печатку прибили, приніс назад мені, я подякував тому вантажнику й також міліціонерові. Ну я і сів і поїхав у Ростов. У Ростові я пересів на потяг, який іде на північ від Станлінграду, поїхав у місто Саль, а тоді Пролетарське було, й туду мій батько часто на радгосп їздив. Я думав, що я його там застану. Пішов до того помешкання на яке я мав адресу, й вони кажуть, що вчора були. Кажуть, що за два тижні приїде батько з матір'ю. Вони кіньми поїхали. То що мені робити? Мені далеко йти пішки - 55 кілометрів. Я сів на потяг. Копи я сів в потяг, іде чоловік проти мене. Він брови великі такі має, ж у мене, я дивлюся, що подібний на мамину родину, що ніби мамин брат. Я його зразу не впізнав. Він був такий худий, оце все позападало. Там ще сильний голод тріщав. А він дивиться на мене, також не підходе, так дивиться, і я собі подумав, що це він. Я підходжу й кажу: - Добрий день дядько Онесім. - А ти не Хомів син? Батько Хомів був. Я кажу: - Так. - Ну, сідай. Сів, і він мене розпитує де я був, а я мусив обережно говорити, бо так мені наказали; я за це розкажу пізніше. Ну, приїхали, встали, пішли до його хатки; було дуже бідно, нічого не було - столик такий старенький, облуплений. Тоді його син приходить - він на елеваторі працював - повечеряли, й тоді полягали спати. А, це я пропустив сказати, що коли мене з в'язниці випустили, то директор каже, щоб я до НКВДиста зайшов того - він не сказав до НКВДиста а в другі двері. То я туди пішов, і він узяв мої документи й читає: - "Вы сегодня звольняетесь. Едьте домой." Я кажу: - Так. -   Только одна вещь ещё, это, что вы должны написать на лоби, что вы не можете никому рассказывать ничего - как вас кормили здесь, что вы делали, что вы видели.  А как что мы узнаєм, что вы что-то кому-небудь рассказывали, то за краткое время вы обратитеся сюда. Понятно?"

Оце, що він сказав. І тоді я в папір подивися, попрощався, і пішов. Тепер я буду продовжувати те про, що я говорив. Коли переночували, бачу, що вони самі голодні. Я вже не снідав у них. Я пішов пішки додому, тобто до батьків, а не додому. Ну як я собі їхав, то я мав на ногах чоботи, які мама мені прислала такі тяжкі військові, а то була така горяч, і то певно потрібно черевики, а я в таку дорогу вже скільки років не ходив. То можна два, три кілометра, а це 55, і спека така до того. Ну я пішов і Богу дякувати, були по дорозі села. Я наскочив там на одне село, а там мешкають люди з нашого села. Вони мене впізнали. Вони побачила, що я голодний. В мене грошей не було, то вони мене нагодували, молока йще дали, й пішов далі. А за деякий час, я вже бачу, що оце литки в мене болять, не можу йти далі. І я дурний був, хоч уже й було 20 років мені, але ще не був мудрий, взяв чоботи скинув босяком іти. А якщо ви босяком пройдетеся, то ви взуті не підете. Я пройшов кілометрів п'ять, не можу йти босим. Надів чоботи й в чоботах не можу йти. А ще може 10,12 кілометрів до батьків, і сонце ще, але за години десь дійти, ну то я міг би. Встаю іти, не можу ніж. Всів на дорозі й сидів. Що буде? Може відпочити, але болять іти, й тут де найм'якіше то болить. Ну коли вантажне авто їде. Я підняв руку й встав. А на авті насклодаване сіно. - Куди ти їдеш? Я кажу йому, що туди й туди. Він мені каже: - Ми туди й їдемо. Сідай, ліз на гору. Я нагору виліз, дивлюся, знайомий. А ми в в'язниці разом були. Тільки він з братом втікли, й я зними тікав, а мене зловили. А вони втікли в Пролітарське, а мене зловив міліоценер. Я кажу:-Льонька, це ти? А він каже: - Я. Це ти Іванко? -  Я.   Ну каже, що їдуть туди, де мій батько.   - Я твого батька знаю, він тут у радгоспі працює. Ну, як до батьків приїхали, я встав, батько в дворі там щось робить, а мати й сестра тут стоять. Мати плаче, і я не подумав, що під другим прізвищем живуть. І я ще на матір подібний. Я кажу. - Ідем у середину. Зайшли, й тоді сестра побігла тата покликала. Тато прийшов, поцілував мене, заплакав. Тоді він каже: - Я не можу на працю іти. Люди вже на ранок у матері питають: - То ваш син? А мама каже: - Ні. В мене інше прізвище. - Та він на вас подібний. Мама хотіла, щоб я там працю дістав. Батько сказав, що ми мусимо розлучитися, бо так і вони пропадуть. Все рівно дізнаються. То я на другий день поїхав. Я не міг довше бути. Ці хлопці з сіном автом їхали другий раз і мене на станцію завезли. Я там уже шукав з ким поїхати, ще до мого села 50 кілометрів. Я на станції знайшов одного який з верблюдами був - Кощей. Він капусту колгоспну привозив сюди. Я приїхав туди, встав з підводи, а то село дуже велике, десь 6.000 населення. Це як розкуркулили. І воно якесь шість кілометрів довге було. Я встав і то було там худоби, тисячі овець, по дорозі була пиль, худоба йде то, а то зароще все лободою. Я глянув і в мене шапка зіскакує. Та де ж люди? Де худоба? Нема нічого.

Пит.: Яке це село було?

Від.: Мартиновка. Те яке ви на початку записали. Це село, де я родився. Я пішов і собі думаю, що з цього буде? Куди ж це я приїхав? Ну, просто страх. То було колись, що по вулиці йдеш, собака там, а то ні собаки ніде не було. Нема нікого. І прийшов до тітки. Ну, тітка мене гарно зустріла, обняла, кричить, плаче, так як жінки, а до того ще родина. - Де ж ти взявся, племіннику? Чи це ж тебе анголи на крилах принесли? Я кажу - Якось Бог дав, що прийшов. Ну тоді почала журитися, як мене вгостити? У них не було нічого, ні хліба, й ні до хліба. І тільки в городі було пару гарбузів. Вона сказала, що спече. Я був й голодний, але в тіх дітей були отакі очі. Ну вона спекла, поставила на стіл, і так порізала його, то я кусочок узяв, а ті діти отакво й голодні. А вона гарбуза зготовала їм, щоб й на завтра було. Я побачив, що вона по руках їх б'є: - Не беріть, це я для гостя готовила.

А я кажу: - Тьотя Соню, хай їдять. Я взяв один кусок, і мені жалко стало й заплакав. Думаю, куди я це приїхав? Там не пропав, а тут пропаду. Ну, й що робити? Як жити? Пішов у сільраду, треба документ дістати. Я пішов, там такий Василь Сеник був голова тієї сільради. Пішов до нього, кажу: - Дядько Василю, я хочу папір якийсь, бо я хочу на працю. Щось там секретареві напиши. Той написав. Дає йому печатку, прибив. Я не дивлюся, що там написав, пішов додому. Як прочитав, що там написано, що батько куркуль, я був засланий, репресований, і відібраний права голоса, не маю говорити нічого, то певно з такою справкою ніде не приймуть. Я собі тоді думаю, що робити? Я ніч не спав. Думаю, що далі буде? Я придумав таке: піду й буду там стояти поки на обід всі повиходять, а з ним з одним око в око поговор'ю. Так я дивлюся вже 12-та година. Секретар вийшов, і я скоро тоді по сходах, постукав, і він каже: - Зайди. Я кажу: - Дядько Василь, я прийшов, щоб - а він уже знав, що я вже вчора був - щоб ви посвідку таку, щоб я дістав працю. ' - Зараз напишу. - Нічого не казав, взяв, написав. Я провірив, а він написав те саме, що й вчора, печатку прибив. Я взяв, прочитав і кажу: - Дядько Василю, ви знаєте, що я був покараний, я те відбув, я дістав документи, я чистий тепер. До того я ще молодий чоловік, я хочу жити на світі, я не хочу вмерти з голоду, а ви мене заставляєте силою, щоб я йшов або красти або грабувати щось, бо я з голоду не вмру. - Я той папір взяв, зіжав, і йому в очі кинув. То я вже з нервів вийшов. А він нічого. Я вийшов, дверьми стукнув і пішов. Думаю: - Хам ти проклятий, думаєш, що хай вмирай. То дякуючи мамині сестрі, кого два сина в радгоспі працювало, що я був туди встроєний. То там я дістав працю, було бідно, але на харчі хватало, але на одежу вже не було. Оце таке було.

Пит.: Це було в 34-му році?

Від.: Так, в 34-му.

Пит.: А як Ваша родина спаслася з голоду?

Від.: Так як я вже Вам сказав: батько втік у 31-му. Він у в'язниці не був тоді, й він у радгоспі добру працю мав директором, де корови дійні були. То вони добре жили. І вся рідня до нього ходила відживлятися - оці дворюрідні, рідні. То приходе тиждень, той два поживе з дітьми, п'ятеро він відкорме. То батьки мої голоду не бачили. Бачили, що люди вмирають, а вони жили добре під час голоду. То вони так вижили, а так би вони пропали. То як я прийшов від тітки, то я працював у радгоспі - я тоді кругом був перший в праці. На Уралі я був, на Сибірі; то я там останній рік був найліпший bricklayer. І мені дали в травні в 34-му році черевики й suit-а на перше травня як present. І харчі нам дали ліпші три рази, як тим другим давали. Нам окрему їдальну приділили; вони називали нас ударниками. Отже нас кормили добре. Я діставав одне кіло й 200 грам хліба - аж три фунта - й я прийшов назад у моє село, то всі дивилися на мене, як ніби чорт з рогами. Вони виглядали так погано, а я вернувся з в'язниці й був справний. Я добре працював, і так само було в цьому радгоспі, коли брати мене встроїли. Я старався скільки сили мав робити й мовчати, не говорити. І я за три місяця, я вже був на першому місті. І за це бригадир мене на зиму послав у школу вчитися на тракториста. Це було в 35-му, але послав при кінці 34-го. Я виучився на тракториста. Нам платили 110 пенсії. Була їдальня і приміщення на спання - за ціх двух речей, держава платила. А тоді, як іспит здали, то політвідділ кинувся перевіряти всіх. Всі такі, як я, були сини куркулів. І вони всіх вигнали. То пост тракториста нікому не дали. А коли трактори привезли, то не було кому ними керувати. Були люди вивчені, але не було, щоб хтось ними провадив. Тоді й листи слали, бо багато вернулося, але я не пішов. Тi не були в в'язниці, а я був. До того трактори були погані дуже, й як щось станеться з ними, то зразу п'ять років присудять. Я взяв собі й пішов десь 30 кілометрів звідтіля, де дядько другий мешкав. Там саме почали організувати колгосп. Я там працю собі взяв, але не поступив у колгосп. Я просто діставав гроші за трудодень. Я там добре заробив. Після того я переїхав назад у своє село, забрав свій хліб. Батько тут уже також був і вже забрав своє дійсне прізвище. Ну, що ви думаєте, що я там довго прожив з батьком і матір'ю? Я ніде там не робив, собі ходив, гуляв у цьому 35-му році. А там були такі люди худі, обірвані, старші від мене, й хтось з них замельдував на мене. Тоді НКВД визиває мене. - Що ти робиш? Я їм сказав, що я нічого не роблю. - А чому? - Я літом працював у такому колгоспі, й я добре заробив. - Ми знаємо, де ти працював. До того я ще корову був купив. - Це тяжко повірити, що ти так добре живеш. Крім того це другим очі їсть. А ти мусиш бути зав'язаний з якоюсь контррозвідкою закордонною. Значить вони говорять, що я шпигун. Я кажу: - 3 ніякої контррозвідкою я нічого до діла не маю і не займаюся. Я просто добре заробив. - Не говори, ми знаєм, скільки ти заробив. - Ну я з того живу. Хліб вивезу на базар, продам, та й вже корову купив. - Ми знаємо те. Ти мусиш десь працю знайти й іти працювати. Тоді вони йще говорили й говорили, і все тягнули чи я від якоїсь держави гроші діставав? Я кажу: - Я ні від кого нічого не дістаю. - То не може бути. - Тоді при кінці він каже: - Ми тобі радимо, щоб ти за 24 годин знайшов працю. А як не знайдеш, то ми тобі добру працю десь знайдемо.

А я певно знав, що це буде праця на Сибірі. Я прийшов до хати, й тато вже прийшов з праці. Я йому кажу: - Справа погана. Я мушу виїжати звідсіля.

- Нічого; я з директором поговорю. Я пішов до директора, такий молодий. Він дав мені працю десятника - це така праця щось поміряти, підрахувати, отаке. Там більшість дівчат працювало. Я такий радий був там, а тоді він хотів мене вислати до Новочеркаського на вісім місяців на курс зоотехніка по лісництві. А тут приходить вістка - це в 36-му році посередині березня чи при кінці його - що я мушу звернутися туди й туди готовий іти в трудармію. То так мої курси пропали.

Пит.: Чи Ви маєте, ще щось сказати про голод?

Від.: Та відверто ні, те що мав, то я вже розказав.

Пит.: Тоді, щиро дякую за Ваше свідчення.


Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz