Nina Storchai, b. 1926 on a khutir in Synel’nykove district,
Dnipropetrovs’ke region. Narrator’s father was sent to Siberia for 5
years. During the famine narrator wandered from place to place begging
for food and saw the bodies of dead children picked up for burial. In
the villages whole families died out. Mentions cannibalism. Narrator’s
brother and niece perished. This is one of the most emotional interviews
of the series, as narrator relives the trauma of constantly being
separated from her mother by force.
Пит.: Будь паска, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Я називаюся Ніна Сторчай. Це моє дівоче ім'я. Так мене більше
знали, всі знали мене. І ми пережили дуже великий голод. У мене помер
брат — молодший на два роки — з голоду. Але в сестри моєї найстаршої
помер син з великого голоду, так само половина родини. І я пам'ятаю,
коли ми були в ханаті, то один день погукала нас сестра і каже: — Ідіть
скоренько, бо повмирають наші — брат і племінник — із голоду. Ми ходили з
моєю сестрою (старша на два роки) хліба просили, сиділи на вулицях, так
як і сітки береш на дітей, спали на вулицях, коли кому схотілося. Так
жили по вулицях, бо не було, що їсти. Матері їли своїх дітей. Люди їли
собак. А я один раз ішла до наших сусідів, а вони варили кота. І вони
з'їли того кота й мені кісточки не дали. Самі поїли й там хто був поїли
старші, а я маленька постояла під дверми й кісточки не дали. Сусідка
підійшла й питала за тим котом, сказали, що вони його не бачили, а вже
його з'їли. Так що нічого було навіть украсти, бо не було, що красти.
Вже така страшна голодівка була, що більшої голодівки не могло було, як
це була в нас голодівка. І так ми ходили від міста до міста, від хати до
хати, ходили від магазина до магазину, поки нас зловили й привели до
приюту до ханату. В ханаті ми побули трошки, бо я була маленька й
плакала дуже за мамою.
Пит.: Скільки Вам було років?
Від.: Я не пам'ятаю. Якби ви мене зараз запитали, то я не пам'ятаю який то рік.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1926-му. Я думаю, що то в 32—ім році. Я думаю, що то було 32-го
року. Так ми блудили, голодували з моєю сестрою дуже довго. Ходили,
ходили, й то від вулиці до вулиці від одного міста до другого містечка.
Тут люди так мерли. Скільки людей перенищилося, скільки переголодувало.
Нас людей було, а нарешті нам сказали, що наша мама є в однім селі, нам
сусідка сказали: — Ідіть до вашої мами, вона там, старша сестра там, і
брат. І ми пішли туди з сестрою. Ніч була, як ми туди вже дійшли, до
того села.
Пит.: Яке село?
Від.: А село, то було, називалося здається, я вже не пам'ятаю, гарний хутір. Не пам'ятаю ім'я.
Пит.: Де воно?
Від.: Дніпропетровської області. А Синельниковський район. Це з нашого. І
я знаю, що ми прийшли до мами. Мама вязала снопи, та пішла. То жито. Це
там, де живуть усі люди, що вони працюють, і вони там живуть, хата де
ці люди живуть, вони там в такі хаті. А нам сказали, що мама на полі.
Всі вони працювала на полі, бо ноччю вони в'язали снопи пшеницю, бо днем
вона висипалася. Треба тільки в'язати ноччю, бо сонце велике днем. І
коли ми прийшли туди до мами, мама була дуже рада нас бачити, й сестра
Марія. І забрала нас до хати, привезли нас до того гуртожитку, це така
була кімната довга, на порозі була солома й рядна й всі жінки плакали й
були раді бачити нас. Крали нам пщеницю, привозили. Кожна мала дітей,
але діти тут, не вільно було з дітьми жити. І вони нас ховали під тими
ряднами, приносили нам пшеницю, варили й давали нам. Але поскільки ми
маленькі були, а виходки так не було, як ми тут маємо, то ми поза хатою
ходили, а жінки робили наші пучки. А ті догадалися, що тут є діти, і
хтось замельдував. До нас прийшли й знайшли там під тими ряднами — і
вигнали маму відтіля, й сестру вигнали, брата, всіх нас повиганяли. І
тоді мама знову нас повела, повела, і каже, що де діватися. Нема праці,
ніде не приймають, в троє дітей, пашпорта нема, голод, ні , нічого. І
вона нас завела до бабці, сказала, що вона повернеться, а вона не
вернулася. Голодівка була дуже велика, й бабця нас випровадила, не було,
що їсти її самій. Так ми знову з сестрою пішли, на великий station.
Називають вони “станція” знову там просили хліба. І нас там зловили,
перевезли нас у таку маленьку будочку. А тут я була засмучена. А люди,
що забирали діток, які повмирають, уже босі, підбирають діток, до ханату
везуть, чи то помруть, то поховають.
Пит.: Вони були українці?
Від.: Українці, так, українці. Це все перемирали українці, все
виготовили нас на Україні українці. А я чула, тільки я не в свідок, що
зробили штучний голод і всюди нашу пшеницю висипали в Чорне Море. Бо це
родюча держава Україна — вона дуже родюча держава. Коли б дали на
сьогоднішній день людям землю, щоб вони її відновили, то було б страшно
скільки всього збіжжя і достаток харчів. На сьогоднішній день і
там ніхто б не починав по полях робити, і вони нічого не платять,
дуже, дуже мало. Ми тоді я вийшли надвір, і я забачила, що моя мама йде з
мішком і друга сестра. Я сказала, що це моя мама, вони покликали маму
нашу й сказали: — Це ваші діти? Вона каже: — Так. Коли ваші діти не
можна нам придержувати, ви мусите забрати. І так нас мама забрала,
плакала з нами. Дала нам кукурудзу, мала вже варену в тім мішку і
попросила сестру, щоб нас завела до партійного кабінету й сказала: —
Відвезіть дітей там де є тато. А нас ніде не беруть — голод великий і ми
вмираємо. І ми пішли туди, сестра постукала нам і сказали зайти і нас
забрали. Тут почалося трохи ліпше життя. Нас відвезли по колгоспах, або
як називають радгоспах, і тут ми повижинали, аж поки ми попіднімалися й
до мами повернулися як перейшла голодівка. Ми їли все, що могли знайти
на вулиці, на станціях, коли ми судили, де люди виїхали. І люди їли й
рибу, голівки викидали, чи папір від sandwich—у, то нас із 50 дітей
летіло до тієї box-и де вони повикидали й хватали ті папірчики, щоб щось
посмоктати, цовилизати, що там зосталося. І ми, хто дістав, хто не
дістав, а я була маленька, то мені дуже тяжко було дістати. Голод був
страшний.
Пит.: Чи Ви можете сказати мені, що Ви сказали раніше.
Від.: Я вже забула.
Пит.: Про таких людоїдів.
Від.: Це що я пам'ятаю: один чоловік приїхав із села й питався.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте яке село?
Від.: Ні, не пам'ятаю. Це тільки розказували нам. Приїхали зі села до
Дніпропетровського, і він шукав за убранням, як вони кажуть тут за
suit-ом. А жінка підслухала й каже: — Заїдьте до мене до хати, мій
чоловік помер і я маю багато одежі. Я вам дам одежу з мого чоловіка,
продам. І він розповідав: — Я прийшов, то дай я побачу, щось тут в не
впорядку. Жінка позакривала двері й вікна, вже позакривані й сама десь
зникла. Давай йому чекати й включила йому музику. Я зараз прийшов, по
хаті подивився і зайшов у її спальню і знайшов там під подушкою лежали
ребра. А коли я розкрив її шафу, то там висіли люди, й з них стікала
кров. А я відкрив, ляда була така зроблена до ряду, то там були свині
яких вони годували цими людьми. Я став за цими дверьми й стояв там з
револьвером. Тільки вони, як двері відкрили, то я вбив. Чи він обох вбив
чи одного чи обох, він сам вирвався і втік. Люди, які зупинялися на
станції — а вона велика — і там жінки продавали пиріжки. Коли люди
купляли ці пиріжки й їли їх, то вони там знаходили пальчики, нігті
дитячі. Отак люди виживали. Матері їли людей. А в нас, куди мене було
відвезено з цього ханату в село, то там дівчина була, в неї місцева. У
неї була мама, померла, сестра й померла вся родина. А вона була грудна
дитина, то молочко від мами сосала, то люди знайшли її коло мертвої_мами
лежала, й молочко сосала. Вже не було там чого, тільки мама була
мертва. Так її село забрало, її поховали, а її перевезли. Коли вони
приїхали вона була маленька, то так і її їли. І були такі села, що
вимерли, трупи самі лежали, вимерли всі до одного, не осталося ні
одного. Але, що я не знаю кожне слово, бо я сама була маленька. Були мої
старші брати чи сестри, то вони це докладніше знають як я, сама
маленька. Знаю, що сестра мені казала: — О, ти була така маленька, і як
ми з тобою спали, на вулиці лежали, то я тебе ручками своїми закривала,
щоб тебе не штовхали ті, що ніччю ходять злодії, так, щоб тебе не
штовхали, не вкриті, не відкриті, так сиділи. А моя маленька племінниця,
молодша від мене на три рочки, так вона напросила кусочків хліба й
сиділа з такою хусточкою, де її складали. І коли вже вона ту хусточку
зав'язала, то більші дітки, вони її торкнули й побігли, так вона
зосталася без хліба. І вона сховала кожний раз під забором, де мама цілу
ніч не лежала, а мама йшла її з праці й забере її додому. Ішла з праці й
забере, але вона тут за мостом, лежить, спить. Простудилася,
застудилася.
Пит.: Чи Ваш тато був куркулем?
Від.: Ні.
Пит.: Середняк?
Від.: Середняки. Бо дід мав якесь трохи своє майно й віддав все до
колгоспу, то дідові нічого такого не було. А мамині батьки розкуркулені й
вивезені були, їхня родина вивезене була. Батько був засудженими, але
через батькову власну вбійність. Батько й з'ять, вони були засуджені на
Сибір, по п'ять років, їх присудили на 10, але вони відбули тільки по
п'ять. Але то була їхня власна вина.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Нас було п'теро. То в нас шестеро було, одне вмерло, а п'ятеро
вижило. Чотири сестри й один брат. Ми вижили до сьогодні; ми всі живі.
Ще вдома три сестри й брат.
Пит.: А вони тут, чи там?
Від.: Ні, вони в Радянському Союзі. Я відвідувала Радянський Союз — він є
трохий змінений, але поскільки я його знала, то ніколи не заміню
Америку на Радянський Союз, в якому зараз наша Україна поневолена. Бо
все вже іначе. Наша держава тут і наш рідний край уже тут. Бо то е наший
рідний край, а я вже тут рахую мій рідний край.
Пит.: Скільки десятин землі Ваша родина мала?
Від.: Я не знаю.
Пит.: Багато чи скільки?
Від.: Не знаю. Не можу сказати, бо не знаю. Я була маленька, й що вони
мали, то була хата на станції, й може пів акра землі, це вже на станції,
але як на селі було, я нічого не знаю.
Пит.: Що Ви можете додати?
Від.: Шкода, я б була написала за Німеччину який голод я перейшла, в Німеччині. А Німеччині таке саме було, голод як на Україні.
Пит.: Після війни.
Від.: Після війни. А ми були в таборі, як нас вивезли й працювали на тих
військових заводах, їсти не було що, тільки по три, по три й до праці
собаки. То голод такий там перенесла.
