Anonymous female narrator, b. 1925 in Kharkiv region. Narrator’s father
fled to avoid collectivization, and the family was deculakized without
the father and expelled from their home. Narrator’s brothers and sisters
starved to death in the forest: “I know how my brothers and sisters
died before my very eyes. And it was too bad that I did not also. I
don’t know why. I was so swollen that I cannot imagine myself. Seven
years old, I was so swollen that you could press a finfer into my flesh.
This is how my younger sister died, with her eyes closed she kept
asking for something to eat. And how could I feed her when there was no
food? So I ran somewhere to find something in the forest that I could
grab, and when I came back she had died. She was already gone. And how
could I run when I could not walk? And then the rest, all five died and
aunt made six. They were buried there in the forest. They were buried
without father, without mother. Mother and father didn’t see this. They
were buried. And then, as spring began, I was alone…” Narrator scavenged
for food in the forest and from time to time stole a little grain.
Narrator’s mother had a city friend who loaned her city clothes so that
she could trade in Kharkiv, where people in village clothes were
periodically rounded up. People also surreptitiously helped the family
after dekulakization, and those who were caught helping were punished
and sometimes their houses wrecked. When narrator returned to her native
village, virtually everyone she had known previously had either died or
fled.
Пит.: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Від.: В 1925-му році.
Пит.: А де?
Від.: На Харківщині.
Пит.: А де Ви жили під час 20-их, 30- х років? Там же?
Від.: Там же й жила. На Харківщині я жила. Отже не в самом Харкові, але в
селі. Якщо б батьки пішли в колгосп і здали все, ми 6 живі були, але
батьки не хотіли йти в колгосп, бо в нас усе забрали. Може й забрали
все, але корову, й в хаті то ми б сиділи, а батьки винні, бо не пішли до
колгоспу. Бо тоді боялися йти до колгоспу. Це вже кінець світу. Не
пішли й батько втік, а нас було семеро.
Пит.: Коли це було?
Від.: Це в 30-их роках. Утік батько, а нас було семеро, а восьма сліпа, а
одна мати тільки, що могла робити? Мені було сім років. Я нічого не
можу сказати аж так багато, але я знаю це, що нас вигнали з хати.
Виганяли, мати не йшла. Вона прийшла, вікна геть повитягали, стелю
розкрили. Ми сиділи на лежанці. Вони тоді прийшли й стіни поламали й нас
з лежанки взяли повикидали на сніг. Ну а пізніше, дядько пустив нас. На
другий день прийшли й дядькову хату розкидали. І дядька вигнали з хати.
І дядько пішов. Ну дядько пішов до сестри до своєї тоді. А нам не було
місця. Ми ночували під забором, у дядька на городі. А тоді одна прийшла
так дала ключі та каже: - Ідіть до мене. Ми пішли, в неї в хаті жили. Ну
прожили. Але ж однаково батько десь ховався, не було. В Харкові десь
був. Мати, що мала якісь лахи - все міняла. Все міняла. Вона шила сама, й
вона мала досить лахів. То все ходила міняла, то ми так іще проживали. А
як уже нас вигнали з України на російську землю, то вже нам тоді цілком
гірше стало.
Пит.: Як вигнали?
Від.: Ну то вивезли нас, бо лишили право голосу, бо ми не маєм право тут жити.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте, як це відбулося?
Від.: Ну не було вдома, де батько залишив нас. І що ж, мати одна робоча,
й тітка сліпа, 40 років мала. Сорок два роки вона тоді мала. А семеро
нас. Найстаршій сестрі 10 років було, а мені сім, а тоді ще менші від
мене п'ятеро. А одна мати. Вона не знала, що робити з нами. Але якось
проживали, знаєш, бо часом вона передавала другим трохи хліба, то вона
брала трошки, а ж їй не повіддавали, то як нас уже почали
розкуркулювати, то багато позаносили чи пшениці, чи жита комусь на - як
то сказати - щоб колись повернути, а які взагалі й до хати не допустили,
не повернули. Ну а які хоч трошки повернули. Ну жили, а тоді вже без
батька нас вигнали. Ну ж вигнали, то вже батько приїхав тоді й забрав
нас у ліс, бо він у лісі ліс різав там у лісництво й нас у ліс забрав.
Там у лісі було щось чотири родини тільки. Уже сестри не було, то там я
була уже найстарша, а мати так: прийде, принесе хліба щось трошки чи
пшона чи щось таке, й знову йде. її не було. А батько ліс різав. Ну і то
вже дуже тжжо було. То я знаю, як мої брати, мої сестри вмирали й в
мене на очах. Але жалю не було того в мене. Я не знаю, я сама така пухла
була, що я не можу уявити собі. Таке, сім років, я така пухла, як
придавиш, так палець залазив. Це як вмирала моя сестра маленька, то очі
розкриті були в неї й просила їсти. А що я дам їсти, як не було нічого?
Поки я побігла щось найти там у лісі, вирити, я приходжу, а вона вмерла.
Нема вже. А як я могла побігти, як я не могла ходити? Ну а тоді й
решту, ті п'ятеро вмерли й тітка шоста. Там у лісі поховали. Це без
батька, без матері поховали їх. Мати, батько не бачили. Поховали. А тоді
вже як трошки весна почалася, я одна була теж, то ходила. Бо то жито
там було. Поле таке там - ну колгоспне. І жито було. То як піду зранку
до вечора. І до вечора сиджу там ото. Маленьку баночку десь знайшла. Я
не знаю, якусь таку, і в баночку й збирала те зернятко маленьке все. І я
сиджу до вечера там, все збираю, все збираю зернятка. Назбираю, сяду,
поїм, прийду додому, знову ж - нема нікого. Побула трошки й знову. Як
ранок - і в жито, і в жито. І ото я тим спаслася.
Що я далі можу сказати? Я знаю, що мої брати й сестри - дві сестри й три
брата - вмирали й просили їсти. Це на моїх очах було. Ну, але ж не
могла я, бо тоді вже, як вони померли, тоді я почала ходити по те жито.
Щоб вони ще дожили до того жита, то я б їх повела в те жито й вони б
собі довбали. І вони б може живі осталися. Не було можливості тоді в
мене вже. Ну це все, що я можу розказати. Ну, друге, як уже пізніше, то
тоді якось воно вже зовсім інше. Як уже почали полоти, а ми в лісі жили,
то я скажу, що вже так було, що накрадемо підем колосків, намнем,
намнем, навієм жита. Уже жито варили. Уже ми тоді жили. Як жито
почалося, то ми вже тоді жили.
Пит.: А вони дозволяли?
Від.: Бо то велике було, yeah.. Так хто там дозволяв? А хто бачив? Бо
село найближче було якихсь 12 mile-ів. Бо то поле було й села не було.
То й мама вже, підемо намнем колосків, навієм, принесем трохи, наваримо й
ми вже тоді alright.
Пит.: А як мама спаслася?
Від.: Мама спаслася переважно тим, що ходила все міняти. Одна була
знайома її старша в Харкові. Вона її перебирала в своє убрання, бо вона
не могла в селянському йти. Як у селянському піде, то її зразу заберуть
на машину. То вона в міське убрання. І намалює, шапочку надіне на неї,
намалює, і ото мама хліба там дістане. Живе в Харкові може цілий тиждень
у неї, вона її годує. Набере мама хліба. Коли принесе, а коли ні, бо
отакі ж вурки голодні відберуть і не донесе додому. Прийде і крихти
хліба нема, нічого нема. А коли принесе, її вдасться принести, а разом
заберуть. Прийде: нема нічого ніде. Цілий тиждень ходе, то купує там чи
по пів фунта, чи по фунту давали хліба, вона купувала. Піде в чергу,
постоїть, купить, а тоді знову. Ну мама спаслася за те, що мама частіше
їла, бо та її дуже годувала. Вона дуже добра жінка була, але вона сама
жила. В неї нікого не було.
Пит.: А що сталося з татом?
Від.: О, він вернувся тоді ж. Ліс різав, а тоді повернувся. Тоді ми
приїхали вже в село, уже в лісництві робив, тоді вже було ліпше. Батько,
він ось п'ять місяців, як умер. Ми жили аІгідНі. Тоді вже батько
лісником був у лісництві. О, ми вже тоді добре жили. Я не буду говорити
цього. Уже й корови мали, й чужі паслися в лісі, пастухи були.
Пит.: То було ще на Україні чи в Росії?
Від.: Ні, то вже на Україні. Ми таки побули, а тоді все рівно вернулися
на Україну. Бо як не говори, вони - росіяни - нас не любили. Я не знаю
чому вони нас не любили. Все рівно, як не були вони гарні, але вони нам
зовсім інші.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про той час ж Ви вернулися на Україну?
Від.: У 33-му при кінці. У 33-му при кінці вже. Після того, як ми
назбирали жита, й ми мішок назбирали. І з тим житом ми вже приїхали в
село. Уже в нас був запас. Ми вже товкли. Ступу батько зробив, і тоді
вже нас осталося четверо, то старша сестра прийшла й батько, мати, й я. А
тих шестеро не було вже, померли. Ну то батько робив у лісництві, а
тоді його послали лісником. Уже як у 34-му батько в лісництві робив, а
тоді його один, як він, забула як він називається, він українець був. І
він батька вислав лісником у ліс. Ну тоді вже, я не буду говорити, й
валянки були, й матерія була, все в нас було, і харчі були. А поки, то
дуже тяжко було.
Пит.: А як виглядало село коли Ви вернулися? Чи багато померло?
Від.: Та нікого не було. Нікого! Там десь хтось лазив, чи не померли, чи
не повиїжджали. Як ми вернулися, то нікого в селі не було. Чи померли,
чи десь покидали та пороз'їжджалися по містах. Нікого не було там.
Мерли, то страшне. І то не було жаль, уявіть собі. Вмре, лежить воно ж,
коли це його там хтось прибере. Переступиш, ідеш далі. То мусить так
бути. Я знаю, що в нашом селі один хлопець був, трошки старший від мене.
Років дев'ять. Він навіть пізніше кавалером моїм був. То він у матері
був. Мати ще жива була. То він узяв хреста з матері, й ото хреста продав
за буханку хліба і за молока, щось таке, виміняв. Так трошечки,
трошечки мені хліба дав. Це я пам'ятаю. То що ніби він мене любив. Мені
було вже вісім років тоді. Так він і мені трошки хліба дав. Але мати
вмерла. Лежала. Він казав, що вона вже аж холодна була, ну ще жива. Ще
жива була, і він того хреста не то що розстібнув, він може її задушив,
так зірвав з неї з ланцюгом. Може він її до душив іще. Хто зна? То є
трагедія велика. Як розказати все, то, я вам скажу, я не можу то все
забрати. Бо я на своїх очах то пережила, мушу то сказати. Як і сестри й
браття вмирали. Очі розкриті й: - їсти, їсти, їсти. - І так умре. Усе.
Нічого не просили, а їсти. А що поможеш, ну що поможеш? Нічого ніхто не
міг помогти.
Пит.: А як люди спасалися?
Від.: А то ще мішали з листям. І то добре.
Пит.: А як голод скінчився?
Від.: І моя матір хрещена також добре пережила. Чоловік пішов кукурудзи
накрав. А вона, значить, чоловіка спасла. І пішла, що то не чоловік, а
вона. І її засудили. Так засудили, що аж на висилку вислали, на п'ять
років. І вона відсиділа. Прийшла, а чоловік женився з другою. Ну й що
будете робити? Нема де подітися.
Ніхто й не знав.
Пит.: Так, але чи голод був також там дуже сильний?
Від.: Американці не повірять.
Пит.: Ну сільки людей там було й скільки вмирало з голоду? Приблизно.
Від.: Всі померли, підряд. Родинами. Що я буду говорити, в мене дід і баба й дядько й діти всі - всі померли. Повмирали й все.
Пит.: Коли? Коли вони то зробили? Під час голоду чи перед тим?
Від.: У нас теж хліб був, а тоді школу зробили. Розкидали, зробили школу. Натуро знати ..., школу, клюб, магазини всякі.
Пит.: Чи була українська школа чи російська?
Від.: Російська. По-російському говорили.
Пит.: Чи багато людей виїхало на Донбас під час голоду, щоб знайти праці?
Від.: Хто ж на Донбас пустить? Пашпорт треба. А хто ж вам дасть?
Пит.: А що сталося з безпритульними дітьми в Вашому селі?
Від.: Були дітдоми. Мого дядька, який помер, то його хлопця забрали, й він же у дітдомі виріс. Він у дітдомі виріс.
Пит.: А що люди думали тоді про владу комуністичну?
Від.: Скажи, а він докаже та ще й посадять.
Пит.: Чи було багато сексот?
Від.: Кожний один. Він аби щось докозати, щоб йому кусок хліба дали.
Такі сексоти. За кусок хліба все. Докаже й матір здасть свою рідну. І по
сьогодні нема.
Пит.: Чи були вантажні вагони, які забирали трупів у Вашому селі?
Від.: У нас і авт не було. Викопають велику яму, вкинуть усіх підряд.
Вагони в Харкові їздили. Там підбирали, такі здорові, ще щоб люди не
вилізли. О, уеаН. У Харкові автами возили. То велику яму викопають. І не
несли на цвинтар. Закопали, та й все. Не дивилися.
