Case History SW17 and SW18


Married couple from the village of Voron’kiv, Boryspil’ district, Kiev region. Husband (SW17), b. 1916, wife (SW18), b. 1923.  Fther of SW17 was a middle peasant who did not join the collective farm, in 1932 the so-called red broom (procurements brigade) came and took everything, and the father was classified as a subkulak (pidkurkul’nyk). It was “made up pf Ukrainians, but Russians gave the orders”. Sil’rada also consisted of local Ukrainians. Because the villlage was only 10 km from Dnipro River and woods, mortality was not so massive as elsewhere, although aunt of SW17 perished. Still all conventional food was taken by the authorities. A neighboring village, farher away from the river and without woods had more massive mortality. By 1934 the famine was over. SW17 went to Kiev to try to get a ticket for Russia, where food was available, but was unable to do so. He remained at the station about a week or two and saw many bodies there. People tried to get to Russia “because there was no famine there”. Both heard of instances of cannibalism but had no direct knowledge of it.

Village had a Ukrainian school and 2 churches, one Ukrainian Autocephalous Orthodox, both of which were closed in mid-1920s.

 SW18 sates: “It’s interesting how they did it. They organized those brigades that wanted to rob other people. They were happy to do so because they were poor. You know, every people has its drunks and loafers, and it was mainly from thses that they were organized. Because a good mad didn’t go steal from his neighbor or brother. And they were very happy because they took everything. They had food and everything. You know, the Russians got rid of them (i.e., relatively more decent people) first”.

 

SW17 : Жили в селі Воронькові, Бориспільського району. Київської області. День прожили в цьому селі, перед цим совєти поділили в 32-му році й в 33-му, 29-му навіть, поділили на три кляси селян: куркулі, середняки й бідняки. Бідняки були кляса привіпьована. Куркулів розкуркулювали й висилали на Сибір. І середняків також підшивали під куркульство і також розбивали їх. Ну й нам довелося, моєму батькові довелося, він не пішов у колгосп, там історії розказувати ми не будем більше великої, а голівне те - не пішов у колгосп. Він мав родину велику, п'ятеро дітей нас. І коли він не пішов у колгосп, так у 32-му році на посів, що ми мали - такий хлібоздачу таку велику наклали, що його не вбирали, а забрали його з поля, змолотили й наклали велику хлібоздачу, а потім були так звана - червона мітла, де українці з українців складалося, але росіянин давав накази. І вони їздили на возах - наприклад у нас була конячка й саме з ціх батько мене послав, ну так як до сільради поїхати, куди голова сільради розпорядиться. Ну я поїхав.

Питання: Хто був головою сільради, чи Ви пам'ятаєте?

SW17: Був Журавський, був і ще Іван той ... я забувсь, як він називається.

Пит.: Чи вони були українці чи хто.

SW17: Українці. Середа був поліцай. І коли я поїхав, вони вставали з возів, у нас три вози було. Заходили до чоловіка, діти кричали, жінки кричали, вони брали все що називається, що до хліба належало. Не звертали на ніякий крик, не ніякий глум, і забирали, складали на воза. На один, два, три вози було. Потім, як кінчили вони це збирати, то заїхали в кооперативу, насмажили собі яешні і все, й тоді самі понаїдалися, заки нас позвали. І я то бачив як, як ця аристократія жила. Але ж пізніше це вони робили, грабилй куркулів, середняків а потім їх розбирали. Собі брали. Ну й таким шляхом пообполювали людей. Тепер, мій батько в 32-му році вже мав спухлі ноги. І якось шляхом ми б ніколи не вижили вдома. По нас приїхали, все забрали й хліб, зерно і все. І він нас вивіз у Росію, в за В'язьму, Новодубінський район, село Торбейова(?). І там брати мої ходили, збирали хліба від хати до хати. Правда кацапи, хтось дав а хтось не дав. А мати тримала мішок у млині паровому, де якийсь кацап, і змилується то вже дасть, дасть лопатку муки.

Пит.: Скільки Вам було років тоді?

SW17: Мені було 17, 18 років. Мені вже було соромно йти з торбою. Ну й таким шляхом переживали. Я приїжджав у Київ у 33-му році при кінці лютого чи в березні. Але ще було зимно. У лаптях. І коли приїхали до Києва, так Київ у станції відбирали, це з Росії прийшов потяг, то в станції стояли відбирали муку, все оббирали. І випихали, чи ти хотів, чи не хотів, і все забирали. На мов щастя ми побачили, що нас було три чи чотири чоловіка, було там по пару пудів муки, це пуд муки - 16 кілограм. І попід вагонами й втекли. Втекли, щоб нас не забрали. Ну приїхали до села, в 33-му році на весні, я ще був на базарі, як ці люди продавали той буряк. Бо наше село велике й лежить недалеко - 10 кілометрів - від Дніпра, великі озера, річки й болота й ліс. Так що не дуже багато вимерло в нас. Але ж ті села, які були кругом степів там, зовсім повмирали. А в нас не вимерло ціле село. Дехто, моя тьотя вмерла, й багато ж також вмерло, але щоб усі, так ні. Ні, бо вони тільки благодаря тому, що була близько вода й люди шукали корінці й рибу, раки і все і з'їдали. Ну я свої тьоті те казав їхати до Росії. Але ж вона каже: - Я ліпше тут умру. І вмерла й то арешту забрали й хату й город і все чисто, все забрала радянська влада. Ну й таким шляхом ми осталися в живих, що тільки дякуючи, що батько нас вивіз до Росії. Ну а тоді це вже історія, що я повернувся, то вже не було голоду в 34-му році, на Україні, де я проживав поки виїхав на еміграцію.

Пит.: Що Ви бачили в Києві коли Ви там були?

SW17. Бачив, коли ми їхали з поворотом, то квитків не давали вже в Росії. Я жив тиждень на станції, де потяг остановився. Нас в четверті годині виганяли, може тиждень, може більше. Я не пам'ятаю точно. Виганяли, замітали, трупів підбирали - на авто складали, бо трупи були й в станції і під станцією, кругом. Забирали й коли пускали в станцію, то ми знову сиділи, а дякуючи, що я муки привіз, я продав цю муку й були гроші, за що ми за квитками ходили - нема. Черги стоять людей повно, а квитків не продають. І ми найшли одного такого Крука, він нам взяв по 25 рублів за квиток, бо крім того, що ми заплатили, ми й поїхали на пост Волинське. Ми в трьох; поставив нас у колійку й нам квитки видали. І як ми стали сідати в той потяг, як прийшов у ночі, Боже мій! Що то було на цьому потязі! Тут бухла Содома й Гомора. Люди один перед одним пхаються, оці батяри ріжуть торби, обшукують Бог зна що, я тоді не дивився на те, не культуру ні на що, бо нас було три, чотири чоловік, ми проломом скочили в вагон. Один по другому.

SW18: Потяг який на Росію їхав.

SW17: На Росію. І таким шляхом вискочив у Росію. І назад на Україну я аж у 34-му році приїхав, і я вже там і жив поки не емігрував, коли вже німці відступали і я з німцями емігрував. От так оце, я пережив такий епізод. А то було, бачив у Києві як трупи лежали, як у ранці авто підходило й скидали їх на набору. Я жив у Києві, один тиждень чи два на станції. Бо хотів, щоб я виїхав, а то я б там до сьогодні жив. Ну отаким шляхом ми живі осталися.

Пит.: Що сталося з Вашими братами й сестрами?

SW17: Брати? Вони до мене не пишуть.

Пит.: Як вони вижили?

SW17: Вони вижили. Вони ж у Росії були. Вони ходили жебрали хліба, їм платили кацапи, й я навіть братів підміняв. І з кожної корови платили буг...

SW18: То, то не важливе навіть.

SW17: І давали їсти.

SW18: Тільки там вони вижили, бо в Росії не було голоду. Голівне, що в Росії не було голоду, та то туди втік, тільки, що не пускалаи туди!

SWІ7: Мені одного брата розбомбили в Борисполі німці. Другий брат був, я його в школу ще в Києві, бо ми були як ... мене не брали до війська, бо я був як той відібраний права голосу, син куркуля. Мене взяли, як вже Сталін видав закон, що син за батька не відповідає. Аж у 39-му році мене взяли до війська. Так що я брата відвів свого в училище, й він у війну ще; Михайло - брат мій. У війну ще заскакував додому. І відступив з російськими військами. І остався в живих. Але більш він до мене не писав. Це мені сестра двоюрідна написала, що остався в жибих, і коли мав ще нижчий чин, то ще заходив до декого, а як уже став вищий... А третій брат десь інженером...

SW18: Мені здається інженером, хтось казав. Але ми погубили все, ми не знаємо.

SW17: До мене не пишуть.

SW18:. В селі їх нема.

SW17: В селі немає. Брат приїхав, хату продав, це мені що написала двоюрідна сестра. З ні з ким не переписуюся. Тому що, відкрито скажу, я є ворог. Я знаю, що я е, що я з зброєю відступав від них. Ну та так!

Пит.: Чи Ваш батько був справжній кулак?

SW17: Так. Був середняком, Ігідкуркулений.

Пит.: Так. Скільки десятин землі він мав?

SW17: Бачите, це таке було. Мене мати вродила, як найдух я був. А моя тітка мала господарку.

SW18: І переписала на нього.

SW17: І переписала на мене. І тоді батько ж мав із братом господарку. Так ту господарку так зібрали до купи. Але ж тут не в господарці було справа. Тут дивилися чи ти в советський - хоч який ти е - як батько мій пішов зразу в колгосп і хвалив, то май би його минув. А то ж він як не пішов у колгосп, единолишних підкуркулених все підшивають. Там якби чоловіка, діло найдеться. Там не дивилися на те хто ти, що ти. Словом - банда й все.

SW18: ти ходив і грабував людей то би ти був їхній. А як ти того не робиш, то ти вже ‘ ворог.

SW17: Тi що грабували, ходили забирали. Шукали з піками; так у землю штурхали. Вони перші всі подохли. Бо всі люди втікали в Росію. Це що забрали, поїли.

Пит.: Так.

SW18: А свого не зробили.

SW17: А свого не зробили, їм ніхто не зробив, в першу чергу, подохли. Комсомольці, я знаю від моєї тітки, син - вона немала дітей, так вона оприлюднила, ну з приюту взяла до себе.

SW18:  Адоптувала.

SW17: Ну то він вже був такий комсомолець, що він не дивився на що. Але ж як прийшов голод, йому ж ніхто не дав, умер перший. Опух і вмер. Совсти грали на нервах, підсовували, щоб ти йшов, і щоб ти брав, а потім тобі давали раду, від себе одказувалися, або як ти щось в концентраційний табір. То є влада: для людей була кровожадна. Словом - усе робив російський імпералізм. Як за царів, так як советський так і царський періоди. Нічим не змінилося. ТІ вимордовували нас і ці вимордовують. Але, що ж зробим?

Пит.: Ну, що Ви пам'ятаєте про тодішних політиків, наприклад Скрипника?

SW17: Я тоді їх бачив, коли я працював у порту в Києві. То був Скрипник, вже тут у Київ помістився і пароплав ішов, ось вчора був Чубарів. А на завтра позамальовано - вже ворог народу кажуть. Але ж я тоді - Чубарів, Чубарів, знаєте, я нічого не знав. Я був малограмотний, забитий, простий сільський хлопець. У 15 років пройти від батька, я був і на мості і під мостом. Ну, але ж я за Скрипника скажу й за Чубарева, що це все були наші комуністи. Котрі ішли на службу Москви - яничари. Де через їх, вони багато помогли комуністичній владі завоювати нас українців. Вони всі були грамотні, а український нарід був малограмотний - не мав освіти. Він сідав як і сьогодні багато рахують наших людей, що росіяни нам не роблять, але такі добрі є.

Пит.: А що люди говорили, наприклад, про Петлюру, про Скоропадського?

SW17: Я за Петлюру тільки почув, коли одного разу ми пасли з одним сусідом коней. І він заспівав пісню. Ми були тільки в двох, в полі й заспівав пісню - Ой, гук, мати, гук, де козаки п'ють. Ой веселая та доріженька, кудись вони йдуть.

І тут вже згадав Петлюру в цій пісні, то й таке почув. І він мені сказав, що це наш отаман був. За Скоропадського я бачив, бачив і рахую його сьогодні, тоді я не рахував, я тілько бачив як Скоропадський, коли прийшли німці й Скоропадський дав наказ. Бо маєтки ж люди розграбипи. Ну й кругом нашого села то ж були панські маєтки. Також пограбували. То як пограбували маєтки, то карательні загони заходили, й тоді люди ж показували, що той взяв, що той узяв, і той - тоді ціх людей уживали й шомполювалй. То такий пруг залізний застромлювався, що як патрон замикав, то так його вибивали. А як ці шомполи витягували то били чоловіка - роздягали, клали на такі осли й то так били тими шомполами, що й кров вискакувала - а потім ще й сіллю трусили. Це я бачив на свої очі, таким хлопчиком бігав. Це я бачив на свої очі. Так що це я чув про гетьмана на Україні - в нашому селі він був непопулярний. Навіть гетманців усіх вистріляли, в нас діяв отаман Зелений.

SW18: Багата наша земля та дуже сумна історія її.

Пит.: А тепер вертаючи до села, чи була школа в Вашому селі?

SW17: Була школа. Ось жінка ходила до школи. Вона мав освіту. І я ходив до школи. Ще знаю навіть і сьогодні, знаю вірш тієї, як совети про Леніна вчили. Але ж я всього мало в школу ходив, бо в нас була велика родина, батько не подбав за мене. Моя жінка ходила до школи більше, чим я.

Пит.: Але, чи то школа була українська чи російська?

SW17: Була українська, я ходив ще за НЕПу. То була українська. У Києві коли я жив, то це ж столиця, але ж переважно російська мова панувала. Старалися. У селі, я мало ходив до школи. Брати мої ходили до школи вже копи вернулися з кацапщини, то ходили до школи, але ж я мало, я був у Києві, переважно жив у Києві, як уже приїхав з кацапщини, робив у порту вантажником, був конем, де возив із гори бігом, а на гору з мішком і таким, так, дякувати Богу, що Бог здоров'я давав, що я вижив.

Пит.: А що Ви пам'ятаєте про НЕП?

SW17: Про НЕП я пам'ятаю, що дано вільну господарку. І навіть землі при НЕПу приділили, бо на кожну особу був один гектар землі. Як у вас сьогодні родина має троє осіб, а завтра послав Бог ще одне, то значить давали йще гектар на той момент. А жили люди, жили люди, можна сказати, добре.

SW18: При НЕПу кажуть, що> людям було не зле.

SW17: Добре! Була вільність, це радянська влада зробила для людей, ну НЕП увели, бо бачили, що вони зовсім провалюються, ну було одобрення господарки. І коли вони побачили на Україні були ярмарки, тоді показували так, як хто більший гарбуз, хто більший буряк - яку виставку. Робили. І копи на цю виставку люди ходили, обдивилися, є гарбуз, так як оце тут у Массачусетс є. О, і гарбузи отакі, все так як в нас було. І кукурудза і воли і ну все, все, все. І совети, як подивилися, що це соціальне ну, НЕП уведене, ну я забувся, як це слово сказати що - відродження господарки.

SW18:: Відродження господарки.

SW17: Було при НЕПові добре жити. Але ж росіянин, як подивився, що культура достигає українська, що Україна росте, що Україна є. Він цього злякався. Він цього злякався і зробив навмисно, Сталін зробив, по наказу Сталіна.

Пит.: А що Ви пам'ятаєте про розкуркулення? Коли то почалося?

SW17: Розкуркулення почалося в 29-му році. Перше вдарили поміщиків.

SW18: Великих панів.

SW17: Пани в поміщеннях, які маєтки мали. А потім зробили куркулів хто мав найняту силу казали, в найми йти. А потім уже колгосп зробили. Уже люди пішли до колгоспу в 32-му році, але ж Сталін був незадовілений тим.

SW18: Але багато не хотіло йти, наприклад, як мій тато.

SW17: Так, багато не хотіли але процентово більшість пішло.

Пит.: Бо не мали іншого виходу.

SW17: А винятки осталися. Але це не причина до голоду була. Це була мста Сталіна, щоб помотатися над українцями. Помститися, що Петлюра воював, що то його було завдання, щоб вдарити, а особливо багаті люди помагали, як Денікину. Так що Сталін, на мою думку, Сталін мстився, і ціла комуністична партія металася на нас, що українці мали національний дух. І це в моєму так розумінні.

Пит.: А чи була церква в Вашому селі?

SW17: Було дві. Була слов'янська і автокефальна. Я це знаю, бо мене за руку баба, тьотя водили до церкви й коли касовали церкву то навіть я за 10 копійок купив Свангелію, тьотя дала. І знаю, що були священики автокефальний і слов'янський.

Пит.: Яка різниця?

SW17: Автокефальна то більше була так як українська.

Пит.: Це Литовський.

SW 18: Це Литовський очолював, а слав'янська мала більше русофілів. Але ж як вже прийшли совєти, то я, народжена в 23-му році, то я вже церкви не пам'ятаю. Я пам'ятаю її, як вона стояла, але там колгосп зсипав зерно, а друга була то зняли з неї, вона була недокінчена ще. Бо ті українці, що хотіли українську, щоб бути самостійні від Росії, відділитися від російського всього, та називалася автокефальна. То вона ще була недобудована. І з неї зробили клюб, і там кіно було.

SW17: Навіть під церквою билися і стрілялися, з відрізами бігали.

SW18: Так, бо одні хотіли то, а другі хотіли то.

SW17: Особливо, як паску святили. І мені було цікаво всюди взнати.

Пит.: Ага, а як довго церква iснувала?

SW18: Вона ціле життя існувала. Аж, я не знаю, бо я кажу, що здається в 23-му або в 24-му році то вже дітей не хрестили. Уже були замкнені церкви. Але я пам'ятаю, що моя мама казала: - Ще ти була хрещена. Ще хрестили дітей, як я народилася.  Але вже як по мені, то ще пару років було по мені, як народилася - а тоді замкнули.

Пит.: А що сталося з священиком?                                                                                                                                                                                                                                     SW18: Я не знаю, в нас багато священиків.

SW17: Було в нас багато священиків.

SW18: Наприклад, я скажу так: що багато казали, я була мала, казали, що багато священиків повтікало, позмінювали прізвища, поховалися. А багато арештовані, вислали на Сибір. А я ще що знаю, як я ходила до сьомої кпяси, я мала вчителя. Михайло називався. І він мене дуже любив, бо я була найменша в клясі, але дуже добре математку знала. Він математику й фізику викладав. І я його дуже любила. Він старший був. І я була маленька й я його дуже любила. Він завжди мене до таблиці визивав як хтось не міг щось зробити. То він каже: - Маленька, вийди, їм покажи як то зробити. І я вийшла. Я була така гонорова, що я то все зробила. Він каже: - Бачите яка вона маленька - бо я була рік молодша від їх усіх й ще малого росту. А пізніше, хоп, його не стало. І всі кажуть: - Його арештували. І мені то такий був великий жаль. Чому його арештували? Він так математику подавав, що хіба ти вже цілком був дурний що не міг зрозуміти. Його кожний один зрозумів. І його забрали. І ми тоді самі собі: - Що сталося? - Він був син священика й довідалися. Він був син священика й довідалися! І він змінив прізвище. Він приїхав до нашого села. Він узяв учительську працю. І він був дуже добрий вчитель. Його всі розуміли. А пізніше, так тільки казали: - Його заарештували, бо він був син священика. І довідалися.

SW17: Бачите, в нас у селі в 36-му році.

SW18: У 37-му.

SW17:Чи в 37-му, арештували, такі як вона розказувала. Тридцять сім осіб. Ноччю приїхали.

SW18: Двох убійників.

SW17: Один на оскарження, .чорний ворон" приїхав і їх забрали.

SW18: В таке авто.

SW17: Це чорний ворон звалася авто НКВД.

SW18: Це так як агтогей саг.

SW17. І їх забрали і їх, ну, так як Вінниця, ви за Вінницю чули. Бо я бачив і на свої очі. А кругом Києва, ще таких вінниць не розкопаного е сотки, як у Вінниці. Сотки там в ще

SW18: Я мала товаришку. То її тата також у 37-му році арештували. Вони підозрівали, що ті люди мають, що вони трошки школи мали, що вони може трошки дума л й - проти їхньої влади.

SW17: Були проти української інтелегінції.

SW18: Вони інтелігенцію українську хотіли убезголовити. Вони арештували в 37-му році. То я пам'ятаю, як їх арештовали: прийшли в ночі й забрали. Прийшли, як спали, двері вибили, забрали тата й п'ятеро дітей. Вона була така, як я, маленька. Мама ходила й питала, де її чоловік. То її казали, що його забрали до району. Мама пішла туди, бо то більше місто, їй кажуть: - Ми навіть такого не чули, що ти говориш? І вона вже ніколи не чула.

SW17: Бачите, то було треба обезголовити інтелігенцію всю. Вони взнали, хоч та переважно інтелігенція, багато НКБДистів повибивали їх, щоб вони доносили. І так було. Ти доносиш на мене, а я доношу на тебе. А НКВД оце дивилося, гралося все, тоді й вас і мене забрали в яму.

SW18: А знаєте, часами люди можуть сказати, що то росіяни робили. То голод. Але їх було мало. Саме українці йшли. Бо ж у вас є діти, і ви підете з ними співпрацювати, ви е вже врятовані. І багато є легкодухів. Ви знаєте, такі що вони підуть, вони діяволові підуть служити, аби тільки своє життя врятувати.

SW17: Так сьогодні росіянин прийшов, так знайшли з такими українцями, особливо з наших сторін. Що як прийдуть, то повішають вас.

SW18: То таке ми почуття маємо, що якби, наприклад, сюди прийшли росіяни, так? То багато б таких і наших людей було, що їм би помагали, щоб своє життя врятувати.

SW17. Але ж бачите, в совєтів немає помилування.

SW18: Цікаво, як було зроблено. Вони організували такі бригади, що ходили людей грабували. І от їх так тішило, бо вони були бідні. Знаєте, кожний народ має і пияків і ледацюг і то переважно з них були громади зроблені. Бо добрий чоловік не піде свого товариша або брата грабувати. І вони дуже тішилися, бо вони набрали всього. Вони мали що їсти і все. Ви знаєте, що росіяни їх перших понищили.

SW17: Вони самі подохли, їх ніхто не рушив.

SW18: Бо вони бачили, що то сміття таке е, що то е сміття. І вони такі були безпорядні.

SW17: Чув, як у Києві, були випадки людоїдства. Чув, але ж я не бачив. Не бачив. Я був призначений, бо одного разу втік від підвалу, як я з Росії приїхав. Ну але ж утік, не бачив. Але якби були закатрупили, то як не сказати. Чув, чув але ж бачили не бачив. Чув, як і мати заходила в одчай і їла дітей своїх.

SW18: Саме і тільки чули, сусіди там то, але на свої очі - ні.

SW17: Бо бачите, я вам ще раз скажу, що наше село було благодаря, багато осталося живих.

SW18: Розположення його було коло лісу. А в лісі люди йшли коріння їли, листки чи що росло на деревах, то й їли.  Жаби, устриці.  Все таке збирали.

SW17: 3 Дніпра устриці діставали. Рибу ловили.

SW18: Умерло в нас, але наше село не вимерло. Наприклад, наше сусіднє село, то було 12 кілометрів - і воно було рівненько там, рівненько було, нічо. То там половина може людей вимерло, бо то вже рівнина була. Вони не мали дерева, вимерла. Вони не мали дерев, то й немапи листків. Бо як весна прийшла й дерева маленькі листки пускали, то люди все з'їли, то не було. Коріння в лісі, вони все обгризали, молоденькі коріння, люди їли то. Тим виживали. А в кого того не було в тіх селах? А пізніше, ще одне село було за другим, за тим селом. То цілком на рівнині. То я знаю, що як то вітер дуже дув з тієї сторони, то в нас у селі був великий сморід. Ми так закривали очі й носа й все, бо сморід був великий. Таким, якби щось здохло було. То нам казали, що те друге село, то цілком село вимерло, не було нікого й тоді з нашого села приходили й брали таких людей, що хто ще міг ходити, щоби їх ховати, копати доли. Але ніхто не мав сили копати. Розумієте. І ті люди гнили й не мав їх хто поховати. То з того, через те такий сморід з того села, як вітер ішов туди, то так ішло. А я що пам'ятаю, тільки що я була мала - і я пам'ятаю, як прийшла та банда до нас - брали все, то була така утішна, така задоволена, бо вони мене взяли до своєї громади. А я знаю, що вони все забрали. Вони мали такі великі залізні патики, й вони так ходили: - Може ти якийсь хліб закопав! Вони всю вашу господарку тим перейшли поштрикали, й вони все знайшли. Я пам'ятаю, хоч ще мала була, але я чула, що один мішок сала не знайшли закопаний, тато закопав. І не знайшли в нас. Але я пам'ятаю, що мама моя зварила борщ. І великі грушки такі були сухі. І вона їх варила. І як вони прийшли - вони що найперше зробили, витяглй той борщ і ті грушки давай їсти. Мама плаче, сестри плачуть, а я тішуся, бо вони й мене посадили. І я з ними їла. А що я знала, що вони заберуть там, що то біда. - Сідай, мала, з нами їсти - і все. І так, сьогодні ми мали все. А завтра, то називалася така червона мітла, й вони йшли. Як вони прийшли до вас, то вони все забрали. Навіть моя мама робила хліб, і завше як робиться хліб, то трошки того тіста зістається на другий раз - то щоб другий хліб на ньому робити. І то забрали! І трошки там муки було отам зісталося, бо така кожна господиня мала таке щось спеціальне для печення хліба. І то вони вибрали. Забрали. І рано встали, то тільки що студня була й вода була. Не було нічого. І я пам'ятаю, що в нас був такий lekr tea set. І мамі колись сусідка дала трошки квасолі. Бо то був інший гатунок такий, то вона хотіла посадити. Але вона не мала де, то взяти, то хоч до того чайника, до такого горнятка. І забула за нього, за квасолю. Та квасоля була, а забула; може мама хотіла пізніше посадити на весні. Та квасоля зістапася. І вони не знайшли, ніхто не знав за неї. Але як ж була голодна, мама пішла до Києва дістати картоплі, щоб було щось їсти. Я ту квасолю найшла. А я була пухла. Я була зголодніла. І я ту квасолю з'їла. А та квасоля відразу – суха, розпічніла - і я зробилася синя і моя тьотя побачила, що я вже кінчаюся - давай кричати. Я то не пам'ятаю, але як та підвела очі, друга сусідка прийшла й каже: - Чекайте, я її зараз щось зроблю. І вони мені розкрили рота і налили щось, що я почала вертати, й я то все викинула, і я ожила, але я пам'ятаю, як моя мама дуже кричала, бо вона була в Києві й їй уже хтось на кінці села вже сказав, що я вже вмерла. То вона emotional така стала, я заговорила, то вона тоді вже кричала, то я то пам'ятаю. І я пам'ятаю, як моя товаришка - вона так само називалася як і я - то вона казала: - Мама, я бачила в ночі, я бачила вчора, одна картоплина квітку зробила - напевно там картопля є. І вони пішли з ліхтарем і вони пошукали ту картоплину, чи вона вже не виросла. А та картопли малесенька така була й вони принесли ту картоплину. І вони хотіли її дати ту картоплю з'їсти, а вона вже померла. То я то пам'ятаю. І я пам'ятаю, як я сиділа на подвір'ї, і моя сестра мала такі дуже спухлі ноги, що вони були виглядали такі великі. А як ви так зробите, як ви пальцем так зробите, то буде така дірка аж до кістки. І вона може дві години та дірка не зайде. Тільки так вона буде стояти. То я пам'ятаю, як моя сестра каже: - Дивися, дивися, як я дірок нароблю в нозі, й вони такі будуть, і вони так виглядали, вони так були. То я також пам'ятаю і я пам'ятаю як одного разу хтось до нас у ночі прийшов і стукали в вікно і ті люди плакали і казали, що, пусти, а моя мама каже: - А я вас не знаю - а вони тоді сказали прізвіще. То були власне з того села, що то всі вимели. Мамині дуже добрі знайомі, й вони прийшли до нас, кажуть: - Ми шукаєм рятунку, й ми тут будемо врятовані. Бо ж ми дійшли до вашого села то ми такі були утішені, бо вже пшениця почала рости. А пшеницю в нас сіяли на осінь. А як уже тільки сніг із землі то пшениця молода ще була, то вони кажуть: - О, ми вже врятовані, ми вже можемо тут жити.І вони вже наїлися тієї пшениці. І вони кажуть: - Ми вже наїлися того зеленого то ми вже так почули, що ми зможемо жити.

І каже: - Ми прийшли до вас. А в нас на зиму то така кукурудза, як була то в нас у городі, так? То суха. То тоді її вязали в в'язанки ту кукурудзу і обставляли хати, щоби, щоб protection такий був від холоду. І ті снопки кукурудзи сухої в нас були кругом хати. І вона каже: - Jа, ми то поїли! Вони то брали й щось то робили так, то й вони те поїли. - В нас нема того. Ми тепер будем тепер жити, бо ви ще маєте ті снопи. І ще що пам'ятаю вже пізніше. Я того не знала, але пізніше той хлопець був напевно якихсь на три, чотири років від мене старший і він був з нашого села. І його тато був багатий, власне його маму примусили за того багатого заміж вийти. І їх найперших розкуркулили, й вони повтікали. А мама прийшла до тата, і то власне той хлопець був і його сестра і мали аж семеро дітей. Мама його пізніше трошки на голову була недобра, щось її сталося з того всього. Але ж він почав тоді ходити ніби зі мною, як він прийшов до нашої школи, він пішов до тієї кляси, хоч на чотири років старший був. Але він у школі щось не був. То він пішов до меншої кляси, й я в школі з ним була. Пізніше він десь на працю виїхав, пізніше вернувся, і ми вже достигали - таки може я мала якихсь 16-17 років. Він старший від мене. І він до мене залицявся - вже пізніше говорив. Каже: - Я пам'ятаю, моя мама до сусідки завезла до Києва. І вона сказала: - Ви сидіть тут, а я вам куплю хліба.

А, і вона їм послала кожуха і посадила тих семеро дітей. Він був старший і сестра старша, а п'ятеро маленьких було. То вона сказала: - Ви ніколи нікому не скажіть, як ви називаєтеся. Бо вас так заберуть і заб'ють, як тата. А ті малі не розуміли, тим не казали. І вона тоді пішла, стала за кам'яницею і сиділа й дивилася. Як уже прийшла ніч, діти почали плакати. І то не тільки вони сиділи. Повно в Київ люди вивозили таких дітей. Тоді підходило авто, тих всіх дітей забирало, й вони їх до таких садочків давали, й дітей виживали. І пізніше вони там виживали. То вони двоє пам'ятали хто вони, й що вони то пізніше, як вони вижили то вони вернулися. Як пройшло багато з того років і забулося, то він вернувся до діда. А ті малі, вони ніколи вже не знали - а для матері, то тільки один був її порятунок, таким шляхом урятувати життя своїх дітей. Що вона їх ніколи не буде бачити, вона їх ніколи не буде знати, але вона буде пам'ятати, що вони може живі. Вона не хотіла їх бачити мертвими. І то не тільки вона. То він мені то завше розказував. То був наш великий секрет. Бо я з ним ходила й то був наш великий секрет, що ми собі присягли то ніколи нікому не видати. То він пам'ятав, хто він е. І його сестра була. То двоє, а п'ятеро дітей вони не знають, чи вони живуть чи ні. То я добре знаю. Трагедія була.

Пит.: А як Ваша родина спасалася?

SW18: Я власне сказала, що в нас, не тільки ми вижили, а ще багато вижило, бо люди так собі раду давали. Ми всі листки то їли, ті всі кукурудзини їли. Моя мама власне нас усіх урятувала, бо вона йшла до Києва й вона в Києві мала, вона мала маленький склепик. І вона в Києві ціле своє життя закуповувала речі на зиму, сіль, запалки, керосін. І то вона привозила й цілу зиму вона тоді продавала то людям, так? То вона такий склеп мала. Багато пухлих людей було. І я пам'ятаю ще, як людей так збирали: - О, ти ще добре виглядаєш, ти ще можеш іти копати ями для тих, що померли вже. І вони так гнали іх, а люди тікали, не хотіли, бо вони вже не могли ходити, Але вони кажуть: - Та ти ще добре виглядаєш, ти можеж ще працювати, то копати такі доли, щоби тих других закопати.

SW17: А потім, вже коли жнива, що люди померли, то їхали з Кацапщини, люди заселяли ці землі й так у хатах смерділо, що були такі кацапи, що назад верталися.

SWІ8: Бо їм там у Росії казали що, ходіть на Україну ви дістанете гарні маєтки.

SW17: їх мобілізували.

SW18: 1 вони пішли. І вони хотіли в тих хатах жити, але то такий сморід був там, і все що вони тоді пізніше втікали, як деякі не хотіли. Я ще пам'ятаю, як я вже була в школу пішла, я пішла, тільки один рік я була в університеті після школи, але війна почалася. І я пам'ятаю, що ми з однієї сторони Києва мешкали, а по другій школа. І наша школа мала 700 осіб, і вона була більш-менш та школа, якби не було не села нічого -  тільки школа вибудована і півтора кілометра фабрика, там ті люди що на фабриці працювали. І нам дуже погано їсти було. Му дуже гол одні були. І що ми робили, ми не мали грошей потяг заплатити.   Але як потяг ішов, то ми завше казали: - Поїдемо на зайця - то так десь почепитися.   Ми завше в Київ ,на зайця."   Школи нема, у неділю вихід, і ми їхали.  Може там щось купимо.  Щось і з'їсти купимо.  Там такі були черги великі, що ми немогли нічого дістати.  Але, з нами була одна така Не ля, як я сьогодні знаю.   І вона була росіянка, і вона без акценту - бо ми українки дівчата, ми вчили російську мову, ми завше мали акцент, вони завше нас знали, що ми українки.  І не дали нам!  То ми завше брали з нами її.   І як ми пішли з Не лею, і вона тільки уже тому: - “Дайте мне килограм сахара." І я так скажу і вона так, і її не пізнали, що вона українка - бо вона була росіянка, в неї акценту не було. І вона завше купила всього. А ми не дістали. Нас відіпхнули й не дали. Бо в Києві то ви не почули б українську мову, російська мова все панувала. А як вони тільки зауважили десь у склепі, що ви українка - ми говорили російською мовою -  щоби нам пролізти і щось купити!  Я не знаю, як нас завше пізнали.  Нас завше пізнали по виголосу, по акценту, щось там було таке, що вони пізнали.  І не дали! Не продали нам, не дали.

SW17: Так було, але ж пройшло, дякувати Богові, що ми тут в Америці не через свою мудрість - а за мною було моє нещастя і був Бог.

SWІ8: Просто стихія.

SW17. Стихія. Ми вибрані Богом, що нас, нас ця держава прийняла й нас, і ми тут живемо, є що їсти й е що пити і живемо вільно.

SW18: Слухай, але чому вони такий гарячий фунт хліба дали, чоловік з'їв, вже очі таково стали й вмер.

SW17: Черги стояли, може по кілометру, черги стояли за цим хлібом, щоб достати комерційний хліб. Ну й дядьки ж йшли отак, пухлими ногами ішов, і один виходив та й каже: - їстимеш хліб? Та куда вже голодний не їв хліба? І йому як теплого хліба дасть, бо ж привезли у магазин, то як дасть, ну кілограм, він сів з'їв і сам ліг.

SW18: І відразу й вмер. І тоді наші сусіди то ж були приходили й кажуть, що як уже вечір, і ті люди лежать померлі, їде такий truck і їх тих всіх підбирав. Часами ще хтось трошки й рухається. Але вони його на truck. І вони тоді приходили й там називався Бабин Яр. То колись Дніпро там йшло, а тоді свій керунок змінив, та течія води. І зісталася велика така дірка в землі, такий яр - великий глибокий. І вони тоді висипали тих людей, відчинили, вигорнули тих людей трохи землею, але ще такі люди були - навіть були випадки, що казали: - Він уже там - але ще він живий був. І помаленько по тих трупах виліз і ще живий остався. Ще такі випадки були. Але ми, я того не бачила, тільки наші сусіди то розказували завше.

SW17: І такі торгсини були.

SW18: А я до школи ходила, як я вже була більша, то ми сказали, що голод був, то вчитель сказав, що: - Ти замкни морду! Щоб я того не чув. Ти видумуєш. Ти пропаганду робиш. І я злякалася, і ми боялися тоді вже навіть відчинити вуста.

SW17: Торгсини були, це були магазини, де продавали закордонні речі, спешяльно побудовані, щоб вибирати золото від людей - хрестики, ордена, кульчики - все. І коли люди несли золото, моя мати сережки віднесла, отримала півтора пуда муки. Такі були в неї кульчики, великі, золоті. О, ну й хто приносив золото так його вже фотографували й брали й дивилися на автобіографію, тоді арештували, садили в в'язницю в Лук'яновку і таким людям переважно казали: - Віддай золото, де воно в тебе закопане. Бували такі тортури, що шми людьми набивали повну камору, давали оселедця їсти, соленого, а потім води не давали. І так мордували людей, щоб вони здихали й пропадали. Це в ціх торгсинах. За цим слідило НКВД. Ну бачите, нам українцям є одна біда. За царя також казали ще построїлися в Москву. Так казали, що свої солдати; ну, військо своє, такий дух піднімав. Що от підемо на Україну, де тече річка вином, хлібом - ну, така багата, вони приходили певна річ, декілька раз ограбували. Що ж ми зробим? Чого кажуть що бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний. А світ, у руках багатого, мудрого і сильного. І ніхто нікому волі не приніс і не принесе. Воля любить молоду кров і сталеву дисципліну. Але ж в нас то була, ми маєм 40 мільйонів , майже 50 мільйонів.

 
Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz