John Kolis, b. 1915 in Svobodnyi khutir or village of Sakhnovskii,
Slavinskii (now Abynskii) district, Krasnodar Territory (Kuban), speaks
Ukrainian frequemntly interspered with English words. Narrator’s father
was a poor peasant, not of Cossack origin, who had 4 ha of land, no
cattle, and got a couple of hourses only on the eve of collectivization.
Local church was 7 km away in Teodorovs’ka stanitsa and was closed in
the late 1920s. Local school was in Russian, taught by a Ukrainian.
Deculakization began in 1928, collectivization in 1930: “They forced
people, brought them to a meeting and forced you to sign a paper and
give up your horses, wagons, plows, horrows, the whole inventory to the
kolhosp”. Narrator’s father wouldn’t join and died in the fall of 1932,
“when they took everything”. Narrator’s brother at that time left the
village for the neighboring district on the Black Sea where there was no
famine because of the port, while narrator and his sister were forced
to join the collective farm, narrator ultimately became bookkeeper in
the kolhosp. The famine began in the fall 1932. “They came, took
everything you had in the house, plundered everything, even the cucumber
and watermelon seed were taken, but some things were not taken. They
left you a bare table and you were on your own. Some people had some
sauerkraut, pickled tomatoes and cucumbers, and that’s what people lived
on and endured…They didn’t take that, but they took every last grain.
They took the potatoes for the sowing reserve. Yeah. They took all the
potatoes, wheat, barley, buttermilk, corn, and the seeds from squash
,cucumbers, and watermelons”. Procurements were carried out by members
of the komsod (counterpart to Ukrainian komnezam reintroduced in RSFSR
during collectivization). “They came every day and checked your house to
see if you were eating something, to see whether you had died yet” as
late as spring when even wild steppe peas were seized from narrator.
Narrator also went to the Kuban River and caught shellfish but became
ill from eating roots from bulrushes, which are poisonous. Especially in
the Cossack stanitsas “people died like flies”, and there were
outbreaks of cannibalism, but on the khutir it was not that bad. Human
meat was sold in the marketplaces in Krasnodar. Beginning in March,
cornbread was distributed according to labor days worked in the kolhosp.
In 1934 Russian settlers from Tambov and Voronezh came to area, and
narrator learned that bread had been scarce, but available in those
regions. Narrator states there was no famine in Russia, i.e., does not
consider the Noeth Caucasus part of Russia.
Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: John Коліс. Тепер я пишуся так.
Пит.: А де Ви народилися?
Від.: Краснодарський край.
Пит.: А село?
Від.: Хутір Свободний.
Пит.: А район?
Від.: Бувший Славінський район, а тепер переіменували на Абинськуй район. Славінський район розбитий, не знайдете цеглини цілої.
Пит.: А скільки осіб було в Вашій родині?
Від.: Мій тато помер у 32-му році восени, як забрали все, а брат виїхав
геть зі села. Вони дали такий розказ, що мусиш вернутися туди, де ти
народився. Але брат мій пережив майже всю зиму 12 кілометрів від нашого
села. А там не було голоду. То був Абинський район. Він і тепер в
Абинський район, а тоді він займав меншу територію, а тепер мав,
Славінського району немає, його розбили під час війни, то він обняв два
райони Абинський район. То в Абинському районі не було голоду, бо там
був порт. Знаєте, де boat-и стають, морські пароплави, Чорне Море. То 90
кілометрів від порту вони тримали кордон. Вlack армію тримали. Цілі
люди стояли, озброєні, такі довірені, росіяни.
Пит.: А якого Ви року народилися?
Від.: В 1915-му році.
Пит.: А чи Ваші батьки були селяни?
Від.: Фермери.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Земля була на їдока, гектар на їдока. Нас було четверо, то чотири гектари.
Пит.: Чи Ви були куркулі, чи середняки?
Від.: Ні, ні. Бідняк.
Пит.: Скільки Ви мали корів?
Від.: Корови не мали, бо не мали мами. Тато не тримав корови, тільки
двоє коней. Останній раз. Веfore навіть не було коней. Тато робив по
працях, і мої брати працювали по працях, і я служив по працях.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: Осталося - сестра, я, старший брат восьмого року народжений.
Пит.: А де Ви там жили під час 20-их, 30-их років? Там же в Слов'янськім?
Від.: Ну, то хутір Свободне. Колись називали Бариня Сахновська, росіянка.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про 20-ті роки? Чи Ви пам'ятаєте, чи то була Нова Економічна Політика?
Від.: Нова Економічна, то так називали ми. То при НЕПові було all right.
Люди жили hарру, веселі, при НЕПові. Але то скінчилося в 28-му році.
Пит.: Так, а як то було в Вашому селі?
Від.: О, вони тут відібрали землю від людей, примушували здати свій інвентар - хто мав, коні, вози.
Пит.: Як люди жили при НЕПові?
Від.: Жили на фармах. Мали, але не було, не було такого тиснення людей.
Тоді було, то 27-ий рік уключно, 27-ий рік, а 28-ий рік уже стали людей
прижимати. А до 27-го року було життя all right. Що я пам'ятаю, жили
happy, в кожну неділя, як осінь, кожну неділю люди п'ють, гуляють,
веселяться, співають на вулиці. А молодь, special молодь, like me, soon
they finish job – run down the street. Happy! But the... Так як ножем
відрізали все.
Пит.: Чи Ви можете описати Ваш хутір? Як то виглядало, які люди там були, чи була церква, чи була школа?
Від.: Ні, церкви не було в нас, в нас церква була сім кілометрів від
Теодоровської станції. То ми належали там. Наше село, Сахновське, або
Свободне тепер, колонка тут, німецька колонія, поруч із нами. Як хто не
знає, то так як одне село. А Абинське було трошки далі, може кілометер,
то там люди були з-тшя-овані з поляками, там були поляки. Але до 27-го
року то всі йшли до однієї церкви -німці, поляки, всі.
Від.: То була православна церква?
Від.: Православна.
Пит.: Українська, чи російська?
Від.: Ні, українська. Але я думаю - у 26-му, 27-му році заборонили
начитувати в церкві Володимира Великого й княгиню Ольгу, заборонили, бо
Володимир Великий, як він освятив український люд привів до православія.
Вони заборонили, щоб, якби вам сказати, то як нація, українці,
розумієте, щоб молилися за російського царя, за Росію. Бо росіянів таких
як патріярха російського начитували. А в 28-му році то закрили церкву.
Двадцять дев'ятий, 30-ий, не закрили зразу, я накладали податки на
церкву, податки.
Пит.: А що сталося з священиком?
Від.: О, я не знаю, то я тоді був малий, з тієї церкви зробили школу.
Вона не була висока, зробили школу. А друга церква, 27 кілометрів, у
станиції Троїцькій, то там була церква цеглова. Глянеш так, то шапка
спадає, висока. То розвалили. Розвалили, найняли циганів і цигани
розвалили. Люди не хотіли то валити, то вони визвали, пробили ворота, й
кіньми крутять, такі товсті галати були з вікна до вікна, і ворот тягне,
круте, помало, помало, стіна crack-нула, i звалили. Зробили пам'ятник
Леніна там.
Пит.: А що люди говорили про більшовиків? Як відбувалася та революція?
Від.: Революція копи була, то я був тоді малий.
Пит.: Так, але що люди говорили про те? Що вони думали? Були за більшовиків?
Від.: Я вам то не скажу. Я знаю що, в час революції на Кубані були повстанці проти Росії.
Пит.: То було козацьке?
Від.: Донські козаки й кубанські козаки з'єдналися докупи й йшли проти
комуністів і проти росіян. Але російський генерал Денікин - він ішов
проти комуністів - але козаки били й його й комуністів. То він каже: -
Чого ви мене б'єте, я іду проти комуністів, а ви хочете самостійну
Кубань, козацьке право - то я вам дам. Підпишем договір. Щоб стати в
союзі, разом битися проти комуністів. Коли козаки це згодилися, то він
перейшов на донську сторону, не на кубанську, а з донцями, й донців
намовив, щоб кубанців знищити. І визвали на нараду генерала Рябрвола -
кубанський козак генерал Рябовол. Вони визвали його на конференцію, і
він тільки став через поріг і його застрілили. А з ним був єпископ Ніл
Калабухов, то його повісили. То що Денікин зробив. То тоді кубанці
довідалися за те й лишили фронт і пішли додому, розійшлися. То тоді
комуністи набили дулу тому генералові, ну, як то казав. І він тоді
мстився на кубанських козаках, він взяв станиці й визивав усіх і
десяткував. Один, два, три, чотири, а 10-го стреляли.
Пит.: А чи багато людей належало до партії в Вашому селі?
Від.: Well, я то тим не займався.
Пит.: Ні? Не дуже, ще молодий?
Від.: Я тим не цікавився!
Від.: А хто був головою сільської ради?
Від.: Був один українець - Кулик - але його змінили, тоді прийшов, я
забув його ім'я, також укаїнець, я думаю, був, але з другої станиці, з
Троїцької станиці. Але в останній час був росіянин Бутенко, за. Але я не
думаю, що голова сільради щось робив. Робила партія все. Голова лише
підписував папір. Голова, я не думаю, що робив зле.
Пит.: А чи люди були проти сільради? Проти партії? Тi кубанські козаки в
Вашому селі, ті люди, чи вони всі були проти партії, проти сільради,
проти більшовиків?
Від.: Я вам скажу: у моєму селі не було козаків. Бо то село, то є селяни. А козаки жили по станицях. У нас не було козаків.
Пит.: А як Ви жили з ними?
Від.: All right, all right. їздили люди один до другого, то не було
ніякої різниці. Лише козак до революції, до революції козак мав 10,11
гектарів землі, а одного козака, не на родину, а на козака, 11 десятин
землі мав. І він, як би сказати, він мусив бути завжди готовий як
військовий. Він вдома, але кожну хвилину, що як тривога - він на коні.
Він має, мусить мати свого коня, сідло, шаблю. Він завжди мусить бути
готовий. Ото називався козак. Але то турецьке ім'я - козак. Турки
назвали, по-турецькому "козак” а як перевести на українську мову -
"розбійник."
Пит.: Ви сказали, що була школа в Вашому селі, так?
Від.: Ні, російська. Писалося все по-російському. Вчитель так казав, що
як говориш "хліб," то пиши "хлеб." То ти говориш по-ураїнському, він не
каже, що по-українському, але ти говориш оте "кінь," а пишеться "конь."
Говориш ти "повозка," що кінь тягне, а пишеться "воз." Все перевертали
на російське. Я думаю, що в 35-му році прийшла українська мова, там у
нас, то заборонили. Може один рік була десь, одну зиму, і заборонили. Бо
я знаю, що сусідський хлопець, тоді я вже не ходив до школи, він ходив,
то по-українському було дещо.
Пит.: В якому році?
Від.: В 34-му, в 35-му. Заборонили. А в 36-му до нас приїхали,
український концерт, і вони хотіли ставити концерть, український
концерт, то заарештували всіх. Я одну дівчину питаю: - Що є? А вона
каже: - Я не знаю нічого. - Забрали, каже: - Росіяни кажуть, що Кубань,
це російська земля. Але то українці, такі, як то кажуть, козаки -
вигнали турків і там поселилися, то ще Катерина Друга їх поселила там.
Вона їм сказали, що йдіть на Кубань, виженіть турків і там будете жити
вільно.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте яку частину урожаю брала держава, до колективізації?
Від.: Ні, я того не можу сказати.
Від.: Чи багато?
Від.: Ні, ні. До 27-гр року то було вільно. Хто хотів здати в державу
збіжжя, здавав скільки він хотів. Скільки йому потрібно було. А як він
не хотів до держави здати, то продавав, були грецькі організації, що
купляли для Греції, до 27-го року були
там грецькі пункти, й вони платили трохи більше, як держава, то везли й продавали грекам. До 27-му року то було all right.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про колективізацію, як то почалося?
Від.: Колективізація почалася в 30-му році. Примушували людей, зганяли
на зібрання, примушували, щоб ти підписав папір, ти здаєш коней, вози,
плуги, борони, весь інвентар у колгосп.
Пит.: А Ваш батько пішов?
Від.: Ні.
Пит.: Не хотів? '
Від.: Він їм сказав причину одну таку, анекдоту, або joke. Колись у пана
були робітники, й один робітник провинився, то пан його покарав -
прив'язали його голого на кухні, щоб мухи його заїли. В кухні багато
мух. Прив'язали його там голого й мухи обсіли - не бачиш там чоловіка,
тільки очі. Бо на очі не сідають, бо ти блимаєш, а то прив'язали його -
руки й ноги все зв'язали, ну мухи обсіли. А його товариш прийшов, йому
жаль було товариша, й він потайки прийшов і хотів обгоняти мухи, а він
каже: - Не трогай, не обганяй, бо ці вже мухи наїлися, вони вже не п'ють
кров, тільки сидять на мені. А як ти їх згониш, а другі прилетять, вони
скінчугь мене. Ви розумієте що то є?
Пит.: Так, так!
Від.: То те впадіння, яке я знав, то воно вже не голодне, коло їх можна
сидіти, а як ці підуть геть і прийдуть другі, то замордують. То його не
заарештували, якби вони були бідного походження й тато був старий, то
сказали: - А, це анекдоти тут не потрібні.
Пит.: А хто пішов до колгоспу?
Від.: Всі пішли. Мусили.
Пит.: Так, але Ваш тато - ні!
Від.: А, тато помер у 32-му році, а як тато помер, то я мусив іти в колгосп. І з сестрою. Пішов, підписав. Але я не мав нічого.
Пит.: А Вам було скільки років?
Від.: Сімнадцять років. Тато мав двоє коней - позабирали все, так коней
пустив у степ і я їх більше не бачив. Я бачив може через декілька років
двоє коней з другими, 20 кілометрів від нас станиця, й вони їхали до
млина, то я бачив увозі, що запряжені.
Пит.: Чи ви не спротивлялися колективізації?
Від.: Ну, о Ви можете спротивитись! Напроти піску, напроти вітру пісок
не посипеш, бо летить тобі в очі. Проти вітру піском не кинеш. Мусив
бути. 5игс, що я не любив, бо то ви не були вільні, в вас немає ніколи
вільного часу, мусите бути завжди на праці, завжди. Ані вдень. От у
37-му році був на курсах, на тракторах, був заправщиком в тракторній
бригаді, а в 39-ім році мене призвали до армії, то секретар сільради
сказав мені так: - Ти пишись "Колесников," тобі буде ліпше в армії.
Ну, а я сказав: - Okey.
Він каже: - Я тебе запишу "Колесников." Він записав "Колесников" і коли
ми перейшли комісію, лікарські огляди, то okey, everything all
right. То мені дали 30 днів як vocation, 30 днів, щоб я дещо вдома
зробив для своєї родини, для жінки. Я просидів 30 днів вдома, я нічого
не міг зробити - кожний день ішов на бригаду, щоб узяти коней, й віз
привезти соломи, або дров. - Сьогодні busy - немає! Завтра, прийдеш,
узавтра, прийдеш завтра. Так 30 днів пройшло, я не зробив нічого. Я
пішов у армію, як призвали в армію, то моє прізвище "Колесников," я
голова Воєнкомата вичитував у загін, то мене окремо поставив, у сторону,
лишив, чотири осіб нас лишив. Чотири осіб росіянів, а українці пішли до
армії. А нам сказали: - "Ідіть домой." Росіянин, ти можеш бути вдома.
Пит.: А українці ні?
Від.: Ja. То тоді я прийшов у бригаду, був удома, то вже не пішов до
тракторної бригади, бо 30 днів я не був, там поставили другого чоловіка
на моє місце, то я пішов у бригаду, ії, робити на бригаді, на фармі. Але
послали мене на тамбу, і я дістав биття серця, і я не міг працювати,
мене відіслали додому, й рядовий пашпорт, розумієте, партійної
організації, називається, дав знати, щоб не дав мені справку, що я
хворий.
Пит.: Чому?
Від.: Щоб судити. Ні? Спекулянт! Як я пішов, то мені сказали: - Ти йди
до доктора, принеси нам оправку, що ти хворий. All right, я піду. Я
пішов до доктора, а доктор знав мене й каже: - О! То ти, каже, 2-3 роки
робив у тракторній бригаді, лежав там під вагоном, десь в холодку,
нічого не робив, а тепер пішов робити, то тобі muscule болить, то
перестане, то не буде нічого. А я кажу: - Ні, кажу, доктор, то не в тім
справа, що мені болить, не можу дихати. А він каже: О, то я послухаю.
Він не хотів мене слухати. Я кажу: - Я не можу дихати. О! То що
іншого! Він послухав і дав мені оправку - 10 днів, щоб мене не
турбували. А по 10-ох днях він написав, щоб дати нефізичну працю. О, я
ту оправку взяв, тримаю як Бога, й прийшов показав бригадиру, бригадир
був Васько Микола, то він належав до кандидатів партії, він не був
партійний, але кандидат - як треба, то тоді візьмуть, бо комуністична
партія це як тут в поліції - скільки треба. Так само там, як треба
партійця, то вони візьмуть, але кандидати е. Але він не був грамотний,
то я йому прочитав. Він бригадир, а неграмотний. Я йому прочитав
оправку, каже: - Е, Ванька, він був добрий до мене, він також є бідного
походження, навіть не мав школи, мій тато, хоч ми були бідні, але він
дав усім школу, він поспав усіх до школи. Я собі вдома сиджу, а на
вулиці бригада, й одного дня приїжджає предсідник колгоспу, там якийсь
його голова, помічник, і кричить на бригадира: - Чому ти не слав туди й
туди підводи? А бригадир каже: - Де я візьму? Зроблю з людини? Я не маю
людей! А я сиджу під хатою – на вулиці. А він, предсідник колгоспу. - А
того чорта чого ти не пошлеш? А голова каже: - А до таке? Він каже: -
Мав оправку на 10 днів звільнення всяких робіт, а по 10-ох днів, щоб
мати йому нефізичну працю. Ану поклич його сюди! А я чую! Через
вулицю. Ну я йду. Ну, а той папір тут, в пакеті, сорочка і так
само тримається. А предсідник каже: - Ти маєш оправку? Кажу - Так, маю. А
він почитав: - Ти можеш бути бухгалтером. Кажу - Чому ні! я можу бути.
Він до бригадира: - Дай йому коня, хай їде до бухтальтера, до офісу,
голінний бухгальтер хай його провіре. Як пройде, передай йому звіт, а
бухгалтьтер хай іде до дамби.насипати дамбу. А він був росіянин, Макіїв.
Я пішов, він мені дав десь вирахувати кубометер - як довго, як широко,
як глибоко землю викопати - скільки буде квадратних кубометрів? Я то
зробив. Він каже: - можеш йти приймати. Я прийшов - бухтальтера вже того
немає. То я був бухгальтером. До 40-го, до 41-го року. А в 41-ім році
то вони вже знали, що війна буде. То брехня, що кажуть, що Росія не
знала, Росія знала, Росія готовилася, лише вона не мала зброї як слід. І
люди не любили їх. То вони звели дві бригади докупи, дві фарми. А фарма
мала одна 10 людей робітників, друга, кожна на 60 людей, 60 людей
робітників, ії, трудоспособних, так називалося. І там був бригадир і
бухгальтер. То вони звели дві бригади до купи - один бригадир і один
бахгальтер. В тій бригадій був слабший бухгальтер, я був сильніший, я
завжди здавав звіт, третього дня в мене все було добре. Всі праці, весь
інвентар, і скільки сіна, худоби - все третього дня пішли. І ото вони
мене поставили на дві бригади, на дві бригади - 120 осіб, а як діти
скінчили школу й діти пішли до праці - там усі роблять - ні, ані людини,
ані коня - ти не бачиш нікого в літі на вулиці, всі на праці, хіба,
може, п'ять, шість років. А 10 років, вісім років, він уже поганяє
коней. То я мав 200 людей. І кожному окремо треба тримати особистий
рахунок. Я був втомився, був звільнився. Я за три місяці не дав звіт, я
трудодні тримав, і все тримав, а не дав звіт, що люди їли. Скільки люди
їли три місяці, хто скільки брав чого. Я тільки пописав, а не рахував
скільки коштує. І не дав звіт. Я сказав, що я піду в армію, піду бити
німця (сміх). А я вже був втомлений. Я не міг казати, що я не хочу.
Пит.: Вертаючися до голоду, ми ще не говорили про голод. А коли
розпочалося розкуркулення в Вашому
селі? '
Від.: В 28-му році.
Пит.: Скільки осіб було розкуркулено?
Від.: От, Денисенко був розкуркулений, моєї мами дяді, ото в дядьки, то
їх уже не було, їх уже, вони знищені в, але їхні родини вислали.
Пит.: Чому?
Від.: Просто вислали. Вони не були багаті, вони
не мали господаря, не мали ? батька - старший дядько помер після
світової війни, Першої світової війни, а другий виїхав в місто
Краснодар, там жив собі сам, не їхав до жінки, бо не вільні було йому
їхати, щоб його люди не бачили. Він проїжджав ... на вихідний. То його
зловили. А то Гелікало, два Гелікали. Чотири, п'ять.
Сікорського, то поляк, то того я не знаю, що вони йому зробили, але
маєток його забрали, вони його десь вивезли геть. Я,
Ковальський був, поляк, так само, то в колонці, там де німці жили, і
поляки, то я думаю він є в Америці. Йому дали візу виїхати в
Польщу, то він, я думаю, в Америці, тут є Ковалький ковбасник (сміх),
може й він. Бо я знаю, що його не вислали ніде, лише дали ,йому папіри
виїхати в Польщу. А він прямо з Польщі виїхав у Америку.
Пит.: Може?
Від.: Може бути, я так тільки думав собі, але голод почався, страшний
голод почався в 32-му році восени, на осінь. Прийшли, забрали все, що ти
мав у хаті, ограбували все, навіть з огірків насіння позабирали, з
кавунів, дещо не було забрали. "Оставили тоді голі стіни, і живи як
хочеш. То люди, дехто мав капусту квашену, помідори квашені, огірки, то
тим жили, перебувалися.
Пит.: А то не брали?
Від.: Ні, то не брали. То не брали, але зерно всяке забрали. Картоплю
забрали, бо то сімейний фонд. Картоплю, пшеницю, ячмінь, маслянку,
кукурудзу, насіння з кабаків, з огірків, з кавунів - то вони все
позабирали.
Пит.: Як то відбувалося, як вони приїхали й забрали?
Від.: О то вони составили в комсоді й йшли з хати до хати й перешукували
й хату, де що лежиугь, і все. Не можна ховати. Дехто ховав - як в груба
стіна, трошки в простір, то туди засипали пшеницю, закладали, так як
камінщик замазав. І там находили. Мали такі щупи, залізні щупи. І або
постукав - там буркотить - валяють. І там пшеницю найдуть. До землі
находили, люди закопували на городі, де є, подивляться, що там в лощина,
свіжа земля рита, він щуп пусте, витягне, а там пшениця. - "Ждеш до
дєла" - бо ти закопав сімейний фонд, у в'язницю посилали. Люди вкривали
хати соломою, були криті, то він поклав другу солому, й між ними клав
мішки з пшеницею. Той іде з щипалом, найдуть пшеницю, розкриють хату,
позабирають.
Пит.: Як часто траплялося?
Від.: То восени!
Пит.: Так, але як часто вони приїжали до...
Від.: То кожний день ішли, перевіряли твою хату, що ти їсиш, як то ти ще
не вмер. А вже на весні, коли віють пшеницю, і як пшениця дозріла, і як
там трошки жито таке недородне, або в який, так степовий горошок,
степовий горошок, то-то відходило в шкляв. І то мій тато зберіг то, як
ще він був живий. Зібрали то в мішки й висипали на горище, в нас на
горищі. Як уже не було чого їсти, то ми йшли зі сестрою, я ліз там, брав
миску, таку велику миску наберу того посліду, і тоді перебираю. Горошок
і жито таке, кине, що попадало таке! І тоді зварим, і то їли. І одного
разу один чоловік іде й каже: - Добрий день. Кажу: - Добрий день! А він
подивися на мене й каже: - Ти ще й голод ви піднімаєш. Через декілька
днів прийшли й кажуть: - О ти їси, що ти й досі не вмер? А я кажу: -
Маєм посів на горищі, й той горошок перебираєм і то їмо. Я ішов на
працю, а сестра була вдома. Я пішов на працю, приходжу з праці -
забрали.
Пит.: Ой! Він був сексот.
Від.: Забрали, Забрали. Що робити? Приходжу додому - сестра плаче.
Оставили пише одну миску, десь на вечерю, а завтра - здихай! Вона плаче.
Кажу: - Що є? А, каже: - Прийшли й забрали той послід увесь, і змели
геть, позмітали, щоб не осталося нічого. Я поліз, подивися - ех, нема
нічого. - А хто забрав? - питаю.
Вона каже, що бригадир з другої бригади, ії. Його прізвище Тротяченко,
українець. От, я пішов до нього, я е такий, що не боюся говорити, в мене
- хто ти е? я говорю правду, й я не боюся. Я кажу: - Григорій
Амвросійович, чого, що ти забрав у мене те послід жита, як же тепер можу
жити? А він каже: - Ванька, по любові, Ванька.
Кажу: - Грогорій Амвросійович, твій тато, і мій тато були товариші. Ти,
твій брат Іван, Ванька, і сестра Марія, ми разом ходили до школи, ми
були товариші - чому ж ти забрав? Він каже: - Мене послали. Я не пішов
сам забирати, мене послали, щоб я забрав. І каже: - Прийди вечером, як
буде вечоріти, темніти, й розійдуться з бригади, прийди з відром,
прикинься, що ти йдеш по воду, я тобі дам відро. Ну, я пішов додому,
почуваю, бачу, що вже вечорів, вже робиться темно, то восени. Ні, на
весні. Я взяв відро й пішов. Пішов, він в мене забрав скоренько відро й
каже: - Йди, щоб ніхто не бачив. Ну, я пішов. І тим я дожив, тим відром.
Стали тоді кормити. Стали давати на п'ять днів, я думаю - чотири кіл а
куркурдзяної муки. То я дякую йому, що він мені дав. Але він не забрав з
його волі, його послали. Партія не хоче йти сама, щоб грабувати, бо
вони є гарні, а ти йди, граб. Був час такий, що я їв коріння з рогози.
Не було, що їсти нічого абсолютно. Я завжди між людьми. Я був малий, а
де старі люди - я там, слухаю, що вони говорять. Одного разу я слухаю,
говорять, що через Кубань, так називали "Трусове коліно," колись Стара
Кубань, вона йшла такими закутками. І тут перерізано, а то оставити, там
така глибока в яма, що не дістанеш дна. І вода там завжди - як у
Кубані, - так і в тій ямі. І тут одна, друга, і третя. А то є глибока, а
тут в мільше, що в дно. І за неї, як рівчак, що проходить вода в
Кубань. Як вода підіймається в Кубані, то вода йде там, як вода опадав,
то дойде тут. Так, що можна човном їхати туди. У нас казали "байда”.Я
пішов до Кубані, й я почув, що там в ракушки - по-російському. А тут як?
Там в ракушки, й збирали. Пішов до Кубані, взяв мішок і побачив, що
байда чиясь там є. Я взяв, через Кубань поїхав туду, поїхав сам. Мав 17
років. Як ти голодний, то не боїшся нічого. Я пішов там, бродив по тіх
мілках, і я наловив цілий мішок. Повний мішок, ледве, що доніс до байди.
Поклав у байду, привіз додому, поклав у вагани, налили води, бо вони
живі. Вони так як яйце - білок - всередині в жовток. То гарячої води
набере миску сестра, гарячої вони наллє, вони розкриються, вона повиймав
їх, зваре. Знаєте, голод, не зважаєш, голод, їли, смачно. І то скінчили
їсти - що зробиш? Я слухаю - люди говорять, що ходили до плавні й
копали коріння з рогози, й тоді сушуть, миють, сушуть і товчуть і
роблять пляцки й так їли. Я кажу сестрі: - ми підем у плавні, я чув отак
і так. І ми пішли - сім кілометрів. Пішли, накопали там коріння,
принесли додому, помили, і тоді сушили, так на плиті, товкли, то робили
пляцок - болото. То болото, так як отрута, але що ж, їли, може пару
разів. Я був хворий, пішов до доктора. Доктор каже: - Як то не вмер, ти
ще досі живеш? Він знав мого тата. - Що ти їсиш? Я кажу: - Коріння з
рогози. А він каже: - Ліпше вмерти, як то їсти, то недобре то їсти, ти
будеш мати порок серця. І я то мав. Я тут казав, що мене хотіли судити, я
мав. І тепер маю. Будеш мати порок серця, ліпше вмерти. Я нічого не
сказав, тільки подумав - ліпше ти вмри (сміх). То перейшло, ми тоді,
сестра пішла через Кубань, там був радгосп, пиляли там дрова. То
дівчина, розумієте, й я пішов з нею. Я попиляв один день, і хвалюся.
Сестра каже: - Ти будь вдома, я піду сама. І вона пішла сама й ходила
може тиждень, і там дістане трошки хліба й огірок. І то сама з'їсть, там
немає, що їсти на один раз, але мусить ділитися, трошки мені, трошки
собі. Прийде додому й плаче, дасть мені половинку, і плаче. То я ту
половинку переломлю один, і дам їй (плаче). Але пережили. Одного разу
вона пішла на працю, а я в смітнику рився, і знайшов три картоплинки, я
голодний був, зробив вогонь, спік їх, і з'їв. Я ще до сьогодні (плаче)
чую запах тією картоплі. Я сказав, що мав тільки три, не мав що ділити. Я
ще сьогодні почуваюся винним, що не тримав, не чекав на неї. Отаке то
російське царство, то російський рай. То все пережито. Ти живий? Але
потім стали давати, я думаю - в березні. Стали давати на зароблений
день, бо там грошей не платили, я не знаю, ви того мабуть не розумієте.
Пит.: Так, на трудодень.
Від.: Трудодень. Що ти трудився цілий
день. За день ти заробив тільки три чверті. Або
півдня. Як якась добра праця, ти заробив день і четвертину,
день і пів процент дня. Я був бухгальтером, останнє, як
казав. То як стали давати кукурдзяну муку, тоді я сказав
сестрі: - ходи тут на працю. Так пережили. І вони дали наказ, росіянам,
які приїхали в 54-му році до нас, до села, дали наказ, щоб виїхати геть,
бо тут буде кошмар. Розумієте, що є "кошмар?"
Пит.: Так!
Від.: То вони виїхали, а в 35-ім році приїхали назад і кажуть: -
Там не було голоду. Був хліб різаний, але був хліб, не був,
картопля була, там був хліб. То Тамбовська, Воронізька -
російські околиці. Там не було голоду. І там
працював у колгоспі - розумієте, яка то є правда. Він там працював
в колгоспі, приїхав тут, у це село, де він у нас жив, і йому дали хліб
на трудодні, дали пшеницю на трудодні. Як то є так? Цього він не дістав
там, йому дали тут. Яких тисяча кілометрів, а може більше. Ви в Нью
Яорку, так називають “Толстовський Фонд" і є напис: “Толстовский Фонд –
чтобы ни один русский человек не пропал." Так само в Росії. Ти є
росіянин, ми тебе потребуємо. Ото як я там казав, що записав
мене "Колесников." Тоді: - Хорошо, домой! Ти имеешь время."
Пит.: Чи багато людей повмирало з голоду?
Від.: О! Хутір ще не так дуже погано, а по станицях люди мерли як мухи. Я
чув, що Шахтинська станиця, то там вимерли люди, родина - і позаростали
лободою, що не видно хати. Люди людей їли.
Пит.: Чи Ви чули про випадки людоїдства?
Від.: О! Навіть у Краснодарі продавали м'ясо людське. Але зловили,
знайшли ніготь в м'ясі. О, Люди людей їли. Моя сестра тікала, йшла до
крамниці за чимсь, я не пам'ятаю вже, прийшла додому перелякана, каже: -
Гнався за мною чоловік. Вона хотіла перейти, коротким шляхом, то втікла
до хутора, прийшла додому. В нашому селі не було крамниці, то була за
чотири кілометра. Там коло сільради.
Керосин тримали там. Там продуктів не було.
Пит.: Чи був торгсин?
Від.: О, ні! Торгсин як був, то мусив мати золото, вони викачували
золоті, щоб ніхто не мав. То в Краснодарі був торгсин. Там може купити
лише за золото. Купи там муку, що ти хочеш.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте приблизно яка частина Вашого села померла?
Від.: Ні, я не можу цього сказати.
Пит.: Половина, чи більше?
Від.: Ні, не так дуже погано, ні. В нашому селі. Там де Олбинське село,
там було ліпше, вже там, там не були такі варіяти, як у моєму селі. Але
померло чимало людей.
Пит.: Чи Ви виїздили зі села під час голоду?
Від.: Не вільно було куди-небудь їхати. Ви ніде не поїдете. Як залізна
дорога, то є 27 кілометрів до залізниці, а пароплав був, то три
кілометри до станції, але ти не можеш, ти ніде не поїдеш, ти мусиш мати
справку, мусиш мати перепустку де поїхати. Ти не можеш піти до брата сім
кілометрів, провідати. Бо мусиш іти на працію.
Пит.: Де були Ваші брати?
Від.: Один виїхав у цей район, де був хліб. То його там заарештували,
посадили в В'язницю, а з в'язниці він прийшов уже то все перейшло. А
другий був сім кілометрів від мене. То він був також заарештований, але
його випустили, бо він був у російській Червоній армії під час
революції.
Пит.: Чому він був у Червоній армії?
Від.: То забрали до армії. Він був червоноармієць, але родина моя не
належала до парті, мої всі доньки вірять в Бога. Всі, навіть ніхто з
моєї родини - не з маминої сторони, не з татової сторони ніхто не був у
партії. Порозкуркулювали. Тато мав четверо сестер, троє було в нашому
хуторі. Кравченка десь вислали, його маєток забрали, поставили там
дітясли. Він мав виноград, сад і ліс, цегляний дом. То там
зробили дітясли. А другу не чепали. А трете вже, я думаю, вона вмерла в 33-ім році, і мій двоюрідний брат, він помер.
Пит.: З голоду?
Від.: З голоду, з голоду. Я їх ніколи не бачив після голоду, я їх не
бачив. І так, що ти мусиш сам себе вважати, не дуже то язиком ляпати, й
не ходити десь, до когось. О, він був мій двоюрідний брат, але я ніколи
не йшов там. Я не хотів, щоб він мав проблеми, бо я був у халепі. Ти не
можеш навіть говорити зі своїм рідним братом, бо ти не знаєш якої він
думки. Але мої брати були що треба.
Пит.: Що влада зробила з померлими селянами?
Від.: Там не було так дуже погано; не так як на Україні. Там
бульдозером, їхали з возами й кидали на вози, або по станицях, і тоді
гортали. Люди хоронили самі себе.
Пит.: А як це скінчилося?
Від.: Ну, то в березні почали давати голодним хліб, тобто, кукурудзяну
муку. І так дожили до урожаю, а тоді дали на трудодні. Так то все
забули, так то все то перейшло. То була ідея знищити український нарід,
бо вони не хотіли йти в колгоспи, не хотіли працювати в колгоспах.
Робити, так називали "саботаж”. На Україні саботаж і на Кубані. Я знаю,
один росіянин - Андрій Макіїв - пішов зі сином в поле, і там на весні
збирав коріння. Його зловили, заарештували, то в в'язниці довідалися, що
він росіянин, і пустили його додому. Дали їм хліб і пустили додому. В
в'язниці там перечікують. Він росіянин? Росіянин. Пустили його додому, а
його сина послали на курси на інженера.
Пит.: Ой!
Від.: Розумієте? То є - подумати! Як ти росіянин – все в порядку. А ти як хохол - вони називали “хохол."
Пит.: Я знаю.
Від.: А ти не можеш назвати його "кацапом," бо то образа людини.
Пит.: Значить в Росії не був голод?
Від.: Ні, ні. Там не було голоду. Бо я то знаю, бо приїхав той Шуше, в
35-ім році, й він дістав на трудодні, ми питали його сестру, Варюшка,
Варка, а називали Варюшка по-російському. То питали, як там було? Там не
було голоду. Був хліб, була картопля. Голоду не було. Житній хліб, але
був хліб. То вони створили на Україні, знищити український нарід.
Пит.: А після голоду, чи люди говорили про голод?
Від.: Ні, то мусить бути у секреті, забути все. Ні, то не можеш про те
говорити. В них такий лозунг був: - "Кто згадует старое - глаз вон! На
згадуй старое, то всё пройшло."
Пит.: А коли Ви приїхали сюди, чи Ви знайшли людей, які також пережили
голод, чи говорили з ними, що вони казали? Чи люди ще боялися?
Від.: Тут є люди, що пережили голод, то Приходченко, я їх стягнув з
краю. Я приїхав тут, я не мав нічого, але я стягнув їх. Я знайшов людей,
що підписали папери - полька одна підписала. Каже: - Пане мій, я люблю
тебе. Сама причина, я люблю тебе, я підпишу для тебе. І вона підписала й
люди приїхали. Приїдеш в другу неділю, я підпишу. Я поговорю зі своїм
Владеком із сином. Поговорили зі сином, той їй сказав історію, що поляк
приїхав до поляка, ту, до Америки, і не схотів іти на працю. Ти мене
стягнув, ти мусиш підтримувати те. І він його відіслав назад, розумієте?
Вони мали сварку. Він вийшов на рент, і той чоловік мусив платити за
нього рент. Він тоді пішов до міграційного відділу, й його відіслали
назад. Розумно, Вальдек. А я їй сказав: - Ні, я того не зроблю вам, я є
православний. Я того не зроблю. Як люди ті будуть мати візу, що вони
будуть їхати - я їм напишу листа, що як вони тільки приїдуть до Бостону,
або до Нью Йорку, щоб вони зразу змінили прізвище на мов, щоб вони
їхали до мене, не до вас, щоб вони вас не турбували. Вона каже: - Добре,
то прийдеш наступного разу (сміх). Я ходив може три, чотири рази до
неї. Він каже я поговорю з другим сином. Я кажу: - Де той син живе? Вона
мені сказала, й я поїхав до нього, Пуцавель. Я поїхав, знайшли його
там, Із одним чоловіком, що він тут був - Іванчак, він мене возив, бо я
не мав саг - і в той час, я тільки приїхав. Як тільки приїхали, я зразу
зробив дозвіл, зразу на другий день. А жінка вдома, жінка українка, він
поляк. Належать до православної церкви. і то та полька, вона мала
чоловіка українця, він помер, він православний.
