Anonymous male narrator ,b. 1924 in Strokova, Pereiaslav district, Kyiv
region, one of 4 childre of a middle peasant with 10 desiatynas of land
and livestock. Narrator’s father was forced to join kolhosp but quit in
1932 and went to work on the railroad. The village had 400 families
(almost all Ukrainians), a 7-year school, 3 kolhosps, and a church.
Village school switched from Ukrainian to Russian in 1933. Church was
closed in 1935 and made into theatre. Sil’rada was run by local
Ukrainians. “Dekulakization happened like this: They came and all went
to the sil’rada, where there was some kind of meeting, to which the
people all went and were told to sign up for the kolhosp. Well, some did
signup, because thre was no way out, because they had the power to
force people ,and they forced them. Well, some didn’t want to, and …
were taken by force and either sent to Siberia, to labor camps, or they
fled… to the Donbas to work in the mines”. People started to starve to
death in the fall of 1932. narrator started school in September with 20
to 26 chidren in his class. In the spring there were only 10, and the
school was closed, but it was reopened in the fall. Before it was
closed, the students could buy a cup of soup for 15 kopeks. Grain
procurements were carried out by men with pointed iron pikes who
searched everywhere, tore down the stove, and took akk the food. No one
in narrator’s immediate family died, but narrator lost his maternal
grandmother and maternal uncle. There were many homeless orphans who
were taken to a camp and made into party supporters. Narrator’s father
went to Moscow to buy bread abd returned saying that everything was
available there. Narrator’s mother had some gold rings and crosses she
traded for food at the torgsin and also made soup from acacia leaves.
The famine ended when they began selling bread and giving people a
little something for their work on the kolhosps. Only 1/5 to 1/6 of
narrator’s village died because it was on the railroad. Narrator heard
of instances of cannibalism and of whole villages dying out.
Пит.: Будь паска, скажіть коли Ви народилися?
Від.: В1924-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: Строкова на Київщині. Село Строкова.
Пит.: А район?
Від.: Переяславський район, Київська область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько мав фарму, на ренту, до 32-го року, а в 32-му році в
його забрали, як забирали до колгоспу всіх, то в його забрали, і він
готов до колгоспу. А тоді, в 31-му році, в 32-му він покинув колгосп і
пішов на залізну дорогу.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Нас було троє братів і одна сестра, ну й батько й мати.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Батько, я думаю, мав десь 10 десятин. Мав коней, корів, то все
тоді мусив віддати в колгосп. І як вже покинув колгосп то назад вже не
дістав. Пішов на залізну дорогу. А потім вже як, ми, можна сказати, не
померли з голоду, бо на залізних дорогах, як мій батько робив, то він
діставав, там пів фунта хлібу на день міг купити, а я, мати, батько,
брат, і сестра то ми діставали, мали право купити по пів фунту, то було
на картки, то з того вижили.
Пит.: А чи Ви можете описати Ваше село, було велике?
Від.: А, село велике було. Ми мали, я не знаю, може мали яких 400 дворів. І ми шли троє колгоспів.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Так, була церква до 35-го року, а тоді закрили церкву, познімали дзвони, зробили театер.
Пит.: А була школа?
Від.: Так, школа була, школа була семилітка, а пізніше, як церкву
закрили, то з тієї огорожі, що мала, то вони зробили школу десятилітку.
Шт.: Чи то була українська школа, чи російська?
Від.: Як в 32-му році, коли я починав йти до школи, то була по-українському, з 33-го року, то було все по-російському.
Пит.: А що там вчили?
Від.: Школи були добрі, але такі школи, як ці щось, щось історія, то все
було перекручено, вони не говорили правдиву історію. Ну, а так
математика, то все те було добре, теорія була добра, але практично, ми
не мали де практукувати, бо то не мали на чім, не мали того, ніякого
устаткування, нічого.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте, про колективізацію?
Від.: Ну, колективізація, пам'ятаю, що заставляли, щоб уписувалися в ті
колгоспи, а пізніше, хто не хотів, таких багато було людей, що мали
багато землі, багато, й то заставляли до колгоспу, щоб усе державі
віддали, до колгоспу. Люди не хотіли, то їх викидали надвір, забирали
все самі, а люди мусили йти десь в другі міста, найбільше йшло на Донбас
у ті mine-и.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про сільраду?
Від.: Сільрада, то так як голівне місце колгоспне. То тоді там
записувалися, як ішли, то записували до колгоспу, чи там щось, чи там,
як хтось народився, то реєстрували там у сільраді.
Пит.: А хто був головою сільради?
Від.: Ну, я не знаю, я не пам'ятаю.
Пит.: Чи вони були українці, чи росіяни?
Від.: Ну, вони українці, бо в нас село було українське, а росіян дуже мало було.
Пит.: А як відбувалося розкуркуленнл?
Від.: Розкуркупення відбувалося так: вони приходили, йшли всі в
сільраду, якісь там збори були, йшли всі туди, ну й там заставляли, щоб
вписувалися до колгоспу. Ну, дехто вписувався, бо не було інакшого
виходу, бо оте заставляли й то вони мають, вони мають силу й вони
заставляють. Ну, а дехто не хотів, а як не хотів, то вони забирали
силою, а їх або везли на те, на Сибір, у ті трудові табори, або люди
тікали потім, так як я вже казав, на Донбас, там по тіх по mine-ах
робили.
Пит.: А коли люди перше почали вмирати в селі?
Від.: У 32-му році. Восени 32-го року, я ходив до школи, як я ходив до
школи то в 32-му році, я в вересні почав іти до школи, а потім, то в нас
у клясах було може яких 20 до 2б-ти тих дітей. А вже за три місяці, то
вже осталося тільки 10. Вони закрили ту школу. А пізніше, в 33-му восени
знову відкрили школу.
Пит.: Як відбувалася хлібозаготівка?
Від.: Хлібозаготівка - уряд хотів, то собі зробив. Хотів, щоб забрати,
все чисто й людей загнати до колгоспу. І так він робив. Як мій батько
був, накладали на рік о стільки там того, стільки м'яса, стільки там
того. Батько ще те не виплатив, а вони вже друге накладають. Ну, а
звідки? Нема нічого, нема з чого, то вони приходили забирали все.
Пит.: Шукали скрізь?
Від.: Так! Шукали скрізь, і в огородах довбали, і в хатах довбали скрізь, такі були залізні палиці, печі розвалювали.
Пит.: А що сталося, як вони знайшли?
Від.: Вони забирали, забирали все. В нас прийшли, то в нас вже нічого не
було, але моєї матері брат із другого села приніс такий невеликий -
може 100 фунтів - мішок кукурудзи. Ну, й він каже, що в них шукають, а в
нас може не будуть шукати, бо батько робив на залізній дорозі. Ну то ми
понесли; батько відніс і поклав де колись корови були, так скотина
була, там такі ясла, що їли, то він поклав туди. Ну, вони прийшли й до
нас шукати. І вони щось знали, знайшли й забрали. Мати каже, що то не
наш, то каже, брат приніс, а вони кажуть: - Як він приніс, то хай прийде
там в сільраду, то там ми йому дамо. То ніхто ніколи не віддавав
нічого.
Пит.: А хто перший вмирав з голоду, чи молоді, чи старші?
Від.: Мені, то тяжко сказати, бо як у нас у родині ніхто не вмер. А в
наших родичів то материна мати вмерла, материн брат умер, і брат мав сім
дітей, то п'ятеро. (Плач.) бо то в нас було найтяжче дитині до 10
років, ті що нижче 10-ти років, то дуже.
Пит.: А чи були доми для безпритуляних?
Від.: Багато було. Батьки, як умирали, то діти йшли де хто міг. А вони
тоді забирали, то уряд забирав і посилали в такі табори, і там робили з
них партійців.
Пит.: А як люди спасалися?
Від.: Як хто міг, так і спасався, то дуже тяжко сказати. Більшість
їхало, чи тікало до міста, як там якусь працю знайшли, то там трохи
платили, й давали ті картки на хліб, що можеш купите хліб, купити щось
їсти. То так. А по селах як хто міг, так спасався, бо як моя мати, то
вона якісь золоті перстні якісь мала, хрести мала золоті, то батько
їздив до міста й золото продовав.
Пит.: В торгсині?
Від.: Та, торгсин. А хто не мав, то мусив умирати.
Пит.: А що люди їли?
Від.: їли все хто, що міг дістати. Мати моя знає, як варила якийсь суп із листя, з дерева, акації. Знаєте, що то акація?
Пит.: Ні
Від.: А, то таке дерево, що білим квітне. І такі квіти їли.
Голос іншої особи: То було таке, що мишей, котів, псів також їли.
Від.: Таке було.
Пит.: А як Ваша родина спаслася? Ви казали, що тато працював.
Від.: З того ми так і вижили. Він міг купити хліб пів фунта для нас,
фунт для себе. То з того найбільше вижили, якби не то. Батько мав такі
ноги пухлі.
Пит.: А як скінчилося це?
Від.: Скінчилося так, що вони почали продавати вже тоді більше, більше
по тому, по крамницях хліб, в 33-му році й хліб не продавали, а пізніше
почали хліб продавати. Тоді люди, що могли, що мали, то ніс на базар, бо
гроші не мали - у колгоспі робиш, то там ніяких грошей не маєш. І несли
на базар, і продавали, або міняли, й так. А пізніше вже почали трохи
платити в колгоспах, і так пішло.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте?
Від.: Ну, та що? На селі там нема чого пам'ятати, бо там не було такого
ніякого елсііетепі, ну що там пам'ятаєш? От, живеш, устав, день, як ж що
їсти, ну то як маєш чи батьки дадуть. Як вони мають, то їси, а як
немає, ну то ходиш скрізь, та й все.
Пит.: А Ви ще ходили до школи?
Від.: я ходив ще пізніше, в ЗЗ-му як став, то до 39-то, ну, але що там?
Сім років скінчив, то ще не мусиш платити за сім років, а пізніше ти
мусиш платити, а батько не мав, не мав чим платити, а ти не міг заробити
ніде, бо ти в колгоспі нічого не заробиш, то я скінчив і на тому й
скінчилося. Пізніше почалася війна.
Пит.: Чи Вам дали щось їсти в школах?
Від.: Як я ходив до першої кляси, то там продавали нам такий сир на один
день, 15 копійок коштувало. І то я половину мусив з'їсти, а половину
сестрі приносив. Мука була, вода й мука тільки, то й все - ніякої
начинки.
Пит.: А після голоду, чи люди говорили про нього?
Від.: Ні.
Пит.: Нічого не казали?
Від.: Ніхто, так між собою, в родині, то говорили, або й в родині
боялися говорити, бо коли діти йшли до школи, то вчителі в них питали: -
Що ваші батки говорили?
Про ту систему всю, розумієте? І багато дітей казали що почули, що
батько те й те сказав, то пізніше й батьків забирали. То батьки вже тоді
боялися говорити при дітях.
Пит.: А чи Ви знали тоді, що в Росії не був голод?
Від.: О, іа. Мій батько їздив по хліб, у 33- ім році. Як він робив на
залізній дорозі, він діставав то уасаігоп, і він міг їхати там, не знаю,
на 1.000 кілометрів, чи трохи більше, я не знаю, не пам'ятаю скільки. '
Він поїхав до Москви, купив хліб. Віз назад, до України, приїжджали,
забрали.
Пит.: А що він говорив про ці подорожі?
Від.: Він говорив, що він попав,то й купив там усього такого, в зіоге-ах
купив, прийшов на потяг, як почали до України доїздити, то забрали все.
Пит.: Що він там бачив?
Від.: О, в Москві, він казав, що все в. Там все можеш купити. А тільки до того, до України доїжджаєш, то вони все забирають.
Пит.: Я чула, що вони не дали українцям хліба.
Від.: То, вони для того й зробили голод, щоб українців душити.
Пит.: Навіть у Москві? Я чула, що навіть у Москві не дали.
Від.: О, я не знаю, бо я там не був. Де батько був, то він казав, що купив хліб.
Пит.: Так?
Від.: Так п'ять чи шість кілограм, я не знаю. Приїхав до того, до
України доїжджав, там зараз те, міліція ходила по потязі, забирали все, й
їдь далі.
Пит.: А що сталося з помершими?
Від.: О, люди самі як могли хоронили, а як не було кому хоронити, то
їздили вози - може два було на возі чоловіків, і то забирали з хати, й
брали на вози й везли на цвинтар, і там робили яму. їм за те давали
їсти. Вони робили яму, закопували. Ховали без нічого.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте приблизно яка частина Вашого села померла з голоду?
Від.: Я не можу сказати, бо то там, як то кажуть, статистику ніхто не вів.
Пит.: Ну приблизно, чи половина?
Від.: Ну, половина, я не думаю, що половина, але десь може, я не можу
так сказати, що на правді може бути, може бути п'ята частина, або шоста
частина, я не знаю.
Голос іншої особи: Але були такі села, що всі повимирали.
Від.: О, та. Були такі, що, всі вмирали.
Голос іншої особи: Там позаростало все травою.
Від.: Пізніше після війни вони з Росії присилали росіян і заселили там
їх. У нас багато не повмирало з голоду, бо в нас була залізна дорога, й
то люди робили на залізній дорозі, то доставали хліб. А так деякі села
були, що далеко від залізної дороги, ну то що тільки з колгоспу, а з
колгоспу нема нічого. Бо нічого там, скотину віддали всю, а там немає
чим годувати, бо так кожний її годував, як мав, а так як нема чим
годувати, то воно дохло, і пізніше колгоспи нічого не мали. Як хто, а то
що від людей забрали, то багато позсипали, що були ті, накрито, багато,
то сипали на тому, надворі, й пізніше дощі пішли. Вони ставили там
поліцая. Як поліцай бачив, що хтось прийшов вночі красти те, він
застрілив і то все. Пізніше воно погнило й все. Ото люди, кожний в себе
мав, ну то дбав, клав там на місце де його складав, не псувалося, а як у
колгоспі, то там не мали де складати, бо то колгоспи робили в тих, у
більших господарствах, у кого було, то вони там робили колгосп. А там
для всього села, там немає міста на те все.
Пит.: А після того, як Ви приїхали до Америки, чи люди говорили про голод на Укрїані, чи Ви знайшли тут людей?
Від.: Тут говорили вже, тут говорили. Але там то ніхто не говорив, бо то знали, що за те каратимуть. Там ніхто не говорив.
Пит.: А Ви були в Німеччині?
Від.: Так.
Пит.: Чи люди в Німеччині знали теж, що голод був?
Від.: Я не знаю за німців, чи вони знали.
Голос іншої особи: Я розказувала.
Від.: Ну так.
Голос іншої особи: Я казала німцям все.
Від.: Я не знаю, я того не знаю. Я сам не повірив би, якби я там не був. Бо то є тяжко повірити в щось таке.
Пит.: А чи Ви чули про людоїдство?
Від.: Так, я чув, але я не те.
Голос іншої особи: О, як мати їла дітей, поїла.
Від.: То вже не було те, люди поміщалися, не знали, що робити. Голод, то
найгірша хвороба. Не їсть може тиждень, і вже не знає, що робити. Тут
не їдять, щоб не були грубі, а там вони зробили те, поставили на дієту,
не дали нічого їсти. Що хоч, те й роби.
Пит.: Як люди вмирали, що влада сказал про те, від чого вони вмирали?
Від.: Ніхто в влади не питав, бо хто піде владу питати від чого той чоловік помер? І влада нічого не казала.
Пит.: А що вони писали?
Від.: я не знаю що вони писали. Бо вони щось писали, то нас там не
допускали до того, що вони писали. Я не знаю, що вони писали. Я знаю, що
нічого доброго не писали. Брехали. Ото й все. Що я знаю, то напевно.
Вони тільки в ті, як вони називають "трудові табори." То й там люди з
голоду вмирають, вони не пишуть нічого, пишуть щось друге. Бо там так,
як тебе туди забрали, то ти мусиш робити, як ти робиш, як ти зробиш
норму, то ти дістанеш стільки на ту норму їсти належиться, а як ти
зробиш половину, то половину дістанеш. А як ти нічого не зробиш, то ти
нічого не дістанеш. А як ти вмер вш того, що ти не міг виробити норму,
ну то твоя вина, й то не їхня вина. Так воно зроблено там, і так і е, і
так буде довший час, аж, я не знаю доки. І де вони не підуть, то скрізь
таке роблять. Скрізь роблять голод, і тоді пізніше мають армії, а людям
роти позатикають, і люди не мають права говорити нічого. А тепер скільки
забрали після війни, чи там е страеки, чи там ніколи страйків нема. А
раз був там десь у Новочеркаськім, то вони постріляли всіх і все. І на
тому скінчилося.
Пит.: Чи Ви маєте ще щось сказати?
Від.: Нічого не маю сказати, але, ну що казати, про що говорити, що? Так
було й є. Зараз може голоду немає. В 47-му, му чули, що був голод,
після війни. Але люди не доїдають там, не мають досить того, їжі нема,
ото що є. Люди мусять красти. Як уряд у них усе, то вони мусять в уряду
вкрасти. То там усе на тому й стоїть. Бо як людина не може вижити, то
мусе красти, а красти де? Ну те, що уряд мав, то те мусить красти. У
сусіда нічого не вкраде, бо сусід сам нічого не мав. Голод позабирав
усе, понищив то все, а люди осталися бідні, нічого не мають, і мусять
тепер робити те, що їм кажуть. Ото все. Як то довго буде - я не знаю.
Кажуть - далі вони хочуть визволяти, далі. І визволяють, забирають другі
держави і роблять те саме, що в них.
