Anonymous female narrator, b. 1926 in the village of Novi Stupky,
Zin’kiv district, Poltava region. Narrator’s father was middle peasant
who joined the collective farm fairly early during collectivization. The
village church, which conducted services in Church Slavonic, was closed
before famine. Narrator’s youngest brother died during famine. Narrator
was taken to Germany for forced labor in 1942. narrator, obviously
traumatized by childhood experience of the famine, recalls that as early
as 1932 hungry people stole other people’s Easter bread (paska). Later
people died in the streets of the village before her eyes, and the
bodies lay a long time because there was no one to bury them. There were
no cats, because the cats had all been eaten. When horses died, they
were buried, then people would come at night, dig them up, and eat them.
Narrator’s five year-old brother tried to dig up potato plantings when a
guardr came and stepped on his hand. Narrator heard of outbreaks of
cannibalism bt knew of none in her village. One neighboring family died
out completely. Both collective farmers and individual peasants died.
When bread did become available, many more died from overeating. Many
also died from typhus, which narrator and her entire family contracted.
“They took everything from us. They pumped it out; a commission went
round to the houses… they were local people… They looked for grain. If
somebody buries some, they found it, I don’t know how”.
Відповідь: В нас лежали на дорозі, вмирали. Я йшла, він так до мене
махав, я злякалася, втікала, йшла в другу сторону, там чоловік лежав,
вже мертвий, вже не ворушився. Потім в нашому селі багато людей померло.
Всі родини їх вимерли, ніхто не остався. Тоді в наше село звозили дітей
сиріт, яких батьки померли. Але їх багато померло, бо то вже було
запізно їм допомоги дати якусь. Вони їх привезли, нагодували й вони з
того померли. Уже від їжі померли, бо то вже було запізно давати. Я
пам'ятаю, що після голоду багато людей потім довго лежало, бо не було
кому ховати. Поки йще були сильніші й їм давали якийсь суп, щоб вони
могли ями копати, то ще вони копали. А тоді вже на тім супі довго вони
вже не копали.
Ну, то довго отак лежали. А потім уже як хліб прийшов на полях, це
історія дуже довга й розказувати її з початку на цілий день, як у жито
люди лізли, як зі жита вибирали зерно, й їх там багато били й гонили. Як
прийшов хліб, дуже багато людей померло. Померло, бо наїлися й померли.
Уже було запізно. У нас вдома мама не давала нам по кусочку сьогодні й
завтра, в вечорі, зранку, помало, так ні. Хворіли ми дуже від того,
дезинтерія була страшна. Потім, тому що люди були може ще де лежали не
поховані, й тиф випав, великий тиф був. У нас у хаті все - мама, я, два
брати, і вітчим - мали тиф. А в селі багато людей померло від тифу. Так
ходила комісія від хати до хати. Прийшли, в хаті всі лежать відразу без
пам'яті, ж тиф. То забирали їх, везли в якусь лікарню, а з хати все
брали й десь якийсь ґаз пускали. Так ото було. То вже в 31-му восени.
Ну, бо то я пам'ятаю, бо ми ще тифом були хворі. Пам'ятаю, що не могли
знати, чому і де я є. Так як у нас був ґанок, як ото в мене. Мені так
зимно було в хаті, я лягла на ґанку, де сонечко було. І не могла, як до
себе прийшли, я була в лікарні. Я не могла знати, чому так погано щось
сниться. На ґанку лежу, мені такий сон сниться, що то мене вже забрали, я
без пам'яті була. Не знаю, і там говорили чогось до голодівки стільки,
що Україна згубила багато людей. То більше як ото, що вони пишуть
7.000.000-ів. Ніхто їх не рахував. Цілими селами вимирали. Потім вже
казали, що цілими селами вимирали. Але нам, дітям, батьки не могли
нічого казати. Чому? Тому, що дітей в школі питали: - А що твій батько
казав? Казали дітям, що вони будуть такі герої, а діти як діти, то
казали. Тоді забирали батьків геть. Засиляли їх, то дізнатися дуже тяжко
було що. Так ми коли почуємо, щось говорять люди, не всі діти були.
Такі діти були розумні, знали вже, що заберуть батьків, як щось скажеш.
Ще які думали, що ось він буде, то сказала дитина, особливі такі менші,
шість, п'ять років такі. Братові меншому було п'ять. І ми рано вставали й
пішли пастися. Ішли так десь на поле, на луку шукати, може де клевер
цвів. Але того ще не було. Так квіточки рвали й їли й таке. Десь яких
листочків шукали, так вижили. І якось прийшов потім хліб. І вішалися і
топилися і з глузду з'їздили, люди дуріли й не знали, що вони роблять.
То був страх великий, і не можна було до Росії, бо Росія їла хліб до
схочу. Росіяни сьогодні, вони не знають, що на Україні був голод. І вони
не віріять нам, що був. У них було хліба. Так вони наш хліб їли, а ми з
голоду померли, бо по хатах ходили, забирали й як півхлібини в хаті
якійсь. Осталося, то забирали. Діти, не діти, нащо їм. Ніхто на те, то
діти, там їм права людини не для нас. Ми вже тут відкрили в
Америці, то не для нас. Тому наші люди бояться що й говорити, бо там
родичі ще є. Я не маю рідних. У мене два брата було, мама померла, але я
маю кузін і ті кузіни перейшли пекельний вогонь і пекло перейшли ті
кузіни. Церкви ламали. Чому ніхто їх не зупинив.
Питання: Коли то було?
Від.: То було так. У нас було то мабуть у 35-ім році, я думаю так.
Закрили вони церкву, майже в 32-ім році, 31-ім. Не пам'ятаю, коли
закрили. Я тільки пам'ятаю, що була в бабусі раз в церкві я. А потім
вона закрита була, то люди не ходили. І потім пам'ятаю дуже добре, як
дзвони скидали. Ну, як великий дзвін скидали, як хрести стягали, то я
все пам'ятаю. І закрили церкву.
Пит.: Чи люди там були, чи люди плакали, кричали?
Від.: Люди й кляли, щоб вони й попадали, щоб їх і Бог наказав. А диявол є
найсильніший. Ось що й говорили так. Ми були діти й ми боялися того
гріха, що то за гріх буде, що церкву ламають, бо так старші говорили то.
Ну, а потім вона стояла церква новісінька, бо я родилася 26-го року, то
мене не хрестили ще в нашім селі. Ще не готова була церква. Ото вже
може яких чотири їй роки було, тій церкві.
Нова - новісінька. Ламали, а то люди там в нашім селі колись ще доки до
радянської влади, до колгоспу, то вони там по п'ять копійок, по 10
складалися на ту церкву, коли й поки її поставили. І як міг хтось таке
дати їм таке дозволив таке зробити? Ну, бо то як можна людині зробити,
щоб вона була така пухла, ті кістяки були такі. Носили мертвих дітей,
матері самі розказували, їли своїх дітей. Як була родина, то в родині
думали, кого з дітей зарізати, щоб ті вижили. Ну таке розказували, бо,
що таке було також по тих. Як можна то? То не можна описати. Що там ще
робили? То вже наші люди поки їм не страшно. Його поїли, й будемо бачити
його на тім світі. Ну, що так? Тільки, що до Росії не можна було
поїхати за хлібом, то бо був кордон. Через кордон не можна було. А тоді
під час голоду, а тепер кордонів нема. Ну й що ж світ зробить з того?
Бояться, бо то є сила. Яка сила? Тоа сила, це, пробачте, по дорогах
роблять, у них толет нема. Я була й то по дорогах робили. То сила, так, в
чергу стоять та за чим? Я взяла свою доньку, вісім років їй було в
66-му році коли я їздила. Вона то не розуміла. Та запитує, "Мамо, а де
туалет? - Ну, кажу: - Там у кущі йди, там всі ходять. У ті кущі, то
можна повірити, то вона пішла, тоді прийшла й каже: - Мамо, я думаю, що
якийсь там отрута є. - Я подивилася, а там кропива. В нас така та
жалюча. Та дівчина була така як червона як клубок і так кропива
пожалила. ну то такий там туалет. Ну, вона там то так плакала, хоче
назад вже. Я думала, що не добуде й цього тижня, що мені дали там побути
в селі. Ну, то є сила, то є сила. І сьогодні що роблять з Даниловим? Не
пускають. І от на них сказав один, що той Шеварднадзе так сказав то
Шульцові, що неможливо то. Якусь вимогу той ще дав. І ото й все.
Помагайте полякам, Польщі помагайте. Америка Польщі помагає, хоч вона й
комуністична, але Україні ні. Туди не можна. Там мову відбирають, і все
одне. Ну, кому нам жалітися? Нам нема кому жалітися, або ми як
жаліємося, тоді нас геть треба. Чому? Бо Франція воювала, хотіла
Україну. А й то турки воювали, хотіли Україну. А тоді Карло XII, шведи,
вони були також і шведи хотіли то. Всі хотіли то. Німець тільки раз
брався, і він хотів Україну. Він, німець, робив велику помилку. Українці
повірили йому, здалися всі в полон, перейшли, не хотіли воювати.
Думали, що німець буде ліпший. Дістали німця, то що? Від Сталіна. Ну,
давайте тоді, то було УПА, ну, тоді давай самі себе боронити. Ну,
випустили кого? Права людини. Кого випустили з в'язниці?
Шаранського. І добре, що випустили. Я не проти, нехай. Та хоч одного
нашого письменника випустили. Ось померли всі молодими в в'язницях. От,
за якийсь час наші будуть їхати. Давайте гроші, бо наші їхатимуть у
Вашіиґтон. Давали, їздили наші в Вашінґтон. Ну наші в Вашінґтон
мусять їхати Каділаком, бо як приїдуть Шевролє-том, то на їх ніхто не
буде дивитися. Ну, їздили наші Каділаком, і що? Нічого з того нема. Як
не пускали до конгресменів, телефонували до конгресменів, писали й все.
Хоч один приїхав з наших тут? Випустили Мороза. Ми не знаємо до нині хто
він такий? Ну, той Мороз. Його жінка відказалася, що не він. Хто знав? І
маємо так, що люди зневіряються. Бачуть, що це безнадійна справа. Ну,
ніхто за нас руки не тягне. Добре, якщо він невинний? Тоді що?
Нікого не хвилює. І так їх досить багато людей. А мого чоловіка мати,
вона вже досить стара. Я з нею говорила, кажу: - Ма, що ви знаєте? Вона
похитала головою. Вона перемішала голод і війну, коли, як то в якім це
році було? Воно було це в 33-му, що не хватало їсти. - Не був, каже, до
Різдва, а після Різдва то хіба ж уже в когось була там картопля. Це так
переживали. А пізніше була війна. Ну, вже не так як було в 33-му, вже
щось собі заховали, вже хоч не ходили по хатах та не копали. Вона
перемішала все на світі, факти. Каже, що ми биками їздили. Якими биками?
Там не було котів, котів поїли, де там бики якісь? Одного чоловіка ще
рано на весні, раненько ще, ото вже багато людей вже сказали, там
померли. І була корова в хаті. Корову в хаті тримали, вони не виводили
її взагалі надвір. Годували в хаті. І влізли вночі в хату через стелю і
витягли корову й люди чули й боялися, бо знали, що поб'ють, якщо вони не
даватимуть. Нам, то шкода було, бо не було ні пса, ні кота, нічого не
було. Коні були дохли й їх закопували в день, а вночі відкопували й їли.
Отак. Коней їли. Не було нічого, ніякої звірини не було. В нас удома
така кішка одна, стара вже була. Ми не знали, де вона ділася, думали, що
хтось її з'їв. Хтось зловив і з'їв. Як уже голод перейшов, вона прийшла
й звірина як була мудра, вона пішла геть у поле. Бачила, відчувала, що
нема ніде нічого. Я з поля прийшла аж пізніше. Пси, бачите, не йшли з
дому, то тих поїли й вже не знайшли їх. Які подохли, то тих поїли. Тій
трагедії ніхто взагалі не повірить. І це є все. І малі дівчата кажуть: -
Треба було Сталіна скинути. А чому ви не голосували, щоб його скинути?
Ну й ще, як американці кажуть: - Треба було голосувати проти нього. Вони
всі не мають поняття взагалі, як то було. Не можна кидати пісок в
повітря. Так всі вчителі, вся інтелігенція, все було. Забирав чорний
ворон та й десь вивозять, і вже ніхто не вертається. Казали, беруть
тільки на сім років, не питалися. І так по сьогоднішній день, ті люди
вже не поверталися, і то їх забирали. Вони померли там - то їх
позамучували й все. Так дітей багато сиріт пооставалося, що батьків
забрали, а потім їх гнали на війну воювати. Вони не знали, за що вони
воюють. Ну, вже як вони виросли, вони вже розуміли, що таке, що то є, як
ніхто не міг нічого. Бідні так сидять, ніхто не може казати, а ми тут,
нічого, не можем зробити. І вже по радіо кричить і те наше, те кричить
воно до нас. І чоловік там дістав там де дивляться, не сидить приміряє,
чи черевики, там, не там іде сукні приміряти. Це не таке, то не таке - а
може в другій крамниці буде. Що дістав, що рука дістала? Душили в
чергу, я була в черзі там цілу ніч, сиджу, з вечера вже сідаю там. А
потім сильніші прийдуть уже, тоді вже, як прийде мій вітчим, так він уже
за мене стане, а як він не прийде, що йому часу нема, то й мене
відопхнуть сильніші. Влізли, що в чергах дітей й жінок видавлювати. Голі
діти, не мають ніщо, щоб і в школу пішли. Нема послати в чому. Прийдуть
мої дівчата: - Я не буду це сьогодні вдягати. Я в цьому вчора була і
позавчора. Я не буду цього вдягати. А я кажу: - Дітки, дітки, а я прийду
зі школи, то мама попере те на другий день до школи. А то навіть аби що
полатане аби не гола. - А на другий день, кажу, знову те саме. –Мені це
не подобається.” І також американцям то тяжко це все зрозуміти. Я
не хочу щось поганого сказати, чому вони не розуміють, бо я ж кажу, то є
неможливо описати, і вони то взагалі не можуть в'явити. Ми
розказуєм, то вони: - “О, це звучить жахливо, це звучить огидно.”
Пит.: Ніхто не хоче чути про такі речі.
Від.: так йому звучить огидно, але це правда, голодна людина зробить будь-що
Пит.: Чи Вам відомо випадки людоїдства?
Від.: Я чула за таке людоїдство, але в нашім селі здасться не було. Ні,
але чула, що їли, з людей й робили то ковбаси, то їх находили так якби
по більших містах. Були. Я не думаю, що то по селах-бупо. А так як я зі
села ніде не їздила так. Це все говорили Після голоду. Казала, м'ясо як
голуб'яче. Хто то був, ті люди, то не було в нашім селі, а батьки й
знали, я не думаю, бо то було десь, казали в Києві чи в Полтаві, не
пам'ятаю де. В більших містах то було.
Пит.: Як зветься Ваше село?
Від.: Село Ступки.
Пит.: А який район?
Від.: Зіньківський.
Пит.: То на Полтавщині? В Полтавській області?
Від.: Так, Полтавська область. То в нас у селі не було людоїдства. Було,
що люди мерли. То батьки, діти померли були, так родини, але ніхто
нікого не їв.
Пит.: Скільки Вас було? Скільки братів, сестер було?
Від.: У мене було тільки двоє братів. У мене не було сестер. Молодший
від мене помер. Ну, й були мама й батько. Нас було п'ятеро. І баба ще
була.
Пит.: Чи Ваш батько був розкуркулений?
Від: Ні. Не були розкуркулені. Були там у нашім селі такі люди, але в
нас не було того багатства. Розкуркуляли більше багатих людей, ну вже
мого вітчима, як ми прийшли, то в нього не було того, щоб він у колгосп
пішов. То забрали в колгосп і все.
Пит.: Коли він пішов до колгоспу?
Від.: Зразу як почалася колективізація. Я не пам'ятаю коли вона
почалася. То здається десь у 27-ім році- Те що я пам'ятаю, то ми вже
були в колгоспі. Не знаю як ми туди пішли, що було. Як був голод, то ми
вже були в колгоспі.
Пит.: Чи Ви знаєте, скільки десятин землі він мав перед тим?
Від.: Не знаю, не багато, але не знаю, скільки він там мав. Чула колись
як мама казала, що був середняк. Скільки землі як середняк він мав, то
мене не обходило.
Пит.: Ви були дуже молоді тоді.
Від.: Де була наша земля, то я вже нічого не знаю. Знаю, що в нас був
город вдома. І то все, що було наше. Раз ми мали корову, а тоді ми
мусили її продати, бо м'ясо здавати треба було. А вже другої не було в
нас. Не було вже, як я поїхала з дому, не було, не було вже в нас
корови, війна почалася, вже в нас не було. Тоді були б німці забрали,
дуже зле. Я не пам'ятаю добре як розкуркулювапи, бо я ще була мала -
може чотири, п'ять років. А тільки казали, де наша школа була, що тут
куркуль жив. Був він родич мені, моєму рідному татові, якісь вони родичі
були. А вже нічого мені, бо нам були якісь родичі, а мого тата брата
також не розкуркулювали. А тільки його так за ним слідили, а він що був?
У церкві дзвонив; дзвонарем був. І за те що свічки продавав. То
паламар, як називали. То був якийсь ворог народу, бо то в церкві
дзвонив. Ну то не родина була, не мого тата родина жила тут. Багато
таких, що як гарна хата була, вигонили з хати. А брали давали якимсь чи
комуністам чи я не знаю, хто вони були. Але в нас була хата стара.
Поганої ніхто не хотів, то ми вже там жили й так. Згоріла в війну,
казали. Я це не була вдома, як вона згоріла. Я в 42-му році вже була
німцями забрана до Німеччини.
Пит.: А Ви сказали, що була школа в Вашому селі, так?
Від.: Так.
Пит.: Чи то була уркаїнська школа чи російська?
Від.: Ми мусили вчити російську мову й українську мову. Так, ми вчили
нас. Була семилітка в селі. Село було величеньке. Наша сільрада. В нас
десь була семилітка. До семи кляс.
Пит.: А вчителі були росіяни чи українці?
Від.: Українці були вчителі. Прізвища їхні були українські. Ніхто з
нашого села не був з учителів. Вони були прислані. Одних учителів знали,
вони були з Зінькова, ми знали їх батьків, то вчителька була. То вона
географію викладала. Вони були українці. І ще один викладав фізкультуру й
хемію. То була родина Дух. Також був українець. Були українці вчителі.
Вчили ми й російську мову, й мусили ми знати так як українську мову. І з
п'ятої кляси починали німецьку. Ми її вчили в п'ятій, шостій, і сьомій
клясах, і в восьмій клясі повторяли, а в дев'ятій і 10-ій вже мусили
англійську мову вчити. Війна почалася, я не дійшла до того, а там вже
вчили англійську. Школа в Радянському Союзі строга школа. Там була добра
школа, одне я можу сказати. Там вимагали науку. Ну, тут не те, що ти
хочеш то береш. Ти не здав, то сидиш поки тебе в армію заберуть. Коли
діти не йшли до школи, або не хотіли чи що, то батьків викликали й
штрафували. П'ятьдесять карбованців був штраф. А в школу мусив іти,
мусили посилати дітей. Там не було, що відрахували. Ти чого
відраховуєшся? Ні, ні, школа була так, що в світ пішли, то вже ми
всі були грамотні. Ми приїхали, я англійської мови ще не знала.
Німецьку, латинку ми знали. Але я не можу писати, бо мені треба знати
правопис. А то деякі слова, але не все. Але читати можу все. Читати я
можу. Як ти можеш читати, як ти не знаєш правопису! Я не знаю, бо я можу
читати. Я прочитаю все, в мене от книжки, от Readaer’s Digest є, я все
читаю, але я не можу писати.
Пит.: Так, то тяжко.
Від.: Нічого не розуміла я, думала, що я не буду їхати назад у Європу, я
нічого не розумію. Тяжка то німецька мова, ми мусили вчити, приїхали,
то ми вже вміли читати німецьку, але ми не могли говорити так як німці.
Ми деяке там слово так знали, але ми там навчилися німецької мови. Я не
навчилася говорити, але читати дуже легко було. А приїхали сюди, то
знову не розуміємо ніде. Хоч люди нас не розуміють, так ми їх розуміємо.
І так ми маємо гарну країну. Як приїхала я на Україну, в Києві там, як
там гарно, як там ще деякі церкви стоять і так колись називався Київ
золотоверхий Київ, і так є. Блищать ті бані, ті які ще стоять. Софія
стоїть. Печорська Лавра стоїть, Володимира вони почали протестувати,
відновили Володимира. Кажуть, Андріївський Собор уже служив і там дуже
тяжко було нам.
Поля які там. Ну, колись Україна годувала всю Фропу. І в кінці кінців
сама померла з голоду. Так, тільки тим, що не забрали. Не того голод, що
в нас не було. В нас було. В нас забрали все. Викачали, по хатах ходила
комісія.
Пит.: Чи то були приїжджі чи місцеві люди?
Від.: Це були місцеві люди, бо то тільки, що от бідне найдуже, то я
кажу, такі були, що робити не хотіли колись. От такі були. Такі були
ледачі, що не хотіли робити, таких вони підбили, що то він наживав, ви в
нього робили. Ну, от я працювала в чоловіка, що я приїхала до них. Він
був президент тут однієї крамниці. Вони папери виповнили на мене. І я
приїхала сюди до них. І я в них робила по хаті і там жила, поки я вже
заміж не пішла. Чоловік мій також приїжджий. А то є в них жила. Мені
було дуже добре, я не можу, то так колись були й в нас люди багатші, які
могли так землю купити й інакше не може бути. Ми не можем бути всі
мільйонерами сьогодні. Ні, я не гніваюся, що тут чоловік який мільйонер,
а я ні. Ні, абсолютно мене то не журить. Ну, там було так і там робили.
Ну, як комуністи сказали, що ти там йому робив, а він не даром там не
робив; як вони ліпше тоді жили, як жили як пішли вже в комунізм. То ти
там роби, того він такий багатий, так ти йому роби й то. І там були не
такі дуже багаті, які там багаті, їх то порозкуркулювали й ти будеш
потім в його хаті жити й його вижинуть, а бідним віддадуть, ну ніхто
бідним не дає нічого. Але такі ходили. Такі вислужувалися. І своїх із
свого села, вислужувалися і копали, підлоги копали, а то підлоги які там
були? Глиняні. Не дошки, ні, як у кого були, то зривали, то не значть
нічого, і копали, шукали, то такі залізні ті були, що підлоги довбали,
чи де не закопаний хліб був. За хлібом шукали. Ну, й дехто заховав,
находили, ну, не знаю, чи находили. Ще тоді мені, я пам'ятаю, що до нас
приходили, але я не пам'ятаю, чи в нас копали в хатах. А питали, чи то я
питала, що то ті дядьки хотіли. То мама каже, вони хліб шукають. А я не
знала, який вони хліб шукали взагалі, що то таке було. В 31-му році,
мені було п'ять, шість років. То ще діти на те мало вваги звертали. То
свої ходили, що в церкві дзвони знімали, то не були знайомі, не були
свої. То казали, що з Росії присилали більше, церкву закривали. То не
були свої, але що хліб шукали, що по хатах ходили, вишукували, то були
свої. То була та продажня шкіра і то свої, що продалися. Кожна нація мав
добрих і недобрих людей. Ну, зараз скільки письменників наших, що
пишуть за Росію, що? Там вони живуть, що робитимуть. Ну, було багато
таких, що свої і тільки шукали. З одного тільки чоловіка пам'ятаю, що
знаєш що, і цей приходив до хати, той другий мені казав, а я не
пам'ятаю, хто вони були. Одного чоловіка, ще бачила його пізніше. Такі
мої роки були. А дітям тому батьки нічого не говорили, бо, я ж кажу, що
вони дітей лякали були. Боялися, що може тоді, бач, і Кіров був.
Пит.: Потім?
Від.: Орджонекідзе був, здається; я не знаю хто вони були. в нас у школі
їхні портрети висіли. Усіх керівників незабутих. І тоді по одному їх
знімали. Казали, що то помер вже. Кірова пам'ятаю. Пам'ятаю, що помер,
казали, що вороги вбили товариша Кірова і тоді й зняли, ворог народу він
був. Ну, Сталін перебрав, вони казали, що його куркулі вбили. Й куркулі
його не бачили, не мали доступу до нього. Потім я пам'ятаю за
Орджонекідзе. Він помер. Чорне на червоному. То всі говорять, шкода
Орджонекідзе. За пару днів портрет зняли, ворог народу був. Тоді також
за того Ягоду пам'ятаємо, що був ворог народу, близький то якийсь там
морський, за цих я пам'ятаю. А ще тоді, а то ще Каганович, Микоян,
Чубар, такі ще були до війни, я думаю, що то всі були.
Пит.: А чи Ви ще були в школі, коли Скрипник помер самогубством?
Від.: За Скрипника не знаю нічого. Петровський був, але недовго. Петровського чи зняли чи що.
Пит.: А Постишева?
Від.: Постишева також знали вони. Він був великий троцькіст. Ягода був.
Там їх багато було. Тепер пишуть, що то Сталін сам прибірав. Тоді ніхто
не казав. Було, що з закордону була банда послана, то так говорили. А
там банда з закордону, ніхто туди ніхто не міг туди приїхати. Ну, ми
вірили; дітям казали, що виловили троцькістів. Це вже так перед війною
то було. А дітям говорили, щоб шпигунів ловили. І то було в селі. Якийсь
старець може просити за хлібом, а діти біжать, кричать: - Шпигун,
шпигун. - То так направляли, а діти кричали: - Зловили шпигуна. Бо так
казали їм в школі, що вони прикидаються немов вони бідні, вони старці,
вони прикидаються так і так. А діти думали, це вже він мов старець, а
шпигун він є. Що мав у селі шпигувати. Там не було що. Ну, то так було.
За те я трохи пам'ятаю.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, коли люди перше почали вмирати з голоду?
Від.: Ні, 33-ій я тільки пам'ятаю. Що тоді ото було найду. Казали, що то
вже в 32-му почалося. Ну осінню 32-го й весна, зима й весна 33-ій. То
так було. В 32-му ще так зимою, з 32-го до 33-го мабуть вони почали ото
ходити, забирати, а вже весною був сильний голод. На ранній весні, бо, я
кажу, бо тільки почало було гірше й гірше.
Пит.: А Ви казали, що молоді мужчини повмирали. Вони перше опухли?
Від.: Багато. Які пухли, то ті хлопчики. Молоді хлопці, мужчини, які
пухли. То тим вже спасіння не було ніякого. Трошки більше виходили ті,
що зісохли. Ну, ще не пухли, були що вже напухали, водою набиралися. То
тому вже, казали, спасіння ніякого не буде. Ну тому особливо, як вони
пухли по чоловічому, по статевих чоловічих органах, тоді вже особливо не
можна було спасти там. Вже там вода набиралася, в мужчин в таких
молодих. Ну хлопчиків то, я знаю одного хлопчика в нас. Вся родина
вимерла, а я його бачу так, як він ішов селом і, Боже, цивилізовані люди
ми вже, нарід, але то голі ходили. То так голий він був, знаєте. Ну, не
дивуйтеся, то як умирали, як бачили, що вони голі. То було в нас те
саме, ну, він був такий пухлий, ой що то так було, він таке як труп. Ви
знаєте, так воно вже то померло, то вже. Довго ви їсти давали й вже
нічого не допомогло. То вже було занадто пізно. І вони вже ті діти й не
хотіли. Вони вже так своє доходили, то вже не то. Пам'ятаю я, що моя
сопеш, вона мала хлопчика маленького. Ну такий, що тільки починав
ходити. А як на працю вона йшла, його в хаті самого закривали. Я
пам'ятаю, що я, було, піду, туди, вона жила там, де мій рідний дядько
жив, а я піду й до вікна й так ходив на лавці, так плаче, сам маленький
такий. І на лавці ходить, до віконця прийде і вже так йому попідпухало,
маленькому, що тільки починав ходити. А тоді вони знайшли його вдома
мертвого. Сам так помер у хаті. Я ще пам'ятаю, його в садку заховали
біля дому, вдома. То як мої кузіни десь їхали праці шукати десь, одна
вернулася дуже погана, а одна, десь по якихсь лікарнях була, потім
приїхала до своїх рідних сел, у місто своє Зіньків і якось узнала, хто й
батьки. Там їм дали знати сюди дядькові, та вони пішли, її забрали, то
вже після голодівки вже, але то було вже Іаіе, її ввечері так поїхали та
забрали, а вночі вона вдома померла. То я пам'ятаю. Я її не бачила, як
уже я прийшла зранку, то вона вже померла. Так моя кузіна.
Пит.: А чи активісти також померли? Ті, що забирали хліб.
Від.: Вони потім забирали, а потім їх позабирали. То я не знаю, чи їм
давали їсти чи ні, я не знаю за те чи вони казали, що багатьох все
казали - носив вовк, понесли вовка - так така приказка була, що вони
брали й їх забрали. А я тільки одного пам'ятаю, так, тільки оповід, так у
вічі впав. І там він був, він був трохи сиротою, в конюшні, в нашім
селі, то були такі, то свої й приїхали, і в колгосп гонили свої.
Пит.: А Ви казали, що церкву закрили в 35-му, так?
Від.: Ні, то розібрали. Закрили її до 33-го року, її закрили. Чи в
30-ім, я не можу пам'ятати, коли нашу церкву закрили, бо я ще пам'ятаю,
що я ще була в церкві. Ми ходили й до причастя. І в мене була бабуся
рідна. Вона мені казала, що їсти не можна, гріх буде, як ти щось уже
з'їси й отець побачить, на чолі виступить. А я не пам'ятаю, чи я щось
з'їла, бо я стояла ввесь час, чоло терла, бо там же також дітям не
давали. Було обов'язково йти до церкви. То я пам'ятаю, ніколи не забуду,
що я так чоло терла, бо боялася, що виступить на чолі. А то є гріх, ото
я, знаєш, і після того я не пам'ятаю вже. Я думаю, що церкву закрили в
32-му, чекайте, ще це в 32-му році, як паски ще святили, то казали, що
вже віднімали паски. Уже як несли люди, то вже були такі голодні, що
вискакували. І віднімали паски. Мабуть у 32-му, 31-му так поводилися.
Закрили, що не правилося. А потім її розібрали. Розкидали її геть, сам
фундамент такий остався, черепиця десь ділася. Але я знаю, що німці на
тім місці, де стояла церква, вже не на самім, але десь такий двір, мали.
Yard-а як тут називають вони цвинтарем, де поховані мертві, а в нас
цвинтар називався двір, де стояла церква. Вона була обгороджена
залізною, ну до половини от так була цеглею обкладжена кругом велика
така yard-а, а тоді залізна огорожа. А то двері відкривалися вже в
неділю, в суботу вже йшли до вечірні, а то було закрито там, ніхто щоб
там з дітей не лазив, або щоб не кидали. Був сторож тоді, це було не
вільно ходити. Бо я ще пам'ятаю, то мабуть було в 32-му, 31-му, бо ще
паніматка давала нам раки. А той був священик, була його жінка, давала
нам раки. То я ще пам'ятаю, що там як я пам'ятаю, то мусить бути десь
так. Ну в 31-му, 32-му. Бо ми були малі й за тим дівчата ми йшли,
червоні вони були, казали: - Нате, діти. - І ми то так несли й боялися,
щоб не вкусили. Ми варили ті раки. Треба пам'ятати. Після того я вже не
знаю за них, ото так було то тоді. А в 34-му, або ж в 35-му, може в
36-му, десь от так, ну вже може яких чотири роки перед війною її
розібрали. Там як її закрили, то якийсь чоловік, хто він був, то я не
знаю, а знаю, що там він варив золото, з образів виварював. Не бачили,
ну в вікно була труба проводжена. І там ми тільки бачили, що дим ішов.
Чи він уже образи палив, чи чим то тільки виварював то те золота з
образів, я не знаю. То були закриті двері, туди нас не пускали, й ми там
ходили, недалеко було від мене, де я жила. Церква була близько.
Пит.: Чи то була автокефальна церква чи російська православна церква?
Від.: Я не пам'ятаю, по-слов'янському там правилося. Колись по наших церквах правилося по слов'янському.
Пит.: Ну, а чи то українець був священик?
Від.: То, що я знаю, і дяк. Я дяка добре пам'ятаю і його дівчат дуже
добре. Я дяка дуже добре пам'ятаю. Він уже був хворий, то вони його не
брали. Він помер. Але я його добре пам'ятаю, дяка. А священика ні. Дяка
дуже добре пам'ятаю, бо вже я була трохи старша. Вони були українці. Так
і жили вони на Україні, його дві доньки. А правили в нас
по-слов'янському, а не по-російському. Ну, я це не знаю, як та церква
називалася на ім'я. Не пам'ятаю то чи вона була, не знаю. Українці ми
належали до неї, а росіяни не ходили. В нас не було росіянівуселі. Ні. В
Зінькові були три церкви, й там правили служву так, ж у нас. Священики
були зіньківці. То я думаю, що то було так. То чи може вона була під
російським тим владикою, то я не знаю. За владик нічого, абсолютно
нічого не пам'ятаю, чи були які владики, чи що було. І не пам'ятаю, щоб
були в нашім селі, тільки один священик знаю, що був і його забрали
тоді. Казали, що то один помер, один був похований в селі й казали, що в
голодівку його схопали й шукали, чи на ньому не було золотого хреста. А
то давніше про це не знаю, може ще тільки ми були зовсім маленькі.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте приблизно, яка частина Вашого села померла з голоду? Половина чи більше половини?
Від.: Я не знаю, не можу сказати. Я не можу сказати, бо наше село
називалося Нові Ступки, Старі Ступки, я не знаю. Ото я тоді ще як другі
діти не знали так всіх людей. Я то знала тільки одну родину. Недалеко
вона так була. То вони потім всі померли з тієї родини. І з другої
родини, то вже пізніше хлопець один з нами до школи ходив, казали, що в
нього всі померли, тільки він остався, жив так у патронті вже, де дітей
позвозили. А я його, бачите, не пам'ятаю. Вони далі жили від нас і не
знаю де. Не можу сказати скільки людей померло.
Пит.: А як Ви спаслися?
Від.: Ото ми так робили. Листя ми так те, тоді то мама в Охтирку пішла
трохи те, а потім її поставили там, де дітей звозили, і вона то там їсти
готовила, за ними ходила так, доглядала тих дітей. І там що їм їсти
давали, вона то була трохи нам дасть, додому принесе, щоб ніхто не знав і
так то в нас. Мій вітчим пішов, вже весною, як картопя посходила а тим.
Хто мав, то вони садили лушпині, не було там, а він там у однім городі
хотів накопати, вкрасти собі їсти, так сиру, і його так побили. Жінка
його застала, побила. То я знаю, що в нас не було, а так то тільки ото,
якісь посіяли буряки - зійшли. То вже листя буряків тоді їли і такево,
що вже трохи посходило й кропиву їли. Парили і таке то. І так усі, і так
люди багато й оте кінський щавель їли. Знаєте, що таке? То було ніби
хтось свячену паску знайшов. Те все поїли. Того не було, нічого вже не
можна було дістати. То на траву, де клевер який посходив. Так от також
найти й так, ми вживали. Ну ми сильно сохли. Я то була нічого, от так як
ото, як показували то в Етіопії одна дівчина така стояла гола, не дуже
великого росту й така то я кажу - дивися на це, я як себе бачу. То я
така була. На мені не було нічого і брат мій так був. Він не пух. Ми
листя парили, варили яке таке, яке зілля збирали.
Пит.: Чи він діставав пайок?
Від.: Ні, не діставали. Нічого не діставали ми, не діставали нічого.
Люди так мерли й ще в колгоспі. Трохи давали тим, що ями копали. І там
варили їм і тим, що на тракторах їздили. Бач, бо ж ми вже не могли
орати, якби всі померли. Не всі були трактористами. А вони там, де
картоплю чистили, й вони там не дуже її чистили, такі тоненькі де
лушпиння позатоптувані були в землю. Я пам'ятаю, як ми з моїм братом
маленьким пішли, менший за мене, а він то лушпиньку побачив і там
сидить, ті лушпиньки відовбує. Один чоловік прийшов і наступив йому на
ручку., я ніколи не забуду. То свої. І так йому на руку наступив, щоб не
брав. Тій дитині так наступив на руку. І не пам'ятаю, хто він був.
Тільки вже він закричав так, і ми пішли геть. І не брали вже тих лушпинь
нічого і не можна було то писати. Якби може я була старша, я би більш
бачила. Більш би дивилася, що робити. Я пам'ятаю, що мій брат кричить,
на все село плаче, і кричить: - Мамо, я їсти хочу. Я не пам'ятаю дуже
добре. А я його так усе тільки кажу. - Перестань, немає. Перестань,
немає. Та я те пам'ятаю дуже добре. Це все було його писати - чи то
пам'ятаєш, як ти все кричав, що ти їсти хочеш? - Ну, пам'ятаю - каже. Як
я була вдома уже, в 66-му році, я два рази, 76-му також, була, там вони
золото нам продавали. За доляри то, й такі самі камінчики були. А мій
брат тоді й каже мені: - То каміння не правдиві, не те бери, а бери
якесь суцільне золото. Ти пам'ятаєш один перстень в нас в голодівку? І
він пам'ятав, як то мама їздила в Охтирку міняти за хліб там. Йому п'ять
років було. Я як сьогодні його бачу. Ми пішли з ним, сказали, що там
така долина була, що там якийсь щавель там. Показався, а вже його давно з
корінням повидовбували. Не було. І ми пішли з ним. Взяли мішок, пішли.
Ми туди дійшли, а щавля нема. І ми ж уже охляли, іти не можемо. І я йому
посаджу на мішок, він сяде, та й тягну його так вот то, і я не можу
його тягти, він не йоже йти. Ну, аж старший брат прийшов нас шукати там,
десь йому то, а то я не можу вже темно було, ми не могли. Йти не могли
вже, він уже все хотів лягти на той мішок. Ми віджили, маєм добре, те що
я пам'ятаю. Ну коли своїм дівчатам разказую, вони не мають поняття.
Вони кажуть: - о, мамо, Чому тоді так було? Чому ти не зробила отак чи
отак, щоб врятуватися?” Чому я так не зробила? Там не можна було, ні. Ми
не мали права хліба мати. Щоби ми мали хліб і бачили, що ми не голодні,
то б вони прийшли б і батьків забрали, де ви поховали? Не вільно було.
Все. Як може де хто яку миску заховав, то він їв по зернині, бо він
боявся, щоб на ньому не видно було, що він голодує. то не було то
вільно. І може хтось би заховав, а так з голоду помер, бо знайшли вже
було. То не вільно було, що хтось мав їсти, ні. Вони би прийшли шукати,
перевернули б, хату розібрали.
