Anonymous male narrator, b. 1906 in Роltava region, husband of SW23, who
also participated. Village had autocephalous church which was closed.
Narrator describes revolution and NEP. For the first year or so after
collectivization people worked conscientiously, but they didn’t work
like people do when they are owners. There was also a little drought. So
not as much was produced as before ,and kolhosps failed to meet quota.
Then the state organized commissions of local officials and of local
Ukrainians who were well disposed toward the authorities to go round to
people’s houses and take what bread they had, finding whatever was
hidden, loading it on wagons, and taking all the grain. People subsisted
on pickled vegetables up to Christmas. “And right after Christmas
people had nothing left. People began to starve ,and the suffering
became great. There was no help, nobody gave anything. People left their
homes, went out into the world ,went looking for food, for bread. They
looked for food on the roads ,and the half-alive people fell down and
died. At that time I went to a station and traveled from Ukraine to
Russia. This was illegal. There was nothing to eat ,and everyone able to
leave did so. The starving people from the villages gathered at the
stations. Especially from the villages people fled and gathered at the
stations, but they wouldn’t sell them tickets without a permit, and
those without a permit couldn’t but train tickets to travel. So they sat
on top of the cars, and when the train moved they rode atop the cars or
on the couplers between the cars. They went not knowing where they were
going, but they all had heard that by traveling across the border to
the Russia side, they might be able to find work and bread which would
enable them to save themselves from starving to death. On the way those
who were weak and couldn’t stay on the couplers fell off onto the
tracks. Then firemen came and picked up the bodies of these people and
took them to a pit where they were buried. When the train came to the
border, people in the cars had to but tickets at the border of Ukraine
and Russia. And the train came with these people and off the train came
the NKVD command which made the people in all the cars get out, and when
the train had been services, people were hurried onto the train from
the platform, and one NKVD man stood at the door and a second conductor
checked the tickets or sold them on the train. The NKVD man checked the
permits so that only those to whom the authorities had given permission
could travel from the Ukrainian border to Russia. I only had a forged
permit but I passed”. Those who didn’t have permits were sent
back, many dying in train cars. Across border, narrator could buy 1 kg
loaf of bread for 3 rubles which in Ukraine cost 150 rubles. All people
from Ukraine had to be inoculated against typhus in order to work in
Moscow. Narrator believes he would have died had he not gone to Russia.
Working in Russia awhile, narrator returned with 1kg loaf, the maximum
permitted. About ? population of narrator’s village died, and there were
outbreaks of cannibalism .later, those who worked on kolhosp daily
received 200g bread and bowl of soup. Burial crews went into houses and
took bodies for burial. Narrator and his wife lost two chidren inn the
famine.
Пит: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка.
Від.: В 1929-му році коли засновані були колгоспи. З центру Москви
постанова прийшла на Україну, щоб всі господарі й господарки перейшли до
колгоспної системи загального життя й обробки хлібного поля. Ну то всі,
як то кажуть, зустріли те все добре й пішли, але пішли різні господарі
які були господарі до колгоспу, хто був старався, добрий селянин то той
мав добру господарку і мав, якто кажуть, хист до праці, але багато пішло
тих які не мали господарки і не робили господарки так як господар той,
що раніш був господар. Ну й перший рік не полі робили і господарі робили
добросовісно, але такі які були негосподарі то вони знаєте то гоняли
сюди й туди, не хотіли правдиво працювати й засуха була трохи, з
природи. Отже, поле не вродило на
837
скільки хліба, ну й той план що виставлено було центром, він невиконаний
був когоспами то вони, що зробили? Вони той поділ хліба який на день
належав тому працівнику в колгоспі обрізали й не дали їм, а все перевели
до пляну державного, щоб здати все зерно. Ну, вони що тоді зробили?
Вони тоді той плян не зібрали з колгоспів, то вони передали на управу
села або сільській управі, щоб зорганізувати такі комісії з
добросовісних наставників до влади, щоб ходили і збирали хліб по хатах
хто що мав. Коли це нарід почув, то стали ховати це зерно яке мали там
трохи. Кожний собі приготовив до зими то ховати, бувало так, що
замуровували в стіни, закопували в землю, а коли комісія ця ходила то
вона шукала скрізь і находила той хліб, забирала. Коли знайшли той хліб
то забирали все, яке зерно не було на посіви або на посадку городини, то
все чисто забирали на підводи й вивозили.
Пит.: А хто забирав?
Від.: Ця комісія.
ІЬгг.: А хто ця комісія, українці чи приїжджі?
Від.: Українці, так.
Пит.: Комсомольці?
Від.: Які належали до управи, ну та комуністична вправа була скрізь, і
вони належали до цієї управи а з центру приказ прийшов і указ прийшов як
робити те, і яких людей наставити на ту справу. Ну, стали вони шукати
того хліба і в кого находили то тоді забирали все. Хто мав і
добросовісно здавав, розумієте, те, що він міг здати там, мали кількість
зерна в нього була, то він здав. А хто не здав і в нього находили
заховане то забирали все. Ну, й коли це сталося то люди не мали чого, як
то кажуть, чекати, от і до Різдвяних Свят вони мали щось приготовлене,
як то з городини, можна сказати, як заквашені харчі, а хліб уже то стали
хто мав грошей трохи то купували бо то ще можна було на ринку купити. А
вже після Різдвяних Свят, уже коли в людей не стало нічого, люди стали
голодувати й біда пішла велика. Допомоги ніде, ніякої ніхто де давав.
Люди кидали свої хати, йшли в світ, ішов шукати їсти, чи хліба чи до
хліба, йшов шукати їсти і на дорозі, на пів живі падали й вмирали, їх
забирали до загального похорону, десь ями копали й закопували. Я тоді на
станції був, бо я той час якраз їхав із України до Росії. Це було
нелегально. Не було що їсти, то кожний втікав як міг. То по станціях
збиралися ці люди голодні, зі сел, особливо зі сел люди втікали і
збиралися на станціях, але їм квитки не продавали без пропустки, була
була б пропустка тоді і квиток міг би на залізниці купити й їхати. То
вони сідали на дахи вагонів, як потяг ішов, на дахи вагонів і на ціх
сполученнях вагона з вагоном, на ціх буферах, сідали й їхали, їхали
вони, він не знав сам куди їхати, аби десь виїхати але чули всі, що за
українським кордоном на російській стороні можна було дістатися до праці
й хліба, то як можна було спасти свою голодну смерть. То по дорозі, хто
був слабий і не втримався сидячи на цих буферах, падали і то все на
рейці так зіставало й підбирали пожежники які вогони загашували, збирали
ціх людей і відвозили до ями там де вони вже хоронили їх. Коли потяг
приходив на кордон, то були й в вагонах люди й були з квитками -
діставали але на кордоні України й Росії, то потяг приходив з цими
людьми то з потягу стояла НКВДиська команда яка виганяла людей зі всіх
вагонів і тоді той потяг коли підготовили знову, щоб людей посадити,
підгоняли під плятформу й стояв один НКВДист коло дверей, а другий
провідник вагона провіряв квиток чи він купився на проїзд. НКВДист
провіряв пропустку, що з українського кордону до Росії міг їхати тільки
той хто від влади мав пропустку. Я мав тільки фальшиву але я переїхав. В
мене родина була, ще молода, я одружився з своєю, тоді було доньці щось
три місяці, шість місяців, то ми переїхали, а ті останні хто не мали
пропустки чи мали квиток заплачений все рівно, то його до потягу не
пустили, і ті люди осталися, то з поворотом вони їх відправляли на
Україну, підгонили товарні вагони, закидали туди всіх, згонили туди всіх
людей які не мали перепустки й гнали назад на Україну. Коли до України
вони завозили, то багато було які в вагонах померли, а ті останні знову
їх вигнали, випустили куди вони йшли не знаючи, бо то люди ходили не
знали, що вони роблять, з голоду людина губе своє знання. А по селах то
було також. Ну то я вже як в Росію заїхав то вже відомо там Ту хлібину
яка пеклася у пекарні, кілова, кіло це два фунти то її на Україні можна
було купити за 150 карбованців, а там за кордоном російським ту хлібину я
купив за три рублі, за три карбованця, розумієте, яка ціна була і як
можна було купити. Коли я переїздив, я мав трохи грошей; ми зразу туди
поїхали то ми на той хліб навалилися, й вже з таким голодом наїлися, що
так хворувати можна було, але все таки ми знали, що з голоду наїшся
забагато. Це шкідливо і можна вмерти; то ми береглися. Ну, туди я як
доїхав, то там я дістав працю і там працював аж повернувся назад на
Україну вже коли вільніше стало - трохи вродило - і вільніше стало, хліб
давали. У колійці давали однекіло, два фунти більше не мав права брати,
купувати цивільне без карток, а в селах то було В той час як я був ще
то що то я не виїхав то було багато людей, що цілі родини вимирали в
хатах, не було ніякої контролі. В колгоспах стали кухню загальну робити,
й голодні люди пішли до колгоспу працювати, то діставали там якийсь 200
грам хліба й якусь тарілку супи яку вони варили там, то всі люди пішли
туди. А то до того ще до весни то зимою багато людей згинуло й повмирали
майже цілі родини. Ходили по хатах і збирали тих мертвих і тоді
відвозили на цвинтар. Ну а що вже, говориться за колгоспи. То перше були
пішли, то вони так працювали як ніби своя господарка, як своє в
колгоспі, думали, що це ж піде загально родина - родина всіх селян - і
будуть працювати але туди попали це ледарі які не робили. То не вродило,
і тоді від Москви прийшов приказ організувати ці команди й забирати
все, що людина мала, чи сіяв чи не сіяв, чи працював в колгоспі чи не
працював, Все рівно заїздили й шукали того зерна й забирали. Як найшли
зерно то забирали все.
SW23: Ну розкажи як твоя мати цвинтар зробила, такий погреб, і хліба купила і сховала, прийшли.
Від.: Вона не хліба, а зерна купила. Моя мама не мала поля, і тата не
було, вони в колгоспі не були, але мали городину, вони займалися
городиною й садовини було трохи - то овочі й городину продавали літом і
за ці гроші на ринку все хтось не мав грошей, а має зерно. То хтось там
півцентнера прадавав, або центнер, того хліба чи зерна, то мама купила.
Купила й то слухи пішли, що будуть забирати той хліб чи то зерно. То в
цвинтарі вона зробила таку печеру, тобто велику яму, таку діру, й бочки
поставила туди, то вже поставила і картоплі там, і солонину там, і це
зерно там і закрила. З дерева зрізали сухі галуззя і закрила те все, щоб
ніхто не бачив, як будуть шукати, щоб не знайшли. Але сусіди бачили й
доказали. І то прийшла та комісія, знайшла й забрала те все, що було
там, чи належало до зерна чи не належало до зерна. Навіть сало. В нас у
таких бочках тримали сало, й сало забрали все. Також і зерно яке в
горшках оставалося на городину, те все висипали й забирали, й посадили
її на три місяці до в'язниці. Посадили до в'язниці але засудили її. Бо
старша вона була, то її випустили і дали їй 150 рублів штрафу. Ну й на
тім воно кінчилося, що вони були б померли, але мені вдалося переїхати
то я присилав їм із Росії пачками поштою муку. Вони осталися живими, а
сусіди всі вмерли, всі, а багато які не могли себе боронити, то вони
повмирало. Ну, а тоді вже в 32-му році, на весні то відкрили цей хліб
комерційний як вони називали, одне кіло хліба давали в пекарні чи в
лавках оціх, то люди стояли в чергах і купляли. То хто родину велику мав
то ставала вся родина, й кожний по кілу діставав. То вже трохи
підбадьорило їх, а в колгоспах тоді вже всі люди пішли і стали працювати
добросовісно, але після того, щоб оправдати, як то кажуть, колгоспну
систему, то Москва поставновила, що це зробили ці великі господарі, які
ще до колгоспу мали свої господарки, і вони пішли до колгоспу й
збунтували всіх людей які до колгоспу прийшли, щоб вони не працювали,
щоб колгосп знищити і їх назвали куркулями, і давай тоді їх всіх
розпродувати, виганяти до Сибіру, то їх так судили. Ну й що я більше
можу вам розказати? Ну, я вже до Москви дістався, за Москву дістався в
російську територію, чотири фунти хліба зараз з'їсти а як жінка для
свині картоплі варила, я впала на ті картоплини й лушпиння їла. Бо я
чую, що я прийшла в хату, я чула, що хліб е, щоб ми не попали до Москви,
то ми вмерли б також з голоду. Ну й що, туди ми приїхали, то я знайшов
працю вже в людей на станції залізничній. Вона мала такий півстанок де з
великої станції потяг ставав набрати вугілля, або воду або щось таке. Я
там дістав працю коморного в контролі. Ну, й закон там був такий, як
хто з України приїхав, мусив дістати три застрика від тифу, а моє тіло
було таке сухе, що лікар як дав голку то вона вломилася, і він тоді
операцію робив. Каже: - "Я не знаю что это делается на Украине, так
людей гореть, калечить, такие сухие тела, что й укол нельзя дать,
гореть”. Словом, там люди також жалили нам, нашому положенню. Ну, я там
тоді вже трохи віджив, працював, і вже там можна було за ті гроші
купити, але не рішився я ще повертатися додому на Україну з родиною; то
її оставив, а сам приїхав і знову до заводу, і на заводі в
Дніпропетровщині на заводі працював. Ну вже так тоді вже пішло ліпше й
ліпше, і так ми живі осталися, а багато померло.
SW23: Я також дістала червону дизентерію і все так мене люди спасли.
Хлопчик у мене помер. Донька вмерла, бо то не було чим дати поживу, вона
була худа, суха, й не було чого дати. То таке пережиття було наше, це
був смертельний період.
Від.: І в шваґра йще трошки сіна було, то пішов по хатах і взяв людей на
драбину положили, кінь такий здохлятий був, то він приїхав, і на
цвинтар же, й то яму копав. Не було людей в селі щоби діпомогли хоронити
тих людей. То мій зять працював в майстерні, то була майстерня яка в
селі була при лісництві. Із лози плели кошики, плели так як тут е лозові
кошики продають, то він мав право тримати коня, і йому давали на
приказ, що десь родина вимерла, щоб він ту родину всю похоронив на
цвинтарі. То посилали ще двох якихсь людей, щоби копали ями, а він тим
конем своїм забирав із хат тих мертвих і возив на цвинтар і закопував. А
той кінь був голодний й слабенький, то воза не міг тягнути. То він до
нього приробив дерев'яну цю нашу драбину до впряжі бо не мав сили
положити мертву людину на воза, то він на драбину скотив його і так на
гар возив, і в яму кинули його. А діти лежали на дорозі, ручкою показує
де тут живі. Я думаю що, бачите, я буду говорити за те, що ми
пережили те що вони роблять і в Африці. Кожна держава має справу і ті
люди не такі, щоби світового життя не знали то вони прирівнюють нашу
голодівку до голодівки африканської. Якщо вони повірять нашим розказам
бо вагато не вірять, розумієте, тут як розкажеш, каже то неправда. Пит.:
Але в Африці вони приймають допомогу.
Від.: Але в нас допомоги не приймали. Там було на полі лежать величезні
купи по 50, по 100 тон збіжжя зерна, затікає водою і росте й гнив до
гомбарка не має права ніхто доступити. То зроблено було за
те, що в колгоспі не прийшов правдивий працівник селянин як трудяга, хоч
і прийшов він добровільно. Тоді ніхто не заставляв в колгосп приходити
насильно або добровільно. Ті робітники привели коней
своїх, своїх і обробляли той хліб добросовісно але один був якихсь на 20
який працював а ті за курками ходили і не робили, о як то казати: -
Один робить, всім у колгоспі добре жити; один робить сім лежать, так, то
було так: той працював і тоді же після цієї катастрофи, розумієте,
винуватця знову ж зробили цього працівника, що він є кулак і що він має
те, і в нього забрали все й з родиною вислали до Сибіру. Для того
зроблєно було, щоб показати вже живим людям які осталися після
голодівки, що це вони винуваті були, що це сталося, не приказ
московський.
Пит.: Я маю деякі питання для Вас.
Від.: Так.
Пит.: Коли Ви народилися?
Від.: В 1906-му.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про революцію?
Від.: Про революцію я пам'ятаю, бо я пережив все. Революція то була
передова . катастрофа, як то війскова й соціальна перед цією голодною
катастрофою. То ходили різні організації які організовували, свої
думки виставляли, що таке життя мусить бути. То я можу почати вам із
Першої світової війни коли мій тато ходив, тільки що він не мав зброї,
тобто копав ці передні окопи, а дядько мій був молодший, то він був у
війську кому й воював. І коли він прийшов додому, коли війна
кінчилася він прийшов додому в цій зброї, що він там мав і приніс
квитки, щоби голосували всі за більшовиків. Ну і ту програмку він дав
моєму татові, мій тато прочитав і каже: -Знаєш що, Кирило, нас можуть
дуже обманути. Ми будемо за демократичною партією голосувати, а він
каже, Ні, тільки за більшовиків. Ну й більше голосували за
більшовиків. То наші визвольні провідники як Петлюра пішли
проти того й організували своє військо й ходили й говорили людям, щоб
встановити свою державну владу, що то буде наша українська влада, буде
ліпше жити й переходили різні, розумієте, інші, як Денікін.
То так було: приходе Денікін, то він шукає більшовиків, російська армія
шукає більшовиків які за більшовиками, арештовує і виводить і
розстрілює. Був випадок ще один коли вже Деникіна вигнав
Петлюру за міста, то коли Петлюра заходив, то він посилав своїх
довідників, тобто, дозорів у це місто де більшовики були, чи вони
виїхали чи вони не виїхали. То в нас стояла одна цегельна фабрика яка
виробляла цеглу. На її був димар високий як у великій
фабриці димарі, о то туди один із радянських партизанів заліз і дивився
за голівною дорогою, що підходив Петлюра. Цей передовий їхав на
мотоциклі, щоб в те місто заїхати і говорити людям, що приходить
українське військо Петлюри, визвольне українське військо
Петлюри пояснити людям, щоби люди допомагали. А
цей побачив його і передав до партизанської команди військову, й тоді
його зловили цього, то як його зловили верхняки на конях, то він на
мотоциклі їхав але верхняки на конях його зловили, бо то обрізали йому
дорогу, він з Києва, хотів їхати до Києва туди до Каніва, зловили його і
зав'язали вірйовкою і до сідла почепили цю вірйовку й його так привезли
в місто. Але, не так на піхоту кінь ішов. То він падав по дорозі. А в
нас дороги були раніш виложені цим сірим камінням, не були
асфальтові. Він падав, і він себе побив і навіть протягав
кінь його по дорозі. То побив тіло, так що привезли в місто не чоловіка а
просто обідране тіло шкіри, й тоді вже далі я не знаю, що вони зробили,
бо я це бачив коли я ввійшов із школи.
Пит.: Де Ви жили тоді?
Від.: Де я жив тоді? Вдома був ще.
Пат.: Прошу сказати область.
Від.: Та Полтавська область, місто не хочу говорити.
Пит.: Не треба. А як людям жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові жилося ліпше, бо то було вставновлення вільного життя
на демократичний стрій, дуже вигідне для робочих родин. Хто робочу
родину мав і сам був господар то наділи давали землі обробки і та родина
обробляла й давала для держави зерно й собі оставлялося і гроші мали.
Навіть доходило до того, що які родини мали більше синів, чоловіків, то
навіть за коні замінили трактори вже, давали трактори, купляли. То було
дуже добре життя, вільне життя і розвивалося, а вже в 1929-му році, коли
з центра прийшло організовувати ці колгоспи то таке сталося. За НЕПу
дюди не знали, що їсти, не знали в чому ходити, все було. Так, то
доходило, я можу сказати за свого дядька оцього же, що прийшов із фронту
царського. В нього було троє синів, йому дали багато цієї землі, і він
її пахав, і він дістав чотири пари коней. Мав усе. А тоді коли до
колгоспу його стали просити, заганяти вже силою, то він проти став, коли
за те, що він при царі був бідніший, то його не заслали до Сибіру але
забрали в його хату, забрали коней, забрали все, що він мав і його
вигнали і він пішов на побічну працю. Тоді він прийшов до мого тата й
каже: -Ти, Олександер, був правий, що ти казав, дивіться, щоб нас не
обманули.
От, аж тоді він узнав. То ж і говориться, коли не спробуєш чим воно
смакує, чи гірко чи солодко тоді скажеш оце воно е, так і тоді воно
було. Тоді дуже людей обманули, але НЕП, можна сказати то правдиво, що
говорили, що свобода, слова свобода, преси, то було правдиво але до того
часу, коли Ленін пішов, а як зайшов Сталін, то з того часу почалося це
все, що гоніння для політичного і придушення робітничого клясуі
господарского клясу, приниження робітничого клясу й господарського
клясу, придушення вільно говорити, вільно робити, а все було під указом,
як указують так ти мусиш проводити те. Рабів зробили. Так.
Пит.: Прошу.
Від.: То заставлено було насильно вже. То було до НЕПу добровільно, а це
вже насильно і тоді було коли вже стала ця катастрофа голодівська, по
голодівській катастрофі то вже люди ожилися, бо висилали до Сибіру й
судили хто пропагандою займався проти радянської влади.
Пит.: Ну так, а при НЕПові на селі хто були партійні тоді, а що люди думали про більшовиків тоді?
Від.: Українці були.
Пит.: Так, так.
Від.: Українці були партійні, так. Були різні, господарі були добрі,
так, майже господарі були, то дійсно. То ж добро було. То майже
господарі були в тому, тоді вони проводили і доказували людям, що
колгоспи є не зле, вже тільки, щоб, як то кажуть, був порядок в
колгоспі, а як один працює, то й другий мусить працювати, а там виходило
так як пан уже каже, що один працює сім лежить, так.
Пит.: А, чи Ви ходили до школи тоді?
Від.: Ходив до школи.
Пит.: Чи то була українська школа чи російська?
Від.: До школи я ходив ще за царя. Та перше школа моя три роки була за
царя. Всі знають, що за царя була школа російська, навіть за українські
часи не давали й історії української не вчили, а історію російську
вчили. В першій клясі то багато історії не розказували, а тоді вже коли
революція стала, то були школи ці російські всі переведені на українську
мову. Тільки одна година була російської мови, російської історії,
розумієте, ці два роки я ходив при українській школі. А вже коли росіяни
захопили повністю Україну, тоді знову же перевели все на російську
мову, а одна година була української мови. То така була поломана моя
школа, але я скажу вам, що ці два роки які я ходив у школу то вони в
мене так прищепилися української мови й українського навчання в
українській школі про історію нашої України. То є добре, що всі наші
молоді люди сьогодні прийняли те прищеплення як ми ще в перші роки
приймали, то всі би були щирі українці.
Пит.: А як довго йснувала церква в Вашому селі?
Від.: Церква теж була голівна, бачите коли більшовики пропаганду робили,
що релігія це є обман, що священики й вся українська консисторія це е
павуки які з бідних людей ясі працюють п'ють споживу собі, то зразу
цього не можна було зробити, бо люди тисячоліттям приймали християнство
або інший наклон релігійний - зламати скоро не могли. То що зробили?
Коли стала автокефальна церква і при ній були переведені церкви й на
службу українську з слов'янської, то вони зробили так, але люди різної
думки й різного наклону, особливо в місті, в селі то були більше
стримого наклону, в місті були мішені люди українці й росіяни, всякі то
вони протестували, щоб у церкві на укрїанській мові службу Божу
провадили. То ту церкву, міська управа поділила, що російською мовою,
слов'янсько-російсьскою мовою вранці, а пообіді українська автокефальна
церква була. А ті пообіді не змучалися, і дійшло до того, що бійка була й
сварка була, то вони на цій вигоді закрили церкви й більше не
відкривала, і так їх ламала, дахи, десь під збіжжя давали церкву нижню
частину а верхом це хрести все познімали й збіжжям зсипали. Голінний
собор був у нас, було п'ятеро церков у місті, один голінний собор зняли в
булавці все чисто й заняло військо. Військо заняло коли вже стали
виробляти ці танкові частини, склад такий зробили з тієї церкви. А
священикам вони сказали, щоб вони діставали собі працю, а хто не хотів
дістати працю, то в церкві їх арештували й висилали до Сибіру. Деякі
священики зголосилися, дістали працю, працювали але натихо, бо діти
породилися, хрестили їх. До церков не йшли, шукали такого священика
надому і хрестили дітей. Це я можу сказати за своїх дітей, за своїх
старших доньку, синів. Донька приїхала аж до Німеччини нехрещена, то там
її охрестили, сім рочків мала. Я ходив до священика, то він мусив
дістати від мене таке довір'я, що я не е такий, що його шукаю, що він
робить, поламав державний закон, що не може більше цього провадити. Як
він з уст довірився через деяких людей тоді тільки мені дозволив
принести дитину на похрещеная, то було заборонено. Тяжко згадати, дуже
тяжко згадати. Туди зайшли більшовики. Там вони знайшли 12 хлопців
молодих ясі були в петлюрівському війску. Тоді більшовики розбивали їх.
Вони вдома осталися, їх познаходили і пов'язали всіх до однієї війровки й
повели до лісу. Там було таке низьке місто й там їх розстріляли
пов'язаних. Ми діти ж прилетіли дивитися, то всі лежали пов'язані
вірйовкою і розстріляні. Це ще я теж бачив. Велике мордерство. Садисти
були. Ой, Америка мав добре, тут е добре. Та воно й в Америці йде до
того. Вони не знають, що вони можуть пережити; щоб я не дожила. І бачите
що, справа є в тім, шкода моїх дітей, моїх внучок. Я не знаю, я не буду
обговорювати американські вправи й американських репортерів усіх в
справі за комуністів. Журналісти не цікавляться тим, вони більше
цікавляться, що говорить Радянський Союз, про радянську політику. Вони
не слухають тих людей які пережили це, розумієте, бо, ми стрій
державний, і політика писана на папері не в така правдива як в правдива
жива людина яса пережила це й розказує. Але знаєте, треба, щоб хтось хто
школу пройшов добру, щоб міг скласти сам і написати б книгу цілу. Нема
ніякого страху в цьому, це історичне, всі описують щось історичне,
обгововрюють. Але між нашими наприклад такі є люди, ясі приїхали сюди й
школи трохи мають але вони не пишуть - я не знаю чому, бояться може. Но й
наїлися ми того, всього, розумієте, і що, похворіли але то прийшло,
всетаки трохи було кой-чого з власного як огірки квашені які в баночці
осталися, то вживали. Вже картоплі не було, бо спочатлі картоплю мама
чистила як чиститься картопля, щоб варити. А ці лушпайки вона не
викидала а сушила - бачите розумієте, що було, що смерть робить,
голодовка - сушила ці обчистки, коли ще картоплі було то чистила в тоді
отчистки це вона собі сушила. Як це все в нас скінчилося, й як приходуть
вже Великодні Свята, то я дістав муки кукурудзяної. В нас акації коло
батьківської хати були. Акації на зиму остають стручки від квіт, і ті
стручки в середині мають зерна, й я надумав, що піду назбираю того
зерна. В нас була кавна ця машинка, що каву меле ручно. Мама каже: -Я
намелю і намішаю з мукою і напечем таких млинців. А жиру немає. Я
знайшов на стріху свічки були з баранячого лою. Як вони вже малі
ставали, то тато їх клав у шуфлядку, і ті свічки я знайшов. Мама ті
пляцки замісила, свічку розтопила на сковороди!, то там насмажили
млинців. Як ми наїлися їх, то чуть не повмирали. Тоді й качани
кукурдзяні сушили, терли, то воно таке вроді півмука і те туди мішала.
Тоді на весні рогіз було обреду, нарву їх, і мама ножем насіче того
всього. Воно подібне на салат, що то купуєш, так як буряк. То мама
насіче було в кострульку, солі туди вкине і то зварить. Солі не було,
без жиру, і то ми їли все. Як з'їси, то чуєш, як брахае аж до шлунка.
Пит.: Я ще маю питання. А що Ви пам'ятаєте про сільраду, хто вони були?
Від.: Про сільраду? Ну, на Україні то були українці, але тільки члени
партії. Були квитки такі як ви тепер за цих часів бачили мав Мао-Це-Тунґ
червоні партійні, то таке саме робилося й там - там партійні квитки
були. Як. партійні квитки мав, то ти мав право туди влізти, бо то не
вибирали люди - то наставляли з центру, але наставляли з партійних
людей, хто в партію записався отримав той квиток, і всі закони партійні,
всі комуністичні управи він проводив. Його наставили в сільраду, то
такі люди там правили, які виконували закон, я ж вам кажу, коли в
голодівку закон прийшов з Москви, щоб всіх людей забрати збіжжя, а як
ні, то штрафи робили; забирали все, та це ж робили українці, розумієте. В
центрі то сиділи й росіяни, а помагали 25.000-ники. Сільрада то були
там комуністи українці, то я говорю прямо, так.
Пит.: А коли люди почали вмирати з голоду?
Від.: З голоду коли стали? То вже стали після Різдвяних Свят, після Різдвяних Свят то стали вмирати.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте, приблизно, скільки людей з Вашого села вимерло, який процент?
Від.: Можна сказати, що половина. А були такі села, що всі вимирали.
Більше було, що з тих, які осталися живими, то були ті які нелегально
добилися до Росії, і вони там у Росії достали працю, і то там пережили, а
тоді коли вже на Україні знову повернулося нормальне життя, то всі
переїхали додому.
Пит.: Скільки було розкуркулених?
Від.: Розкуркулених було, я не можу сказати вам точно, але таких які
завзяті були, як то кажуть, вони куркулі, богачі такі були, може яких з
15 родин було розкуркулених.
Пит.: А, що сталося з ними? Вивезли на Сибір?
Від.: Так, вислані на Сибір. То вони забирали, вигоняли - вони забирали
всю господарку й то всіх, не мав права нічого взяти, там тільки постіль
або одежу яку й то відпровадили до міста й в місті на вагони й
відправляли. Оце тільки самих малих дітей уже меньших які не пам'ятають
вже нічого, то вони забирали в садки. До Сибіру відсилали таких які вже
знання мали. Але все рівно то не скоїлося, та мала дитина виросла,
взнала лихо своїх батьків, так як то в ковбоїв. Десь та маленька дитина
осталася як ковбоя батька - ковбоя забив той, або той, або той - він
виріс і він каже: -Я хочу знати хто тигйег мого тата -так само й тут
сталося, але загалом українці не були такі, розумієте, як то описують
тут, що вони історично ненавісники, історично антисеміти або що, то
неправда, то є просто політичний такий наклеп на народність, то й
недобре.
Пит.: А чи Ви мали сількор - сільських кореспондентів у Вашому селі?
Від.: Ні, не було.
Пит.: Сексоти були?
Від.: Сексоти були. Наприклад, оце коли ходили, витрушували цей хліб, то
я вам кажу, як сусідку моєї мами сусіди викрили, що вона викопала там і
заховала то все, розумієте, то сусіди були, то ж українці були, й вони
те донесли до цієї ради сільської і ця сільська рада ж хто ж? Та
комуністи прийшли, знайшли те, й осудили маму.
Пит.: Чому вони так?
Від.: Що вона винна? Хай б вона жахала, щоб в неї було поле, й вона
орала, зерно. Купила зерно й мала зерно намолочене. Держава сказала, що
ти мусиш стільки й стільки здати, то вона не здала, заховала. І як то її
осудити можна? Людина яка городиною займалася, ярину садила, ніякого
поля не мала, ніякого зерна не вирощувала, але зерно купила на ринку, за
то що то продала а то купила, щоб прожити. Взнали, знайшли, забрали й
її арештували, ще й оштрафували; добре, що тільи три місяці посиділа. А
тій самій хто доніс? А ті селяни, ті що донесли ті перші вмерли з голоду
чим моя родина, бо я виїхав, я допомогу дав, хоч маленьку допомогу я
дав, і вони осталися. А ті всі повмирали.
Пит.: Активісти також повмирали?
Від.: О ні, активісти ні.
Пит.: Хто вони були? Чи вони були комнезами?
Від.: Комнезами, так. Вони були зразу комнезами, а тоді вони були
комуністи, вони партійні були. Селянська вся управа була комуністи.
Пит.: А, чи Вам відомо випадки людоїдства?
Від.: Так, були випадки, ось вона розкаже.
SW 23: Я пішла на базар, хотіла купити м'ясо. Стоїть один чоловік,
продав м'ясо, а то такий базар був відкритий. Одна пішла, позвала
НКВДиста, поліцая, міліціонер називався. Він прийшов й каже: - Що то за
м'ясо? Він каже: -Жінку зарізав - а в мене волосся нагору стало. Я пішла
додому: - Чи ти мене заріжеш?
Від.: Хе-хе-хе, бачите? Знаєте, знайшли ми так хлопця, який в школу
пішов з хати, зустріли його й дали йому папірець, лист і сказали занеси
той лист туди в таку хату, а той хлопець пішов до поліції і дав цей
папірець поліції, а поліцай розкрив і прочитав, що там є, що як той
хлопець прийде, щоб його зараз зарізали. Той хлопець уже злякавсь, а
поліцай каже: - Іди дитино, це дійсьна правда; я своїми очима бачив. Той
хлопець пішов, поліцай за ним, ззаду йшов, так щоб ніхто не бачив.
SW23: Чекай, я розкажу, він пішов, поліцай ззаду, а знаєте, а ми як
НКВДисти також, нам цікаво було. Той хлопець тільки зайшов в хату, тут
він у крик, а тут зараз і поліцай. Пішли в пивницю, 25 головок дітячих, я
бачила своїми очима, їх зараз заарештували, а той хлопець живий
остався, потім мав бути суд, а ми всі на суд пішли. А тут закрили суд,
не пустили, бідного не допускали, кажуть невільно, а їх зараз зв'язали й
повезли. То я бачила своїми очима. Так як сьогодні я його бачила. А то
м'ясо - то він жінку зарізав, то мене вже трусить. Він загубив знання,
розумієте, він загубив розум; він рахував напевно, що він те м'ясо
продасть і візьме гроші тоді, щось собі купить з'їсти. Він ненормальний
був. Не нормальний був, він забив жінку й зробив те. Бо нема, за
що він продав? Не мав нічо продати. А потім ми поїхали туди на село де
його мати. А потім три кілометри треба до міста йти. Ми пішли, дві жінки
молоко нести до міста, щоб продати, а один так як підгородка вийшов й
закликав тих жінок. Сказав, щоб одна зайшла, він хоче молоко купити;
вона зайшла, а друга пішла на базар. Пішла на базар, вернулася назад,
тієї жінки нема - сюди-туди, нема, а вона каже, вона пішла туди, ж вони
пішли, вона вже готова лежала зарізана на столі, й вони хотіли робити
консерви, вони роблять консерви такі. Зарізали ту жінку, то же їх
арештували. То арештували, але вони робило закрито так щоб ніхто не
знав. Вони хотіли побачити як то все було, але їх не пустили на суд, і
не знаєм де вони діли їх, і як вони їх судили, бо то було закрито. Я
питаю ще, також молодша була, я все цікавилася, а я прийшла додому, я
кажу: - Чи ти мене також заріжеш як ту жінку?
Від.: А ще який випадок. То ж ми переїхали кордон, поїхали туди в Росію,
і я дістав вже там працю, то я пішов на працю туди, вже ці метрики від
тифу дали мені, й вони дали працю. Я пішов на працю й приїхала моя
старша сестра туди, бо вона перед голодівкою туди виїхала, й там
працювала. Приїхала сестра, й що вони надумали? Вона мала ще цю доньку,
що вмерла, на руках. Там де я мешкання дістав за Москвою, вже росіяни
там, москвичі. І в цьому районі й залізниця де я працював, а хату мені
наняли тут одні. Пуста зовсім хата була. Ото хати були маленькі такі з
дерева зроблені; там система була північна така по будові. Сестра
приїхала, я тільки мав працю, а грошей ще не дали. Вона каже: - Давай,
підем у в село в друге - здається, два кілометра було - я візьму дитину
на руки, а ти торбу й підем в село й зайдем до кожного господаря і будем
просити, щоб дав хліба. - І вона з дитиною заходить в кожну хату і
просить, що вона приїхала з України, й вона не має що їсти. Тоді давали
люди, а сестра надворі була, як їй дають вона виносила, й сестра собі в
торбу. Тепер заходе вона в одну хату, а там був старенький такий,
розумієте, а в них...
SW23: Чекай я разкажу. Ну, то зайшла до однієї хати, він відкрив двері, в
мене хустина, потім за мною закрив двері, й тут коридор темний, я в
крик і зoмліла і впала. Дитина в мене впала, а він відкрив двері. Він
кричить: - Матушка, матушка, что такое?" - по-російському він говорив. Я
зомліла, мені води дали. Він питає: - "Что такое? Что такое?" Кажу - Я
думала, що ви мене заріжете. А він хрестить мене, каже: - "Что зто?" Я
кажу - На Україні ж тільки зайдеш десь, то тебе заріжуть, кажу, а тут я
думаю, що ви мене заріжете. Боже, як він молився біля мене, всі двері
відкрив, і мені дав масла і дав мені всього. Я забрала й пішла. Більше
не пішла просити, більш не ходила.
Від.: Я пішов. Вона понастовляла на стіль й печива, і я кажу. -Де ви набрали?
Каже: “Я ходила просити”. Я давай сваритися, і вона тоді розказала. Кажу
-Щоб ти мені більше не йшла, то сором. Каже: “-Що сором як я голодна?”
Були такі слухи, що батьки своїх дітей забували, а матері кидали дітей
на станціях, то я сам бачив. Матері з дітьми йшли до залізниці, як їй
вдалося сісти в той вагон, вона сідала, діти оставалися, вона кидала їх
То збирали люди, другі збирали, й то відправляли в такі будинки тих
дітей. То був хаос, біда. Було хто-небудь дістане кіло хліба, дитина
баче, розумієте, вирве з рук і туди тікав, а та жінка кричить, що я маю
п'ятеро дітей, а він візьме нагосяв на той хліб і з'їсть того хліба,
вона то як побаче, що він то зробив, то його оставлять і відійдуть від
нього, бо всі гонили його, а тоді кинуть, він підніме той кавалок хліба,
там фунт чи кіло, й тоді стоїть і їсть, він тоді певний, що ніхто ж не
візьме. Він напісяв, і той якийсь сім, вісім років хлопчик уже який то,
трохи догадався, що треба зробити. О, той голод страшний.
Пит.: А як Ви поїхали на Росію, чи росіяни знали, що голод був на Україні?
Від.: Росіяни знали, так.
Пит.: Так?
Від.: Я ж кажу, я ж приїхав, сказав звідки, з України приїхав, ан він
каже: - У нас єсть порядок. Ще застрики давали проти тифу, бо на Україні
голодівка, але вони не знали хто зробив і як зробили ту голодівку, бо
там пропаганду робили - Сталін робив, партійна ця вся управа московська
пропаганду писала в газетах, що українці не схотіли працювати,
розумієте? От ще було, пропаганду робили, що вони не схотіли працювати, й
вони поля знищили, що нічого не вродило, і вони через те голодують, ото
вони зробили. У нас у Маріюполі один випадок був, там де я жив. Був
один із Харківщини; він працював і ходив уробфак. То таке як технікум,
така школа, і збирав із того хліба, що із кілограм мав на день хліба, то
сушив половину й коли мав відпустку, то він поїхав у село своє. Це вже
він мені розказував як він вернувся. Каже: - Приїжджаю в село. Село
пусте, - Він здоровий сам хлопець був, батько його вродливий, всі
здорові, приходить батько, мати і якийсь мужчина. Приходить у дім, він
питав де ж село? Батько й мати й цей мужчина. - Де ж село все, каже? -
Та всі вимерли з голоду. А вони так опухли, але виглядали добре. Ну, він
дав сухарів, і вони їли все, що він приніс. Ну, він пішов відпочити. І
той другий каже: - Ти дивися, як він засне добре, я з ним зроблю. Це ж
батько. Рідний син. А син не спав, все біля дверей стояв і слухав, сидів
і слухав, що вони говорили. То тільки той вийшов із хати мужчина, то
син ліг на ліжко, Батько відкрив, подивися, так нижче покрутився, вроді
не спить іще, він закрив двері. Тільки батько закрив двері - а вікно
було в садок - він відкрив вікно, вискочив у вікно, а до станції було
два з половиною кілометра і бігом. То вони до половини дороги гналися за
ним і за тим мужчиною, але він утік на станцію. Втік, приїхав, і
розказує мені, що таке й таке мені трапилося. Ціле село пропало, каже,
нема. Поперше як ото ставалося, коли то люди вже не мали вже нічого,
розумієте, їсти. Л сам вже їхав. На станції то в нас коли то потяг
приходить, то боронився кожний як хотів, забивали кота чи пса і то
різали його, м'ясо робили і потім його трохи підсмажили і на станцію
виходила жінка й тримала те м'ясо й я як мав гроші вискочив з вагона і
купив кусок м'яса, але то шкіра не обідрана, то вона палила ту шкіру,
але трохи осталося волосся. Я прийшов, розвернув, дивлюся волосся, що то
є? То кіт, котяче волосся, я купив котяче м'ясо на станції, а його як
укусив, став тягнути, воно як гума, так я його через вікно викинув. І що
ви думаєте? Як я викинув, то біля потяга бігає же дітвора мала. То
прилетіли, й хватив один те м'ясо, а другий на нього навалилився,
забрали в того і тікати. Дітвора голодна. На станції дітвори було маса,
голодні бігали. То це я на свої очі бачив як то люди переживали цей
голод, і який він страшний був. А тих дітей я бачила в Камінського. То
було в нас при фабриках Камінського, Прежинський так, Ніжинського. Я там
й женився з нею. То вже коксофін побудований - я приїхав туди в пру
кінці 24-го, початку 25-го. Як я семирічку скінчив і хотів далі вже іти
до школи, а мій батько був демократ в революційні часи, розумієте, а то
коли автобіографію мусив писати то я їм написав, а вони не провіряли й
послали туди де батько жив, а звідти прийшло, що батько в революційні
часи був в демократичній партії, і мене не пропустили до інститугугу. То
я тоді куди? Молодий, 17 років, ну і поїду на завод. Поїхав в
Дніпропетровське - на заводі там став працювати.
Пит.: А як Ви поїхали в Росію, кого Ви лишили на Україні?
Від.: Мама лишилася і двоє сестер і брат меньший.
Пит.: А чи Ви переписувалися з ними?
Від.: Із Росії? Ні.
Пит.: Ні?
Від.: Ні, я тільки посилав як пачки через пошту, бо пачки не можна було
здавати ніде. Наприклад, як загально тяжкі такі пачки, то не можна було,
то НКВД арештовували і не допускали. Так як тепер пачки не допускають
до Радянського Союзу. Так тоді з Росії до України не можна було пачки
посипати, але через пошту можна було послати. Там скільки кілограм пачку
муки чи печеного хліба. То я, мати, дві сестри й брат найменший
витримали. Вже коли вільно стало, розумієте, купити того кіло хліба
печеного в таких пекарнях малих - такі побудували лавки літні як оце тут
десь овочі продають осінню - то так такі виходили стовпи о і то на кіло
важили, на кіло й продавали, колійка стояли то. А ще що вони робили?
Така їхня вдача комуністична й оце за Чорнобиль, вони правда бояться, і
вони бояться й сьогодні правди.
