Case History SW23

Anonymous female narrator, wife of SW22, b. 1906 in kalynivka, a district center in Vinnytsia region, the daughter of a railroad employee who supported the Ukrainian movement during the revolution and was arrested several times by the Bolsheviks. Narrator describes her experiences during the revolution in a city that was Petliura’s capital for some time. Discusses various aspects of like in the 1920s and 1930s. narrator’s testimony on the famine is included with SW22 above.


Пит: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися?

Від.: В 1906-му році.

Пит.: Чи можете сказати в якому місті Ви народилися?

Від.: В Калинівці, Вінницької області.

Пит.: Чим займалася Ваша родина?

Від.: Мій батько був залізничний службовець.

Пит.: Чи в Вас до революції були українські книжки, чи Ви діставали українські книжки?

Від.: До революції не було, ні.

Пит.: Але як прийшла революція, то загально Ваша родина підтримувала українців?

Від.: Український рух. Так.

Пит.: Що можете розказати про те, як пройшов 17-ий рік? Ви раніше розповідали як розкладалася царська армія.

Від.: Все йшло по залізниці, тоді іншого транспорту не було. Ну, це все розгойдане, розрухане, що ми їдемо додому, що все наше, свобода є. Вони везли зі собою зброю, обов'язково везли зі собою зброю хто міг, то коней везли, багато було в п'яному стані, всі збуджені так були. На станції збиралися зараз, один встав на бочку, що там була, чи пачка, вже робив мітінґ, вже говорили як добре буде, як землю поділять. Всі дуже будуть задоволені, збуджені тим, вірили в те.

Пит.: Казали, що матроси дуже знущалися?

Від.: Ну, так спеціально матроси. Так, матроси чомусь всі окупували, а потім бо більше всі перейшли. То був так називаемий проти-спекулянтний загін, так сказати ЧК. Вони могли арештувати, що вони там робили, бо казали, що вони розстрілювали. Я за це не знаю, так носилися слухи. Ну то вони спеція льно на цівільне населення нападали, бо тоді було тяжко з продуктами, а спеціяльно бракувало солі, за сіль можно було дістати масло - олію, муку. То що населення місцеве не мало. То вони окупували завше. Потяг старалися. Люди тікали; вони по людях стріляли.

Пит.: А як люди підтримували український рух? Хто були ці люди, які мали симпатію?

Від.: Не знаю як сказати, а люди більше інтелігенти, люди українського походження. Певно, що росіяни не підтримували. Завжди бували періоди мали в такий час, так як називалася "безвладність” - тобто ті відійшли, а ті не прийшли. Це тривало, або кілька годин, чи 24 годин, або два дні. Ну люди сперечалися, хто за яку впаду? Завше українці. Росіяни з українцями з другими не перечилися. Українці більшу симпатію мали до того, що як ішов - так випадки були - бромовий потяг, то тоді (але я не бачила) було написано “Вільна Україна” Петлюрівське. Ну, то жінки молоко несли, хто що мав, давав через тих людей.

Пит.: Чи Петлюрі вдавалося установити владу або адміністрацію?

Від.: Був час, що установи працювали, але я не думю, що довго було.

Пит.: Чи було багато таких людей, які більшовиків підтримували в Вас?

Від.: Не можу сказати.

Пит.: Чи в Вашій околиці ходили всякі отамани?

Від.: О, у Вінниці, спеціяльно жила в Вінниці, бо я тільки родилася там, жила в Вінниці, ну то був Шепель коло Літіна, літинці, коло Вінниці були один раз я думаю на короткий час тримали Вінницю в своїх руках, Шепель був потім, ще як я вже забула, багато раз влада переходила з рук в руки, багато разів, губиться в пам'яті, але я знаю, що називали їх повстанцями, але то кругом Вінниці. Знаєте один раз мій батько прийшов, каже: -Шепель у Вінниці зі своїми буде, щоб люди не боялися. Бандитизм був, нападали, бандити користали тим, грабували, всі ж мали зброю, всі мали зброю, ми мали повну хату, мали зброю, повна хата, під кожним ліжком.

ІІит.: Ви мали також?

Від.: О, повна хата. Під кожнем ліжком.

Пит.: Чи всі вміли стріляти?

Від.: Я не пробувала, мені батьки не дозволяли, мені й сестрі, батьки не дозволяли. Але мати, тато мусили, бо, знаєте, бо бандити сильно нападали на будинки, а на родини ціли, грабували, а спеціально тоді як це розгойдана стихія йшла з того фронту - товариши, а то вони всі п'яні. То найперше, що зробили, то кинулися грабувати там у Вінниці спиртний завод. То вони той спиртний завод рознесли. Всі стріляють, ви не знаєте, цілий вечір чи в повітря стріляють, чи хто стріляв, чи куди стріляють у повітря чи з рушниці хто стріляв, ніхто не знав, темно, всі стріляють.

Пит.: Раніше Ви казали, що в 1917-му році була така спещ'яльна мода, як солдати носили свої шинелі.

Від.: Ну, всі ті, які з фронту так ішли хотіли себе почувати вільно, виявити свою вільність, не можу це пояснити.

Пит.: То був такий час, в якому більшість людей були вдягнуті в шинелях? Чи це мало якесь значення? Чи шинеля була потрібна для того, щоб більше пошани було тій людині, чи був такий розподіл цивільних солдатів?

Від.: Я не знаю. Я тільки знаю, що в військовій одежі хто хотів ходив.

Пит.: Чи там Петлюра бував у Вінниці? Чи Ви його бачили?

Від.: Один раз бачила.

Пит.: Можете сказати, яке враження він зробив на Вас, як на молоду дівчинку?

Від.: Не знаю, прибігла дивитися те, не знаєте, що сказали, що буде Петлюра, Піпьсудський, то я тоді побігла подивитися. Коло потяга вони стояли, то що я бачила.

Пит.: А як люди зустрічали?

Від.: Я не пам'ятаю. Що я буду видумувать, як я не пам'ятаю.

Пит.: Чи Ви раніше казали, що Вашого батька судили декілька разів, арештували, чи можете про це розказати?

Від.: Бачите, ми не мали свого будинку, моя сестра вже почала вчителювати, вона закінчила в Київському університеті вчительський інститут при Святому Володимирові. Вона приїхала й почала учителювати. Вже чоловік був агроном; такою трохи вони заробляли. Вона помогала той будинок будувати, батько не міг сам закінчити, вона помотала трохи. Але так було, що поскіпьки як то більшовики прийшли, то вони зараз штати роздувають. Було багато бугалтерів таких; не хватає приміщення всім. Дали приміщення коло станції, то вони сказали як гагігоай організація вона позичить 500 дол ярів на п'ять років, щоб через п'ять років кожний мав собі збудувати хто мав кусок землі. Але Бог знає, коли була куплена земля моїм батьком. Позичила, збудували той будинок, і другі службовці як працювали при залізниці то вони взяли всіх арештували, сказали: - Ви де могли взяти гроші, що ви збудували ці будинки? Ви якимсь не легальним способом. Забрали в Вінницьку в'язницю, там тримали, я не пам'ятаю скільки місяців батько там сидів, а потім зробили суд, який вони вивели на таку площу, де кіно надворі показували для пропаганди. Тоді зібрали всіх службовців, і що будуть судити злочинців. Мого батька також привели, там було десь 18, чи скількі що будували ті будинки. Ну, почали допитувати звідкі взяв гроші мій батька - це при всіх. Мій батько сказав, що йому позичила держава 500 доплрів, що ось документи на п'ять років, тоді моя донька учитюе, зять так само, вони мені помагали, словом сюди туди батька зразу зі суду відпустили, а других посадили на шість місяців також, а потім свіх випустили, бо то дурниця була, знаєте, а в в'язниці тримали.

Пит.: Це просто так щоб налякати?

Від.: Страх такий, страх такий в в'язниці тримали, А другим разом то батько був у Київському трибуналі. Батьйко вже боявся бути головою станції й попросив, щоб йому нижчу посаду дали. То йому дали касіра. Ну, якась там активістка подала заяву, що він там щось там також щось не те. Батька заарештували й забрали. Але в Київському трубуналі він сидів більше як пів року. Так само мама їздила, возила, що могла, то хліб, квасолю.   А як його вже випустили й він вернувся, то зараз захворів тифом, бо тоді галичани були, той тиф завівся після того як епідемія почалася тифу.

Пит.: А Ви раніше розповідали, що Вашого батька таке страшне зустріло, що його взяли на розстріл.

Від.: О! То це під час революції як оце верталися з фронту, то я Вам казала.

Пит.: Що було по цьому.

Від.: О, тоді так стало -ешалон ішов, ті матросня вся п'яна. Так тоді мій батько ще був головою станції. Такщо, потяг ішов, а на тій лінії другий йшов -рейки переключаються, то якщо не переключити, то буде катастрофа, потяг на потяг - поб'ються люди. Батько затримав цей потяг - ешалон з тими товаришами п'яними всіма. Ну, там не всі були п'яні. Вони значить: - Хто затримав? Ну хто затримав? - затримав голова станції. - То це він спеціяльно зробив, щоб не допустити нас.

Тоді зібрлася група: -Давай його сюди. Схопили й ввели його на таку рампу, там хотіли його розстріляти, але хтось там побіг, сказав. Там вже коменданти, вже ЧК було. Побіг туди до коменданта, сказав: - Слухайте, людей не защо заб'ють.

- Товариш, успокойтесь." То другий його забрав. Батько вже прийшов додому.

Істерика, знаєте, була це пережиття.

Пит.: Хтось з Ваших родичів брав безпосередню участь у петлюрівській армії?

Від.: В петлюрівській армії мамин брат. Один з старших братів, а другі вони так були в таких допомогальних різних установах. Потім, ми якось, всі вернулися. Вони дійшли до польського кордону, старший брат був у Галичині, потім вернувся, а ті два молодших, то вони тількі до польського кордону дійшли, назад додому вернулися. Не пішли в Польщу, якось був у Львові, а потім вернувся, але не міг вдома жити. Виїхав у Сурійській край. Боявся тут жити.

Пит.: Його вже не зачинали?

Від.: Далеко. Ніхто не знав. Далеко, ніхто не знав, там жив у Сурійскому краю де ніхто не знав, вернувся там де він жив, то зараз довідаються. Такщо, люди тікали, знаєте, хто куди знав, міняли місця, щоб ховатися.

Пит.: Чи в Вас комуністи були такі, як сказати, місцеві чи приїжджі були? Якої національності? Чи це були місцеві українці?

Від.: Ну, то різні, можна сказати. Ну різні були. Не можна сказати, що одна національність була -різні національності були.

Пит.: Чи не можна сказати, що якось було більше, чи меньше?

Від.: Я не скажу, я не знаю.

Пит.: Що можете розказати про українську православну автокефальну церкву? В Вас це коли творилося? Як люди до цього становилися?

Від.: Я забула в якому році створилася найперше. Як всі церкви були в нас в Вінниці на церковно-слов'янаському, всі належали до російської православної церкви. Тоді почався рух за українізацію церкви. То в якому то році почалася, то що ніби збори були, ну ось забула. Збори були, як люди хочуть. Більшість хотіла на українську мову, а ті які вживали російську, то вони хотіли церковно-слов'янському. Дві церкви перевели на українську - собор Казнаський і Вознесенську церкву - а Преображенський собор був російський.

Українізація церков була в місті, а потім вони пішли на село. В той час не знаю як те сталося - був покійний митрополитом єпископом Теодорович Казанського собору. То він зі своїм хором не хотіли чекати, всі бігали вдягнуті як священики, всі бачугь, як священик. То хористи три раза в нас сиділи й чекали на потяг. Розказував батько, що вони ідуть на села. То було дуже цікаво там як організувався Казанський собор там. Там була якась гімназська церква, чи щось таке там. Був чудовий хор, так і хор чудовий, що приходили різні пиди приходили слухати, бо то чудово співали артисти співом. В той час вона певно ще в Києві була Литвиненко-Вольгемут. Ну вона там співала в хорі в церкві, активна була жінка, гарна собою, гарний голос мала. Якось вони збирали гроші, помогали виїхати в Америку, якось в Москві ті гроші перевели на золото купили йому візу - хтось видно поміг, бо так просто не пустили б його; там хтось йому допоміг. Він виїхав з донькою сюди в Америку, а вона там потім опинилася в Києві -була орденоносиць і вона яко стара пощадили бо може вона така співачка велика, бо я не знаю, не скажу, знаєте, по пару разів приїздив впископ - Київській митрополит, то я любила піти, чула його промови проти уряду - гостро говорив проти безбожників, проти тіх, що борються проти релігії, так далі гостро говорив. Я дивувалася, думала. А тоді в той час загін військовий називався .червоне козацтво, може чули. Вони мали так лампаси. Потім ліквідували цю частину, то вони приходили до церкви слухати ті промови. Вони були українці.

Пит.: Цікаво. А чи митрополит київський був здібний оратор?

Від.: О, він завжди починав промову словами: -Брати і сестри. Іначе він не починав. Не казав: -Дорогі парафіяни, а брати і сестри. - І так кричав: -Брати й сестри українці. - Гарно говорив але був сивий, велика сива борода була, а лице було завжди червоне, може крові мав, лице червоне.

Пит.: А можна сказати, що було свого роду одна родина? Чи люди зустрічали українізаці з ентузіазмом?

Від.: Знаєте, так від душі то вони назвоні ніхто не виявлявся, бо боялися. Але багато лікарів різних!, така інтелігенція збиралася, багато тільки слухати спеціально його промови - його промови були чудові і так само дуже гарно промовцем був декан Іон. Він дуже гарні промови давав, така дуже вичищена мова, така інтелігентна мова.

Пит.: Кажете навіть червоні козаки приходили до церкви?

Від.: Денікинці завжди біля дверей стояли.

Пит.: В мундирах?

Від.: Сорочка військова, військова уніформа. По моєму, вони мали сині штани й червоні лампаси, а то жакет гімнастерка.

Пит.: Чи Вас пізніше не переслідували за це, що єпископ так перебував?

Від.: Ну, якось минуло. Потім як уже батько пішов на пенсію, він хотів трошки заробляти, бо пенсія мала, то на нього дуже нападали, дуже нападали. В 1937-му році була така Оковщина. Не знає чи покинути працю чи ні.

Пит.: Чи можете сказати, приблизно, коли це було коли митрополит київський в Вас був, чи це було так постійно?

Від.: Митрополит київський, по моєму, у нас був один раз, бо він мене й мою сестру раз благословив. А ми, знаєте, дівчата були, знеоковіли й йшли руку поцілувати. Батько прийшов, каже: Ось вам квіти, зараз буде потяг, коли то було таке вже забуала, але потім батько приходив сказати, що жінки везли йому в торбах пшоно, він там дуже голодував, крупи різні, тайно передавали, щоб ніхто не знав, що йому передають; він дуже бідував матеріяльно.

Пит.: А це ще було як Ви до школи ходили? Як митрополит був?

Від.: Ну, я вже тоді (не знаю скільки мені років було) доросла була, так це було, не можу пригадати, не можу пригадати роки.

Пит.: А що можете сказати про українізацію шкіл в 20-х роках?

Від.: В 20-их роках? Ну, тоді так я не знаю; я не можу це сказати. Був у Вінниці, відкрили інститут народньої оствіти на українській мові. Учительська семінарія була переведена на українську мову. Так називалися трудові школи, трудова школа була російська й рядом українська - хто куди хотів ішов учиться.

Пит.: Якого Ви погляду про таких, що тепер називають націонал комуністами, такими про яких як Шумський, Скрипник, про українське крило комуністичної партії?

Від.: Я не можу на це відповісти.

Пит.: Просто Ви уважаєте чи це були добрі люди, чи погані, чи як?

Від.: Я не знаю.

Пит.: А сказжіть, у Ваших кругах вони користувалися якоюсь популярністю?

Від.: Я не можу на це відповісти. Не знаю. Якось сказати до Скрипника, то якась симпатія була, але так дуже не може, за Шумського нічого не скажу. Не знаю.

Пит.: А Ви казали, що пізніше хористів з української церкви переслідували?

Від.: Та, артистів всіх, тих, що в хорі співали в тому Казанському соборі, я знаю це тому, що батьків говориш, він великий був українець. Його так само забрали й пропав він, або його розстріляли, або він помер, я не знаю. З рідні його то були такі, що співали в хорі, його племінниця в хорі співали, а племінник прислужував при митрополитові, при єпископі в церкві; то їх забрали. Він був уже дорослий такий. А тут діти мали по 18-20 років, то їх забрали, а та вже замужня була то її забрали, як бков був. Вони всіх беруть на облік. Вони не просять; кожний Ваш крок записаний, кожний Ваш крок, людина боїться може. Я в черзі була і то щось сказали, мене пхають, штовхають, кожний боїться той страх, то ж бо всіх на обліку тоді той ЧК чи НКВД - це ж армія, не то що 20-30 чоловік. Це армія, яка всіх мав на обліку фотографії все, що хочете.

Пит.: Чи Ви особисто мали якісь з ГІГУ клопоти, з НКВД?

Від.: А ну, того особисто не мала, так сказати. Трохи мала, трохи не мала, то все.

Пит.: Але що мусили часто міняти місце?

Від.: Сказати, я свого положення добре не розуміла, знаєте, тому я все ніби так жила то, як мій чоловік скаже, що тут будем жити, то я живу, бачите, але завжди якось страх, то як вже як вони вас зачепили, то, знаєте, вони вже тримають в своїх руках, вони вже в своїх руках тримють на матузочку вже вони вас раз зачеплять.

Пит.: А Ви виїжджали поза межі української республіки?

Від.: Поза межі України ніколи.

Пит.: Приблизно, як довго можна Вам було прожити на одному місці, відчувати безпеку?

Від.: Це залежало від мого чоловіка, як він відчував, що він не може далі бути, то він мусив міняти місце й роботи так далі.

Пит.: Чи совети це точно знали, що Ваш чоловік покійний був у Петлюрівській армії? Чи це вдалося скрити?

Від.: Я думаю, що в Вінниці було відомо, я думаю, але якось як чоловік відчував, що щось насувається, то він зараз покину свою працю, пішов до свого шефа, особисто був підлежний, то бо він дуже скоро відпустив, сказав: -їдь, ідь. Від видно знав. В Радянському Союзі не так просто міняти місце, що я захотів то й покинув. Знаю як тепер, а тоді дуже підозріло стало, бо мені радив "їдь, їдь, їдь." Бачите яка справа, мав якусь симпатію до нас. Він бувший комуністи був.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz