Anonymous female narrator, b. 1921 in Berdychiv district, Zhytomyr
region, daughter of a schoolteacher who lived in various towns.
Narrator’s mother died ca. 1928, and she was raised by father. For some
time they were in Kyiv, where narrator’s father received 400 g
adulterated cornbread daily and access to a cafeteria, in 1932 went to
Donbas where he was director of adult education program for workers
(robitfak, Russian rofak). Describes food situation connected with mines
and Russian language school which she attended because, in aftermath of
SVU trial, her father was afraid to send her to a Ukrainian school
father away from his residence. Ca.1935, narrator returned to Berdychiv.
During the famine narrator saw starving peasants, including homeless
orphans, who came to Donbas seeking food. “Once I went to take coal to
burn in the oven, and I saw a swollen man in terrible shape. I had seen
him earlier in the street; it was the sort of thing that you couldn’t
avoid seeing it. When you passed by, you could see a person lying down
begging for food or one sitting dead, and you could see such scenes so
very close, right in our courtyard. I was so terribly affected; I was
only 11 years old, and I quickly ran into the house, took a big piece of
bread that we had, and ran to the man. Fortunately, a woman who lived
across from us saw me and ran up to me. I only wanted to give that man
the bread, but she began to argue with me that I shouldn’t do it. I
couldn’t understand it: she was such a good woman, and here was a man
dying and she wouldn’t give him food. I fought with her, pushed her, and
she grabbed me, held me in her arms, and said that he couldn’t be
helped that way, that I couldn’t give him bread right then because he
would eat it and then die. He would have to be fed some other way ,and
she went into the house and cooked something, some kind of very thin
soap, and we began to feed him, so he stayed alive. It was interesting
that, when spring came and people would take a little land and raise a
garden, he was asked to guard the plots, and I remember that all through
the summer he was fed on this garden. He brought me a big watermelon
and said that he had raised it specially for me – he was so grateful
that we had saved him”. Narrator also saw the village where her
grandmother lived, including grain searches led by outsiders, people who
had nothing left, and starving children. Also heard of whole villages
that perished.
Пит: Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Від.: Я народилася в 1921-му році, вже після революції.
Пит.: А де саме?
Від.: Недалеко Бердичева, на Україні.
Пит.: А район і область?
Від.: Це Бердичівський район, сьогодні це ж Житомирська область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки в той час були вчителі, а пізніше, сім років після мого
народження мама померла, я лишилася тільки з батьком. Жили ми цілий час
у місті, спочатку в меньших містах а пізніше в Києві.
Пит.: А що він вчив?
Від.: Батько математик по фаху.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові, чи Ви пам'ятаєте?
Від.: НЕП я вже дуже мало пам'ятаю, мені тоді було десь років чотири,
п'ять, це якраз тоді батько мій скінчив інститут; університетів у той
час на Україні не було, після революції університети зліквідували і
поробили інститути народної освіти і одним з таких перших випусків був
мій батько. В Житомирі кінчив такий інститут, після того він дістав
посаду директора середньої школи в Радомишлі - це сьогодні недалеко від
міста Чорнобиля. Там власне і це був період НЕПу, жили ми в той час,
наскільки я пам'ятаю, дуже добре, що може пам'ятати шестилітня дитина з
того періоду? Там померла моя мама і ми виїхали звідти.
Пит.: А чи Ви ходили до школи?
Від.: Там я почала ходити до школи, там я ходила до дитячого садочку, а
пізніше я пішла до першої кляси і вже з першої кляси ми переїхали тоді
до Житомира, вже далі я ходила в школі, до четвертої кляси вже там. А
тоді батько працював у сільско-господарчому інституті, викладав
математику, а тоді ми переїхали до Києва. Батько знову працював у
інституті в планово-економічному інституті -такий був у Києві й коли
переносили, це вже були 30-ті роки. Так, у Києві почав відчуватися голод
і в той час переносили столицю з Києва до Харкова. Батько мій не хотів
їхати до Харкова, а тому, що якраз в той час приїхав з Донбасу
представник із однієї філії цього інституту в якому працював батько і
там треба було, на робітфакові, треба було директора, він почав
розхвалювати ще, що на Донбасі є багато харчів, що там немає голодних,
що там є хліба досить. І батько погодився туди поїхати, хоч це було
значне пониження в його посаді, бо це робітфак; я навіть не знаю, щоб у
американцькій системі шкільництва такого було. Це такі вечірні круси для
робітників, які не вспіли нормально скінчити своєї освіти, то їм
створили такі власні школи, і вони там вчилися. Ну, там дійсне коли в
Києві ми були - батько мій діставав, як працюючий, 400 грам хліба. Хліб
цей був уже поганий - це було з кукурудзяної муки ще з якоюсь домішкою,
за ним треба було стояти в черзі, й тому що мами вже в мене не було, я
мусила стояти в черзі за тим хлібом, це була зима й поки я доходила до
хати, то я той хліб з'їдала, й вже його не було, бо в хаті більше нічого
не було крім того хліба. Харчувалися ми в той час, можна сказати,
непогано порівнюючи з другими, бо інститут мав їдальню, і викладачі,
професура інституту, студенти також мали там, харчувалися - студенти
напевно мали гірший харч, бо була окрема для викладачів інституту. Я
була малою ще тоді, й за мною батько все присилав якогось студента, щоб
він мене привіз тому, що дітям уже в Києві було небезпечно ходити самими
по вулиці, могли зловити, забити й різні могили бути неприємності. Я
тільки пам'ятаю, що харчі були недуже смачні, бо я писала до своєї
бабуні, щоб вона мене забрали до себе, бо мені не смакує те що ми їли.
Як я пізніше довідалася, то в них було багато гірше.
Пит.: Де вони були?
Від.: Вони були біля Бердичева. Тоді коли ми переїхали на Донбас, там
було багато ліпше з харчами, бо це були шахтарі, й щоб вони працювати,
вони мусили щось їсти. Вже там було таке навіть невидане диво в Києві на
той час, білий хліб, була морожена риба якої було багато досить, було
всякої каші, макарони. Тоді вперше я побачила маргарину, масла не було, а
маргарина була, цукор був. Переважно ці харчі діставалися, була
карткова система тоді, харчі діставали робітники які працювали в шахтах
більше від тих, що працювали десь в адміністрації. Була система така що
адміністрація шахти дуже добре жила на той час, це переважно були
німецькі фахівці тому, що на Україні в той час не було гірничих
фахівців, спроваджували з Німеччини. Я думаю, що це були перше
комунізовані трохи німці які втікали вже перед Гітлером, то вони тікали
сюди й їх використовували як фахівців. Вони мали закриті такі свої
крамниці де вони діставали добрі харчі. Чому я знаю про це? Бо батько
був директором такого робфаку, а в нього німецьку мову викладала
вчителька німка, якраз із тих які приїхали. В неї була донька мого віку,
й вона хотіла, щоб ми приятелювали то я в неї брала лекції музики й
трохи немецької мови, але вони були такі сноби, що вони мені дуже не
подобалися, я дуже то не хотіла до них ходити. Робітники які працювали
на шахтах і які вчилися на цьому робфасі були переважно втікачі з
України й люди які - так я вже пізніше то побачила - часто з зміненими
прізвищами, це були або ррзкуркупені, або їхні діти, або якісь ще
репресовані їхні діти, і вони тому що на Донбасі була тяжка праця і
багато бажаючих не було йти туди. То на то дивилися крізь пальці. Тоді
десь навесні почали прибувати до них їхні родини з села, батьки, матері,
а жили вони всі в гуртожитку, й вони не мали місця де їх примістити, як
приїжала до когось якась мама, він не мав її де в гуртожитку, бо то
була велика кімната. Там було ну 10, 20 ліжок самих якихось мужчин, мамі
не було місця, і вони все просили, щоб ми їх забрали десь на якийсь час
до себе. Ми також мали помешкання погане, бо там не було добрих
будинків. Там були, але це були зайняті шахтарною адміністрацією, інша
адміністрація не мала таких, такої влади там, і тому власне ми мали тоді
маленьку кімнату, маленьку кухню, і коридорчик. Бо ми з батьком там
були вдвох, пізніше до нас почали приїжджати знайомі, знайомі наших
знайомих. І нераз бувало, що я рідко коли спала на своєму ліжку, бо мені
все стелили на підлозі, а якась старша бабця спала на моєму ліжку. Тоді
ще брат був малий, і ж померла мама йому було всього п'ять років, то
він молився при бабуні. Бабунине власне господарство було колись
такою матеріяльною ло для нас, кожного сезону привозили нам багато
харчів, заготіви, всього такого, то се й навіть мій батько ніяк не міг
зрозуміти як може статися, що на селі немав харчів і коли писали, що
заберіть брата мого, заберіть Юрка, що не мав що їсти, батько не міг го
того зрозуміти, що така багата була ця господарка, і раптом немав чим
дитину вдувати, дитину яку вони дуже любили, що це не було якась
звичайна річ. Тоді почали ^приходити ці такі родини цих студентів. Як ми
побачили, що приїжджають опухлі люди, гько вже затурбувався і почав
писати, щоб приїхав і мій брат. Перед тим як він приїхав 5уня моя
прислала 14 сусідніх підлітків дітей, то не була родина, просто сусідні
діти . були їхні родини вже в такому стані, що вони б вже були повмирали
з голоду якби їх вислали. Було досить далеко, треба було їхати
при радянськім способі пересування гягом. То треба було їхати майже три
доби, треба було їм купити всім квитки, треба було їм дати щось на
дорогу їсти, їх приїхало 14 таких підлітків від 14-ти, правда там були
декілька старших до якихось 20-ти років, і всі поселилися в цій нашій
одній ' наті, так що там не можна було вже ногою ступити де.
Помалу вони розійшлися по пожитках, і якось так влаштувалися, трохи
вчилися на цьому робітфахові, трохи десь, так що вони пережили цей
голод. Ще було цікавого там в той час, що я вже знала що в голод такий
хоч ми не злодували, ми не мали чогось надзвичайного, але ми мали що
їсти. Ви знаєте, молоді ціти так не відчувають того чого немав, так щось
воно в. Але я вже бачила, що люди голодують, я то вже знала, що в
голод. Одного разу я пішла взяти вугілля палити в печі в якійсь
прибудівці де то вугілля було складене, я побачила опухлого чоловіка -
страшний такий. Я їх бачила раніше на вулиці, то не можна було, щоб ви
не побачили. Ви проходили, то ви могли бачити, що лежить людина, що
просить їсти, що сидить, що вмерла людина, то ви могли бачити такі ті
сцени але так близько, в вашому подвір'ю. Мене то страшно вразило, і
мені було тоді певно 11 років, і я побігла мерщій до хати, взяла великий
кусень хліба який був і побігла до того чоловіка. На щастя
сусідка, яка напроти, побачила й прибігла до мене, й як я тільки хотіла
дати тому чоловікові хліб, вона в мене його забрала і почала на мене
сваритися, щоб я йому не давала. Я не могла зрозуміти в чому справа,
вона була дуже добра така, а тут людина вмирає, а вона не їдав йому
їсти. І я з нею просто билася, її штовхала, вона мене
схватила, обійняла й каже, йому не можна, й мені тоді каже, що йому не
можна зараз дати бо якби він з'їв той хліб, то він помер би.
Його треба було інакшим способом годувати, і вона пішла до хати, щось
зварила йому, якусь таку зупку, щось такого ріденького, почали ми його
відгодувавати і цілим нашим тим подвір'ям ми його відгодували, так що
він лишився жити і ще цікаво було, що як прийшла весна тоді дехто побрав
собі ділянки землі, щоб зробити городи і він попросився бути на тих
городах таким сторржом, і я пам'ятаю, що ' ми вже десь літом поїхали
його відвідати там на тому городі. Він мені приніс великого кавуна
такого, казав, що це для мене спеціально вирощував - він все був
вдячний, що я його тоді знайшла й що ми його врятували. То ж не я його
врятувала, якби я йому дала 'той хліб то він міг би померти, але щастя,
що побачила ця сусідка. І такий щасливий власне був з ним
випадок. То були дуже трагічні такі часи, бо на кожному
кроці ви бачили власне отих бідних людей. Що найбільш трагічне було, що
це люди які були все працьовиті, люди які колись працювали, які багато
мали всього, які були заможні, тоді в них все забрали, вигнали й вони
лишилися власне здані на таке. Я трошки знала село тому, що бабуня була в
селі, кожного року ми приїздили до того села й ми бачили як те село
мінялося на очах. Я бачила як приїжджали, скажім, в осени, перед тим як я
ще їхала до школи, то приїжджали з міста так звані ті тисячні бригади, й
вони забирали все що було в хаті зерно. Вони ходили, шукали де що в і
були такі випадки, що вони навіть забирали, ну зварений обід, якась каша
в печі чи щось таке, вони то забирали і викидали. Діти маленькі
лишалися дійсне голодні і без ніякого, ті люди вже не мали ніщо продати,
щоб щось купити чи щось таке то. Вони продавали ще, ну, якісь коралі
були такі, скажім, то продавали, колись майже кожна дівчина на селі мала
дуже добре намисто, коралі такі. Ці коралі коштували нераз стільки як
коштувала корова, для господаря це була велика ціна, то їх віддавали за
кусочок хліба чи за щось такого то. Вишивки, рушиники, полотно, все, що
хоч як було забирали зерно, приходили ті 1.000-ники як вони забирали, й
як не було в людей зерна, то вони відчиняли скрині, кожна хата селянська
мала велику скриню і в тій скрині власне весь її достаток був: там було
полотно, там були рушники, там було сукно домашнє таке, килими. Та
скриня могла бути така, що вона більша від тамтої і на ній могли спати
тоді чи щось таке, така велика скриня. То як забирали зерно, тоді
забирали так само з тієї скрині те полотно, забирали ті рушники,
забирали все.
Пит.: А що з ними робили?
Від.: Де те все дівали? Я думаю, що так: частину розкрадали, частина
продалася. Село звичайно складалося: хата, біля хати господарські
будинки, отже першим що, як почали колкетивізацію, почали робити в 30-их
роках, то вони зліквідували стодоли, поруйнували стодоли, тоді вони
поздирали ті стодоли, говорили таке що ми збудуємо один великий колгосп.
На то треба матеріялів і то звозили зруйоновані людські стодоли десь на
якесь одне місце, те дерево звичайно гнило, його розкрадали й з того
нічого не будувалося, там воно пропадало. Тоді, хати які були вкриті, в
тому районі крили багато хат соломою. Але вже після революції, кожний
почав діставати наділ землі, люди працювали, люди вже досить добре
почали господарити, й вони почали переважно крити або бляхою або
черепицею. Тоді такі ці вже люди вважалися, що вони куркулі, то їм
здирали ту бляху, здирали ту черепицю, соломи не давали, й воно вже так
тікло, той дощ затікав, і то і та хата поволі розвалювалася й то все.
Зліквідувалися коні, позабирали коні. Я пам'ятаю, що я бачила як ті коні
ходили по селі, без господарів, бо в колгоспі їх ніхто не годував, не
було чим годувати їх, і ті коні падали просто й вони гинули на дорозі. А
в селянина кінь цінився часами більше як дитина, бо як не було коня, то
не було чим працювати. Люди на то дивилися, нічого не могли порадити,
бо така була система тоді в тому, то я запам'ятала тих коней які гинули з
того періоду. Ну, ще можу вам розказати випадок один про русифікацію. Я
вчилася завжди в українській школі, й коли ми переїхали на Донбас, у
Києві ще за моїх часів ще чути було в ньому українську мову, були
українські школи. Ми переїхали на Донбас, і там відразу образила мене
російська мова, і то не така російська мова яка була на Україні, а така
яка на Московщині, якою я говорила по-російському, знала, розуміла,
читала, то я нераз не могла зрозуміти, що вони хочуть, бо це був якийсь
такий діялект, який вживали десь там далеко в Росії, якого на Україні ми
не знали. Коли батько пішов мене записати до школи, то в нього запитали
де він живе? Він сказав, що в них за плотом є російська школа. Йому
сказали, що то нічого, бо в них дітей дають за місцем замешкати, яка є
ближча школа. Тоді це був процес СВУ; в той час скінчився, і багато з
батькових знайомих були в тому процесі замішаних, дуже воювати проти
тієї російської школи батько не наважувався, він тільки прийшов до хати й
сказав: - Що ну, бачиш, є така ситуація, що тебе віправляють до
російської школи. І я його спитала: -А чи тут є українська школа? Він
каже: -Є, але вона там і там, там є далеко вона і тебе відділ освіти
направив до цієї школи. -Чи я мушу йти до цієї школи російської? -Ні, ти
не мисиш, якщо ти будеш, захочеш то ти собі порадиш. Мені тоді було 11
років. Я собі подумала, що я маю дозвіл батька попробувати до іншої
школи. На другий день я зібралася і пішла до тієї школи й переборовши
всяку несміливість, я пішла до директора й сказала йому, що я хочу
записатися до цієї школи. Він на мене подивися, каже: -А де ж твій
батько? Кажу: -Мій батько працює, його немає. -А де твоя мама? -В мене
мами немає.-А де ти живеш?Я йому сказала. А він так на мене пильно
подивився, каже: -А чи ти знаєш, що в тебе за плотом є школа? Я кажу -Я
знаю, але то школа російська, а я хочу до української. Він мене прийняв і
записав до тієї школи, так що я і далі продовжувала вчитися в
українській школі. Так пройшов 32-ий і 33-ій рік, 34-ий. В 34-му також
ми були ще на Донбасі, почало трошки зявлятися по містах, почав
з'являтися т. зв. комерційний хліб з який платилося багато дорожче, але
якщо хтось стояв цілу ніч у черзі то він міг дістати собі хліб і трошки
почали вже люди відходити ті що ще лишилися живі. Я знаю, що повимирали
цілі села - були просто замкнуті цілі села, що в тих селах нічого,
нікого не лишилося. Дуже багато тоді витворилося безпритульних дітей, це
діти були або тих, що батьки вимерли, або діти тих яких батьків
виарештували і це було таке що з ними не гла влада дати ради. Вони
робили, що вони хотіли, вони нападали, вони грабували, забивали - це
було дуже страшне явище тоді і не можна було вийти на вулицю, не можна
було ніде і тому нас малих дітей, скажім, ніде не випускали самих навіть
за два, квартали, щоб ми прийшли самі, все мусив хтось бути, бо могли
або покалічити або гли вас забрати.
Ще один такий цікавий випадок: у мене була приятелька з якою я з
дитинства вчилася. Наші батьки разом вчилися в інституті. Вона була
жидівка, її батько був злись якийсь час на Україні навіть міністром
освіти, але мати розійшлася з батьком, так вона жила окремо, а батько
був десь окремо. З цією Іною ми розійшлися з дитячого у, а зустрілися
вже як були в десятій клясі - вже дорослими майже - то вона Шені
розказувала дуже страшний вигадок, який вони жили ціле життя в Житомирі.
Вона у Житомирі народилася, то вона жила цілий час, вони жили біля
річки Тетерів власне. Тетерів і Прип'ять оце, що є Чорнобиль, вони
сходяться в одному місці оце там в оця .масна трагедія, що сталася, вона
жила недалеко біля річки і літом кожного ранку вона шс вставала, вона
ходила до річки купатися, і вона пішла одного разу і побачила на березі
відрізану людську голову - це щось було такого жахливого, що пізніше
мусили її лікувати. То був 33-ій рік, а ми зустрілися знову десь у
38-му, п'ять років після того пройшло, вона мені про то не могла
оповідати без здригання, що то такий був жах, що то була жертва, що як
то могло статися. Я не знаю, бо можливо там дійшло вже хто то був через
ями, але я вже її ніколи не розпитувала, але це власне сталося в тому
33-му році. "Отакі вам власне ті жахливі розповіді. Що вас ще цікавить?
Пит.: Яке Вам було враження як Ви бачили тих голодних дітей які були того самого віку як і Ви?
Від.: Бачите, я власне виросла в такій родині де ми не могли ніколи
спостерігати спокійно нещастя других. Мій батько, моя бабуня -
вони все старалися комусь якось допомогти, як тільки можна було,
старалися помогти, але ціх було так багато, що всім допомогти не можна
було і це було, це можливо і на сьогодні мені лишило такий якийсь
відбиток, що я ще й досі, як бачу якусь людську кривду, вона мені болить
так якби це було мені, мені особисто зроблено. Я вже була доросла, я
вже була студенткою Київського університету, як я одного разу їхала
трамваєм із гуртожитку до університету зимою, і я побачила, як вулицею
іде старший чоловік босий по снігу. Мене це настільки вразило, що я не
могла себе стримати, я зупинила трамвай і я вискочила й побігла до
нього, що він іде босий. В нього червоні, великі ноги такі
повідморожувані, по снігу йде босий. Якраз була тут напроти цього
крамниця з взуттям, і ця крамниця звичайно нічого не мала - взуття не
було, бо там якби було, то була б якась черга. В вікні стояли якісь для
рекламні черевики. Я вскочила за тими черевиками, що треба тому
чоловікові черевиків. Мене почали знову заспокоювати, казати, що немає.
То я почала просто істерично кричати, кажу: - У вас ось у вікні є,
чоловік босий і то все. Вони мені ті черевики взяли дали з вікна, я
заплатила 35 карбованців, я вибігла, дігнали чоловіка того, дала йому ті
черевики. А за той час вже повилазили мої приятелі, старші студенти і
слідкували за цим і почали з мене сміятися, кажуть: -Ти не знаєш, що це
старий п'яниця, який 25 років уже ходить босий, так що нічого не
страшного, його ноги не бояться вже. Навіть тут у Америці я зустріла
одного такого знайомого якому я пригадую, з Києва він був, він вперід
сказав навіть як він називається, він знає як він, так дійсно, він все
життя цілу зиму ходив босий, так що ті черевики він десь добре пропив
собі, вони б на нього й так не налізли, бо в нього ноги вже були
розбиті, але це є такий приклад на те, що я не можу спокійно дивитися на
ніяку таку людську біду, знаєте. Ми помагали, як могли, кому могли то
тільки, я ж кажу, тоді дійсно через нашу хату, ту маленьку нашу хату
перейшло мабуть більше сотні людей, яким так чи інакше батько помагав
врятувати життя. Але були такі умови в людей, що вони навіть якби
хотіли, то вони не могли, скажім якби ми жили в Києві, я вам вже казала,
що ми діставали тих 400 грам хліба на день. З тих 400 грам, ще якусь
частину крали, їм не давали повних 400 і нічого більше не лишалося, так
що фактично, якби ми залишилися довше в Києві ми б голодували так само,
як голодувало вся решта населення. Одиноко нас врятувало те, що ми
виїхали на той Донбас. Ми мали макарони, ми мали якийсь цукор, ми мали
ту маргарину, й в кожнім разі, ми вижили.
