Case History SW27

Anonymous male narrator, b. ca. 1921 in Donets’ke, son of an intellectual. When narrator’s father was told to move to the periphery in 1929, they went to Kalinino, near Krasnodar, in the Kuban, where the father’s olf friend, a former red partisan named Opliata, was head of a kilhosp. Narrator’s father woeked as a bookkeeper on MTS, and narrator completed 10-year school in Krasnodar in 1938. Narrator, who provides information of the collectivization and resistance in the Kuban, had somecontact with Cossack stanitsas before abd during the famine. Narrator offers interesting insights into the nature and lifestyle of local Party leadership and states that the famine was worse in the Kuban that in Ukraine, because some people in the Kuban were able to obtain help from relatives in Ukraine.

Пит.: Цей свідок зізнає анонімно.

Від.: Я хочу маленький епізод розповісти, це про ту добу, коли недалеко від міста Краснодар на Кубані почалися організовуватися колгоспи в 30-их роках, цебто на початку 30-их років. Приїхали ми туди в 29-му році, коли мені було сім років.

Пит.: А звідки?

Від.: З Луганського, Донецьке. Донецьке -моя батьківщина, бо на Донці, було село Попасне, сільце Попасне, була станиця Вигонова,  де козаків Катерина перселяла на Кубань, то є Попасне вони зупинялися, щоб попасти свою худобу, й тому назвали її Попасне.   А мої предки там і залишилися.   Вони десь з Запоріжжя, але не поїхали до самої Кубані.  Пізніше було так: тато мусив їздити з місця на місце, він сам бухгалтер, і за те, що він був у Тимчасовому Уряді військовиком, захворів перед революцією й йому не особливо довіряли і не давали можливості працювати на одному місці довго. І в один прекрасний день йому в Луганському - ми мешкали в Луганському - сказали: - ви мусите виїжджати десь на периферію - це значить, мусите їхати десь поза місто, в маленьке якесь село.  І вийшло так, що один із радянських активістів на прізвище Оплята - він був в партизанах, в Сальських степах боровся з Врангельом, як  відступали від Кубані і Криму - і мав посаду велику в цьому селі, вірніше станиці, і вона звалася село Калініно -біля Краснодару може якихсь може 15 кілометрів, може миль від Краснодару. Це була дуже заможня станиця. Всі хати були під цинковою стріхою.   Кожний мав гектар винограду.   Вони там мали спеціально американські лози винограду, які треба було на зиму закривати землею, але їхні сорти були найліпші на всю територію.   І цей Оплята, будучи козаком з тієї станиці, його назначили головою цього села  Калініно,   й  кожний  ще  продовжував  мати,   як  ми  тільки  приїхали,   своє господарство. Кожний мав абсолютно один і той-же розмір і поля, огороду і сад. Так там було колективізацію запроваджувати дуже тяжко.   Єдина різниця між зовсім бідними й багатими була, це та, що деякі козаки, які мали мало чоловіків, то вони мали робітників -наймитів.   І це, властиво, ці наймити були й голівна основа, що йшли до колгоспу і хотіли мати колгосп. Ці козаки, вони були задоволені з тим, що вони мають і вміли господарювати самі.   На Україні й в центральній Росії, спеціяльно Центральній там було всі поміщики, всі люди не мали господарської вдачі, вони тільки звикли грсподарити за дуже короткий промежуток часу, це між революцією і 30-ми, а ці мали традицію господарити самі й провадили господарку надзвичайно добре. Тому там було саме найтяжче запровадити оцю колгоспну систему, проти якої вони мали ось таке філосіфічне й психічну таку зневагу і ненавість до цього колгоспу. Перше, значить, почали тільки робити МТФ - Молочно-товарні ферми, т.зв. молочно-товарна ферма, це значить, що робили з клею цеглу й з цієї робили довґі-довжелезні стайні, в котрих зводили всіх корів. Дозвлялили тільки одну корову на господарство -все друге мусив здавати в МТФ -Молочну-товарну ферму, т.зв. І це була, як ніби перша основа. Пізніше вони застосували також МТС -Машинно-тракторні станції.  На цій станції збиралися більше ці трактори, комбайни й різні ті устаткування. Гурко, який був голівним отаманом кубанського війська, мав свій маєток в цьому, в цій станиці, і здається ім'я його було Гурко -станиця Гурка.   Але, значить, я точно  про це не можу сказати й її переіменували на село Калініна. Цей Оплята, він також належав до так званих заможних козаків. В його подвір'ї я декілька разів був, будучи хлопцем, його сину було майже стільки років, скільки й мені то він, для того, щоб піддобрятися до радянської влади, показати, що він дійсний е ідеальний комуніст, відмовився під свого двору під МТС, а йому по такому якомусь декрету віддали ту хату, де мешкав отаман Гурко. Так що він зміняв коня, свиню на коня, ліпше, як було. Там-же була маленька така радіостанція, яка по дротах передавала. Декілька хат мали вже по дротах ті голосники -можна було слухати щось по радіо. Із-за того, що він був само-по-собі військова людина, багато адміністративних не мав здібностей, він допровадив до того, що його МТС і МТФ дійшло до фінансового руйнування за рік. Тому він шукав за якимсь рахунк, щоб завели якесь рахування, тобто бухгалтерію. Там бугалтерії не було; всі крали відтіля і тому ніхто нічого не знав, що вони навіть мали. Щось було, але зв'язки ще перед революцією з Попасним селом і тато його майже не знав до того часу, але він мав зв'язок з якоюсь людиною з Попасного, той сказав татові, що той чоловік дивиться за бухгалтером. Татові не можна було вже жити в Луганському й ми переїхали до цього села. І вже які там були ті, я пам'ятаю, що кожний мав прекрасну садибу, обгороджену такими рівчаками і поле було. І станиця була довга вдовжину -це не були такі українські села, які вкупі мали хати, а ці були так зроблені, як літера ,Т.' Колосальна довга лінія і перехрещувалася ще другою, що йшла до міста й посередині був оцей отаман Гурко. Він мав прекрасну бібліотеку, й нас поселили перших, може, декілька місяців, то ми мешкали в цьому маєтку цього Гурка, а тоді пізніше якийсь козак, який втік з білої армії, то він цю хату відремонтував, але якось і нам дали цю хату. Ця хата була небіпена для того, що стільки років ніхто в неї не жив. Але якось ми там вже після того маєтку, як ми мешкали, то вже прийшлося трошечки, але ця хата вже була ніби за нами, але подвір'я і все належало до МТС. І в той час уже починали робити агітації для того, щоб записувалися люди до колгоспу. Перші агітації були що просто люди казали: - Приходьте. Люди мало приходили, ігнорували -багато пішло до міста просто на працю, але ті, що залишилися - не дуже підтримували. І тоді, для того, щоб організувати це в більш такому примусовому, більше масовому, прислали багато людей підтримувати агітацію для колективізації. Це їхнє бюро було зроблено на території оцього Опляти, то він мав колосальне приміщення де складали суху кукурудзу. І воно було засипано майже цілком. Ми там бавилися на цій кукурудзі. Просто сідали й так їхали, ніби на скейті часто. Слідуюче приміщення зробили такий офіс, контору, де збиралися оці активісти й вибирали, кого висилати. Вони вже майже працювали декілька місяців, і перша хвиля людей, яких після того їх розкуркулили, це приходять люди до хати й кажуть, що забирайте свої речі, що ви можете нести -все останнє є колгоспне, а ви виходьте. За ними привозили підводи й відвозили їх до міста, тоді на еталони й на Сибір, на поселення, так звані їхні поселення, їх так особливо ні в чому не обвинилй, їх обвинувачували в тому, що вони просто були добрі господарі. Бо вже на такому місці, як оці станиці кубанські й козацькі, можно побачити, яка людина є здібна до господарки, яка ні. Кожний отримував і мав ті самі умови. Декілька з них, я ж кажу, мали тих робітників, що приходили робити, але умови взагалі й розмір поля були однакові в кожного. Але все рівно треба якось було вибрати, хто ж був найбагатіший. Звичайно, це були люди, які ще мали якийсь фах до того: або він був добрий столяр, бондар або слюсар -вони кожний ще цим займалися. Ті люди, які робили, вони й мали. ТІ, що не працювали, вони сиділи в тіх групах активістів і плескали тільки язиками й курили махорку. І старші люди кажуть: - Діти, ви граєтеся там, ну то грайтеся, але підслухуйте, що там вони говорять, ці люди. Мені тоді вже було 11 років, і щоб сказати, що дитина в 11 років зовсім дурна то не можна, вона досить розуму має дізнатися, в чому справа. Хлопець Опляти з нами в той час уже не грався, бо вони з своого маєтку перейшли до отамана Гурка і то було досить далеко, то зі мною вже зовсім другі діти гралися і з моєю сестрою. І я пам'ятаю Анну Козленко, дівчина мого віку, бо вона мого віку - я вже вчився рік в тій станиці в школі - і її тато й мама були дуже добре ставилися до нашої родини. Вони все нам постачали продукти й були дуже відзивчиві до мене, до нас. І властиво її тато й мама раз запросили мене й мою сестру і свою доньку на таку маленьку вечерю і просто сказали: -  Знаєте що? Оці люди, що там засідають в цім приміщенні -що на долині, якраз за цією кукурудзою, за стіною було це приміщення, і нам можна було через вікно, лежачи на цій кукурудзі, чути про що вони говорять. А вони, взагалі, дуже багато курили там і багато дірок було, але можно почути, про що вони говорять й кого вони вибирають, бо там треба було голосувати, чи такого, чи такого чи когось слідуючого брати на Сибір, то старші нас попросили просто, що "запам'ятайте прізвища які.' І в один прекрасний вечір, як було це засідання, ми лежали на тій кукурудзі й почули ім'я "Козленко."   Ця дівчинка маленька, майже знепритомніла.   Ми її зразу потягли вниз, привели до хати, і вона не могла, навіть, сказати татові й мамі в чому справа, я  мусив сказати: -Ваше ім'я там казалося. Що й коли, я не знаю, але ім'я казалося. Пізніше я дізнався, що тато прийшов звідкілясь в цей самий вечір, взяв свої столярські всі інструменти, залишив хату й все що в хаті, й кожна дитина взяла собі трошки й пішли пішки до Краснодару. Пізніше я її зустрів в Краснодарі, а він уже працював якомусь великому місті столяром. А всіх тих людей, які були назначені, то забрали на слідуючий день і відвезли в Сибір до транспорту. Тато мій продовжував працювати б цьому ніби вже організовавному колгоспі, але того Опляту, комуніста, перевели в місто Краснодар, до т.зв. "Машино-истребительной станции”,  це МІС.   ОБВ -Общество борьбы с вредителями -що значить, .Компанія боротьби з ... паразітами -значить, це малярійні ті комахи, ті миші, і цілу станцію зробили на зразок американських великих фарм, на яких вони мали ті розприскувачі, Валкан, я пам'ятаю, що була американська кампанія Валкан, бо радянська влада тоді закупила це устаткування.  Із-за того, що вони були дуже дорогі, то зробили таке центральне місце, де всі ці апарати були і тоді, кому потрібно було, то їхали туди й робили оприскувальні роботи. І він перше перїхав цей Оплята й його зробили головою цих МІС, ОБВ і за якийсь час він також сталося, що йому треба було бухгалтера, такого, що знав економіку, то він забрав нашу родину до Краснодара. Не дивлючись на те, що тато не мав права мешкати там, але він зробив всі папери, що йому потрібно, дав гарантію, але в нього умова така була, що він може працювати для нього і якщо тільки він захотів би піти на другу працю, то забезпечення всі пропадають, Татові це дуже потрібно було, бо мені вже за цей час - це вже перейшла вся колективізація і почався голод на селі.   Так що сам процес, як трусили й забирали збіжжя - я наочно не бачив, а я бачив уже результати пізніше, що сталося з людьми, як у них забрали всі засоби до життя, бо на цій станції було декілька машин тягарових, котрі розвозили цей устаткування і ці колгоспи, які запрошували ці послуги, обслугу цими апаратами, вони мусили влаштовувати обід для робітників -і вже з їдою було дуже тяжко, навіть і в місті, навіть для таких людей, як цей самий Оплята.   Він уже згубив зв'язок з своєю станицею і мусив надіятися на централю. В містах давали якісь там маленькі порції і можна було купувати на картці й ати кукурудзяний хліб -Кубань була дуже багата на кукурудзу. І було дуже і голодно і моя сестра захворіла, й як результат недоїдання, вона захворіла на таку хворобу: "неправильний обмін речей" - це значить, речовин. Взагалі, це просто, знаєте, брак вітамінів і протеїнів отакій. І вона з результата цієї хвороби в 35-му році померла -вона отримала дезинтерію і в 34-му їй було дев'ять років. Настільки, щоб ми були голодні, щоб ми пухли, то ми не були такі голодні, бо тато все ж таки працював. В цій установі можна було діставати. Крім того, на цю установу давали муку, для того, щоб мукою труїти різними отрутами миш, і треба було робите такі маленькі округлені зернятка. Машинку таку прислали, що треба робити округлені ці зернятка, щоб миші їли, і давали там досить муки на це, а в цю муку тоді підмішували крейду. Забирали муку, мішали крейду і там моя родина і родина цього самого Опляти також. А миші й не хотіли їсти тієї крейди. Що то, як хто міг доказати, що то не є мука -воно все є біле. Ну, дуже нам погано не було, але все рівно. Нам з Харкова присилали житні сухарі і маленькі цукерки -це моя кузинка Світлана була і Михайло кузин, а його, значить, мама була двоюрідна сестра моєї мами, так що ми дуже часто зустрічалися, а тато його був бандурист, а мій тато, крім того, що він був бухгалтером, він був ще диригентом Північно-Кавказького Народного Ансамблю, то ансамбль тих народних інструментів. І голівним інструментом залишилиася бандура в цьому ансамблі, але було багато балалайок, багато домбр, такі як банджо закруглені, мандаліни й гітари. Так що він диригував, в нього приблизно було сотня людей, які грали на струнних інстументах, аматори й вони зайняли перше місце в цей час на цілий Радянський Союз із аматорських оркестр. Він іще займався з оцим своїм дядьком В'яненком з Харкова збіркою народних кобз. Пісні, які співали кобзарі. Я ще пам'ятаю тільки вдину пісню, що вони співали завжди під зачиненими дверима, бо моя спальня була з другого боку. Це українська козацька пісня -її декілька слів, і вони співали вдвох:

Боронив я рідну країну

Від налетів диких татар,

А тепер все пройшло, все минуло

Чорна хмара до нас у гості прийшла.

Це єдине, що мені так пригадав. Ми все з сестрою підслуховували, перекладали те. Там вони співали ці балади тих кобзарів, які були всі записані й які пізніше цілком певно пропали. І вони не тільки їх записували всіх старих якихсь тіх кобзарів, які позалишалися. Кобзарів і бандуристів, тих, які ходили по селах, переносили це від села до села ці всі балади й легенди, їх взагалі знищили разом з циганами на Україні, їх один раз заклакили на якусь збірку і всіх їх знищили. Це я тільки по розмовах в тата чув. І тато вже й його всі такі приятелі близькі збирали десь ціх таких старих людей, які щось чули й хотіли не тільки записати зміст цієї балади, а так само й музику, бо кожна мала й свою окрему музику. І в нас кожний день в хаті весь час збиралося багато людей, які оце, властиво, робили репитицію цієї оркестри, бо культурного життя взагалі, спеціяльно в таких селах не було. Зібралося дуже багато людей, які згубили, які були інтелігенцією і згубили право мешкати по великих містах, то вони мешкали всі тут і вони були більшістю членів цієї оркестри, Південно-кавказький народний ансамбль.

Пит.: В якому році?

Від.: Він цей ансамбль почав організовувати як тільки приїхав, в 29-му; існув від 29-го до 35-го років. Одним роком вони взяли першу премію. Із всіх епізодів під час колективізації залишилося в мене оця картина, як ми їздили, як запрошували колгоспи для того, щоб привозити оці машини. За те вони давали добрі обіди, й тато завжди брав і мене, й сестру, а той Оплята брав свою родину: він мав четверо дітей - мав Ніну старшу, Таїсу середню, Ліда молодша і Валентина-Йосипа - він мав четверо дітей. Моя сестра була Нона й я. То ми брали авто, ми сиділи ззаду, завжди всі наладовані, як сардини, а тато й він їхали спереду. Був іще, пам'ятаю, модель Форд; мали вони Фордзони трактори і мали тягарове авто, також Форд, і Волкан, ті знаряддя для розприскування. Ну, йще ми мали одного немісцевого хеміка й лаборанта з Росії прислали Шебелєва, це він робив ці суміші  та отрути, ті ядовиті речовини для миш і щурів. Ну, й ми часто виїздили в ці колгоспи на їдження. Я пам'ятаю одну станицю. Приїхали десь далеко-далеко й казали, що всі люди повимирали з малярії. Що малярія там була, то був факт, але люди від малярії взагалі були білі, навіть такі, аж синюваті, А це люди були не синювата, властиво, жовтуваті. А це сині, налиті водою і, властиво, від того, що зовсім нема ніякого протеїну, й люди тільки на якихсь овочах, або на воді. То вони від голоду наливалися водою, так аж бурячного-синього кольору все це. І ми переїздили, дуже помало їхали, бо якраз було пізно й дорога по цій станиці була погана. Вечером приїздили: майже кожна хата порожня, псів нема, ніякої худоби нема, лежать люди там і там і як почують, що авто їхало, до авта підходять люди: жінки з дітьми з простягнутими руками просити щось. То було. І це, властиво, було не в одному районі. В цьому селі Калініно, бо воно було близько до міста, ми часто туди переїздили, бо це його, властиво, було село, цього Опляти. Він туди часто переїздив. Там іще було досить добре. Але, один раз ми приїхали до сільради, до цього палацу цього отамана Гурка. Ми сиділи на веранді, чекали там тата, й він щось такого там розмовляв з головою новоназначеним. Приходять двоє з мисливськими рушницями і за плечіх і ведуть стареньку бабцю - арештантку. Арештували. Вона мала за спиною, так і залишили, мішок в якому вона складала колоски. Збирали колоски туди й її за це заарештували й так ще той ввійшов і каже: -Ну, ось, розпорядження було. На поле не можна виходити, й не можна збирати колоски. А вона пішла оце вранці збирати; ну, що їй робити? - Ну, що з цією старухою робити?  Забери колоски й відсилай до хати, вона й сама здохне”. Так, в школах вчили, що це є, властиво, все навпаки. Що це є, що голод скривати на самій Кубані й я думаю, що на Україні не можна було: в голод і чому казали, що голод і все це в із-за того, що кулаки сховали збіжжя. А то й не дали Радянській владі, а факт цілком певно історія показала. Я вчив, будучи в школі, то я вірив, що це є кулаки, що це погані люди, що це ті, які підпалювали й стріляли активістів всіх. На Кубані досить багато їх там постріляли або познищували.  Таких багато було випадків, бо цей же Оплята й про то казав. Він єдина людина, який мав завжди, як ходив то мав револьвера зі собою, будучи членом партії й старим партизаном, то йому давали.   То Оплята мав завжди, він мав напів-військову форму. На кожних із засіданнях, як він виступав, то розповідав одну й ту саму історії, як він був партизаном.   Як був у сальських степах, йому прийшлося перебути зиму, як відступала біла армія через Кубань, вони не могли прийти до хати, то вони не партизани, властиво, не билися з цими білими, а просто втікли й сиділи в цих степах, Сальських степах. А пізніше, як вони евакувалися через Новоросійське й через Крим і втікли зовсім , і вже центральні війська прийшли, вони вийшли з цих степів і оголосили себе партизанами, великими патріотами. Моя мама була в близькому контакті з його дружиною і за того, що мама була була все-таки з великого міста, з Києва, то вона багато в чому хотіла копіювати, як моди й так далі, і як себе вести, то, судячи по тому, яке вона мала стремління, ця пані Оплята до цих  різних, так званих "буржуазних предразсудків," то й він також любив страшенно, щоб все було. Хоч він і носив такі естетичні вбрання, але все було з самого ліпшого  зроблено. Чоботи були з самого ліпшого матеріялу зроблені. Шкіряна та куртка і навіть картуз був також з шкіри зроблений. Так що історія цього моменту в моїх очах є така, що на Кубані мусив бути більший голод і більше смертності, ніж на Україні, бо я ж кажу, що нам з України присилали, але ті люди, які втікали з Кубані, то вони більше йшли тоді на Волгу, вже хотіли обминути Україну, бо на Україні неможливо було рухатися. В Грузії і Вірменії взагалі не можно було сховатися, бо ті люди відрізнялися. Крім того, козаків там не любили страшенно, бо вони ж були, властиво, супресорами царської влади, то вони були тими людьми, які застосовували царську волю там, тому вони туди навіть не йшли. Єдине місце, де їм можна було, це йти в Туркестан, іти в Узбекистан і на Волгу, або добиватися до великих міст, так як Харків. Я ж кажу, що майже всі козаки мали якісь зла на тих, які розкуркулені були. Вони мали якийсь фах іще крім того, їх забрали звідтіля. Вони на Біломорському каналі були бригадирами й були тими головами й руками, які робили щось, а ті що були злодії, так вони й залишилися. ТІ, які зробили колгоспи, вони з їх нічого такого не зробили. Все рівно, ця система не може йснувати. Вона пізніше ще показали мені, як я попав до полону під час німців. Я побачив село українське на Полтавщині. І там я побачив, що колгоспи, а це рай там був, а люди цього не хочуть. Як німці почали ділити колгоспи старі на громадські господарства та за рік люди зробили з нічого зробили, то німці не могли повірити, ні я не міг повірити, що можна зробити таке, якщо мати щось такого.

Взагалі, психіка українського народу є щоб мати своє. Росіянин мав зовсім інакше, інакший погляд на життя. Спеціально звичайний селянин. Він звик. Його історично так пригнобили. Він ніколи не мав вільного нічого, ніколи. Історія взагалі в нього настільки, скільки б не взяли назад свободи він ніколи не мав. І тому вони трошки піддалися більше. Піддаючися більше до цієї колективізації, на їх було менше гноблення. Але все рівно, зараз туди чужинців тих людей не везуть, щоб показати, як колгоспи працюють, везуть на Кубань і на Кубані показують всім чужинцям, як колгоспи в Кубані. Кубань має крім доброї землі, ще й як би їх не знищили, ще залишилася добра господарська людина, яка могла зробити навіть із нічого, щось такого, що є ліпше. Ще мені залишилося один епізодик такий маленький. О! Яка була погана ситуація з продуктами. В Краско дарі можна було діставати кукурудзяного хліба 250 грам на день на людину, і здається 350 на дорослого.

Моя праця була, крім того, що я ходив до школи, іти й стояти в черзі, щоб отримати цей пайок. Я пам'ятаю це МІС, ОБВ, щоб підтримувати трошки свої харчові здібносте, мала парникове господарство. І, властиво, на цьому парниковому господарстві працювала оця пані Козленко Значить, донька десь була в другої тітки, бо вона весь час передавала мені привіти, вони передавали їй різні речі, щоб щось з'їсти. А вона вела парники. В один прекрасний день я пішов до черги, щоб чекати за хлібом -треба було приблизно так добру годину, дві постяти, щоб дістати цей гайок на картки. Без цього нічого ніяк не можна. І єдине моя голівна мрія була, що як відрізу? хліб, щоб він помилився, і щоб дав довісок, кавалок добрий, щоб ехасіїу було там, там кілограм 200 грам, щоб було той. І що як він відріже, якщо кілограм цілий і немає довіска, то мені нічим немає чим закусити по дорозі до хати, а то якщо він помилиться, то залишиається й ще кавалочок -він відрізує точно. На цей день, значить, крамар, що видавав хліб, він помилився набагато. Значить дав кавалок хліба, а мама все каже: - Коля, ну ти ж знаєш ти ж сам, а нам же не вистачить, не можна їсти так забагато, якщо завеликий. І ось він дав, помилився настільки, що треба було два довіски робити. Значить, один той такий великий, що мені вже незручно було їсти, а другий трошки менший. Я іду й собі їм той кавалок кукурудзяного хліба, і він такий мені смачний був, як нічого другого на світі. І тут на мене колосальний дядько налетів, вихопив цей хліб, віддав мені маленький той кавалок довіра, а той великий як тільки вихопив і почав їсти й тікати від мене. І він був настільки великий і страшний на вигляд, що я як глянув на нього, я його запам'ятав його обличчя. В цей день я приходжу до мами в сльозах весь, кажу: -Мамо, що залишилося від всього хліба. Ну, як то я їй сказав, що на мене напав ракло - на таких дядьків ми казали "ракло," напав на мене "ракло” й забрав хліб. -Ну, каже, що ж, ну то й що ж? Ну, то вона заспокоїлася. І на другий день, а ця пані Козленко, якщо огірки щось підходило в парниках, то вона все мені передавали по-секрету -а я ніс до хати. А на території цієї самої станції МІС ОБВ ми мешкали і парники були там. Ну, й один раз ми вирішили з Оплятою, з цим Валентином хлопцем, що ми будемо чекати, поки ця пані Козленко буде давати нам, давати нам огірки, давай поліземо самі. І ми полізли в ці парники. Залізли під парник і собі там потрошечку, потрошечку їмо ці огірки, які підростають. Парники досить були низькі й ми пам'ятаємо, що ми сиділи з жінкою по ті дорожці, де парник. Люди ходять взад-вперед, щоб обслуговувати парники. І дивлюся, хтось відкриває вікно цього парника, аби воно було так трошечки. Відкриває на велику розтяж і на нас дивиться, той самий ракло, що вкрав у мене хліб! Я як його побачив, трохи не зімлів! Валентин побачив -він думав, що то робітник. Він його то знав, бо він знав, що то робітник. А ця Козля, він був якийсь родич цієї Козленко, і вони в цей день найняли його на працю. Нічого не було робити, то вона взяла помічником того. Аг! Як всхопилися і тікати! Я його злякався взагалі, той злякався, що був у школі, і ми втікли на другий двір, подвір'я і через дірки дивимося, де він є, щоб якось перебігти до тієї хати, де ми мешкали. Перебігти ми так і не змогли. А він замітив, помітив, що ми там, бо він побачив, куди ми втікали і він боявся, що як ми прийдемо до цієї хати, прийдемо до офісу й скажемо, я скажу, що цей, хто вкрав у мене хліб і що його виженуть з роботи. Він баче що так мало-ломало манить нас до себе. Манить до себе й показує пару огірків. Ну, йдіть собі, той Валентин каже: -А я піду, я не боюся, що мені? Я йому, ще татові як скажу, так його вижене. А я кажу: -Це той, що в мене вкрав, забрав хліб, то він тебе заб'є. -Та не бійся, він виглядає добре. Той його посадив на коліно, почав. Дивлюся, йому нічого, то й я вийшов. Він і мені каже: -Слухай, хлопчику, я знаю, що ти думаєш, я в тебе хліб забрав. А я був такий голодний, що тепер я тобі віддам все, що захочеш -тепер я працю маю якусь і віддам тобі все, що захочеш, тільки не кажи нікому. - Ну, то я нікому не скажу, нікому не скажу - і то й ми поклялися, що нікому не скажемо. Так він допрацював аж до кінця літа там і ми завжди мали самі найліпші овочі й самі найліпші огірки, крім того, що пані Козленко сама приносила. Це така маленька історія про тих людей, з якими я зустрічався. Але хлопці, ті що приходили й мешкали поза містом, до школи, то були всі такі. Стара мала такий лиман, що вона ніби відрізалася від руху, й там вода й то багато дуже було комах малярійних і багато жаб. Жаби такі, знаєте, що страшенно смердючі, їх їсти ніяк не можна.   Такі, що взагалі, деякі з них були ядовиті.   Але люди, ті що мешкали за тим, близько до Кубані самої, це, властиво, в них цінне, вижили.   Але я пам'ятаю, що хлопці приходили в газетах завернути дві варені жаби, й вони їх їли. Кожний, цілком певно, не обвинувачувався радянською владою, а все обвинувачували цих бідних куркулів, які, властиво, й дали можливості дожити цієї Кубані до того моменту на такому високому рівні. Тоді їх всіх забрали й розпустили.

Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?

Від.:  Багато.  Наша школа, номер восьма, недалеко знаходилася від Городської ради. І так в цій школі вчилися всі діти людей, яких присилали з Москви. Не дивлячися на те, що вони мали тих присланих, але їм і прислані не довіряли. Кожних п'ять, шість місяців їх відсилали назад, або заарештовували, присилали других. І як результат цього, півкляси було бувших дітей, бувших Городської ради секретарів і робітників Городської ради, а друга половина була тіх, яких прислали недавно.  Я належав до тієї щасливої групи, що половину не мала батьків. Я пам'ятаю в мене був також Кубанський партизан, Ярошенко -Жлоба... Курсантам не дозволялося виходити з казарм.    Ціх кавалерійців мало їх на вулицях і видно було. Вони все мали свої вправи, мали своє таке маленьке, як містечко, в цій кавалерійській школі.   Але командири могли виходити.   І ми жили, властиво, І недалеко від цієї школи. Тому наш район страшенно миліція патрулювала, але райони з другого боку, там де були всі базари: Сінбаз - Сінной Базар, - стадіон, де була кожевна фабрика.  На тому боці, другий бік Краснодара був такий більш-менш промисловий, то 'там було дуже погано. Туди, як ми їздили спеціяльно на якийсь стадіон, то бачили дуже багато людей, які не знали, що зі собою робити.  Але їх, я ж кажу, що всіх забрали з Жраснодару й вивозили.

Пит.: Звідки вони приїхали туди?

Від.: Вони були всі з навколишніх станиць. З України нікого не було там, бо я думаю, що можно було приїхати, бо Кубань була відрізалася від Дону й треба було б переїхати частину Дону, а Дон і Ростов-Дон. В Ростові не було ніяких проблем. Пізніше і Ростова приїжджали оті діти тих, що працювали в Горраді, то ми розпитували, як там в Ростові. Звідтіля приїздили діти дуже вигодовані й їм нічого не було. Тут і діти тих голівних людей не виглядали так добре, як ті, що приїжджали або з Москви, або з Ростова. Але туди не можна було їхати. На Ростов -не можна, на Астрахань -нашим людям з Кубані можна було якось втікти й переїхати через Волгу й їхати в Туркестан. Або ж я кажу, в таких містах як Майкоп, тоді Тихорецька -це Тихорецька станиця - велика, яка якраз в гирлі Кубані, а брат мого тата працював на консервній фабриці, то він привозив часом консерви рибні відтіля, то він казав, що там їм потрібно було дуже багато людей, рибу ловити, то треба все когось мати. То прислали страшенно великі автоматичні машини і все конвеєри з Америки прислали, щоб зробиит з цього консервного комбінате все таке велике, але каже: - "Вредители всі их портят”. Отих треба було зіпсувати, якщо зіпсується конвеєр, то треба яких 20-30 людей набирати, то вже одна рука другу мила. А, каже: -Нащо нам їх відремонтовувати? Все рівно, людей скільки захочеш. То ті, що приходять, що тільки за харчі хотіли б працювати.  Так що по таких маленьких місточках було легше тим людям втікти.   А Краснодар рахувався центром Північно-Кавказького краю - це, як ніби область, столиця області.   Тому рахували Краснодар і околиці найбільшим опором для колективізації.

Пит.: Ну, а коли голод скінчився?

Від.: Так що, люди відчули, що скінчився, то це було приблизно в 35-му році. Тоді замінили кукурудзяний хліб на пшеничний, але картки йще були. В 35-му році ще на Кубані, ще я пам'ятаю, різні речі, як цукор, були. І вже в 36-му році з'явилися м'ясо-комбінати; все це дорого коштувало. Тато мій продовжував роз'їздити по різних селах, а мама з ним розійшлась, для того, бо вже не могла витримати це ховання. Треба було ховатися. Переїхала назад до Києва. Я кінчав десятирічку в Краснодарі в 38-му. У 38-му році було, можна сказати, що можна було дістати продукти. В 36-му році вже з'явилися так звані м'ясокомбінати. І ніби так, як тут, рівно до того, як МсDonald’s. Пару таких крмниць було, де можна пиріжки з м'ясом купити - смажені в оливі з м'ясом. Досить смачні. Я не знаю, може й можна було вже купити, навіть, солодкі тісточка. В 35-му році вже можна було щось з'їсти в ресторані, бо тато роз'їздився, то він мав що з'їсти. Така козачка одна, дівчина, приходила до нас ж господиня в хаті; то вона варила досить мало, все щось готове приносила від себе. Пам'ятаю, робили вони пампушки дуже добрі з часником, житні пампушки давали нам, але тато мені давав все такі якісь квітанції, і ті в ресторані давали якісь котлети. Дуже висмажені й такі тверді, але з м'яса котлети. Як він приїздив, то все привозив якоїсь чи ковбаси чи вудженої риби. Часто привозив вуджену рибу, бо його один брат в Новоросійському працював в Тихорецкій.

Пит.: Я дуже Вам дякую.

Від.: Не забувайте, я ж тоді був, ніби хотів бути громадянином, преданим цьому устрою і всьому, бо знаєте, то що тато казав, то в школах так учили, що їх слухати не можна. -Взглянув, і тут упав -що я почув, переводячи з російського, то один раз, під вечер, я вирішив пройтися за дворами, й за маною хтось ішов і почув, що за якіийсь, склакнув тим, затвором, ну, на самострілі. Звук затвору рушниці. Я тільки подивився на це і впав. Каже: - Ну добре, а про що ти тут написав? Тут треба зрозуміти: -Ну, каже, що треба зрозуміти? - "Ну, конечно, ато ж тот кулак меня убил й я упал." І ввесь час, ну, що вони робили і говорили між собою, то все було за дітей, не допускали, щоб діти навіть не псували собі, щоб не видали. У мене така історія була: як ми були в Луганському, тоді йще можна було жити, цебто, 28-го року, мені було шість років. Я ішов в перший кляс, ну, так, як дитячий садок їх. Бабця моя була там, то ми все з'їздились на Попасне, всі внуки туди, бо ми народилися всі в Попасному. Вона мала свою хату, де вона приймала всіх дітей. Вона була бабка. Так що всі мої кузини народилися там. Де б мої кузини не мешкали, всі їх батьки й мами приїжджали до того містечка й там народили дітей. Мама тоді від'їздили. І вона їх виховувала трошки, тоді від'їздила. І пізніше, як ми вже підростали, так ми все їздили на літо до бабці. Мій дід був знаменитий тим, що він винайшов сорт груші, звалася вона Яковлів - прізвище було "Якілька." Його звали "український Мічурин," бо Мічурин був садівник знаменитий російський -вчений акадмії, а вони переписувалися весь час і разом робили досліди над тим. Із-за того, що він був настільки знаменитий з ціми грушами і своїми науковими працями, то його радянська влада не турбувала, бабку мою. І вона весь час мала своє господарство, провадила свій садок і той садок і огород мала свій. З нею жила її старша донька, яка її допомогала й вела -також була садівниця. Вона вела те, що дід залишив. І ми, як діти були малі, все приходили до неї. Вона була побожна людина, водила всіх внуків в церкву й вчила релігійні вірші. Я пам'ятаю один із віршів в російській мові; вона сама по-російському добре не говорила, але вона говорила по-українському, дід говорив дуже добре по-російському, але цей вірш мене навчила тітка. Він називався: "Боже, говорит малютка:"Раз осеннею порою

Дождь ишёл й гром гремел,

Шел по улице малютка,

Посинел й весь дрожал.

'Боже, говорит малютка,

Я озяб й єсть хочу.

Шла дорогой той старушка

Услишала сироту:

Приютила й согрела,

Й поесть дала ему."

Значить, це і весь вірш. Ну, й прийшли ми до того, що мама не знала, що я цей вірш знаю. Це на вакаціях, перед тим, як іти до школи, це старша її тітка мене навчила. Ну, викликають, значить, вчителька: -Діти, хто що, які вірші хто знає, хто вивчив?

Ну, то я вивчив. Кожний розкаже. Ну, я думаю, я ж також вивчив. Я піднімаю руки, й оцю "Старушку," розповів. Вона нічого: -Добре, добре. Викликає маму й каже, що вчите таких віршів про Бога, навіть це не може бути. Добре, що нікого не було в клясі крім дітей і мене, а якщо б почув, то вас би викликали, допитували, що ви в релігійному дусі виховуєте дітей. То що ви собі  думаєте? - Будь ласка, скажіть, щоб він це нікому не казав більше, що він знав цей вірш. А мама: -Та я його не вчила. Вона дійсно не вчила. Ми знаємо, як виховували дітей, але, каже, по-російському вже в бабці навчили, але бабця не вміла говорити: вона говорила по-церковно- Слов'янському, вона вміла читати релігійні книжки й говорила по-українському. Попасна була все-українська така станція залізнична, пізніше зробили. Ну, то вона до мене приходить: -Коля, де хто тебе навчив? Я кажу: -Тьотя Шура навчила. Оце отакі вигадки настільки показують, як вас поза школою виховували.   Це відбиток. Вона каже: -Ніколи не роби, бо це для нас буде дуже погано, забудь про це, про Бога. І перестали нас відпускати до бабці. Ми дуже рідко їздили туди. А бабця все рівно, як я приїхав, щоб ти не казав, на коліна становиться молитися кожний день два рази і на ніч перед сном. А також, уже скільки вже здорові були, все рівно, як до неї прийшов, то вже мусив по її законам жити. Всі свята святкувала, завжди все в неї наварено. Так що, бачите, щоб бути патріотом, дитиною там було неможливо, бо батькі боялися. Навіть батьки самі по секрету робили те. Пізніше тато мій давав так: -Коля, не звертай на це уваги, не звертай на це уваги, каже, це все, це недобре. І я ж кажу, що вплив його тільки такий уже був, як мені було 18 років. Це все не є так, як воно е. Я одне, що ще пам'ятаю, як хтось зустрічався, то каже: -Чи українець? -Українець. -Але щирий українець? -Тато - щирий. Якщо питав "щирий” чи ти є щирий українець" і той відповідав, що щирий, то шачить, що можна було вірити й то тоді вони сідали тільки записували балади й легенди козацькі та й думи. Але з дітей, розумієте, навіть, я й кажу, ті діти, що були з тих членів, що в партії, розумієте, що були в уряді й яких тоді так заарештовували, вони не виноваті, а держава й уряд. "Сталін правду каже” Все казали, що в нас, найліпше живеться. В Америці, дивіться, безробіття, а в нас скільки праці. Все так подавали. Такі то справи.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz