Case History SW28

Agripina Mykhailivna Myt’, b. 1909 in Verkhnii Rohachyk, now a district center, Kherson region, then part of Velyka Lepetykha district, which was then in Dnipropetrovs’ke region. Narrator’s father had served in Petliura’s army. After revolution he had 9 desiatynas of land, perhaps 40 earlier. Life was very good under NEP, but the Bolsheviks remained unpopular. Narrator is quite religious and gives extensive information on religious situation and general events from revolution to World War II. She married in late 1928; her father was dekulakized and fled to Donbas in 1929; churches were closed in 1930. Narrator and her husband also went to Donbas but returned to Verkhnii Rohachyk in August 1932. her husband was arrested 2-3 months later. Narrator became swollen from hunger. People died both in and outside the kolhosps, and a neighboring village, Zelena, died out completely. Narrator names various relatives who starved to death, she herself survived by hiding bread, then fleeing to Donbas where her husband worked in the mines. She saw starving children who had fled to Donbas. Narrator’s father, who after dekulakization became director of a bakery in Donbas, was arrested for taking flour to starving friends and made a daring escape. In 1934 narrator went to Georgia where there had been no famine. Mentions schools switching from Ukrainian to Russian after collectivization.

Пит.: Будь ласка скажіть Ваше ім'я та прізвище.

Від.: Агрипина Михайлівна Мить.

Пит.: Коли Ви народилися?

Від.: В 1909-му році.

Пит.: В якому селі?

Від.: Село Верхній Рогачик, Великелопетинського району, Дніпропетровської області.

Пит.: Чим займалися Ваші батьки?

Від.: Мої батьки займалися господаркою, земляділлям, чи як там.

Пит.: Скільки десятин землі вони мали?

Від.: Я не знаю, чи я скажу. Дідусь мій мав багато землі, але ще в 17- ім році розібрали ту землю, а скільки було в нього, то дев'ять десятин. Бо дідусь мав машини, а тоді по три десятини на чоловіка давали. Отже ж, коли прийшла реформа, що стали на прожиття давати землю, то здається по дві десятини, то мій татунь дістав щось 16 десятин, і дідусь десятину тоді. Але при НЕПові, знаєте НЕП, можна було орендувати землю. В нас там були німецькі колонії. Дуже гарний степ, і дуже добре родили, й там мій татунь орендував землю. То скажемо він мав яких, може 40 десятин, арендував, бо то при НЕПові дали волю, що можна. І люди розбагатіли відразу, дуже працювиті, бо то кожний для себе. І так тяжко працювали. Ми були вже на хуторі; дідусь пізніше пішов на хутір. І правда, тяжко працювали, робітників не можна було тримати, але були такі люди, що мали землі мало, й каже: - Дядьку, ви мою землю обробіть, а я в вас буду працювати. Добре, так усіх треба було. То в нас, вже при НЕПові, одна жінка жила, вона літо й зиму жила в нас, помагала. І один сусідський дядько, який мав п'ятеро дітей, три десятини землі, каже: - Я буду в вас працювати, а ви мені обробляйте ту землю. Так мій дідунь, і тато вже, разом обробляли йому землю, три десятини, все йому й віддавали, а за те він у нас ціле літо жив, і часами зимою. Отака господарка була.

Пит.: Це було до колективізації, так? Це при НЕПові?

Від.: Це при НЕПові, до колективізації.

Пит.: А коли почалася колективізація в Вашій околиці?

Від.: В 28- ім, здається, бачте яка голова, здається в 28- ім році, бо в 29- ім році вже куркулили. Хто не хотів іти, в 29- ім розкуркулювали заможніх, заможніших людей, які то були багачі! Колись було багато, а то, бо своїм трудом нажили.

Пит.: При НЕПові, яку частину урожаю брала держава?

Від.: О, добре водилося, при НЕПові, добре пам'ятаю, як сьогодні, мій тато мав одну десятину зробити чорний пар, знаєте що чорний пар, обробить, вона 250 пудов дала, одна десятина! Я буду плакати, як буду розказувати.

Пит.: А ясу частину держава хотіла?

Від.: Держава? ПриНЕПові?

Пит.: Так.

Від.: При НЕПові щось не так багато, я вам не скажу, ще була замала, а могли розплатитися, і собі зоставалося, і здавали, такий був великий магазин, на посів хліб, туди здавали, і собі багато оставалося, то продавали на всі свої потреби, а вже як перед колективізацією, то накладали, так казали "плян до двору," так багато, що їх в нього не було, віддавали люди все, віддавали, а потім нема вже. Ну, а тоді: - А ти, каже, не виконав плян до двору, тебе треба розкуркулити, забрати все, до держави.

Пит.:   А як відбувалася колективізація в Вашій околиці?

Від.: Як пройшла колективізація?

Пит.: Так.

Від.: Дуже тяжко. Люди не хотіли. Люди, так вже на тих, не питалися - забрали в їх усе, в багатших, і з бідних. Але бідні не хотіли йти, бідні віддали своє останнє: -Вам віддам одну коняку, бричку, чи там корову, заберіть її, а мене не чипайте, я не хочу йти. Але мусили йти, як вони зробили голод, тоді люди пішли, вже там давали кусочок хліба їм.

Пит.: Скільки осіб було в Вашому селі й Вашій родині?

Від.: Дід, бабця, тато, мама, й нас п'ятеро дітей, четверо сестер і один брат.

Пит.: А скільки було в селі?

Від.: У селі скільки родин було?

Пит.: Так.

Від.: Село було дуже велике, було два приходи, дві церкви, колись, як їх повалили, велике, але батько жив мій на хуторі, а хутір мав десь може 50 родин. І всі добре жили, і всіх розкуркулили, майже всіх. Деякі пішли в активісти.

Пит.: А що Ви пам'ятаєте про владу в Вашому селі, наприклад, які люди пішли до партії в Вашому сел і?

Від.: Дуже мало пішло. Скажу вам-молодь. Батьки плакали:-Що ви робите?

Бо ж перед тим, скажімо до НЕПу, ми мали свою ж Україну, проголосили, й люди всі раді були. А потім прийшли більшовики, й люди були дуже обіжені. Спершу ніхто не хотів, а що більшовики почали, не подобалося. А молоді, як молоді, то отакі пішли - ледачі, я там скажу по-українському, ще каже вам до праці, ледачі, які не хотіли працювати, любили довго спати, зазіхали на чуже, ото ж подумайте, отакі пішли.   І не всі, таких людей багато, що не хотіли йти, але примусили. До речі, я вам скажу одне, як тягпи тих коней до колективізації та забирали, ну йще хто пішов, кажу вам -ледачі. Коні подохли, корови ж не встають, їх піднімають.  Я це своїми очима бачила.  Люди голосять по хатах. Це в біда була, біда. Таке село, такі люди заможні були, зробилася пустиня, пустиня. Самі церкви закрили в 30-ім році.

Пит.: В 30-ім році?

Від.: Так. Сичі гудуть, люди плачуть. Жах! Але я вам скажу, що нашого батька розкуркулили в 29-ім році. Я вже була замужем. Я в кінці 28-го року оженилася. Мого чоловіка - бо ми жили ще з батьками - батька в 30-ім, бо мій батько був дуже активний, служив у петлюрівській армії, то вони його гонили, бідного, він не мав життя. І його найперше розкуркулили й сказали, що через його люди не хочуть іти в колгосп; він пропагує. Він майже тільки ноччю являвся додому. І вони розкуркулили мого батька, його не було, він десь купив собі - я не знаю чи показати - документи другі, і так зробив, що до нас станцію 45 кілометрів була. Він так зробив, всіх на Сибір вислали, а він був дуже такий комерційний, він, ну, десь був і купив собі документи. І нашу родину - діда, й всіх дітей, я не була вже, їх окремо посадили.   Передали якогось листа й сказали, що на тій станції ви мусите встати - на Ясинуватій, така маленька станція. Тих людей всіх повезли на Сибір, а мою родину на тій станції висадили. Це було, я думю, за гроші. Батько в страху брав гроші від мене, він комерційний був, то все так зробив. І він їх тоді забрав на Донбас.

Пит.: Усіх?

Від.: Так. І тому вони не попали на Сибір. Тепер я скажу вам за цього чоловіка, який в нас він жив. Бідняк. Три десятини землі, п'ятеро дітей. Він у нас жив, ми його обробляли. І як прийшла колективізація, то він плакав: -Я що, дядьку, я буду в вас? Мій батько каже: -Яким, де ж ти будеш у нас, як в мене вже нема нічого? І вбий! Ну, що будеш робити? І він пішов. І померли з голоду. Двоє старших дітей десь пішло, троє вмерли, й жінка, а його засудили на 10 років -він пішов колоски збирати -пухлі ж лежали. Батрак, бідний. Його засудили на 10 років. Пізніше вже мій батько зобачив, що там його нема, певно вмер. Так уже засудили його. То він був як наша родина.

ІІит.: Чи Ви ще жили на селі, чи Ви також виїздили?

Від.: Ну, я була на тому ж самому хуторі, бо то було по-сусідському. Отже коли мого батька вивезли, й я вже почула, що вони не на Сибірі, то я давай свого чоловіка просити, що їдемо й ми туди, бо ж ми тут не сьогодні-завтра, вже чули ми, розкуркулять і твого батька. І ми так поїхали, в 30-ім році вже ми виїхали туди до батька. Батько там нам місця знайшов десь. Мій чоловік працював уже, а я була "прана”, в першій вагітності. На Донбасі. Тепер вертаюся. . У 32-му році моєму чоловікові треба було на призив, призивати, регіструватися, бо він би робив, такий був закон, хто з такого року, що мусив призиватися, мусить їхати там, де він родився, і там призиватися. Отже, в 32-ім році, може в серпні, ми приїхали сюда на село, Верхній Рогач, де мій чоловік родився. Десь попросили, жінка нас упустила, маленька кімнатка, поки він, місяць, два, зарегіструетьсл. Але ми знали, що його до армії не візьмуть, бо він не надійний, бо він з розкуркуленої родини. Пішов він до регістрації, йому сказали, що передамо твоє діло аж у район, і тобі може за місяць скажуть. І ми мусили там жити й ходити питатися. Коли прийшло назад наше, чи його приймуть, чи не приймуть до армії, сказали-подали аж до району, то -до області, аж за три місяці. І тим часом ми може два, чи два і пів місяці пожили - чоловіка заарештували. А що ж мені робити? Арештували його, була сільрада, як у селі, там де священик жив. Священика вигнали. Його заарештували два поліцая, а то такі, я їх знала - свої сільські. Я пішла до них, другою вулицею, я дивлюся -його посадили, така комірка була, а самі пішли докладати до директора. Подивилася в вікні -дошками забите, я відірвала дошку -їх там два сиділо. Кажу: -Вилазьте, бо ви пропадете. - Знали, що не дай Бог чоловік попаде за розкуркуленого батька -вилазьте! Та я що? Вилазьте! Та я що? Вилазьте! Сміливо! Вони вилізли, і тут зараз млин, і там кукурудзи, і пішли. І я пішла скоренько другою вулицею додому, то недалеко було. Ось приходять міліціонери. - Де твій чоловік? Кажу: - Ви взяли його, ви відповідаєте за мого чоловіка - а то може б не була така смілива, якби якийсь кацап. Кажу. -Ви відповідаєте за мого чоловіка, ви взяли його. Мій чоловік побув там десь уночі, вночі прийшов, забрав що є, і поїхав на Донбас. Ще пару днів приходили та й питали, дивилися чи нема. Ви забрали, кажу, мого чоловіка, ви й будете відповідати за нього. І так він поїхав, а я жила аж до 33-го року до мая місяця. І страхіття надивилася. Сама була пухла, і до того ще була... Боже мій, ми як приїхали, то купили, бо можна було купити ще в 30-му хліба. Забирали, але люди збирали -купили й сховали його. Знаєте, в тій хатинці, де ми жили, такий був припічок, і туди можна було всипати й покласти, дошки замашані були, шукали, але вони не надіялися -куркулів, то находили в ямах - бідна хатка така, не надіялися, що там щось є. І не найшли. То тим я спаслася. Таку цеглинку відклею, витягну трошки було муки, то було добре. А як не стало муки, то пшениця. То пшеницю в пічці посушу, а тоді макогоном потру, і то зварю щось. І тим я жила. Ой! Вже пройшло 50 років, чи більше, не можу собі уявити-як це могли люди прожити?! Як я могла прожити? Гонили ж на колгосп. Люди ж вже падали, пухли, але там якась кухня була. Загонили на працю. Ну куди, підеш туди, давали там, люди ж сходилися, бо ж треба щось їсти -по мисочці якогося супу. Але діти бідні стояли в черзі, щоб як поїдять, води ви лють у казан, помити, й вони з кухликами там стояли, щоб їм дали, о! То був жах! То було невиносиме щось. Ну й так, таки я дожила до 33-то року поки дитину родила, ще було. І мама виїхала ноччю за мною, і забрали. Я поїхала до чоловіка.

Пит.: Ну, як Ви родили дитину, якщо Ви не мали досить їсти?

Від.: Ні в кого не було. Одна старушка була, що я в неї жила. Нас тоді не приймали ні до шпиталю, та й шпиталь той, чи він працював, чи ні, я далеко була від нього на другім приході де той шпиталь. Я кажу -Що мені, що Бог дасть. Я дуже в Бога вірила, ну, що буде? Що Бог дасть. Бігала сюди-туди, бігала, вже чую, що вже, а ще то перша дитина, почала стукати в двері до тієї старушки. Та старушка прийшла, і врятувала мене - прийняла дитину, вже два роки як ... вона вже старша жінка. І там в час з тією дитиною, сусіди були надійні, приходили, поки я ще лежала, палили мені хату. Там де в кого ще була коровка, то приносили ще молочка трошки, поки я відійшла. І то, неправда, воно родилося -воно вмерло, воно не жило. Таке ж довгеньке, отаке ж пальчик сухеньке. Перша дівчина. І так дожила. Аж поїхала я на Донбас, то вже був 33-ій рік, правда, мій чоловік встроївся в пекарні, бо біда, бачив на селі велику біду. І була квартова недалеко коло пекарні. Може будете тепер питати?

Пит.: Ні, а що Ви бачили на дорозі?

Від.: Оце ж я хочу вам сказати. Та пекарня пекла, бо то був Донбас, де добували руду, під землею. І вони мусили тих людей тримати, то пекарня була для робітників, які в шахті працюють, їм давали по 500 грам хліба. А дітям, утриманців, нічого. Декому там, старий працівник, по 200 грам давали. Мій чоловік у пекарні, то вже йому 400 грам давали на день, а дітям, хоч не була я ще, дітям нічого не давали. Той хліб пах, як пекли. Боже мій! Скільки йшло -і старих, і малих на той зов, на той запах хліба. Це була, це було місто Макіївка, шахта Чайкина. То на шахті. Скільки людей йшло! Ідуть, падають попід пекарнею, діти такі виглядали, маленькі, такі років по 10, яке вже могло йти. Але вони виглядали може на 12, ну, старі люди - діти виглядали. То було неможливо дивитися. І вони день і ніч там стояли, деякі вже померли, чи й ще не померли. Кожного вечера, тільки стемнів, під'їжджало таке авто, ми звали "чорний ворон”, і то вкидало всіх -хто ще живий був -було не було -віконечко, я бачила, в тім же кварталу була моя квартира -той живий, ще ворушився, і мертвих забирали. І то кожної ночі, а вдень знову понаходять багато. Тепер мій чоловік приносив куски хліба. Я не раз виходила, кидала туди й тікала, а останній раз вже не можна було, вже й не раз не можна було. Вони обгородили колючим дротом, щоб ті люди не підходили близько. Закрутили, щоб ніхто не ходив. То жах був. То такий був жах, що я не можу. Отака біда була. Ну були, скажімо, в мого чоловіка соизіп, бо його тітки брат називався Іван Ляшко, бідний, четверо дітей мав, там скільки землі -не знаю -коровку, коняку, сказав. А вона була баптистка, там в Росії давним-давно баптистів ненавидили, він сказав: -Нате може все, а мене не чипайте, моя віра не дозволяв мені йти в колгосп, бо люди не хотіли йти в колгосп. І що ви думаєте? Його заарештували, забрали. Він віддав корову, коня, все -тільки мене не читайте. Його заарештували, а жінці повибивали вікна. Жінку викинули, жінка приходила, й сказали: - Ніхто не пускайте, бо хто пустить таких людей, кого з хати виганяють, то й того вигонять. Жінка походила з дітьми, і то була зима, жінка походила з дітьми, наніч прийшла в хату, влізла в розбите вікно, з дітьми сіла. Прийшли другий раз викинули. Тоді що зробила -я сама свідок -прийшли другий раз викинули. Тоді що зробила -це мої, я сама свідок -прийшли, запрягли воли, стягли дах з хати, розбили зовсім піч у хаті, що жінка вже не могла до неї. І пішла, і певно, казали, як батько пішов, вона десь умерла з дітьми. В 30-ім, вернувся, вже людей, які не хотіли йти в колгосп, вони же їх на Сибір. Забирали все на брички й вивозили - такі в нас були глибокі балки, із снігом. Вивозили, й туди викидали тих людей. В сніг. Кажуть: - Живіть, як хочете. Куди ті люди підуть? Батьки, правда, такі вже що могли, десь пленталися. А діти? Мерли! Померли, вмерли там. Не можна без сліз розказувати.

Пит.: Вертаючися до Вашого села, Ви сказали, що в 30-ім році закрили церкву?

Від.: Так.

Пит.: Хто очолював боротьбу проти церкви? Хто закрив?

Від.: Ще в якімсь, може, до 30-го року, приїхали в нашу церкву й забрали все золото. Дуже багата була церква, бо то великий приход. Вісімнадцять пудов, тоді казали мені, що 18 пудов золота забрали -забрали хрести й все. Люди збіглися, збіглися жінки, чоловіки старші. Це було якраз - забула в якім році - але було ще, що це орали люди, ще не було колективізації, це ще до колективізації. На степу всі молоді, а старші збіглися, та куца! Розігнали й забрали. Все. Ну й ще, ми, ще правили в тій церкві, вже по-старому. Забрали в той час священика. Мій батько близько там не був: десь у полі був, але він належав до ради церковної, де там щось помогти йому. І його забрали, посадили. І він сидів цілий рік. А тоді за те що, і збіглися люди і не давали з церкви, добро, щоб забрали, а його навіть не було близько, він був у полі. І ми ходили до всіх людей з списками, що його не було, він нічого вам не робив. Його випустили. Випустили, але це ще до колективізації. Так. А потім, священиків арештували, який приїде, послужить -не стало -ніхто не знає, нема, нема священика, нема церкви. А тоді закрили. Закривали вже церкву, я не була тоді в селі. Не була. Ми були якраз на Донбасі. Як я вернулася, і моя дівчина родилася, я ше ж хотіла її перехрестити, не було вже ніде. Аж деякийсь час в другім приході ще не була закрита, хоч священика не було, а церква ще не була закрита, так сказали мені, що прибуде священик сюди. То я дочекалася, й ту дівчину перехрестила там. Так що моя перша дитина була хрещена ще в моєму селі. А вже ці як родилися, то ті родилися на Донбасі. Хлопець родився, маю старшого сина в Вашінґтоні, в 36-ім році. Вже ми були на Донбасі. Дівчина, та Ліда, народилася в 38-ім, на Донбасі. На Донбасі, село, місто Макіївка. Була церква, вони її тримали, бо туди приїздили з-закордону, але ніхто не ходив до неї; вона ото далеко, ми також не ходили. Як. діти родилися, то мама моя дитину, під полою, ото пішла десь, не до церкви, до священика й там похрестила, а потім і хлопець, як родився, і так, і в сестри моєї, то вона хрестила їх, під полою десь з священиками. Священик коли-не-коли служив у тій церкві, а так він ходив, уставляв шкла людям, отим він жив. Так ото хто під тим не знався, секрет був -похрещених людей, але вдалося мені їх похрестити, бо багато нехрещених, і зараз нехрещені напевно.

Пит.: Чи була школа в Вашому селі?

Від.: Так, була школа. Ходили діти вже, при колективізації вже почали жінок неграмотних "лікнеп" називали. І ось, я жила ще в тій хатинці, прийшли, записали мене до школи. Думаю -записуйте, що буду казати? Пішла до тієї школи, зустріла там усіх, хто там ходив до п'ятої кляси, вчителями. Кажуть: -Чого ти прийшла?

Кажу: -Записали, я не хочу, прислали записку. Вже все робила, що вони кажуть, аби не чигали. Не рада була, вони тоді відіслали мене, послали записку в сільраду, що ви таких не кличте нам, бо вони більше нас знають. Ну й прикріпили до мене там трьох, чи чотирьох жінок, щоб вони ходили, й я їм показувала букви, ну я була рада, що мене не чипали. Все одно - кожний день приходили: чим ти живеш, що ти їсиш? Нема нічого, взяли

Пит.: Чи то була українська школа, чи російська школа?

Від.: Прошу?

Пит.: То була українська школа, чи російська школа?

Від.: Була українська до колективізації, після революції, як оголосили, а потім перейшла на російську. Заборонили все українське. О, як дозволили, так процвітала - пісні, все -зразу ж стала наша Україна. Скажімо -мій батько, він все офіцером був, але його поранили, він не був на фронті, і він обучав тих рекрутів. І так недалеко, на горі: -Один, два, три, марш! І всі так ходили, такі раді були, що це ж своя буде держава, своє військо. Але недовго. За те так відповідали. Недовго зразу ж забрали вчителів, які вчили в українських школах; він був Гончар(?) такий, композитор, який пісні вчив, то я ходила, співала. Не стало, не став і ніхто не знає де дівся. Ех! Напевно. Ми ж ще були молоді, заборонили співати "Як умру...”, і все. Ну, а що нам! Співаємо. Підходить: -Що ви співаєте? Цю пісню не можна співати. Ну, то ми на хвилину перестанемо, а десь зберемося, і так і співаємо своїх українських.

Пит.: А як відбувалися свята при НЕПові, а потім, після колективізації, наприклад Різдва і Великодня?

Від.: При совєтах?

Пит.: Так.

Від.: А, ми справляли. А що ж, старші люди тепер, нам усе одно -Різдво ми справляли. Церкви вже не було, вже я на Донбасі жила вже після того, то на Паску й пасочки пекли, і нема куди посвятити, але то ми собі зберемося і співаєм молитовні пісні. Празнували, празнували, поки вже ми вернулись з Кавказу, перед війною, перед Дургою світовою, то й тут ще прийшли до мене, ще я тримала іконку, і тримала рушничок, нараз прийде якийсь там: -Що ви це? То я: -А що Вам вона мішає? А люблю, кажу, то. Нехай. І паски пекли, не було церкви, але сходилися, знали, що це наше свято. Ніколи не забували того. І діти знали, малі оці, бо казали їм, що це. Ніколи не забуду, може це не можна казати, але я скажу -діти пішли до садочку, всі мої діти, там же ж учили їх, що Сталін сонце, Сталін батько, як поїдять, то вони отак молилися: -Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе життя. Приходять, а уже тато мій був: -Що ж вас там учили? -О, ми так молилися Богу. -То ж він, сукин син, забрав у нас усе, а ви йому Богу молитеся? -Нам так учителі казали. А він начне їм розказувати. А я до їх кажу: -Тато, ну що ви дітям кажете? Діти там скажуть. Вони розумніші за тебе, вони не скажуть, що їм дідусь сказав. Прийде, газету любив батько, це він не прозівав: Прийде газета й на всю газету портрет Сталіна. Батько зараз плює на нього, очи повиколював. І діти бачуть! -Тату, що ж ви робите? -Та ж діти! -Вони розумніші за тебе. Видирав той потрет, йде до вборної. А діти бачуть. -Вони розумніші за тебе.Дивлюся, без тата, без нікого, як дістанем газету-діти вже виколюють очі. Ви знаєте, так переживали, переживали. Правдивий клопіт. Тоді так, може Бог дав, що тих дітей спаслося, підросли, то треба було йти в партію, і скрізь, для того, щоб жити. Але дав Бог, що так, що зараз не на улиці. Навчив їх. І то прийшла війна, я працювала в тій лябораторії, що називали так - санітарна станція. І ось директор, директор був розкуркупений також, бо й сидів, партійний був. А тоді дозналися, що він був з Житомира, що він розкуркупений, і забрали його. І він сидів, і певно теж гроші спасли його, випустили, тільки забрали партійний квиток. І коли я поступила на працю, він тоді почав так звертатися хто більшовиків любить, він почав, за п'ять хвилин їх звільняв. А був більшовик безпартійний, і активний. І при так, що прийшов, що працівник, за п'ять хвилин -спізнився до праці -звільняв. І він звільняв тих, що Сталіна хвалять. Ось я поступила до пращ. Він чомусь дав мені квартиру разом з його квартирою. Я працювала в тому відділі, де хворіють на сказ, від скажених собак застрики. Тут дають застрики собакам, там не давали, там кого вкусить собака, тому давали. Ось я з лікарем працювала, вона приходила. І були такі, що з району, то був такий шпиталь, що вони лежали. Отже він прикріпив мене туди, щоби я за ними доглядала, значить як господиня. І потім, як прийшла війна, він каже: -Що ти мусиш із нами евакуюватися, з більшовиками. Я кажу: Іван Мартинович, я не в директор, я вас усе слухала, а цього не можу вас послухати. Я вже, кажу, їздила, об'їздила скрізь, а тепер, як ви мене заставляєте, щоб я з більшовиками евакуювалася, я не буду. Як ви мене заставите, то я візьму, кажу, на шию петлю, камінь, заберу дітей й піду в Дніпро. То він: -То ти, каже, мій брат, я тебе давно бачу, що ти таке... Каже: -Завтра прийдеш, ще поговоримо. Казала: -Я тебе тримати не можу, але я не поїду нікуди. На другий день прийшла до нього, він каже: -Добре, я знаю твою історію, то повір мені, що я б, каже, також не поїхав би, але я мушу. А тебе не буду чипати. Але чоловіка не забрали в військо, бо він прикріпив, де я і чоловік твій там робив. Візьму, каже, твого, але знай, що він на третій день вернеться. І до тебе, якщо хтось постукав в вікно, щоб ти пустила.

Отже, на Кубані була моя тітка, тільки дай адресу, я свою родину туди відправлю до твоєї тітки. Кажу: -Я вам дам з охотою адресу. Дала йому адресу, він відправив свою жінку і двоє дітей в них було, туди, а сам забрав усю лабораторію, чоловіка мого, ще пару людей, таких яких належали туди, хто робив і поїхали. І то справдилося -на третій день мій чоловік вернувся. Десь переправилися через Дніпро, якесь село, і він сказав тоді, не всім, моєму чоловікові й ще один, бухгалтер: - Щоб ми вас тут не бачили. Втікайте! Щоб я вас тут не бачив! Мій чоловік і той другий останнім катерем переправилися через Дніпро, бо тут уже німці наступали. Тут німці йдуть, а ми в скопі, всі чисто -нема чоловіка, думаю - пропав чоловік. А він не міг дійти до нашого двору, там сусіди забрали його за те, бо він був умундірований. Кажу: -Скидай, бо ти пропав, німці заберуть. А німці, кого зустрічали з мужчин молодих, забирали. І він там в окопі передягнувся, як тільки перейшли німці - перша полоса - з'являється мій чоловік! Боже, скільки раз, то вже так, я кажу, тільки Бог помагає. Більш ні на кого ми не надіялися. І так мій чоловік. А потім, як евакуювали вже, совєти верталися. Ох! Мій чоловік каже: -Ти осталися, бо евакуюють нас, а ми ж, кажу, я не остануся без тебе. І так не відставала від нього -куди ти, туди я. А діти, але ж я не остануся! Не можу остатися. Ще над Дніпром тут то бомблять вже совєти, це було якраз у 42-ім році після Покрови, почали бомбити наше місто. І ми поїхали, я поїхала з ним. Ми ж поїхали тільки за 600 кілометрів, а потім німці одіб'ють, і ми вернемося. Поїхали ми, мій батько пізніше, вже їх евакуюювали пізніше, а мама осталася. То як батько знайшов нас, ми 600 миль були, перезимували.

Пит.: Я би хотіла знати, Ви сказали, що коло Вашого села була німецька колонія.

Від.: Коло нашого села?

Пит.: Так. Що сталося з ними під час революції?

Від.: Я вам скажу, я була мала, я знаю добре. В 17-ім році, в революцію, їх розграбили люди. Вони повтікали, а люди їхнє майно все розграбили. Земля осталася. Коло нашого села було три економії, і то багачі, німці. Один був Гемстик, а других вже забула. Три економії. Один був Щербаков, це, я не знаю, як вроді то трохи і українське е. А одна економія була, то була якогось князя Михайла. Де він взявся, ніколи не знайшла, якого він князівства було, який давно вже там був і дуже помагав цьому селі, де ми жили, так яких із 1600-их років. То наше село було Верхній Рогачик, це було козаче, воно ніколи не належало до панщини. Бо той князь, який був, то він все це село, й школу поставив, і дав землю, і не було до панщини, то мені мій дідусь розказував, я то знаю все. А ті економії то ж також тоді повстали, як ще Катерина роздала. Я пам'ятаю, що мій дідусь співав, каже: -Суча баба! Степ широкий занапастила! Так насадила. То кажу: - Дідусю, "вража баба," вона суча. - Я не раз було пристаю: - Дідуню, а чи ви козак? -Ні, я не козак. Мій дідусь був козак. Та то було, я була мала, то в тіх економіях вони дуже добре жили. І вони ті економії просто розграбили, я не знаю хто - всякі люди, безсовісні, скажу, бо наш дідусь не їздив. Один, він тоді щось трохи вертали, вони приїжджали назад, розпродували, пам'ятаю дідусь купив великий годинник. А землю орендували. То мій тато вже орендував ту землю у НЕП. Дуже земля гарна, родила багато. А люди ходили туди працювати, я ще й пам'ятаю, що було, вже при мені вже ж не ходили, бо то було така приказака: -А тобі тут невігідно -піди до економії, і там тебе бідний погоне - там вбивали, там всі наші українці. То ще Катерина Велика ограбила людей наших. І німців насадила. То я бачила, що ті економії -ооо! Люди багаті були. А пізніше, вже як їх розграбили, ту землю, ту землю, їздили по всій економії самі провадили.

Пит.: А що сталося з ними під час голодівки?

Від.: Прошу?

Від.: Що сталося з ними під час голодівки?

Від.: Вони закордон поїхали. Вони повтікали. Вони поїхали закордон. Скажімо мій дідусь не був економіста, коли він був, він мало землі мав на Україні. І коли, я не знаю в якім році, в 1900-му може перший, чи другий, в якихсь роках, він був, як він мені завжди казав, що мені казав: -Ти щаслива, ти школу маєш, а як я ходив, каже, то ще школи не було, мене вчили дячки, ну якась там була три роки, а потім, каже, дяки вчили. Ну, а хвалити Бога, він був якимсь писарчуком, каже то мене навчили на писарчука. І от, як була ще, до більшовиків, волость, то він там писарював. І напевне заробив гроші, що землі було небагато, а в нього були гроші. А десь тоді був називався Царицин, а потім Сталінград, а тепер Волгоград. Там була земля дешева. То він туди поїхав, як тільки мого батька оженив, а той ще молодший. І там, певно, сам тяжко працював, а в них була земля дешева, накупив землі, і так розбагатів. Розбагатів. Не раз бабуся плакала, бо вона була дуже релігійна, що нам Бог наказав, що ти розбагатів. Але недовго, до 17-го року. Як стала революція, там стали більшовики, і Червона армія, і Біла армія. І то наш хутір розтягни. Так як розтяглй ті економії, так наш хутір. Це було в 17-ім році, в 16-ім. І тоді, ще мама зосталася там, бо батька забрали в армію і я вчепилася за них, дідусь, і дві тітки були ще в мене, приїхали, в 16-ім році приїхали назад, у 16-ім році, правда, дядько вмер, він тата мого брат, то вони те господарство оставили нам на батька мого, а самі приїхали сюди й тут купили дім, там де родилися, це в Рогачі Верхнім. І я, як приїхали сюди, начала в школу ходити. Верталася туди, ну до 17-го року. У 17-ім році все забрали, все розгребли, і ледве, ледве мама з чотирма дітьми вирвалася, бо батько був в армії, то тоді перебіг аж до петлюрівської, як сюди ближче. І так і ті економої. Так і мого дідуня, але дідунь напевно трохи мав грошей, купив тут дім. І тут то ми до колективізації також трохи розжилися, бо було що куркульом зарахували. Так ціле життя.

Пит.: Так?

Від.: Ціле життя куркулили. І ще й третій раз куруклили. Батько, як утік на Донбас, певно він змінив прізвище, й батько й другі, що робити? Накупив коней, а там місто Макіївка, город, чи місто, прокидали траншей, клали залізну/дорогу. Він накупив коней, добро, і тоді оці люди, що їх куркулили, забирали з дітьми/вже підросли ті діти й якось верталися, не мали ніякого документа поступити на працю. Він їх забирав, збирав тих хлопців. Каже: -Це розкуркулені, бо він до ігазЬ другий документ. Давав їм тіх коней і вони робили, землю возили. Але пополам -що зароблять, значить -половина батькові, а половина хлопцям цим. І дозналися, і приїхали. Ну, забрали всіх коней. А батько втік. І ми осталися, що дід, бабця, і вже двоє дівчат, вже двов було замужом, і брат десь учився, він його також минув, а дві ще з бабцею і з татом, мамою, осталися без нічого знову. І бач, усе забрали. Батько втік. Переселили десь в такий барак, в гуртожиток, то ж трохи було щось їсти. Там обікрали, ну, хоч умирай, і все. Але батько тим часом, це було, це було в якімсь 30-му, 25-му, часом також дістав працю в другім місті, на чуже прізвище. То, якось Бог дав, усе.

Пит.: А чи Ви вернулися до рідного села після голодівки?

Від.: Так, ми вернулися до рідного міста перед війною. Другою світовою. Але в нашім селі вже нікого не було, лиш мої були знайомі подруги, то я їздила. А чого їздила? їздила уже при німцях. Бо не було в місті, грошей було отак! Бо наперед повиплачували, але не було чого купити, то й на базарі немає, то ми їздили там на село -міняли що було, хліба. Я тоді їздила була, разів кілька була на своїм селі, в подруг уже своїх. Ну що вони, бідні? Вони ліпше мали, як совєти пішли, то забрали, все виганяли скотину, а що в них зосталося, то вони розібрали, собі. Але німець як заступив, знову зробив колгосп. Знову вони ходили до колгоспу, робили, але мали вже город, які мали там по п'ятеро курей, мали корову одну на двох - одну на один тиждень одна родина, то вже, одна родина тримав, а на другий тиждень друга родина. Отаке життя було. Бідні, бідні, також, бідні, переживали. Чоловіків не було майже, всі на війні, самі жінки працювали. І знаєте, і то наших людей поробилося, я не дивуюся, що в нас такі люди заздрісні як хто щось має, саме життя їх зробило такими. Вони, бідні, не кожна людина однакова, одна любить працювати, і ночами не доспить, щоб щось було щось дітям, щоб городик. А друга любить десь піти. І вони вже один одному заздрісні. Як якась мала яйце, то друга: -Ага! Вона ось з яйцем ганяється. Одноково працюють. Бідні люди та й все. Я два рази, чи кілька раз, але не була в хаті, бо наші хати розвалені були, мого дідуся хата була розвалена, мого батька на хуторі була розвалена. Одні лиш, дуже було боліло, як приїхала при німцях на свій хутір -садок, який ми садовили своїми руками, і він вже розрісся, так багато було ягод, реасНез, не реасНез -абрикоси. І мені там сусід каже: -То іди, там хтось зробив собі будочку й жив, він тобі дасть. Кажу: -Не хочу. Дуже, дуже було шкода. Словами просто кажу: -Не хочу. -То ти ж садила той город, каже, садила. Але такі нещасні зробилися за той час як пішли до колгоспу. Вони, бідні, і стріхи попалили, в їх нехватало чим попалити, й їсти нехватало. бо все треба віддати державі. Бідні, бідні люди були, проти того, поки самі були господарями, - то, було, що такий хутір зелений, обсаджений, кожний собі забор, а то прийшов жах.

Пит.: Чи Ви знаєте скільки померло з голоду в Вашому селі?

Від.: Знаю, знаю хто вмер із голоду, з моєї родини близької ніхто, бо якось спаслися, але мого чоловіка один, оцей же, що бачили, я казала, що його соизіп, то діти померли, із голоду, із холоду. Тепер мій, якийсь далекий родич, але Мит', був на Донбасі вже, мав двох діток. І він не міг, він ще нічого, але жінка не могла ради дати, якось не міг там прожити, щось. Тяжко було, але якось жінки жили гуртожитком, які були з дуже багатого роду. Мали троє діток. Він поїхав в Донбас. І покинув дітей в потязі. Трьох дітей покинув у потязі, а сам з жінкою пішов. І дітей тих напевно забрали. Може, бо звозили таких дітей, багато кидало дітей, то звозили, й вони там вмирали. А їх розшукували пізніше, то її знайшли мертву десь. А його так і не знали, не знайшли. Тепер вже, в мого ще одного як то -чумак був -але він двоюрідний брат був, і це вже третє, третій соизгп, вже мого чоловіка, батьки померли на Донбасі з голоду. І був син, який працював у пекарні, і міг приносити в кишенях хліба, але, я знаю? Моя, вона була така якась, що вона не любила їх, чи що, не давала їм. Вони приходили сюди, скільки могли ми їм надавали, все одно померли. Старші були, старші були, вже, померли з голоду. І так багато знаю знайомих, що вони, що діти їхні, що вони якось прожили, а діти їхні померли. Знаю одно село недалеко, так називалося Зелена, недалеко від нашого великого цього села, від Рогачика, все село вимерло. Все село вимерло, і не було кому їх ховати. То вже такий сморід був виділявся, і вітер повів. Пізніше, вже на весну, так якось уже ті люди трохи віджили, там їздили туди, це ще в 33-му році, на весні. Загрібали, загородили, в ту сторону не можна було їхати. Ціпе село. Пізніше, вже тут в Америці, почула, одна з нашого села, Дуні Коритинової вони якісь рідня, а вона з нашого села, казала, що вона їздила, то зустріла мого чоловіка, каже: -Нас з жінкою, і двоє дівчат, вони вже виросли, вивчилися на вчительок, то в тім селі вчителювали. Значиться туди вже населили якихсь людей, напевно не українців, бо з укранщів хто зна -не піде туди жити після такого страхіття. Напевне чужих людей населяли. Я знаю, що все село вимерло, все. Не можна було проїхати, так не було кому ховати. І ще знаю, що люди, ну, просто падали на вулицях, ще я тут жила в селі, то під'їжджали брички, забирали, вивозили. І де хто ще й не вмертий був, ще живий, але кажуть, щоб нам другий раз не вертатися, заберемо й цих. На гору завозили, там вже всіх заривали. Напевно не буду спати три ночі після цього розказу. Напевно, бо понерююся. Ех! Тяжка справа. Не можу скласти собі в голові, щоб це все точно було. Знаю ще одне. Як ми вже були на Донбасі, моя приятелька дістала листа, мати її вмерла, в голод, а 33-ім мати її вмерла, вона не з нашого села. Це друге село, ми не раз у ту сторону, як же те село? Гуляй Поле, чи що, називалося. Вона каже: -А чого вмерла? -бо їсти нічого не було. От вона збирається їхати, ми всі, що було там, одна пшона, там їй надавали всього, хліба кусків, хоч не було сухарів. Вона поїхала. Вона вже це розказувала, я цього не бачила, поїхала додому. Каже: -Приїжджаю додому; страшна хата, обдерта, ну, входжу - сидить брат і якийсь його товариш. Дивлюся на них, а вони вже виглядають страшно. Де ж мама? Та мама ж умерла. А де батько? А батько десь пішов. Я, каже, виклала їм на стіл -вони трясуться, такі, бідні, голодні. Поїли, майже, каже, троє, тільки, я думала там куліш зварю, чи що, вони там поїли, Тоді, каже, все так поглядають на мене, й я дивлюся, вони вже як божевільні. І боюся вже, каже, ночувати, ну, але що робити? Каже, пішла надвір, пішла, каже, подивитися на господарку. Дивлюся, клуня відчинена, зайшла в клуню, щось, каже, солома в крові. Туди, коли там рука виглядав - батько. І вони вже почали їсти його, чи що. Щось так вони божеволіють. Так я, каже, не вертаючись до хати, скільки в мене було сили, погнала через степ, аж до станції. І приїхала назад в чому стояла. Отаке. Каже, вони були, бачу, що брат, і той його товариш, що вони вже божевільні були, вони вже, каже, я думаю, як я вернуся, то буде таке й мені, як те, що батькові.Отаке. Я цього не бачила, але вона приїхала і розказувала, так по-сусідському. Ще там такий один бік був, квартира. Отаке. То жах був. Пізніше, ще одне як про людоїдство, писала до мене мол подруга. Ми переписувалися, і вона писала за всіх. І каже: -Ти знаєш, що Галька збожеволіла, що Галька Мороз, збожеволіла. Як же ж, кажу, її, каже, забрали до божевільні. Чому? Що ти? Я їй пишу. Вона мені пише, що в неї була сім років дівчинка, і ось уже, саме на весні вже, діти до школи пішли, це 33-ій був, бо я вже не жила там. Кажу: -Нема й нема Гальки, чи Марусі. До школи пішли. Питаються. Поліція приходила, міліція, чи хто там: - Де твоя? Каже: -Вона до школи пішла. Та ні, не було в школі. -То вона в хаті, так десь. Нема, і нема дівчини. Нема тиждень, нема два. І почали зауважити, що вона якась така стала. Пішли до неї в хату -вона ту дівчину зарізала, та й посолила в бочонок. Я цього не бачила. Але це мені писала моя дуже близька - до школи разом ходили, співали в церкві. І її забрали. Я не знаю, чи вона жива, чи не жива, ото таке. Оце таке було. Люди вже не знали, що робити. Тепер я не знаю, чи правда, чи ні, навіть на базарі казали -люди купували ковбаси, каже, чи там діти, чи мужчина. То вже знаєте, різні балачки були, може й правда була, може. Одне тільки -дуже тяжко було, дуже тяжко було самому, і людям, бачиш, що нема, ніяк не можеш помогти. Наприклад мій батько, як був у пекарні, він дістав працю на чужі документи, ніби, що директор пекарні, а в місті жили дуже близькі люди до нього, вони же старші, вже, ну, вмирають, як їм допомогти? Ну, возив потрохи, а потім рішився -повезу на Київ, на Київ мішок, вони доживуть. І ось привезли в ту пекарню муку, він сказав, що я лишаю його возити. Каже: -Остав муки тут, у пекарні. Чи то, в конюшні. Остав муки мішок. Той зоставив. Батько встав чи рано чи ноччю, чи коли, запріг коняку, то сам поклав мішок на віз, і везе в місто. І тут його зустріли. Він напевно і сам заявив туда. І все - арештували, бо це ж державне. Комсомольці. І арештували. І ось його забрали рано, чи як там, я вже не пам'ятаю, що його ще в місті до директорії, а міліція веде його арештованого. І він каже: -Хлопці, я хочу по своєму щось зробити. І один там повів його в кущі, а другій стоїть. То мій батько того перевернув. Батько втік. Отакий був, Боже! Утік! І потім, недалеко там, не так і близько, тільки розвидняється -прибіг батько. А мій чоловік був на праці, вже був на роботі. -Де бритва? - Нащо вам? -Де в вас бритва? А він білий, як стіна. Побрив, побрився кургом, каже: -Брий мені голову! -Тату, та я ж не вмію! -Брий, як-небудь!

Побрила йому всю голову, а мама, і сестри жили далі. Біжи до їх, а не було ж ні телефону, біжи до них, хай несуть мені одежу. Ту святкову. Я пішла. Мама принесла йому їсти, я в портфель щось то так -пішов, в нас станція недалеко, і десь поїхав. І тільки за те, що хотів людей спасти, щоб з голоду не вмерли. Тільки за те. Щоб помогти тим людям, він їм возив там, що там вже було в кишені чи хлібину. А то надумав-ні, повезу їм ще мішок хліба-мішок муки. І знову біда. Не дай, Боже, такої біди. Нічого. І ще, але хлопці там робили -мій чоловік робив, і моєї сестри чоловік, і брат. Але ніхто не знав, ніхто ніби-то не знав, що то якась родина -зяті й син. Не знали. Бо він на друге прізвище. Але, шила в мішку не втаєш! За два тижні прийшов мій брат на працю -його звільнили. Це на Донбасі було. Його звільнили з роботи. І ніякого документа не дали, що ніде не приймуть. На працю ніхто вже не прийме. Через два тижні одного з зятів звільнили. А потім мого чоловіка. То ми з Донбасу поїхали аж на Кавказ. Це вже було в 34-ім. Аж на Кавказ поїхали. І там зовсім інакше було, там була автономна республіка. І там був коминком, там зовсім інакше було. Там колгоспи були, небагато, але вони, як пороблять і розділяють собі. І тоді самі на базар вивозять. І їх, вони не виконували, бо то ж Грузія вже недалеко, грузини, кабардино-балкарський край. А там і Грузія. А Сталін же з Грузії був. І він тим народам давав життя. Ліпше, як тут, як на Україні. Україну найдужче грабили. З голоду померли. Там не було голоду. Кажуть, що на Кубані десь був, але я не чула, а на Кавказі не було голоду. Там було, на базарі можна купити собі - курдяки такі з овець висіли, і муку можна було купить на відро, і самі прийшли, як у другий край поїхали туди. А от з працею було тяжкувате. Праці не було, і дати від документа. І мій чоловік, і той зять, і брат поступили на працю, знайшли, відкрився такий великій будинок, і на пів приймають без ніяких документів, на працю. Але де! Це Нальчик - гори, а то аж, аж 200 кілометрів у Нальчуку, Балкарію, де гори, де гора Ельбрус, гора найвища. А то трошки нища гора, Молібден, там вони відкрили, знайшли метал, платина, таке рівняється золоту, чи ще дорожче. І туди, аж у гори, ходити туди - мало таких, що могли тут прожити. Ішло робітників, то вони не набирали без документів, але без документів усі розкуркулені були. І пішли. То такі гори, що вони -цілий день піднімаються на гору. І там на тій горі день і ніч сніг. І в літі сніг. Вони знайшли там. Пішли наші чоловіки туди на працю. Платили добре. І ось вони надумали робити дорогу, бо не можна на ослах приставляти руду сюди. А тут уже її перемивали й добували той Молибден. Надумали робити дорогу. І щоб ту дорогу зробити, треба було багато інженерів, але мало було. Ніхто не хотів, вони з своїх робітників, і от попав мій чоловік, і моєї сестри, вибрали до школи, вчити на інженерів. І от, засудилося, мій чоловік пішов до школи, провчилися три роки в школі, їм платили, щось платили небагато. І жінка почали організувати, бо вони завжди бояться війни. Жінок на медсестер. Попала й я до школи. Мій чоловік три роки в тій школі вчився. Дістав диплом інженера, бетонно-шосейних доріг. Бо хотіли робити дорогу ту що. А моєї сестри чоловік, той молодший був, той достався щось вище ще. А також розкуркулений і все. Поїхали на іскурсію, і це вже підійшов 38-ий рік. Коли забирали тих, я не знаю кого вони взяли, але всіх людей забирали, які їм були ворогами народу. Забрали й Пістовського. Мій чоловік може місяців три поробив, і платня вже ліпша, і мав під собою вже людей, яких, може, 40 осіб, якими він був керівником, а ті люди дорогу вже будували. І, чувмо, забрали, не стало Пістовського, вчителя їхнього. Вже ми вуха насторожили -що ж то? І тоді прийшла анкета за мого чоловіка, й по-сусідському, на тих студентів, які стоять. А, правда, жив ж напроти нас росіян один. Але то ж управитель справ, який був секретарем у ціх умовників. А ми жили добре, бо він також розкуркупений був, не признавалися один одному, але співчували людям. Він приходе й каже до мого чоловіка: -Онуфрій Андрійович, ви мусите місто мінять. Місто мешкання міняти. А ми: -Чому. Каже: -Прийшла анкета, щоб ви виповнили її, я її підсунув під сукно. Мій, що треба розрахуватися. Боже, так уже гарно. Я не докінчила тієї школи. Діток поклала в садочок, бо моя сестра була вихователькою. І я не докінчила тієї школи, й чоловік тільки докінчив, тільки дістав платню гарну, вже не йде аж на гору, а тут уже мусимо міняти. Але ж треба доробити, за те що до ореоли ходив. Не розрахують. То що робить? А він, ото ж в нього грудна клітка, як він умер на серце, в нього вже тоді грудна клітка була, вже признавали його -розширення грудної клітки. Ще серце нічого було. Він пішов до лікаря. Лікар його обкрутив. Певно, без могориче не обійшлося. Той написав оправку, що мій чоловік потребує долину, не може жити на горі, бо в нього разширення грудной клітки. Пішов мій чоловік туди до управи й подав оправку, і з ним розрахувалися. І так треба було міняти місто. То ми того часу переїхали до Донбасу, а в Донбасі батьки жили, пожили, чоловік помотався -нема праці, то поїхав у своє місто. То вже був 39-ий рік. Близько до її приїхала, тут уже мій був, він раніше приїхав сюди. Бігали, так як зайці, тільки десь проживеш, чуєш уже того арештували, того не стало. Не то, що арештували, а просто не стане. Ноччю, приїдуть, заберуть, і ніхто не знав де він дівся. Поступив на завод, на "Більшовик”. Хоч так уже тяжко було, так потім пізніше я приїхала. А то ми тоді приїхали до свого міста й жили, поки війна вже була. Ото таке життя було. Дуже тяжке було життя. А мій чоловік умер тут, в Америці прожив тікльки 10 років. Він з хворим серцем приїхав. Коли нас розкуркупювали, там, ще вдома, в 30-ім році, він був на степу, в полі був, і батько до найменшого каже: -Біжи туди, в поле, і як побачиш, стрінеш, може він їхатиме, може буде в полі ще - бо то хутір був, то недалеко поля були - скажи, хай додому не вертається. А то було на весні рано. Той хлопець побіг і сказав. Мій чоловік не вернувся додому, а поїхав на "Дніпрострой," на Запоріжжя, то яких було може від нашого хутора, може 75 кілометрів, де Запоріжжя. І там на працю взяли його на працю, з кіньми, бо тільки будували міст Прогрес, той "Дніпрострой," з кіньми. Але нема де жити. Нема, для того, щоб десь жити, мусиш мати оправку, уперед зарегіструватися, а тоді тебе приймуть. Він не мав ніякої оправки, не міг зарегіструватися. І ночували на березі. Холодно ще було. І вони мусили ночувати, і він перестудився там. Він мав перестуджений плевріт. Це вже ми взнали тут, у Америці, від чого в нього серце хворе. Плевріт той, високу гарячку велику мав, дуже велику, так що дістав таке, що й артерії стали такі шрамуваті, не стало доходити до серця. І він ото з таким серцем жив. Правда, в Америку було дуже тяжко, поки доїхали, якби не був свій лікар, один латиш, то може б не пропустив американський лікар, а то був свій лікар, і латиш, у нього страшно било серце. Але якось так пропустили. Бо свої лікарі були, жили в однім бараці, й вони пропустили до Америки. І тут 10 років пожив, пішов на тяжку працю, бо мови не знав, і захворів. Поїхали до лікаря, почали йому машинами, і тоді сказали, що він тяжко хворий був після горячки, як то воно, ревматичну гарачку мав. Значить після того стало погано працювати клапани.

П'ятдесят років було йому. Вже 30 років. В 59-ім році вмер. Тільки приїхали, тільки нам би гроші заробляти. Таке життя. Що зробиш? Я осталася, правда, старший син був жонатий, Ліда ще кінчала соїіеде. А ще до того в Америці дев'ять років хлопчикові зосталося. Що зробиш? Таке життя. Розказала вам всю свою біографію. Найтяжче. Мало було веселих, щасливих років. Але все ж таки переживання. Але Господь милостив, ще тримає мене й досі на світі.

Пит.: То щиро Вам дякую за свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz