Anonymous female narrator ,b. 1906 in village of Povstyn, Pyriatyn
district, Poltava region. Narrator’s family had 20 desiatynas of land
before early 1920s Ukrainian “dekulakization”, 5 after restriction up to
dekulakization when “they took everything and threw us out of the
house”. Under NEP “people lived well because everyone worked for himself
and developed his own farm. Everyone made his own livelihood, fixed up
his own house and all. Life was very good. But it didn’t last long. It
all fell apart quickly”. Narrator’s attitude toward local regime is very
negative. Some local villagers became party and komsomol memebers, and
the head men came from the district center. Activists were “bastards”
(bezbat’chenky, v nas kazaly baistruky) who got used to living off
other’s labor. As for komnezam members, “they sat around, they
controlled the administration and compelled peopole so that, they had to
give them money levied as taxes; they had to give them bread eggs, milk
and everything. They held things in their fist…Everybody was afraid. If
you needed a permit to go to the doctor or somewhere, you had to go to
the komnezam. Some people they gave it to and some they didn’t”. only a
few people died in 1932, more in the early months of 1933 ,and in March
and April “they died like flies. Because there wasn’t anything to eat,
such that people ate everything that crawled around on the grass”.
Narrator saved self by eating cattle-cake mixed with a little grain and
sugar-beet residue. She saw one village where everyone had died and
estimates that about half the population of her village died. People ate
horse carcasses and dogs. There were outbreaks of canibalism. Famine
ended when they distributed food for labor days worked in the kolhosp.
Питання: Цей свідок зізнає анонімно. Вона народилася в 1906-му році. Де саме?
Відповідь: Село Повстин, Пирятинський район, Полтавська область.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хлібороби.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Ми мали 20 десятин, поки що було, а тоді забрали. Землю забрали,
роздали, як кажуть, бідним. А нам там оставили всього п'ять. Доки до
колгоспу. А як у колгосп, так то все забрали й нічого, і все забрали, й з
хат виганяли.
Пит.: Як людям жилося до колективізації, при НЕПові?
Від.: При НЕПові людям жилося добре, бо кожний собі робив, розвивалася
господарка в кожного. Собі кожний заробляв на прожиття й хати
ремонтували й все. Дуже добре жилося. Але то не довго було. Скоро все
пропало.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про революцію?
Від.: Про революцію я трохи пам'ятаю. Ну революція була так: як хтось
був чимсь десь у якомусь чи офісі чи в війську чи що, то вони тих усіх
звільняли й брали своїх советчиків чи що на їхнє місто становили. А
час-від-часу тоді їх ліквідували тих усіх людей. Не знати, де вони
ділися. Революція також не добра була, бо я сама мало школи зробила, бо
якраз в мій рік революція була. А як стала революція, не було ні вчителя
ні паперу ні олівця, нічого не було. На трьох, на чотирьох дітей один
буквар був. І все. А тоді закрили зовсім. А роки йшли, а тоді вже пішло
те, що вже не до школи - вже стала більша, і то який рік чи більше не
було як переходити. Це тому я не багато школи маю, через ту революцію.
Пит.: А чи Ваша родина мала більше землі перед революцією?
Від.: О так!.
Пит.: Так? А що сталося з землею під час революції?
Від.: Ну, перед революцією ж то так було, а тоді ж стали від усіх
відбирати. Таким, які не мали землі,то їм давали. А в тих відбирали. Все
відбирали, чи там тільки кіньми робили, це все. І коні й корови й все
забирали. Розкуркулювали, як то кажуть.
Пит.: Мене цікавить, під час революції? То було пізніше. Так?
Від.: То пізніше було, ну але все одно вони забирали те все.
Пит.: Чи були школи при НЕПові?
Від.: Були.
Пит.: Чи були українські чи російські?
Від.: Тоді були, я ще ж починала ходити були по-українському. І священик
ходив до кляси й все. А тоді, як то вже революція стала, все закрилося,
по-російському, і по слов'янському я ще вчилася. А тоді все
по-російському стало. Українського нічого не було, тільки по-російському
вчили.
Пит.: А чи було багато партійних у Вашому селі?
Від.: О, такї.
Пит.: А хто вони, були?
Від.: Вони були такі звичайні селяни. Не були вони з вищою освітою. А
такі селяни були. Але як вони рахувалися, що вони бідняки, то вони зразу
до влади пішли. А присилали з району вже голівних, щоб вони ними
командували.
Пит.: А були комсомольці?
Від.: О, так.
Пит.: Хто вони були? Чиї діти вони були?
Від.: Вони були діти також. Я вам скажу, багатих людей, що були багаті,
вони не приймали їх в комсомольці. Але це все лише були бідняків діти, а
тоді зогту, що я вам скажу, як в нас казали, що ті в кого не було
батька, безбатьченки, в нас казали байструки. Ото ті всі уливалися в ту
працю і були такими активістами.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте щось про комнезами? Як воно діялося?
Від.: Я ще тоді правда молода була, але комнезам так: сиділи ж вони,
їхня була управа, натискували що, як треба гроші давати, податки
накладали - хліб, яйця, накладали молоко все видавали. Ну й держали, як у
п'ястуку кажуть. Невільно було щось сказати, бо вони скажуть, бо вони
розпоряжалися. Всі боялися. Як якоїсь треба було посвідки чи до лікаря
чи куди, то йшли до того комнезаме. Кому дав, комуні.
Пит.: А що вони дістали за ту працю? Чому вони були комнезами?
Від.: А вам так, ну, так же воно, знаєте як скрізь -як влада міняється, або президент, уже друге.
Пит.: Як відбувалася колективізація в Вашому селі?
Від.: Вони зразу загадували записуваться. Люди трохи не хотіли, боялися і
казали, що це пропадуть, що це не буде нічого, все заберуть і не буде
ні хліба нічого, але вони сказали, що буде вам дуже добре. Ну, але
відказуватися не можна, бо вони так зразу. Як тільки починається
колективізація, вони виберуть троє чи п'ятеро з села, заарештували й
забрали. А той боїться, бо це ж на день ні на два. Ну пішли. Забирали
вози, плуги, коней. Усе забирали. І йшли до потяга. Безвиходне.
Пит.: А Ви сказали, що Ваша родина була розкуркупена?
Від.: Так.
Пит.: А що сталося з Вами? Чи Ви пам'ятаєте той день?
Від.: Я вже вам по правді, бо то вже роки, того дня не пам'ятаю, але
знаю так: то була весна. Як би сказати, ну можем ми дати дату, так як
березень місяць, число там я не можу казати, там чи 10-го чи 13-го
числа. Але то вже весна, що стали робити. Треба робити вже в полі, то
вони значить тих усіх розкуркулених вигнали з села. Там був такий степ, і
їх туди згонили, думали, що їм там дадуть життя, землянки покопали й
сніг ми мали і все. Але люди, як побачили, що немає, то хто здоровий і
молодший, то кидали їх, і на Донбас у міста. А малі так, та старі там,
то вони пропадали, їм ніхто їсти не давав, не було ні помешкання ні до
його не можна зайти в хату.
Пит.: А що сталося з Вами?
Від.: Були мої батьки, а я була жоната. Вони добрі були господарі й
такий батько був, що всім помагав. Він не вмішувався в ніякі справи,
знаєте політичні, як то кажуть. Ну то, як то було -погонили зразу, а
тоді поступово вони помнякли, то пустили, то у хаті ми не жили трохи. А
тоді жили вже в своїй хаті. Там вже все забрали. То так родина
переживала, боялася, не могла, де куди не йдеш мусиш робити найтяжче. Як
не так куди тебе посилають, чи тобі вигідно чи ні, мусиш іти. Як не
підеш: -О, ми знаєм хто це такий. Накидали такі там облігації. То я
знаю, на мого чоловіка брата накладали великі гроші. А він каже: -Та хай
вони згорять ці облігації. -А! Так ти хочеш, щоби радянська влада
згоріла! Ми знаєм, що таким робити. То він прийшов додому, то він не
думав, що він переночує. А тільки взяв олівець, то ж розписався та й
все. А мій чоловік трохи робив на такій державній праці. То мене
прислали. То я вже як узнала, то скільки вони мені сказали, то я мовчки
без слова розписалася за ті облігації і все, бо то, як накладали,то
нічого не поможе. Мусиш брати, й як ти будеш платити, все забирали й оці
светри, щоби заплатити усе. І в в'язницю садили, як вони не мають і
працювати не давали.
Пит.: Скільки осіб було в Вашій родині?
Від.: Нас було п'ятеро дітей і батько і мати. А то ще був батьків
батько, вже мій дід, але ті вже померли, ну але нас було семеро. То
великі родини були.
Пит.: А як Ви спасалися? Після колективізації коли почали люди вмирати з голоду?
Від.: Ну, воно то починалося іще як 32-ий і 33-ий. Ну в 32-^муто так,
умирали але трошки ще було; можна десь було щось достати, як там ото в
місті - а в 33-му, як почалося, то просто почалося з весни, отак з
березня місяця. Зима, то вже якось там то, все попереїдали... А як став
березень, травень, тоді вже падали, як мухи. Бо не було що їсти; що на
траві лазило все люди повиїдали.
Пит.: А як Ви спасалися?
Від.: Так і ми спасалися, що я вже казала, що ми були, це ми
передбачали, знаєте. Мій батько такий був добрий господар і мудрий,
наперед знав все. То ми купували ту макуху, що оббилася з насіння, зерно
-а воно вдавлювалося таке. Ну то ми купували й складали, з осені ще. А
потім прийшлося нам достати як буряки роблять - такий жом казали. З
буряків цукор видавлювався, оте шамушуння. Але вони сушили якось то,
прийшлося достати -може чоловік якихсь два мішки таких дістав того жому.
А потім та макуха, а тоді полову мішали. Полова це ви розумієте, що як
хліб молотять, а то гречана полова, вона такі листочки, як росте,
мякенькі має. Бо то те мішали. Ну й ще як в когось десь дістанеш, того
хоч пригорщ якоїсь муки то змішаєш і ото так переживали. Дуже тяжко.
Дуже тяжко. Я вже така була слаба, що вже як то казали, що ходила по
хліб то далі я не могла вже йти.
Пит.: Ви вчора розсказали про той епізод, як Ви ходили до сусідського села за хліб. Чи Ви можете це розказати ще раз?
Від.: Можу. Як я ходила по хліб, я можу сказати. Кажуть завтра буде
продаватися хліб в районі. Я пішла. А то йшла я дуже рано, бо
комсомольці стояли на дорозі й не пускали іти в колгосп робити. А то я
при темному вийшла з села. Ну й пішла. Приходжу, там така стоїть черга
-якийсь той сидить, той лежить, той стоїть. І то одні двері мають чергу,
а другі двері не мають. Тільки ті всі партійні приходять як нормально
-взяв хлібину чи скільки й пішов. А тут та черга стоїть -ті підходять, а
ті підлазять, а то видно, що й лежав, що вже не годний то він отак
головою крутить. Та його підтягали, думали, що вони дадуть. А то може,
як я прийшла, то може найбільше годину давали хліба, а тоді вийшли,
сказали, що нема хліба. Завтра буде. Сидіть там до завтра нема чому. Ну й
то я забралася, пішла ж там в район на базар, думаю може я ще щось хоч
куплю таке з їжі -його не можна було докупити. Ну й пішла додому. Пішла
додому, та й ішла 12 кілометрів туди, 12 назад. Двадцять чотири
кілометри пройшла. Люди йшли чули, що хліб і лежали по степу, бо в нас
великі простори й великі землі, рівне таке все. Ішов, ішов, сів
віддихнути. Вже він і не встав, та й то. То я вже не йшла цією
пішоходкою а йшла туди де то возами їздять, бо я боялася і страшно
якийсь так сидить так, такво знаєте, руки простягати маю. І я вже слаба,
хватають мене за руку й все. Ну й то так, та я вже більше не пішла,
нічого не дістала, більш не пішла. А там, як я вам казала, то було друге
село таке, то були дуже багаті люди. То дуже багаті землі, а то така
краса була, що я не можу і сказати. Рівний степок, така площина і там
люди понаселялися. Колись давали, оце при тому казали от руби, то по 15
гектарів давали землі -там люди поселилися. Але вони те все забрали, то
було так. І від району далеко й від залізниці далеко й такі села -тощо,
то цілком закрите. Так як ізольоване. І вони нікого не пускали, туди
$ідп-у повісили -ти не маєш права сюди йти, бо будеш відповідати, дуже
хвороба заразлива й з другого боку. Ну й так ті люди бідні сиділи, може
хто знаєте молодший то ночами вилазив, хто здоровіший так во десь. Десь
пропав. А те все пропало там. Всі померли. Всі померли. Я за скільки
років як звідти пішла, я не впізнала тієї місцевості й вони те згорнули,
спалили, будівлі. А то все пустили такі челябанців - трактор
найздоровіший, пустили трактори глибоко повикопували, а те що все були
бульдозерами позагортали туди, розгорнули, дісками задіскували і нема
ніде нічого. Тільки такі колодязі були, бо там дуже така тверда земля. І
там не було цього дерева, тільки зверху така міцна земля. То значить ті
колодязі видно, що там бурян росте, що то колодязь був, і то колодязь
мав то, а то нічого не видно. Все пропало. Всі люди пропали. Всі люди
померли з голоду. То страшне було! Страшне! Може яких за дві хатки було;
то не було вже ні вікон, нічого. А дах позаліплювано. Отака шкляночка
вмазана. Хто там живе Бог знав -я не була там у цій хаті. Але там таке
було, тяжке життя. Всі померли. Бо їх не допускали нікуди й як людина
думала, що от як весна, дадуть. А вони нічо не давали. Ніхто не обіцяв.
Немає. Абсолютно! Абсолютно. Вже стали жнива, молотять, возять, здають у
держави, а людям нема. І ось приїжджав з району, збирав колосок, ви
розумівте -там то вже поскладено, бо то в нас так було. А він іде й
показує: -От, каже, оце ваш хліб, через те ви голодуєте, що ви так
робите. А оце, це державний! Ви на цей хліб, через те ви годуєте, що ви
так робите. А оце, це державний! Ви на цей хліб не розполагайте. А люди
пухлі! Сухі такі! Як візьме нести снопи, так у нас і так упало! Але
хотіло, знаєте, хотіло заробить, думали, і ну і так він, поговорив,
ніхто не міг. А якби щось сказали так, його там би тими граблями вбили
жінки. А то ніхто не міг сказати, бо ти скажи -він бачив, що ми вже всі
такі нездалі -а може в якоїсь ще чоловік був, знаєте, приїдуть у ночі й
заберуть чоловіка. То там так зроблено, що не можна нічого було казати.
Ну то так, ото так.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно яка частина Вашого села вимерла з голоду?
Від.: Я думаю, що половина. Половина вимерла. 6 такі хати, що нікого не
осталося, а такі були хати, що осталися. Або дитина мала осталася, або
батько остався, або мати. О, а то було таке, що нема нічого. Я знаю,
добре знаю пару родин таких, що були такі хлопці здорові, три хлопці
були в хаті. А вони їсти просять -то він на воза взяв відвіз у район і
так дивляться, щоб і поліція не бачила, скинув на вулиці й поїхав
додому. Так рискували люди, думали, що може їх заберуть, вигодують, то
він буде жити, а тут же він не може ж тому вижити, помре. Але то, як те
пройшло, то ніхто не бачив тих дітей, не чув -а ті батьки, як осталися,
пережили такий тяжкий час, а дітей нема. То вони з глузду сходили за
тими дітьми, що, що ми наробили, що-що ми відвезли -але то не вони, то
багато так було, що привозили й до нашого села привозили таких маленьких
трьох дітей, привизли, скинули й поїхали батьки. Чи батько чи хто його
привіз -бо так крадькома, бо як то скажуть: -Забери, куди ти -а то
приїде, скинули, повернулися, скоро другою дорогою, щоб ніхто не бачив.
Ну вони ж були відкрили, як то казали такі зіоге-и. Москва дала торгсин,
як називався. Це золото, тільки. Там була, правда, крупа й мука. Але ж
те золото. Може в кого були сережки або хрестик. Може в кого перстень
був. Те все віднесли, то мало чого допомоги дали, бо там можна було
получити якихсь два кіл а. Ну й віддав те, думав все рівно вмру, то те
пропаде, а ще хоч може раз якоїсь супу зварю чи що. А вони як узнали, то
вони на дверях причипляли папір і сказали: -Ти на завтра віддай нам,
-дали число таке. -Віддай нам гроші, золото. - Ти не будеш відповідати.
Треба добровільно, там все добровільно робиться.
Але де, як то тільки шкіра та кістки. То вони ще приходять, пробивають
вікно, посилають таку палку а там торба, вісять і ти дай золото. Як
нема, то вибивають двері й починають їх іще мучати: То страшне! То там
страшне страхіття було. Ніхто не міг спастися. Ніхто нізащо не говорив,
тільки лише за один хліб говорили. Поїли листя, обривали все, траву
косили - таке варили, таке знаєте, щоб що їсти але то нічого не поможе,
треба чогось, хоч картоплину чи що, нічого! Ну біди в хаті так як і цево
на підлозі. Нема ніде нічого! Нема ніде нічого й ніхто ні палив, ні
топив, щоби ані варив бо немає з чого варити. А так ходили, страдали
люди. Так де коні дохли, то люди як хто здоровіший був, то йшли, рвали
те м'ясо кінське, то вже як вони то там варили, Бог його знає чи сире
їли. Де й навіть і собаки були так -де, що не було, все забирали, та й
їли. Іще і розслухувалися чи там така кобила ходить, що скоро здохне,
щоби йще дістати їжі. Отаке було - то вже не нормальшина була. І так
страдали, ну що.
Пит.: Чи Вам відомо випадки людоїдства?
Від.: Було таке, знаєте, що як уже така людина ходить, і вона вже на пів
ненормальна, то ще хватали дітей, і так як чиясь дитина ходить до хати,
щоб зарізати й їсти, але як було таке, що ось у цій хаті знав, що
вмерла вона то там, там вже не було на тій людині м'яса, бо вона
висохла, все висохла й пухла водою зайшла. То
пробували так, відривали ті куски і як вони їли, Господи, чи вони
варили чи то так як побачать то так ковтали, знаєте то вже так ковтали
та й саме уже вмирали, такі голодні були. То страшне було!
Пит.: Як цей голод скінчився?
Від.: Ну так, знаєте. Як уже померли люди або цілком слабі, то вже стали
ж і просити в управи того колгоспу й сільради: -Та дайте ж нам хоч
трохи щось.
То тоді вони, там завезуть і змелють того зерна, й там давали. То на
трудодні ділили. Хто там потримав, може 10 фунтів а хто 20, а хто 30, що
заробила. Ну й то вже так по трохи люди почали як вже дадуть, то вже
його за день і здіймуть, знавте, але ще тако трохи тримали, а потім
підійшло що, що це вже серпень, до вересня. То так то грушка одна росла,
то хтось посадив, що міг обробити, із весни чи огірок чи картоплина як
була посаджена, то виривали ту картоплю як тільки почала рости, так
повиривали ту стару, поїли все, чи бурячок посадили, то вже знавте як
виросло таке то все, все було поїджене, то так ото потрохи почали
відходити, що тоді через стільки часу, ще дадуть трохи підживать,
змелять і ще дадуть. А на полі як робили то ми самі. Я сама робила й так
дивися, жнива тяжко, то такий горох, то ми йдемо й той горошок грущимо,
лущимо в жменю все, а тоді берем такий маленький горщечок, і вони там
в, і то зваримо. В полі там трави назбираємо, такого буряну, то така
була їжа, так тяжко було. Я була страшно міцна. Я така була сильна, а
тоді не було сили. Все в болоті рвали такі лопушки, але вирване то
впало, та й вже не вилізуть відтіля там, то вони остануться там у тій
воді, в тому болоті там. Й так ото вже довго люди відходили, такі худі
були, що просто тако трусилися. А на працю треба йти. Гонили. Ану, так
поступово вже, як став відходити, довго не поправлялися, довго безсильні
були, не корисний -а ніхто ж не каже, що: - Та ти ледачий, не хочеш, що
тебе треба кудись здати, бо ти проти радянської влади. І другим не дав,
щоб робити. А мій чоловік слабий не корисний, напів мертвий.
Пит.: Чи вони привезли до села робітників, щоб збирати жниву?
Від.: Ні.! То найбільше тільки тоді гонили, знавте, як то школярі до
школи ходили. Та ходили, а як школу кінчили, то там дітей виганяли
колоски збирати й там іще щось робити тим, а щоб відкілясь був. І вони
не хотіли, щоби люди переходили з села в село, щоб це бачили, щоб це
розносилося. Ви тут сидите помрете і ніхто не буде нічого знати. А як
відтіля сам вже хтось десь, то не пускали. То все я так ходила серед
хати і врабалася. Ні! Не давали. Але праці завжди залягала, бо люди
вимерли, а потім такі слабі були вже, знавте не годилися працювати.
Згубили своє здоров'я від того гол оду й все.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Так, церква була як ще було за царя, за НЕПу церква була в нас у
селі. А як уже став колгосп оце, то церкву все викидали і дзвони зняли.
Дзвони гарні були, дзвони зняли, здавали ж в державу. Мідь давали, бо їм
треба було на амуніцію і на все. І тоді в ту церкву звозили зерно як
молотили. І зсипали зерно, то спеціяльно так робили, щоб не були церкви.
А так то була церква.
Пит.: А що сталося з священиком?
Від.: О! Священиків зразу поарештовували. У нас ще було в селі священик,
і він уже старий був. У нього було троє доньок і один син. І вони всі
були учителями. То ж через те ж як тільки сталося, то священика зразу й
скинули й його вигнали з його дворища де він жив. Він так то старий
ходив по кімнатах. Хто там його переживе то й то. А доньки були і син,
та їх усіх заарештували й сказали: -Це враги людям, вони будуть учить
дітей? Вони будуть навчати, щоб вони були проти радянської влади. Цілу
родини загнали. Цілу родину, не було тих учителів через те; немає, і це
не тільки в нас, а так скрізь. А тоді вже вони цих комсомольців
підбирали, щоб ходили, щоб казали: -О, ви попа слухали; тепер немає.
Наша воля нам усе!
Пит.: Чи ви маєте щось додаткового?
Від.: Такого я Вам додаткового тільки можу сказати, що люди жили -тяжко
робили, нічого не мали, але люди були чесні, здорові були, вміли собі й
зробити все. І як хтось заїде було колись в двір, то зараз до хати
заходь, сідайте їсти -бо там же не було так ресторанів як тут. І
посадять і нагодують і переспить у хаті. Бо то подорожні їй, знаєте
всякі були їздили. О так було, а так, то що я вам можу
більше вже І вже так досить наказала.
Пит.: Ну, після голодівки, як люди перебудували своє життя?
Від.: Ну, як люди перебудували. Там перебудування дуже тяжке було,
значить, як голод був, як достали хліба -але то завжди хліба
недостача була. Здасться то так береш, садили як то давала -буряки,
картоплю, то все економили. Той хліб їй із картоплі з буряком. То довго б
не був. То на два, три місяці, більш немав. А уже ото як економили жиру
того не було і не бачили і ніколи. І все ж обібрали - {хто ж не міг
собі загодувати там кабана чи щось також. Як уже робили
цукор то буряки -страшно в нас багато було, й м'яти сіяли, й табак і
все. То там дадуть по кілограму того цукру. Але ж то така
біда була, що получиш той цукор але різь оплати треба. Там чобіт
нема, там того й той віднесе на базар на такі шклянки міряє та й
продасть. Каже жінка, каже я вже свій цукор поїла, була в п'ятницю, бо в
там був в п'ятницю й в середу базар. В п'ятницю була на базарі й все
казала віднесла вторгувала, бо немає защо сірників купити й солі нема
защо купити, знавте як то було, так ми вживалися. Тяжко жили, й по
сьогоднішній день! Там ніколи не буде добре такій владі. Бо
воно не робиться так, все в першу чергу віддають до держави як хліб, як
помідори поростуть, як картоплю - все, все першокласне. Все
відвезуть до держави, а то вже остатки, що остануться, то тоді ділять на
людей. А грошей то вони їли, знавте як то трудодень виробляли. То
кажуть 10,15 копійок на трудодень. Але то там 300 трудоднів заробиш, а
за рік як то виробляєш більше, то по 15 центів на рудодень.
То там що 10, 15, 20 долярів достанеш. То цілком все дурно
робили все. зда було вже таки, хтось десь робив у колгоспі чи свині
порав чи коні порав. Хто міг, давали ж там свиням і коровам і тим коням
трохи якогось зерна, знавте -муки. То подивиться, що нема, так укладе
там у такий вузлик та прийде додому та й жінці ке: -На зразу його
розкидай, щоб ніхто не застав.
Ото так було. А як зловлять, то на Сибір зразу
вишлють. Такево життя було. Тяжке. І так, знавте, я ж кажу,
що це не так, що я читала чи мені хтось розказував-я своїми очима бачила
як люди мерли, як ті діти посусідському жили. Сьогодні, як плаче, и
завтра -вже вони очі позапухали, не бачать. То завтра вже не виходять.
То такий жаль був на тих дітей дивиться. То таке, все я бачила своїми
очима -й ті трупи переступала, що минали -бо як не дай Боже, як хтось
запросить або скажуть: ' - Візьми переночувати. А як воно
вмре, що мені робити? Тоді скажуть, що ти що зробила, або
кінця його витягти з хати та десь його сховать треба чи що.
То люди боялися тоді, не пускали нікого до хати, бо не можна.
