Case History SW31

Anonymous female narrator, b. January 2, 1907, in Lokhvytsia, a district seat in Poltava region, the daughter of a pharmacist who died when narrator was 3. Narrator worked first as a bookkeeper and, after graduating from pedagogical institute in Kyiv in 1929, thereafter worked as a teacher at 7-year school in Cherkas'ke (Slov'ians'k district, Donets'ke region, a Donbas workers' settlement. When her husband also graduated, he was assigned to work as a transportation engineer in Slov'ians'k (district seat ,Donets'ke region where there was a sun-bath resort ,14 miles away from narrator, who transferred to the 10-year school in nearby Novoslov'ians'k, where she taught Ukrainian in the 10-year school, and seventh grades. Narrator's husband was arrested in 1937. Tere was no famine in Donbas where narrator lived, but she did see peasants coming to the station and later found that it had been terrible in Lokhvitsia when she visited her father .the latter picked up narrator and her husband at the station and on the way home “he stopped the wagon and said, “Well, children, let's get out now”… He said, “And now, children, let us pray before these graves”. And I don't know, I can't say how many there were, but it was apparent that they had been dug not long before. There were no crosses or anything, just little mounds. And he said, “Let us pray, because these are so many people who died in the famine”. And then we went on”.

Пит.: Цей свідок зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Від.: В 1907-му році.
Пит.: А дата?
Від.: Другого січня.
Пит.: А де саме?
Від.: Лохвиця, Полтава. Лохвиця це провінційне місто. А Полтава це вже більше місто. Але я там народилася в Лохвиці.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мама моя домашня господиня. А батько дуже рано помер. Мені було три роки. Батько був фармацевтом. То все. І так, що мама не довго жила з татом. Мені було три роки, а мій брат народився десь рік пізніше чи скоріше. Він був менший.
Пит.: Де Ви жили під час 20-их, 30-их років?
Від.: Двадцяті й 30-ті роки, зараз скажу - в 26-му, 27-му, 28-му роках - це я була в Києві. В 29-му році, по закінченні, мене поспали на Донбас і з того часу я мешкали в Донбасі.
Пит.: А чим Ви працювали?
Від.: Я вчителька. Я скінчила педагогічний технікум. Зпочатку я скінчила ремісничу школу, а після ремісничної школи, сім років, після ремісничої школи я вступила в себе там в Лохвиці в торговельно-промислову школу. То є бізнес. І я вийшла відтіля як бухгальтер. І мусила практику відбути в райторгкомі, то в райвиконкомі. Була там рік і після того я виїхала в Київ і вступила в технікум. Педагогічний. Після закінчення, вони мене послали на Донбас. Я приїхала туди, здається, в 29-му році й була в робітничому поселенні, так називалося, там де виключно жили робітники, які працювали на заводах, і там була семилітка, школа. І я там працювала. А тоді, як чоловік зкінчив, то він дістав працю в Слов'янському, то є 14 миль. Слов'янськ то в місто не дуже велике, але там були соляні ванни. Як курорт був. І ми жили на станції, не в самому Слов'янському, а на станції Слов'янське. І чоловік працював уміськом як інженер, транспортний, а я в школі була. І десятилітка школа була, мала лекції в п'ятій, шостій і сьомій клясі української мови. А тепер підходжу до 32-го, 33-го років.
Пит.: Перше сказіть як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Ну, при НЕПові не було аж так зле. При НЕПові була вільна торгівля. То був крок назад у більшовиків. Отже, ми могли купити собі все, що ми хотіли, на базарі.
Пит.: Так. А що Ви можете сказати про українізацію?
Від.: О, українізація почалася далеко раніше. В сьомій клясі почалася українізація. Ввели українську мову - не тільки як мову, а всі предмети перейшли на українську мову. І перше була Котляревського "Енеїда," яка нам дуже тяжко давалася. Але ми її подолали. Ніж не могли зпочатку розібрати. Я знаю, що я вчилася вже після того від сьомої кляси.
Пит.: А скільки Вам було років?
Від.: Було мені так скінчено 15 років. Було тоді, коли я вступила в торговельну- промислову професійну школу. В19 я закінчила й пізніше рік був практики. І з практики я покинула й виїхала з Лохвиці сама.
Пит.: На Донбас?
Від.: Ні, в Київ. І там була три роки. На педагогічнім технікумові. Коли я скінчила, тоді я переїхала в Черкаське село й тоді я одружилася. Але зі мною не було чоловіка, він вчився, і після того, як він скінчив то йому дали працю в Слов'янському на станції, і я переїхала з Черкаського в Новослов'янськ, Новослов'янськ називався. Там пішла я, він поробив - мені здається, його в листопаді, в 37-му році забрали вночі, прийшли, взяли. Апартамент такий був і то нагору. Чую, він пішов. В нас якраз було таке близьке товариство, вчителі, дві вчительки. Одна була директором, а друга, здається, викладач географії. Я їх запросила. Його приятелів там не було, бо він почав працю. І після того була в нас скромна така вечеря і після вечері він пішов відпровадити їх через лінію, бо там потяги ходили і тяжко було переходити вночі. Він їх відпровадив і йшов назад, і КҐБ заарештувало. А перед тим кілька днів - я знаю, може два чи три дні перед арештом - я вийшла на базар і зустріла свою таку знайому, вона не була мені близька товаришка, бо вона молодша від мене була. Вона зустрічав мене і каже: - Добре, що я вас побачила. Ви знаєте що, мого чоловіка забрали сьогодні вночі. А її чоловік був бухгалтер і працював на заводі в Краматорському не Слов'янському. А Краматорськ, то в станція, де залізниця переходила. Його забрали й я кажу: -Що ж я буду робити з двома дітьми? І мама зі мною. А син тільки народився, три тижні; батька зовсім не знав. А доньці сім років там. І тільки коли вони вночі прийшов, то я чую тупот, так знаєте, тяжкі, ноги ніби, чоботи чи що, й відкриваються двері, я відкриваю двері і, ви знаєте, сама не своя. Два НКВДисти було, два НКВДисти й чоловік з ними. Вони ввійшли й зразу: - "Обиск й ми ищем оружие." Я кажу -Прошу дуже, прошу дуже. А в нас були речі уложені, бо чоловікові давали підвишку й його мали перевести в Істановак(?). То там, де Краматорськ. То центр був. І його мали ті перевести й наш ті, в пачках просто були уложені інакша одежа. Одежі там багато не було, але необхідне було. І вони почали розгортати. Я кажу: -Та тут нема зброї, в нас в хаті нема ніякої зброї. -Нет, нет, ми, ми должни сделать все. Всё, что сказано. Ну, нічого не найшли і так то вже чоловіка забирають, скидають краватку. Каже: -Ето вам не нужно. А в цей час перед тим, ну пару днів перед тим, його мама, мого чоловіка мама, приїхала зі села, звідкіля, з Вороньків, це ж уже було після голоду. І вона в нас була. І моя мама зі мною жила. Так що в нас було грішми, карбованці були. У всякому разі то було, не пригадую, скільки було, у всяком разі вони лишили 300 карбованців. А решта скільки, може чотири сотки було, на руках, ще вони то забрали й забрали зберігательну книжку, банків там не було. Каси називалися. Зберігательну книжку взяли й там було 3.000 зложено в нас. То все та гроші, я діставала добру платню. Я діставала 500 карбованців. Тільки що за ті 500 карбованців на базарі нема чого брати. Нічого вони не коштували, й він так само 500 доларів діставав, так що ми за кілька місяців зложили 3.000 для того, щоб перейти вже в Київ і там купити апартамент. Така була думка. З тих думок нічого не було вже, його забрали, і донька розуміла все, вона кричить: -Куди ви мого тата забираєте? Вона в ліжку вже була, бо то 12-а година вночі, коли його забрали. І ніхто з нас не спав. Забрали його, я ранком встаю, то була осінь, холодно, я тягну такий плащ й іду в НКВД. Мати одна і друга сидять, плачуть. Цілу ніч ніхто не спав, і я не знаю навіть, чи і дочка спала, нічо не пригадую. Але знаю, що за кілька днів перед тим, значить, мама була йще і все впорядку було. То вона в себе ходить і була типова селянка, сорочка на ній була вишита, й вона то ходить, ходить і каже: -Чи можу кусочок того хліба з'їсти? А в нас такий був хоч і по картках. Було досить, це раз, бо вже був тільки білий хліб. В нас чорного не було на Донбасі. Це тільки Донбас, там де робітничий край, буквально, то як шахта і заводи були. Влада боялася на робітників. У всякому разі, там не в їхньому селі був голод. І той голод, так як ми бачили перед 37-ім року, були ми з чоловіком в 35-ту році. Так що ми були буквально день чи два тільки, відразу поїхали назад. Знаєте, нічого не можна говорити, ми не знаєм, що сталося, але як батько нас забирав із потяга. До то Лубен був потяг, а з Лубен в 25 кілометрів. То було село Воронці, й то батьки там мешкали. То він за нами приїхав кіньми. І тоді посадив нас на воза і каже: -Діти, ну, тепер, значить, їдемо. То 25 миль. Я не пригадую, скільки ми їхали тими кіньми, досить довго, але під'їжджаючи до Воронців, він каже: - А тепер, діти, ми помолимся перед тими могилами. А я не знаю, не можу сказать, скільки їх там було, но було видно насипані недавно. Ні хрестів, нічого не було, тільки могилки були. І він сказав, що: - Помолимося, каже, бо це стільки людей умерли з голоду. Так що ми виїхали тоді. Тоді мій чоловік каже: -Мама, тато може не може, а ти приїжджай до нас. Там хліб є. Так що мама тоді приїхала і то побула кілька днів, як його забрали все. Там був Федя, то був учитель у селі; далі йде Павло, далі йде Грицько, далі йде Кирило, далі йде Настя і Галя, то вся родина того брата старшого в 21-му році ЧК повісили в селі.
Пит.: За що?
Від.: Учитель був. І та мати, скільки років ото ж пройшло од 21-х років, і я в них була уже мабуть в 25-му була, в них гостила, й я під час війни вже в німців, то я була в них також. То вона й тоді ще, тільки згадав, і вона плаче за Федиком. А решта, я не знаю. Ні за кого не знаю. Знаю, що уже малі діти робили, й вже ми тут опинилися, нікого там не лишилося. Один був його брат Павло, який прийшов з війська і жив там вже на селі, проти тієї хати, але батьків не було. Де вони ділися, чи вони вже померли, не знаю. Може були якимсь чудом вийшли, не можу сказати, бо то ми взнали вже відсіля. Посилали через Польщу тим, з Польщі туди, знаєте, і люди там довідалися, нам передавали, що родини нема і нема Галі. Галя - то в наймолодша сестра, яка добровільно виїхала в Німеччину на працю, і вона повернулася. Оце все, що я знала за голод. А пізніше вже я довідалася, вже тут, бо як почали писати про голод, то я діставала літературу від своїх знайомих, то давали, й я читала.
Пит.: Коли Ви жили на Донбасі, чи Ви бачили голодних селян, які приїхала на Донбас, щоб шукати працю?
Від.: Ну, переїжджали з нащадками на плечах, з мішками переїжджали, але на станції, наприклад, у нас там вони в нас не ставали. Куди вони йшли, я не знаю. На Донбас може й приїжджали та хіба тільки ті люди, що були розкуркупені. Як вони казали в 29-чиу році. І їх випроваджували з сіл. То тоді такі люди були, й ми знали про це. І звідкіля, значить, з центральних українських селян. Вони їхали влаштовуватися. Як ви хочете без нічого їх висилали, саджали на вози й виганяли селян. Це я знаю, це не треба мені слухати; ні, це я добре знаю. Щодо чоловіка, як його забрали, то я в той же ж день на ранок, як могла то пішла в НКВД. А черга така довга, бо до того НКВД багато людей забрали. Зі Слов'янська, Новослов'янська, може ще звідкіля. І стоїть вагон, бо то станція. І стоїть вагон завежений в НКВД. То НКВД мало лінію, що вагон завезли. І в вагоні вікно таке, знаєте, душок в'язниця. І коли я стояла в черзі, я бачила мого чоловіка і то останній раз, в вікно. І він отак іще вище, бачив мене і показує так, і знову, що не можна спати було, й вони всі стояли? Чи може він хотів щось, щоб я принесла з дому. Не могла придумати. Ну, думаю, що я йому принесу? Бо якби - я навіть не пригадую, мені здається - мій чоловік навіть не курив, не було добре, але я повернулася, заки кинула чергу, повернула додому, бо то близько - то ж ми там мешкали, так іти недалеко було. Школа була далеко, то треба було йти - далеко доїжджать автобусом - а я ходила пішки. Отже я вернулася додому й взяла коц. Такий теплий коц, шерстяний. Взяла той коц, у нас їх було два. Я один лишила, а другий взяла зі собою і понесла туди, щоб передати. То все, що я знаю. І чекала поки мене не випустили. Я кажу: -Я хочу передати цю річ. Як почули: - "Ми пойдём." Взяли. І мені теж пізніше казали, я там пізніше подумала, а пізніше мене пропустили туди в середину. То стоїть коло дверей, що він відбирав речі, чи можна чи не можна. Каже: -Цього не можна, це не треба. Але коц він взяв і тоді я зайшла в кабінет і сидить один з тих НКВДистів. Взяв кожух. Тоді я нічого не знала про це все. Я, знаєте, так рубала, так що я думала, що вони мене пізніше заберуть. Я кажу. -Де мій чоловік? Куди ви його вивезли? А він каже: - Слухайте. Куди вивезли, ніхто не скаже. Де він, ніхто вам не скаже. Мені тяжко трохи говорити по-російському, але він до мене по-російському звертається і сказав тільки одне: - "Не розгаваривать. Будете дальше говорить таким тоном, то ви пойдёте за ним по етапу." Що етап? Я кажу: -Ну, то добре, чоловіка забрали, гроші забрали, книжку зберігательну забрали. Роботи в мене нема... Але я тоді ще, як його забирали, я була в відпуску й вони не мали права мене зняти. Значить, в відпуску, бо до породах і після породів була така здасться два тижні перед і два тижні після. А тоді й платня навіть була нам, а після того вони мене зняли. -Ну - він каже - що нічого. Можете йти додому. А я кажу: - А де годинник мій? Кажу, це єдине, що було від чоловіка подаровано мені. І його годинник забрали, все. Але більш нічого не було. Білизни не брали, нічого; пописали все, що ми маємо, та все. Ну, тяжка була доля, бо я просто розгублена була. Я не знала, що робити. Ну, добре, доходжу ці гроші, значить, проїмо, а що далі? А за кілька днів, як ішла до школи, мені сказали, що ви зняті з праці. -Це мусите конопадити за себе. Директор, правда, був там новий, він був комуніст, але був такий, що в нього очі сюди-туди ходили. Він хворий, але він дуже чемний був. Каже мені: -Нічого не можем зробити, бо в нас такий наказ, що членів родини викидають. Ви тут на праці були, викинули й все. Мене викинули. І такий апартамент треба було звільнити. Звільнила апартамент, знайшла далі від школи, знайшла одну кімнату з кухонькой за 50 карбованців на місяць і на глиняній підлозі, не такій підлозі. Я там з мамою, а другу маму відправила додому. Посадили й вона поїхала. Кажу їй: -Не чекайте, то так сказав мій тато. А моя мама лишилася зі мною. День і ніч ми не спали. Дуже довгий час; ну місяць проходить, два, я кажу, що треба писати, значить, конопадити кудись. Що тут сказали, що ні, то от так. Написала я листа й написала так як учителька, то я належала до Спілки учительської. Так що я написала в Київ до Роботпрофу туди, а другий лист я писала просто в Москву. Народній Комісар від освіти і там, де він працював, то я ще туди написала десь так. Він працював так, бо тут його зняли й нічого не було. Закрито. Там забрали, кажуть, всіх робітників звідтіля. офіса вже не було, не існував. Я три місяці там чекала. Через три місяці я забираю свого трьохмісячного хлопця і йду в Київ. То 300 миль треба до Києва їхати. І я приїжджаю, то там брат. Він жив якраз на Гегелівській вулиці, там, де я мешкала перед тим, як ще вступили, не мешкала, а була в приятелів моєї мами й я в них була студентом. Але якраз мешкав мій брат напроти самої великої хати. Але вони вже десь вибралися, десь я їх не могла бачити. А брат жив в одній кімнаті а через його кімнату проходила друга родина. То такі вмови були. Він жив у першій кімнаті, а в другій кімнаті через його хату друга родина жила. Так здається, двоє їх було, а тут він був з дружиною. І він перелякався: -Ти знаєш, що це є? Це є Ягода. Тоді мене вберуть. То так скрізь було. Від вас відверталися всі, боялися, щоб їм такого самого не було, щоб їх не позабирали, щоб їх родин не позабирали. І через Хрещатик, від Гоголівської до центра. На Хрещатику була там роботпроф. Ми йшли пішки, і він ніс сина. Я вперед, а він ззаду і так ми йшли до того роботпрофа. Приходимо ми туди: черга. Скільки там людей було, Боже! Бо Михайло був маленькою дитиною, то мені якось удалось, щоб мене пропустили. Я попала туди. А це вже був Берія. Окова скинула, чи його розстріляли, чи я не знаю, де він дівся. Але був Берія вже після того, через три місяці вже як забрали. Ну, то мене запрошують туди: -Сідайте. Дуже чемний чоловік. Жінка була якась. Кажуть: -Розказуйте все. То я розказала те, що було. Я кажу, що ні суда - три місяці пройшло - ні відповіді на мої листи і на мов прохання, а за що мене зняли? Такий був заком. То вона каже: -Що ми все врахуємо. І, значить, що я маю двоє дітей малих і один такий, я з малим тим пішла. І мама зі мною на моєму утриманні, старша вже особа. Вона ніде не працювала. І вона мені так сказала: -їдьте додому і чекайте. Через три тижні найпізніше ви будете мати папір від нас і то буде посланий той папір до вашої школу до інспектора. Інспектор шкіл був. Так. -І то буде і вас покличуть. Даю вам слово, що через три тижні. Отже я дійсно, може три тижні, може навіть трохи більше, я дістаю повідомлення, що я в введена. І то йду до інспектора. Інспектора я дуже добре знала. Інспектор був тут пізніше. Я приходжу до нього і він каже: - Ну, вас поставлю на працю, але я тієї школи вам де дам. -Чому? - Ну, я вам даю місце, і він називав мені місце Донбасівка, називається Донбасівка. То є якраз на половину дороги до Черкаського, я там, де я раніше жила, значить, мені то знайоме. -Робочим потягом будете доїжджати. То є пів години чи щось. Кажу: -Ні! Я не їду! -кажу, поперше в мене мала дитина. Що я маю з дитиною робити? Я годую дитину. Отже, кажу, я тієї праці не візьму. Це раз, через дитину. Друга причина, як я в чомусь винна, то ви мені скажіть защо? Як я не винна, то я прошу, щоб я повернулася на свою працю і в ту школу, де я була й перше. -Ви розумієте, казав, ви можете зрозуміти мене - в мене тут мала дитина, яка також ходила в дитячий садок, а недовго. Я її також забрали звідтіля, але він добре користував. Я не була б виховницею більше, тільки викладачем. А перед цим я була помічником директора. То завпед називався, то методичну частину, значить, я керувала. То 30 учителів я керувала, провіряла програми, але то вже знято було й я тільки вчителювала мову, більш нічого. Ото таке. Пізніше приходить війна. Вчителі всі виїхали, кілька осіб тільки, то вчать тільки я, і ще кілька лишилося. І війну прийшлося перебути дуже тяжко, бо то в Слав'ян була станція і недалеко була річка й була війна. Це було з тієї сторони. З одного боку червоні відступили, німці зайняли, й тоді вже я виїхала звідти. І після того я дізналася, що мій брат і мама були на заході в Львові. І ми навіть писали, бо війна тягнулася рік то я була там, а після того, як відійшли червоні, то німці відігнали їх, і тоді я відразу поїхала в село і в селі ще перебула цілу зиму в батьків. Здається, восени я виїхала звідтіля, так що вдома я перебула. Я виїхала потягом товаровим, на вугіллі, двоє дітей і я. І там я добралася до Львова. У Львові там також, знаєте, не можна було сісти впорядку, тих, шо він зустрічав з вагонів. Але вивіз нас на товаровій станції, не там, де пасажирські потяги. І подивися на нас, каже: - Куди то ви їдете? -Куди? Я їду до родини. -Де родина? Яка? Кажу: -У Львові в мене родина. Показую йому адресу. Була. І номер телефону і де жив брат і моя мама. То я вже з ними. Від брата дістала: я навіть працювала там в тому в Українському народньому мистецтві. Як бугалтер. Там пізніше далі йшли. То вже не зупинилася там.
Пит.: Ввесь час той Ви не чули нічого про голод? Люди попросту не говорили про те?
Від.: Ну, то де? В Слав'янську я не чула. А зі Слав'янська я поїхала до Чернятови вже війна була, правда. Я в 30-му році була в тому Червятрві ще, то також після голоду було. То що я офіру бачила. А пізніше була вже під час війни. Коли війна почалася? Пані Анна, нагадайте, коли війна почалася? Голос другої особи: В 39-му році, у вересні.
Від.: В 39-му? Голос другої особи: А то тоді, як німці напали на Польщу.
Від.: На Польщу? Так. Голос другої особи: А то тоді в 41-му.
Від.: В 41-му. То й так, кажу. А я вже попала в 42-му чи 43-му році, значить. А далі так як і всі. Вийшла заміж вже там. Ну потім, не в Львові, то вже в Німеччині було. Другий чоловік похований в Канаді. Я приїхала в Канаду, там 13 років була. Там поховала чоловіка в 64-му році. Брат переїхав туди. Спочатку він переїхав в Канаду, й я рішила там продати хату, де я мешкала в Віндзорі, там півроку була й тоді клопотала собі одну вже дочку. А більше про голод, то я прочитала книги літературу вже тут так. І чула, знаєте що? Чула від наших людей.
Пит.: То наразі, щиро дякую за Ваше свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz