Case History SW32

Paraska Zhelobets'ka, b. 1898 in the village of Ovsiuky, a large village of about 2000 people in Hrebinka district ,Poltava region, one of 8 offspring of a peasant, later dekulakized, who had 16 desiatynas of land. The family was not subject to land redistribution after revolution because of the size. Under NEP “everything was good”. The village church was closed in 1929. narrator stressed internal conflicts in her village and says that the Ovsiuky activists were much harsher that those in neighboring villages, which explains, among other things, why the famine was so bad there. About 100 farms were dekulakized. Narrator's husband was arrested in 1930. in spring of 1931 narrator was ejected from her house and went to live with her brother. Narrator describes house to house grain searches. In the spring of 1933, narrator and her family went to Kuban and returned to visit native village in August 1933, finding it virtually deserted. Very many had died, some had fled. Before she left her village, people were swollen from starvation and mortality had reached the point where mass burials were taking place. She stresses that this was not due to any crisis of production: “There was a crop, you can't say that the harvest was bad, the harvest was good, but they took it all, didn't give anything from the kolhosp to the people, and that's why people died”. Narrator's in-laws remained in the village and starved to death. In Kuban, narrator worked on a kolhosp where her daughter was forbidden to speak Ukrainian in school and received very little to eat. In late 1933, narrator's husband returned from Siberia and got a job on a state farm. Affirms that there was no famine in Russia, by which she does not mean the old North Caucasus Territory. Narrator's daughter tries to jog narrator's memory.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я та прізвище.
Відповідь: Я Параска Желобецька.
Пит.: Де Ви народилися?
Від.: Село Овсюки, в Полтавській області.
Пит.: А який район?
Від.: Район Лубенський, Лубни.
Пит.: Так. А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1898-му.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хлібороби батьки. Я так само господарювала. Пішла заміж, батьки мої найперше були розкуркулені в 29-му році.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Батьки мали десь 16, бо нас було восьмеро дітей.
Пит.: А як Вам жилося при царськім режимі?
Від.: Так, вже мені було може якихсь 13,14 років, до 17-го року -я не знаю -то нічого, революція зараз, перше таких як мій батько, то зараз перекидували їх, а то нічого, господарювали, ніхто не мішався до нас, і все мали своє, і ніхто до нас не мішався, ніхто в нас нічого не брав, і все було, добре людям було.
Пит.: А чи Ви мусили дати частину урожай до держави?
Від.: Нас ніхто не винуждав, ми мали того збіжжя досить, такого що мусили самі його продавати, то де ж ми, більш ні з чого було б жити, то ми, як вродить урожай, то продавали та й з того жили. Нас ніхто не питав нащо - продасте чи ні - ми самі мусили його продавати. Де ж ми його дівали, там вони, в мого батька в тих часах то два дні машина парова молотить, то понасипали, так тільки, то де ми його діватимем, ми його не поїли. Худобу годували, свиней годували і продавали скілько треба.
Пит.: А як це змінилося під час революції?
Від.: При революції, то, звичайно, в мого батька землі не відбирали, бо в нас була родина велика, а в таких людей, в яких більше було землі, то, родина менша була, то їм дали норму по дев'ять десятин, а решту повідбирали, дали бідним людям. Ну то вже тоді жили собі бідні люди, хто хотів робити, то мав усе, а потім став НЕП, то вже було при НЕПові добре, добре все було, вже й матерія скрізь була, все було вже вільно продавать, і купувать, все було, а потім, вже до 29-го, то ще так сяк можна було жити, а вже з дев'ятого року, як пішла ситуація така була, що людей по три дні тримали в сільраді, не пускали їх додому, щоб, поки не Ігідпишитеся. То така примусова була, що не дай Боже.
Пит.: І як це відбувалося, чи Ви пам'ятаєте, як відбувалася колективізація? Як. вона -колективізація -відбувалася, як вони починали, приходили, й казали, щоб до колгоспу, чи як?
Від.: Вони тоді самі не робили, то зганяли в місто людей і все тоді в місті робили, і все забирали в' куркулів, вигнали того найбільшого куркуля в селі й там організовували той колгосп. Отже всі разом робили.
Пит.: А хто були ті люди? Тіактивісти.
Від.: Селянські люди, такі які най ледачіші, най дурніші, дали їм в руки зброю і вони робили, що хотіли з тими людьми, що хотіли те й робили, чи влада була якась, як вони хочуть, то така була нетравлення люди на людей, що така була ненавість на тих куркулів, що тільки гонили їх, щоб взяти перед тим, переселяли, щоб не мали права, не працювали. В 29-му церкву закрили.
Пит.: Чи то була православна, автокефальна церква?
Від.: Православна, православна.
Пит.: Російська? То була українська?
Від.: Ще не була.
Пит.: А автокефальна, то коли вона була?
Від.: Мені здається, що то було при НЕПові, так десь в 13-му, 24-му чи 25-му, так утих роках був український священик і по-українському правили, але, знаєте, то люди старорежимні, то вони думали, що це правдиве, що то було за царя, а те що священики, то вони звали їх самозванцями, і вони не хотіли йти до церкви, і так, тоді при священикові, приїхав і сказав, що ви свою церкву зарегіструйте на старо-слов'янську мову, бо вашу церкву закриють, а то не помогло нічого, в селі не закрили, то так у 29-му проти Різдва то вже не правилося в церкві, то вже вони, ті активісти пішли до церкви й там танцювали на престолі, там повбирали ризи й ходили співали по селі.
Пит.: А що сталося з священиком?
Від.: Священик утік із села й вже в церкві не правилося. Церква ще стояла, тільки не правилося, священика не було всередині, втік, бо його зараз десь отак десь може в 18-му році, чи може в 17-му, як настала революція, то його серед села побили, отакі активісти, що він утік із села, то вже не правилося в церкві, церкву закрили, й вони побігли, забрали в старости ключ і все робили там, що хотіли. То вони робили в церкві. Голос другої особи: То ті активісти, то ті треновані люди, яких спеціяльно витренювали, й ті активісти самі не могли йти, а їх треба було витренювати й сказати чого й проти кого мають іти.
Пит.: А чи вони були партійні ті активісти?
Від.: То в перші роки ще про партію так не дуже ще й говорили, так що, чи вони були, звичайно, що вони пізніше то вже в партію записувалися і те, а зараз ще про партію нічого не згадували, а так 100 собі бігали по селі, ганяли та й все.
Пит.: А що люди тоді думали про більшовиків?
Від.: Люди нічого не думали, вони не знали нічого. Людей обдурено, люди не знали нічого, бо і не мали права нічого казати, що хто думав, казати не можна нічого, бо ганяли, збори, і вони говорили, що вони хотіли, а люди мовчали, нічого не могла казати, бо вони самі не знали. Біднота найбільше хотіла більшовиків. Бідні хотіли більшовиків, то вони думали, бо були люди безземельні, то вони хотіли до їх, землі дали, то хотіли, думали, що то воно так іще будить без колгоспу, тоб і жилося добре, якби дали їм землю, ті які не мали, а коли загнали в колгосп, то там уже в нікого нічого не було.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: До колективізації?
Пит.: Так.
Від.: Держава не накладала ніякого збіжжя на людей, нічого.
Пит.: Нічого?
Від.: Хто що продавав, то він собі сам добровільно продавав, де хотів і скільки хотів, то брав, ніхто нічого не говорив.
Пит.:після колективізації?
Від.:Після колективізації то вже в нікого нічого не було, вже ніхто нічого не мав, то нічого не продав, бо все здали в колгосп. І худобу, й інвентар, і все, й земля пішла туди, а він тільки пішов на працю, та проробив день, то все, чи не заплатять. Голос другої особи: Ну, але як були кури й худоба то мусили молоко здавати й яйця здавати.
Від.: Здавали яйця якось як уже колгоспи стали, й як уже молоко мусиш здавати на плян скільки там кому наклали, кожного дня приносиш молоко й накладуть яйця і то все мусили здавати. А хліб був в колгоспі, то скільки дадуть то, людям, то й тілько то й мали, а не дадуть, то нічого нема. Свого ніхто нічого не мав, городи мали там трохи, то з того найбільше жили люди, а з колгоспу, як колгосп настав, то вже люди не мали нічого.
Пит.: Скільки осіб було в Вашому селі?
Від.: Може 2.000, може більше, було велике. Село було велике, церква була серед села й село було велике.
Пит.: А скільки з них було розкуркупених?
Від.: Розкуркулених було дуже багато. Голос другої особи: Менш-більш скільки було?
Від.: Сто господарств було розкуркулених, але перших куркулів то висилали на Сибір, а другі то порозбігалися скрізь так, щоб і вижити, хто остався то живий, хто зумів той вижив, а хто не зумів то на них таке було гоненая, на тих куркулів, що вони не мали ніде на працю стати, не приймали, як він не дістане, висиляли, й такої бідняцької довідки, то він ніде не може на працю стати, ніхто не приймав, мусить мати довідку з сільради, а де як куркуль розкуркупений, то його ніде не приймають на працю. Я сама, як я виїжджала з села, то я достала бідняцький документ, не на своє ім'я, на чуже, і пішла, там називалася вдовою, бо чоловік помер, дітям приказала, щоб діти казали, що батько наш помер, бо нас ніде не прийняли б, ніхто не приймав ніде, каже, що діла новічку, а ні, то бідить. То така ненавість була між людьми, що, як скажем, до сьогодні жили всі так як розкуркулені молодятка, нежонаті, то вони на другий день пішли, на них не хотіли дивиться, чкали їх, то такі були вже герої, що вони, бідні, не мали де вийти. Голос другої особи: Між людьми зробили таку ненавість.
Від.: То така ненавість, що як ви вже куркуль, то така ненавість, що він такий ворог, що до нього ніхто в хату не може пустити, якби ти там лежав на снігу, то були такі добрі, що могли помогти, але боялися, бо відгороджували, що й вам таке станеться, не можете нікого з куркулів у хату пустити.
Пит.: А чи Ви самі знали таких людей, які були розкуркулені, чи вони були Ваші товаришки?
Від.: То воно якже ж, 100 родин, то там вже було різних приятелів.
Пит.: А як була колективізація, чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Люди не хотіли колективізації в той час, бо то кличуть на збори, а люди не хотіли йти на збори, як піде на збори то його три дні там тримали поки не підпишеться. А записуватися люди не хотіли, вони знали, що коли писатися, то вони, як почули люди, дуже багато, дуже мало тих, що хотіли, а не хотіли, але примусили, що всі записалися. А багато, дуже мало тих, що хотіли колективізації. Але їх обманювали, що вам буде добре, але люди нічого не могли робити, землю мусили, землю забрали й все, в колектив залишився, то вже відвези у колгосп. Віддали люди, і тоді вже не мали нічого, ніхто. То не було добровільно, то було примусово, хто не хотів, то люди вже знали, що то за колгосп, не добре було в ним. Де вони писалися, то вже в 29-ім і 30-ім, 31-ім то така була колективізація, що вже в 32-му вже вона закінчилася, вже всі пішли в колгосп, вже всі. А ще якось щось таке станеться, я вже не була в колгоспі, то сталося таке, що жінки пішли розвалили колгосп, позабирали, позабирали худобу, інвентар позабирали, і все, я й не спам'ятаю, чи це в 31-му, чи в 30-му, я не пам'ятаю в якому році було, мої сестри ще не були ще розкурлулені, то ще були в колгоспі, то забрали все, й один рік люди пахали собі, і пожали, а потім на другий рік то вже всі пішли й нічого не помогло вже. А тоді як вони не забирали, тоді людей арештували, тоді в 30-му року арештували мого чоловіка, іще там якихсь може сім чоловіків забрали, вислали, людей настрашили, щоб люди писалися, щоб не спротивлялися. А в 31-му повисипали всі родини, родини деяих, родини двох моїх братів вислали, і двох сестер вислали з родинами. Голос ддахй особи: І батьків вислали.
Від.: І батьків вислали, так старших, такі як. в родині двов було батьків, то вони їх вернули з станції, бо старих там не треба було, брали молодих, щоб працювали та старих повертали всіх додому. А молодих повезли в Сибір всіх. В 30-му забрали мого чоловіка, а я ще побула в хаті, не виганяли мене, а в 31-му восени мене вигнали з хати, то я переживала, там була пуста братова хата, бо його вислали, а позабирали в нас усе, нічого, вигнали дітей, двері замкнули, не мали як, нічого не могла взяти, не було нічого, то йшли туди, в брата була закопана ячміню, я трошки так брала і батько брав, товкли в ступі й так за те цілу зиму жили, поки аж прийшли й забрали те, й тоді ми вже не мали нічого, вже й на один день. Хліб у хаті забирали, як напечеш хліба, побачать, що він якогось дерманного напечений, то вона принесла й напекла хліба, так вони на другий день прийшли й забрали. А я кажу: -Та нащо ж ви забираєте дітям? А вони кажуть: -Ото твій, йди, там і з того на пече сякого такого, а це хай не твій. То хліб забирали з хати. І де люди ховали, в горшки насипали муки й топтали, а тоді заливали водою і ставили в піч, і вони й те вже находили, і те забирали. В мене було, я лежала на печі тоді хвора, то в мене був такий ворог, як упир, то він прийшов, витяг з-під мене й забрав. Забирали все, і кожний день приходили й провіряли, що як ви живете, що ви їсте. Що тільки побачили, забирали й ніде ніхто. А сусідам ніхто нічого не давав, бо всі боялися і в хату заглянуть. Отаке то вороже, що не можна було так, так то було як вони вже забрали, з ями викопали той ячмінь, забрали, то ми вже тоді не мали де жити, то ми поїхали на Кубань, я приготовила дітей, і батько й мати, і ми поїхали на Кубань.
Пит.: Коли?
Від.: Коли? В 32-му на весні.
Пит.: Чи люди вже почали вмирати з голоду в Вашому селі?
Від.: В 32-му ще не вмирали, ще тільки був такий, що ніхто хліба в хаті не бачив, ніхто не пік, а так що, хто мав картоплю, буряк, ото терли таке, пекли на сковорідці, ото таке мали, як то, а вже в 32-му ще не вмирали. Але я вже виїхала в 32-му, в 33-му я вже була в Сибірі, я вже не була вдома. Але й ті, що на Сибірі були, то їм не казали, що то був там голод, ми й не знали й не чули. Я в Сибірі була, то там давали компіва щодня, і мій чоловік так само був на Сибірі в одному місці, а я в другому, бо ми, тоді як на Кубані поїхали, то мати моя збирала колоски, бо зима прийде то треба, що я там зароблю сама на родину, то вона там назбирала трошки колосків пшениці, вони прийшли, забрали ту пшеницю і мене заарештували й мене засудили на 10 років, що мати збирали колоски, то матір не забрали, мати стара була, а мене присудили на 10 років і вислали на Сибір, я була, я була там хвора, я не могла ні на працю піти, то мене звільнили, я там не була й року. Я вернулася додому в 33-му, десь там в серпні, шість літ, то як я перейшла село, то я ні однієї людини живої не бачила в селі, щоб де хоч ворушилася. Людей вже мало осталося, а в селі такий бур'ян по вигоні був, що тоді ніколи ще такого не було, скрізь вівці паслися, то гуси, а то не було, таке було, як ліс, тільки старички такі дехто там приходить, а людей дуже було вже мало В нашому селі дуже багато вимерло з голоду.
Пит.: А як Ви пам'ятаєте як вони посилали Вас на Сибір, як то, чи Ви пам'ятаєте той епізод, що вони робили?
Від.: Та як засудили й відправили.
Пит.: Як засудили, хто був тому? Голос другої особи: При суді, хто тебе судив, ти пам'ятаєш як той суд відбувався?
Від.: Та люди звичайні, українці, та й все. Голос другої особи: Ну я знаю, ну добре, а хто там говорив тобі, що казали тоді, чого тебе засуджували, як казали, які там казали, казали там чи ні?
Від.: Аякже ж. За кражу в колгоспі. Голос другої особи: Ну а ти казала, що то неправда.
Від.: Ну так що, так, хліб же той йде на пшеницю. У колгоспі я там працювала на Кубані, то там ще не давали пшениці, ще як би то не давали ніякого хліба, бо ще було рано, то ще не давали. А в мене було трохи пшениці, то вони: -Де ти взяла, ну то ти на колгоспнім полі назбирала. То була кража, і таке от, і за то й присудили, за кражу на колгоспнім полі. Голос другої особи: Тоді ж я на Кубані була, я була в школі, то мене вчив росіянин, і він казав, щоб я не говорила по-українському, а по-російському, бо не можна було говорити, заборонено було по-українському говорити. Я все пам'ятаю, бо я в школі була на Кубані. Мені вчитель сказав, що як ти будеш говорити по-українському, то будуть карати, говори тільки по-російському, а там було українців багато, там навіть на Кубані були майже українці. А я там була в першій клясі, й я все пам'ятаю, як нам заборонили говорити по-українському, тільки по-російському говорити.
Від.: Там де мене на суді питали, то по-російському говорили, питав хто я така, якої я нації. То я тоді казала -українка, і ніхто до того мене не питав ніколи якої ти нації. Бо всі знали, бо все по-російському, а всі ж знали, що це ж Україна й українці, ніхто не питав, ні в школі, не писали чи ти українка, чи хто, ніхто не питав -Росія, і все, по-російському говорили скрізь, і писалося і читалося скрізь, і по-слов'янському правилося. По-українському ніхто ніде не говорив.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про Ваш рік на Сибірі, як то було?
Від.: Ну, дуже багато вмирало чоловіків, я нічого не робила, а людей гонили кожний ранок на працю до лісу. В лісі давали дуже мало робітникам. Українці як ішов на працю, то ложка каші, отако й з'їв, чи хочеш води горячої, ніякої ні кави, нічо, хочеш випий, і ти з тим ішов, а приходив може в дві години, чи в чотири, не знаю коли приходили з праці, то давали супу там, може кільки там видавали, то він би їв хто зна кільки, і хліба фунт давали житнього, то люди голодні були, дуже марний чоловік був, там була така хвороба на чоловіків цинга. Ми от там набато мерли, там були чоловіки й жінки, то жінок мало вмирало, а чоловіки дуже багато мерли. Праця тяжка була, а їсти давали дуже мало.
Від.: Тоді я в шпиталі була, в тому гуртожитку, там де всі лежали, я там побула тільки два дні, а тоді прийшло, щоб нас вивезли. На станцію взяли і погурзили і їдьте додому, тих що звільнили. То вони заплатили куди ти хочеш їхати, вони дали квиток, що куди ти хотіла їхати, на Кубань, то вони мені дали гроші. То в Ростові я побачила чоловіка, то він каже: -Що ви, не їдьте туди, бо ви вже там в ворог. Вас же не приймуть у колгосп, то ви не їдьте туди. То я тоді там дещо мала, то продала, тоді поїхала на свою станцію, то станція була Гребінка, там де наша станція.
Від.: У 33-му восени, десь може в сентябрі, чи в августі, а чоловік приїхав у ноябрі вже, то ми зійшлися, то пішли там в радгосп на роботу, то він відбув, що його звільнили, то ми в радгоспі заробили собі трохи грошей, то він поїхав, та забрав її, бо я не могла поїхати, бо я не мала документа дістати свого, я на чужий документ там жила, я приїхала тут до своїх украй, то я порвала, бо якби найшли, то далі б ще послали, а я порвала, то не могла туди поїхати, бо я мала друге прізвище, й то всім, а він поїхав і в 36-му році, ну то й так ми собі жили, аж до німців, там у радгоспі.
Пит.: Чи Ви чули, чи Ви ще мали родину на рідному селі, в рідному селі, як Ви були на Кубані?
Від.: Та були там ще. Ми виїхали, ми з сестрою, сестра також зі своїм чоловіком і з дітьми, і я з своїми, то поїхали разом на Кубань, а потім вона, її чоловіка також забрали, заарештували так само як і мене, то вона поїхала на Україну. То там були ще. Голос другої особи: Батько й мати тата залишилися в селі і померли з голоду.
Від.: Батьки мого чоловіка померли з голоду. Вони залишилися самі, а його батьки осталися так, бо в нього були два брати, то повтікали, бо вигнали з хати, то вони повтікали, то один забрав своїх дітей, а в другого не було дітей, то вони спасали свою душу, а батьків покинули.
Пит.: Померли?
Від.: Померли з голоду. Як ми вже поприїжджали, то їх вже не було, в 33-му восени то їх вже не було, вони вже померли. Голос другої особи: Та як ми приїхали, то майже їсти не було, не було нічого.
Від.: Та не було, я говорю, встала на станції, хотіла купити хоч хліба, але ніде не побачиш ніде хліба. Ішла селом, заходила в хати просити хліба, ніхто не дав ні кусочка хліба, ні в кого немає, чи люди не мали, чи не хотіли дати, не знаю, я заходила в хату, бо була голодна, ніде нема ні купити, ніхто не дав, заходила в хату, то ніхто не дав шматочка хліба. І так вже дойшла до свого села, то там до його двоюрідного брата зайшла, то там вже мені дали їсти, то я вже там побула днів два.
Пит.: А як він сам спасався від голоду?
Від.: Хто?
Пит.: Ваш брат.
Від.: Той брат? Ну, ж люди мали свій город, то й садили картоплю, то як мали багато картоплі, то можна й жити - картопля, буряки, то вже можна за тим жити, без хліба жили люди. Там кукурудза була, то так вони й переживали, деякі пережили хто зумів, хто що мав, то якось щось продав, чи що-небудь. Голос другої особи: Закопане щось, може не знайшли.
Від.: Як були такі люди, що закопували хліб, то потрохи брали й так переживали й з другими ділилися, та й так і переживали, і то як то зуміли, то й так пережили. А які нічого не ховали, то з колгоспу нічого не дали, то вони й померли всі. Голос другої особи: Ну, але забрали хліб, сказали щоб здали хліб.
Від.: Та, з колгоспу нічого не дали людям, хліб увесь вивезли, вивезли, десь пункти зсипали їх, купами так він і погнив, а людям не дали нічого. Люди їздили, в Москві був хліб, їздили туди хто зміг коли як проскочити, то привозили з Москви хліб і тим жили. А більше забирали на дорозі, не давали, щоб везли додому хліба, не давали. Одним забирали хліб, що везли там, де купили, забирали, не дали нікому довезти додому.
Пит.: Я не розумію, чи Ви перше поїхали на Кубань?
Від.: Перше я поїхала на Кубань, а як вже приїхала з Кубані, то вже 33-го восени, то вже голод перейшов, хто остався то вже мені розказував, що так по дорозі валялися скрізь, і рано колгоспники запрягали коней в віз і їздили попід хатами й в хати заглядали де хто вмер, скидали на віз і везли їх до ями - ями там були вже. І було, що таких брали, що ще не вмер, а вже лежав пухлий, то й таких брали і кидали в яму, бо однаково, вони не хотіли другий раз вертатися, вже він однаково вмре. І такий, що забирали, скидає на віз, яма там готова й туди кидають усіх один на одного без нікого там, ніхто там не труни не робив, ніхто нічого. Накидали в яму, закидали землею, ото так і все, й так ото їздили попід хатою цілий день і то збирали тих людей. Але я вже, ото в 33-му, то на весні вже, то на ціле літо, але до осени то як я вже приїхала, то ще жнива стояли. Урожай був, це не можна казати, що врожаю не було, врожай був добрий, але забрали все, не дали з колгоспу людям, і тому люди померли. Не дали нічого, то в кого було своє, то вижив, а як не було свого, то не дали нічого. Бо вже в колгосп загнали всіх, то в нього вдома нічого не було, крім там города, що там було. Як з города в кого було більше, то той щось-небудь продав, а більше таких було, що в нього город малий був. Голос другої особи: Ну, але як було в хаті, то забрали з хати.
Від.: Ходили по хатах, то й картоплю забирали, і буряки забирали, все забирали. І то як у кого не забрали, то може хто остався, то забирали все.
Пит.: А чи було в Вашому селі т.зв. МТС, Машино-тракторна станція?
Від.: МТС то був у другому селі, вроді містечко таке було. Там був МТС, в нашому селі нічого не було, звідтіля приїздили трактори, робили.
Пит.: А чи вони також забирали посіви?
Від.: Так, зерно те що для посіву. Я вже за те не можу сказати, що вони сіяли, то вже видно, що був посівний не забрали, бо в 34-му вже був урожай такий, що вже видно, що посів був. Бо були такі, казали, що лежали на купі зерна й вмер з голоду. Бо я вже, як в тому році зерна було з'їсти. То видно посів був, посіву ж не давали людям, а той хліб для посів, видно був, що вони посіяли, я вже на третій, на весні, не була, не знаю як вони сіяли і що вони хотіли, а видно що посіяли, бо все було засіяне і як я ото приїздила, то ще жнива були ще, не зібрали хліба. Але вже в 33-му урожай був, але нікому вже було жати його, нікому було робити, бо померли люди, а які хворі такі, що не способи! були жати, нікому було, то воно довго так, до самої осени трималися ті жнива, бо не було кому жати.
Пит.: А що Ви можете сказати про впаду в Вашому селі? Наприклад чи Ви пам'ятаєте такі "комензами?"
Від.: Були, і комнезам був, писалися такі, ото думали як мене запише, то його не розкуркупять, та й то не помогло. Мові сестри чоловік Михайло записався в комнезам, то все рівно так розділені були люди - куркулі, середняки й заможні середняки й незаможні середняки й бідняки. То розділено було людей, то вже все було на списку, всі люди. Голос другої особи: До комнезаму можна було записатися і куркулям, чи ні?
Від.: То ще були мало! То ще не було розкуркупювання як вони такфж і Михайло - він же був куркуль, лякали жінку - то він записався в комнезам, але то вже все, вже все пройшло, нічого не помагало нікому.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте хто був головою сільради?
Від.: Пам'ятаю, чому ж, пам'ятаю, перше, як ця була колективізація, то був Вовк. (Голос другої особи: Хто він був такий?)
Від.: Селянин. Його батько був п'яниця, продав землю всю свою, а він такий був злий на тих, що купували землю його батька, то мстився вже на людях, що купували в його батька землю. Потім за нього були багато таких, як я виїздила зі села, то був чужий якийсь, я не знаю звідкіля він був, то такий, що не давав пощади нікому. Голос другої особи: Недобрий був?
Від.: Недобрий був. Ті селянські, то ще таки якось-небудь може. Як в мене забирали з хати все то, я корову продала, а гроші сховала, то ті знайшли, забрали й гроші все з хати забрали, то голова був сільський, то він прийшов і приніс собі, на ті гроші, а сказав, що не беріть людської постелі, хай дітям людська постель, а в мене вже збіжжя не було ніякого, в мене вже того не було, тільки в хаті барахло, а в мене вже не було нічого, бо як його забрали, то в мене посів забрали і жали і колгосп забрали, не мали, в мене нічого вже не було. А так дещо там сховали, то так ото, в мене посів забрали, не дали мені нічого, ні города, нічого не дали. Тоді ще поки людей не були в колгоспі, то можна було між людьми жити, хтось що-небудь дав, чи що, хліб от сховали, то ще можна було жити, а як пішли всі в колгосп, то тоді вже не було спасіння нікому. Від людей не було, ніде не сховаєш, ніде нічого.
Пит.: А чи активісти, чи вони були місцеві чи приїжджі?
Від.: Сільські були. Такі собі, не були вони ніщо, і нічого вони не були, так вони собі, навчали їх у сільраді, щоб ненавиділи куркулів, що їх гнобили куркулі, що вони робили даром, як в куркулів вони робили, то вони брали платню, куркулі даром їх не брали, а вони брали платню.
Пит.: А чи приїхали 25.000-ники? Чи вони приїхали? Двадцяти п'яти тисячники?
Від.: Я того не знаю, були такі, що писалися, церкву тримали, то були, вони їх називали я не знаю як, бо то писалися, чи би хочете церкви? Підписувати ті жертви на церкву, на то накладали, як закрили церкву то накладали й в район, а як що заплатите тільки, то відкриєм вам церкву, то вони в людей, жертвували ото гроші то вони називалися, я не знаю, як вони називалися. Знаю, що бідні люди були розкуркупені, з хат повигоняли, забрали все, такі були, що він не мав не то землі, а й хати своєї не мав, то й тих порозкуркулювали за те, що церкву тримали.
Пит.: Що Ви чули, наприклад, про Скрипника? Або Кагановича?
Від.: Ми не мали нічого не чули, крім того як Петлюру вбили, то чули щось, дехто там чув, а в нас ні газети не мали ніякої, ні книжки, ми нічого в селі не мали, нічого не читали, ніхто нам нічого не казав.
Пит.: Чи була школа в Вашому селі?
Від.: Була, була школа, ходили, я ще не ходила, то була церковна школа, дівчата в селі були; то там були хлопці ходили. Школа була, але, й була вона весь час не переставала, бо недалеко наша хата була біля школи, то нашу хату забрали на школу і там була школа в нашій хаті.
Пит.: Чи то була українська школа, чи російська?
Від.: Та російська, все по-російському. України й ніхто там і не знав де що то українці, чи Україна буде, там ніхто нічого не казав, і ніхто нічого ні до того, щоб там хтось виїхав, в нас ніколи ніхто не виїхав і не казав ніякого слова нікому. Голос другої особи: А як колись співали за царя, що за Україну, пам'ятаєш, твій батько то казав: -Не співайте, бо буде, -отже ж то є, там був, знаєте, був дух якийсь.
Від.: Не можна було й пісні співати про Україну, не то що казати. Голос другої особи: Я пам'ятаю, мама казала, що там почали співати про Україну, а мій дід, мамин батько, сказав, що ви те не співайте, бо то не можна. Отже там люди все по-українському говорили, але щось таке робити не можна було, знаєте, вчити в школі не можна, співати не можна, так що це все було під контро лею доброю.
Від.: Як собі вдома говорили, то ніхто не забороняв, а по школах то ніде не було, все по-російському було, ніде не було по-українському, нічого.
Пит.: А що люди думали про Сталіна?
Від.: Що думали?
Пит.: Чи вони знали хто він такий?
Від.: Знали, чому не знали, але всі хвалили, ті що пішли вже в колгосп, всі хвалили, батьком Сталіном називали. Бо не можна було казати більше того. Посунуться на збори, виженуть, то люди сидять, курять, ото тільки їх діло було, вони ніхто нічого не встав і не каже. Казати не можна було нічого проти. Всі знали, що Сталін робив, але що ж зробиш? Ніхто нічого не міг сказати, ніхто нікому. Були родини в партії, мій брат двоюрідний партійний був, але не міг нічого помогти, бо що ж він, каже: - Влада так робить, нічого не можем помогти, нічого не доступимо. Сталіна того ненавиділи, але що зробиш? Голос другої особи: Навіть нічого не можна було казати. А тоді старі були, що я пам'ятаю, що така баба була стара, то вона хотіли, щоб іти голосувати, а вона не хотіла йти голосувати, але мусила йти, мусила голосувати. Вони взяли її на такого воза, і її посадили, а вона кричить, каже: - Я не хочу голосувати за того проклятого Сталіна, каже, якщо ця влада переміниться, щоб не було Сталіна, того проклятого, то я буду тоді голосувати, а я за нього не хочу голосувати. Але що їй було 100 років, їй нічого не було б. Кричали: - Бабо, перестань! Не кричи - каже. Як прийшла циганка, казала, щоб я тобі проворожу, а вона каже: - Поворожи мені, щоб ця дурна влада, щоб цього дурного Сталіна й гадки не було - так вона казала.)
Від.: При їй можна було казати, їй вже ніхто нічого там не зробив б. В неї прийшли питати - чи ти віруєш у Бога, чи ти релігійна, чи ні? А вона хреститься і читає Вірую їм, прочитала Вірую і каже: - Я християнка, я віруюча. Бо то ходили по хатах і питали: - Чи ти віруєш, чи то. Хто боявся, то писали "невіручий," а хто не боявся, то що було б.
Пит.: А під час голоду, чи люди говорили про голод, або чи то було не вільно говорити? Голос другої особи: Між собою про голод, як вже скінчився голод, як ми вже приїхали, люди говорили за голод - багато хто помер.
Від.: Говорили, чому ж не говорили. Говорили хто помер, як же не говорили, як родини повимирали, так і хати ж були, що осталася сама хата, ані одного не осталося в родині, а там же ж родина жила, то знали ж, що то. Говорили, всі знали, ті, що я ж, як прийшла додому, то я не бачила.
Пит.: Чи в Росії був голод?
Від.: Ні, де там, там не було, там ніхто. Не було по великих містах, може хтось з Києва, так де таки ж трошки давали людям, черга стояли, то трошки давали людям. В містах, по містах, то було трошки, а по селах не давали, а по містах люди там не були з колгоспів, там були самі тільки робітники, то для їх трохи давали. Хто на Донбасі був, то там трохи давали їсти, небагато, голодні були, а той хто працює, то тому таки давали, фунт хліба на день давали.
Пит.: А чи Ви знаєте де була найгірша голодівка?
Від.: Не треба було далеко. В нашому селі найгірша була, в нашому селі так багато, в чужих селах були які розумніші, такі активісти, що вони не видали всього хліба, таки трошки людям дали, то там менше повмирали з голоду. А в нашому селі такі були активісти, що вони виконали все, вивезли, то в нашому селі найбільше померло ніж у сусідських селах.
Пит.: А чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Чула, що казали, що то було таке, а я бачити того не бачила, а чула, що казали, що дітей своїх їли.
Пит.: А що Ви робили після голоду? Як Ви і як інші люди перебудували свої життя?
Від.: Так осталися, ми в колгоспі тоді були, й досі там у колгоспі живуть, так всі в колгосп пішли й здавали, то вже в 34-му давали хліба багато людям, і люди тоді вже ожили. І то ж тоді писалося, що "в 33-му будуть мерти на ходу, а в 34-му будуть їсти булки на меду." Так і було вже - в 34-му, то вже в кожного хліб був, вже тоді ожили, згадували голод, але хто остався живий, то вже треба було йти робити, й вже давали хліб, то вже не було такого, як у 33-му, а в 34-му то вже мали люди хліб. Ми не мали, бо ми жили, в нас не було нічого, нас вигнали, то ми жили в радгоспі, тоді в гуртожитку, то харчувалися, в радгоспі, як робили, то й харчувалися. А як десь ідеш, то нічого не маєш. Хати не було, нічого не було.
Пит.: А яка різниш між колгоспоом і радгоспом?
Від.: У колгоспі на трудодень давали хлібом, а в радгоспі грошима платили. То така була різниця. І там треба робити, і там треба робити.
Пит.: Чи Ви могли купувати хліб за гроші тоді? Де Ви могли купути хліб?
Від.: Дуже тяжко було тоді, колгоспникам давали так, що вони не могли продати, а де ж більше купиш? Я розпитувалася, під Київ село, ще в 34-му, так у 35-му, то ще церква стояла, й в церкві хліб зсипали, там виляли хліб і все, хотіла купити, то ніхто не продав, бо їм тільки давали, щоб вони не могли продати, хоч би вихарчувалися тільки, не дуже було такщо продати. На базарі так дещо було, але так дорого було, то нам не було на що його купити, бо харчувалися в радгоспі, то нам його не треба було купувати того всього, там щоденно працювали і харчувалися.
Пит.: Чи був тоді "торгсин?” Торгсин? Такі магазини - .торговая с иностранцями"?
Від.: Не було там, трохи деколи в радгосп привезуть, або в колгосп, то черги такі були, що, ніде нічого не було, ніде нічого. Голос другої особи: А лавка, я пам'ятаю, що лавка така, що була, такі, дуже дорогі, вони називалися, кілограм коштував тоді 10 рублів, а ви не маєте за що купити, як ви заробити за місяць, дев'ять долярів, то де ви маєте гроші купити ті, такі паляниці, що мав часами такий голова колгоспу чи радгоспу, чи ну якісь партійні люди, що, то вони, то мали, або дівчина, наприклад молода, вона працює, то вона дістала по лучку, то вона пішла собі купила, а тоді не мала за що купити, то дайте мені їсти, бо вона не має за що жити тоді, бо вона хотіла щось купити собі добре, а в нас так нічого не було. Я стояла в черзі, одного разу, я хотіла білого хліба. Ми жили в колгоспі, мали хліба повні поля, але пшеничного хліба ніколи не бачили, ніколи не було, я тільки їла з кукурудзи, давали колгоспникам кукурудзу, ячмінь, і отаке, ні жита, ні пшениці не давали, це я пам'ятаю сама.
Від.: Ні гречки, нічого не давали. Голос другої особи: То я хотіла білого хліба. Привезли до лавки, така лавка як тепер така хатка, ота кімнатка, була лавка, то там не було що класти. Може там десь один цв'ях один, то я прийшла і казала, що привезли білий хліб, то я пішла в чергу, мені тоді було 12 років, знаєте, я пішла в чергу, стояла, то там була така черга, так душили, що я принесла, чуть на мені не обірване було. І дали кілограм хліба, а він такий тяжкий був, що поки додому доїхала, поки дійшла то з'їла, бо я хотіла хліба їсти. І я власне сама пам'ятаю, бо була в тій черзі. І то все. Більш нема, але мені, вдома я не пам'ятаю, щоб ми мали хліб, чи то жито, чи пшеницю, тільки якийсь ячмінь чи кукурудзу, що їх їсти не можна було. То я пам'ятаю добре те. Так що ми, а наша хата була за полем, прекрасні поля пшениці, жита, чудово, але ніколи, ніколи на трудодні в колгоспі не давали ні жита, ані пшениці, ніколи, я цього ніколи не пам'ятаю, мама також пам'ятав.
Від.: Не давали, все вивозили. Голос другої особи: Все вивозили, ми навіть мали, співали люди таку пісню: жито, гречка і пшениця, й пшеницю відправили закордон, а макуху й бур'ян залишили для селян. То була пісня така.
Пит.: А як Ви всі знайшли один одного після того. Голос другої особи: Мамо, кажи як померли твої батьки, діти, а я залишилася сама і тоді ще треба було їхати за мною. Розкажи, як то все сталося.
Від.: Як я прийшла поперед, а чоловік потім прийшов, то ми вже пішли в радгосп робити, то я стала питати туди де вона осталася, то там мені написали, що забери, бо твоя дитина бідує там, то приїдь забери, а я ж не поїду, не можна поїхати забрати, бо треба було заробити грошей, щоб на дорогу, щоб він поїхав. А він поїхав туди, а йому не давали, бо вона була там, батька в неї не було, я була вдова, батька не було в неї, а йому не давали. То він скрізь ходив, поколопотав, а вона його не дуже знала, то вона не хотіла так само їхати, вона не знала чи то батько, чи що хто зна, що він є. Бо вона його не знала, вона малою була як його забрали. Ну та він таки якось уже що довели його до того, що він став плакати, що то моя дитина, то вони вже, таки там була жінка-секретарка, то вона за ним заступилася і сказала голові, щоб віддати. То він привіз у 36-му. Голос другої особи: А лк давали, то казали, щоб ти, то не твоя дитина, але тато каже, що то в моя, але -то чого ж ім'я інакше, прізвище, а тоді вони сказали, що то мама була на своєму, ніби дівочому.
Від.: А вони сміло дуже знали, що було в куркулів, і так не приймали на працю ніде, то він мусив собі довідку додати на чужу, то й то. Ну то вони й так добре знали, але все питали. Голос другої особи: Тоді мене забрали, й я приїхала додому. Але я батька ще не знала, я не хотіла їхати, бо я батька ще не знала, бо тоді мені було два роки, як його арештували, забрали на Сибір. Я не пам'ятаю. Якийсь прийшов чоловік обідраний, дуже погано одягнутий був, то я аж перелякалася, але він бідний був, не було одягу, й я не хотіл їхати -то не мій батько, я його не пам'ятаю. Ну, але він каже, що я твій батько, забрали, значить. Вже я не знаю, що то вже можна. А тоді працювали в колгоспі, бідували в колгоспі.
Від.: Та як вже пішли, обоє робили в радгоспі, то вже ми тоді й в колгоспах, то ми вже жили так як люди. Голос другої особи: Бідували, як і всі, бідні були. Нічого не мали.
Від.: Нічого не мали. Мали тільки на те, щоб прожити, прохарчуватися та й все, а більш нічого не було. А в зіоге-кх що-небудь було, то не було нічого, то люди їздили то в Київ, то туди, то сюди, що-небудь дістав, то взяв, бо не мав нічого, хоч привезуть у зіоге-у, то ті там голови там позабирають собі, а людям нічого нема. Ми вже звикли так, у кого нічого не було так як у нас, то ото живете в однім і ходе поки порве, на довгі роки. Ні в кого нічого не було.
Пит.: А чому вони думали, що влада зробила цей голод?
Від.: Ну а хто його зробив? Голос другої особи: Але чому, ти думаєш, вони зробили, нащо вони таке зробили?
Від.: Ніхто не знав, знали люди, що зробили для людей недобре, та й все. Не думали про людей, щоб людям було добре, а що то, хто то робив і що люди думали, чи то для чого було, ніхто ні про що не знав, каже то не мов, то не мов. Голос другої особи: Ну, але чому, так люди не хотіли до колгоспу йти, ну то вони мусили щось робити, примушували людей, щоби люди йшли до колгоспу, треба було вчити людей.
Від.: Арештовували, ото того арештували, ото найперше в селі арештували, що мого чоловіка забрали. Тоді -в 33-му. А в 31-му вислали всю родину, там родину, позабирали двох братів, людей лякали, а люди тоді -дивіться, ото буде й вам те саме, то люди й тепер, то ж таки приневолили, то що буде, то й буде, аби прожити. Знали люди, що недобре для людей було, але що мали лщди робити?
Пит.: А чи люди дійсно ненавидили куркулів?
Від.: Та й бо тих, які були колись такими бідняками, що робили в куркулів, то думали справді, що куркулі їх так експлуатували, то були такі, що ненавидили, а були такі, що і добрі люди були, але боялися помогти щось-небудь. Як мене вигнали з хати, то в мене був хлопчик такий, два роки йому було, то був мороз такий, він уже після Покрови, а він кричить до мене в хату, а він замкнув хату, та й не пускав в хату. То не можна, а ніхто не міг із сусідів взяти, мусить у хату, боялися, не можна. Свекор взяв його на руки та пішов, десь там була його сестра, то він пішов там, нагрівся в хаті, а сусіди не пускали. Так кожне виглядало, і так хто тобі, що робить, а ніхто нічого не міг помогти.
Пит.: А чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Були вони там десь, запхали їх в таке, патронату не було в селі, а в колгосп собі забирали і казали там пасти свиней, то вівці пасли, там їх тримали. Такі куркульські діти, бо було таких багато куркулів, що покинули дітей, сама пішла, а дітей покинула. Голос другої особи: Ти розкажи свою сестру.
Від.: В мене троє було дітей Мені з'ять раде: -Покинь дітей. Піди на станцію, покинь дітей, тоді їх заберуть, а ти будеш жива, а так ти сама вмреш і вони помруть. То вони таке зробили. Сестра моя з чоловіком, вони в радгоспі були похворіли були, були хворі, бо то голод їх, хвороба там якась, а люди нікуди не годяться. Так вона повела на станцію двоє дівчат таких, що вже в школу ходили - одна старша, обидві в школу ходили, й меншу забрали, а старшу вернули, казала, що йди в радгосп, там будеш жучки збирати, або молотимеш буряки, там тобі дадуть їсти. Так й не взяли, а меншу забрали, та й більше вона її не бачила. Голос другої особи: Ніколи її не бачила. Не знають, чи вона померла, чи що.
Від.: Таких було, що там ото в радгосп прийшла одна жінка, казала, що троє дітей замкнула в хаті, а сама пішла в радгосп. Бо то іначе нема виходу. Сама вмре й вони помруть. Вона взяла пішла, а ви вмираєте, все рівно помруть. То таких тоді дітей збирали, робили патронати такі, щоби там вони були, так їх звозили, я там вже не знаю де вони їх там вивозили. Було багато таких безпритульних, то збирали їх і вивозили й в одному домі там їх скидали, й там вже їх сплачували, чи що, і там їх вже виховували були, надіялися, що то будуть радянські люди. То вони їх збирали й де там, уже на станції було, бо то багато було, що кидали на станції, бо інакшого виходу не було, що з ними робити?
Пит.: А що сталося з ними? Чи вони там повиростали? Голос другої особи: 3 дітьми?
Пит.: Так.
Від.: Повиростали, то вони знали, що хто вони, і чого вони тут, то вони не були для їх прихильні. Ходили в школу, вчилися і повчилися, а то й як вивчилися, то його посилали, щоб він там відробив за те що його там вчили, в школах то даром не було, треба було там робити. Голос другої особи: Але багато знали, знаєш, чиї вони діти. Багато знають, і то добре, бо знаєте як біда. Я навіть пам'ятаю, в мене під хатою, мені було щось два-три роки, я пам'ятаю дещо, знаєте, а пізніше багато не пам'ятаю, як дуже зле, то діти пам'ятають багато. Я знаю як ми ще на Кубані були, мене там залишали в хаті, я боялася, щоб мене там ніхто не обідив, я пам'ятаю все дуже добре. Дитина, як в дуже біда, то дитина добре пам'ятав.
Пит.: Чи багато з них стали хуліганами? Голос другої особи: Було багато хуліганів. В Київ моя тітка, мамина сестра, їздила, й то без кінця, як ви йдете, то в всім потязі, чи там на залізниці чекаєте на потяг, то ви мусите не спати весь час, бо тому, що прийде, вам відріже, або щось друге.
Від.: їх більше отаких безпритульних, бо їх довше не тримали як до 18 років, а тоді вже йди й собі сам живи. А він що? Якісь привикнуть до такого, то вони ходили собі по станціях, грабилй і все. Хотів жити десь. Якийсь не привикнув, а якийсь не знайде собі місця, то ходпи грабити, ходили торби віднімали в людей, та й гроші витягали. Скрізь по станціях вони. А їх висилали на Сибір, то як де зловлять, то вишлють на Сибір, а вони відтіля тікали. То були тоді діти, то вони деякі зуміли пристроїтися, то осталися живі, а деякі погинули. І ті бідні знали хто він є. Він хоч і виріс і вивчився, то він радянської влади не дуже хотів. Бо він знав, що хто він є і де його батьки.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до цього?
Від.: Я думаю, що досить.
Пит.: Добре, дуже Вам дякую. То було надзвичайно цікаве.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz