Anonymous male narrator, b. 1922 in Stavyshche, a district seat with 3
churches and about 10,000 population, Kyiv region. Narrator's father worked in a
bank, his mother as a salesperson in a store. Narrator remembers little of NEP
period, except that people lived well, but about collectivization “I remember
everything. They took the horses from people, took all their implements ,all
their tools, so to speak, they took everything from the people. Whether you
wanted or not, they took everything from you”. Narrator describes peasants
,especially children, being admitted to a hospital, dying the next day, and of
hospital orderlies wheeling out the bodies and throwing them into huge pits dug
next to a nearby cemetery. People started to die with the onset of spring.
People tried to dig up rotten potatoes from previous year and all sorts of
roots; they ate acacia blossoms and leaves from linden trees. People were lying
around everywhere with swollen legs ,the skin bursting and smelly, watery pus
running out. “It was terrible. They walked and walked and fell, and that's all”.
Of those who seized the grain: “There were also Ukrainians among them. But most
were sent from Moscow”. The nearby village of Krasyven'ka, which had upwards of
10,000 people was wiped out totally. “A black flag was placed on one side and
the other – there was no one left there. No dogs, no cats, nothing was there!
The houses were overgrown with pigweed and all sorts of weeds”. According to
narrator, “There was famine only in Ukraine. Many people, who wanted to,
traveled to Russia – there they would sell some of their clothes and buy bread,
but when they came back everything was taken away from them ,and that's all”.
Narrator's father was arrested in 1937 and sentenced to 10 years without right
of correspondence. “He probably lies in Vinnytsia somewhere. That's how it is.
Because when people there were sentenced to 'ten years without right of
correspondence', that meant they were shot”. An English translation was
published in the Commission's Report to Congress, pp. 385-393.
Пит.: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Відповідь: В 1922-му.
Пит.: А де саме?
Від.:
Ставище, Київська область.
Пит.: А який район?
Від.:
Ставищенський.
Пит.: А де Ви жили під час 20-их і 30-их років?
Від.: В Ставищі.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько в банку працював, а мати працювала так як продавчиця
в магазані.
Пит.: Так що вони не були селяни?
Від.: Ні!
Пит.: А Ви сказали, що Ви народились в 22-ми, так?
Від.:
Так, в 1922-му році.
Пит.: Але що Ви пам'ятаєте про період НЕПу?
Від.: Період НЕПу, то я пам'ятаю, що я тоді бігав може мені було, я
знаю, сім чи вісім років. То люди добре тоді жили. Це було пару років тільки
всього. Тоді, зразу це голову скрутили всім людям, позабирали все точно.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про колективізацію?
Від.: Про
колективізацію пам'ятаю я все. Забрали від людей коней, весь реманент забирали,
чи як то сказати, все забирали від людей. Чи ви хотіли, чи не хотіли -від вас
забрали та й все.
Пит.: А як Вас називали, бо Ви не були селяни.
Від.: Я і селянин, і не селянин. Я міг бути і не бути. (Сміх.) Було
гірко дивитися на те все, як люди валялися по вулицях, як людей привозили до
шпиталю. Я мешкав недалеко від госпіталю. То людей привозили з сіл, із других
сіл, до Ставищ привозили дітей своїх. Вони вже пухлі були. Ну й вони тільки
переночують і кінець їм. Так недалеко -лікарський садок, великий парк і такий
насип насипляний, і акації жовті насаджені та загороджені. А тут цвинтар був. То
вони викопували величезні ями такі, й з цих лікарнь на другий день просто на
носилках носили й перекидали туди і так присиплять трошки, а тоді на другий день
знову, і так назбирається повно й засипали. ТІ ями я знаю -позападали дуже. І
сьогодні ви можете поїхати туди, то ви знаєте ті місця, бо вони так під самим
насипом тим біля цвинтаря. Це була трупарня така - де як хто вмре, то тоді
складали. А пізніше їх просто не складали, а просто носили й туди: на носилках
таких: дітей маленьких по десятеро чи скільки й ті санітарки брали на носилках і
перекинуть тоді.
Пит.: Коли почали люди вмирати?
Від.:
Саме як весна началась. Люди ходили, збирали по городах, розумієте, де гнила
картопля може осталася на городах, то вони довбалися, всю землю ту переривали:
як знайде стару картоплю, знаєте, то брали той крохмаль перечистити - вона вже
смерділа та картопля. А вони її мили чи як там. Акацію, як цвіла, то брали ці
квіточки й рвали, й сушили, терли. З липи листя сушили, терли його й то такі
млинчики пекли. Коріння всяке довбали. То страшне, то страшне. Скрізь валялися
люди. Може якісь у воді всякі черепашки там брали, всяку всячину їли. То
страшне. І я теж був тут. Всі люди там були. То було коло тіх людей, коло яких
смерділо навіть. Ноги пухли такі, рани повідриваються. То страшне. Так ходить,
ходить, і впав, і все.
Пит.: А скільки Вас було в родині?
Від.: Нас було четверо дітей, батько й мама і ще й стара баба.
Пит.: А як Ви саме вижили?
Від.: Я вам скажу як. Було в
нас капуста, завжди квасили на зиму, цибуля була, картопля була, ото все. В
селах, то всяке бувало. У деяких людей то позабирали й картоплю й все, і
вигонили просто з хат. Що то в 29-му році вже почалися, мені тільки сім років
було, то я пам'ятаю, як їх везли десь, і вони ніколи не повернулися. Де їх там
повезли -то не знаю. Зруйнували то все.
Пит.: Чи була церква в Вашому
селі?
Від.: У нас було аж три церкви. Одна називалася Розкішанська
церква. Це тільки через греблю перейти й велике село. Там більше 10.000
населення було. Але церква була на нашій стороні чогось. Називали Розкішанська
церква. То було велике містечко. В 31-му році я пам'ятаю: йшли до школи, то
хрести скидали. Але я не бачив, як там розказували: приходили дзвони скидати. На
зброю їм треба було. Скидали, то баби поприходили. ТІ набили і в чола й все, але
на другий день вони вночі приїхали й все рівно їх позрізали. Тоді зробили з
церкви місце де зерно зсипати. Зсипали вони зерно, а пізніше казали, що аж
звідтіля вони вивозили до нас. Від нас Жашків в такий район. Він був колись
Київської області, а тепер відрізали - Черкаська область. Тільки 18 кілометрів
від мене. Ну, й то вони тоді вивозили. Там елевейтор великий був, то день і ніч
возили хліб з відтіля з колгоспів все. То день і ніч. МТС. Це Машинно-тракторна
станція. То звідтіля трактори. Значить, орали, а хліб вивозили, то вивозили
цілими Ігис?-ами день і ніч. І скрізь плакати, написані: "Больше хлеба" і т.д.
здати державі. То випомповували. А тоді весною ходили посилали комсомольців в
такі місця. Я знаю, що то партія їх посилали з такими піками. І там прироблений
черпачок. Вони скрізь шукали, чи хто хліб де не закопав: де гній був, і в
стодолах, скрізь вони рилися. Як знайдуть той хліб у когось, що хтось закопав,
то вже більше світа не буде бачити.
Пит.: А хто були ті комсомольці?
Чиї діти?
Від.: Комсомольці? Були й українські. Але найбільше
присилали з Москви. Були раз прислали вони 10.000-ників. А пізніше їх не
хватало, то прислали 25.000. І ото вони скрізь отаке виробляли. А як ви були в
Комсомолі чи шось, то й вас як заставлять -то ви теж. Як хто хотів, як знайшов,
то міг сказати, що він не бачив, звичайно.
Пит.: А чи були комітети
незаможних селян?
Від.: Незаможних селян. Люди організовувалися
скрізь, незаможні селяни, але скоро їм голови скрутили. І за СВУ. То тоді я
знаю, я малий ще був. Але кричали, то я пам'ятаю скрізь їх, за це СВУ, що це
вороги народу і т.д. І я теж ворог народу був, Батька забрали в 37-му році.
Пит.: Чому?
Від.: Ну, чому? Забрали -ворог народу,
сказали: ворог народу й забрали в 37-му році. І батькового брата, одного і
другого, й до сьогодні нема. І ж мама ходила туди до міліції, питала .що?* То
вони сказали, що засуджений на 10 років без переписки. То значить до сьогодні й
нема переписки. Отам певно в Вінниці десь лежить. Ото таке. Бо там люди
розсказували, що кажуть .на 10 років без переписки,' то значить їх постріляли,
та й все. Осталося нас четверо. Найменший був Юрко наш -то йому було всього пів
року. І так мама осталася. Бо других жінок і позабирали в Казахстан. Тих
чоловіків, що забирали, а жінок брали на п'ять років в Казахстан ту вату збирати
чи щось таке, й то на п'ять років. Моя хрещена мама так була там. То вернулася.
Після війни мама була тут на візиті, то розказувала, що всім людям - то
стандартно було написано -що, каже: -Ваш чоловік загинув в 45-му році. І то всім
таке стандартне. Це як був Хрущов.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте під час
голоду, скільки людей повмирали з голоду? Приблизно, який відсоток?
Від.: У нашому селі?
Пит.: Так! Половина чи більш-менш
половини?
Від.: Ну, там в нас недалеко є таке село Красивенька. То
там десь до 10.000 населення було. Теж велике село. То поставили чорний прапор з
однієї сторони й з другої сторони -там не було вже нікого. Ні собак, ні котів,
нічого там не було! І хати позаростали лободою, всякими буряками. А в нас -я
знаю? Як вам сказати? Якихсь до 10 процентів людей вимерло. Страшне було, то
страшне було.
Пит.: А чи Ви самі були репресовані під час
колективізації?
Від.: Це наша хата біла, а в кінці дядькова була
хата. То вони оце звідтіля виселели, бо там будували колгосп, а в дядьковій хаті
зробили канцелярію. А нам відрізали город дев'ять соток. Це як гектар, то це
тільки дев'ята частинка гектара. Це з хатою, з усім. Оце в нас і такий був город
-от і все наше.
Пит.: І вони нічого не казали?
Від.: Що в
нас їм було забирати, як то вже не було наше. А ходили й в нас тими піками
таких, знаєте, такий зроблений гострий пік. То спеціяльно десь вони були
пороблені. І такий черпачок там прироблений. Як він устромить, а назад як
витягне - як зерно побачить, то значить ви закопали. То скрізь ходили.
Пит.: А Ви ходили до школи тоді? Чи то була українська школа?
Від.: Українська школа. І в нас, так сказати було, що діти кажуть, що
великий голод, то заперечували вчителі, наказували, що це не голод, а "рік
труднощів," а не голод. Все позабирати -то рік труднощів! Цвинтар був недалеко
від нас. І там де були хрести такі, дуже гарні, це під час голоду. Де були гарні
пам'ятники, то там щоночі відрито дві-три могили. Там, як багаті люди, то
ховали: там чи перстень, чи годинники, чи еаг-гіпдз. І одного були спіймали. Там
був батько й син, такий Абрамович. То батько заставляв. Вони проб'ють. Знаєте
такі склепи були. Багаті люди, то там всі в одному склепінні то ховали. То
тільки вони як побачугь скрині, то все переруйнують й позабирають. Були такі
торгсини. Я не знаю, що то за назва цей торгсин. Я знаю, що так його називали
торгсин. То там як був священик похований, то коло нього може золотий хрест був
або ще щось. То там і сотні цих могил на цвинтарі повидовбувані були. І одного
разу, то вже зловили, що батько заставляв сина там з свічкою лазити. Хлопчик
плакав - діти ж його розпитували в школі. В школах давали під час голоду, тоді
як я ходив у школу, давали чай і кусочок хліба. А той чай був так зроблений:
цукор перепалений і зафарбований цим. Це такий чай був. Багато дітей не ходило
до школи -не могло йти, бо вже було попухлі, й багато їх повмирало. Дехто
посадив картоплю весною, але копали ж городи лопаткою, бо ж не було ні коней,
нічого, отже лопатою копали й пізніше садили й видно, де ви кидали картоплю. Ну,
то як посадили, то на другу ніч хтось її повидовбував, й осталося пусте. Ото
таке було. Ми садили такі обрізка -то майже лушпини. Садили город то так. А
картопля вродила на причуд. Щось таке просто Бог дав. Просто-лушпина-там де
вічка були садили і виросло, ще й картопля добра. Ото так. А люди стали найбільш
вмирати, як вже стали колоски їсти. Вже це збіжжя на полі доходило. Люди стали
йти й красти колоски, бо голодні були. Як наїлися того, то ще швидше вмерли, їх
полопалися чи я знаю, що там. Тоді найбільше було трупів.
Пит.: А що
вони зробили з трупами?
Від.: Та шукали, збирали їх і до ями. А як у
когось був, то ще тримався трошки. Як на цвинтарі викопали яму, то мусив хтось
берегти, бо насиплять вам у ту яму других.
Пит.: Чи Вам відомо
випадки людоїдства тоді?
Від.: Я чув про таке, але ніколи не бачив,
але чув таке. Все говорили. В нас така газета виходила “Червоний колективіст”.
То там щось згадувалося, що там зловили когось, якесь солене м'ясо в бочках чи
щось. Я не пам'ятаю. Чутки були, такі, що були активісти. А активісти такі, що
це були й українці, були може й другі. Активісти такі, Але розкуркулювати
ходили, жили в садках; нічого не робили, а тільки того як когось розкуркупити
-приходять, усе забирають, дітей як цуценят повикидають на двір. Зима і так хто
хоче приведуть до сільради, там щоб дати допомогу цім дітям, а вони кажуть: -
Забирайтеся!
Пит.: А хто був головою сільради тоді?
Від.:
Головою сільради? Ну такий Махаринський. Забув його ім'я. І пізніше й його теж
забрали. Я не знаю, що то таке сталося.
Пит.: А що він був за людина?
Від.: Так як йому казали, так він і робив був, знаєте ... (сміх).
Пит.: Ага, бюрократ!
Від.: Бюрократія казала, так він і
робив. Він же сам не ходив розкуркулювати, а як йому сказали, то на такому селі
маєш випопомпувати цей хліб, то посилали їх. З початку були 10.000-ники, а тоді
25.000-ники, то їх Москва насилала, були чужі люди, й вони ходили там, рили і що
хотіли, то робили. Голод був тільки на Україні. Багато людей, що хотіли, то
поїхати в Росію - там ще якісь пахи свої останні там десь продадуть, куплять
хліба, але як вони їхали назад, тоді в них відбирали, й то все. І ще й садили їх
до арешту і так далі. Я знаю навіть там було пару таких, що їздили. Бо нам
далеко було до Росії, далі. Але люди, що ближче там коло Росії, то їздили, то
ніколи вам нічого не привезли, бо все заберуть. Була тоді пашпортизація, і ви як
дев'ять днів побудете і не припишетеся, то вас заарештують й в великому клопоті
будете. І так клопіт, і так клопіт.
Пит.: А чи Ви від'їхали від села
під час голоду чи ні?
Від.: Батько, і батько ще був. Я пам'ятаю раз
купили кави. Кава така була зроблена з ячменю. Вона перепалена -ячмінь. Ну, і ж
нема, що йсти, то вони кажуть, що того й того змішати з тією кавою. А то воно
таке гірке. Аг! Я вам кажу, що то було, то гірко й згадати! А тут ще й не хочуть
допустити, щоб на телевізії показувати тут. Це ж для Америки ліпше і ліпша
пропаганда для Америки. А я не знаю, що то так. Чи тут комунари теж е в Америці,
що то не хочуть це пустити? За комуною тут тягнуть чи що? Я просто не розумію:
на українців їдуть як хочуть, безпідставно. І там було для українців, і тут
починають ще й в Америці.
Пит.: А, чи Ви пам'ятаєте як скінчився
голод?
Від.: Скінчився голод? Ну, то так вже почали люди деякі ходити
в колгоспи, то там якийсь суп зварять, то люди підуть, отаке о. А як він
скінчився? Ну, так поступово, як би вам сказати, як він скінчився. Він майже й
не скінчився! То там так є. Що вже не вмирає, але той голод був. Ще й тепер був
в 47-му році. Великий голод на Україні теж. Мама розказувала, що там багато
втікало до міст. В місті було ліпше як тут. Але й в місті багато вмирало.
Пит.: Чи багато втікло на Донбас, тоді?
Від.: На Донбас
багато втікало, в шахти там копати вугілля, і не можна було приписатися. У нас
то було таке прізвище Крук. Він десь був в якійсь революції, то він якихсь там
комуністів постріляв чи щось таке. І завжди, як у нас ведуть школу, всі
організації, установи ведуть, то завжди його прізвище згадували, що це Крук тут
їх постріляв і такий "бандіт" і т.д. Ну, й коли німці вже прийшли, він приїхав з
Донбасу. А він там був директор шахти. І був партійний ніби. І багатьом людям
він видавав всякі папери там. Вони там помаленьку собі жили. То як той Крук
прийшов, то старші люди його знають. Я ж його ж не знав. Оце кажуть -Крук, той
прийшов. Де він дівся, я теж не знаю.
Пит.: А які люди були партійні
в Вашому селі?
Від.: Партійних у нас мало було.
Пит.: А
які люди були?
Від.: Були такі партійні, був такий Покотило. То під
час голоду то він сам себе. Він десь був в райпарткомі чи щось. Я не знаю, який
його чин там був. Він був комуніст. Він сам себе застрілив там. Був такий
Нагорний -теж сам себе застрілив. Це під час голоду. Ці комуністи самі себе
стріляли. Тоді під час того, і сам Хвильовий, Микола Хвильовий, цей письменник.
Вони побачили повірили колись у Ленінові гасла, що Україна зможе навіть
відділитися, якби не хотіла б з соввтами разом бути, і .вплоть до отделения" -
як вони казали, і т.д. І вони вірили в ті гасла певно, я думаю так, а пізніше
побачили, що воно не так: всі мусили стрілятися. То таке то. У нас то були
чистки партії; я не знаю, то приїздили ті з Москви чи звідки вони. Чистка
партії. То було публічно. Такий в нас був сільбуд. Це розуміється, сільський
будинок, так як клюб. І туди люди мали право заходити. То вони оголошували, й як
ця чистка партії, то там такого Гришенка покликали. Як почали йому все підшивати
- що мало хліба випомпувати, що мало то вже мало. Вже не було нічого, а вони
кажуть: -Ще мало! А був це вже 34-ий рік, то колгосп дав на трудодень 250 грам.
Це 250 грам, це таке по гав фунта чи як сказати хліба на трудодень. Це треба
було робити на той трудодень. То було ще тяжко жити, але люди вже там мали то
картоплі, та гарбузи, буряки й щось таке. Під час голоду приходили, така банда
же ця радянська. Витягали навіть, як хто щось там пече щось десь то й то. На
базарах, на базарах, забирали навіть хто квасолю в шклянці десь там продав і те
перекинуть. Страшне. Оце те, що я знаю й те, що я бачив.
Пит.: А як
люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Перебудували. Ще
була колективізація. Осталися великі стодоли все. То все спалене. Огорожу де як
хто мав дерев'яни, то теж палили, бо не було чим. А все таки осталася "хата на
курячих лапках," як кажуть. Страшна ця перебудова. Тяжко було дивитися. Вона й
сьогодні певно така. Трошки там може. Щось кажуть в якісь зміни, що там якісь
тротуари вже поробили, електрику провили.
Пит.: А Чи люди говорили
про голод після того?
Від.: Говорили весь час. Як я вас знаю добре,
то я міг щось говорити, а як я вас не знаю, то ні. Як десь з далі, то я міг
сказати відкрито, бо я знаю, що ви не донесете до НКВД, чи КОВ, то я більш
відкрито міг говорити. А то такі були христопродавці, що могли на вас заявити,
про що ви говорите, й колопотів буде.
Пит.: Під час голоду Ви тільки
мали 11 років?
Від.: Так!
Пит.: Але чи Ви чули як дорослі
говорили про тодішніх політиків, чи Ви знали хто був Скрипник, чи Ви знали про
Кагановича, що вони говорили?
Від.: Знали! Каганович, Молотов, та
тоді ще ніхто відкрито не говорив. Не могли ж говорити. Я маю ось таку пісеньку.
Дивіться яка. Це чесне з мові пам'яті в школі. Якщо Ви вмієте читати, це під час
голоду був секретарем на Україні, прислали Постишева. І такий був там Косіор,
поляк, теж був в Політбюро і так далі. То ось бачите яку гарну пісню співали під
час: Гей, ні меж ні краю нашому врожаю Стигне, вистигає, гнеться до землі, Полем
неозорим піонер-дозорець Вийшли вартувати колосистий хліб. А тепер приспів: Ми
пісню свою гартували в вогню і її несемо як прапор; Про нашу роботу складаєм
тобі, товаришу Постишеву, рапорт. А тепер є ще, що тоді скрізь по парках
співали. У нас дуже гарний парк. Річка тече, прекрасно. І скрізь по тіх парках,
на стовпах були радіорупори від пошти. От скрізь співають: “Бистро, как птици,
одна за другой, песни летят над советской страной, Весел напев городов і полей,
жить стало лучше, жить стало веселей!” Оце під час тоді як люди вмирали - оце
"жить стало лучше!" Це я ще із школи пам'ятаю, як дітей вчили "Піонер-дозорець."
Де це, в якій країні е, щоб за колосками там дивилися, щоб хтось не вкрав. Так
нам добре життя. Самі співали і "весвл напев городов і полей." І щодня, і по 10
раз, ви могли слухати ту пісню скрізь. І кричать люди, і вмирають скірзь, а вони
співають "жить стало лучше."
Пит.: А що Ви думали?
Від.:
Що я міг думати? Я думав, де б щось з'їсти. Нічого не думав. Це українцям дали
за те, що вони хотіли - як був Петлюра і так дальше - хотіли відділитися від
Росії і т.д. То це я думаю, що відплачуються вся Україна і до сьогодні.
Пит.: А, чи ви мавте щось додати до того?
Від.: Що ж Вам
ще додати? Що там доки буде та комуна й доки те буде і такий клопіт. Вони можуть
знову дати такий як НЕП, вони ще можуть раз таке попробувати. Вони вже, я чую,
що хочуть трошки, щоб більший наділ дати людям, наділ в землі, бо ті, що
приватно мають городи чи щось то, то більше в них родить, як там в тіх
колгоспах. Але люди ж його не будуть брати. Не мав чим робити -раз. Друге, як
він її обробить ту землю, посів чи що, він там посадить - картоплю чи щось, то
вони скажуть вам податки платити. А чи в вас вродить -не вродить, а вони скажуть
віддай його. Люди його не хочуть і не будуть брати. Доки та система там буде,
доки так і буде, на мою думку.
Пит.: Дуже, дуже Вам дякую за
свідчення. Надзвичайно цікаво! Від.: Був малий, але я бачив багато. Я те, що
малим, пам'ятаю, ліпше як тепер, що я, що вчора робив.