Maria Panchenko, b. 1924 in village of Kunivka, Kobeliaky district, Poltava
region, into a peasant family. Narrator recalls the collectivization of
agriculture and seizures of livestock. In 1932 even garden vegetables were
taken. The first to perish was narrator's grandfather, followed by his youngest
son, who was 18-19. narrator's father pilfered fodder which was similar to
millet. In the winter, narrator's mother crossed the river to a village where
there was some corn, and she begged corn from the inhabitants. Sugar beets,
usually fed to pigs, was also eaten. In the spring, people became swollen and
children ran around with distended stomachs. The children were also able to
supplement its diet with fish and little turtles caught in the river, tree buds,
mushrooms, and various weeds. At spring planting time, the kolhosp gave out
something to eat to those who worked in the fields but nothing for children, who
began to eat various grasses. School was closed in the winter, but a teacher was
went in the spring. Narrator recalls that once a fellow school-child shared
slivers of horse meat. The school-children were used to weed the sugar beets.
“And how could we weed when we could hardly stand on our feet. But they gave us
something according to how well we weeded. And people died there. The spring
came. People died”. People who were dying begged not to be thrown in a pit
without a coffin. Many of the children died as at least 10 whole families in
this village of 30 families. “One body would be taken and ten would run after,
yelling: “I also have dead! I also have dead!” During the famine, people didn't
go anywhere, except perhaps to the torgsin. There were many orphaned children;
after the famine those still alive were supervised by the kolhosp. Activists
also died .relates information on a case of cannibalism. Only in 1934 was there
much bread, and the kolhosp began to give prizes to workers. Narrator's father
was given a cow.
Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я й прізвище.
Від.: Марія Панченко, народжена в селі Кунівка, Кобелянського району,
Полтавської області.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: 1924... Таке можне і по-українському сказати.
Пит.:
То нічого, то нічого. А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки
були селяни.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.:
Я й не знаю.
Пит.: Ну чи вони були бідняки, середняки, чи хто?
Від.: Та советська влада їх трактувала, як середняків, але вони не
були середняками.
Пит.: Так. Скільки Вас було в родині?
Від.: Нас було троє в родині. Коли прийшла колективізація то людей
примушували йти до колгоспу. І багато тих людей навіть, що були багатими
повіддавали своє майно й пішли. Земля в них була засіяна, все, були машини і
все. І того року урожай вродив. Вони помололи, мали людям що дати, мали що
державі дати, й люди ті, що записалися, то ті безумовно мали щось. Но й далі йде
пропаганда записуватися в колгоспи, своє віддати все до колгоспу. Хто мав
корову, хто мав коня, хто мав землю, щоб все віддати, щоб мов не було більш
нічого односильного. І так само мого діда примусили, бо важніше дід мав. Там
багато корів віддали, коня віддали, землю забрали. Значить мусили, бо сам не міг
жити. Ну, як те все позабирали то батько працював вже на землі, колгоспна була
земля, а він працював коло коней в колгоспі. Корів, як забрали то визначали
людей тоді в селі, із села, що одні доють корову цього дня, а другі другого дня,
треті третього і безумовно молоко йшло до держави, бо вже люди його не бачили
тільки мусили йти корови доїти. Тоді коли почався 32-ий, тоді як це НЕП, а вже
колгоспи саме не засіяли тієї площі, що треба було сіяти, бо "вродило тоді, то
буде й тепер”. Забрали, вивезли, забрали, вже не було чим сіяти її. На другий
рік вже не засіяно так багато було. Те що вродило зібрали, віддали до держави, а
людям немає нічого. Свого немає і немає. Ще присадибна ділянка була і щось там
посадили: буряків, капусту, огородину, яку то зібрали, але й те прийшли забрали.
Пит.: А чи люди спротивлялися таки?
Від.: Там спротив не
міг бути, бо як ти спротивлявся -люди говорять. Але ж то бо їх забирають, вони
зникають, ніхто не знав де. Люди неачилися мовчати. Так як мій покійний дідусь,
то знаєте, як молодь, комсомол організується. Записуються дівчата, хлопці. І
одна його донька записалася до комсомолу. Прийшла додому і каже: -Тату, я
записалася до комсомолу. А він похитав головою, каже: -Побачимо, що така сволоч
наробить. Ну тоді коли прийшов осінь 32-го року, коли прийшли все забрали й з
двору й з хати й де що не було, то дідусь каже: -Бачиш доньку, що комсврлоч
зробила? І так як уже нестало що їсти, то дідусь просто так ліг і так і помер.
Уже й з голоду й з того переживання з усього. Вже в нього не було жодного
потягнення до життя. Помер першим дідусь. Тоді глибокої зими помер його
найменший син. Тоді вже було, йому було вже може 18-19 років. Ми так жили по
сусідству, вже було дуже тяжко. Але як мій тато працював коло коней, то та трава
називається вишіль й з неї висижалося насіння. Він згрібав те насіння, приносив
додому й мама його в ступі товкла, робила так як тШеіб, з нього -пшоно. І то й
каша й суп. І того року якось капусти багато мама заквасила ж. І вони казали, що
вони прийдуть, заберуть. Але якось ми так жили далеко від села, так як коло
річки, що туди тяжко було доїжджати, так на окраїні. Тоді вже стали, й того
кінчається і того немає. Тоді взимку вже стала мама ходити так через річку, там
друге село і там кукурудза була. То те кукуридзиння те мама приносила додому, ми
те розламували і те що в середині, те сушили, мняли його, потім мочили водою і
пекли такі коржі. Різне добавляли туди, буряну різного вже. Буряків того року
якось було кормових, що для скотини то й ті буряки. Але й все те вичерпувалося і
нема нічого. Приходить весна. Почали пухнути. Батьків брат попух, ноги попухли.
Сидить на печі, кричить, не може злізти. Ми бігаєм ще діти, вже з такими пухлими
животами, як ото показують тепер голод в Етіопії. Не можу дивитися. Бо ж як
гляну то мене жах бере. Ну якось пішла. Мій тато пішов стяг його з печі. А в цей
час прийшла розставати річка. Річка, як розтала, то другий брат його, який любив
рибу ловити, почав ловити рибу і приносити до хати. І все й ту рибу ж скоро в
казан, горщик. Казан у піч. її там зварили, почали їсти те, й дядько вже й нас
цим годує. Тоді як крига зійшла, то дядько на човен і почав вибирати устриці.
Черепашки. Почав і також приносив до хати. Вони його казан у піч. Вони
порозкриваються. Вони те вибирали. Тоді на сковороду, пекли і смажали, почали
їсти, й нас дітей стали годувати. Бо ми бігаєм і голодні. А мама сидить. Уже в
неї ноги попухли. Вже не стане. Торкне так рукою ногу -вода біжить. Вже налилися
водою. Пішов дядько до мами. Пита, де мама, нас. Мама сидить. На другий день:
-Де мама? Мама сидить. А мама вже не встане. Він пішов, почав до неї: -Я тобі
принесу їсти черепашки. А вона каже: -Не буду їсти бо то отрута. Каже: -Що тобі
отрута. Ми їмо. Діти. Дивися. У нас уже животики стали трошки відпухати. І він
каже: -Ти їж бо ти вмреш, а діти лишуться, кому вони потрібні. Ну він так сили
сам багато не мав і вода холодна то збирати, але ще робив, бо іншої ради не
було. А ми тимчасом коло лісу так жили. Ліс почав вже бруньки випускати, то ми
бігали до лісу бруньки, які були на дереві так і їли. Вибирали, які були
солодші. Які були гіркі - лишали. Тоді трава почала випускати листячка різні. Те
рвали. Що сушили і потім мняли і оце тепер тільки НеаШ зіоге продає, то ми це
все переїли. Буряки такі почали сходити. Коріння копали з тих буряків. В книжках
прочитаєш: отруйне. Ми якимсь способом їли, яким способом вижили. Тоді ото
лопухи, коріння копали з того і ми вже, як прийшла весна, то ми більше коріння і
черепашки іли - те, що було. Тоді прийшли гриби різні попід деревами. То ми не
знали які вони були добрі, які недобрі. Всі були добрі. То полізем під глиб тих
грибів печериць таких нарвемо. Може вони й добрі були. Ми ж живими осталися.
Тоді, як прийшла весна в колгоспі заставили тіх, які ще ходили ногами, то в
колгосп на працю. Мама ходила в колгосп. Тато то й був там при колгоспі. Мама
стала ходити. Так ми під гору жили. Вона рачки вилізе а йде вже там. Що вони там
роблять? Але робили. То їм там варили якусь їжу. Що вже там то вона хоч там
трошки з'їдять. А нам немав. Тоді прийде додому, а ми голодні. Ми оце нанесемо
трави різної і все. Вона нам того зробить. Тоді коли прийшла весна 33-го року,
то хто живий лишився -заставляли йти до школи. То ми як прийшли. Я сама старша
пішла то школи. То як прийшла до школи то там один хлопчик приносив кінське
м'ясо. Його тато робив в "салотопка*, таке називалося. І туду коней, що вже
здихали, то туди привозили, якщо довезли. То той хлопчик приносив кусок м'яса.
То нам такий, знаєте, зіюегз відривав хоч нас багато. Таке воно добре! Людей
багато померло. То вони дітей цих зі школи брали, щоб полоти той бурян, ті
буряки. Та що ми можемо полоти, як ми на ногах ледве стоїмо? А з животами такими
ще. Але як ми пололи, то нам давали. А тут люди мруть. Весна прийшла. Люди
мруть. Зима -мерли. То ще хто тримався на ногах. Так як пам'ятаю старенька мама
померла в одних людей, то ще вони трималися на ногах і їй труну якусь зробили,
яму викопали. І її несуть в труні, а другі біжать, кричать -Не закидайте ями! У
мене діти померли і лежать вже скільки там! То тоді хто ще ходив, то прийшли тих
забрали тих дітей. То було мов товариство. Вони жили так недалеко оце. Всі
померли. Так наша хата, а тут хата. Воно так недалеко від річки під горою. Тут
вимерли всі люди. Всі люди. Огороди були невеликі, а вже все забрали й нема в
нікого нічого. Вибрали, вимерли всі старі й малі. Потім один звідкись прийшов.
Десь напевно втік був батько, а потім прийшов. Ну, коли вже то стали травами
люди годуватися, стали в колгоспи, то хто робив, то тому давали супу раз в день
і щось там зварили, й так люди стали трошки до себе доходити. А тоді вже, як
уродив перший хліб, то вже залежно було від голови колгоспу. Так як я пам'ятаю,
перший хліб уродив. Змолотили, змололи й дали людям. Принесла мама в хустинці
так жменю муки може. Ну й тоді вона замісила корж і нам, нас троє, по маленькому
лишила. -Це ви як повстаєте, каже, то матимете. Тільки не їжте, каже, усього за
раз. Бо ще хліба не їли. Кишки пісні й попухші. Та де там! Ходили, щипали, поки
поїли той коржик. Ну й то тоді вже, як почали молотити, почали люди потрошки
відживати. Але, в 33-му році, 34-го році вже був великий урожай. І тоді дістали
багато хліба й тоді вже люди стали відживати. Але то був 34-ий рік. В 33-му не
було. То було страшне! Так цвинтар у нас був так під гору туди. Одного несуть, а
10 біжать, кричать: -І в мене мертві! І в мене мертві! І то там без кінця. А
тоді вже в 34-му році коли проводи відпадають, то могилка там десь, хто знав де
діти поховані, а батьки лишилися, чи одна мати таке пережила. Тоді в 34-му році
колгоспи стали давати премії робітникам. Так мій батько дістав корову. А хто
дістав телицю, а хто дістав свиню, знаєте. Порося там що стало, що б то знову
гоподарство почали. Курей там хто дістав, десь яїчко, вже як мати дістала, чи
може своє було, то бігла на цвинтар. Страшне! І гробика розривав ... (плач) ...
то плакала. О, тоді було страшне! Страшне! І чиї діти осталися то просить: -На
тобі яїчко, на тобі яїчко. І тепер як хто спитав: -Як ви виростали? Як хто
вірить в чудо то ото було чудо. Коли, що після 34-го року церкви закрили,
цвинтарі порозрушувано, наголовок ніяких ніде тих не було, запустилося все й ті
люди стали якимись такими, що так сказати, як дерев'яними.
Пит.: Це
щось, то значить, це що було під час голоду?
Від.: Під час голоду.
Пит.: Чи люди ходили до церкви?
Від.: Ні! Люди не ходили
нікуди. Тільки, що були здоровішими, люди, що ще трохи мали сили, то тоді ж оці
торгсини. І хто мав кульчики чи хто мав хрестика чи якийсь ланцюжок, то йшли до
міста проміняти, де там давали. За те могли виміняти чи муки трошки чи якогось
пшона трошки чи що там. Багато ні, але потрохи. Там навіть ті пожочки срібні чи
хто золоті як там мав, багато його не було, але може в когось, щось одне було.
То повідносили, попромінювали. То тоді ще ходили, а вже як весна прийшла 33-го
року, тоді вже ніхто далеко не ходив, бо вже не мали сили Іти. Хто й надумав іти
там, думав що то на дорозі впав і так і кінчилося. Тільки я ще була тоді малою.
Тато як прийде додому від конюшні, то каже там хтось упав. Вже взяв лопату, вже
пішов. Бо як десь хтось упав -його треба прикопати. Вже про ніякі цвинтарі, ні
про що не думали. Бо люди були обезсилені. Обезсилені і без партії. То не що
один хотів їсти і його нагодуєш -а то цілі села, ціла нація.
Пит.: Чи
Ви знаєте скільки з Вашого села померли з голоду?
Від.: З нашого села
я можу сказати, що 10 хат, що до однієї людини вимерло. До однієї! Осталося без
нічого. Але наше село не було велике. Зовсім там може як було, було 30 дворів,
то все. Було маленьке й ті вимерли.
Пит.: Чи ви тоді ходили до школи
під час голоду?
Від.: Це вже після голоду, як хто ще на ногах був, то
ті ходили. Були просто безсильні люди. Навіть школи не було, й вчителя не було.
Це вже прислали вчителя в 33-му, сказати, Ігізної весли. А взимку не було ні
шкіл ні вчителів. Не було нікого. Це вже пізніше було.
Пит.: Чи це
була українська школа?
Від.: То була українська школа.
Пит.: Так.
Від.: І то була тільки початкова школа. Від
першої до четвертої кляси.
Пит.: Я знаю, що Ви тоді були маленькі. Що
Ви пам'ятаєте про ті про тих, які забирали хліб? Хто вони були?
Від.:
То були активісти. То були активісти і були із тих, що зовсім не мали нічого. З
тих, що по шіпе-ах робили. З тих, що і мали трохи зневіра, до батьків були, бо
батько хоче, щоб я робив і все складає, все землю купує. Все! То була зневіра.
Але як і ці померли, бо вони також померли. Вони немали нічого й вони померли.
То тоді були призивники. Хто вони були я не знаю, бо я тоді була мала.
Пит.: Чи були багато безпритульних дітей?
Від.: Багато.
Пит.: А що сталося з ними?
Від.: Безпритулних у нас уже як
після голодівки, як вони лишилися живими, то тоді мусив колгосп заопікуватися
тими дітьми. То їх зробили так як дітяслі і виділили туди жінку, що за ними
дивилася. Ніби їм їсти варила й випрати, як мали, що на плечах яку одежину. І
колгосп давав їсти, а пізніше, як вони підросли то їх забрали до великого
дитячого будинку. Бо так оце село, а то містечко Кобеляки було від нас де той
був. Це містечко було якихсь чотири кілометрів. Там було тисячі дітей. Це вже як
я пішла до середньої школи в Кобеляки то наша школа мала соцзмагання і оце, із
тими, як їх називали, дитячим будинком. То наша школа мала соцзмагання із тими в
науці вже. То там було тисячі дітей. А тих дітей, значить, так каже вони мали де
спати, їм готували їсти, вони мали майже однакову одежу і безумовно виховання
вони мали тільки вже соціяльне, комуністичне.
Пит.: А чи були такі,
що не хотіли бути? Наприклад старші хлопці.
Від.: Були старші хлопці,
але як вони мали когось із родичів то вони могли жити десь коло родичів, але
тоді, як він уже міг працювати, то йшов. Та навіть і не працював, ще але як має
родичів, що родичі тримають. То тоді вони ще могли. Але вже тоді, як працював,
то міг жити при родичах і працювати. Вже на себе заробляв, бо люди не могли
утримати. Самі були голодні, голі, босі. Уже як колгосп давав хоч харчі то й для
них уже давали там взуття якесь, одежу. То вони трималися при родині. А вже як
повиростали, то ті, що знали, що є родина, то ті пішли вже до родини і при собі.
Я навіть знаю одну дівчину, якої батьки померли, а вона лишилася сама. І оце
вона лишилася сама і при тітці. Якимсь способом вона вижила, що потім вона була
в тому дітмістечку. А потім, як вона виросла, що вже пішла на працю, то вона в
тьоті була. А потім, як завоювали Західню Україну, “визволили” в 39-му році, то
вчителя з нашої школи початкової висилали туди. Ну й він хотів її, значить,
взяти за жінку. Він її взяв, але за всіх! І поїхала то писала звідти, що каже:
-Там ворог була, з голоду вмирала, а тут усе називають совєткою. Каже: -Іншого
ім'я не маю як совєтка. Моїм, як каже, вже мого батька родини сестри. Вона
померла, чоловік помер, а двоє дітей лишилося. То вони жили при цьому, при
бабці, як лишилися, то при бабці, а потім ж оце в колгоспі жили. Був головною
колгоспу із нашого села, навіть прізвища тепер не пам'ятаю.
Пит.: Але
він був місцевий?
Від.: Місцевий, місцевий.
Пит.: Чи люди
від'їхали від села гад час голоду там шукати, щось їсти або працювати?
Від.: Так як моя тьотя. Моя тьотя, як почався голод, то вона поїхала,
двоє їх було. То вони поїхали в Дніпропетровськ. Там була їхня тьотя і вони
поїхали в Дніпропетровськ. Як почався голод то вони поїхали. Тато їхній і брат
найменший померли з голоду, а вже в другому селі моєї мами родичі, то померло
два брати і вся родина. Вся! А в одного брата лишилася одна дівчинка. А то всі
померли. А от уже бабця і донька, була незамужом і брат нежонатий, ці якимсь
чином вижили, а ті померли. А другий брат жив сам і померла вся родина. Так! Та
були такі села, що вимерли до однієї людини в селі. До однієї! А були такі, як
ось каже ж були щасливі. Не думаєш чим і як вижили. Бо знаєте, ще що дуже
помагало? Хто мав на огороді, так називалося ріпа. Таке, як картопля, але його
копають весною. І так як тут називають японський артишок, здається.
Пит.: Так.
Від.: Воно так. Але вдома воно було інакше.
Вона була така велика й більш кругла. А воно росте і цвіте як соняшник. І мама
його все було вириває, сердиться, що ніяк його неможе вивести. Воно певно
виросло дике чи що. А тоді, як прийшла весна, що ще навіть сніг був, то мама
його вже викопувала. А тоді, як вже розстало, тоді його було якось багато і то
дуже також помогло бо могли, що їсти хоч там каже аж не так довго, але багато на
один раз їли. Там його викопає мама, то там по одному дасть на ранок, а там на
вечір і то що за раз ми не могли всього з'їсти. ІЬгг.: А чи Вам відомі випадки
людоїдства?
Від.: Я чула, що оце в одних були. Значить мама їхня
померла й батько женивсь на другій жінці. Були і діти в його. І в них була ще
одна дівчинка. Ну то як, знаєте, яка вона там була, але як мачуха, кажуть, то
завжди, каже, недобра. Ну то старші діти померли скорше, а ця дівчинка лишилася,
і вона як була, то її мама дуже любила й вона її дуже берегла. І то вже як мама
була в розпачі то-то казали, що та мама її з'їла. Люди бачили пальці із горшка.
Я сама не бачила, бо, знаєте, тоді мала була, дуже не всилі того всього була
бачити. Але багато потім переказів було, вже багато.
Пит.: А як люди
перебудували своє життя після голоду?
Від.: Коли вже уродив хліб
стали хліб трошки давати. Тоді з колгоспу кому корову, кому порося, і т.д. Так
як, каже, премію давали. І тоді люди почали вже працюввати й думати, що треба
завтра жити. Тим перше, що як були голодними то дали - зарізали, з'їли, ні, знов
немає. А дехто, що втримав. Та корова стелилася - на другий рік було уже
телятко. Тоді його продали чи вже так, як родичі дали кому там. Так як, мій
батько дав братові. Теличка була і виросла в корову і так вже тоді почалося
господарка. Так! І тоді всерівно хоч мали корову, ми мусили молоко дати державі.
Мали кури -ми мусили яїчка дати й м'ясо здати державі. Накладали скільки там
м'яса. Потім, я знаю, як його вже, дгаіп. Не знаю. Не пам'ятаю, чи дадуть вам
теля, бичок там. Підгодували, віддали на м'ясо.
Пит.: А скільки Ви
мусили давати? Скільки Ви мусили віддати? Багато?
Від.: Багато.
Багато, так, що воно, як подумати, то воно не виплачувалося тримати. Але між тим
часом пока віддати, то там курка яйце знесе якесь.
Пит.: Добре. Дуже
Вам дякую ще раз.