Anonymous female narrator, b. 1902 in Zhytomyr, one of 8 children of an
agricultural lawer. During the famine, narrator was married with 3 children of
her own (the youngest was born in 1932) and lived in the village of Lypovets',
Vinnytsia region. Narrator's husband was a building manager. “The famine was
terrible; people just fell down in the streets and died. I didn't let the
children ou of the house. I shuddered for them ,because they could be stolen and
eaten. Cats and dogs were eaten then. In this place, people ate anything that is
was possible to eat. And there was an incident where one time my husband and all
the employees were unexpectedly called to a meeting. I can't say exactly say
exactly because there were two offers: once America offered to send food, and
another time Germany did. I can't say precisely. I think that in '33 it was
America. Anyway, this food had come, or maybe it hadn't, but it was offered. So
they called all the employees to come to this meeting. And at the meeting it was
said that it is not true that we have a famine, that do not ask for any food,
and please don't send anything. We are all eating our fill and don't need
anything. We reject your unneeded assistance. And at the meeting, a man
announced this and another jumped into the room and yelled: Finish up and sign
it quickly because they brought a whole party of cannibals, are loading them on
wagons and bringing them here. And they all quickly signed and ran to see the
cannibals being loaded. They were awful-looking people. They looked all around
with insane eyes. They were guarded and loaded onto wagons. And this was a whole
group of people from our area who had eaten their children, their relatives. At
this time narrator's family was starving. The famine continued through 1934 at
which time the family moved to Zhytomyr, where narrator's aunt had a garden.
This regional center had only one Ukrainian school. In Zhytomyr they were even
afraid to go out on the strrets. Many peasants came to the city and one could
see corpses in the streets. Narrator also mentions the pogrom in Zhytomyr during
the revolution, how her father had hid several Jewish families, and how they
later helped him and his family.
Пит.: Будь ласка, скажіть в
якому році Ви народилися.
Від.: В 1902-му році.
Пит.: А де
саме?
Від.: В Житомирі.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько працював, як це сказати, по земельним справам.
Пит.: В господарці?
Від.: Ті селяни, які получали в оренду
на сто чи 99 років, і були поміщики, яким дали землю, то мій батько працював, як
адвокат від цих селян, підписував, їздив розмовляв з тими, що в оренду давали. А
пізніше деякі селяни купували собі цю землю. Загально, він був адвокат по
земельним справам. Нас було багато дітей, вісім нас було. У 33-му році я вже
була замужем, мала троє дітей. У 32-му році найменший народився. Дві дівчинки і
той хлопчик. Чоловік мій працював; він співав у церковному хорі, він дуже
музикальний був, грав на бандурі, інструментах, і він працював завідувач
будинків у Литовцях. Голод був страшний, просто дюди падали на вулиці й гинули.
Дітей я з хати не випускала, я трусилася над ними, бо могли вкрасти й з'їсти.
Тоді вже поїли котів, собак, що тільки можна було, то їли, і вже людей почали
їсти, в тій місцевості. І от був такий випадок, що одного разу несподівано
викликали чоловіка і всіх службовців на мітінґ. Де, я не можу точно сказати, бо
два рази запропонували: один раз Америка запропонувала їдження, допомогу, а
другий раз-Німеччина. Я не скажу точно. Мені здається, що в 33-му році це була
Америка. Прийшли ці харчі, чи не прийшли, але були запропоновані. І от
несподівано викликали всіх службовців, щоб вони зібралися на мітінґ. А мітінґ
був такий, що це неправда, що ми маємо голод. І просимо ніяких харчів, нічого
нам не посилати. Ми все наємо, нам нічого не потрібно. Ми відмовляємося від
вашої непотрібної допомоги. І коли був цей мітінґ, цей чоловік розказував,
вскочив до кімнати один чоловік і кричить: скоріше кінчайте, підписуйте, тому що
привели цілу партію людоїдів, там вантажугь їх у вагони. І вони хутенько
підписалися всі і побігли дивитися, як вантажугь людоїдів. То були страшні люди.
Вони безглуздими очима дивилися на всіх, їх охороняли, і грузили в вагони. І це
була ціла група з околиці, які поїли своїх дітей, своїх родичів. Оце я хотіла
сказати. Мій чоловік давно хотів це записати, але я боялася і просила його ні,
бо я боюся, це не можна казати. Оце, що я хотіла сказати. Пізніше, в 34-му році
іще був голод, іще не можна було, поки картопля стала рости. Цей період був
страшний. .Багато селянських дітей ходило, ніхто не міг їм дати і вони падали. Я
сама бачила: хлопчик років 15-16 лежав на землі. У мене діти слабі, їсти не було
що.
Пит.: Скільки кілограм хліба давали чоловікові?
Від.:
Я не пам'ятаю.
Пит.: Але то було досить, щоб Ви вижили голод. Як Ви
вижили?
Від.: Як ми вижили? Ми голодали. Ми, сказать вам по правді,
так -незаконно -ті, що грузили, часом пару буряків дадуть. І оце варити суп з
одним буряком і цілий день вони хлібають. Нічого нам не давали такого. Я знаю,
що одного разу мій чоловік насилу прийшов, він їздив по станціях. Ми якраз у
Кічановці були, бо він по ремонту будиніків був, і дано було провірити там
будинок. Нам дали там кімнату. І раз він прийшов і просто зомлів, голодний
страшно був. А рядом жив один, що він більше щось міг десь дістати, ну і вони
нам помогли в той час. Дали йому щось з'їсти. Ми всі страшно голодали. І от
коли, а в мене був рояль, бо діти колись вчилися, але мало, бо вони малі тоді
були, але я грала на роялі. І рояль був дорогий, тому що він великого розміру,
такий добрий. І я домовилася з одною жінкою, ми там були чотири місяці, й в неї
була корова, і вона давала мені одну пляшку молока на день. То я давала
шкляночку тому малому, якому було півтора рочки, два, а по півшклянки їй і
сестрі. І це все. І за чотири місяці я віддала їй свій рояль, який стояв зовсім
іначе. І тоді чоловік кінчив працювати там і ми приїхали в Житомир, і хлопчик
мій маленький, йому було два роки й п'ять місяців, дістав кір. І вона дістала
кір, але вона все таки трошки старша була, бо він 33-го року народжений в
августі, а вона 29-го -на три роки старша від неї. І в нас все таки там, як ми
вернулися, був город у тьоті. Тьотя вже картоплю мала, стали відживлятися.
Дитина захворіла -кір, це ж така дитяча хвороба, яка легко проходить, але він
був настільки ослаблений, що він вмер. Він народився у голод, у Литовцях.
Пит.: А як Ви годували його?
Від.: Я годувала його груддю,
воду пила й так годувала. Отакі тяжкі були наші справи. Але коли такі голодні ми
були й нам Америка, здається, прислала тоді харчі, так мусили підписати, що не
треба. Ще забула сказати: деякі службовці, що отак жаліли, що ми з дітьми, то
принесе в жменці в кишені якоїсь крупи чи чогось: оце вашим дітям. І оце як
жменька крупи, чи зерна, вантажугь і принесуть, то я зварю отакий баняк супу з
тієї крупи. Ото все. Я не знаю, як ми пережили це. Слава Богу, що він відмовився
там працювати, й ми переїхали в Житомир, бо там у нас був огород у тьоті. То ми
приїхали туди й там трошки картоплі -відживилися. Оце, що я можу сказати за цей
голод. Я сама бачила, коли ми приїхали в Житомир в 34-му році, там була наша
добра знайома учителька музики і я попросила, щоб вона вчила старшу, а ця ще
менша була. Я з нею прийшла пару раз, а там у них були такі персики здорові.
Одного разу приходжу на лекцію, зайшла, а вона, бідна, плаче і щось вертить. І
каже: - Я сьогодні не можу займатися з нею. А я кажу: -Що сталося, чоловік
заховорів? Вони старі були люди. -Ні, каже, ми вмираємо з голоду, мусили нашого
пса так тримати, щоб ніхто не вкрав, мусили його знищити, щоб годуватися, бо ми
інакше самі умрем. Ми пішли додому, й я сказала Валі: -Я більше тебе туди не
пущу. Оце ще епізод. Оце епізоди: 32-ий, 33-ий, 34-ий рік. На початку 32-го було
ще нормально, тому що лишилося дещо з посіва, а вже 33-ий був найгірший й 34-ий.
Тоді просто не можна було, ми боялися в Житоморі вийти на вулицю. Тому що стояли
інколи за парканом, хтось стоїть і коли побачить, то зразу - бах по голові, чи
дитину чи дорослого, бо він за парканом, його не видно. За парканом -забор це
паркан. І він перескочив, забрав і вже конець. Вже з'їли. Я сама пережила і досі
чую з серцем погано.
Пит.: А як жили в місті, чи приїхали до міста,
чи приїздили до міста селяни.
Від.: Дуже багато було селян. Навіть
наймалися до кого попало, щоб заробити на хліб.
Пит.: І чи вони там
померли?
Від.: Я не знаю. Але знаю, що в тому році на вулиці було
страшно пройти й що трупи лежали на вулиці. От у Піщановці я сама бачила, як
хлопець лежав мертвий. Прийшов просити і ні в кого не випросив нічого.
Пит.: А як Ваші батьки пережили голод?
Від.: Батьків уже
не було.
Пит.: А чи Ви мали братів і сестер десь?
Від.:
Братів і сестер я мала. Одна сестра, її чоловік працював в Свердловському, там
було ліпше трошки, а друга так само голодала, її чоловік був агроном, то він
часто приносив чого-небудь. Вони в Житомирі жили.
Пит.: А чи тоді
була церква в Житомирі.
Від.: Церква, у нас був манастир чудовий, але
його закрили. Закрили, тоді, як ми виїхали. Закрили ще тоді, як ми були, була
тільки єдина церква цвинтарна, на цвинтарі. Оце єдина церква, що була. Собор
був, чудовий собор, в нього насипали зерно, котре відправляли. Одним словом, всі
церкви були закриті, монастир закритий, а цвинтарна церква була. Коли в мене в
38-му році народився син, в кінці 38-го року, й моя сестра жила в
Свердловському, вона мала троє дітей, старший був охрещений ще в Житомирі в
цвинтарній церкві, а двоє були нехрещені. Так копи ми хрестили свого сина,
закрили двері, щоб ніхто не бачив, священик прийшов. Я стояла на вулиці й
дивилася. Так хрестили мою дитину, мові сестри двох, моя родичка приїхала аж з
Ленінграда, щоб охрестити своїх двох внуків. І оце п'ятеро дітей тихенько
хрестили. Ніяких хрещених пап і мам не було. Тільки одна моя сестра, яка була
хресною мамою для всіх, а псаломщик, той що помагав священикові, був хрещеним
татом для всіх. І це було тихенько. І ми боялися страшно, бо тоді б з праці
вигнали. Оце все.
Пит.: Чи Ваші діти ходили до школи?
Від.: Ходили.
Пит.: Чи то була російська школа, чи
українська?
Від.: Я працювала тоді бухтальтером в українській школі.
Але діти ходили в ближню школу, бо далеко ми не могли, то це була російська
школа. Голос доньки свідки: Українських шкіл було дуже мало.
Від.:
Українська школа на Житомирі була одна, але туди було дуже далеко. Тому я туди
дітей не посилала й ходили до російської школи, бо вона була близько.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте, як людям жилося при НЕПові.
Від.:
Трошечки стало легше. При НЕПові було ще так, що для того, щоб дістати
що-небудь, наприклад, я вже казала, мій чоловік співав, у нього був дуже гарний
голос, і там десь треба було виступати, але не можна було дістати штанів, і він
сказав - він працював на музикальній фабриці -Я не можу виступати від
музикальної фабрики, бо я не маю в чому на сцену вийти. То він каже: -Я тобі
позичу свої штани, щоб ти вийшов. Бо купити не можна було. Були черги величезні,
але там завжди були, коли і як вони займали чергу, невідомо, але, коли люди
стояли всю ніч і магазин відривався, звідкись з'являлися такі, що ніби, стояли
вже раніше. І ніколи не можна було дістати. Якась спекуляція. Так чоловік
виступав в чужих штанах. Коли він співав якесь соло, він не міг вийти так, то
чужі штани вдягнув.
Пит.: Ви сказали, що Ваш чоловік був дуже
музикальний. Чи Ви пам'ятаєте, чи він, або Ви самі, співали пісні, тайні пісні.
Голос доньки свідки: Ми багато знали. Ой, у лузі червона калина -заборонена
була, гей не дивуйтесь -заборонена. Гимн український.
Пит.: Я Вам ще
розкажу. Оцей советський, на цій фабриці, що мусив слідкувати за всім, то коли
мій чоловік працював - ставив батони для гармошок, фізгармоній, акордеонів, у
нас був мітінґ, і він сказав, що тяжко так працювати, щоб вони щось таке
направили в цьому відділі, а той, найголівніший комуніст був там, каже: - "Ти не
розказуй нам про то, что надо. Ти краще розкажи, как ти ходил святить пасхи на
Крошню."(?) Тут не можна було, бо зразу з роботи виженуть. То він ходив далеко
до села на Паску посвятити паски, причому він не стояв там де всі; так як він
співає, то він зайшов до альтара, з бокових дверей. Як вони це дізналися? І він
сказав йому: -Ти ліпше замовчи й розкажи, як ти ходив святити паску в Крошню(?).
Оце я ще такий епізод пригадала. Я думаю, що це все.
Пит. (звернення
до доньки свідки): А чи Ви щось пам'ятаєте? Голос доньки свідки: Я пам'ятаю
тільки, що батьки казали: -Як ти хочеш, щоб тато і мама були з тобою, ніколи
ніде не скажи, не розкажи, що в хаті говориться.
Пит.: А говорили?
Голос доньки свідки: Так, говорили. Приятелі приходили. Тато приходив і говорив,
що не можу витримати цього режиму, Сталіна називав поганими словами. І говорив:
-Як ти любиш тата й маму, як ви хочете, діти, щоб тато й мама з вами були,
ніколи нічого не скажіть про те, що ми говоримо в хаті, бо нас заберуть, і ви
будете самі. І через те ми мовчали й нічого не сказали. А говорилося багато. Ми
бачили цю всю несправедливість, що робиться. Хоч нам говорили, що ми гарно
живем, чудово, а ми бачили, що це все брехня.
Від.: А це такий епізод
смішний. Я була, як казала, бухгальтером в школі. Це школа була денна. Грошей
мало платять, так я взяла ще й у вечірній школі. В тій самій школі, тільки
ввечорі приходили. І тому я два рази на день дітей залишала самих. Ранком зварю
їсти, це все залишу. Вони малого дивилися. Одна вранці іде в школу, друга
пообіді, і так якось. І от арештували вчителів. Я пам'ятаю, що прізвище його
було Батюк, учителя. І він пробув, це було в 38-му році, коли саме арешти були.
За нього клопоталися. Зрештою за якихось пів року його звільнили, він приїхав
назад, приходить в школу. Один хотів пожартувати, каже: -О, Батюк, я тебе не
бачив. Де ти гуляв? А він каже: -Гм, де я гуляв?! Шкода, що я твоє прізвище
забув. Був би і ти там погуляв. Це було дуже смішно. Ми всі сміялися. Оце все,
що я могла вам розказати.
Пит.: А чи Ви знали про цей епізод, коли
Сталін, чи хтось, викликав, зробив зустріч сліпих бандуристів.
Від.:
Я не знаю. Я не чула про це. Може, й чула та забула.
Пит.: Це
написано в спогадах Шостаковича.
Від.: Що їх переслідували, то я
знаю.
Пит.: Дуже, дуже Вам дякую.
Від.: Я ще пам'ятаю під
час того, коли були погроми.
Пит.: В які роки?
Від.: О, це
було ще до більшовиків. Це ще був час такий непевний, під час війни, чи що. То в
Житомирі був величезний погром. А в нас був кучер, у нас були коні й прислуга
була, що варила обід. А кругом -жиди, бо там багато було жидів, євреїв. Ну й от
вони всі, сусіди, прибігли до нас рятуватися. Половина була на черданку, нагорі
в нас, а половина в сараї нагорі, сиділи два чи три дні. їм варили обід і
заносили в відрі туди, так годували. У нас великий був дім. І вони там жили. І
вже всі знали. Папа сказав, що діти не можуть на горищі бути. І от був такий
хлопчисько, я тоді теж була невелика, яких 12-43 років, той хлопчисько
приятелював з моїм старшим братом. Він називався Арід(?), то папа сказав: -Ти,
Володя, і все. Я кажу: -Арід... А він: -Я не Арід, а просто Володя. А тут якраз
прийшли якісь воєнні, подзвонили й зайшли. Папа вийшов, а цей вибігав туди. А
папа взяв так зразу його завернув, щоб не пізнали, каже: -Біжи в дітячу. І той
побіг. І так у нас не знайшли ні одного. Двоє доб годували, щоб не збрехати,
приблизно до 50 осіб. З родинами. Діти спали з нами. Діти, яким 15-16 років, то
це були з нами, а батьки -там. А там сіна багато нагорі, а це ще було не зимно.
Цього ніхто не знав, бо ми нікому не розказували. Тільки ті знають, що ховалися.
А за те, правду сказати, коли нам було вже дуже тяжко, а євреї ті ще там жили,
то вони нам помагали. Оце все.
Пит.: Дуже Вам дякую.