Anonymous male narrator, b. 1910 in Dymer, Kyiv region, the son of a middle
peasant who also worked in a cooperative and was murdered by the police in 1927.
In village where narrator lived during collectivization – Zhmiivka, now Ivankiv
district, Kyiv region – the heads of the village Soviet and collective farm were
outsiders sent from somewhere else. Of over 20 farms, about 30% were
dekulakized. Narrator had worked as a bookkeeper for a dairy plant (Maslozavod)
in Malyn, of which his father had been part owner, and he was sent to work on
collective farm as bookkeeper. In early 1933 he was mobilized by the district
agriculture department and sent to various collective farms. In Zhmiivka even
the family of the collective farm chairman were swollen. In the large village of
Starovychi saw in the cemetery “a pile of bodies covered with straw, and
obviously the stench was terrible”. Thousanders were sent mainly to the big
villages and those closer to district centers “where perhaps, so to speak, they
did their bad deed”. For this reason, the larger villages had the highest
mortality. The sowing was badly conducted because of a lack of draught power,
which in turn caused productivity to decline, but there was still enough to feed
people. People died because the government decided not to give them anything to
eat from the crop they had raised. Narrator heard of outbreaks of cannibalism
but did not personally witness any. Narrator believes famine was Stalin's
revenge against the peasants for the initial failure of the kolhosp economy and
was organized beforehand: “They prepared, because step by step they took
everything from peasant, everything he had in '31, and in '32 even pieces of
bread were collected from the peasant. And it was apparent that this was to
organize a famine, not because there wasn't anything to eat, for ,as is known,
they announced abroad that they had the best life and sold bread abroad and, so
to speak, they flooded foreign countries with their bread and caused market
prices to collapse because they were practically giving away the bread that had
been collected from the collective farmer, from the peasant, and were selling it
abroad. And I myself am an eyewitness to the fact that at Malyn station the
grain storage depots were overflowing and there was even grain outside where it
was sprouting. But God forbid that anyone allow somebody to take a little bag or
even a handful of that grain. For that people were shot. Thus there us no doubt
that this famine was organized specially by the Party and the Communist
government”. Narrator believes the famine was ended because Stalin and his
associates feared that the collective farmers would die out completely, which
would mean that there would be no more collective farms, and this led them to
decide to give out more food. Narrator's attitude toward national communists is
rather positive, and gives a good picture of the life of educated kolhosp
workers such as accountants and teachers. Narrator believes that there was no
famine in Russia proper in 1933 except in areas with large Ukrainian populations
like the Kuban.
Пит.: Будь ласка, скажіть в якому році Ви
народилися
Від.: В 1910-го році.
Пит.: А де саме?
Від.: В Димрі.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батьки мали середняцьке господарство, а крім того батько ще
працював в кооперативі. Був зв'язаний з центра лею Маслозаводу в Малині,
Житомирської області, й був членом ради добробуту в Києві. Він не був бажаний
для радянської влади. Таких підстав як куркуль, чи що, для арешту не було, то
вони тоді, коли батько їхав на нараду в Малин і під керівництвом заступника
розважівського НКВД його зустріло по дорозі й вбило. На тому, так сказать, його
праця й кінчилася.
Пит.: А це було коли?
Від.: Це було в
1921-му році.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про 20-ті роки? Наприклад, як
людям жилося при НЕПові після революції?
Від.: Я про НЕП дуже мало
знаю. Під час НЕПу люди уважали, що буде в дальнішому якесь поліпшення. Але не
уявляли, що то був тимчасовий перерив для підсилення економіки держави. Значить,
дехто займався господарством і вважав, що це буде цілий вік. Але того не
сталося. Як відомо, починаючи з 29-го року, виарештували, заслали ліпших
господарів, під радянською назвою куркулів, на Сибір. Навіть моїх родичів, таких
близьких, також розкуркулили й забрали на Сибір. А в цьому селі, про яке я
оповідаю, село Жміївка, а активістів я не пригадую, бо голова сільради, голова
колгоспу в дальнішому -там були чужі люди, прислані.
Пит.: Чи Ви
пам'ятаєте їх прізвища?
Від.: Голову колгоспу я пам'ятаю, Шеренок, а
голову сільради, вибачте, забув. Бо моя праця була зв'язана з бухгалтерією, я
був там загружений незалежно де, чи мене примушували, чи я сам.
Пит.:
Як Ви дістали цю працю?
Від.: Бугальтера? Я вчився троє років в
сільсько-господарській школі в Києві, поки мене не звільнили за те, що я вийшов
на похорон із Академії наук; я вже не пригадую прізвища, але нам заборонили
виходити на похорон, а я пішов. За те мене виключили на третьому курсі. Але мене
знову ж таки послали в Малин, під відомом Молочарсоюзу була також школа
бухгальтерів, і там я спеціялізувався на бухгальтера маслозаводу. І тому усе в
маслозаводі в селі Жміївці я працював бухгальтером. Не, так сказать, під час
НЕПу, а вже коли приходили колгоспи, достави сметани на молоко не було, бо
корови забрали до колгоспів в селах, бо цей завод належав не одному селі, майже
пів району. Села привозили сметану на переробку, а масло відправляли за кордон,
в Париж, Лондон. І там, в цьому заводі, я був бухгальтером. Мій батько був
частково власником цього заводу і цього товариства, молочарського. І коли його
вбили, решту забрали на Сибір, я один залишився там, починаючи з 17-ти років. А
потім перепідготовка в школі й так далі. І мені запропонували, щоб я ліквідував
те, розподілив машини. Знаєте, для перегонки молока на сметану були т.зв.
сепаратори. То дорогі машини, закордонні, і щоб я ці машини, реманент на філіях,
в селах, до кожного колгоспу приділив, себто, щоб - фактично то все було вже
забрано - треба було тільки паперово розподілити то. І я тим займався більше
двох років. Там треба було їхати на місце, перебирати, що є, записати, а крім
того я сам витягував. Бо десь треба було робити. Мені пропонували колгосп, як я
вам казав, відмовився, аж поки мене не судили. А потім, коли мені дали п'ять
років умовно, чому умовної, бо в районі не було бухгальтерів і вони сподівалися,
що мене таки примусять працювати. І так сталося, коли я взнав, що в мене є п'ять
років, і що як не так ступлю, як вони хочуть, то зразу в в'язницю, і я буду
п'ять років сидіти. Хто хоче сидіти? Я теж не хотів. І я пішов помагати в
колгоспі. А після деякого часу в 33-му році, на початку.
Пит.: Що Вам
платили тоді?
Від.: Трудодень.
Пит.: Так як колгоспникам?
Від.: Так, за бухгалтерію, то немає різниці. А на початку 33-го року
мене мобілізували в район, в райземвідділ. Райземвідділ мене посилав по
колгоспах, там де погано ведеться облік, щоб я поміг. І власне мені пощастило
бути в віддаленому від району колгоспі, село Володарка, де я підганяв і сам
намагався як довше бути там. Я оповів голові колгоспу, його прізвище я не забуду
до смерті, добрий чоловік, він непартійний, Вербицький -його прізвище. Я оповів,
в якому стані я лишив родину. Вони були голодні і якраз в оцей час сестра
приїхала на відпочинок. Вона вчилася в Київському педагогічному інституті,
приїхала на відпочинок, не було чого їсти й мати, й сестра почала пухнути. Я це
оповів.
Пит.: А вони жили в Жміївці?
Від.: В Жміївці, так.
Я оповів голові колгоспу, який стан у родині є, він запропонував мені, але щоб
це було без розмов, 10 фунтів муки, і за тиждень праці. І ту муку в суботу я
поніс в ночі, 12 кілометрів. Принісши додому, я почав готовити коржі. Вони не
всилі, лежали в ліжку, мати і сестра. А я мішав муку з такими дикими бурячками.
Там у тому районі, де я жив, там були піщані такі поля де пісок, і в пісках
росли такі бурячки, дикі, невеличкий такий корень, але він був нешкідливий для
організму. Отже, я мішав той бурячок із мукою й зробив коржиків і попросив, щоб
вони трималися ще тиждень і сам тоді пішов на працю, то треба було йти, не
їхати. І так мені вдалося за декілька тижнів врятувати матір і сестру. І
дякувати тому голові колгоспу, Вербицькому, який зрозумів. В інших колгоспах в
цей час, коли я ходив, і перед тим, скажемо, від району невелика віддаль, але
велике село Старовичі й в один час, в 33-му році я йшов також до колгоспу до
бугалтера, помогти йому, бо мені так сказали: -Іди туди. І я пішов напрямець і
понад цвинтар. І я побачив на тому цвинтарі страшну картину, куча трупів
прикрита соломою, і видно то, і сморід страшний. І так я пішов туди, до села.
Але я зрозумів, що там актив і особливо ті, які за кусок хліба чи за будь-що
вивозять мертвих, а я побачив, що мені не можна запитати, чому й як? Бо якби я
поцікавився і сказав, що я ішов і бачив, очевидно, я б теж більше вже не пішов
туди. І ця картина в мене лишається і по сьогодні страшною в пам'яті.
Пит.: Чому там був актив, а не був в інших селах? Тобто, як вони
рішали, що пошлемо туди актив, а туди ні, а туди так?
Від.: То
напевно були власні активісти того села й може не всипу того, що він був
активістом, а всипу того, що він хоче зберегти своє життя, а йому кажуть, що
відвозь мертвих. Дають йому кусок хліба, то він проявляв свою активність, їде,
шукав, звозить і так далі. Але там активісти також були. Може вам коли-небудь
оповідали: були прислані з Москви 10.000-ники і 25.000-ники, й от в багатьох, а
особливо в великих селах й недалеко коло районного центру там їх було, і вони
робили своє зле діло. Вони командували, що мають робити й бачили, де можна, так
сказати, зробити зле діло. А й навіть мені особисто чулося розмову їхню, як вони
між собою говорили й до активістів, яких вони переконували, що мають робити. То
вони заявляли, що партія і уряд не перед чим не зупиняється, але колгоспи будуть
зроблені, бо будуть колгоспи, то-то значить, ближче, так сказати, вони йдуть до
комунізму. Отже, їхні заяви, що ні перед чим не зупиняться, вони на кожному
кроці це робили, заявляли, так сказати, переконували, щоб не були боягузами, не
були, так сказати, противниками і особливо страшили, якщо хтось хоче заперечити
в тому, то його зразу, так сказати, відокремлюють, що ворог народу чи що. Ну,
так люди, одні не побояться того, другі із-за власної шкіри побояться. А в інших
селах, в багатьох селах, таких, як Кухарі, Вовчків, там також була велика
смертність, це величезні села. Але я особисто не міг бачити того тому, що було
недозволено десь йти до тих цвинтарів і взагалі говорити з селянами. І особливо,
коли я йшов помагати бугалтеру чи рахівникові, то я мав тільки з ним
контактуватися і хто прийшов мене запитав, голова колгоспу, чи що, я мав
відповісти, але виходити, говорити з колгоспниками -мене б зразу звідтам
вигнали. Отже, я сидів, як у в'язниці, помагав рахівникові чи бугальтерові,
залежно який колгосп і яке рахівництво.
Пит.: А як Ви їм помагали? Чи
Ви мусили фальшувати щось?
Від.: Ні. Це, скажем, йде сівба. Є
комірники, які віддають зерно для посіву й складають допевне документ: пшениця,
гречка, овес і так далі видана на посів -стільки то, і в цьому ж в певна
вартість, оцінка. А тоді цей документ приходить до рахівника чи бугалтера, або
їх декілька сидить і вони мають записати по книжках. Отже, тоді, коли то були
люди трохи грамотні, але незнаючи, як його записати. Отже, я мав показати, як
його записати, бо я мав інструкцію з Києва, інструкцію, так сказать, обласного
земельного управління, як має вестися бугалтерія та. І тому я показував
рахівникові: отак треба записати, отак треба записати, щоб було видно. Я кажу,
що то були лише дещо грамотні люди, але фаху як бугалтера чи рахівника в їх не
було, треба було їм показувати. Бо пізніше, скажем в 34-му, 35-му році, мене
прийняли інструктором-бугалтером, в мене було двоє помічників, я був старший
інструктор-Ч>угальтер. Отже, тоді вже всилу того, що в колгоспах не було
фахових рахівників, то районний відділ народної освіти дав розпорядження
вчителям у школах у кожному селі, вчитель мав помагати тим рахівникам. Бо так
заплуталося те рахівництво, що ніхто не знав скільки хто заробив трудоднів,
скільки на посів видано, скільки колгоспникам видано. Все було загущено,
заплутано через те, що не було фахових рахівників. Отже, то помагали вчителі й
плюс нас трьох, значить мене й двох помічників моїх. Ходили по селах, не їздили
-ходили й помагали рахівникам як вести те рахівництво.
Пит.: А це
було ввесні 33-го року?
Від.: Ні, це я вам оповідаю про пізніше. В
33-му році я був лише мобілізований на підгонку. Посилали мене туди, куди їм
було потрібно. Я не мав ніякого права сам керувати. А в 34-му році, в другій
половині, мене прийняли на працю в райземвідділ, на працю інструктором
бугальтером. І з того часу я вже сам, так сказати, оскільки було приказано
вчителям і теж їм також, учитель -учитель, але рахівництво він не знав. Але йому
легше розказати, оповісти, бо то він учитель, грамотна людина. Отже, я
зустрічався з учителями, оповідав їм і мені було, скажем, навіть так цікаво мати
зв'язок з культурними людьми в той нещасливий час. Але в 34-му вже було трошки
легше.
Пит.: А що Ви бачили під час 32-го і 33-го роках?
Від.: Оце ж я вам оповідав.
Пит.: Ну, родина жила в
Жміївці тоді, а Ви ходили по селах.
Від.: А я ходив по селах, помагав
в рахівництві. Був мобілізований, так сказати, районний земельний відділ, чи
районний виконавчий комітет мобілізував мене, й я не мав права відмовитися, а
куди послали, туди мав йти. А крім того, я мав умовно присуджених п'ять років, я
не хотів йти на п'ять у в'язницю, я йшов і помагав. Це все, що я можу вам
сказати.
Пит.: Добре. А що Ви можете сказати про процес
колективізації?
Від.: То е, значить, як починалася колективізація.
Так?
Пит.: Ну, і до колективізації. Асу частину урожаю мав дати
селянин державі?
Від.: А того я не можу сказати, тому, що я не був
зв'язаний, тоді я не був зв'язаний з цим, так сказати, мене цікавила праця моя в
маслозаводі, значить, я не вникав скільки він мав. У всякому разі селянин мав
досить, так сказать, збіжжя для власної скотини й для себе. Бо, скажем, коли в
власному розпроядженні в те, що людина зібрала на полі, то ж вона може, так
сказати, не все показати. Тоді ще не було контролі під час НЕПу, такої. Контроля
почалася тоді, коли, так сказати, почали усуспільнювати до колгоспів скотину,
реманент і перше насіння на збіжжя. Тоді власне почалася контроля. І що й
привело, так сказати, та контроля, починаючи з 1930-го року до 33-го. То ж на
кожному кроці колгосп давав колгоспнику грами хліба на прожиття. В приватному
користуванню, крім пташки, не було нічого. І невеличка дільниця огороду, що там
можна було -картоплю, буряк посадити і так далі, але картоплею й буряком тяжко
було вижити. І це одне. А, подруге, що партія і уряд, як почалася
колективізація, то вони зустріли опір селянства. І я думаю, бо село не хотіло
йти в колгосп, це цілком зрозуміло. І для того, щоб примусити селянина йти до
колгоспу, від нього забирали все, що він мав.
Пит.: Що вони зробили з
тими речами?
Від.: Що вони зробили? Забирали? Скажем, реманент вони
брали, то ж брали разом з тим коней, усуспільнювали в колгоспі коней. То
реманентом обробляли вже колективно, так сказати, землю. Але такої кількості не
було потрібно. Все лежало то на дворі й гнило. Або розібирали приміщення в
колгоспників, уже селян, для того, щоб збудувати колгоспне якесь велике
приміщення. Поклали його також на дворі й не було кому будувати. Бо то ж,
скажем, після 30-го року мати таке харчування вдома, то людина неспроможня, і
те, що звезли забрали від селянина, все воно згнило, не використано. Так само з
скотиною, яку забрали. Людина в приватному користуванні, вона щось найде для
того, щоб як брак харчів для скотини. А в колгоспі, хто буде шукати і як люди
самі голодні, недостатньо живлені. Так само для скотини не було достатнього
відживлення і все те, так сказати, худло й пізніше дохло з голоду. В всякому
разі та картина була дуже жахлива, й уряд, і партія вирішили штучно
зорганізувати той голод, цебто кат Сталін із його компанією вирішили
організувати, віддячити селянстві за попередній опір. Вони не хотіли розуміти,
що безладдя в колгоспі, що це їхня вина. Вони обвинувачували селянина, це вина
селянина. Зовсім не так, бо ж і навіть сьогодні, коли починають міняти, давати
колгоспникам більші огороди й так далі, вже й сьогодні побачили, що то була їхня
страшна помилка. Але вони не хочуть признати.
Пит.: Чи Ви думаєте, що
вони колективізували все так? І тоді люди почали вмирати, бо не було досить для
себе й досить для родини? І чи Ви думаєте то був, як то сказати, чи вони
організовували голод перед тим, перед тим або після того?
Від.: Вони
підготовляли. Вони підготовляли, тому що то поступово забиралося все від
селянина, все що він мав і в 31-му році і в 32-му, вже навіть кусок хліба від
селянина забирали. І то було видно, що то в, влаштовують голод, не тому, що нема
що їсти, бо ж, як відомо, за кордоном вони оголошували, що в них найліпше життя
і продавали хліб за кордоном і, так сказати, там переповнювали хлібом своїм і
тому ринок обезцінювався там, бо вони давали за безцінок, це значить, той хліб,
який забирали від колгоспника, від селянина й продавали там, за кордоном. А,
мало того, навіть зерно, я сам очевидець, на станції Малин зсипали зерно коло
зерносховищ, бо були заповнені, й надворі, і те зерно росло. Але борони Боже,
щоб туди когось пустити, щоб хтось узяв мішок того зерна, чи хоч жменю. За те
стріляли. Так що то без сумніву той голод був організований спеціяльно партією і
урядом комуністичним.
Пит.: Вони знали, що, якщо люди не хочуть йти
до колгоспів, що голод буде. Вони те знали?
Від.: Так, так.
Пит.: А як провадили посівкампанії?
Від.: У колгоспі?
Пит.: Так.
Від.: Значить, на печатках, з боку агрономії
було дуже невдало, бо тією скотиною худою тяжко було обробити землю так, як
належиться і тому та посівкампанія проходила повільно й неякісне. Чому? Тому,
що, ще раз повторяю, що не було достатньої тяглової сипи. Трактори, тоді що було
на печатках мало тих тракторів, а якщо вони були, то вони через, як кажуть, коні
псувалися і не працювали також добре.
Пит.: Коли організовували МТС?
Від.: А то пізніше, в якому році, повірте, я не можу вам сказать.
МТС? Уже трохи пізніше. Тоді, як побачили, що в колгоспах трактори працювати не
будуть, і тоді, копи підготовили механіків, послали в школу, чи щось таке. Тоді
почали організовувати МТС і, скажем, трактори, вони були справніші, бо ж
механіки були. Але все рівно, все то було, що ми бачимо в Америці, як трактор
працює. То було дуже примітивне й все рівно праця була некорисна й неякісна
взагалі. І причина неврожайності також від цього залежить. Правда, з посіву
32-гр року, 33-ій рік був добрий урожай. Значить, назвати його добрим не можна
так, але він був можливий для колгоспника, який був голодний, то вистачало. Але
тому, що партією приказано не дати, бо вже вони приготовили людність на смерть.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, коли люди перші почали вмирати з голоду в
Вашому селі?
Від.: Значить, я вам попереду оповім, що в моєму селі ЗО
відсотків забрано в 29-му році.
Пит.: Скільки то було господарств?
Від.: То понад 20 господарств. А решта людей не була охоплена якоюсь,
так сказати, пропагандою, чи що. А крім того, не було сільських активістів, не
було комсомолу там, а були чужі люди -голова сільради, голова колгоспу, чужі, й
тому вони не знали хто має, хто не має. І як вони не були обізнані і тому люди в
тому селі голодні були, але смертності я не помічав. Бо ж окремі села, які
зуміли заховати, чи не було активістів, то вони лишились, хоч тяжко було їм
жити, але смертності або було менше, або не було. В моєму селі, де я жив раніше,
Жміївка, не було смертності.
Пит.: Як люди спасалися, що вони їли,
все що було?
Від.: То я хочу вам сказати, що одні не зуміли. Чому
голод створений, бо забрано все. Тут, у цьому селі не забрали тому, що були чужі
люди в керівництві, а власних активістів, не було, бо молодь утікла до міст.
Молодь із села, товариші старших, сказжем, тоді батьків коли забирали, молодь
утікала, бо то є молодь. Тепер, молодь середняків товаришували з молоддю
багатших, ті втікають, і другі втікають. Скажем, у той час я належав до молоді.
Я не міг утікати, бо лишилася мати з дітьми. Батько був убитий. Я не міг
утікати. А крім того я був зайнятий, мені був приказ, мене схватили, приказ
ліквідувати той маслозавод. А потім суд і так далі. Отже, мене примусило бути
недалеко, але я не завжди був у цьому селі, бо посилали мене в 33-му році по
багатьом селам.
Від.: Комнезам, це раніше був. Комнезам, це був з
початку революції і приблизно комнезами були десь до 25-го, зрештою мені тяжко
пригадати дату, до якого часу були комнезами. Але початок їх, то в часів
революції, з 20-го року, комнезами були. А чи в цьому селі комнезами були, в
Жміївці -не пригадую, я не думаю, що були. Бо це село порівняти з другими, то
той, який мав найменше землі, найменше господарство, то в другому селі він був
розкуркулений. Але це село якби розкуркулювали, порівнюючи з іншим селом, скажем
село Олізарівка, сусідив село, там найбагатший розкуркулений, то в цьому селі
найбідніший буде.
Пит.: То значить, то було дуже багате село?
Від.: Дуже багате село і вони не вирішили його весь забрати на Сибір,
бо велика площа землі. Треба ж, як організують колгоспи, багато присилати туди
чужих людей, але все рівно, всіх забрати, то величезна площа б пуста, незасіяна.
Пит.: А чи була церква?
Від.: В цьому селі? Ні, не було.
Пит.: Ні?
Від.: Не було.
Пит.: Ніколи?
Від.: Недалеко, недалеко, село Сидоровичі. Це село належало до церкви
в селі Сидоровичі.
Пит.: А як довго існувала церква?
Від.:
Церква існувала до 25-го року, тому я думаю, бо священик був там і я сам
крадькома ходив, і родичі мої ходили.
Пит.: Чи то була авоткефальна
церква, чи російська церква?
Від.: То була українська церква, але
відправляли не українською мовою і не російською.
Пит.:
Старослов'янською?
Від.: Старослов'янською мовою. А знаю я й
автокефальну церкву, це в селі Вовчків, автокефальна. Це тоді, як товариші мого
батька вирішили панахиду відправити по батькові. Це в час НЕПу, то десь так в
28-му році, то в нас ще були коні, і в брата мого були. То ми їхали десь 80
кілометрів. Нам сказали, що привезіть священика, який відправляв українською
мовою, то ми поїхали в село Вовчків, привезли священика й він відправив панахиду
по батькові. І приїхало тоді багато знайомих з Києва, але тільки по панахиді
вони зразу поїхали і лишили матері в той час 500 рублів. Я мав в 28-му році 18
років, це не дуже великий господар. Отже, матері дали на втримання нас. Це були
кооператори петлюрівського покрою, і один з них -Кость Володимирович Лисовський,
який був найліпшим другом батька - зорганізував панахиду, і він отримав пожертви
від своїх колег і передав матері.
Пит.: А чи Ви знаєте, що сталося з
тією церквою, автокефальною?
Від.: Що сталося з тією церквою?
Значить, я був пізніше й питав селян, то скажу, що священика заарештували, а
церкву закрили.
Пит.: Хто очолював боротьбу проти церкви?
Від.: Це було друге село й мені дуже тяжко сказати. То з району
наказ, а район мав наказ з Києва від уряду. І все це робилося урядом, не ким
іншим. Кого вони присилали, щоб закрити, чи арештувати? Своїх, тих службовців,
які для них працювали. Вони присилали заарештувати священика, чи закрити церкву,
замкнути. Я не знаю, але я не вірю, щоб селяни йшли закривати церкву свою.
Пит.: Навіть комсомольці?
Від.: Комсомольці могли то
робити, але чи були там комсомольці -я не знаю. Могли комсомольці йти, але хтось
би мав приїхати з району й послати комсомольців закрити церкву. Але голівне, що
не комсомольці ролю відігравали, а відігравали ролю закрити чи не закрити з
верху, й цих комсомольців тільки посилали виконати таку працю: побити вікна чи
подерти ризи, отаке. Я пригадую, що район розважив, де я працював, і я бачив там
таку картину. Це був 34-ий рік. Один із поліцаїв, чи міліції, поліз скидати
хреста, бо там уже клюб зробили. Він скинув хреста, це всі бачили, й я бачив,
скинув хреста, але що сталося з ним? Він зліз, усе в порядку. На другий день
кажуть, що він десь пішов у родину й чоловік тієї родини йому розрубав сокирою
голову, і він жив три дні, мучився і помер. І між людьми йшла розмова, й я
вірив, і вірю сьогодні, що Бог віддячив йому за те, що хреста скинув. Це не
анекдот, повірте мені, суща правда.
Пит.: Вертаючи до голоду. Як
скінчився голод?
Від.: Перш за все перестали відбирати хліб, останній
кусок хліба. Той мінімум, який припадав колгоспнику від урожаю. Значить,
колгоспник не міг мати достатньо калорії, щоб себе втримати, але шив, бо ані
м'яса, ані молока не було, лише той кусок хліба. Але той кусок хліба врятував
селянина, колгоспника 34-го й після 30-го, навіть усе отримавши урожай 33-го
року. Бо самий голод до збору врожаю закінчувався. Знебачити, той мінімум
урятував людність. Сталін із своїми прибічниками віддячився дикою помстою, але
все таки вони хотіли, щоб колгосп таки існував бо виморугь всіх, значить нема
колгоспів також. Тому вони дали розпорядження, чи що там таке, щоб збільшити
вартість трудодня, чи там, чи грами збільшити. І тому припинили, припинився,
припинився голод. Бо голод наступив, ще раз повторюю, не всилу того, що не було,
не було зерна, не було хліба з чого зробити, ні, а всилу того, що був наказ
створити голод.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про тодішніх політиків?
Напиклад, чи Вам були відомі такі, як Скрипник, Постишев, Косіор, Каганович?
Від.: Так, відомо. Каганович, це мій земляк. Думаю 20 кілометрів,
село Кабани, а три, чи скілько їх було, братів. Я був у тому селі. Бо це село
зроблено за рахунок держави, побудовано приміщення, в селі, де родився
Каганович, гарні будинки й так далі. Бо туди возили цих, що приїздили на візиту
до СРСР, подивитися, як господарюють. То туди возили показати, як виглядав
колгосп. Але коли кого возили, каже, що покажіть мені інший колгосп, по! Бо то
за рахунок держави зроблено все для показу, бо там це Хівинський район,
Київської області, село Кагановичі. І в Димрі, там де я родився, також був
колгосп спеціяльно побудований за державні гроші, де туристів привозили й
показували, дивіться, який гарний колгосп. Розумієте, то замилювали очі
туристам. І тому Кагановича перш за все також виконував приказ Сталіна і, так
сказати, організував голод також. Мало то, що Сталін у Москві приказав, а хто ж
особисто виконував? То Каганович, Постишев. Скрипник -то зовсім інша особа. То
український комуніст, який помагав будувати комунізм, але він думав, що може
бути й Україна самостійною, і може бути національний комунізм. І от який великий
чоловік і розум, але помилився і за ту помилку дав кулю собі. Таке саме з
Хвильовим, і таке саме з Любченком. Любченко, це був при Постишеву, як не
помиляюся, головою Раднаркому УРСР. Я якраз був у Києві, як він застрелився. І
він також, так сказати, думав, що Україна буде самостійною і так далі, але коли
він бачив, що голод і що приказ є, так сказать, нищити український нарід, то він
також собі кулю послав, але він також чекав, що його можуть взяти.
Пит.: А що люди говорили про те, що Скрипник і Любченко застрілилися?
Від.: А люди говорили те, що я вам сказав. Що вони сподівалися
української самостійної республіки, хоч комуністичної, але так воно не сталося,
а все рівно й Скрипник, і Хвильовий, вони належали до УКП - Української
Комуністичної Партії. А для Росії, для Москви і для Сталіна, ніякої УКП вона не
визнавали. Мав бути, так сказати, інтернаціональний комунізм, а не український,
і тому не сьогодні-завтра вони також чекали арештуй розстрілу.
Пит.:
Чи селяни були свідомі політики тоді?
Від.: Більшість ні. Були
багатші, грамотні люди свідомі, але більшість; звичайно кожний селянин, він в
своєму господарстві, і тим більше старші селяни. Вже пізніше намагалися, скажім,
молодь посилати до шкіл, або при колгоспах, і особливо, коли перед колгоспами,
скажем, починали забирати й висилати в Сибір, то молодь втікала в міста й хто
попадав до школи, так сказати, йому вдалося десь знайти працю і пішов до школи,
вчився. То така категорія молоді була свідома, але в більшості селяни, вони
любили свою землю.
Пит.: А що селяни думали про голод? Чи вони знали,
хто це зробив?
Від.: Звідки вони могли знати? Вони бачили, що
відбирають від них кусок хліба. Звичайно, серед людей було відомо, що кат
Сталін, що він в такий, для більшості було відомо. Але тільки кат Сталін? А не
кат Каганович чи Постишев? Якби ті запротестували, скажем, кату ті люди, які не
хотіли цього зробити та запротестували, то не було б голоду. Але вони цього не
робили. Так. Хоч Хрущов пізніше й написав там книжку якусь. А хіба він не
прислужувався в той час?
Пит.: А Ви сказали, що Ви познайомилися з
багатьма вчителями. І вони мусили навчати, що наприклад, дякую товаришу Сталіну
за щасливе дитинство, щось таке.
Від.: Зараз, за щасливе життя.
Пит.: І як могли вчителі то зробити? Чи вони також були партійні? Чи
вони тільки то зробили, щоб самі могли їсти?
Від.: Значить, вони
вчили те, що їм дано народною освітою. Від себе він нічого не міг. Те, що дала
народна освіта, те вони навчали в школі, бо ж вони від себе б щось навчали, їх
би арештували й послали в в'язницю, то й все. Той, хто хотів, хотів жити, чи
йому подобалося, чи не подобалося, він мав це робити. Багато вчителів арештовано
було, багато заслано в Сибір, але багато вчителів, так сказать, лишилося в
школі. Бо то єдина культурна сила в селах, єдина. Серед учителів, я б не сказав,
щоб багато було партійщ'в в тому районі, про який я знаю. Бо, скажем, я знаю
завідуючого десятилітки в селі Залішани, був брат товариша мого батька,
Володимир Литовський. Він не був партійний. І в час війни, було відомо - він
залишився вдома, не пішов - то його партизани більшовики вбили. А й багатоьох
вчителів я знаю. От, скажем, навіть тут один помер учитель, якого я знав в селі
Сидоровичі. Він не був партійний, але йому сказано було помагати. То й я
познайомився з ним і тут, коли приїхав, то побачив, що це він е. Він помер,
шкода. А що старі, ми не будем довго жити, бо один то раніше, другий пізніше
помер.
Пит.: Але він мусив не вчити те, що йому сказано?
Від.: Так, так. Єтут багато вчителів, також які були там вчителями,
він учив теж і молодь там.
Пит.: Чи люди колись спротивлялися,
наприклад, колективізації?
Від.: Ну, аякже? Та ж то причина, чому й
голод влаштовували.
Пит.: Чи цей спротив пішов з розмов, що були такі
спротиви, але в тому районі, де я був, був спротив, не йшли до колгоспу. Оце
все, але тоді, коли, коли в нього забрали все, він не міг спротивитися. Що може
спротивитися людина одна, коли до нього прийшли забрати все, з рушницями,
розумієте, поліція з пістолями й так далі. Що, як він може, коли в нього тільки
руки.
Пит.: Чи були, наприклад, так звані бабські бунти?
Від.: Бабські бунти. Чому не були? Були, були. Та ж скільки жінок
арештовано. Я вам, щоб ви не забули, дам книжку про жінок і дітей в СРСР.
Пит.: Добре. А чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.:
Відомі з розмов чи з оповідань.
Пит.: А що сталося з людоїдами?
Від.: Людоїдами? Я чув різні поголоски. То тільки чутки, а взагалі, я
не бачив того. Що арештований? Засуджений? Як засуджений? Чи арештований? Я не
можу ствердити на 100 відсотків, бо я не бачив.
Пит.: Чи були накази
проти людоїдства?
Від.: Не пригадую.
Пит.: Чи Ви знали, чи
був голод в Росії тоді?
Від.: В 33-му році, ні.
Пит.: Ми
тепер знаємо, що не був. Але тоді чи Ви знали?
Від.: Ні, не було
голоду - знали, бо ж з України багато йшло до Росії шукати хліба й там або
доставали, або повмирали і скажем, Вороніжська, Курська області в Росії. Там
багато наших українців загинуло, хоч Вороніжська й Курська, там переважно
більшість українців живе, але все рівно то Росія, там голоду не було. Голод був
на Кубані, це відомо, а в Росії я не чув, щоб був.
Пит.: Чи Ви маєте
щось додати до цього? Бо я не маю більше питань.
Від.: Наразі ні.
Пит.: То, тоді дякую за Ваше свідчення.