Case History SW38

Anastasia Kist' (Kiss), b. December 12, 1901 in a Kyiv adoption home, grew up in the village of Cherniakhiv, Kaharlyk district. Narrator never went to school and, at the age of 15 when her stepmother died, worked in a factory and enrolled in adult education courses (liknep). In 1933, factory rations were poor and discipline harsh, including the death penalty. Narrator was mobilized to help harvest sugar beets in the village of Pshenychnyky, Kaniv district, because there were no local villagers left with enough strength. Narrator saw starving peasants and orphaned children who came to Kyiv.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Анастасія Кість.
Пит.: В якому році Ви народилися?
Від.: В 1901-му. Мені буде 12-го грудня 85 років.
Пит.: А де саме?
Від.: Я народжена в Києві, а тільки на селі виховувалася; село Черняхов. Я сама, я батьків своїх не знала. Мене так як взяли з приюту.
Пит.: А що сталося з батьками Вашими? Чи вони померли чи що?
Від.: Не відомо. Абсолютно я батьків своїх не знала. Нас брали з приюту, а з приюту платили. Я виросла в селі, а пізніше вже, як помер чоловік тієї мами, яка мене виховувала, то я пішла в службу.
Пит.: А скільки Вам було років тоді?
Від.: Тоді було, може, років 15. Мене брали так як пастушку, корову пасти. А я рядом на одному покосі з годподинею в'язала. Ой, я дуже тяжке життя перенесла, страшне. І ще так, як було в них, хворі вони, старші люди були, і господарь, і господиня. Ну, й останнє хлопця вони мали. Знаєте, все на моїх руках було.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте про революцію, бо Ви мали тоді 16 років?
Від.: Знаєте, я школи не мала, я до школи, бо не хотіла страшенно школи. Так у нас дивилися. Правда, вже як постали совєти, то я тілько пішла до школи один тиждень була. Мене забрали з школи. Ну що, одітися або взутися в що нема. І кажуть: Треба картоплю копати, буряки копати, не школа! В нас було дуже з школою тяжко, дуже. А вже пізніше, як я в фабриці працювала, правда, тоді лікбези були, вони заставляли вчитися. То так, я ходила до лікбезу щось отако пару тижнів. Я приходжу, а я була на праці, я ніколи не запізнювалася на працю, ні прогулу не робила, то я на праці була, на праці мене шанували, там у фабриці. Бо я боялася того Сибіру, щоб не заслали. то давали тим, які прогулу не роблять, хто не запінюється, ліпші пайки давали. Вони так, знаєте, людей як дурили, там дасть більше крупи, там цукру, то я пайок достала і така щадила тим пайком, знаєте, щоб надовгіше було, і навіть не рухала, ще як ішла на роботи; неділі там ще не було, вихідний день був такий буденний. Пішла на працю. Я приходжу з праці, а в мене все забрано, що не було! Геть обікрали! Там, в тій Пущі-Водиці, де мешкала. Боже коханий, ну як мені вже той лікбез -ну, не йде в голову абсолютно! Я так полюбила аритметику, й так мені дуже добре йшло, а то псувала(?)ні школа: холодно, зима підходить, ані чим укритися, ані взуться в що, ані того годинника немає; ну так, прийдеш, заснеш, з тієї праці, і дивися чи йде трамвай, щоб не пропустити першого трамвая, бо боялася, щоб не запізнитися, бо дисціпліна сильна була! Ну й отак працювала до 33-го року в фабриці. А яким то я родом, що я старалася, старалася як найшвидше вийти з фабрики, щоб десь таку праці на вотрі знайти, або на кухню піти, щоб хоч трохи ожити, бо ті фабрики вже направду, що ноги левде тягала; не тілько я, а взагалі робітники. То, Боже, поки я вирвалася з тієї фабрики, то було дуже тяжко - а не було що їсти.
Пит.: Скільки кілограм хліба давали робітникам?
Від.: Там категорії були. Три чвертки хліба на день. До того, ще й сестра зі мною була. То я піду, це ж на картки, дістану той хліб, 5 як я йду додому, й потрохи щипаю, Боже дивлюся, а ще ж і Марусі треба, а що ж я Марусі? То мені так і жаль її, і я з'їм, чуть не з'їм той хліб. А вона й каже: -Де ж хліб? Кажу: -Маруся, я якось помаленьку щіпала, я не знаю. Ну, що в там півтора фунта хліба на двох на день? А більш нічого немає, абсолютно, абсолятно нічого немає. Я ж кажу, прийдеш на фабриці обід; тобі обіду або стане або гудок, вже перша година, ти мусиш іти. їх не цікавило, чи ти обідав, чи ні. на працю вчасно, а як не станеш, то зараз тобі пришиють справу якусь. Бог знає! В нас там був один на фабриці. Я так була, а він був переді мною, там де являють заготовки. Він був механік, і там псувалися машини без кінцю і за нього просте. То його судили на фабриці. Боже! Як я пригадаю, то мені аж мороз ходить: він такий жовтий сидів, як жовток! Та жінка ні жива, ні мертва, і доньки сиділи коло нього, всі робітники були, й присудили, й розстріляли його. Зараз з фабрики взяли на розстріл його. Там люди боялися, бо то страшна дисціпліна, страшне, не так як тут і ,на президента валяють і Бог знає що, а там -борони Вас, Боже, борони Боже проти .радянської влади щось писнути, борони Боже!
Пит.: Чи Ви могли б щось сказати про голод?
Від.: Так як на село нас тоді зібрали на збиральню компанію: ввечері не почуєте ніде півня спів. Так як у нас було на селі, то півні співають. Ніде -ні пса не побачите, ні кота не побачите, тільки стоять хати й бур'янами позаростали. Темнота невиносима, страх, один страх! Я кажу, ми тоді на селі, то й страшно було. Тих людоїдів також боялися. Ну, а все таки на селі, як уже ми поїхали, то хоч на свіже повітря. Від тієї затірки, а ще Богу дякувати, що ту затірку мали, а вже як приїхали на фабрику, то вже нам було трошки ліпше було. А на снідання, як рано прийдеш у фабрику там вінігрет, вони називали, з буряків тан, із гнилих помідор. Розхватають! Моментально розхватають! Хліба нема. За хліба й слова не було!
Пит.: Ви раніше оповідали, як вони вивезли Вас до села збирати.
Від.: Так. Я ж кажу, як нас привезли в Канів, то ми тоді навіть були в Тараса Шевченка на могилі. Я використала той момент; не тільки я -всі ми були. Ну, то нас привезли до Каніва, а тоді в село нас призначили, село Піщаники. То перший день пішли до сільради. Не знаю де то, для кого вони варили супу таку, що й пес сьогодні не їв би, а ми їли й ми були раді тому. Пізніше ми пішли на другий день ті буряки провіряти. Ну, й я знаю, як треба біля тієї землі ходити, то я знаю який бур'ян виривати, а який буряк підгоротати, а ті, що з міста, переважно не знають, бо вони не робили на землі. Я глянула назад, а в неї бур'ян стирчить, а буряки боком лежать. А той десь заворонився, той наш старший, що над нами. Я кажу: -Ви дивіться, що робиться. Вас, кажу, Сибір чекає. Він як глянув, каже: -То правда, каже, плян. Каже, ти йди, каже, з рядків сходь, покинь рядки, і дивися за ними. Я стала над ними, значить, їм казати, показувати, як треба полоти, й що бур'ян треба виривать, а буряк -обгортати. Вони стали на мене кричати: -Що ти командуєш?! Я зараз старшому сказала: -Я ліпше буду полоти, щоб на мене не кричали. Ну й він каже: -Ми, може, зробимо, що мобілізуємо кухню й самі будемо варити. Когось вибиремо. -Я, каже, думаю, що ти багато розумієш. Ну й правда, нам дали кухню, знайшли таку хату, що мав котел. Я варила тричі на день таку затірку без мазилива, жадного мазила, тільки ходила в ясла ті, де діти й може пару літрів давали молока на той котел, так тільки чути, що забілилося було. То як я було піду за молоком в ті ясла, ті жінки колгоспниці дітей поприносили в ясла, і там нічого не простеле, абсолютно, й ті діти маленькі, на траві сидять, я того ніколи не забуду, як ті ручки, маленькі, але отакі ручки розпухші, й вони дзьобали бур'ян, їли, ті діти. Ага, ще їм накришили, що їдженя давали - сирих кабачків. Отих динь накришили й вони гризуть, ще й зубиків навіть немає в тих дітей. Маленькі такі, по рочку, може, там більших не було, такі діти, ще й менші. Було, як подивися, то станеш і плачеш над ними. Ой, Боже, за що ж та дитина бідна терпить? Ну, то я варила тричі на день і тих врятувала господарів, де ми були. В них було шестеро дітей; вони йшли або в поле, в колгосп, а давали з сільради там муки такої, з остюками, ну, але ми дякували й за те. То я тричі -на снідання, на обід і на вечерю тим людям відливала тієї затірки, виносила в комічину таку, то вони прийдуть з поля, понаїдаються; вони так уже, як ми їхали додому, вони вже так дякували, Боже! Той господар каже: - Якби, каже, не ти, то ми б не витримали тих б жнив, і діти наші були б, може, померли. Ну, приїхали, та й знову до своєї праці взялися на фабирці. Ну, там, як жнива вже трошки, як став ще Хурщов, то тоді вже й на селі трошки ліпше стало; він трошки дав городи, а то позабирали геть, городу не мали права садити -зараз податки! Як буде чоловік робити! То я думаю, що так далі я ж кажу, як стало вже після жнив, то трошки вліпшилося і вже перед війною навіть поліпшило багато, вже хліб став без карток, і трошки так уже продукти, вже трошки ліпше стало, а так, щоб задуже, то -ні! Не можна сказати, а все таки ліпше проти 33-го й проти 32-го років.
Пит.: А Ви тоді жили в Києві, так?
Від.: Так, так, в Києві.
Пит.: І чи Ви бачили багато голодних селян, які приїхали?
Від.: Сильно. Сильно! Я на село їздила. І ще моя кума приїхала; вона в Києві була і поїхала, бо переказала мама, що хоч, може, які корки з хліба де знайдеш, щоб ти привезла. Ну, й вона щось там трошки назбирала, корок якийсь, і повезла до мами. Я настрашилася, через вікно в другу комнату, через вікно і на станцію, на потяга і до Києва. Селяни падали як дрова, як дрова падали! То що, може, бачили ви на іеіеігізіоп, бо я то все бачила, то свята правда є, то не е байка, не думайте. Я тоді так наплакалася, бо я ... бо я сама то переживала й голод, біду, нещастю й бачила тих людей своїми очима. Найбільше я бачила тоді, як у Каніві, як на збиральню кампанію ми їздили, що хати пусті стояли, скрізь хати пусті, де-не-де тільки збереглися люди в дворах, де яка-небудь коровчина була, яке молоко. Ми бур'ян рвали, жаби ловили й тим спаслися. Та тут у нас одна пані є яка розказувала, що їх п'ятеро дітей було, то тільки батько спас їх жабами: ловив жаби й годував тими жабами. Я ще забула сказати, що давали жрати нам там супу, сою, ще була соя на друге. Такі пляцки робили з сої, а вона нудна страшенно! Я пару раз обід дістала і ту саму сою їла, вкусила, як ішла догори, вона сольона! Я ніколи її не забуду, тієї сої! Я сказала: - Буду вмирати, буду тримати той кусочок хліба, що на фабриці дають, а на обід більше не піду. І більше я не ходила на той обід, поки вже аж трошки ліпше стало. Та соя страшенно шкодить, страшенно! Вона є, так як мій чоловік розказував, що де то люди живуть тільки на сої, тілько вони привичні до того, а ми, то ні! Там, правда, коржики якісь такі пекли, тільки не можна було докупитися, то дороге страшенно, і то комуністи тільки брали, а таким як ми, робітникам, то нам було дуже тяжко! І дивитися на те, і перенести було той голод, я не знаю! Ой, Боже, Боже коханий!
Пит.: Які були обставини в гуртожитку, де Ви жили?
Від.: То не гуртожиток був, я вам кажу, то було помешкання тих господарів, вони в лісу жили, в них свої хати були, а літом -приїжджали на дачі, а зимою, то вже пусті. І таким робітникам наприклад, з фабрики, не було дуже добре, не було помешкання де знайти, страшне з помешканням було. Ну то 20 кілометрів від фабрики було, від Києва, то так як на край Дітройта, наприклад. То ми наймали помешкання. Я п'ять рублів платила, кімнаточка, ліжечко манюпуньке, то ми вдвох на тому ліжку, загорнемося з сестрою. Зимно! Страшенно. І тут боюся, щоб не проспати йще трамвая, то так, чи спав -не спав, та й або її буджу, кажу: -Маруся, дивися ти хоч, щоб трамвая першого, бо пішки йти, то страшне, 20 кілометрів. То в 33-ім році, 32-ий і 33-ій, то був такий в мене тяжкий страшенно. І всіх нас, не тільки в мене. А що з тим голодом, то я вам кажу, що падали як мухи, а переважно ті бідні діти маленькі, як в тому колгоспі. Як поїхали ми на збирання; то було подивитися на тих дітей страх - ножки ті, як пузирчики і ручки так, як ота курка ходить і пасеться, так і ті діти, так от дзьобає той шпориш, бур'ян. Боже коханий! А тоді винесла там уже та господиня, що за ними дивилася, миску таких дрібненьких динь жовтих, дрібненко накришених, й воно гризе. Страх! Аж тепер мене морозить, як я то пригадаю.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: О, ай-я-яй! Ай-яй-яй, скільки їх було! Бо батьків повиселяли на Сибір, а жінки деякі й лишилися, а як на Сибір, як колгоспи ставили, то вони таких зажитих людей на Сибір. І зимою викидали на білий сніг, на морози; не мав права ніхто їх у хату взяти, наприклад, там ваша мама чи сестра: -Ви не мали права взяти -а-а! Бо і вам то саме, як хтось такий бідніший. То дуже дітей було, їх називали безпритульні. Було так на базар ви підите, то страшне, страшне й не можна було пройти, так як тут, бо вони за грошима, а там було вийшов кавалок хліба вирвати де, в кого є, або яку шмату в кого, бо обідране, нещасне таке. Ну, правда, їх пізніше стали виловлювати; їх виловили й також в Сибір повисипали. В мене самої, навіть два рази, з рук вирвав рубля, ну я догнала, отакий пацанчик маленький. Нема ні тата, ні мами в нього, в Сибірі -повисипали. Тепер у тих в одних господарів служила, їхній сусід був. Як він тяжко працював, той господар, Боже! Не було йому кавалок хліба коли з'їсти; він як біг, чи то траву бере там із рядном, ха-ха-ха, то сорочки селянські, то ви знаєте -в пазусі кусок хліба мав. бо не було коли, то праця. І його забрали, ніччю приїхали, в нього чотири синів було, але ті сини були вчоні в нього, но при ньому не жили. А вона, бідняжка, так у хаті і вмерла сама, старенька. То так багато, забула, знаєте, тепер на старші роки та голова така, все пригадати якось так не можу. Пригадаєш тільки так пізніше. Тепер ще в моєї товаришки також, батька, то такі люди були спокійні, направду, що такі тихі були, й йому, я не знаю, що йому пришили -прийшили ніччю, забрали і так як у воду його вкинули, і ще тепер одного -другий, третій -поляки були вони, Махлявські ті писалися, то я вже далеченько від них мешкала, тільки мені моя товаришка раз каже: -Ти знаєш що, каже, Махлявського забрали. В них було трос хлопців і одна донька. І що він робив? Він вдома робив матраси. І ніччю прийшли, його забрали, Боже, також були такі релігійні люди, дуже славні люди були. І раз іду я так на тагЬеі, а вона йде на таг&еі, бо там Ьох-и не було, не так, що тут е, то там може щомісяця раз піти, й якраз я її зустрічаю, а вона так, бідна, йде й кіш такий несе, на тагЬеі іде, а я кажу: - Тьотя Махлявська, чи то правда, що вашого чоловіка забрали? Вона залилася сльозами. -І де вони так забрали? Другий тиждень уже! Де я не ходила, вони тільки сміються. Кажуть: -Ми такого не чули, ми такого не знаємо. І по нинішній день, так як у воду вкинули чоловіка! Що вони таких людей повиривали ніччю, і то ніччю все! А мій чоловік, що був з Галичини? Йому батько, то він ще був самотній, йому батько прислав 100 долярів зі закордону, з Галичини до Києва, щоб він їхав, щоб міг вернутися до Галичини, то першим боргом чим він достане доляри, то вони присилають таке повідомлення, то він тільки дістав те повідомлення, а грошей ще не достав, а його ніччю прийшли й арештували, що ти маєш зв'язки зі закордоном. Він каже: -Як же я маю зв'язок? Дайте мені моїх спільників. І 30 місяців сидів він. Так там було жити. І нині таке там робиться. Приїхала до неї, мати не дивилася на неї, страшне, така здорова жінка була, а осталося двоє дітей, так дівчата, може, років було 10, а може, ще й не було, а хлопець був старший трохи, то як я було подивлюся, та дівчина така маленька, і ще родила одного хлопчика. Я кажу, як я приїхала, той хлопчик маленький був, такий файненький, то вона було однією рукою тягне його, годувати його. Ой, як було подивлюся. Ну, як щенятко тягне, бо не може, іще й сама варила там ще ті пічки були такі, що рогачем треба. То я було день і більше не можу бути, бо дивитися на то було прикро. А та дівчина була, що свистіла, як ви прочитаєте, вона мені тепер пише. Вона вже тепер своїх замужніх має дві доньки. То було на неї подивися, таке маленьке, іде на річку, пальці видно, чоботи ті порвані, й одні чоботи на всіх чотирьох - двоє дітей, батько й вона. То було як подивися, то страшне, страшне! Яке то життя страшне було, страшне! Тепер вона пише мені, вона не називає, що я є кузинка, а тільки "моя рідна мамочка." Ви ось прочитайте її лист, побачите. Вона все писала мені, щоб я їхала, до неї приїжджала. Вона з чоловіком розійшлася, каже, став пити і, каже, до дітей зле обходиться і до мене, то я, каже, нагнала його.
Пит.: На цьому я думаю кінчати. Щиро дякую за свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz