Case History SW40

Anonymous female narrator, b. 1915 in Donets'ke, child of Donbas worker, who died in 1922, after which narrator's mother went to work in a textile factory. Life during NEP was "very good," but it started to get worse in 1928. Did not witness the famine and says "Everyone knew that the famine was imposed on Ukrainians by the government, not by Russians." Narrator states that Russians suffered as much as Ukrainians, albeit at different times.

Питання: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь: В 15-му.
Пит.: А де саме?
Від.: В Юзівці, або Сталіне. На Донбасі.
Пит.: Район який?
Від.: Well, то в місто. То е центр Донбасу, Юзівка. Юзівка була до революції. А тепер, як Сталіна розстріпали, як то кажуть, то тепер воно називається Донецьке.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: О, батьки. Як вам сказати. Тато помер у 22-му році. Після того мама тільки працювала. Працювала вона на фабриці, де шили. Ви розумієте, що таке спецодежа? Just like uniform, yeah. Just like uniform для робітників, які робили при гарячих печах. То вона робила на такій фабриці, шила. Але вона ще була молода, ми були маленькими. Нас тільки двоє було: я і сестра. Ну то так ми й жили. А дід з бабою; дідусь робив на залізниці, а бабуся вдома сиділа. То й все. Пильнувала внуків. Так. То все.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про період НЕПу?
Від.: Було дуже добре. Так. То я якраз до школи ходила. Як мій тато помер в 22-му році в січні, то так було -23-ій, 24-ий, 25-ий, 26-ий. То було добре, нормально. Ми могли побігти десь, купити собі й яблучко, і грушку, і цукерки якісь, і булочку, й бублик. Знаєте, що таке бублик?
Пит.: Так.
Від.: Ото. А потім, з 28-го року почалося вже.
Пит.: Як то змінилося?
Від.: НЕП ліквідували й як то сказати, поліквідували тих всіх, бо то було, як то сказати, власне. Значить, людина мала собі маленьку лавочку, де яблука продовалися, овочі мали. І тут все ліквідували, позабирали в них все й люди не могли платити й позабирали. І то все зникло. За один рік все зникло.
Пит.: А як тоді людям жилося?
Від.: Бог його знає, як вони жили. Я знаю, що нам прикро було, бо мама робила тільки сама. Нас двоє росли, й ми були маленькі. Ну так, не дуже добре, але не так як на Україні. Все таки було в нас ліпше. Бо на Україні, спеціяльно по селах. Ми же не жили в селі. Ми жили в місті. І то був центр. І то там не було. Було дуже прикро. Значить, що не вмирали люди з голоду, не валялися по вулицях, як на Україні.
Пит.: А чи багато людей втікло на Донбас після колективізації, коли вони почали приїхати до Вас?
Від.: Двадцять восьмого році почалася колективізація в Росії. Бо ми мали одних знайомих, що нам розповідали. Двадцять восьмого року з російських сел почали забирати людей до Сибіру. Значить, як вони казали: "На новые земли.” І забирали цілими селами. То вони там їх насаджували потім. Там люди й мерли, й діти мерли, й старі мерли. Хто вижив, хто якось там лишився. Бо там земля дуже добра. Там дуже добре жити було, але то треба було все заново робити, заново починати, розумієте? То було 28-го року, і то було на російських селах. Російських селах. А з 31-го року почалася біда на Україні. Тридцять перший, 32-ий, і 33-ій. Найгірші були 32-ий і 33-ій рік, найгірший. Але я там не була, я не можу розказати.
Пит.: Так, але Ви були на Донбасі й Ви сказали, що люди втікали на Донбас.
Від.: О, втікали. Деякі втікали. Які могли. Які могли. Які могли. Але при радянській владі тяжко було втікти й тяжко дістати пашпорт. То вже люди один одному допомагали, щоби ліпше було.
Пит.: А там, де Ви жили, чи приїхало багато голодних селян?
Від.: O, well. Я вам сказу, що я не бачила так, щоби особисто я бачила, бо я ще сама була молода: 17,18 років. Сімнадцять років мені було, як я скінчила школу. То я жила з мамою. Мама тоді вийшла заміж знову й ми жили всі вкупі. Тяжко було, але все таки ми жили. Жили тоді на залізниці. То було трошки ліпше, але я багато не можу вам сказати, бо я так чула, що казали, що прийшли люди з України, просяться на працю і все. Ну та були, але я сама особисто не можу вам сказати, бо я молода була.
Пит.: Ви ходили до школи чи приїхали як, наприклад, селянські діти приїхали?
Від.: Ну, я не бачила селянських дітей. Я не бачила. Може десь вони й були, але там, де я жила, я не бачила. Я не бачила. Так як отець Биковець казав, що там десь було, що привозили дітей і кидали, і лишали десь у других, такого я не бачила. Я не можу вам сказати. Я не можу. Я особисто не хочу такі речі брати на свою совість, бо я не бачила.
Пит.: Добре. А скільки кілограм хліба вони дали Вам?
Від.: Ми діставали, я навіть вам сказати не можу. Може кілограм був буханець. І то треба було вистояти в черзі, поки дістанеш ту буханку. Дістанеш одну - ну то слава Богу. А не дістанеш - значить, не дістанеш. То давали так по одній. Я не можу сказати, скільки там - кілограм чи півтора. Я вже тепер не пам'ятаю. То так вже давно було.
Пит.: Чи то був пайок, чи мусили мати картки?
Від.: Я навіть не знаю. Я навіть не знаю. Я не була, десь були картки, але я теж не пам'ятаю. Були картки, але я не пам'ятаю. Я знаю, що я в черзі за хлібом стояла й без карток діставала. Я лиш дістала від склепу хліба, то я його мала, але без карток. Деякі люди й мали картки. Може в деяких місцях і мали картки, але я особисто не можу вам сказати, бо я не знаю.
Пит.: Чи Вам дали хліба в школі?
Від.: Ні, ні, ні. Не було в школі, ні.
Пит.: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: Церкви були. Церкви були, я вам скажу, до 30-го року, я думаю, була церква в Сталіне, бо я скінчила школу в 31-ім і пішла працювати. Пішла працювати до друкарні. Ще молодою дівчиною. І там була велика церква, колосальна, гарна така, як катедра. Beautiful. І вони її зруйнували. Поклали динаміт під низом і то все рухнуло. І потім все то зрівняли. Зрівняли й побудували кінотеатр. І так багато других церков понищили. Тоді, як вже я вийшла заміж і виїхала з Донбасу, вже картки відмінили й вже хліба можна було дістати досить. В 34-му році, я пам'ятаю, перший раз прийшла до склепу й хліба повно. Але то було вже в 34-му році. І можна було брати й білий, і чорний, і бублики, й булочки. Так, то вже було в 34-му році. То що я можу вам підсказати, більш не знаю. Більш не знаю.
Пит.: Ви ходили до школи, чи то була українська школа, чи російська?
Від.: Ну, то була російська школа, але з четвертої кляси ми мали, спеціяльно уряд проводив українознавство. І ми мусили всі вчитися по-українському. Але в мене бабця говорила по-українському, бо вона була волинячка й вдома в нас був такий і такий говір, знаєте. То я була перша в клясі по-українському. Правда, так. Так що не було, не було різниці. А між людьми. Я вам скажу: між людьми не було такого, що ти росіянин, а я українець, або ти українець, а я росіян. Не було.
Пит.: Так? Дуже цікаво.
Від.: Люди жили дуже дружно. О, yeah. Для того, я вам скажу, для того, як я попала вже після другої війни, я попала в табір, то тут я дістала boo-boo. Для того, що то "росіянка, то росіянка," то, то друге. Це мені дуже боліло. Бо в нас ніколи не було різниці. Ніколи. В нас на Донбасі були й росіяни, й українці, й поляки, й німці. Всі жили разом, всі працювали разом, всі ходили по вулицях разом. Ніколи ніхто не сказав, що ти українець, або ти кацап, або ти німець. У нас такого не було.
Пит.: Дуже, дуже добре.
Від.: То, що уряд робив, то одна річ, а то, що люди поміж собою, то друга річ. Бачите. В мене вдома тьотя була замужем за чистого росіянина. І моя бабця ніколи не сказала, що ти росіянин. І він ніколи на бабцю, що ти українка або полька. Мій тато був поляк по походженню. Мій тато. І його родичі були теж поляки, католики. Ніхто ніколи не сказав, що ти поляк. Ніхто. І він працював на тому голінному офісі бухгалтером. Йому ніхто ніколи не сказав, що ти поляк. Ну, ніколи, ніколи. Його так любили. Він був така приємна людина, Іван Мартинович. Іван Мартинович його називали знаєте, так як у нас називають: Іван і по батькові. Його дуже любили, він був дуже гарна людина. І в нас не було жадної різниці, що ти українець, а ти росіянин, а ти німець. То одно, що я любила. То що там уряд робив, то вже як пішло, то вже пішло, й всі полетіли. Всі полетіли. В 31-му році, як полетіли люди до в'язниць, то ніхто не рахувався. Всі пішли, всі пішли геть. І там теж не було такого. Бо як мучили, то мучили всіх підряд. Мучили всіх підряд. Для уряду не було різниці, хто ти: чи ти поляк, чи ти українець, чи ти росіянин. Тебе взяли, тобі пришили діло, як кажуть пришили діло й ти маєш 58-му статтю радянського кримінального кодексе - "вредитель." От вам і все.
Пит.: Як Ви там жили, чи Ви чули про голод, і що вони казали?
Від.: О, чому ж ми не чули? Бо ми самі відчували.
Пит.: Так, але чи люди казали, що росіяни чи Сталін то робили українцям чи просто селянам?
Від.: Я навіть не можу вам того сказати, бо то був голод зроблений спеціяльно. А то всі знали. То всі знали, що то уряд робив, а не росіян українцеві. То уряд робив.
Пит.: Але уряд кому? Спеціяльно українцям чи спеціяльно селянам?
Від.: Бачите, я навіть не можу вам сказати, бо я ж вам сказала вже наперед, що в 28-му році почалася колективізація в російських селах, а в 30-их роках почалася колективізація на Україні. Українці не хотіли йти до колгоспів. Росіяни теж не хотіли йти до колгоспів. От забрали на Сибір. Якби то сказати, один такий момент, як американський президент, як він називався, після Рузвельта, Теодора Рузвельта, бо американський президент - я тепер не пам'ятаю його, ох, не пам'ятаю. Він помотав Радянському Союзові, бо вони бачили, якимсь то шляхом вони побачили, що люди в вагонах сидять, голодні й їх кудись везуть. Але уряд не сказав. Вони сказали, що вони їх переселяють з місця на місце, бо вони хочуть заселити необроблені землі. І американці помагали. А то, що люди не хотіли йти до колгоспів, то їх там загнали на другі землі. То було в 28-му році, і то було в російських селах. А в 30-их роках почалося на Україні те саме. На мій погляд, скажу тільки одне: що то не було тільки знищити Україну. То вся Росія мучилася. І мучится до цих пір. Я не є шовіністка. Я не є націоналістка. Я кажу тільки факти, що було в 28-му році. Ми як приїхали сюди, то тут була одна родина. З нами мешкали в Німеччині. І вони тепер тут десь, не знаю, десь вони є. То він був чистий росіянин. І він був селянин. І він нам розповідав, як влада забирали родину росіян зі сел і везли їх на Сибір. А він якось утік до своєї родини. І потім пережив аж до Другої війни і якось, так як і ми, вибрався звідтам. Так що то не було тільки спеціяльно. Певно, що українці, так сказати, противилися і давали, значить, й не хотіли до колгоспів іти. Ну то, звичайно, ни то хто ж хоче до такого, до такої біди іти? Але що? То було зроблено не тільки на Україні. То було зроблено навіть на Росії. А деякі українці тут кажуть, що то було тільки зроблено на Україні. Може й гірше було трохи на Україні. Може й гірше було трохи, але, я не знаю. Я знаю тільки, що були факти такі, що люди самі говорили, як з російських сел заганяли людей за Урал. Знаєте, що таке Урал?
Пит.: Так, так.
Від.: Заганяли для того я не хочу, щоб моє прізвище там було. Бо я не є шовіністка. Я не є націоналістка. Я люблю всіх людей. Для мене не робить різниці хто. Я першого чоловіка мала українця, а другого мала росіянина. І я не мала жадної різниці. Як людина є добра, то не робить різниці хто.
Пит.: Дуже Вам дякую!
Від.: Нема за що.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz