Case History SW41

Valentyna Kozyn, b. 1926 in Khmel'nyts'kyi (formerly Proskuriv), regional capital 60 km. from the pre-war Polish border. Narrator's family fled GPU in 1928 to small village of Bozhedarivka in Kryvyi Rih and, after narrator's father received another GPU summons, to Okhtyrka, now a district seat in Sumy region. In 1933 the family moved to an MTS near Chernihiv, where narrator's father worked as chief bookkeeper and narrator's mother worked in a savings bank, both receiving food allotments. While family always had something to eat, by spring 1933 there was very little, and "we were always hungry." Narrator and her two younger sisters "weren't allowed to go anywhere, because there had been cases of cannibalism: children or older people were caught and the meat sold as hamburger or head cheese (kotlety, kholodets) in the marketplaces." Narrator learned from her mother that neighbors had been found with human bones and were arrested for cannibalism. Narrator's husband came from village near Fastiv (district seat, Kiev region) where he estimates that 3/4 of population died.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Валентина Козин.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1926-му.
Пит.: А де саме?
Від.: Я народилася в Проскурові, то в Кам'янець-Подільській області. Проскурів велике місто. Але як мені було два роки, то тато мусив виїхати з Проскурова через те, що його переслідували і декілька разів арештовували і він сидів у в'язниці. І от останній раз, як його випустили, то сказали йому, якщо він хоче жити, то він мусить виїхати з того міста. Бо те місто 60 кілометрів від польського кордону. І тоді він прийшов додому і на другий день він виїхав. Тоді, за якийсь час, я вже не знаю скільки...
Пит.: Коли то було, чи Ви знаєте?
Від.: То мені було два роки, в 28-му році, напевно. То я знаю з розповідей. Тоді ми дістали повідомлення, що тато знайшов працю знов, у степовій Україні, то був Криворіжський район і в маленькому селі, яке називалося Божедаровка. І ми там жили якийсь час, я вже не пригадую скільки років. Тоді знову його покликало НКВД - і за якийсь час він також звідси виїхав, от. І тоді, власне, ми жили, ми переїхали до містечка Охтирка, на Харківщині, от. Я не пригадую собі скільки років ми там жили, от, але 33-ий рік то я досить добре пам'ятаю через те, що в тому ж році ми виїхали на Чернігівщину, біля Чернігова, до машино-тракторної станції біля села Коти. Власне, весна 33-го року, так я пам'ятаю, то ставало чимраз гірше жити. Тато працював в машино-тракторній станції. То голівним бухгальтером, він діставав приділи, от. На той приділ діставали пшоно, цю саму кукурудзу, пізніше, трошки олії - я не знаю ще що, але пригадую собі, що моя бабуня пекла хліб з кукурудзи і з пшона, через те, що муки іншої не було.
Пит.: А чи мама працювала?
Від.: Мама працювала також - такі називалася "сберегательная касса” -то була так, як Credit Union і вона також діставали якийсь приділ хліба, так що в нас, властиво, так, щоб ми цілком голодували, то такого не було, завжди було щось їсти. Тільки що то було так, знаєте, чимраз ставало все гірше й гірше і гірше і вже весною, то їдження вже майже не було. Трошки картоплі було й ту картоплю варили з лушпинями. Я знаю, пам'ятаю тільки, що ми завжди були голодні - я мала ще дві сестри, котрі були молодші від мене. Ну, тепер - наша вулиця була біля річки, так що наше подвір'я виходило до річки, воно було цілком обгороджене парканом, от, хата була посередині. І нас нікуди не випускали тому, що там були випадки людоїдства: ловили дітей, або таких старих і потім продавали м'ясо, продавали котлети, на холодець, на цих базарах. І от так, я не пригадую собі, а так з розповідей я знаю, що біля нашої хати, в сусідньому подвір'ї якась жила стара жінка, глуха. Вона ще жила, як ми звідти виїхали, з другого боку всі люди вимерли. Пізніше далі жили якісь люди, казали, що вони були конокради, що вони коней крали. Пізніше, розповідала мама, що як прийшла до них міліція, то в них знайшли людські кістки, тому що вони там людей забивали й то м'ясо з людей здирали. Напроти - я тільки пам'ятаю одну хату - я пам'ятаю там була маленька дівчинка, яка залишилася жити - всі решта вимерли. І тоді мама давала їй часом, як щось мала, то давала їй їсти. Потім - то було вже весною - тато поїхав шукати іншої праці, іншого місця, щоб можна було щось трошки більше з їдження мати. І ми були самі в тій хаті. І до нас добивалися злодії, такі злодії, і тоді, як прийшов такий бригадир, який збирав всіх людей, щоб ішли садити буряки, і він власне, їх налякав, бо вже замки були зірвані, тільки ще залишилися замки всереднині до хати. І пізніше, дали я пригадую, як ми були вже в тому, в Чернігові, бо це було так п'ять кілометрів від Чернігова, і один кілометер від села та машино-тракторна станція. Це такі станції, де тримали весь сільсько-господарський інвентар і позичали колгоспам. І там, де потрібно було москалям людей, то вони тих людей годували. І тато також був там головним бухгальтером і ми з тієї кухні, де варили їдження. Я пригадую, що тоді були вареники з чорної-чорної муки, я не знаю, що вже в тому було, але то вже було після того, ja, ми нічого не мали, то було таке смачне. Потім таке моя вражіння було: знавте, там навколо також не було таких виходків, як от тут і все ходили десь за хату. І от я звернула увагу на дітей - ви знаєте, так як дитину садять, тримають її, щоб вона свої справи робила, то просто були такі, просто гострі такі задки і я собі не могла зрозуміти: чому то такі діти? І я, напевно, таке ж саме мала, але я себе не бачила, а і в моїх сестер все ж таки не були такі страшні, ми все з таки мали щось - кукурузу й картоплю, а ті, напевно, нічого не мали. І то таке вражіння - аж потім, як я побачила той фільм про кацети в Німеччині, тоді я зрозуміла чому вони такі були, ті діти. От, я не бачила мертвих ніде, от якось так, то що в нас так хоронили, а ми жили в тій хаті, подвір'я було обгороджене і взагалі ніде не випускали, але таки я ті розповіді про ті жахи, то я чула. Ну, то що я можу вам сказати. Тепер, мій чоловік є з Київщини, біля Фастова. Він каже, що в його селі вимерло три чверті населення - умирали всюди, під парканами, на полях, кругом були мертві люди. От навіть там були в селі три мисливці, що мали три рушниці, то вони стріляли ворони, стріляли цих різних, що тільки могли, і вони також повмирали ї один навіть застрілив свою собаку й з'їв. Але, кажуть, вони їли якийсь потім, в при кінці тижня всі повмирали, ціла родина. Тепер, сильніших, здоровіших в тому селі заставляли збирати трупи і звозити до ровів, навіть не копали могили, тільки цвинтар в тому селі - село Плехівка(?) - було окопане такими канавками, то вони не копали тих могил, тільки в ті канави скидали трупи і присипали їх землею, навіть не засипали, а тільки присипали, тому що ті люди були також дуже знесилені, але вони ще ходили, то їх заставляли, щоб вони те робили. Ну, він пригадує, почався голод вже восени 32-го року, бо тоді почали забирати всіх заможніших селян і всі харчі забирали від них. Підвозили їх у Фастів, а звідти вивозили на Сибір. Каже він, що в нього сестри чоловіка, в родини чоловіка, навіть так сховали хліб, що на стріху насипали пшеницю, закрили бляхою, а пізніше зробили долівку глиняну, а потім щось там понасипали - соломи, чи щось. І ті комсомольці, прийшли шукати, то знайшли ту пшеницю і також забрали, а потім їх страшно били за те, що вони сховали ту пшеницю. Ну, тих людей ще восени обкладали страшними податками, ті навіть не мали з чого ті податки платити, бо вони нічого не мали. Тепер, це село мого чоловіка - Плехівка - е вимерли всі люди тільки завдяки тому, що біля села було велике поле картоплі. Ту картоплю не могли викопати, бо вже люди не мали сили й картопля замерзла й згнила на тому. І раннею весною, як трошки розмерзлося, то ходили люди й викопували ту картоплю і їли її. І так частина села залишилася жива. Пізніше, він казав, що село Оленівка й Мар'янівка, то були випадки людоїдства. В Оленівці половина населення вимерла, село Дідівщина - половина населення вимерла, Триліси - три чверті населення, пізніше - Обухів, Мала Снітинка, Снітинка, Опірна - то там також три чверті населення вимерло. Потім, каже мій чоловік, що біля їхнього села був радгосп - то є радянське господарство, де люди працювали за гроші, і то все, що продукувалось, вивозилось в Московщину. І тим людям давали їсти. І в Білій Церкві був млин, що робив крупу, знаєте, гречану, вівсяну, чи що там - і радгосп діставав частину тієї крупи. І мій чоловік мусив їздити по ту крупу і тоді їм давали трохи тих висівок, таку луску, ту що, знаєте, як обдирається та крупа, то залишається таке як bran, а таке як out of shell. Знаєте, що таке пшоно? Такі жовте просо, те що має таку жовту луску на собі. Ну, давали йому такі висівки, які залишалися після того, як добру крупу забрали, і він ці висівки возив до свого села також і там роздавав людям і так там одна чверть села залишилася жити. І були такі села на Київщині, де вимирали всі люди і тоді над таким селом вішали чорний прапор - там уже нікого не залишилось.
Пит.: Це, здається все.
Від.: Я не знаю. Ви знаєте, я не мала такого, але те, що я пригадую, як дитина, я не знаю, чи то вам щось дасть, чи ні.
Пит.: Ну добре, а чи Ви ходили до школи тоді?
Від.: Ні, тому що я мала тоді тільки шість років, а там до школи приймали в вісім років. Тоді, як ми переїхали туди, до машино-тракторної станції, на Чернигівщину, то вже на осінь я пішла до школи, бо я дуже хотіла до школи йти. І я так собі добре не пригадую, я знаю, що дітей не було багато в тій сільській школі. Я хотіла до школи піти, але я дуже боялася тому, що мені треба було йти через поле кілометер до тієї школи.
Пит.: А чи була церква?
Від.: Прошу? Церква? Ні! Вже ніяких церков не було. Я навіть не пригадую собі, чи я бачила церкву. Можливо, що вона була, але можливо, що її москалі знищили. Можливо, що якась була маленька церква, але я собі не пригадую. І школа була дуже маленька, там не було багато людей, багато дітей не було.
Пит.: Чи то була українська школа, чи російська?
Від.: Була українська, бо то на Україні, українське село, то ще школи були українські. Але я також так добре собі не пригадую, я тільки знаю, що ми два роки там були, а пізніше тато знову мусив втікати і ховатися. То пізніше він переїхав до Новгород-Сіверський, то там я знаю перважно, що то була школа московська. Але навіть і в тій школі, знаєте, якби там вчили тільки по-українському, то я мала би труднощі в тій школі, в другій клясі в московській школі. Так що я думаю, що то напевно була школа, де вчили й московську й українську мову, але більше московську, як українську. Потім, чоловік також казав, що там, де були села, що цілковито всі люди вимерли-їх потім заселювали москалями, ціле село заселювали москалями.
Пит.: А чи люди говорили про голод пізніше? Чи Ви чули про голод?
Від.: Ні, так то абсолютно заборонено було: “голоду не було.” Тепер, одна така річ, знаєте, що й навіть в наших енциклопедіях, і в газетах, статтях різних кажуть, що то винен Сталін, що Сталін голод створив, і Сталін голод перевів не робить сенсу, бо одна людина не може того зробити, одна людина того не може. Він, можливо, заплямував, але йому помагав цілий московський нарід. Тому, що в війську, то військо було московське, українців не було багато в той час в тому війську, бо вони українцям не вірили, але якщо й були, то були такі, які комуністи і такі, які любили москалів більше, ja, любили свій нарід. Бо таких зрадників всюди є, так само й українці їх мають, як кожна інша нація. Наприклад, візьміть Ірландію. От Ірляндія, то є дуже добрий такий зразок, має таку саму історію, як Україна, тому, що вона була поневолена англійцями. І частина ірпяндців хоче свободи, а частина ірландців хоче залишитися з тими з англійцями тому, що вони мають посади, вони там мають добре життя, вони не хочуть від Англії відділятися, вони не знають, якби без Англії чи вони знову без Англії так само могли би жити, як вони живуть тепер, правда? Так само на Україні - є люди, які хотіли свого, а є люди, які хочуть, щоб залишилося так як є. І то є цілком нормально. Якби, наприклад, тут в Америці зробився був якийсь переворот, то були б люди, які хотіли зміни, а були б такі люди, які хотіли, щоб так залишилося, як є, бо їм так добре. Якби, наприклад, демократи перебрали владу цілковито, то, і так би було рік за роком, то вони не хотіли б то відступити, правда? Той, хто дістав владу, то вже не хоче її віддати ніколи. І українці, як було там - неможна сказати, що багато, але були українці, які помагали москалям. Але то неможна обвинувачувати українців тому, що вони хотіли; частина їх хотіла врятувати своє життя. Чи ви знаєте, що людина може зробити, коли вона бачить як її діти умираять з голоду, як вона сама пухне? То вони дуже часто можуть піти на те; й то є велика помилка казати, що то Сталін, що тільки Сталін і партія в тому винні. В тому винен цілий московський нарід, знаєте, тому що вже Сталіна нема і тепер говорити - а хто ж відповідальний за те, що на Україні вимерло 14 мільйонів людей, бо ще голод був у 21-му, 22-му роках. Ви за той голод знаєте? За той голод є кинжка Герасимовича. Бачите, то за свідченнями тієї комісії Нансена, того самого капітана Квіслінґа, то він сказав, що вмирало 10.000 людей на на день на Україні під час голоду 21-го-22-го року. Він казав, що 10 мільйонів людей голодує, і вони вимеруть, як вони не дістануть допомоги. Допомоги не було, москалі не дали допомоги. Вони навпаки, забирали цей самий податок, забирали до останнього дня, тоді як люди вмирали. Так що неможна сказати, що нема права говорити, що то Сталін, що то партія, то є московський нарід - йому залежало на тому, щоб знищити українців, щоби населити то москалями і чим більше. А щоб із тих, які залишилися, то ті люди, з них створити рабів. От ті люди, ті діти, наприклад, які не дістають поживи відповідної, вони не розвиваються нормально, вони залишаються недорозвиненими ціле своє життя. Правда, якщо мізок не розвинувся в той час, час росту, то вони потім залишаються умово-відсталі. І вони не можуть дати зі себе то, що може дати нормальна дитина в нормальних умовах. От, власне, і завдання було - створити націю таких недорозвинених рабів для того, щоб на них працювали й ніколи не протестували. Мене то дуже турбує, я чую, що то Сталін зробив, Сталін створив, партія зробила. То не є Радянський Союз, то є московська імперія. Навіть в тій самій - fireman, там є Батлмейн, то він розумів, що він каже, а то решта - то також, вина на Сталіна, вина на партію, а це неправильно. І наші також в Енциклопедії Українознавства факти голоду є перекручені, зменшені, про голод 21-го, 22-го року взагалі нема, сказано ніби то був "стихійний голод," де загинуло 500.000 людей. На Україні "стихійного голоду” не могло бути. Знаєте, на Україні були в ті часи - південна Україна, степова Україна - там були посухи й тому люди, люди запасалися харчами; знаєте, вони не мали настільки досить харчів, щоб вони могли себе прогодувати два роки на випадок посухи. Пізніше - якщо то стихійна ця посуха була, то вони могли довезти харчі з інших районів України, або навіть та АРА хотіла допомагати, але ті всі харчі які давала ця американська допомогова організація, всі йшли в Московщину - там був голод завжди, на Московщині, бо там люди ледачі, там нема землі, вони не можуть себе прогодувати через те, що вони не хочуть працювати, як українці працювали, потім - українці мали землю, а вони мали піски. Був голод, а на Україні не було голоду, хіба той голод був штучно створений. Пізніше - також треба звернути увагу, що перший голод був створений на Україні Петром Першим, якщо ви історично - ви то знаєте, так? То перший голод був тоді тому, що після перемоги гетьмана Мазепи, після того, як Петро Перший переміг гетьмана Мазепу, то він забрав козаків будувати Петроград; забрали всіх волів, всіх коней, винищили масу населення - залишилися жінки й діти, які не могли дати собі раду, і власне тоді був перший голод тому, що все забрали, сплюндрували, людей, чоловіків забрали на ці "канальські" праці, на будову Петербургу. І тоді був перший голод на Україні. І то послідовино. А голод 46-то року - чи ви що знаєте про нього?
Пит.: Люди говорять, що був. Так люди говорять.
Від.: Чи люди говорять, то напевно, то також пережили. Вже після того, хіба як Московщина розвалиться, то будем знати. Навіть ті люди, які приїжджають, то вони бояться говорити, вони не хочуть, навіть такі, знаєте, що їх родини приїжджають, то вони не мають права того говорити. Кажуть, останній геноцид української нації. Останній. Вони тоді писали в альманах, що 600 тисяч бракувало в переписі всього українського населення. Але то також, знаєте, то було більше обману - взяли розстріляли й кінець, а тут українців заставили мучитися рік перед тим, як та людина померла й вона мусила дивитись як її діти вмирали, як жінки вмирали, перед тим як, самому вмерти - чи то не є жахливо? Це є щось таке страшне, що просто собі тяжко уявити, що хтось може бути такий жорстокий до цілої нації, як є москалі до українців. Я вам багато часу забрала?
Пит.: Ні. Я дуже Вам дякую за свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz