Case History SW42

Maria S., b. August 25, 1907 in Zolotonosha district, Kiev region, one of 7 children of a wealthy farmer with 100 desiatynas of land who died during the civil war. After the revolution, narrator's parents retained 15 desiatynas. Narrator's village was held by various groups during civil war. Narrator is nationalistic and especially outraged at godless communists "who lit their cigarettes from the church candles." Narrator went to Russian-language school. Village church became autocephalous in 1924. Narrator gives information on collectivization, which peasants detested. Thousanders sent to force collectivization were "mainly Russians, but there was also no shortage of Ukrainians" among them. Narrator speaks of 1930 SVU trial and tells of preparation for a rebellion. In August 1931 narrator was assigned to teach in village of Ovsiuky, Iahotyn district, Poltava region. In August 1932 she was transferred to the well-to-do cossack village of Krupodyrentsi, Orzhytsia district, Poltava region. Since teachers were considered part of the village aktyv, narrator participated in grain seizures and had to write protocols for meetings of the aktyv, though she and her family were swollen. The worst time was from fall 1932 through the subsequent spring, with mass death starting in the spring. Procurements brigades took everything, even baked bread. Mass death from starvation began in 1933 in the spring. "Women, men, and children became swollen and died of starvation, but the brigades went from house to house, tearing down stoves and chimneys... Mortality from starvation increased with each day... Parents who still had some strength rode on the roofs and couplers of railroad cars and, if they were lucky, took their children to town and left them in the streets. The police rounded up the abandoned children, forced them into cattle-cars and put them on straw, while the rest were taken under supervision and given 'soup' - this was water, a little millet, and 100 g. of heavy bread a day. Many of these children died, and the rest were transferred to children's homes where they were brought up to love Father Stalin and the Party." There were dying people everywhere. The dead wagon went round daily, calling for people to bring out their dead. Whole villages died out. Meanwhile, the two village churches, now used for storage, were overflowing with grain and potatoes and guarded by armed Russians. Narrator's mother went to Russia where food was available, but it was confiscated on her return. One of the more detailed and insightful interviews of the project.

Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому році Ви народилися.
Відповідь: Я народилася 1907-го року, 25-го серпня. Пит.: А де саме?
Від.: В Золотоніському районі, на Полтавщині.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте, чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батьки мої були землероби. Мали 100 десятин землі.
Пит.: То дуже багато.
Від.: Ну так. Власне тому не хочу казати.
Пит.: А Ви сказали, що Ви маєте щось написане. Ви можете тепер то читати, а тоді я буду питати.
Від.: Те, що я буду читати, то воно фіксуватиметься (читає): Перша світова війна вибухла в серпні місяці 1914-ого року. Десь там воювали, але та війна не відбивалася на матеріальних забезпеченнях населення. Харчевих продуктів, одягу, взуття і всього, що потрібно було для населення, вистарчало на всі сто процентів, як і перед початком війни. Війна відчувалася лише для матерів, жінок, які прощаючи своїх синів та чоловіків на війну плачучи.
Пит.: А який вплив мала та війна на Вас, на Ваші родини?
Від.: Далі, далі. В 1917-му році - бо ж війна почалася в 1914-му - в 1917-му роках в березні місяці в Росії, в місті Ленінграді, бувший Петербург, почалася революція. Центральна Україна, яка була під володінням Росії, також не поминула цієї приємності. Звичайно, приємності в лапках, бо то не є жадна приємність. Гасла комуністичні були звичайними обіцянками, а від них неодному перевернулося в голові. Люди з вірою в обіцянки пішли на зустріч комуністичній демагогії. Ленін зі своєю клікою обіцяв фабрики й заводи робітникам, землю селянам, безкласове нове суспільство, в якому кожна кухарка матиме право керувати державою, рівні права чоловіків з жінками, рівенство і братство між людьми, не буде ні багатих ні бідних, всі будуть рівні. Знищення куркулів і їхніх прихвостнів як кляси. Старе зруйнувати - нове побудувать. Це дослівно слова Леніна. При комунізмі люди працюватимуть по можливості, а діставатимуть по потребі. Був обіцяний рай на землі, але без Бога, бо вже в перших днях революції комуністи заходили в церкву і припалювали цигарки від свічок і випадок. Я була свідком.
Пит.: Це було в Вашому селі?
Від.: Так. Це було в церкві, я на хуторі жила, але в церкві. Я так маму хватила, якжеж, цеж 14-ий рік, а мені було сім років тоді, я хватилася за мамину спідницю і почала кричати, що цигарки припалюють від свічки.
Пит.: А коли вони приїхали, щоб знищити церкву?
Від.: Ще то пізніше буде. На початку революції багаті люди повтікали закордон, але бідні кустарі з невиликими приємствами та середній прошарок землоробів, які тяжко працювали на землі, навіть без найманої сили - залишилися. Ці землероби були переважно козаки-патріоти батьківщини, які, як усі села в Україні були патріотичні. Селяни говорили Шевченківською мовою, одяг був національний, віра в Бога, свята святкували як релігійні так і традиційні. Без Бога ні до порога - так говорили. Селяни жили в дружбі й любові та допомогу один другому. Спочатку революції ці патріоти з більшою кількістю землі діставали глумливу назву куркулів. Почали їх розкуркулювати, забрали в них все: коні, вози, худобу кому, що подобалося. Слово куркуль було вороже. Тих "ворогів народу” цілими родинами вивозили на Сибір з малими дітьми та з хворими старими, викидали з вагонів на сніг. В Росії куркулів не було. Поминувши кордони України в Росії вже потяги звичайно товарні або телячі не зупинялися на станціях і ні однієї родини не вивозилося на Сибір з Росії. В перші дні революції Дзержинський створив ЧеКа - це "Чрезвычайная Комиссия" - та комнезами - комітети незаможніх селян. Ось комнезами й ЧеКа подбали про сварні між людьми, сіяли ненавість, що й породило доноси, які комуністам були вигідні. Незабаром почалася громадянська війна, а з нею розрухи в Україні. Партизани були різних кольорів як і назви. Влада мінялася часто. Партизани нападали на мирне населення села, грабували харчові продукти, коні, вози, насильно забирали молодих хлопців і мужчин, жінок і дівчат ґвалтували, заможніших людей розстрілювали, як жінок так і чоловіків, і дуже часто стріляли молодих хлопців на очах батьків. Селяни хоч і тяжко працювали, але були пограбовані, принижені пануючим урядом. Залежало від того, хто й більше був у всевладній комуністичній партії на чолі з батьком Сталіном. В серпні 1931-го року я була призначена на працю учительки в село Овсюхи, Хотинського району на Полтавщині. Наступ на селян-хліборобів був сильніший, всі мусили записуватися до СОЗу. СОЗ - це спільна обробка землі, здавати збіжжя державі, яке уродилося на їхніх родючих нивах, добровільно. Ще в 1929-му році, по ліквідації НЕПу - Нова економічна політика - були розіслані 25.000-ники по українських селах. Знаєте, що це 25.000-ники?
Пит.: Так, я знаю. Чи вони були в Вас?
Від.: Аякже.
Пит.: Скільки їх приїхало до Вашого села?
Від.: Зараз, слухайте. Це були члени партії та комсомольці, переважно москалі, але не бракувало й українців. Всі вони були вишколені в двохрічному університеті агітації і пропаганди в Москві й Ленінграді. Це була найвища влада в селі. В селі, в якому я перебувала, їх було двоє: жінка й мужчина - це була найвища влада на селі, їхні завдання були зорганізувати СОЗи й забрати хліб в першу чергу, хоч добровільно ніхто не хотів в СОЗи йти. Куркулів в СОЗ не приймали. Моїх батьків не прийняли в СОЗ.
Пит.: Чи вони були розкуркулені?
Від.: Були розкуркулені.
Пит.: Коли вони були розкоркулені?
Від.: В 17-му році.
Пит.: В 17-му році?
Від.: Так, вже в 17-му році було забрано, лишилося тільки зі ста десятин землі 15 десятин лишили, а потім забрали ще сім, лишилося вісім, а тато мій помер на серце, а мама лишилася ЗО-тирічна з семеро дітей було. Але чому не вивезли в Сибір родини моєї? Тому, що тато помер, а мама мала семеро малих дітей, не малих, а неповнолітніх, отже таких не вивозили, бо що діти могли там робити?
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте коли вони розкуркупили, що вони робили, чи Ви пам'ятаєте той день, як вони приїхали, що вони робили тоді?
Від.: Вони ніколи, перш за все, не оповідали, коли вони приїжджають. Вони приїжджали, не стукали в двері, не питалися, заходили в двері. То була бригада перш за все, і ця бригада очолювалася таким бригадиром. Він обов'язково був москаль. Звичайно з gun-ом, револьвер. Як він заходив в хату, то він казав: - А ну хлопці, забирайте оте й оте й оте й оте - пальцем показував і наказ родині стати десь під стіною.
Пит.: Це сталося два рази?
Від.: Прошу, то не два рази. То кільканадцять разів приходили, бо всього нараз не могли забрати. Перш за все забирали, що найліпше, а потім забирали гірше, а потім ще гірше і потім вже до того, що з хати вигонили.
Пит.: А що тато робив?
Від.: Тато помер.
Пит.: Так, але не зразу.
Від.: Тато помер в другу річницю революції. А ми були ще малі й мама молода й нас семеро було.
Пит.: А чи був дід і баба?
Від.: Так, був дід, а баби не було, померла. Старий дід був хворий.
Пит.: А яка в Вас була хата?
Від.: У нас хата гарна була. Велика хата була - то був хутір. Ну яка хата була - велика. Кухня була велика дуже, було три кімнати, де спали й була одна кімната, де гостей приймали, великий двір був, великий сад був.
Пит.: Чи Ваш тато мав колись робітників?
Від.: Мав, мав, бо 100 десятин землі, він не міг обробити сам. Він мав.
Пит.: А Ви ще мали там родину коло Вас?
Від.: Були ще брати мого тата, то вони були вивезені на Сибір з родинами, бо мій тато був наймолодший в родині, а ще були три брати й сестра - то всі вони були вивезені на Сибір. Вони в першу революцію, тільки революція почалася, то зразу їх вивезли на Сибір.
Пит.: Кому давали землю?
Від.: Селянам. Роздавали селянам, значить так: ті люди, які мали по дві -три десятин землі, їм додавали землю, вони її обрабляли, а ті, які в нас називали ледарем, що пішли в комнезами, то їм давали землю, не тільки землю давали, давали землю, давали коней, забирали корів, забирали свиней - то вони все те пропивали, а робити й так нічого не виходило. На землі, на тій росли бур'яни. Нічого з того не виходило. Вони не народилися на те, щоб працювати.
Пит.: Чи Ви ходили до школи?
Від.: Так, я ходила до школи.
Пит.: Чи то була російська чи українська школа?
Від.: Російська. В нас не було українських шкіл. Шкіл українських не було. Я вже навчилася по-українському говорити в родині тільки.
Пит.: Ви ходили до школи до революції так?
Від.: Ні. До революції я не ходила. Мене тато вчив вдома. Мій тато військовий. Того значить, що він мав землю, він ще військовий був, військовик. Він мав освіту, тоді була така початкова школа, яка дорівнювалася п'яти клясам гімназії тієї старої, а мама була добре грамотна, як то кажуть, добре письменна, бо тоді не зважали дуже так. Люди були неписьменні взагалі й все. Тільки багаті - так.
Пит.: А чи була церква в Вашому селі?
Від.: Була в нашому селі церква. В 1924-му році приїхали священики нові і зробили нашу церкву автокефальною. В 1922 році, ні в 1921-му році, бо я знаю, бо тоді була посуха в нашому районі, але то не була голодівка. Посуха то була тільки в нашому районі, може ще ж і взагалі, як в Америці десь там посуха, десь залили водою, десь землетрус, це стихія така була. То в 1921-му році в тому районі, де я жила, висохло все геть. Я дуже добре пам'ятаю. Зато в сусідському районі було все - там люди їхали, там міняли, купували й ніхто з голоду тоді не вмер. То не був голод.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про громодянську війну?
Від.: Я дуже добре пам'ятаю, що дуже часто мінялася влада. Сьогодні денікинці, завтра якийсь там Махно, післязавтра якась Маруся, там якийсь Чорний і то всі йшли, всі грабували й то трималося тиждень, місяць, два місяці, пів року не трималося.
Пит.: А хто приїхав до Вашого села?
Від.: Були всі. Були всі; всі ці партії проходили. Дуже тоді було небезпечно, я вже підросла й сестри мої, вже трохи ми підросли, оце нам було по 13,14 і 15 років, то все мама хоронила нас десь у буряни, бо страшно насилювали таких молодих, просто дітей. В мене було два брата, але малі були, так що їх не чипляли, то непотрібно було. Були такі випадки, що забирали дівчат зі собою, потім там десь кидали та й все. Між іншим страшно грабували вони. Були гроші, випускалися, якщо довший час. Денікин затримався на довший час, то були, але гроші так страшно падали в ціні, що якщо сьогодні ви продали корову, то за два, три дні, ви могли купити тільки може кілька коробочок сірників, бо не було стабільності, не було, таке як вітер все, віяло.
Пит.: А що люди хотіли тоді? Чи вони кричали за царським режимом?
Від.: Люди були невдоволені, і то сильно були невдоволені тому, що, бо не було нічого. Крамниці були порожні, не було ні мила - мило взагалі то розкіш страшна велика - ні солі, не було чим світити. Ви знаєте, світили такими каганцями. Знаєте що то каганець? Черепок якийсь, або покришка, скручувався тако з того, із такого доманшнього виробу полотна з старого і якщо був якийсь олій чи якась олива, наливалося і запалювалося і то так світило. Але й то не вистарчало. Отже тоді люди почали страшно бунтуватися і Ленін то побачив, а втихомирити людей не було як. Чому? Тому, що військо було незорганізоване, керівники десь собі одні повтікали, другі розстріляні були, й Ленін власне тому створив той НЕП для того, щоб людей, як то кажуть, вгамувати. Ця Нова еконімічна політика - вона між іншим - дуже цікаво, що за яких два, три місяці - я тоже пам'ятаю, десь набралося всього дуже багато. Курка коштувала 25 копійок, фунт масла 10 копійок, дві шклянки молока - одну копійку. Все було й вже в 1927-му, чи 1926-му році я закінчила середню школу правдами і неправдами, бо я втікла. Тьотя моя була мешкала далеко, вона мене там забрала, й я там так кінчила, я не могла в своїй місцевості закінчити. І я пішла на практику вчительки, бо треба було відбути два роки практики для того, щоб піти на студії. Мене послали в таке село, де було 25 кілометрів від залізниці, люди ніколи потягу не бачили, нічого. А ЗО карбованців платили на місяць. То були дуже великі гроші, бо я за п'ять крб. харчувалася на місяць. А чому так було? Тому, що селяни не обкладалися великою - не було податків великих. Оті кустарі такі маленькі, то не було багато фабрик таких велиих, то такі кустарі невеликі, але все було, були чоботи, були черевики, був одяг який ви хочете, було тієї мануфактури різної, що ваші очі бачили, то могли купувати при цьому НЕПу. Але в 1924-му році Ленін помер, то всі говорили про те, що його вбили, а не помер, а прийшов, значить Сталін, там ще були всякі, як то кажуть зміни й переміни на день на два, але в кожному разі вийшов Сталін і в 1929-му році почалися власне СОЗи, й я тоді працювала учителькою.
Пит.: А що Ви вчили?
Від.: Я починала вчити в школі. Я ж тільки закінчила середню школу і тоді ті СОЗи, зорганізували вони СОЗи.
Пит.: Чи вони примушували Вас вчити комунізм?
Від.: Аякже! То обов'язково, обов'язково. Скажім, програми змінилися. Я приходила й читала дітям, що в Америці робітники сплять на вулицях, капіталісти з них знущаються, б'ють їх, платні дуже малі - виплачують і не виплачують. Як добрий він, той, значить, boss, то він заплатить, а як ні, то ні, то поробив - та й вигнав. Я в то вірила й я вчила то. А чорні взагалі, то є, то не вважалися людьми, вони собі по парках, десь по норах, по всяких там, жили Бог зна як. Так, я вчила - як мене вчили і я в то вірила. Не тільки вчила - й я в то вірила, я в то вірила. Ну значить, зняли релігію в першу чергу. Антирелігійна пропаганда. Бога немає.
Пит.: А чи Ви в то вірили?
Від.: Ні, ні, бо мама мене вчила молитися Богу зраня, як я встала і як лягала спати, я мусила помолитися й подушку перехрестити й сама перехреститися. Я в то не вірила, я не вірила й сьогодні не вірю. Бо вже трохи пізніше, коли вже я була на студіях, мене викидали чотири рази і я десь далі, далі і далі йшла, де мене не знали. То марксизм і ленінізм - то обов'язково. Якщо не здам на відмінно марксизм-ленінізм, то викидали - то голівне було й всяка наука, все щоби не починали, то партійне. Я сиділа на хемії, то хемія є партійна. Що то партійного в хемії? Оті формули? Що партійного, скажіть? Про електрику - то казали - то лямпочка Ілліча Володимира Леніна, то він, розумієте, забивали людям голови. Починалося з того: Коли вони зорганізували СОЗи, брали якусь куркульську хату, стягали туди машини сільсько-господарчі забирали коні, ну й треба було вперше, значить назвати, "охрестити” СОЗ. Називали, там, в тому селі, де я була "Червона зірка" і казали, що ця "Червона зірка” буде світити на цілий світ. І була комуна. Я знаю, одна комуна в Зав'язові, яка називалася “Іскра”. Така маленька була брошурка й була тут намальована іскра й написано: - 3 іскри розвинеться полумя. Але комуни себе не випрадували тому, що працювати ніхто не хотів, а кожний хотів по потребі мати, бо также ж говорив Ленін, коли робив революцію: що кожний буде робити по можливості, а діставатиме по потребі. А то так, як не робиш, а де ж його взяти. Так, що комуни дуже швидико розпустили. А з комун організували МТС - машино-тракторні станції. А СОЗи почали, значить організовувати, ці то СОЗи, як вам сказати - то є сміховщие. Чому? Тому, що перший голова СОЗу, тут, де я була в селі, то він ніколи нічого не мав зі землею. Він був якийсь партизан, червоний партизан, він сам з Московщини десь, ніколи зі землею не мав нічого спільного, працював він в якійсь фабриці колись і він став головою.
Пит.: Як він називався?
Від.: Петровський, Іван Петровський - і йому ж треба виспатися, а тому він приходив, люди сходилися до праці, вони не знали, що робити, бо давали наряди, наряд - це призначення на якусь працю. Ну так сонце пішло десь геть, геть, тоді сходилася на працю. Звичайно праця не оправдовувала себе. Урожаї були погані, незадовільні, а винуваті були куркулі, бо вони, значить все намовляли, підривали, вони людям казали, щоб вони погано працювали, і таке інше. Тоді, коли в СОЗ пішла маленька горстка людей, і лишилися індивідуальні господарства, яких називали індусами. Таке було! Ви таке чули? Індуси - це було таке зневажливе слово індуси - індивідуальне господарства. В цих індусів росло все. Він встав рано, він знав, що він робить і знав, що йому робити, він знав, коли лягти і коли встати, коли довше спати, а коли треба літом встати. Він ішов щонеділі в церкву, молився Богу, він доглядав свою корівку, своє поросятко, свою конячку, бідні люди, вони не мали в той час, мали по одному коневі, то спрагалися. Розумієте, що значить спрагалися? Ви й я, раз ваш кінь і мій. Обробили вашу землю і мою. Були добрі врожаї. В Україні врожаї були - це ж чорнозем, то ж найбогатша земля в світі, 100 пудів з десятин дав, а пуд то 40 фунтів. То страшний урожай був. Ви знаєте, що мене питав один священик із Польщі чи правда, що в вас на Україні два рази на десятині, то в СОЗі було, яких 25 зібрав. А потім після тих СОЗів. Я хотіла тут вам прочитати те, що я надробила.
Пит.: Я ще маю питання про церкву.
Від.: То цікаво - церква. Значить, жінки переважно найбільше тим займалися, чим мужчини - їм не було часу. Церквою найбільше, жінки горнулися до церкви, а за жінками йшли чоловіки. Прибігає до нас якась жінка й каже до мами, що приїхали два якісь автокефальні священики. Мама пита: - Що то значить автокефальні й я слухаю, що то це значить. Ми не знаємо, що то, але дзвонять до церкви, не дзвонять, оголошують, не дзвонять, бо то ж радянська влада була. Ну пішли ми в церкву. Мама не пішла, а пішла я. Мама каже: - Слухай же доню уважно, що то за автокефальна церква, щоб ти мені прийшла й сказала. Ті два священики прийшли й кажуть, що ми українці й тут є Україна й ми мусимо мати церкву таку, щоб ми розуміли, що священик говорить, що хор співає, як ми молимося, то мусимо розуміти кожне слово нашою мовою, не московською - і вони почали Службу Божу. Таке було диво, бо то перший раз я почула українською мовою. Знаєте вже почали - так воно - така приємність була, таке щось, щось таке святе, щось, що не можна навіть було, так ти почувався як би десь на якійсь висоті, не на землі навіть! Я прийшла і мамі сказала, пояснила. І почалася та церква. І моєї сестри старшої, чоловік висвятився на автокефального священика. Він - я можу навіть сказати де він був, це село Кропивна, Золотоніського району. Два роки він там був. Пізніше церкву забрали, засипали хлібом, збіжжям і картоплею і буряками і там всім і яриною, а священиків два було, обох арештували й заарештували чоловіка моєї сестри й заслали їх на Сибір. Чоловік сестри повернувся через 15 років калікою, а той другий - я і не знаю. І ці церкви були недовго. Ви не можете собі уявити, що творилося, коли ці церкви закривали. Жінки ішли з рогачами, з кочергами, з вилами, з мітлами, били, то страшне, але самі жінки. Між іншим, тоді жінок не арештували. Якби мужчини йшли, то їх би заарештували. Але це нічого не помогло. Церкву замкнули. Викидали ікони, зняли дзвони, зняли хрести, то кидали хрести. Підбігали жінки, підбирали ті хрести. Ікони теж викидали. Жінки розбирали їх. Я взяла одну ікону, принесла до хати, й почали там зсипати збіжжя. Ну й це тільки єдина церква лишилася в тому районі, про який я кажу, в Золотоноші - Собор, хоч зняли були того, купол були зняли, але довго там була Служба Божа, довго, а потім закрили аж до приходу німців - але тепер? Не знати. Я знаю, як Софію закривали в Києві - знаю, як Андрієвський Собор знищили. Знаю всю історію.
Пит.: Чи люди також спротивлялися колективізації?
Від.: Так.
Пит.: Чи той спротив був дуже сильний?
Від.: Залежить. В такому селі, скажім, як Овсюки - це було дуже бідне село - там спротиву великого не було. Був спротив тільки - отакі ж, які мали 10 десятин, вісім і п'ять десятин - о такі господарі, а такі ледарі, то їм байдуже було. Але спротив був - спротив був. Коли я прийшла в 1932-му році - я прийшла - оце тут власне зачинається, о це тут я вам буду читати про колективізацію -давайте ще питання які, бо я вам тоді тут про колективізацію, як організувалася і чому голод цей став. Церкву йшли боронити тільки жінки. То що їм робили? Замикали на три дні, тут же в селі, в сільраді потім випускали. Бо що їм було робити? На тім кінчалося. Спротив був сильний. Не забудьте про те, що люди з порожніми руками, а поліція, міліція стріляє. Я йду із кочергою, чи рогачем, а ви йдете з рушницею, чи з gun-ом. Ви можете 20 душ положити, отаково сипнути, а я ні. А я покинула і то, що в руках тримала.
Пит.: А після того, чи Ви ще були репресовані? Чи вони приїхали й питали?
Від.: То залежало. Залежало з якої родини. Якщо з бідної, то менше чипали, але багатших то звичайно, тих більше чиплялися. Тут треба було, як кажуть, одним вистрілом вбити двох зайців. Треба було винищити найкращих синів і доньок України й через віру, і через спротив колгоспу й через те, що вони не любили взагалі радянської впади і не любили тому, що забагато почали приїжджати москалів, і вони посідали, місця займали. Скажім голова колгоспу - москаль. Ну то хто то любить його? Ніхто його не любив. Він собі там "штокав," приходив селянин, який не знав - знав тільки українську мову - російської, він каже - "Говори со мною на понятном языке." - А той чоловік стояв і дивився, що то за “понятный язык." Пізніше, то вже знали, звичайно. Тепер спротив проти того. Ось вам розкажу про спротив проти колгоспу. Мого чоловіка батько мав шість десятин землі всього. Він мав одну доньку і двох синів. Мій чоловік старший був, і він йому старався дати освіту за всяку ціну. Але він був дуже добрий городник. Садівник і городник так що він на тих шість десятинах, він сіяв тільки зерна, щоби вистарчило прогодувати те, що є господарстві й родину, а то сад і ярина роздавалося, значить, а хтось продав. І коли почалися ці організації колгоспу, то він перший виступив проти. Його заарештували, посадили в в'язницю і до нього не пускали нікого. А потім повідомили вже, значить, маму мого чоловіка, що він несподівано помер. То все. Це наприклад, в родині чоловіка, але то моя родина, то вже мій тато був. Ось такий приклад. А таких прикладів воно дуже багато було, дуже багато можна навести. Це щодо спротиву. Треба пам'ятати ще одне: що на початку революції і так воно йшло, йшло й період НЕПу й воно йшло вже аж тоді до - дійшло воно аж до, як то кажуть, до останнього кінця, як вже в 1930 році постала Єфремовщина, то був - то був історичний момент і тільки тому, що були зрадники серед наших людей, ми не маємо України. Цей Єфремов, він був професор університету, він дуже мудра людина була. Ви читали певно про нього, кажете, що знаєте. Але я не знаю - значить чи, я не знаю де і як. Я скажу, в тому селі, де я була, посілок Кандибівка, Оржицького районуй то було в квітні місяці. Мій чоловік також був членом цієї Єфремовщини, коли було домовлено зробити повстання. В дві години ночі скрізь на полі, де було сіно, чи солома, чи якась стара повітка - знаєте, що таке повітка? - мусіли люди запалить. То був знак, коли вийде й Єфремов, він не лише тільки з селом, він мав домову з тими головами армії, зі старшинами і вони обіцяли помогти, але... Я стояла коло вікна, й я побачила, як почали загоряться. Мій чоловік, прощаючися зі мною, виходив з хати. Я звичайно розплакалася, я була вагітною. І ви знавте що? Не встиг він ще пройти може так, як через хату й потім вернувся. Що таке? Каже: - Прибіг хлопець якийсь і сказав всім розходитися, бо хтось такий то зрадив, доніс, і вже в сусідньому селі Туребушевці вже заарештовуять. Тоді що ж робиться? Треба ж чекати. А то небезпечно. І один такий, на ім'я Понораменко мав якихсь сорок із половиною десятин землі, він в тому селі організував цілу ту Єфремівську організацію. Він прийшов і привів ніби дітей до школи й каже, ну що воно робиться, треба нам якось взнати. Чи не могли б ви, як жінка, десь пройти й подивитися, що воно робиться? Бо чоловіки навіть бояться з хати виходити, не то що. Ви знаєте перебралася у селянський одяг, так щось собі намістила більше, щоби мені живіт був більший. Я собі йду селом, люди собі їдуть на працю - жінки, а чоловіки не дуже то. Вітаються зі мною, бо на селах така звичка, знайомий, незнайомий, а всерівно віталися. Віталися і бажали доброполучно вийти. І я собі вийшла й за селом мене такий страх взяв. Ви знаєте, я не спала й такий страх мене взяв. Дивлюся їде якийсь чоловік, я оглянулася і пізнала того чоловіка. Він дігнав мене й каже: - Гей молодице, де йдеш? Ти вже скоро розсипешся. Знаєте, що значить розсипешся? Родить буду скоро. - Сідай, каже. На воза я тебе підвезу. А мені треба було піти до Даржевської(?) станції побачити, що там робиться, бо ми почули, що страшні арешти селян. Він, ви знавте, положив на возі в себе щось таке, солома, чи сіно, ви знаєте, що це рядно? Закрив рядном, посадив по середині і каже - Сиди посередині, щоб ти не розсипалася. А я так дивлюся, а та коняка знаєте - ребра, драбина, пищить, пищить. Колеса не мазали в возі. Той сидить, закрутив віжки, заложив люшню - знавте, що таке люшня - вона підтримує воза й осі в возі, ну й каже, я кажу: - Куди ви їдете? А він каже: - Везу папір. І витягав мені з пазухи таку якусь велику коперту заклеєну сургучем. Знаєте, що таке сургуч? Це таке розтоплюється, як віск, то не віск - як його на вогні - розпливається і тоді печатку прибити. Показав й каже: - Везу бумагу на станцію. І я кажу: - На станцію їду. - О, та ви наша вчителька! Так ми собі розговорилися, доїжджаємо до Даржевської(?) станції. -Товаришу, везу папір. - "Какия бумаги? Покажи.” Він витяг. -Поганяю. - ,А ты тьотка, куда едешь?" Кажу: -Іду, хочу їхати до своєї мами потягом. - Вокзалы закрытые на ремонт й поезда не идут й не останавляются. Я кажу: - Товарише, мені потреба виходка. -“А вот,” каже, "пойдить там под кусты.” А мені важно було до того. Я пішла під ті кущи. Мені дуже гарно Боже, у тім то в станції - то великі були - повно людей. Люди просто стоять, як оселедці в бочці. І так з одного боку загонять, а з другого боку ті телячі вагони підкачують і селяни... Я так обійшла кругом. Дивлюся, а то москалі прикладали рушниці й московською лайкою: - "Мы вам покажем, захотелось Украины, ми вам покажем." І то загонили тих людей і їх кудись вивозили. Бог зна куди вони їх вивозили. А я вже, як побачила, мене такий страх взяв. Нікого не підпускали. А той побачив москаль, а я стараюся, та й кажу: - Тьотю, обійди, тебе тут небезпечно. І так мене одвів. І не знаю, де я знайшла того діда, чи він мене знайшов, поїхали ми додому, й я то розказала все чисто. Над вечір, ви знаєте, сходини. Зігнали людей до школи, до сільради позганяли й почали говорити, що це зрадники, що це Америка, що це все, значить, ті роблять, що вони нам підривають наше життя, що навіть, ви знаєте, що є вже в Америці люди, які заздрять нам на нашу країну, що навіть хотіли б вже бути в щасливій нашій батьківщині жити. От така була Єфремовщина. Ну а Єфремова, звичайно, заарештували й розстріляли й всю ту організацію Єфремовську знищили. Але дуже багато людей, дуже багато селян забрали. То було просто, що ті селяни? Слухайте, що вони розуміли? Вони нічого не розуміли, що вони, ті селяни знали, що то за Єфремов? Вони хотіли України, то все. Але ця Єфремовщина, ви знаєте, ми її слухали років 10 і шукали тих Єфремовців, їх давно вже не було.
Пит.: В якому році це було?
Від.: Це було в 1930-му. То було в квітні, а числа не пам'ятаю. Я в травні родила, а то останній місяць мій був. Я 10-го родила, а то останній місяць мій був. Я йшла з таким животом. Як той дід тоді казав: - Сідай, молодице, бо ти вже розсиплешся скоро, щоб знали ще один ідіом.
Пит.: А де Ви тоді жили?
Від.: Я тоді жила Кандибівка - Оржицького району, на Полтавщині. Працювала в школі, в початковій школі.
Пит.: А чоловік?
Від.: Чоловік також працював у школі.
Пит.: А Ваші батьки ще були? Де?
Від.: Мої батьки, я ж казала, що тато помер, а маму вигнали з хати, при чому вигнали з хати, дозволили взяти те, що вона в руки могла взяти і те, що на ній, те все. А ми, за словами Шевченка, можна сказати, розлізлися між людьми, як мишенята. Мій брат 14-річний, то він в місто Маріюпіль із братом мого чоловіка. Але брат був 17 років молодший від того, а моєму братові 14. Вони поїхали десь купити таку грабарку. Знаєте, що таке грабарка? Накидається земля і десь так підвозиться. Треба було тікати десь по далі. Ми розлізлися і всі чисто, й ми не знали де хто. Нас було семеро дітей і ми не знали де хто. Троє з нас вже були одружені. Я була одружена і дві сестри старші були одружені. То така справа.
Пит.: А Ви вчили на селі або в містечку?
Від.: Я на селі, зразу, бо це же відбувала практику. Це ще треба було мені, я ще пішла на студії пізніше. Пішла на студії пізніше. Спершу я вступила в Лубнах. То місто Лубни, там був Педагогічний інститут і я туди вступила в Педагогічний інститут. І одного разу, знаєте, викликують мене. Директор кличе мене. Як звичайно, російською мовою те все говорилося. Я приходжу. Сидить якийсь: - Слушай Марушка -а я Марія – я в твоєго отца пас свині. В 24 годин вибірайся звідси. Кажу. - Слухайте товаришу директор. За радянською конституцією діти за батьків не відповідають. Це одне. Перше: коли тато помер, я ще була дитиною, можна сказати. По-друге: я не знаю, чи ви пасли, чи ні, і хто в кого пас, я не знаю, але... - "Никаких разговоров. Забирайсь отсюда” Я тоді перейшла, ви знаєте, в Полтаву і там два роки. Ви знаєте, вже я побула, я стипендію дістала, бо я практику відбула, я поплутала місцевість життя - а треба сказати, що дуже велика була потреба вчителів, не було вчителів, бракувало. Були т.зв. ТВО - тимчасово виконуючі обовязки - як добре грамотна якась, письменна добре людина, тоді її давали до початкової школи і тоді були зорганізовані ЛІКНЕПи, ліквідація неписьменности дорослих, такщо, дуже потрібно було кадри педагогічні, а їх не було, а спеціально повідкривалися семилітки й десятилітки пізніше, то кадри потрібні були. Отже дуже вже так, як ніхто не доніс, як ніхто тебе не пізнав, то якось воно йшло. Але не вийшло мені. Бо тут мене звільнили. Хтось таки доніс. Навіть не знаю хто. Мені сказали, що ти є розкуркуленого батька. Кажу: - Не батька, а матері, бо вже батька не було, але матері. - Але то було без різниці. То я тоді в Черкаському, мати була позбавлена права голосу.
Пит.: А коли це було?
Від.: Мамі надали голос в 1935-му році. А як вже мама мала голос, тоді вже легше було, й я вже кінчала в Черкасах. Починала в Лубнах, тоді Полтава й Черкаси.
Пит.: "Добре, а де Ви були під час голоду?
Від.: Підчас голоду в селі Круподеринцях, Оржицького районуй в селі Овсюках.
Пит.: Що Ви там бачили?
Від.: Що я бачила? Я не тільки бачила, я же й там брала й участь. Ось, я вам прочитаю: Нависли чорні дні над селянами-хліборобами. Ударні бригади з гострими металевими плужками, якими смикали селяни солому, дуже раді, ідучи від хати до хати, в кожного хлібороба клюками кулупали подвіря, розвалювали каміни, шукали в соломі, шукали в стріхах і забирали все до пункту, до зерна, навіть спечений хліб. Примара голоду огортала хліборобів, які, під ту пору - як злодії - своє власне збіжжя, бараболю та муку, коли ще хто мав, закопували, замазували в стінках для рятунку життя своїх дітей. Той хлібороб, який ховав - будь-хто для рятунку свовї родини - чи він багатий, чи бідний, не було різниці, від смерти -називався великим злочинцем і ворогом народу. А збіжжя тих землеробів, називалося соціялістотною власністю. Розумієте, як ви щось зробили, це не ваше, це соціялістичне. Ударні бригади обшукували збіжжя в кожного одноосібника, тисячники по черзі брали учителів до бригади - записувати пограбоване збіжжя та прізвища пограбованих. Прийшла черга на мене. Відмовлятися не було можливості, та ще зокрема мені, як дочці розкуркулених батьків. Хоч ніхто не знав в селі Овсюках про моє походження, бо я пішла далеко від рідного хутора, але було кинуте більшовиками гасло: Хто не з нами, той проти нас. Отже я мусила виконувати те, що мені говорили. Я дістала повідомлення на працю, звичайно в лапках "на працю" в бригаді з вечора, а ранком мусила йти з бригадою. Голова бригади, даючи мені записну книжечку, олівець, поінформував мене, як вести облік пограбованого. Мене огорнув страшний сум і страх. Я пригадала свою родину й родину мого чоловіка, які були в січні 1930-го року викинуті з власних хат, забороною будь-що брати зі собою, крім одягу, в якім вони були. Перше зайшли ми - це ж я робила це, власне я не робила, але я свідок того, я була в цій бригаді. Перше зайшли ми до священика, ще було темно на дворі. Голова бригади наказав священикові, отцю Скицькому відчинити двері, бо будуть вламані. Отець не одягнений відчинив двері, на підлозі, де спала, сиділа паніматка в білизні й доня, якій до школи було заборонено ходити. Родина отця була перелякана сильно. Спершу був допит отця: - Де є збіжжя і скільки? На відповідь, що збіжжя нема, почався обшук. Я перший раз була свідком, як бригада робила ці обшуки, бо те, що я чула, не вміщалося в моїй голові. Це було щось страшне. Все в хаті перекидалося, переглядалося, переглядався кожний куток, на печі, під пічкою, в запічках, у попелі, в горшках, в глечиках, в іконах, кулупали ключками долівку, стіни, стелю, перешукували на стріху, в стріху, в сінях, на підвір'ї, в хлівах. Це було страшне видовище. Бо як я чула від людей, то мені аж не вірилося. Зайшли знову до хати й голова бригади наказав розпустити подушку, розірвати, тобто й пошукати в стелі. І там знайшли кусок хліба й кілька жмень муки. Отця заарештували, а знайдене забрали. І голова бригади наказав мені записати, що було знайдено. Коли я його запитала, що ж записувати, як тут так мало. Він мені сказав: - Пиши більше, пиши що два пуда муки було (а то тільки трошки було), пиши, що було десять хлібин (а там було пів хлібини). - Я мусила писати. Так пішла бригада далі. Зайшли ми до розкуркуленої родини. Господар був вже висланий на Сибір, а господиня хвора тяжко на туберкульозу легенів, вже не вставала. Дев'яти-річна доня з набряклим від голоду личком була й тілом з мамою. Мені тяжко описати все це страхіття цієї родини, що я бачила, що я була свідком. А тим, хто не бачив чогось подібного, то тяжко уявити. Хата була порожня, обідрана, все розкулачено, шафки розбиті, вікна позатикані соломою, хвора господиня лежала в жахливо брудній постелі, накрита якимсь лахміттям. Вона не говорила, була висохла з глибоко запавшими очима й двома, о Боже... Жовта шкіра покривала кістки цієї жінки, кашляла кровю. Дівчинка не ходила до школи, бо за браком одягу й взуття і за соціальним походженням. Методи обшуку такі самі були: знайшли хлібину, почалися допити з московською лайкою, називаючи хвору жінку куркулькою: - Де є мука з якої спечений хліб? Дівчинка вияснила, що хтось вечером постукав у двері, витяг зпід поли і дав їй хлібину й в той час вона підійшла до мене і обняла руками мої коліна. Воно таке мале було, я одна жінка, жінок не посилали шукати. Нікого з жінок. Я, жінка-учителька, тільки записувала. Хліб був забраний, хоч дівчинка плакала, ламаючи ручки, просила залишити хліб хворій мамі, але голова бригади застрашував дівчинку вислати на Сибір. Дівчинка сказала: - В нас вже два дні не було хліба, ми нічого не їли, вчора з'їли пів хлібини з водою, а ці пів хлібини залишили на сьогодні. Отак москалі знущалися, залишаючи українців на голодову смерть - хворих і дітей. Це я сама там була свідком, і я бачила точно цю картину. Були дужі рідкі випадки - це я ж у бригаді - коли бригада знаходила збіжжя дуже багато. Вечером бригада з'їжджалася до сільради і та бригада, що найбільше пограбувала, діставала червону ганчірку, яка називалася переходовим прапором, з якою на найступній день їхали знову й грабували трудолюбових селян: печений хліб, крупу, пшоно роздавалося комсомольцям, ледарям - комнезамам за працю - грабунок. Комнезам - це в комітет незаможних селян, або як їх називали ще інакше - босячнею. В 1932-му році хлібороби не мали чим засівати своїх нив і не було чого їсти. Голодні люди пішки, на дахах, у буферах потягів діставалися до міста. 1932-го року в містах не було карток на хліб, в одні руки продавався гливокий хліб по одному кілограму. Отже селяни, дорослі йшли до міста, більше рук, більше кілограм хіліба. Почало доспівати жито й озима пшениця. Селяни-хлібороби, як злодії на власних нивах зривали колосся для рятунку життя. Надійшли жнива, а по жнивах 25-тисячники наказували негайно молотити збіжжя і від молотарки і всі позабирали і був разовий хліб. Голодні хлібороби, а переважно їх діти, пішли збирати колоски на власних нивах, але комнезамці, й комсомольці відбирали зібрані колоски, які збирали на власних нивах, по жнивах, бо це називалося "розкраданням соціалістичного зерна” В місці серпні 1932-го року зі села Овсюків, я була переведена в Круподеринці, Оржицького района, на Полтавщині, на працю вчительки. Круподеринці було село заможне, багате, називалося козацьке. Там перевага була козаків. Комсомольців було дуже мало. Це були одиниці. Бо до комсомолу приймалося діти тільки незаможних селян. Це було дуже багате село. Здавалося, що в такому великому заможному селі з патріотами-козаками, 25.000-никам буде тяжко боротися з хліборобами, що мали ще господарства незруйновані колективізацією. На перших зборах активу в селі Круподеринцях мусили бути присутніми всі вчителі. Я почула, бо я побачила молодих хлопців, які говорили російською мовою. Я довідалася, що ці хлопці-москалі були прислані владою на допомогу бригадам по викачці збіжжя. Влада місцевому активу не довіряла, бо то були всі багаті. Тіж самі методи, інструкції: забрати збіжжя до фунта, до зерна й бараболю, бо бараболя є bread give-ом в Радянському Союзі. Осінь 1932-го та весною 1933-го років були найстрашнішим наступом на хлібороба-українця і цим наступом 25.000-ники й комнезами, комсомольці та вся інша пасічня клали хліборобів-українців на лопатки. Тільки голодом можна було зламати спротив хліборобів, які не хотіли йти до ненависних колгоспів в селі Круподеринцях. Тут вже був й один малесенький колгосп з маленькою кількістю комнезамів. Бригади по кілька разів перевіряли приватні господарства, збираючи все, що могли знайти; і печений навіть хліб. Навіть господині, які збирали насіння огірків, там квасолі, там всякі такі й ховали, щоб посадити весною і то забирали. Все забирали. Всі млини по селах і містах або перейшли в владу, або були замкнені. Селяни, які мали заховані жмені зерна, товкли в ступах. Знаєте, що таке ступа? То такий кусок дерева, тут така дірка вирізана, тут така перекладана, а тут такий товкач, тоді сильніші, то так гуп, гуп, а то там товче. Селяни, які ще мали заховані жмені зерна, товкли в ступах, або роздушували качалками, а до цієї муки додавали гарбузи, буряки, капусту й пекли, що строїли до хліба. Домашні тварині і птахи вже були вирізані попередньої зими за браком харчів та здачею державі м'яса, бо й здача м'яса державі була обов'язково збільшена. У новому 1933-му році люди були голодні, або напів голодні, доїдаючи рештки захованого. Село мертвіло. Люди були прибиті ситуацією, яка нависла над їхнім життям. В містах були видані картки, була карточна система на всі харчеві продукти, лише для мешканців міста. Але награбований хліб, який називався комерційний, продавався без карток по чотири й пів карбованців за один кілограм. Одначе, селяни не мали грошей на комерційний хліб і віддалення сел від міста не давали змоги, навіть у кого були гроші. А спекулянти комерційний хліб купували й потім на базарі продавали по сім карбованців. Я сама купувала.
Пит.: А скільки кілограм хліба давали вчителям тоді?
Від.: Нічого, нічого нам не давали, гроші нам давали. Набігалася проклята, найжахливіша весна в українських селах 1933-го року. Про ці страхіття на селах, які були в ту весну, історія не знає, не тільки на Україні, але в цілому світі, щоб планованим голодом в українських селах проклятою червоною Московою на чолі з божевільним Сталіном вимордовувалися люди голодовою смертю. В 1933-му році весною почався масовий смертельний голод в українських селах. Жінки, чоловіки й діти пухли й вмирали з голоду, але бригади ходили від хати до хати, розвалювали печі, комини - знаєте, що таке комин? - це тут горить солома чи дрова, а тут дим виходить - це комин. Розвалювали печі, коміни, розтягали солому на дахах, у пошуках за збіжжям, переступаючи безсилих, опухлих від голоду й мертвих людей. Чи ж то не жахіття? Смертельність від голоду збільшувалася з кожним днем. Батьки, які ще були при якійсь силі, несли й везли на дахах вагонів і буферах, кому де пощастило, своїх діточок до міста й залишали їх на вулицях міста. Залишених дітей міліція підбирала, приміщуючи їх в телячих вагонах і приміщала на соломі, призначалися доглядачі над залишеними дітьми, годували тих дітей зупою - значить в лапках ,”зупа” - це вода й трохи пшона й 100 грам гливокого хліба на день. Серед таких дітей багато вмирало, а залишених при житті згодом приділяли до безпритульного будинку чи будинків, в яких виховували дітей любити батька Сталіна та рідну партію, які замордували їх батьків голодною, мученичою смертю та залишили тих діток сиротами. Батьки залишених дітей і йнші селяни йшли на смітники, куди господині міста викидали різні покидьки, які були вже загнивші й обсаджені мухами, їли ті покидьки, затруювалися і вмирали на місцях. Смертність від голоду в українських селах збільшувалася з кожним днем. Того страхіття - хто не був свідком - не зможе собі уявити. Ранком на вулицях сіл лежали трупи померших голодних людей. Вимирали цілі родини, цілі села. Діти, які були ще при житті, виглядали як скелети з великими животами, брудні, обдерті плачучи, просячи: - Хліба, хліба, мамо, хліба, дай хліба, їсти хочу, мамо, хліба. Я чую ці слова зразу. Поруч померлих та вимираючих від голоду в селі Круподеринцях дві церкви були засипані збіжжям і бараболею. Коло церкви була колюча поволока, озброєні вартові москалі охороняли збіжжя вдень і вночі. Борючись за виживання, люди їли листя, кропову лободу, щавель, козельці, щепатки рогозу - Ви не знаєте, що таке щепаки рогоза - це таке росте, рослина болотогідна рослина, а там болото було велике, воно таке солодкаве, але як з'їси його, то почина нудить від нього. Варили чай з гілок вишень. Гілки вишень обрізали й значить варили, кип'ятили в воді. Найбільше до смаку було листя липи. Вишукували залишки висівок, лушпиння картоплі, буряків, додавали сухе, потерте листя липи й то були т.зв. щоденники. Щоденниками звалися тому, що щодня воно пеклося. Хто мав макух, то ділили її на членів родини, з розрахунком, щоби була вона, щоб була ця макухина була на пару днів. Вмирали люди від голоду в хатах, в хлівах, на подвірю, на вулицях, на роздоріжжю, на станціях, на дахах вагонів, де кого спіткала голодна, мученицька, повільна смерть. В 1933-му році аж до жнив і з кожним днем збільшувалася смертність. Кожного дня колгоспна підвода й два мужчини їхали попід хатою, гукаючи: - Чи є мертві в хаті? - Забирали трупи всюди, де вони були. Ніхто не глумився над трупами. Я не знаю випадків, щоб хтось глумився над трупами. Я за себе говорю. Може хтось знав, хай говорить, їх скачували переважно в рядна, бо то ніхто не хотів брати мертвого тіла голими руками. Це цілком зрозуміло. Скачували просто в рядна, замотували, бо вони були вже розложені, були такі знаєте, що треба було, просто носа затикати. Так, в рядна і складали на вози, як дрова, без домовин, потім привозили їх до однієї великої ями, скидали в яму, пересипаючи вапном, а коли яма була виповнена, її загортали землею і Другу копали. Люди були в Україні побожні, які зі співчуттям і гідністю поводилися з трупами. Не дзвонили дзвони померлих, ніхто їх не оплакував, ніхто не прощав в останню дорогу. Одні мухи летіли роями за помершими завдяки, бо вже були розложені трупи. Люди, які збирали мертвих, діставали платню - один кілограм кукурудзи, або ячменю за день, т.зв. робочий. Одного весняного ранку я, ідучи до школи, почула крик дитини. Зайшовши на подвіря, я побачила молоду матір, яка сиділа на призьбі під хатою з немовлятком, яке кричало несамовито, смокчучи материні груди, які були сухі, як дві порожні. Здавалося мені, що вона спить, але коли я торкнулася за плече, мати впала, як підкошене стебло. Була мертва а дитятко скотилася, спухле, на землю, вдарило голівкою і також вмерло. Я пригадала вірш Тараса Григоровича Шевченка: - Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим. - Навіть за кріпаччини так та мати так гарно виглядала з дитяточком, а в нечуваному в світі 1935-му році україножерновий, комуністичний московський молох знайшов нечуваний в світі спосіб виморювання штучним мученицьким голодом молодих матерів зі своїми діточками-немовлятами - як і взагалі українських селян-хліборобів. Коли люди в селах України, хлібороби, вмирали в муках від голоду, то по містах гучномовці з радіостанцій кричали: - Жити стало ліпше, жити стало веселіше - тоді коли мій сусід Борис Чумаченко який мав п'ятеро дітей - вони мешкали з нами - і жінку, й вони всі вимерли голодною смертю. Хто був перший, хто останній, я не знаю. Вимирали люди в хатах, на вулицях, але були такі, що їздили в Росію і декому пощастило привозити харчів звідти. Це були вийнятки. Моя мама набралася відваги поїхати також у Росію. Я і сестра позбирали, що ліпшого й дали мамі на обмін і дали також гроші. Учителі, між іншим, регулярно діставали раз у місяць платню. Але за ці гроші ніде нічого не можна було купити. Але мамі дали й мама поїхала. Наміняла й купила потрохи муки, пшона, пляшку олії. Яка то була радість мамі, але закінчилася на злу. На кордоні все мамі відібрали. Записали її прізвище, адресуй її страшно настрашили й суворо попередили ніколи не їхати за харчами в Росію та оповідати про життя росіян, в Україні. Люди цікавилися життям старшого брата москаля й маму розпитували, але мама говорила, що вона не доїхала до Росії через хворобу. Хоч генерал Петро Григоренко переконує людей, що в Росії був голод в 1932-33-их роках, але він забув, що є ще свідки які знають, що там голоду не було. Моя мама була в кількох російських селах, але там люди мали хліб, бараболю, різну крупу, сало, олію, молоко, яйця і інші харчеві продукти, але боялися українцям продавати чи обміняти. А хто рішався на той business, то лише дискретно. Говорила мама, що росіяни є дуже привітні, що вони мамі давали все їсти. Вона ночувала в трьох родинах, їла все, що тільки вони мали: сало, хліб, молоко, масло, яйця - одним словом все - що було. Французький прем'єр Едвард Еріо, який їздив в Радянський Союз в роках 1932-му-33-му, коли вернувся назад, заперечив про голод в Україні, коли не тисячі, а мільйони людей вимерли й вимирали по селах найліпші сини й доньки України-хлібороби. Я вірю, що він правду говорив, бо йому показали тільки те, що було вигідно для Москви. Іншими словами він бачив показухи. В містах України всі мешканці діставали хліб на картки, а помимо в склепі, де продався хліб на картки, був ще й комерційний хліб, який купували люди без карток по чотири і пів карбованців на один кілограм. Те він і бачив. В селах російських також селяни мали всього подостатком, а крім того не кожне село в Росії чужинцям показували лише ті, які спеціально були приготовані для пропаганди. Отож Еріо не бачив ні мертвих, ні голодних, бо йому не показували. Прем'єр Еріо і генерал Григоренко були на високих становищах, але щодо голодової облоги України були великі розбіжності. Бо ж генерал Григоренко каже, що був голод в Росії, а Еріо каже, що взагалі голоду не було. Це я торкнулася його особи, бо ж він, живучи в великих містах Радянського Союзу, не маючи правдивих відомостей про дійсний стан російських сіл - та ж генерал Григоренко розподільники діставав, які були в протилежнопму становищі в порівнянні з українськими, не бачив того страхіття, тієї трагедії українських хліборобів, яке котилося сильною заверюхою, забираючи невинних голодних мільйонів людей в українських селах, по цілій Україні. Український чорнозем та підсоння давало за приватних господарок досить пудів урожаю. Але про це я вже говорила, то про це не буду читати. Тепер я хочу за себе далі. Так в 1932-33 роках старостою України був Петровський, який знав про голод в українських селах, бо ж своєму братові, що жив у Круподеринцях, у сусідстві зі мною, одного вечора, уповажений ҐПУ - Государственное Политическое Управление - завіз автом мішок муки брат Петровського, але брат Петровського був уже в колгоспі. Піонервожатель -знаєте хто такі піонервожателі? Вчили в школах таку пісню: .....Товаришу Петровському, старості України .....Шлем піонерський, гарячий привіт, .....Гей, пісня моя піонерськая, .....Бити капіталістів підем за моря. Отже бачите, що ми співали. І я вчила ту пісню. Воно смішно нам це. Правда? Бо воно не в'яжеться з дійсністю. Отож голодні діти, яким смерть заглядала в вічі, посилали кату Петровському гарячий, піонерський привіт, який помагав Москві виморювати голодом українські села. Хоч Петровський, вислужник Москви, а особливо батька Сталіна, підписав приговір на розстріл свого сина. Знаєте? Який, значить, пішов на ліво. Але незадовго й Петровський був також розстріляний. Першим секретарем комуністичної партії України був Каганович, але до голодової облоги в українських селах спричинився в великій мірі й Хрущов, який в ті роки урядував у Харкові, що летючки, з Києва переносив до Харкова, ви знаєте? Він висилав наказ за наказом до райвиконкомів, а від райвиконкому до сільрад забирати у селян хліб до фунта, до зерна. Тепер я про себе. Нависла чорна хмара над моєю родиною. Ми вже були ослаблені від браку нормального харчування. Залишалася жменя кукурудзи, кукурудвисівки вже й те було викінчене. Ми мали гроші, але ніде нічого навіть купити не можна було. Зупа з буряків не відживалювала нас, як рівнож і вода. Звичайна слабість опанувала мій організм: я відчувала часто болі в животі, завороти голови, дзвінки в ухах. Була неділя. Село здавалося мертвим, бо людей на вулицях не було, але стогін голодних людей і плач дітей, які просили хліба, й хліба й хліба: - Мамо, дай хліба, мамо, мене нудить, мамо, мене голівка болить, мамо, дай мені хліба, їсти - тільки чулися в тиху українську ніч, ті слова страхіття голоду. Сонце заходило за обрій. Хрущі гули, в повітрі соловії виспівували на галузях дерев, безжурно зозулі кували. Я сиділа під хатою і всім тим Божим сотворінням заздрила, вони завжди мали що їсти. Смеркалося. Комарі почали кусати й загнали мене в хату. Я лягла спати, але різні думки роїлися в моїй голові, а голівно, де дістати хліба, того житнього, пахучого, хліба нашого насущного, яким ніколи ніхто не журився. Всі мали його подостатком. Пізно заснула, а ранком, коли я пробудилася, відчуваючи, я відчула якусь зміну в організмі. Мене нудило, руки й ноги були важкі, голова боліла. Був понеділок. Цього понеділка я ніколи не забуду, поки я жива буду. Треба було іти до праці. Взуваючи одні однісінькі латані черевики, я зауважила - свої опухлі ноги, у люстрі було видно також моє опухле обличчя, як рівно ж і все моє тіло було набрякше. Прийшовши до школи я зустріла директора школи, "товариша" - в лапках, звичайно. Добродушина! Комуніст, який поспівчував мені. Колектив учителів сходився в школи на працю і приносив новини. Я довідалася, що в селі Филиповичах, яке розташоване між Круподеренцями й селом Яблунів, родина вчителя початкової школи Камінського - шість осіб, четверо дітей - всі вимерли голодною смертю. Бачите, гроші діставали, але четверо дітей треба було втримати. Учитель Зінченко розповів, що його старша донька Маріяна вже опухша, а молодші двоє дітей почали також пухнути. Він розказав, що зрубав липу, бо на нижніх гілках вже все листя обірвали й з'їли, а не було драбини, щоб дістати вище, то вони зрубали й легше було харчуватися тим листям. На початку учбового року кляси укоплетовувалися 40 до 42 учнів але на весні їх було 10, дев'ять, п'ять і часами були порожні кляси. Нависла голодна смерть і над нашою хатою. Я цілковито ослабла й злягла. Мій чоловік не "здавався," але в лапках не здавався. Здавалося, рятунку не було, але Божа ласка помогла нам. Голова колгоспу запропонував моєму чоловікові працю в колгоспі. За розпорядженням з Москви потрібно було негайно міряти всі посіви. Комсомольці обміряли посіви метровкою, а мій чоловік як математик обчисляв їх. Праця - були довгі години щодня - але вечором колгосп платив за працю - один кілограм ячміню або кукурудзи. Цілий кілограм - яка це радість і то кожний день. Не хотілося вірити, що таке щастя - несподівано. Але що ж! Але це не мука, а зерно. Що ж робити? Ступа стояла в сінях, а де сили взята, щоб стовкти. А зерно ж не можна їсти. На той час повернулася з її міста дівчина Лукієнко, яка була служницею там, але чомусь вона повернулася. Родина її вже вся вимерла від голоду, і вона Лукія була при повному здоров'ї. Вона зайшла до нас, як до сусід, і побачивши зерно, мене опухлу, безсилу - бо я вже лежала в ліжку - запропонувала нам свою допомогу: вона буде товкти в ступі зерно й пекти, але щоб і її крихтою щоденника наділяли. Ми погодилися, бо інакшого виходу не було. Лукія боялася сама жити в вимершій хаті, і за нашою згодою, вона перейшла жити до нас. Ми ж були хворі обоє, вже опухлі, то вона нас і доглядала. Ступа працювала наша. 3і затовченої муки пеклися щоденники, їх ще люди називали "бартлети,” "кочержні," та різно там. А що не стовклося, то з цього Лукія варила зупу з домішкою бур'яну. Так ми помалу почали тікати від голодної смерті. Може комусь дивно таке чути - але це 100 процентів правда, яку я пережила. Хто не пережив голоду, той не уявить тих мук від голоду вмираючої людини. Я поволі приходила до ліпшого стану, але лежала, ходити не могла. Була незвичайно слаба. Лікар Василенко, чоловік моєї приятельки-учительки, він часами мене перевіряв і казав, що мій стан здоров'я дуже небезпечний і попереджував мене, щоб я потрошки їла. То ж як чоловік носить вагу. А я так хотіла їсти, що нараз з'їла б усі щоденники з того кілограма зерна з домішкою листя. Лікар Василенко одного разу приніс ще нам трошки олії, яка збагачувала смак зупи з цих остатків, які не дотовклися. Щастя усміхнулося, але не надовго. Вимірювання посівів скінчилися. Один кілограм зерна на чотири особи, але листя й буряни сужі доповнювали ним наш хліб, в лапках, звичайно. Знову лишаємося голодні. А де ж подіти Лукію? Але світ не без добрих людей. Фельдшер Павлик. А між іншим, в цьому селі Круподеринцях була лікарня, там був фельдшер, були два лікарі, і були медсестри. Вони нікого не обшукували, священика обшукували як арештували, але цих ніхто. Але поруч з тим, опухлих людей, хворих до шпиталю не клали, не давали. Знову лишаємося голодні. Але світ не позбавлений добрих людей. Фельдшер Павлик прийшов нам на допомогу і позичив 10 фунтів кукурудзи - товчена кукурудза - домішкою листя зберегла наше життя. Ми були сильно ослаблені, але залишилися при житті, хоч були опухлі. А далі з'їли 10 фунтів і після цього 17 днів без хліба ми були. Це були найтяжчі дні - 17 днів ми нічого не мали. Так. Сімнадцять днів без хліба, їли ми лишень листя, буряки, найбільше лобода нас спасала, яку, значить, варила Лукія. Посіви на полях з частими дощами росли, колосилися, обіцяючи дати багатий урожай. Але невблаганна, голодна смерть косила селян-хліборобів. Вимирали села, родини, діти, чоловіки, жінки народжені й ненароджені. В зв'язку зі збільшеною смертністю селян й гарячою погодою мертвих збирали вже по селах два рази на день і швидко впевняючи спільні ями трупами, а часами бувало, що привозили трупи й не було куди їх класти: ями були повні. Люди були різного віку й різної статі. Ніхто не оплакував покійних, ніхто їх не прохав в останню дорогу, не ставили хрестів на могили, не клали квітів і навіть ніхто не заплакав. Хоч люди падали як мухи від голоду, але радіо через голосник кричало на все горло: - Жити стало ліпше, жити стало веселіше. Часто через радіо чули таку пісню-щодня: "Широка страна моя родная Много в ней полей, лесов й рек ( Ви розумієте по-російському?) Я другой такой страны не знаю, Где так вольно дышет человек. Опухлий селянин, слухаючи таку пісню, сказав: - Гарна пісня, але слова не підходять, бо ми не дихаємо, а здихаємо від голоду. А то щодня. Зерно пограбоване в хліборобів зсипалося на залізно-дорожних станціях під відкритим небом, за браком приміщень для зерна, які були виповнені ним. Накривалося зерно від дощів і людських очей брезентами. На мокрому брезенті на довший час гнили ці брезенти а під ними безліч пудів зерна. Зсипані пункти зерна обгороджувалися колючими дротами й охоронялися озборєними військовими москалями. Я бачила ці зсипні пункти в Пирятині й на станції. Не можу більше казати. Зерно гнило а мій сусід через дорогу Пилип Чумаченко, який мав п'ятеро дітей і жінку, не міг урятувати своєї родини від голодної смерти. Всі вимерли голодні й ніхто не знає, хто з них був перший вмираючий а хто останій. Лише розложені трупи, від яких було чути на вулиці, виявило цю жахливу подію родини Чумаченків. Жила з нами під одним дахом, через стіну родина: чотири особи, три особи молодші пішли десь шукати ліпшого життя, вони ніколи не повернулися, а старенька бабуся хвора лежала й ми думали, що вона спить, бо голова її лежала на її руці. Виявилося, що вона була вже кілька днів мертва. Багато таких прикладів можна згадати, але я лише тільки зупинилася на своїх сусідах. Весною вивозили рештки вікловес. Ви знаєте, що це таке вікловес? Це спеціально для коней, овеси це такий довгенький а вікла - такі кругленькі, зернинки чорні. Це спеціально для коней. Весною вивозили рештки вікловса з колгоспу без старка. Без старка - це без мішків. Так насипали. Для російських коней. Вікла й овес, які викидали на дорогу, голодні діти збирали з піску, їли їх, живучи в щасливій радянській країні, де так дбав про дітей батько Сталін-Джуґашвілі. Весною 1933-го року батьків дуже багато діставалося до міст спеціяльно, щоби вивозити дітей і їх спасати. Дітей їх вивозили, кидали на вулицях, діти кричали, бігли за батьками, батьки ховалися по кутках, за роги, скрізь, де можна було заховатися а тих діток підбирала поліція. Доспівало жито і пщениця. Голодні селяни зрізували колоски для харчування і їли без контролі, а переївшися після голоду вмирали. Оце теж мені доктор Василенко казав: - їж потрошку - бо знаєте люди вже були настільки... Негайно була поставлена охорона на посіви, що дозрівали, а бригади, які стерегли до нового урожаю, обшукували опухлих людей соціалістичного зерна. Охорона складалася з москалів та місцевих комсомольців. Не зважаючи на охорону, голодні селяни знаходили різні шляхи в ночі, в нічну пору до колосків і підрізували їх. Були випадки людоїдства. Батьки від голоду божеволіли, убивали своїх дітей, які їм здавалися діти поросям. Це ті, що збожеволіли й їх їли. Але це окремі випадки. Я знала дві родини людоїдів, але хіба їх можна назвати людоїдами, коли це вже були люди, які не знали, що робили? Перед жнивами були окремі села, де залишилися живими одиниці. Хати стояли порожні, обросші бурянами, де господарювали щурі. Псів і котів не було. Все було з'їджене. Голодні люди навіть говорили, що кіт смачніший за пса. Скільки вимерло селян-хліборобів голодовою облогою - точної цифри мабуть ніхто не може сказати, але по приблизних підрахунках їх було від семи з половиною до вісім мільйонів. Перший перепис, якого я переписувала людей - я забула чи це був 39-ий чи 38-ий рік, не пригадую, не можу собі пригадати. Перший перепис, в якому я переписувала людей, Сталін наслідки його знищив. З приходом жнив на багатий урожай бракувало робочих рук. Володарі мобілізували людей з міст, яких поселяли в полі, в військових шатрах до 25 до ЗО кілометрів від сіл і аж до кінця жнив вони не поверталися до міста. Людям з міст було суворо заборонено йти до сіл через “епідемію" - в лапках - заразливої хвороби. Висилав уряд на збирання урожаю рядових військовиків. Жах штучно створеного голоду Москвою по українських селах закінчив 100 процентову колективізацію в 1933-му році, примусивши селян запрягтися в колгоспне ярмо невільника. Я подаю короткий опис від початку революції 17-го року подій в Україні аж до голодової облоги 32-33-го року а разом з тим винищення української інтелегенції і інтелектуалів та патріотів-українців під назвою куркулів. Хоч куркулі вже були знищені в 17-му році, але появилися нові т.зв. підкуркульники. Це ви знаєте. Це є історична подія нашої батьківщини, а в ній наших братів і сестер. Я є свідок тих фактів, які я подаю коротко, бо можна писати дуже велику книгу. Моє сумління підказує мені не тільки писати, але кричати на ввесь світ, розяснюючи, на що здібна Москва, якій є ще люди, що вірять. Непроханий гість, голова історичного відділу Академії Наук УРСР "дипломат” - в лапках - др. (Іван) Хміль, який, відвідуючи Гарвардський університет, переконував університетських чинників в недоцільності займатися вивченням періоду голодового лихоліття на Україні в 1933-му році. Хоч він, д-р Хміль ствердив, що голод був, але це дрібний інцидент економічного порядку, який негідний серйозних науковців. Це не було в Детройтських Новинах, березень 1982-го року, сторінка четверта. В радянській тоталітарній імперії ніколи ніхто не поїде й їм не видадуть пашпорту до Гарвардського університету. Цей, за перепрошенням сказати, др. Хміль їхав з наказу Москви зі завданням за зроблений Москвою жахливий геноцид на Україні якось поховати початки кінців уводу, щоб не довідалися наступні покоління та світ про голод. Нахабна Москва застосовує всі міри для замилювання очей світові, але в вільному світі є свідки тих жахливих вчинків зроблених нею, яким вона, Москва, не в силі замкнути роти, мені першій і іншим чесним свідкам. Я вважаю, що ці, які відмовляються свідчити - то нечесність. Не подавай свого ім'я, але скажи, вже навіть хай воно не буде записане, але твоє сумління чисте, що ти сказав правду. Цих свідків вже лишилося окремі одиниці, які ще в силі оповісти про жахливий геноцид, нечуваний в світі, бо був зроблений в світі, бо був зроблений Москвою в 1932-33 роках на Україні. Описати почуття людини, якій від голоду заглядає смерть в очі, неможливо. Природньо хвора людина має надію на лікаря, Бога, й ліки, її заспокоють, подають надію, що вона буде здорова а це морально тримає людину. Але голодна, хвора людина божеволіє, бо рятунку не дістає, лише чує навкруги стогін конаючих людей від голоду та бачить трупи голодних, мертвих в родині, і поза родиною і сподівається на свою смерть. В ті часи як і зразу, люди на Україні були й є релігійні. Трупи померших з голоду, люди збирали з переживанням і пошаною до померлих. Я бачила чоловіків, які проходили поруч трупів, хрестилися і скидали шапки, але москалі й комсомольці, вимітаючи рештки зерна, чи забираючи останню крихту хліба, переступали опухлих, вмираючих людей і насміхалися над ними. Мораль і віра в Бога була й буде завши в наших братів і сестер на Україні. Вічна пам'ять помершим!
Пит.: Хто були активісти?
Від.: Так, я це не читала. Так, актив організовувася з комсомольців у т.зв. бригади. Перш за все поділялося все чисто на 10 хат і коло кожних 10 хат був прикріплений, призначена одна людина, що називалася десятихатник. Цей десятихатник зганяв збори по вечорах і люди називали збори згонами, і зпоміж тих людей вибирали актив. Але всім не довірали. Актив вибирався: комсомольці, комнезами, москалі, які приїхали. Актив розділявся тоді на бригади. Бригада чотири особи, п'ять осіб, скільки їх, залежало яке село, якщо таке село бідне, як Овсюки - самі бригади - а таке як Круподеринці багате, тут не було з чого багато, треба було позичати. О цей був актив - називавсь: голова сільради, секретар, голова комнезаму (комітету незаможних селян), всі, які належали до комнезаму комсомольці й москалі, які були приписані. А нас учителів брали тільки писати протоколи на зборах. Я дуже часто писала протоколи. І знаєте, що я спосерігала? Коли оці 25.000-ники доказували, що доцільність цих так званих комун, які скоро розлетілися, потім СОЗи, а тепер ці прокляті, що до сьогодні маємо, то вони доказували доцільність, бо то ніби роздрібнені кусочки землі, а тут все таки колектив тут будем гуртом працювати й видайність буде більша, буде все. То треба було для того, щоби дойти до того, щоб колгоспи були, не можна було відразу, треба було так поступово пхати, пхати, пхати аж до того голоду. Оцей актив поділявся на бригади. Головою бригади був обов'язково москаль. Не довіряли українцям, хоч він і комсомолець, він записався. Я вам скажу, що мій брат був комсомолець. Він заїхав десь за 500 кілометрів і під чужим прізвищем і з чужим пашпортом, значить, купила мама за 10-ку золоту і написали в сільраді, десятку золоту мама дала і написала йому, і він там влаштувався і працював, потім пішов на університет, учився і все в порядку. Потім захворів на легені. Як він захворів на легені, значить запалення легенів, то він зразу послав мамі телеграму, бо він казав, що він сирота кругла, що він остався від померлих батьків. Як тільки приїхала мама, то виявилося, і не тільки викинули його з комсомолу, а викинули зі школи, з університету. Люди різними ... не думайте, що всі комсомольці були вони - Бог його знає - я вам кажу про свого брата, я навіть того не окриваю. Я кажу як приклад. Бо таке було, бо треба було жити. Бо треба було якось виживати. Він заїхав аж в Маріюпіль, то було 500 кілометрів від місцевості, де він народився, мама пішла в сільраду й як нікого там не було, дала десятку золоту голові сільради і він видав йому пашпорт, написав, що він значить з бідняцької родини, написав чуже прізвище, чуже ім'я, все чисто, поплутав і день народження і рік народження, все чисто так - документ. Де не показав - документ! Треба було якось жити. То є страхіття. То є, ви знаєте, дуже цінно, що зразу зайнялися тією справою, хоч то пізно - 50 років пройшло вже. Чому пізно? Тому, що дуже багато людей вже померло, які може більше знали. Бачите, я з цієї околиці ось це знала, а хтось з іншої околиці інше знав. Воно майже одне й теж, але трошки інакше пофарбоване. Але добре, що хоч тепер почали. Так що ці бригади, оці так би мовити довіренні люди, це з комсомолу організовувалися, комнезам, голова колгоспу, то він в колгоспі працював, голова сільради, то він звичайно наказ тільки дава, ну а 25.000-ники ці то вони найвища влада була на селі. Ага, ви знаєте, що? Коли вже 25.000-ники сиділи в Овсюках, нічого не могли зробити, то вони звернулися до району, від району приїхали два партійці і зараз скликали сходини, люди називали згони - я знаю, я тоді протоколи писала - то він кричав, просто піна з рота його летіла: яке то досягнення велике, чудовне, такого в світі не чути було. Дійсно такого чути не було - з другого боку. Що то буде рай, що по потребі кожний буде мати, а робитиме по можливостях, а діставатиме по потребі. Люди вірили в те. Ви знаєте, як він тільки сказав, щоб організувати бригади й забрати до фунта й зерна, то два партійці принесли й положили партійні квитки й їх зразу заарештували. Я їх як сьогодні знаю. Один називався Близ і другий Карпенко. Як сьогодні бачу таких двох, років по 27, 25, вони вже з комсомолу перейшли в партію. Вже партійцями мусили бути. То тяжка була справа. Хто пережив, я не знаю, як я вижила. Не можете собі в'явити того почуття, що нема чого їсти. Встанеш рано й нема нічого. А тут тобі нудить, голова болить, в ухах дзвониться, вертаєш, все таке важке, такий знаєте, не можеш сконцентруватися думок, такий напів божевільний. Якби я його не пережила, то я не знала б як воно. Але як я то пережила, то є щось. Значить полови я не їла-ні. Я їла багато дуже бур'янів різних. Ви знаєте - лобода. То така рослина - Ви знаєте щавель? Щось до щавлю подібне, тільки щавель квасний, а то не квасне. Та лобода дуже помогала. Ми варили її зі сіллю, з вечора треба було її посолити, вона так трошки сквасніє, тоді наливалася водою, варилася а як була крапля оливи, то давала, а як нема то так добре. Як її з'їси, нудить тебе як не знаю що, розвільнення цілий час, ви знаєте, біжиш без кінця, розвільнення з тебе летить як з тварини. То є жах! То є, ви знаєте, щось таке. Я ж кажу, що дуже цінно, що зразу зайнялася молодь і старші зайнялися, щоб наступні покоління знали про це, бо так воно пішло б - як то кажуть.
Пит.: Я хотіла питати: Ви були вчителькою - чи люди селяни були свідомі, наприклад, чи знали про владу, чи вони знали, що там діється?
Від.: Значить так. Так як зразу про Чорнобиль ми знаєм більше ніж там. Отак тоді люди знали.
Пит.: Нічого не знали про Скрипника, Постишева?
Від.: О знали, знали, що Скрипник хотів відділити Україну, хоч вона й комуністична. Скрипник, Постишев, Любченко, Косіор, Чубар. Знали, знали, що Скрипник, які він місця займав. Любченко, Хвильовий, він сам себе назвав Хвильовий. Це Фітільов, його мама була служницею в такого багатого й прижила з цим Фітільовим цю дитину. Але він сам себе назвав Хвильовим. Взагалі, як почалася революція, то Молотов - він же не Молотов був, він був Скрябін, вони поміняли. Сталін був Джуґашвілі. То вони поміняли прізвища. Багато поміняли прізвища. Знали про те. Але ми знали, офіційно ніде не було ні написано, ніде нам не говорив ніхто, що Сталін свою жінку Алілуєву замордував. Ми знали. Але не можна було нікому говорити. Я вам вірю, з вам говорю, а ви мені, а далі вже ні, тому, що нас за те можуть... Я вам скажу такий приклад. В 1933-му році посіяла я цибульку, а весна 33-го року така була рання, така була тепла і дощова й так дощ перейшов, і сонце. І не встигла земля висохнути добре й знову дощ і то росло все. І та цибуля мені вже, я то посіяла трохи раніше й пізніше - правда, що то з Лукією тою ми сіяли, бо з мене таке сіяння, але я її казала де. Вона скопала, та Лукія. І ще, що раніше підросла, хтось вкрав вночі, вирвав. А друга підростає, то чоловік вночі стеріг і сусід також стеріг. А мій чоловік каже: - Як ви думаєте, чи знають закордоном, що в нас голод? Ну я так поговорили. Знаєте, пройшов і місяць, два, три. Викликає НКВД чоловіка мого. Знаєте, я, бо ж його батько був замордований, був в в'язниці - я похолола, все тіло мені стерпло. В НКВД викликають! Прийшов - каже чоловік - я сів - чиновник, каже, сидить там, цигарку закордонну, пахучу, каже, курить, бо ми там махорку курили всі, з газет, з паперу, з цього закрутить, і каже чоловікові: - А попалася птичка. - А чоловік не зрозумів про що ходить і каже: -Прошу товариша пояснити мені, бо я не розумію. А він йому підносить слова, що він сказав - чи знають закордоном - але, що він знає, кому він це казав. І знаєте, вони його втягали, що ми мусили тікати знову Бог зна куди. То страшне було. Так що не можна було слова, як то кажуть: - Слово не воробець, як випустиш, не впіймаєш. От сказав. Це Шнайдер був між іншим німець, Шнайдер його прізвище. І хто міг думати, що він донесе? І що ж таке, як він сказав, чи закордоном знають. Що ж таке? Тут же нічого ніби немає такого, але в цього вже бачили, що не ніби ворог народу, бо ніби воно, он на що він рівняє. Скажім Алілуєву. Не знати за що. Тому, що вона була проти того, що Сталін робив. Ми знали, що Алілуева була замордована Сталіном, але ніхто нікому не говорив. Я от чоловіка знала, а чоловікові не знати хто міг сказати. Так що то є Боже милий.
Пит.: А як скінчився той голод?
Від.: Як скінчився той голод? Аж як я читала вам, ті, що вже приїхали, ті, що не записалися, померли. А ті, що записалися то вони - я поперід вже читала. Так скінчилася колективізація.
Пит.: Як Ви думаєте, деякі люди кажуть, що Сталін хотів знищити українців тільки українців, бо вони були дуже націоналістичні, і все. А деякі кажуть, що він хотів знищити селян.
Від.: Так, наступ був на село. Я скажу вам, чому. Наступ був на село, бо село було націоналістичне. Село зберігало мову, релігію, всі обряди, навіть одяг, всі традиції. А ті люди - українці - які вже вони перейшли до міст, вони вже починали говорити російською мовою, панською. Вони соромилися ходити в національному одязі, вони не страшні були, а село було страшне й що Сталін хотів вимордувати - це є правда. Як він сказав, десь на якімсь - десь в мене записано, не знаю де - на якомусь з'їзді, що забагато українців. Забагато українців. Розумієте, що воно забагато. Більш нічого не сказав. Говорили за національности, які є окуповані Росією і каже, але українців таки забагато. Так що знаєте, що на Сибірі так українців найбільше. Я недавно читала в Свободі чи не в Свободі - бо я взагалі багато читаю, бо чоловік в мене хворий так, ми ніде так не ходимо нічого, то я дуже багато читаю - що 50 процентів українців. Всерівно, 50 мільйонів знищити то не є жарт. Жидів багато менше і то Гітлер не міг знищити.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz