Case History SW43

Anonymous female narrator, b. 1920 in the village of Khukhra, Okhtyrka district, Sumy region, into a peasant family, which had 3 desiatynas of land. Narrator's father joined the kolhosp in 1929. The village of about 300 families had two Ukrainian schools in which both Russian and German were taught one hour a week. During collectivization one church was made into a storehouse, the other torn down. The sil'rada usually was run by local people but sometimes by an outsider. A kolhosp bookkeeper was a police informer who denounced narrator's father, who was in turn arrested and after some months released. Before the famine some food was given out to those who met labor norms. In the spring of 1933, however, there was nothing to eat. People sent from the district, mainly non-Ukrainians, took the grain. Narrator's whole family became swollen. Narrator's father was taken to the steppe to work. Narrator's mother died of starvation in July 1933. Narrator's father left and his children never saw him again. The dead wagon gathered bodies which were interred in common grave. Narrator's aunt nad 10 children, of whom 8 perished. Other families died out completely. Narrator estimates about half village population died. Some went hundreds of km. to Kharkiv to seek food and, failing, "died in the muck." At one point narrator is unable to contain her emotions.

Питання: Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Відповідь: В 1920-му.
Пит. : А де саме?
Від.: В Харківській області.
Пит.: Чи Ви можете сказати район і село.
Від.: Охтирський район, село Хухра.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки.
Від.: В колгоспі працювали.
Пит.: А перед тим?
Від.: Приватне.
Пит.: А коли вони пішли до колгоспу?
Від.: Тоді, як починали організовувати колгоспи. Усіх агітували, що мусиш іти в колгосп. Багато відмовлялося. Мусили все здати - й коней і коров.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: їх було четверо братів. Але як розділилися, то тато, як лишився на своє господарство, мав три десятини й луговину, що сіно косили й садили городину, бо то було коло річки. Але того вистачало утримати господарку й прохарчуватися. Бо нас було тільки троє дітей і що поле було урожайне, то цього вистачало. А як колгоспи почали організовуватися...
Пит.: Чи Ви пригадуєте в якому році?
Від.: Здається, в 29-му. Люди дуже відмовлялися, не хотіли, але не було іншої ради. Приходили агітатори спеціальні й просто примушували. І вже на останку, як більшість села пішло в колгосп, і здали корови, коні, лишилися кури, свиня, чи щось таке, що необхідне, але й з того мусили здавати яйця і м'ясо. Якщо ви мали щось продати або віддати для держави, то добре було. Але, як не було, то мусили шукати, як сусід мав якогось бичка чи щось, то ви мусили йому заплатити, бо в вас немає. Були такі господарі, що відмовлялися, то в них забрали все поле, лишився лиш город коло хати. З того вони не могли жити, мусили втікати на Донбас, у копальні вугілля. А декого просто вигонили з хати - іди, куди хоч.
Пит.: А скільки дворів було в Вашому селі?
Від.: Я не знаю.
Пит.: Приблизно?
Від.: Яких 300, бо то досить велике село. Ми мали середню школу, мали аптеку, мали сільраду, пошту. Так що то досить велике село було. Там було дві школи.
Пит.: А скільки з них були розкуркулені?
Від.: Були. Але скільки, я не знаю. Я знаю може з 10. Дитиною... Коли в біді живете, то більше розумієте. Я знаю таких, може, з 10 осіб, що ближче мешкали. Але багато людей потікало до міста.
Пит.: А ті, що були розкуркулені, чи вони мали багато землі?
Від.: Я б сказала, що вони мали по яких 10 гектарів. Більше ні. Лиш то, що мали ліпшу хату, ліпшу забудову, стайні, ліпші коні. То все, що вони мали. Часом вони мали робітника для допомоги. То вже була причина, що ти когось використовуєш. І коли їх розкуркупювали, то перша причина була, що ти когось використовуєш, ти не працюєш, ти не працюєш самим і те все, що ти маєш, ти так якби забрав від когось.
Пит.: А Ви тоді ходили до школи?
Від.: Я ходила до школи.
Пит.: Це була українська школа, чи російська?
Від.: Українська. Але пізніше від сьомої кляси, то вже ввели російську мову одну годину на тиждень. І німецьку. А взагалі була українська.
Пит.: Чи була церква в Вашім селі?
Від.: Було в нас дві церкви, але коли починалися колгоспи, одну церкву закрили й там зсипали зерно, збіжжя на посів. А друга була дерев'яна, то вони розбили й зробили з неї...
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про сільраду?
Від.: У сільраді був голова сільради й деякі помічники.
Пит.: Чи вони були місцеві чи приїжджі?
Від.: Були місцеві й часом присилали прїжджих. Більше було місцевих, але всерівно їх призначали з району. І, властиво, призначали, хто був вірний. Багатшого не хотіли, казали, що багатший виступає за багатих, а бідний буде дбати за всіх. Але він нічого не розумів при урядуванні, як він сам нічого не мав. Так само і в колгоспі. Голова в колгоспі був такий, що він нічого не розумів в господарстві.
Пит.: А як він, який він був?
Від.: Якось вони байдуже ставилися. Кожний мав страх за своє життя. Він мусив виконувати накази. То все. А щоб для людей була якась полегша, то він жив у страху, так як і кожний.
Пит.: Чи було багато сексотів?
Від.: Про те я не знаю. Я лиш знаю, як війна почалася, то мого тата арештували. І пізніше довідалися, що в нашому колгоспі був рахівник, такий bookkeeper, що він був сексот. Усе, що тато говорив, то він збирав інформації, і як війна почалася, то тата арештували. І потім ми довідалися, що це він. Всякі докази, що лиш тато сказав, щось недоброго, наприклад, коли голод був, тата забрали в степ, у нас поле було далеко, яких 10 кілометрів від села. Близько сел не були, бо ж в нас поля було багато... Мусили збирати цукрові буряки і він мусив зробити норму. І не міг.
Пит.: А коли це було?
Від.: У 33-му. То там вони мали хату й люди не їхали кожний день, а там спали. Там у тій хаті висів Сталін. І коли вони ввечорі прийшли вечерять і зробили їм якийсь суп із лушпайок з картоплі й дали якогось хліба. З чого він печений, не знати. Скільки ти норму зробиш, такий кусок давали. То він узяв і розбив той портрет. То все, що тато говорив, усе було записано (плач). І його засудили на п'ять років. Ні, на сім років Сибіру, а на п'ять років не мав права голосувати. Але якось він побув арештований в місті Охтирці. Там побув пару місяців і потім його перевезли десь. І ходили питалися, де, а вони кажуть: - Ми нічого не знаємо. А потім вже в вересні або початку жовтня несподівано ми побачили, що хтось іде через наш сад. А то тата випустили. І він був у Сумах у в'язниці, й каже, що лиш їх два випустили. Вивели за браму й сказали: - Іди. Він казав: - Я не вірив, що це дійсно мене випустили. Він чекав, що йому куля буде. А пізніше ми почули, що ту в'язницю всю замурували й зірвали динамітом. А під час голоду, то тато старався всюди поїхати. Мама мала вишиті сорочки, убрання. Вона була кравчиння, шила сама, коли ще не одружена була. То він їздив по других селах. Хутори були, хутори віддалені від села. Менше там людей живе, але були заможні люди. Він їздив роздобути хоч два, три кілограми муки або чого-небудь, щоб дітей прогодувати. Одного разу десь від когось довідався, що десь на полі, далеко є кукурудза зсипана, але вже зіпріла. І вони там ноччю поїхали, таємно. Привезли тієї напів гнилої кукурудзи. Ми були малі діти (плаче). Потім продали корову, яку тато тримав, щоб мати для дітей молоко. Весною не було нічого. Сестра моя старша працювала в колгоспі також. Але вона спухла і ноги стекли й вода текла, не могла ходити. А тата забрали в степ знову. Він вже не міг міняти, бо не було де й не було за що. А мама моя лежала спухла, вона вже не вставала (плаче). І тоді в липні вже скосили жито, воно вже зачало трошки стугнуги. І змололи муки й вже з колгоспу дали нам декілька кілограм муки. І ми спекли з сестрою на сковорідці, замішали муку й воду, хліб. Мама просе: - Дайте й мені. Вона взагалі не ходила вже лежала на постелі (дуже плаче). Коли ми їй дали з'їсти того що спекли - лиш мука з водою, замішана на сковорідці, вона з'їла і за три дні померла. Вона вже була така виснажена, що їй кишки потріскалися. Вона не могла їсти (плаче). Тата повідомили. То вже сусіди зробили труну, погребників у нас не було. Похоронили. Я ще мала брата в місті, найстаршого. Ми послали телеграму, то та телеграма аж за тиждень до нього дійшла. Він приїхав, але вже запізно - маму похоронили. Ну, й тоді брат побув пару днів, поїхав назад. Але коли від'їжджав, каже: - Не знаю, коли ми вже зобачимося. Він як поїхав, уже більше ми його не бачили. Бо така ситуація була, що ми не знали, що він аж десь на Кавказі працював. Весною, коли тата до колгоспу забрали, бо він ще міг ходити трохи, то нас одне те рятувало, що ми мали козу, трошки молока. То ходили до сусіди купити квасолі шклянку, хоч зробити суп який. І ходили ми з сестрою на поле до другого колгоспу. Там була картопля саджена рік попераду, то ми збирали ту гнули картоплю, там крохмал ще лишився. То ми пекли й їли. А ще був випадок, що я пішла зі своєю товаришкою на цвинтар. То ж люди, які вимирали, то хто ще здоровіший був, то з колгоспу брали коней й воза. Люди по хатах і збирали мертвих. І кидали так на воза. Хто сильніший, бачили, що може ще робити, викопували спільну яму і звозили зі села, хто помер. І кидали в яму, без трун, без нічого. І одного разу я пішла з своєю товаришкою на цвинтар, ми там ходили, там була яма викопана. Ми підійшли, подивилися, там трупи лежали й сиділа дівчинка, може (плаче) 10 рочків. Сиділа так під стінкою, іще жива (плаче). Ми настрашилися і повтікали. Потім був ще випадок. Пішли ми так на вигін, на край нашої вулиці, де худобу вигонили, рано. Ішов якийсь чоловік також шукав їсти щось. То не була людина, а труп. Очі десь запалі, ноги такі пухлі, що він не міг переступати. І то не можна було розпізнати, чи то старша людина, чи молода ще. Чи він з нашого села, чи він прийшов звідкись, бо всі пошукували за їдою. А потім, взагалі, ходили, кожний хотів - їсти, їсти, їсти! Просто часом, хто ще сильніший мужчина, то так в двері гримав: - Дайте їсти! Ми боялися самі, що ми можемо дати? І, взагалі, голодна людина, вона як ненормальна. І так, як ми вижили, я не знаю. Не було нічого в нас. Ще в 32-му році, в вересні, то ходили також агітатори. Казали: - Здавайте збіжжя для держави, бо армія потребує. Але то забирали все. Не можна було ніде сховати. І по городі, і в хаті і під печею - всюди стукали штабами такими, що почують, як яма десь. Шукали все. І картоплю здавали. І близько нашої хати, через одну хату, була колгоспна бригада, як вони називали. І там були стайні для коней, то навіть і коні здихали. І коням не було що дати їсти. То як уже кінь не міг стояти, то його підвішували шнурками, щоб він ще стояв. Брали шкурки під передні і задні ноги і так підвували. А як здихав, то люди з'їдали. Я сама їла - тато дістав кусок м'яса. А потім, на краю нашої вулиці, може від нашої яка сьома хата була, я того не бачила, але чула, що мама з'їла свою дитину. Я знаю тих людей. Але в той час ніхто ні до кого не ходив. Кожний боявся. І кожний думав, де роздобути щось з'їсти, хоч картоплинку. І з тієї родини, що казали, що мама дитину свою з'їла, всі вимерли. Моя тітка мала 10-ро дітей. І якраз тієї весни в 33-му році народилася 10-та дитина. І я пішла з мамою відвідати її, то вона лежала на постелі спухла така от, а дітя біля неї лежало, плакало, але, що вона могла зробити, як вона не могла його годувати, бо не було чим годувати. З її родини померло дев'ятеро дітей. Ні, вісім. І лишився чоловік, і лишилася донька й син. Але син був якийсь слабенький такий, другі діти міцніші, а він міг вижити. А ті решта восьмеро дітей і вона померли. На нашій вулиці кілька родин вимерли всі. Лишилися порожні хати. І не знати може деякі люди до міста пішли, а деякі пішли пошукувати їди й так ніхто про них не знає, де поділися.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно, скільки людей померло з голоду?
Від.: У нашому селі, я так думаю, може, половина. Але то й псів поїли, й котів поїли. Лиш хто що міг знайти. Лиш: - їсти, їсти! Одна хата від нашої далі, якось ті люди краще трошки мали, якось їм удалося щось ховати, що вони мали трошки їсти, то вони весною ще посадили й вже морква почала рости, й цибуля. І звідки, і чия та дівчинка прийшла на той город шукати їсти?! Чи вона з нашого села, чи звідкись прийшла, бо кожний ішов шукати їсти, то я чула, що той чоловік так збив ту дівчинку. Він сам дбав, щоби щось мати. Хоч люди голодні були, але казали: - То неможливо. Як то мала дитина, він не мусив то робити, якщо вона вирвала пару морквин, щоби з'їсти. І багато йшло на піхоту сотки кілометрів, як до Харкова, шукати праці або там ще магазини були, що час від часу продавали хліб. Вже який він був, з чого він спечений, але він був хліб. То збирали трупів по вулиці, так само як і в нашому селі. Бо вони йшли сотки кілометрів роздобути щось їсти, але вже не мали сили й не могли ніде нічого дістати й вмирали на бруці (плаче). Мого тата брат і мала дівчинка, вже мала рік і пів, також померли. Так воно було, і ніхто не може повірити (плаче).
Пит.: Чи Ви знаєте, хто забирав зерно?
Від.: Із району присилали. Я читала колись, що то з області присилали взагалі чужих людей. Потім декого з своїх агітували. Чи вони знали, що то робиться і з якою то метою. У місті потім ще відкрили спеціяльно магазини, щоб здавати золото. Золото, срібло. То дехто мав, бо то цар був, люди мали. То моя мама мала срібло, вона собі зробила з того так як коралі, то тато відніс то, то дістав два кілограма муки. І як надовго? На два дні. Якісь пляцки зробили - вже й нема.
Пит.: А ті, що приїхали, шукали хліба, хто вони були? Місцеві, комсомольці?
Від.: Може, деякі були місцеві, але більше їх присилали з району. Вони були чужі. Наші люди не знали їх.
Пит.: А як часто вони приїздили.
Від.: Приїхали, зайшли раз, сказали: - Віддавай, нам потрібно, держава потребує. Як вдалося їм так, що той господар щось дав, то вони тоді вже не приходили. А як не дав, то вони за пару днів то й знову приходили. Лиш: - Ти мусиш дати, ти мусиш дати, бо держава потребує, військо утримувати. І приходили ще. Але то ще було в 32-му році, бо вже в 33-му на початку, то вже люди починали голодувати. А то ще від вересня до нового року, то ще якось люди, то картопля, то гарбузи, то буряки - щось таке мали, що може з'їсти. А вже як почався 33-ій, то вже всі голодували.
Пит.: Чи вони збирали посів?
Від.: Посів? Посів вони, властиво, мали в колгоспі. Бо вже як колгосп був, то з колгоспу діставали скільки було вироблених трудоднів. То там призначали, чи два кілограми, то я не пам'ятаю, як то було. Але посів лишався в колгоспі. Такщо, восени, то вони ще посіяли жито, пшеницю, бо це через зиму росте. А весною, то я вже не знаю, чи вони мали ще зерно на посів, чи ні. Але щось росло на полі. Жито й пшениця, то була ще посіяна.
Пит.: Ви казали, що тато робив на колгоспі. Чи вони дали, чи вони платили йому?
Від.: Вони грошей не платили, лиш зерном.
Пит.: Під час голоду, скільки кілограм?
Від.: Я навіть не знаю, скільки вони давали, але ви мусили виробити норму - тільки то висапати буряків, то давали кусочок хліба, а скільки там було, я не знаю. Лиш той, хто робив; а ми, діти, вдома були, ми нічого не діставали.
Пит.: А в школі нічого не давали?
Від.: То вже й до школи мало хто ходив, бо всі голодні. Я ходила до школи, але дітей не було, бо голодні були, безсилі, то вже мало хто до школи ходив.
Пит.: А чи Ви жили в степу, чи коло лісу.
Від.: В селі.
Пит.: Так, але чи то коло лісу було.
Від.: Ні, в нас лісу мало було, в нас більше поле. Рівний степ.
Пит.: Чи була річка.
Від.: Так, була річка. Була річка Ворскла.
Пит.: Чи люди ловили рибу?
Від.: Ні, не було, діти ходили купатися.
Пит.: Що Ви знали тоді про величину голоду?
Від.: Ми знали про те, що голод є і по інших селах, але в деяких селах, а найбільше по хуторах, то якось там люди були більше забезпечені. То залежало від голови колгоспу. І хутори були далі від міст, то там менше заходили ці агітатори, а по селах і ближче до міста, то частіше приходили.
Пит.: Як скінчився голод?
Від.: Почали вже косити збіжжя і вже дали хліба людям. Хто ще в силі був, то посадив на весну картоплю чи цибулю. Уже таки мав що й з'їсти. А тоді, хто вижив, то люди вже такі жадні на той хліб, що не могли його наїстися. Багато людей померло від того, що забагато з'їли відразу. Ті, що мерли з голоду - то з голоду, а то ще ті померли, що наїлися.
Пит.: Чи були ті вантажні вагони, які приїхали збирали трупів.
Від.: То були з колгоспу лиш коні й віз, що збирали, бо то лиш із нашого села. А від нашого села місто було 12 кілометрів, то ми там не ходили, бо ми не були в силі.
Пит.: А як люди перебудували своє життя після голоду.
Від.: Робили далі в колгоспі, кожний вже зміг собі купити кури й корову. Так уже трошки поліпшили собі життя. Голівне - щоб був хліб. А вже за щось інше ніхто не дбав, лиш, щоб голод не терпіти. І далі робили в колгоспі. Німці прийшли, то хотіли, щоб знову перейти на приватні господарства, але не вдалося. Люди пробували забрати з колгоспу худобу, що там була, але більшовики вернулися, то все забрали й знову далі були колгоспи.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того.
Від.: Ой, що ж я маю сказати? Я би хотіла сказати, щоб більш людей свідчили й щоб зрозуміли люди, особливо в Америці, дійсно повірили, що це була страшна трагедія. Минули довгі роки й ніхто не хоче слухати нашого голосу. Ніхто не хоче нам повірити, що це дійсно була трагедія наших людей.
Пит.: Дуже Вам дякую за свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz