Case History SW45

Anonymous female narrator, b. 1898 in the town of Tarashcha, district seat in Kiev region, eldest of 5 children of a former calvaryman, who retired to a small hold and died at the beginning of 1917. In 1918, narrator taught school in a village near Stavyshche, supported the family, and had various teaching posts in Kiev region until 1924, working in the Academy of Sciences thereafter. Narrator describes her life during the revolution and 1920s, the latter being "the rebirth of Ukraine: everything was in Ukrainian, Ukrainian was spoken in the streets, the banners were all in Ukrainian." She includes accounts of teaching homeless orphans and liknep work with convicts in the 1920s. Things got worse after 1928 with collectivization, and bread rationing was introduced. Reversal of Ukrainization began with 1930 SVU trial. Peasants began to react to grain seizures by burying grain in 1931. Narrator moved to Kharkiv with her husband in fall 1932. Many peasants came to Kiev to sell linen. It was impossible to buy vegetables anywhere in the city except by bartering bread or potatoes. Then narrator saw swollen peasants. As academic worker, narrator got one bowl of soup a day. Commercial bread appeared in March 1933 for R3.50 per kg. vs. less than one ruble for rationed bread. At this time a doctor or lawyer was paid about R100. per month, a janitor perhaps R60. per month. Beginning in April one saw dead bodies in the streets as one went to work. Many died at the train station. Narrator states that, although she does not feel qualified to judge, in her opinion the simultaneous famine in Volga Basin was due to drought, not to grain seizures as in Ukraine. Narrator also gives insights into the vicissitudes of teaching Ukrainian language and literature in the period.

Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Відповідь: Я народилася в 1898-му році.
Пит. : А де саме?
Від.: На Київщині.
Пит.: А чи можете сказати село й район?
Від.: Тараща, це колись було повітове місто, дуже глухе.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батько мій сам походження з Польщі й в колишній царскій армії служив у духовій військовій оркестрі 25-го Драгунського казаньского полку, по демобілізації працював у лісі як лісний сторож, пізніше працював у маленькому, дуже маленькому маєтку одного поляка який, по-моєму, працював у графа Браницького. Він мав маленький маєток, сам жив в іншому місці й моєму батькові доручив там працю.
Пит.: І, як довго він так працював?
Від.: Ну, він працював до 17-го року, сімнадцятого року він помер, напочатку 17-го року, не доживши ще до революції.
Пит.: А як Ви жили після того?
Від.: Родина наша була велика, залишилася мама й п'ятеро дітей, всі були дуже малі, я була найстарша, залишилися ми абсолютно без нічого, ну нічого, ні грошей, ні маєтку ніякого, нічогісінько й я як старша, мені було 16 років, я вчилася але вчилася на Чернигівщині й я втримувала всю цю родину. Якби, сказати, в Америці то сказали б, що це impossible. Тому що революційний час, громадянська війна, повна розруха всюди й абсолютна відсутність можливості десь щось заробити, була страшна інфляція, маленька коробочка сірників коштувала мільйон карбованців, це до такої міри дійшла інфляція грошей, влада мінялася з рук в руки, і ця нещасна Тараща, були такі дні, коли вона вісім раз переходила в різні руки, були й партизани різні й білі й червоні й кого тільки не було, це були страшні часи. Ну, мені пощастило втриматися і пощастило втримати всю родину, такщо з цього тяжкого часу ми вийшли, може тому, що я мала добре здоров'я і добру пам'ять, це те, що мені допомагало. Я ніколи не заглядала в підручники як я вчилася, в мене всі лекції були як у вас у касеті; тому мені доводилося багато читати іншої літератури, яка поширювала мій кругозір, і я закінчила першою, це те, що до минулого. Мама моя між іншим була тільки господиня, тільки дружина свого чоловіка, жодної професії вона не мала.
Пит.: А Ви були найстарша там і ті другі, чи вони ходили до школи?
Від.: Найменші були такі: одному було шість місяців, другому було два з половиною років, потім був брат вісім років і сестра 12 років.
Пит.: А Ви вже в 17-му році, Ви вже були вчителькою?
Від.: Ні, я ще мусила кінчати. Я закінчила 18-го року Мринську(?) Учительську Семінарію.
Пит.: А яка то була школа?
Від.: Яка це була школа? Це була школа надзивчайно добра, нею опікувався земський діяч член Державної Думи, Коробка. Він на свої кошти в цьому бренні(?) зробив надзвичайно багато добра. Він організував учительську сімінарію, яка була на базі попередньої Сільско-Господарської Жіночої Школи, через те ми закінчували як учителі агрономи тому, що ми проходили певний такий примітивний курс різних сільсько-господарських праць, знань, практики й теорії, тепер, семінарія була збудована так, що мала дуже багато кабінетів, ми мали анатомінчний, фізичний, хемічний кабінети, потім, мали бібліотеку яка по тодішньому часу коштувала мінімум 50.000 золотом, вчителі були добрані з дуже богатих родин і викладачка історії, вона викладала історію, скажім, древню історію, вона прекрасно знала Грецію, прекрасно знала Рим, де вона тільки не бувала й в Африці, й в Австралії, й на Ґренляндії, всюди й коли вона викладала, то вона так викладала, що ми забували, де ми й є. Так само дуже доброю викладачкою була викладачка природознавичих наук, трошки слабішою була якраз викладачка літератури і мовознавства. Педагогічні дисципліни, як я пізніш вже бувши в університеті побачила, були поставлені надзвичайно добре там, тому й методики різних предметів і педагогіка як така викладалися на дуже високому рівні. Цей же самий Коробка організував там у Мрині ремісничу школу з багатьма великими майстернями. Школа була організована так, що туди заїжджалися з богатьох місць хлопці, бо це була хлопчача тоді; були школи роз'єднані, не було змішаних, наша семінарія була жіноча, реміснича школа була чоловіча. Він же там збудував цей resthome як тепер кажуть богадільню для старих людей. Будинок для сиріт, ну, за це йому віддячили, його потім під час революції вкинули в криницю вниз головою.
Пит.: Що сталося з школою тоді, закрили?
Від.: Здається ще рік по енерції сімінарія працювала, пізнійше після вже всіх цих революційних, військових подій, там було відкрито педагогічний інститут, наскільки я знаю.
Пит.: А після того як Ви кінчили школу, що Ви робили?
Від.: Зразу пішла вчителювати. Почала свою педагогічну працю з 18-го року, працювала на селах Київщини, спочатку я хотіла перевірити себе як педагога, я з початкової школи взяла першу групу але мені навіть не дали закінчити тамтого року а перевели мене в вищу початкову школу де я викладала українську мову, літературу, історію і географію тому, що вчителів тяжко було найти, бо вчителям ніхто не платив і існували не на випадкові якісь підробітки. От наприклад українські партизани недалеко від того міста, де я працювала скористалися з того, що там люди розбили спиртовий завод і вони продали спирт і всім учителям навколо виплатили по 2.000 гривень, це на той час були великі гроші. Платили нам, коли був український уряд, учителям початкової школи 159 карбованців, 50 копійок, це добре пригадую, не карбованців, потім перейшли на гривні. Пізніше я там дуже захворіла й мусила перемінити місце тому, що там була низина, текла річка Гнилий Тікич, а я мусила жити в місцевості сухій, то я перемінила місце і з вищої початкової школи знову пішла в початкову школу.
Пит.: А де?
Від.: Село Плютинці, коло якого міста воно близько, ну, це недалеко від містечка Ставище. Ви знаєте ту місцевість? Це була дача директора народних банків при українській владі Ігнатовича, й мене спокусило те, що там була чудова бібліотека, й я там працювала теж недовго тому, що в Ставищах відкрилася учительська семінарія, і мене перекинули на завідувача української зразкової школи при семінарії, і я стала керувати під практикою семінаристів. Я була завідувачкою цієї школи й керувала під практикою, так що, до мене приходили з конспектами відповідними, я помагала перевіряти, потім знайомила їх з учнями й після того ж лекція була дана, то збиралися методолог того предмету з якого давався, давалася лекція, і моя присутність була обов'язкова, ми обговорювали всі плюси й мінуси цієї лекції. Семінарія була в будинку лікаря графа Браницького Горохова, в ній були зібрані дуже цінні книжки палаца Браницького. Теж цікава бібліотека дуже була, були ще стародруки Івана Гугенберґа який тільки що починав друк. Ну, через те, що Браницький сам поляк, переважно була польська література, але була дуже гарна, так що можна було багато чого прочитати цікавого. Там я попрацювала два роки.
Пит.: Які роки?
Від.: Це я там працювала з 22-го перейшла в десятилітку й працювала там до 24-го року, таким чином я працювала в школах на Київщині шість років.
Пит.: А чи Ви під час 21-го року, чи Ви бачили голод? Тоді також був.
Від.: Був голод на півдні України, на Херсонщині, а в нас був недорід так званий, і дуже сутужно було з хлібом, але в нас на Київщині, принаймні там де я була, випадків голодної смерті не було, але приходили, хто міг дійти з півдня на Київщину приходили в страшному стані, теж голодні були. Виною був - я думаю, може я помиляюся - недостатньо налогоджений транспорт; транспорт був зруйнований і через те, ті люди не могли звідти виїхати, а туди їм не постачала хліба. Як там було, я не знаю; я тільки знаю, що моя рідна тітка там умерла з голоду, то це я знаю, а свою дівчинку вона переправила якось із якимсь чоловіком на Київщину, бо тут, все таки, були рідні й та дівчинка виросла, одружилася, мала дітей і вмерла з голоду 32-го-ЗЗ-то років, такою, все одно, вона від того голоду не втікла. Ну, було дуже тяжко з хлібом, дуже тяжко було в той час, але все таки на Київщині в нас не було випадків голодної смерті, але так жили люди надголодь, ну мали трохи хліба, мали городину, якось обсолилися. Було дуже важко з скотиною тому, що не було як її годувати як слід, ну, якось коней піднімали, але підкладали під них вірйовки і підвішували, щоб вони не лягали, бо як ляжуть, то тоді вже не можна було їх звести - це я пам'ятаю.
Пит.: А в 24-му році НЕП почався, так?
Від.: Так. Це вже була Нова Економічна Політика і зразу життя пішло оживати тому, що була повна ініціатива людям і навіть влада ставилася до добрих господарів прихильно, так що були навіть зразкові господарства поставлені.
Пит.: Який вплив то мав НЕП на Вас?
Від.: Відразу ожило життя, розумієте, потім інфляція пропала, тому, що було переведено гроші на карбованці які забезпечувалися хлібом і карбованець стояв дуже високо, вчителям почали платити, до того часу там де я вчителювала були страшні умови тому, шо вчителювали вони в нетоплених школах, учителі, треба віддати їм справедливість, ніхто не покинув праці, не дивлючись на те що їм не платили. Якось перебивались так-сяк. Часом, ну, перший рік як я правая а то я мала від українського уряду ці гроші, 159 карбованців. Пізніше вже як Центральну Раду було заарештовано як уже йшла борня української влади з більшовиками то ніхто не платив, і школи були нетоплені, діти приходили доводилося їм отак ручки відтиряти й хухати на них, щоб ті руки трошки відійшли, чорнило замерзало в чорнильницях, то собі уявляйте, що це за умови були, але все таки вчителі умудрялися, якось трималися, вони давали якісь вистави своїми власними силами, й люди приходили на ті спектаклі, ну й платили, ми з них плату брали, хто що то й те приносив, в кого була квасолька, в кого була бараболька, в кого було зерно і через те, ми могли пізніше вже з тих людей які були нашими глядачами найти своїх приятелів і з ними поговорити, щоб вони все ж таки привезли дрова, щоб можна було оплатити школу, так що, в таких умовах були, а під час НЕПу, відразу вже школа стала на твердий грунт тому, що вже адміністративна праця була як слід поставлена в школах, ну платили то вже зарплату, пішли люди працювати, якось могли вже ліпше жити й більше приділяти свого часу для педагогічної праці, але 24-го року в осени я залишила працю і поїхала до університету в Київ, і вже там була з 24-го до 28-го поки не зкінчила. Потім я на підставі праці, яку я захистила дисертацію, мені дали відречення на наукову працю, і я вже працювала як аспірант при Академії Наук аж поки - ой, тоді життя було українське чудове, це було відродження України, ну, всюди все українською мовою, на вулицях українська мова, українські вивіски всюди. Ішла дуже глибока й широка наукова праця, вернувся з закордону Грушевський історик, і в Академії було організовано дуже багато різних секцій і в цих секціях праця йшла. Видавництво було гарно поставлено, потім було дуже багато цих письменецьких угруповань, там і Гарт і Плуг і Західна Україна, багато було. Потім в Академії дуже часто були лекції і з історії і з літератури, я працювала при катедрі мовознавства й літературознавства де були такі сили як Сергій Єфремов, потім Никовський, Агатангель Кримський, Зеров, Филипович, Калиновський, це все була професура з дуже високими такими знаннями, це тяглеся до 30-го року поки як не впав на наші голови як грім з ясного неба і СВУ після того відразу життя почало завмирати тому, що висилки, розстріли, арешти, нагінки, все люди між собою говорили оглядаючися на всі боки, тому, що цей терор дуже підрізав життя. То йшла українізація всіх установ, українська мова була викладова всюди, в усіх школах і в вищих, а то відразу переходять на російську мову, українізація припинилася, немає її, видавництва вже не можуть видавати творів тому, що до цих всіх творів підшивають ярлик буржуазного наційоналізму й відразу українське життя починає завмирати, столицю з Києва переносять до Харкова, починається на містах паспортизацію, на селах суцільна колективізація. Як ця суцільна колективізація, вона почалася вже з зими двадцять восьмого року, але дійшла до свого апогею 29-го, 30-го років. Село було розграблене, людей вивозили десятками тисяч у тайгу. У мене працювала хатня робітниця, в мене були маленькі діти, мені дали дозвіл мати її, сама вона була з Нижнього Тарілу, вона розповідала, казала, що як тільки перед ранком то чуємо скриплять сани, "мерзлих хохлов везуг," люди жили в тайзі, 50 градусів морозу в палатках, tent, ви собі уявляєте? Їжа ніяка, може давали якусь там баланду раз на день і люди мерли тисячами, мерли мільйонами ті, що в тайзі були на лісоповалі, на тому працювали і тих хто були на Воркуті й на Колимі це безкінцева було припирання українського села. До українського села ставилися вороже, тому, що дивилися, що це дрібні буржуї, які не виконують завдань партії, хоч це було не так тому, що село виконувало всі хлібні податки. Весь хліб держава забирала коли зруйнували ці господарства, а нові же були ще не налагоджені, й в колгосп люди не хотіли йти, вони знали, що це буде рабство, ніхто не хотів іти й ви собі уявіть психологію того селянина, який там свою корівчину мав чи свою конячину, та він же за тими своїми звірятами ходив, як за дітьми, а тут треба їх віддавати в колгосп. Поперше, це психологічна травма; по друге, бачите як там зовсім не дивляться зовсім за цією худобою. Це для селянина була страшна драма, тому, що скотина почала подихати, падати, багато людей робили проти партії - це був злочин тому, що вони різали худобу, ліпше хай моя родина з'їсть цю корову ніж та корова має там подохнути. І її десь закопають і через це почалася така розруха господарства, повна. Якби цю землю яку вони відібрали в людей могли зразу її обробити, але ж не могли тому, що техніка нікудишня, де ж вони візмуть тих тракторів, щоб те все зорати? Їх немає, а як який трактор є й поламався то цих частин, шоб його відремонтувати немає і через те господарство страшно занепало, страшно занепало. Почалася по містах з 28-го року карткова система на продукти, безперечно, що ці пайки які видавали були недостатні, люди жили в проголодь, не зовсім голод але в проголодь, тому, що на дорослого, на працівника, на того хто працював у містах давали 600 грам хліба, 600 грам це буде, приблизно трошки менше як півтора pound, а на тих хто був на утриманні - 300 грам. Якби до цього можна було мати вдосталь городину, а то городина була надзвичайно дорога й її тяжко було дістати, треба було стояти в чергах і за хлібом черги були страшні, стояли, завжди ставали в чергу за хлібом звечора, й тільки вранці ця черга доходила, що можна було відержати хліб. Мороз, заверюха, люди стоять у цій черзі, бо як вийде з черги, то вже його не признають, що він тут стояв, йому знову доведеться ставати в хвіст, а як він стане в хвіст то невідомо чи йому достанеться хліб, чи він прийде коли вже хліба не буде. Приварку такого, скажім, як крупи те ж дуже тяжко було достати, такщо, люди обходилися цим хлібом. Вже про такі речі, як цукор, масло, м'ясо - про це вже й говорити нічого не було; було але це було недоступно, не можна було купити. Тепер, це було йще перед 32-им роком, це ще перед 32-им роком. Тридцять першого року село остаточно вже було пограбоване, забирали все до зерна, й люди почали приховувати хліб, десь ями викопали туди всипляє, але коли находили такий прихований хліб то розстрілювали, засилали на Сибір, були дуже великі такі нагінки. Але ще якось люди 31-го року, ще перебивалися, може тому, що було досить городини, й ця городина спасала положення. Де було харчування непогане це було на Донбасі, на шахтах, там цих робітників, шахтарів звали гарячими й їм давали добру пайку, їм давали кілограм хліба на працюючого, а непрацюючі здається отримували там по 400 грам, не пам'ятаю добре вже, так що шахтарів і обіди для шахтарів робили теж непогані. Так що там люди могли ще якось жити на Донбасі, а так на селах вже було дуже, дуже тяжко. Голівне полягали на городину, бо хліба було дуже мало. Були такі села в яких так накладуть податок з кожного двора, а його нема, не хватає дати, дехто міг дати, а дехто не міг дати, тому що не було нічого. Ну, тих людей так кидали, хочеш умирай, хочеш живи, але через те, що були такі, що ще мали хліб то якось, знаєте, люди між собою входили в контакт, і ще 31-ий рік ще голодної смерті не було, не було цього.
Пит.: Де Ви жили тоді?
Від.: В Харкові.
Пит.: В самому місті?
Від.: В самому місті, тому, що я й мій чоловік ми працювали обоє в Харкові; з якого ж року ми там були? З восени 32-го року з Києва ми туди приїхали, так що працювали, я працювала в Педагогічному Інституті, а чоловік працював в Інституті Харчової Промисловості в університеті. Я ще працювала в Поліграфічному; так що це вже час коли ми на селі не були, коли до нас тільки доходили чутки що робиться на селі. Один раз, це було мабуть десь так року 30-го, я зайшла в крамницю. Це в Києві було й побачила, що всі полиці запхані селянським полотном. Мене здивувало, тому, що селяни своїм полотном дорожили, це ж страшна праця була, вони вдягалися в це, а то бачу повні полиці, я запитала скільки? Каже десять копійок метер, це ніщо. Я ще не могла зрозуміти в чім справа, але мої очі впали на прилавок, дивлюся, там лежить брудна жіноча сорочка якоїсь старої видно жінки, бо так молодь вишивала гарні, такі, знавте взірці, а старі так, що-небудь трошки, казали гречкою посіять, я подивилася на ту сорочку й відразу мені прийшла думка, шо це є пограбована і продається нізащо. Яка ж це страшна жіноча праця селянська, це я пригадую цей випадок, тоді я значить побачила, що це тих кого виселили, кого розкуркупили. Так що на селі в цей час уже творилося велике горе і велика несправедливість, а коли ми вже були в Харкові, то з селом у нас ніяких зв'язків не було, коли я була в Києві то якось там бувало, хтось приїде, щось розкаже там із села, а в Харкові там ми були чужинці й ніяких вісток не доходило. А вже прийшли вістки тоді коли ми побачили що дійсно є голод, бо вже в осени 32-го року не можна було купити городини ніде в місті, а якшо можна було дістати то тільки навимін, не на гроші. Так скажім ви дасте якусь свою одежу то за ту одежу вам щось дадуть там - чи квасолі якоїсь чи картоплі - навіть тяжко було й навимін дістати вже тоді, дуже важко було з городиною. А вже серед зими, то вже ніяк, навіть це був такий дуже важливий для села товар, відро, звичайне цинкове відро, цього ж не можна було ніде дістати, навіть за те відро було тяжко щось виміняти. Перед весною почали з'являтися в місті голодні люди, приходили до хати й просили: - Може в вас в юшечка яка не-будь? Міщани самі жили голодно вже, дуже голодно, бо тільки ця хлібна пайка, а приварок тяжко якось було дістати, але все таки як приходили, то що мали, то тим ділилися, але вже коли прийшла справа так уже під весну, то стали приходити опухші люди, страшні - ледве лізли вже так, не могли ходити й приходили то знали, що місто те ж голодає, то вже не просили їсти, а просили тільки водички напитися. І так ми були в упривілейному стані як наукові робітники. То ми мали суп один раз на день, цей суп складався з води і кількох капустних листків. І я працювала, мама бувало, піде, приносить, я кажу - Мамо, нащо ти таку тяжесть додому несеш, таку велику каструлю супу? Ти б відливла ту воду, а там що трошки згущої принесла б все одно. Я тоді отримала дуже добру лекцію. Мені мама моя сказала: - Яка ти жорстока! Та я ж цю водичку зливаю й даю тим людям, які приходять, просять, то все ж таки нечиста водичка, вона хоч чимсь пахне, капустою - ніколи не забуду цього випадку. Ну, коли почало вже так, я не знаю вже напевно був березень місяць, почали продавати хліб по комерційним цінам, який можна було купить без картки. Той хліб, який ми мали по картках, я не пригадую точно, не то 70, не то 90 копійок був кілограм, а комерційний був по три карбованця, 50 копійок кілограм. Люди виносили на базар все що мали, щоб продати, щоб той хліб купити. Це страшні гроші були, бо ставка була така, скажем, janitor отримував 60 карбованців. Скільки він міг того хліба купити? Такі, скажем специ як лікарі, інженери одержували 100 з чимсь на місяць. Щось за ці гроші можна було купити. Це було дуже важко. Найважче було йти мимо магазинів які звалися торгсини. Це були магазини засновані по-моєму Америкою, там висіли копчені гуси, копчені качки, лежало сало, горами хліб усякий і були і темніші булки, м'ясо було різне, масло, все але, це можна було купити, або за золото, або за срібло, або за спеціяльні бонуси, які присилали своїм родичам і приятелям із Америки. Ви собі уявлявте, людина вмирав з голоду а перед ним таке багатство в вітрині. Були такі випадки, коли люди стояли в черзі, купували цей хліб, ну якийсь селянин купив той хліб, пішов, сів так на пагірку, з'їв і тут же й вмер, бо він відразу наївся його багато, то невільно. Вже у квітні на вулицях було дуже багато трупів, люди вмирали, так ідеш вранці на працю, і бачиш лежать поперек і на хідниках і під кущиками. Ну, їх потім підбирали, потім могли здибати маленьких немовлят народжених, мати народила й пішла, немовля покинула, то міліція підбирала їх і десь їх звозили в якісь будинки, а то так, матері приводили своїх дітей в місто, десь садовили коло якоїсь установи, або коло якогось будинку: - Посидьте діточки тут, а я вам хлібця куплю, принесу - так ті дітки сидять поки їх хтось не підбере, або поки не вмруть тут же з голоду. Такі картини: їдеш у потязі, бачиш, скажем, потяг іде внизу прорізано так, а тут вищий насип, на тому насипу лежать маленькі діти в вагоні, їх мухи обсіли, вони вже вмирають, доходять - це ті картини які були під час голоду. На базар вийдеш, на базарі почали появлятися продукти по неймовірним цінам, звідки їх привозили? Це привозили спекулянти. Вони їх десь здається із Північного Кавказу привозили чи може з якихсь цих областей Росії - не знаю - і дивишся, стоїть жінка, тримає немовлятко. Те немовлятко тільки скелетик один, тільки свої пальчики сосе й сосе, в всіх погляд такий, так дивиться й нічого не бачить. Часом такий випадок, що маленьке немовля коло мертвої матері, такі теж були, це те чому я була свідок. От те, що я бачила, що я можу посвідчити. Ми самі жили надзвичайно голодно, не знаю як вижили.
Пит.: Чи Ваша мама була з Вами?
Від.: Так, зі мною ще була мама. Наша родина була п'ять душ з мамою.
Пит.: Де всі інші були, Ваші брати й сестри?
Від.: Брати - два було на Північному Кавказі, працювали; один працював як агроном, а другий йому був помічник. Наймолодший був в армії, в Манджурії. Сестра була в Іркутську - вона була одружена - її чоловік відбував свій термін військової служби там в Іркутську, такщо, всі були розкинені.
Пит.: Що Ви можете сказати про церкву в Вашому районі?
Від.: Про церкву? Що ж сказати про церкву? Церкви руйнували скрізь, а як не зовсім зруйнували, то зробили з неї щось на зразок storage, де складали або сіно або зсипали зерно або що. Нагінки на релігію почалися вже з 24-го року дуже. Коли я починала працювати в школі, то ще викладали Закон Божий, ще приходив панотець викладав, а коли я вже закінчувала працю на селах, то вже церкви були зачинені. Де були просто зачинені, де були зруйновані, я була свідком, як знімали дзвони з Володимировського Собору в Києві, поклали рейки, потім, не знаю, як вони там відчіплювали ті дзвони й ті дзвони падали на рейки, розбивалися. Зняли були чудесні дзвони в Києво-Печерській Лаврі, вони були так підібрані, що коли вони дзвонили то ви не знали, як ви візьмете отак на подушку ляжете, чи це дзвони чи це концертовий рояль. Чудово підібрані були й там на цій дзвінниці - Лаврській був дуже великий дзвін. Дзвони відливали десь на півдні України, я точно не буду вам казати, щоб не помилитися, не знаю де саме, чи це в Миколаєві, чи це в Херсоні, чи це в Одесі, чи, десь там і цей голінний дзвін, який був на Лаврі, його везли до Києва сім років, 14 пар волів запряжено було й везли. Який це був страшний тягар і при тій техніці, яка тоді була, це десь дванадцяте століття, повісити його там, не повісили. Ті дзвони там зняли, а цього дзвона із своєю сучасною технікою не змогли зняти. Він так і досі там остався й висить. Це я вам тільки кажу як приклад. Зурйновано був Братський Монастир, це монастир і ще з 11-го століття, так як і Софіївський Собор, так і цей Братський Монастир, поруйнували всі пам'ятники. Все це було зруйноване, абсолютно нічого не лишалося. Служби були заборонені. Був такий випадок у Києві, думаю, що може просто це була провокація, але я не можу твердити - не знаю. Там був такий випадок, знайшли розкидані шматки жіночого тіла десь по цвинтарі і потім сказали, що це один священик убив свою girlfriend і розкидав, його заарештували, був відкритий суд. На Хрещатику там на Фундуклеївській, пригадую, збиралися такі натовпи великі народу, щоб-послухати цей суд. Я забула вже прізвище цього священика, потім цього священика арештували, послали його на заслання. Він був дуже гарний чіхун, був у дуже гарних умовах у таких, а до цього, почалася пропаганда з цього, що бачите, які священики, що вони роблять? Я думаю що це просто провокація була, я може помиляюся, не знаю, але до цього чіхуна, до цього випадку з цим чихуном уже приєдналися, приєдналася така пропаганда страшенна й почали закривати всі церкви, всі монастирі, все. Це я ще була студентка. Значить, це десь було між 24-им мабуть і 26-им роком, отак. А потім цей чихун жив у привілейних таких на основані тих статтів які я читала про засланих, що він жив дуже гарно - нівчому не мав ніякої потреби. Очевидно, він дав свою згоду, щоб його ім'я з цим злочином було з'єднане. Я не знаю, може так, може не так, але такий здогад напрошується. У багатьох селах зовсім поруйнували церкви, в деяких селах ще залишилися, але священики всі були заарештовані - всі були заслані, були порозстрілювані. Так що духівництва, як такого, не було і вийшло так, як писав колись Шевченко: - Вінчай, кохаються невінчені, без попа ховають, отак вийшло і знов Україна це саме переживала. Пригадую іще в Харкові мені довелось бачити одного священика який стояв коло мосту, так одягнутий у рясі, нікому нічо не говорив, але люди які йшли мимо, це вже голод був, кожне щось йому сунуло в руку. Він це клав в кишеню. Потім ще цікавий випадок там же в Харкові, якось ішла я і переходжу через вулицю і раптом серед вулиці церковний спів, тут авта снують ті туди ті туди, а я стою, не можу відірватися. Я чую, що співають під землею, іде літургія. Отже, це була потаємна церква. Ну й того ніхто не міг замітити, бо рух був, але я випадково переходила й це замітила, й якраз співали Херувімську. Ну знаєте, це таке враження було з під землі. Ви чуєте цей спів. Ну, це те, що я можу вам сказати про церкву.
Пит.: А що Ви можете сказати про владу? Хто там був головою партії?
Від.: Ну ж, так як усюди, цей Міська Рада й всі ті хто там мали, там були, значить, ті, хто там мали там були, ті, які володіли скажім, освічені, ті, хто володіли господарством, ті, хто володіли промисловістю, кожна ця Міська Рада мала своїх певних, не знаю як вони тоді називалися, за царя звалися міністри, а тоді вже чи комісари чи не знаю хто вони. Владу як таку ми відчували тільки в стінах тих установ, де ми працювали, скажемо, от в інституті, там був професійний комітет, це було об'єднання, скажемо, всіх викладачів, усієї професури, а окремо була особа часть, "особое отделение," в цьому особому відділі це були значить люди які були звязані з ГПУ чи МВД чи КГБ там воно носило різні назви в різний час і безперечно вони слідкували дуже старанно за кожним, не тільки за викладачами, але й за студентами також тому викладать було дуже важко, бо ви думали не тільки про те, що ви викладаєте, а мусили думати про те, щоб не вжити якогось такого слова, до якого можна було причепитися, так що краще було тим, хто мав інтернаційональні, як я кажу, фахи, а такий фах, як історія, як література, як філософія, як географія це все були дуже небезпечні такі subject, особливо література, мова, історія так само. Ці предмети економополітика й політ-економія це те ж були такі небезпечні.
Пит.: Що Ви мусили вчити?
Від.: Я читала літературу й мовознавство, але справа в тому, що були партійні настановлення, чи погоджувалися ви з тими настановленнями чи не погоджувалися, а ви мусили їх проводити в життя, ну скажім, для прикладу, читаю про Гоголя, сьогодні Гоголя партія трактує так: що він був реакційонер, що він був людиною, яка підтримувала царат, а через два роки уже партія міняє свій погляд, і Гоголь мусить виступати вже як народолюбець, як людина, яка виступала з критикою цього поміщицького ладу, прямо протилежно і те й те неправда, а тому що він був зовсім інакшим, але ви мусили це робити й скажем, Ви прочитали два роки тому назад про те як, які були установи партії, а вам хочуть підшити якусь справу, витягають ці ваші лекції і кажуть, що бачите, що ви робили. І ви не можете сказати, що це була настанова партії, бо партія ж ніколи не помиляється, вона непомильна, а це ваш злочин, як ви скажете, що це була установа партії, то вам ще якусь статтю підшиють. Так що через те становище учителів з таким фахом було надзвичайно небезпечне.
Пит.: А чи студенти знали правду, чи Ви могли говорити зі всіма?
Від.: Я не могла говорити правду студентам, бо серед студентів дуже багато було членів НКВД, вони були приховані, ми не знали, але ми знали, хто вони є і власне те, що я сьогодні сиджу тут, я завдячую саме цім членам КГБ. Бачите який парадокс. Вони дуже любили мої лекції, вони тікали з інших факультетів до мене на лекцію, бо література дуже цікавий предмет, і я завжди мала неприємності з директором, він казав: - Ви переманюєте студентів. Я кажу: - Я буду вам дуже вдячна, як ви їх переманете від мене, бо приходить яких-небудь 500, 600 судентів, авдіторія велика, мікрофону немає ж, мушу напружувати свій голос, щоб вони почули й ці студенти потайки мене завжди попереджували, десь в годині другій, третій підходить, пошкрябав в вікно, ви ще не спите? А мені ніколи було спати, бо багато заарештовано й професури було, а працю ділили між тими, які осталися, і я сиджу до якої-небудь третьої години, готуюся до лекції, а лекції коли доводилося читати дванадцять годин в один день, а до них же колись треба підготуватися до тих лекцій, а так пересічно то найменше було вісім годин треба читати. - Ну, каже, то лягайте вже спочивати, я прийшов от забувся. Ви мені там щось давали літературу до такого й до такого питання. Я її десь загубив, дайте мені, будь ласка, я знаю, що він в оцей час не прийде за цим. То лягайте спати, бо мабуть завтра вашу лекцію стенографувати будуть - це те за чим він приходив або каже - бо завтра в вас здається там будуть високі гості на лекціях. А коли вони там десь сидять аж під стелею, це ви собі уявляєте, це як театр, то ви ж не бачите хто там, ви бачите тільки білі плями вже, не обличчя. І через те, що вони мене завжди попереджували, я виходила з становища. Так що якось благополучно.
Пит.: А, що Ви знаєте про Скрипника й Постишева? Ви жили в місті й Ви мусили чути?
Від.: Правду вам сказати, я дуже мало знаю про Скрипника, знаю тільки, що він, не дивлючися на такі дуже складні умови в яких він був. Все ж таки він був українець і намагався підтримати все українське, а коли побачив, що вже не може, то він закінчив життя самогубством, так само як і Хвильовий, так добре про нього я не знаю, мені ніколи не доводилося чи до нього звертатися, і ми там жили так вузько в своїх справах, за свої справи намагалися не виходити. Люди боялися один одного, не могли говорити відверто, старалися не відвідувати кого б то не було, бо як я відвідаю вас, а вас завтра заарештували, то мене теж заарештують, а як ви були в мене, відвідали мене, й мене заарештували, то й мене й вас заарештують. Ви, направду сказати, що були такі дуже приховані стукачі, як їх там звали, донощики, що ви ніколи не могли б сказати, що це людина завербована, що вона працює як стукач. Сьогодні, коли я дуамю про цих людей то мені їх дуже шкода, бо вони цього не хотіли робити, а не мали можливості своє життя обірвати. Власне, а коли вам скажуть, що як ти не будеш мені того й того робити, то я там твого батька чи твою матір чи там кого заарештую, й в в'язницю посаджу чи на висилку чи куди. Ви собі розумієте, що люди відчували? Через те в родині, в родинах боялися говорити, коли говорили то надзвичайно обережно. Я ніколи не забуду випадку коли йшов процес троцькістів і вже після того, як був присуд, мій чоловік прийшов додому зденервований, а я тільли спитала, а моєму синові було три роки, грався чимось там собі сидів, всіх розстріляти? Ви собі уявляєте, як це треба було бути обережним, на другий день - йому чотири роки було - прийшов у дитячий садок доповідач: - "Вот деточки, такие-сякие сволочи хотели убить вашого папашу Сталина." Це треба було мати розум, щоб посилати там дітей від чотирьох до п'яти чи шести років доповідача. Ну, там він також папашу Сталіна вихваляв на всі боки а потім питає: - "В кого єсть какие вопросы?" Мій підняв руку: - "А какой в тебя вопрос, деточка?" - А я хочу знати скільки їх всіх там було. Ну той значить сказав, я не пригадую, 90 з чимсь, це я знаю, а він дивиться на нього, це вже мені потім казала вихователька з цього дитячого садку, дивиться на них. Той з пантелику збитий, що ж, а чому? - "Чтобы з таких людей не было ни одного доброго, не беру." А мене викликають: - Как вы воспитываете вашого сына? Це вам просто привела як приклад, як мусили люди бути обережні в своїй власній родині. Ще вас щось цікавить?
Пит.: А чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Безпритульних, безпритульні були, це я була ще студентка, тоді надзвичайно багато безпритульних було. Це були діти сироти, обірвані, комір від сорочки, тільки вже пасма висять, брудні. Ночували вони в каналізаційних трубах або десь в якихсь таких недрях, Господь його знає. Голодні страшенно, пригадую на Хрещатику була хлібопекарня, і в цьому хіднику чомусь був такий пайрик, слюда, що пропускала мабуть світло, я не знаю, так коли я йшла з універсітету додому мимо, то завжди на цьому пайрику сиділи діти, бо вона була тепла, а вони з знизу там і просили хліба. Ну часом як у мене був якийсь гривник, то я йшла пішки, це дуже далеко було, а не брала цього, трамваю, але купувала там хліб, розрізувала на шматки, виносила, давала їм, а пізніше якого це року було? Мабуть 26-го, може 27-го, я працювала з цими дітьми. Коли ми були студентами, то крім того, що ми виконували свою студентську роботу, ми ще мали так звані громадські навантаження, і ці навантаження ми мусили так само виконувати як і свою працю в стінах університету й мені дали навантаження організувати безпритульних дітей. Коло Дніпра там була така вулиця Старнобанницка. Я пішла туди, пішла, маленький будиночок, кропива заросла. Такою, вікон не видно навіть, попробувала ввійти в той будинок - не можна. Заперто. Походила, походила навколо того будинку, дітей ніяких ніде нема. На другий день я взяла зі собою книжку, це був твір Микитенка "Вуркагани," це якраз про цих безпритульних книжка була. Приходжу, сидять троє, це була осінь, десь накрали грушок, сливок яблучок і сидять і їдять, я сижу ніби я на них уваги не звертаю, тоді розгортаю книжку, один підходить: - "Тьотя, что ты читаешь? Кажу: - Книжку, яку написали про вас. - "Про нас?!" Кажу: - Про вас. - "Мить, йди сюда!" Той, значить, підходить. - "Слышь, книжка о нас написана.' - "Не врёшь?" Кажу - "Нет. Хочешь, прочитаю. - І почала їм читати. Вони сидять, слухають і я прочитала їм перший розділ, другий розділ - вони сидять, прямо аж тремтять, слухають. - "Прочитай ещё. Кажу. - Бачиш, які ви добрі, читать мене заставляєте, а нема, щоб мене вгостили сливкою або грушкою. Це ж berry, зразу. Ну, я вже ту сливу взяла, там в руках терла, терла, поки її обтерла, з'їла. - "От теперь, буду дальше читать - прочитала до самого такого цікавого місця - "Мне вже пора на роботу. - "Тьоть, прийди завтра й прочитаешь ешё?" Кажу - Прочитаю. - "А можна ещё ребять взять?" Кажу: - Можна. - І їх назбиралося, скільки в мене їх було, 62, при чому були різного віку, починаючи з восьми, кінчаючи вже кому було мабуть десь так 16 років. І кожний раз нові приходять, ну кажу що, будем читати далі? -Нет, сначала, сначала - а ті кричать: - Дальше, дальше. Кажу: - Ну, знаєте що, давайте, ми в цю хату заберемся. Таке же школа, ну, "пойдём в зту школу, там, неверно, єсть на чём сести," ну пішли значить. Відкрили якось там, і вони самі відкрили ту школу й самі ввійшли в неї. І от ми почали читати далі, а потім один день я кажу: - Ну, я вже втомилася, прочитайте ще хто-небудь з вас, а я послухала. - Мы ж не умеем. Кажу - Як ви не вмієте? - "Ну, знаешь, так живём, не умеем." - Та це ж, кажу, дуже легко навчитися. - А правда? Кажу: - Правда й от від цієї книжки ми прийшли до того, що можна вивчитися грамоти. Пішла в Відділ Наросвіти й кажу, що мені треба 60 букварів, 60 зошитів, 60 олівців, на мене дивляться, для чого? Кажу для школи. - Для якої школи? - Ну, кажу, ви ж мені дали організувати школу, я організувала. Переглянулися недовірливо. - "Ну, завтра вам принесут в эту школу." - Приходіть і дивіться, що повно дітей, і ось я з ними працювала напротязі року. Діти дуже здібні й мію з ними були найрізномантнішні, і хлопчики й дівчатка всі, одне дитя таке було понуре, потім його зпід тиню виняли, воно вішалося само, ну, але до школи ходили всі - всі приходили, бувало щось зі собою принесу туди, щоб якогось гостинця їм там дати, а який гостинець? Хліба шматок там чи що таке. Ну й вони були вдячні, накрадуть городини всякої, принесуть, покладуть мені під двері, я сміялася, казала, що мабуть одкупують мою працю з заробіток, хе, хе, часом картоплі принесуть і покладуть під двері. Ну, накінці учбового року, я настояла на тому, щоб прийшли від Відділу Народньої Освіти, на іспити. Вони прийшли, вони прямо не повірили, скільки то діти встигли за рік. - Ну, кажу, що треба їх десь цих дітей розсунути, це який це вже рік був? Це вже мабуть 28-ий рік, я в 28-му закінчувала університет і хотіла якийсь лавість з цими дітьми мати, тих, що старші взяли на заводи в школи фобзавуча, там де взуття шиють, там де шиють, там де шиють одежу, старших сім хлопців були взяли в арсенал там де, осталося щось п'ятеро чи шестеро малих, тих кудись, вони десь виїхали, чи між родини якісь чи що, я їм сказала йдіть до мене, віддавайте, бо втічуть, там в ціх домах був такий, знаєте, ну, не не дуже голодно жили вони, дуже незатишно було й діти звідти втікали, й знову назад ставали безпритульними, деякі приживалися, деякі ні. Отже це що я вам можу сказати про безпритульних. Ну, в зимку мені треба було спускатися з скелі Типо, так там уже стояли з санчатами й то зі мною, я сідаю на одні санчата й вони всі з криком, свистом, з ліком це школярі до школи йдуть й вчителька з ними, хе, хе. Потім тільки з одним я зустрілася в Харкові, він був матрос, поспішала на засідання літературної катедри, й трамвай вже рушив, а я вискочила, взяла за ці поручні, мене хтось з тих поручнів, ну, думаю, міліційонер і оглянутися мені якось аж неприємно, думаю хоч би хто не бачив, що зо мною сталося. Дивлюся, стоїть матрос, очі горять як свічки, стрічечки ці тріпаються на вітрі, Іван Зимлін: - "Не узнаёте." Кажу: - "Нет." То він мені зказав, а я забула вже за те засідання катедри. Ми з ним пішли, ходили щось кілька годин, сиділи в якомусь скверику, їли морозиво, й він розповідав мені про своє життя. Це був єдиний випадок більше з ніким після того не зустрілася, з ним сустрілася, це вам з педагогічної практики.
Пит.: Які вони були, чи вони були справжні кримінали?
Від.: Справжні кримінали, найбільше злодіїв було. Я прийшла, в мене ще була авдиторія, я працювала з жінками вантажниками на Дніпрі, й я пригадую, що за ту працю мені заплатили, й я прийшла так перший раз сюди, неприємно туди входити тому, що ви йдете, двері, замки відкриваються, ви проходите, запираються, йдете довго, й тільки ті замки за вами дзв'якують. Я прийшла, там так сидить так душ 20 може, ні, ЗО з чимсь було, я прийшла, поздоровилася, так в мене гроші були в п'ястику, я їх поклала на стіл, починаю з ними працювати. Ну, питаю хто грамотний, хто неграмотний а це треба було там ліквідувати неписьменність, неграмотність. Там були добре грамотні, але вони казали, що вони неграмотні для того, щоб тільки, хе, хе, піти на цю лекцію, хе, хе. Щось ми там з ними робили на дошці, потім із задньої лавки: - "Господа учителька - не "госпожа," а - "господа учителька, что такое? А ви знаєте с кем, кому вы помагаєте учить грамоту? Кажу, - Знаю. - Заключбнные второго Допра, да, но мы же не контрики - а "контрики" це контрреволюційонери - "а мы уголовники." Кажу: - Мне не мешяет, роли никакой не играет. Все люди, да ну вот вы деньги на столе положили, да, мне некуда больше положить" - а в мене правда ні кишені не було нічого, я так от, як отримала, я не думала що я отримаю ці гроші, отримала, так їх тримала, прийшла й поклала на столі. - "А мы ваши деньги вкрадём." - "Ну," кажу, "что ж, вкрадёте, а я на воле, то я ещё зароблю. - "Изволите неправильно разсуждать." Кажу - Чому? - "Наше положение лучше вашего, мы сидим й считаем, день прошёл, ближе к свободе, ещё день прошёл ещё ближе к свободе, а вы сидите й думаєте, а когда меня арестують, сегодня или завтра, хе, хе." Ну, під кінець лекції, підійшли до мене. Я ж їх не питаю, хто за що сидить. - "То так вы не боялись что мы деньги ваши вернём?" Кажу - "Нет, ежелі вам нужно, крайность, так я могу вам оддать, от." - Нет, ми сидим здесь, на государвстенном снабженни, хе, хе, приглядаються й смиються; но вот, а в нас тут к нам одну учительку прислали й в неё какая одна несчасная пятерочка. Так она её спрягала в чулок, но когда вона виходила, ми ей отдали." Все таки вони умудрилися, хе, хе, за ту "пятёрочку," - "Ну теперь конечно пошли мы воры, а сметем, вот в наше время воры были, харьковскую школу проходили. Очевидно в Харкові там у них був якийсь центр, хе, хе. Я кажу: - Ну, якже ви могли це робити, це ж кажу тяжко взяти, так,щоб людина не замітила? - Ну вот, сколько вы держите тетрядок в руке? Посчитайте. Я порахувала так щось було 32 чи 33. - "Нет, вы неправильно посчитали." Кажу: - Як неправильно? - "Пересчитайте! Считайте." - Двадцять дев'ять. Тоді знову: - "Нет, вы не правые!" Рахую, 31 зошит. - "Нет, неправильно! Посчитайте." Рахую тільки 25, і я ж стою, тримаю в руці, просто як фокус. Так що цікаві були такі речі. Пізніше я з одним зустрілася, він мені багато добра робив. Той вийшов із в'язниці, але продовжував красти, він був конокрад і не ховався від мене, казав: - Пару таких свиснув, аж земля стогніла, хе, хе. Але в них своя етика, вони свого завжди попередять, що там і там стережись, бо так, що мені було довелося працювати з різними людьми. Пригадую, як працювала з цими жінками вантажників, вони ж п'яні ходять завжди, ці вантажники, прийшли, сіли, там кімната була, починаєм працювати, являється один п'яний: - "Ти Мотька, что здесь сидишь? Мне обедать надо!" А вона, дивлюся, побіліла вся. А я кажу: - "Будьте добри, закройте дверь з той стороны. Ти, такой пяный, уходи сейчас!" - "А что тыи мне сделаешь?" Кажу: - "Я ничего не буду делать, но вот здесь стоит милиционер, он тебе сделает." А він не повірив, пішов, я двері на гачок, працюєм далі, а потім попросила, щоб там хоч пройшовся міліціонер близько, щоб вони бачили, шо я під охороною, хе, хе, міліції. Я кажу, що різні авдиторії були.
Пит.: Надзвичайно цікаво.
Від.: А тепер хочу вам показати цю картку. Бачите, двоє людей тримаються за цю штуку, вони нею так крутять. Тут у цій коробці два круглих каменів, тут насипається зерно, й це зерно перемелюється на муку. Ці два камені - разом вони мелять - звуться жорна. Ви ніколи цього слова не чули?
Пит.: Так, я чула.
Від.: Оце, значить, так, люди мають так мало хліба, що вони не можуть заплатити цим хлібом за те, щоб їм змололи, то вони мелять його ручно. Ну, за годину. Це мій свекор і моя сверкуха в селі, вони муку мололи тільки в себе на жорнах, не дивлючися на те, що була велика родина, бо свого хліба було дуже мало, через те в мене ця знимка, я хотіла вам показати, щоб ви мали в'явлення, але крутити ці жорна - це дуже важно й швидко їх треба крутити, шоб те зерно мололося.
Пит.: А коли це було?
Від.: Перед голодом - десь мабуть так 30-го року, 31-то мабуть, 31-го року.
Пит.: Чи вони були розкуркулені?
Від.: Ні, це була родина бідна, так що там розкуркулювати не було чого, але я подумала, що може ніколи не бачили. Я кажу, що це надзвичайно тяжка праця, надзвичайно тяжка. Я попробувала так хвилин 10; я думала, що в мене вже ні плечей, нічого.
Пит.: А Ви ще щось маєте читати?
Від.: Це я собі так намітила, що може ви будете питати про що-небудь. Коли я вам говорилиа про руйнацію господарства, коли була ця колективізація, то так уже як зібралися оці колгоспи, то справа стояла так, що в першу чергу колгоспники повинні були віддати скільки на них держава наклала податку хліба, а те що в них залишилося, вони мусили роздавати між членами цього колгоспу, але роздавали не порівному а роздавали на так звані трудодні, хто скільки днів працював і виходило так, шо скажім, де у родині дорослі й всі працювали, ну то вони отримають того хліба більше, а скажім, де родина з дрібними дітками і працюють тільки двоє - чоловік і жінка - а на тих дітей давалося щось дуже тонко. Потім треба було скотину якусь утримати, ну, корову то там вже так доглядали: корову тримали в хаті, бо боялися, щоб не вкрали, то корова спала разом зі всіма. А її ж треба чимсь нагодувати ту корову. Ви собі в'являвте які там санітарні умови? Так само порося, теж його в хаті тримають, і от ці фермери, хе, хе, так жили. Так, я вам кажу, в яких умовах, яке це село збідніле таке було нещасне. Уже після 28-го року, я на селі не була, була ще при німцях, де була німецька окупація. Німці колгоспів не розпустили, колгоспи вони залишили, бо це була зручна для них форма брати все для армії, але відразу люди почали багато садити городину, бо в колгосп ходили на працю всі, але городина була своя, садовина була своя, ну хліб також не дуже густо, а міста вимирали з голоду, Харків страшно голодав, десятки тисяч умирали щодня людей в Харкові при німцях, місто було зруйноване, коли ви йшли по хіднику, то тільки хрускотіла ця штукатурка, розбите шкло від вікон, бо то розбомблене було, потім підривні роботи були, це місто було зруйноване, а так, де глянете десь із висока, то бачите, де із міста ідуть, ідуть люди, ідуть на села з надією, що десь може щось виміняють, щось дістануть. Спочатку мерців ховали, зима була страшно люта, не можна було викопати яму, стали в сніг заривати, а потім просто на саночках відвезуть і так залишать, а потім уже люди не мали сили відвозити на саночках. То так, скажемо, живе в якійсь зруйнованій хаті, хтось із родичів умер, запирає хату на ключ і йде, шукає де можна десь найти такий куток де можна переночувати, от це такі ще були вмови. Німці не давали ніяких пайків, пізніше вони організували всіх спеціалістів і стали давати раз на день суп. Той суп був з якогось страшно вонючого м'яса, і там хтось їсть той суп, а за ним стоїть хтось другий. А тепер про місто під час окупації. Місто вимирало, бо коли відступала Червона Армія, коли більшовики відступали, то люди не могли дістати досить продуктів, бо багато продуктів було зіпсовано, а то видавали тільки на картки. А на картки, що візьмеш, який там пайок? А потім уже в останні дні почали роздавати потрошки продуктів, небагато, потрошки, але де зауважили, що хтось стоїть двічі в черзі то мусив бути покараний, такщо, не можна було запасти продуктів. А потім уже де прийшли німці, то можна було на базарах дістати мерзлого буряка, можна було часом дістати, це дуже велика вдача, як вимінять звичайно теж на одежу, на такі речі, зерно горіло, там жита або пшениці, пригоріло то, де горіли поля або де десь там горіли ці снопи, що там щось осталося то можна було дістати, а більш нічого не можна було дістати. Такщо, люди вмирали. Кажуть про Ленінград який вимирав, а Харків вимирав не менше ніж Ленинград, це щось страшне було, я не можу ніде забути ці картини голодної смерти знову були перед очима.
Пит.: Як голод в 33-му році скінчився?
Від.: Як закінчився той голод? Поля стояли засіяні, й був дуже добрий урожай, але збирати той урожай нікому було. Тому всіх людей з міста, крім заводів, які працювали на війну, гнали на поля і студенти всі на полях були і мешканців міста теж на поля, не кажучи вже про тих, хто десь працював в установах тих уже в такому організованому порядку, гнали на поля, звалася "уборочна кампанія." Ну, годували цих що йшли на уборочну кампанію так: кип'ятили воду, в ж ту воду трошки сипали муки, розбовтували і це була така їжа. А хліб убирати це надзвичайно тяжка праця. Ну в деяких місцях то були хоч ці косилки, а в деяких місцях треба було вручно косами, або серпами, о, це тяжко. Ну, звичайно, багато хліба пропало, а те що зібрали, то так у місті так де давали на ці картки, а села повимирали. То туди людей взяли з Орловської губернії, але вони не могли там жити, бо що ці хати в яких померли люди були неможливі, вони були такі смердючі, що вони там робили й вимазували їх у середині. І все й не могли ніде там жити. Так що повернулися назад, а потім уже поступово якось із роками почали, хто вцілів де в яких селах, то жили потім почали туди вже приходити інші. Приходили частиною, мені казали, я сама не була, частиною з Білорусії приходили, потім дехто з орловських там залишився, не всі повернулися назад, казали, що навіть дехто з татар був, не знаю де. Я не була тоді вже на селах після війни - я не була. Я була в Німеччині. Нас вивезли на працю в Німеччину, тоді ми були в Німеччині з 43-го року, останній раз Київ бачила в 42-му році. Весь центр міста лежав у руїнах; тільки шматки цегли скрізь валялися в місті. А в 43-му ми виїхали в Німеччину. Війна кінчилася в 45-му році.
Пит.: А чи Ви можете сказати, як великий голод закінчився?
Від.: Ну, як він закінчився? Закінчився тим що село вимерло, у місті люди ледве лазили, бо сил не вистарчало. Після цієї уборочної кампанії вже почали трошки відживати люди. Робітникам які працювали на виробництвах у місті з весни дали невеличкі дільниці землі і для городу. Часом треба було їхати годину або півтори потягом, щоб до того городу доїхати. Так що ми посадили городину, й такі культури скажім як редька дуже рано постигла, редіска всяка там, салат, це була велика дуже допомога, а вже як почалося, що квасолька там дала стручки, що картоплю вже можна було викопати, це вже була надзвичайно велика допомога. На селах теж вже посадив там хто живий остався городину, так що на базарах уже появлялася городина, вже можна було купити, але в нас вже був наш власний город, то ми не купували городину, вже була своя цибуля, своя редіска, пізніше картопля. Так що вже голоду не було такого. Наскільки вимирало населення того року свідчить, який це вже був рік? Сорок перший рік, у Харкові були школи в яких було що-осени ці перші групи, дві, три паралельні, а в 41-му році, коли навіралися діти віком з 33-го, з 32-го, то з восьми шкіл набрали всього для першої групи тільки 14 душ дітей, з восьми шкіл об'єднали при одній школі, можете собі уявити, це дуже такий цікавий показник.
Пит.: Це є більш політичне питання, але чому Ви думаєте, що цей голод був?
Від.: Голод був тому, що в людей забрали весь хліб.
Пит.: Так, але чому вони забрали, що вони хотіли зробити?
Від.: Що вони хотіли зробить? Хотіли примусити людей йти в колгоспи, це була голівна очевидно думка, бо це був штучний голод. Тут у Америці видавався журнал, видавала його католицька церква, звався він "Меркурій," і десь в якомусь із нумерів не знаю за який рік, потім цей журнал був скасований, бо там були всякі політичні такі питання, які мабуть комусь не по добилися; не такі як треба там була замітка, що 32-го року, вкінці 32-го напочатку 33-го року до однієї Італії з України було вивезено 22 з половиною мільйони, боюсь сказати неправду, не то центнерів не то пудів пшениці, тільки до однієї Італії. А скрізь хліб вивозився за кордон, отже хліб був, хліб був, але його не дали. Тепер, пашпортизація була тільки в місті, а село не мало пашпортів. А на залізницях розпорядження було, квиток продавати тільки коли покаже пашпорт. Отже фактично переїзд куди-небудь був заборонений, село не мало пашпорту, мало тільки місто, це люди були приречені на смерть.
Пит.: Чи був голод в Росії?
Від.: Я не знаю, я знаю, що їздили в Росію за хлібом з України, а чи був там голод чи не було, то я не можу сказати, там був дуже великий голод на Поволжі, десь зразу після війни, не пригадую в якому році, але там був голод від посухи так як у нас був на півдні України 21-го року. Я думаю, що там може де-небудь як був, але не знаю, знаю що на Україні був голод, а про Росію не чуть було про голод, не чуть було, що там голод. Здається їздили з України, ще хто міг, з осени поїхати поки ще видавали квитки на залізницях, і хто так уже бачив, що до чого йде, то здається туди їздили в Орловську за хлібом. І раз із Орловської населили на Україну. Значить там населення було, так що на це питання не можу вам відповісти. Знаю тільки, що це голод був штучний, якби не забрали всього хліба в людей. А що вони їли? Ви мене спитайте, їли кору з дерев, їли качани - товкли їх - соняшники - ви знаєте як він росте, оце стерло, воно є вже деревяне прямо, ці стебла товкли, їх різали, парили, їли, ну вже не кажу про такий delicious як кропива, кропиву, лободу це їли потім цвіт з акації теж їли, показували мені цей хліб, ну це все одно, що взяти шматок цегли.
Пит.: Я думаю, що це все. Дуже дякую.