Case History SW46

Anonymous female narrator, b. 1902 in Voronezh, daughter of mechanical engineer who retired to a khutir and died ca. 1906. Narrator and mother moved in 1917 to Kiev, where narrator witnessed the Bolshevik uprising at Kiev arsenal. Narrator provides eyewitness account of revolutionary period in Kiev, describes the persecution of the church in 1918 and the murder of Metropolitan Vladimir, and had a neighbor, Iurovskaia, who claimed to be the sister-in-law of the Iurovskii who was in charge of the execution of Nicholas II. Narrator's son, Sviatoslav, also takes part. In 1929, narrator married biologist and member of the Academy of Sciences, and they were sent to Central Asia, where they remained to 1933, then returning to Kiev, where she saw starving peasants. Narrator's husband was arrested as alleged English spy and sentenced to 8 years in Siberia. The interview will be of considerable interest to those interested in Kiev during the civil war.

Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В 1902-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: В місті Вороніж.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько був інженер-механік, але він вже не працював. То так мали там хутір, і тато мій раніше працював на заводі в Бердянському, а потім кинув і став на хуторі жити. Ну він помер коли мені було чотири роки. І ми трохи пожили там з мамою і переїхали до Вороніжа. В мами було двоє сестер там і мати хрещена. Мама продала хутір і купила в Вороніжі цілий такий комплекс домів. Досить добрий. І так ми жили там. До 17-го року. В 16-му році, мама продала цю хату, а тому що вже в Вороніжі нікого... Померла моя хрещена мати, а друга сестра переїхала кудись, і ми рішили поїхати на Кавказ. То в мами там три брати. Було два війсковиків і один горний інженер. Сестра рідна також за горним інженером була. І ми рішилі туди їхати. І вже наладували один вагон речей і відправили, встигли відправити туди в Тблісі, а другі вже стали накладжувати. Ну і почалися безпорядки. Це вже було - не знаю в якім місяці - може в вересні. Ну й сталі безпорядки в Вороніжі. І мама рішила їхати до Києва. Не знаю чому. Ну й ми приїхали до Києва 17-го вересня 17-гого року. Ми приїхали в Київ. Я ще ходила до гімназії. Я маю двоюрідну сестра так само. Вона до восьмої кляси, а я до п'ятої. Ну й жили. У нас були гроші, ті що дім продали. Мама купила "облігації свободи" Займали ми тільки дві кімнати. Будь-то життя якби було спокійне. І вже це було 18-го року, 19-го січня несподівано в ночі почалася стрільба. Це було перше повстання більшовиків-робітніків Арсеналу. А так, що ми жили на цій самій вулиці, то сразу ці постріли сразу почали летіти на наше приміщення. Вікна повибивали. Постріли були не тільки з рушниць. Син свідки: 3 артилерії також.
Від.: Артилерія била. Збила й дах й трубу, побила вікна. Я не знаю скільки це продовжувалося. Ми зразу там в кухні були. Син свідки: В підвалі.
Від.: В підвалі. Ми туди кинулися, бо всі вікна вже повибивали. І двері так само. Такий був шум від пострелів, що ми не чули, як двері парадні - вхідні, вони були досить добрі, дубові, дуже гарні - розбили, ми не чули. І вже як в кімнату нам розбили, то ми так само не чули. Син свідки: Тільки увірвалися так.
Від.: Увірвалася ціла зграя тих робітників. Почався обшук зразу. Син свідки: Більшовики?
Від.: Ну так, більшовики. Стали вибирать те, що потрібно. Син свідки: Подобалося.
Від.: Подобалося. До кишені клали і все. То ми так були налякалися. На одній стороні був цей Арсенал, а мешкання оце де ми були - мешкали люди. А тут все Арсенал just напроти нашого дома. Я бачила завжди ці майстерні. Син свідки: А прапорщики де?
Від.: А прапорщики були за стіною в нас, за парканом, з другої сторони. Син свідки: Перестрілювалися.
Від.: І вони тоді перебігали на цю сторону. На нашу сторону із хати в хату, з хати в хату, через двері, через двері, і так вони добралися до нашого дому. Бо ті також напевно відповідали. Гул такий був страшний, взагалі так було це несподіване. Син свідки: Прапорщики.
Від.: Ну так! Син свідки: Ну то ти й кажи ж мама.
Від.: Я не бачила нікого; я там і не ходила. Як воно називалося? Син свідки: Школа прапорщиків.
Від.: Школа прапорщиків називалося. Син свідки: Забулася.
Від.: Так, це перший чин офіцерський - прапорщики. Так! Тут за нашим парканом. І вони туди через наш двір уже були там. Через паркан чи як вони? Я не знаю як було, бо, що вийти неможливо було через ці постріли. Ну й потім вони захватали й почалися разстріли. Так! Куди вони заходили й бачили офіцерів і когось такого непідходжого - вони просто вбивали. Син свідки: Ти ж казала щось винесли потім і...
Від.: Не знаю скільки це часу продовжилося, бо що потім прийшов, знаєте, і не пам'ятаю. Ввесь час мінялася влада. То одні - то другі. Шістнадцять разів Київ перейшов із рук в руки. То гайдамаки та йще якісь. Навіть і не чула таких слів. Все таке було просто страшне. Ну й всі хто не приходили - ошуки й разстріли. Все комусь не подобалося. Син свідки: Німецька влада була.
Від.: Да! Німецька влада була. Я якраз бавилася на розі, може Ви знаєте таку ігру. Син свідки: Yo-yo таке.
Від.: Так з цим, таке на шнурку, так мотаєш а потім, вже забула. І я стояла на розі й бавилася, бо не було дерев, а в нас в дворі було трошки дерев -не було куди кинути. Я бачу, якийсь спів чужий. Іде якесь чи військо, якась група військовиків. Далі не знаю. І чужий якийсь спів - не такий, що знаєте. Думаю, що німці. Значить переменіпася влада. Гетьман прийшов. Ну не знаю вже скільки місяців був. Син свідки: Місяців п'ять, шість.
Від.: Уже навіть не пригадую, не пам'ятаю вже в якому місяці сталося. Не пам'ятаю зовсім. Син свідки: Це був квітень.
Від.: І після гетьмана знову більшовики, здається. От коли нашу хату розбили, то я вам казала, що нам не було куди дітися. Знайомих мало. Ми тільки три з половиною місяців як приїхали. Так нам предложила доктор моєї гімназії, де я вчилася, що в них є вільне приміщення в підвалі. Ми туда і переїхали. Там в підвалі жили. То вже 50 років тому, тяжко пам'ятати. Хто прийшов? Гетьман був. Ми вчилися і вчили вже в нас в гімназії вже була українська мова. Українська мова. Учителька нам викладала. Ми вчили її щось близько пів року може вчили. І гетьман відійшов уже не пам'ятаю як - чи з боєм чи ні. Не пам'ятаю вже нічого. Напевно. Більшовики приходили, без бою не приходили. Коли ми там були ще й були більшовики, як тільки поприходили, перший раз як води небуло. Мій сусід каже: -Ходім по воду. А коло нас недалеко - квартал - було іподром де перегони були. І ті забори були повалені вже і люди ходили, й прямо можна було йти до Лаври. І рішили йти туди воду взяти, бо пити не було чого. Води не було. У нас не відра; я взяла глечик і пішла. Пішла, приходимо до Лаври. Народу повно! Народу повно! Там в дворі був такий кран, що можна було воду набирати. Маса народу там і кажуть, що владику вбили. Син свідки: У 18-му році вбили владику. Владику Іларія.
Від.: Я той вже глечик тримаю, і народу, просто і до церкви. Всі йдуть до церкви. Дійшов я. Син свідки: Владика Володимир.
Від.: Владика Володимир. Просто забито. Загально війшла я в церкву. Уже він був одягнутий. Лежав і монах стояв і всі з прикладами. І я зараз пам'ятаю, я приложилася до руки - уява така була ж мертвий, він твердий. А думаю у нього досить повна рука була і рука з верху лежала. І я приложилася - така мяка, мяка. Мене так це здивувало. Я це до цих пір пам'ятаю. Народу було повно. І потім сказали, що його вбили. Навіть показували в якому місці його разстріляли. Там недальоко звідти поставили потім хрест, а потім забрали. Потім хтось ще прийшов. Без кінця хтось приходив. Це, знаєте, просто тяжко пригадати. Син свідки: У 18-му Петлюра й Денікин.
Від.: Петлюра й Денікин. Це вже було в серпні, 18-го. Здасться в серпні прийшов Петлюра й денікинці. Вони десь зустрілися, не знаю, на конях десь, загально денікинці. Син свідки: На Кірницях.
Від.: Так! Ну й ми сидимо. Коли більшовики наступали й Денікин був, то в наш дім попав вже восьмидільний снаряд. І це стіна перша, що з вулиці ми в підвалі жили, з вулиці, вся завалилася. А хата була один етаж і підвал. А там на горі жив священик. Старенький він уже - може йому 90 років було, й доктор була немолода. Син свідки: Хто та доктор? Донька?
Від.: Так! Його донька. Вона лікарем була в гімназії. І ще одна була друга, яка дивилася за ним і просили, щоб він зійшов у підвал, бо безкінцева стрільба була. Він нізащо не хотів! Вони просто на коліна аж плакали. Так привели його. Не встигли спустити і до нас як ударив того восьмидільновий снаряд. Це ж великий уже. І вся стіна рухнула з вуліци. А я потім як вийшла, дивлюся там де його кімната була, священика так якось стіна повернулася і тільки на цьому кінчику трималася і напевно тут чим зачепилася, а тут стояла. Навіть пройті не можна було. Завалилося і не знаю як чим. У нас там жив арсеналець, робітник. Там цей дім, а це двір, а там була маленька така, може три кімнати і кухня. Там був дерев'яний такий флігель. І там жив цей. Я його навіть не знала, й його донька була. Вона в сьому клясу в гіманзію ходила. Він приходить і каже: - Ви тут не можете залишатися. Нема де лягти, нічого. Ну каже: - Ходіть до нас. Там хтось прийшов. У нас піяніно було, піяніно виніс і потім деякі речі, а те нічого не брали, тільки ліжко взяли, щоб спати. І ми там пробули не знаю скільки часу. Пробули недовго. І мамина знайома прийшла і каже: - Ходіть до мене, мій чоловік був полковник. Ми думали, що напевно він заразом з Денікином відступив. Ми перейшли туди. В них гарне приміщення дуже було. П'ять, шість кімнат. Добре жили. А його не було. Ми сперше думали, що він поїхав, а указалося, що він не лишив. А в них там нянька. Напевно діти були. Вона вже стара була. Діти були може і в Києві чи під Києвом, і він туди, залишився там. Син свідки: Пересовувався.
Від.: Ну скільки ж часу можна? Так ми сушили картоплю, малоли, трохи муки, не пам'ятаю, навіть каву спекли йому. Також з того такі ліпишки робили, й вона носила. Що їсти нічого не було. Ну потім кожний день почалися обшуки. Тільки три години - вже чоботами стукають. Син свідки: Чотири години ноччю?
Від.: Три години ноччю. Кожну ніч як по дзвінку. Знаєте і колотять чоботами. Ну відкривали вони все: - Зброя, зброя! Якщо хтось лежить - все те по кишенях, все по кишенях. Розсовували. Син свідки: Це більшовики?
Від.: Більшовікі. Не знаю чому її чоловік той полковник пішов, що він мав, а в нього була бекеша. Такі офіцери насіли. Вони не ходили в сюртуках і не такого фасона як звичайна шинель, вона дуже тепла. А моя двоюрідна сестра висока била. Я їй може до плеча тільки. Вона висока така була, й вона її вмовила, щоб вона винесла їй цю бекешу за ворота, що там хтось візьме і щоб чоловіку. Я не знаю, це могли її заарештувати. Знаєте, навіть і до голови не приходило. Вона одягнула це, пішла, ну туди в місто, а міліціонер забрав. Слава Богу, що її не забрав. Ну прийшла вона вже без цієї бекеші. І ми вирішили, що потрібно іти звідти. Кожний день обшуки. Жах один. І мама знайшла рядом де ми жили перше як ми приїхали, що нам розбили дім, рядом, сусідній. Там знадвору, двох етажний, камяний Дім був. На горі всі вікна повибиті, а там значить мешкали. Був генерал також Снігуровський. Він там мешкав. Зробили і поскільки там дерева булі - як-то не розбили всього, тілько на горі. А дворник жив напроти в горі. Я не знаю скільки там кімнат чи що, а з боку було двоє кімнат с кухнею. Одна була довга така і шкла були там, а ця велика кімната там три вікна мала, і може дві шибки стоять. Решта - нічого. А морозу було. Якраз січень місяць, може 20 градусів целсія. Дуже мороз сильний. Дров нема. Топити нема чим. Ми приїхали туди. Стали всі вікна закривати. Кардоною та подушками. Було темно і все рівно все пропускало. Тільки шкло тримає. А це чим би не загородити деревом, чи що, все пропускало. Хтось дав нам пічку таких розмірів як ця книжка телефона, така на маленьких ніжках, де можна варити, один кружочок тільки. І там така труба вивідна. І цим ми огрівалися. Коли топиться і сидиш біля неї, то ще можливо, а ззаду все вода замерзає. Ходили ми по дрова, купували, може два кілометра. Якась дорога була і там по цій дорозі, ніколи там не були, якісь доми, просто з дощок. Там за Тургенієм, де Лавра, там. Там так оті доми розвалило в повітря. Ну й господарі вже не будуть відставляти цієї халупи. Ну вони стали рубати і люди почали приходити купляти. Там ми йшли, й за рубля вам наложать саночки. І ми почали туди їздити. Сусідка наша була Юровська. Тут жила така з донькою. Донька десь працювала. Чим вона? Машиністка? Я не знаю. Може мала 24, 23 роки. Я не знаю. Син свідки: Середнячка.
Від.: Так! Я не знаю ким вона працювала. І та стара також ходила кудись, не знаю. Ну, ми продавали й з цього жили. Мерзли вже так, і не так поняття як ми не позамерзали, не повмерали. Не знаю! Син свідки: Ну ти казала про Юровську. Розкажи!
Від.: І от ми пережили вже до Паски. Вже стало тепліше. Вже, знаєте, вже легше стало, вже не мерзли. Ну й якраз був Піст Великій. Ми так у церкві говіли, й тоді поверталися з сестрою. Шли ми вже. Причащалися і посповідалися. Прийшли додому. Там був один офіцер. Він відступав заразом з Денікином. Білий офіцер. І захворів на тиф. І там залишився. І прийшов у Київ. Його сестра там. А його сестра - моя сестра двоюрідна. Після того як її виключили с консерваторії, так вона устроїлася на працю, так називався "дім артистів." Вона там акомпанювала, часом концерти давала, на двух роялях грали. Вона там участвувала. І цього офіцера сестра. Коли він прийшов, вона з чоловіком приїхала. Він може туркнувся за когось, бо ні я ні мама його ніколи не бачили. Вони тільки мою двоюрідну сестру знали через свою сестру. Приходив. Навіть ми не знали що робити. Це ж жах! Прийшов офіцер! Більшовики же не знають. Заарештовують. Ми кинулися якраз де ми раніш жили. Тут де я стала зустрічати там же старик і старенька були. І стала просити може якийсь одяг. Ну вона дала мені там старенька, здається, сорочку, штани, жакет, і щось ще, й передягнулася. І куди його діти? Ну й ми згадали куди ми в село їздили. Там було поляков багато. Була польска церква. Син свідки: Костел.
Від.: Костел. І ми часом гуляли як виїжджали на літо. То він виходив і завжди любив поговорити. Син свідки: Ксьондз.
Від.: Ксьондз. Так ми рішили якось добитися до того ксьондза, може б він як поляк, щоби він його переправив якось. Ну й ми з сестрою двоюрідною поїхали туди. Зустріли цього. Він каже: - Приведіть його до мене, я його переправлю. Син свідки: До Польщі.
Від.: До Польщі. Ми приїхали і там був один знайомий. Він каже: - Я його відвезу. Він його відвіз і потім ксьондз його переправив, бо потім нам принесли записку від нього, що Бог благословить вас. Значить, він туди якось добився. Син свідки: До Польщі.
Від.: До Маріями дописався. Ми знали, слава Богу, що він доїхав. Ця Юровська стала хвастатися, що її чоловіка брат участвував у екзекуції монарха. Син свідки: Царя Миколу Другого.
Від.: Ну несподівано приходять. А в цьому будинку, що на вулицю, тобто в першому, то там генерал Снігуровский жив з родиною. Жінка, потім дівчина старша може років 16, як мені було, і хлопчик рік може вісім, бо ще вчився. Маленький був, просто якийсь урод. Я ще таких не бачила. Знаєте? Сірий він. Років йому п'ять було, але він виглядав як старичок якийсь. Голова маленька, ящур якийсь, просто не знаю якто так тримав. За ним нянька спеціальна ходила. Я ще їх не знала, а вже його нянька водила того пацюка. І прийшлі й заарештувалі цього. А цей паралізований був генерал. Винеслі його в кріслі й на розстріл вже знано було. Боже мій! Ота дворниця аж завила так страшно. Так, такий страшной був жах. Він виглядав як мертвяк уже. Його винесли. Ото впала в обморок дружина й так відлили. Ну закінчилося це. Потім здається, що вони його брата рідного. Це Сергій був, а то Євген. І шукали , а його не знайшли, той уже відступив, так цього вже нідочого, паралізованого. Син свідки: І забили його?
Від.: Так! Забили. Розстріляли. Так, що залишилася ця родина фактично на руках цієї дівчини. Бо мати нічого. Жили добре, прислуга була, денщик помагав все завжди так все як знаєте денщики, так, що вона до нічого не привикла робити. І все це. І нещастя! Треба ж годувати, а їсти нічого! Треба ж щось продавати. Син свідки: Скільки років було цій дівчині? Доньці?
Від.: Доньці? Років 16, як мені. Так! Ну, що його робити? Тепер приходить якось дворник і каже так потихенько: - Це Юровський, ви спасайтеся, бо приходили комісари якісь і питали з чого ми живемо. Ви знаєте нам прийшлося тікати. А чому дворник сказал? У нього троє дітей було маленьких. І їм то зимно, а мама найшла якісь тряпочки, пошила їм оті рукавички, якісь чипчики поробила з таких кусочків. Люди відчувають добро. І він прийшов і попередив нас. Ну й тоді вечором, Боже мій! Куди? Які речі можете взяти? Син свідки: Білизну. Так?
Від.: Ну так! Білизну. Знайомі які вчилися разом в гімназії стали сюда-туда здавати оті речі, а самі тікали. Тікали ми. Раніше ми їздили. В місті були ми ввесь час. Так ми їздили. Син свідки: В село.
Від.: В село таке, поселення було там. І туди багато їздило і нас брали, і ми потім вже туди самі їздили. Сорок п'ять кілометрів від Києва. І ми туди виїхали, й зустріла колись давно - ще мама малою була - там рядом хутір був і одна родина жила. І там дівчата були. Ну дівчата старші вже. Мама ще була малою, а та вже одружена була і потім десь зустрілася і не знаю де вона зустрілася з нєю, що вона знала, то втікала. В Одесі вони жили. І вона вже одружилася за військовика. Той був полковник. І полковника забили в Одесі. І вона втікала з двома доньками. Син свідки: Хто забив його?
Від.: Більшовики. Хтось знайомий чи родичі були в селі там. Називалося Звінковоїж, село таке. І вона купила там собі маленьку дачку таку. У неї дві доньки дорослі були. Одній було вже може ЗО, а може біля 30-ти, а другій 25 було. І ми їхали до них. Вони покликали нас, і ми в них прожили не знаю скільки. Робити нема чого. Добре що я з дитинства навчилася шити, на ляльках. Як я так довго бавилася лялькою і шила. Я навчилася шити на ляльках. Знаєте? Просто, ми виїжджаєм, біжимо з Вороніжа, а мама хотіла залишити мої ляльки. Така була лялька, а я таки її підняла, мама просто розсердилася: - Що ти з глузду з'їхала? Що ти тут! Берем те що потрібно тобі! Ну все таки я оту ляльку взяла. Я на ляльці цій навчилася шити. Спершу ляльці, а потім на собі, потім на всіх шила. Син свідки: І для других шила?
Від.: Так! Ну ото потім для других. Так і коли ми втікали, то я в той час побачила бабу українку, яка одружилася і яка вже не може коші носити, а вже на те надівала... Син свідки: Очіпок.
Від.: Очіпок такий. І я навчилися очіпки робити. Знаєте, да ще з такими расами. Заказів були в мене повно. А мама їздила на базар єврейский. Люди все і давали, бо їсти нема чого. У деяких нема такої речі, а залишилися куски таких обрізок матерії. Мама мені купляла. Я це шила що виходило то сорочечка то платтянце, І то більше оті очіпки. Син свідки: А чому ти робила? Ти що? Міняла за їжу?
Від.: Ну, мама міняла. Син свідки: Ага! Ну так.
Від.: Мама ходила. Син свідки: Гроші не ходили?
Від.: Гроші ні. Які там гроші? Отаке було життя.
Пит.: До якого року?
Від.: Це було вже після 20-го. Поляки прийшлі й пішли. Вони хотіли ще розбити й оцю водокачку, щоб залишити місто без води, але народ відстояв. І от більшовики вже були.
Пит.: Ну добре! А як Вам жилося післа того?
Від.: Післа того - погано. Потім жили тільки на тому, що можна було обміняти. Ніхто не працював; на працю було один раз устроїлися. Я якраз пішла в село с мамою. Ми там щось виміняли, щоб щось принести. Син свідки: На що Ви міняли? На їжу?
Від.: На їжу. Все тільки на їжу. Що там можна взять? Може рушник, може щось друге, міняли. А там проводили вузькаколійку. Син свідки: Це залізниця?
Від.: Залізниця, так тільки не широка, а вузеньку, й маленькі вагони їздили туди й очищали там ліс і його зрублювали й треба било корчувати. Син свідки: Пні.
Від.: Пні. Туди устроїлися, а мене не було. І моя двоюрідна сестра записалася, а говорять, що вже більше й не записують. Стали просити. Вона каже: - Мою сестру запишіть. Він і записав. Так її призначення було Васільковске й мені теж записали Васільківске. Ну там на це я не звертала уваги, бо багато людей, другі родини собі поперемінювали. Син свідки: Чому?
Від.: Від більшовиків втікали з Києва. З Петрограда маса чогось, хто в селі був. Повно! Малярі, артистки. Тьма! В кожній хаті мали. Все набите, людей зі всіх кінців Росії, все втікали від більшовиків. Син свідки: І прізвища міняли тепер?
Від.: І прізвища. Навіть міліонер ще там. Я забула прізвище. В них завод чи щось таке був. Я забула яке прізвище - так само змінив. Думали, що зміниться. Ніхто не вірив, що більшовики затримаються. Ніхто не вірив. Думали, що то тимчасово. Тоді ми стали їздити на працю. Такі вагоники давали, і ми викорчували пні. Син свідки: Пні?
Від.: Пні викорчували, очищували для рейок і там укладали. Декілька місяців ми там працювали. Потім вже закінчилося. Син свідки: А вам платили за це?
Від.: Платили, платили. Син свідки: А чим платили?
Від.: Грішми! А чим же могли платити? Син свідки: А кормили?
Від.: Ні! Хто ж там кормив? Ну а потім це вже закінчилося, і вже праці не було - тільки цеглу звезли. Називалося те... Син свідки: Артіль?
Від.: Де лісопилка є, то там така хата є. Син свідки: Лісопилка. Так.
Від.: Ні, не лісопилка! Тартак! Син свідки: Тартак.
Від.: Тартак. І там якусь цеглу звезли й поприймали цеглу очищати. Я і двоюрідна сестра пішли туди цю цеглу очищати. Це жахливо. По перше горяч! Все ж відчиняне. Це дошки. Все так накалялося. А літо було. Горяч! Так жахливо прямо. Так, іще брудна праця, бо що Ви щищаєте ці цеглини, а там глина чи що. Син свідки: Зі старих домів? Так?
Від.: Я не знаю звідки вони привезли. Я не знаю. Здається три тижні працювали, а потім покинули. І так пити хочеться. Береш воду - качаєш. Вони напевно чимсь змазували якимсь жиром чи що. На блювання тягне. Прямо жах. Ми йшли й там були такі поселення - ставок такий. Ми зразу йшли до ставка й купалися, бо ви не можете в такій пиляці бути. Порох прямо в лице, й були покриті цілком. Да й ми там купалися, передягалися, і йшли додому. Таке життя було страшне Син свідки: Під Києвом?
Від.: Ні! Це була станція Матавіловка, таке поселення. Там і школа була. Ще достала я кімнату. Займалася з двума дівчатами. По-француському й по-німецькому з ними займалася. А моя двоюродна сестра там устроілася. Там ще було маєток такий невеликий. Здоровений сад і прекрасний дім. І там дві сестри були. Батьки напевно померли, бо старшій було може років ЗО а молодшій було може 22. У тієї наречений був. Поляк. А ця, та дівчина була. І вона співала. У них рояль був. І вони мою двоюрідну сестру до себе взяли. Акомпаньювала та, співала та, таке от. Потім вони теж втікли. Син свідки: Куди, мамо?
Від.: Напевно я думаю, що в Польщу. Може. Бо цей ксьондз, устроїв був. Бо цей наречений був поляк. Я думаю, що вони десь зникли - куда я не знаю. От так життя було жахливе ввесь час. Їздили ми з мамой ще. Міняли, так само. Раз поїхали міняти, а завалився товарний вагон. І там красноармейци зверху, а спекулянти говорили - хто їздив міняти, там під низом. Я залізла й мама. Сіли й так в край прибито щось, а дошки так лежать, де Червоно-армійці, тут лежать вони так, і ввесь час потяг їде, а він туди-сюди, туди-сюди. - Мамо я боюся, що це звалиться! Ой я боюся! Мама говорить: - Де ж то воно звалиться? І все. І дійсно! Вночі несподівано. Я нічого не бачу. Темнота. Обидва перекинулися. Я рішила, що потяг зійшов з рейок. Син свідки: 3 рейок?
Від.: З рейок. Ну й ніяк. Хочу встати й не можу встати. Знову валюся. Думаю що таке?. Шум піднялса. Це Червоно-армійці повирізали. Де? Що? Стали піднімати ці дошки. Добре що нікого не вбили. Вони как як з одного краю сковзнули. Здорово мені по спині вдарили, але без наслідків. І ми так доїхали з мамою до Козєлійця. Син свідки: Це містечко?
Від.: Ні, це не містечко. Це була станція така. Син свідки: Залізнична.
Від.: Залізнична станція. Ну не маленька. Так туди ми з мамою там зупинилися. І почався зливний такий дощ. Ми сидимо в тіх знайомих, мамині знайомі. Ми зустріли, її чоловіка розстріляли й вона одружилися. Знала його майже від дитинства. Син свідки: Робітник.
Від.: Робітнік, так. Він уже не робітник а службовець. Ну той сусід був її. Вона маленька йще була. Він еї знав, і щоб її спасти, що вона дружина офіцера, він одружилса с нею. Каже: - Як будете мене любити, захочете моєю дружиною бути, то ви мене знаєте добре з дитинства. То знаєте я для вас буду таким другом. Буду вас захищати. Да! Так, ми там пробули напевно 10 днів. Там цілий час був дощ, немає куда піти, то почала шити. На мене вже накинилуся. Із трьох переробила плаття, бо матерію як ми приїхали в 17-му році в Київ, то вже не можна було купити. Чому? У Вороніжі йще було, а тут - нічого вже. Так, що я завжди працювала. Це від мене спадало. Ляльки мене спасли.
Пит.: Як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові? То ж який рік? Уже ліпше, бо так само продавали речі. Сестра десь моя двоюрідна, десь вона ж. Вона працю мала. Який рік то був? Я не пам'ятаю. Син свідки: НЕП з 23-го до 27-го був приблизно. До 29-го.
Від.: Двадцять другого. Син свідки: Двадцять другого року тоді ще ні...
Від.: Щось, щось ми робили. Мама померла 22-го року. То я вже мала тільки сестру. Сестра нічого не вміла, знаєте. Не вміла ні шити нічого, тільки грати і ось дайте їй якусь чашку, або вона вам казку напише таку що... Ото завжди в гімназії брали, її праці все залишали в гімназії. Такий талант мала. Так що вона такого нічо не робила. Десь вона якусь переписку вела. Син свідки: Секретарка, щось таке.
Від.: Почекай, почекай! Ні, ні, ні! Вона поступила, її встроїла теж одна донька генерала. Вона змінила прізвище своє і устроїлася в дитяче ясло. Ясли дитячі чи дитячі садки був такий, її встроїла вихователькою музикальною, щоб вона щось грала їм там. Марш, вони ходили, співали, знаєте під акомпаньямент піяніна. А я шила. І потім то робили. Голод! Щоб ви не платілі... Голод страшний був і тоді палили книги, святі писання в школах релігії, все горіло. І там був старенький вчитель Він говорить: - Хочете купити книжки оці? Дешево на фунти чи на пуди продавалися. І ми взяли. Хтось сказав, що робити оці... Син свідки: Мішки.
Від.: Мішки. І ми стали мішки робити.
Від.: Так розкладається, тут склеюваетса, потім береться так. Вечером робили, за ніч сушили. Син свідки: 3 ціх книжок, так?
Від.: Так! А потім, то настоящий мішок. Ми ото на базар носили, бо паперу не було. Син свідки: 3 святого писання.
Від.: Так! І все ото вони брали. Потім ми вже інше робили. Там кондитерська фабрика була. Так ми вже для них... Заказують такого розміру. Син свідки: Маленькі.
Від.: Сто грам брали чи по скільки. Так маленькі робили, а тоді робили такі. Різні. От так переживалося. Потім переїхали. Сестра моя двоюрідна ще залишалася. Переїхала в Умань, а я в Київ переїхала.
Пит.: В якому році?
Від.: Це був рік 25ий, а вона - сестра моя - пізніше переїхала з Білої Церкви в Умань. Там завідуючий яслів був. Її брат був у Умані чимсь і сказав: -Переїзди сюди і бери собі скільки ти хочеш спів-робітників, і щоб організувала там вона ясла, бо вона вже має практику. Так що вона забрала мою двоюрідну сестру і свою доньку. А потім я вже не знаю. І кожний рік вона приїздила до мене до Києва for vacation. Син свідки: Вона там легше жила в Семенові?
Від.: Ну то в Семенові. Ну то вже вона їдження мала. Вона їдження мала. Скільки платили їй не пам'ятаю. В 29-ом, при кінці, попали на заслання. Син свідки: Ну а тепер розкажи про тата. Тато був вчений. Коли з 27-го пішло все.
Від.: Так, в 28-му одружилася з Святослава батьком. Коли я за нього заміж вийшла, він був в цукрові промисловості. Працював і викладав у політехнічному інституті. Читав лекції по ентимології, біології, так. Син свідки: А в Академії Наук?
Від.: А в Академії Наук, він уже працював, а потім перейшов зовсім у Академію Наук, а там його зняли вже. Син свідки: Ну почекай! Чим же він був? Скажи!
Від.: Завідувач хемічної лябораторії. І він був доктор агрономічних наук. Син свідки: І це ж називається senior scientist по-англійському. В хемічній лябораторії. Так перекласти.
Від.: Ну, він продовжував читати лекції в політехнічному інституті. Сперше звідти зняли з праці. Це був вже 28-ий рік, а в 29-му році почалися арешти, почалися заслання. Син свідки: Інтелігенцію.
Від.: Все таких з вищою освітою. Ну й ми попали в Середню Азію. Син свідки: Послали на заслання - не попали!
Від.: Ну так! Вислали в Середню Азію. І там, знаєте, і окрай нам показалса. Все є. Що хочеш - купи. Хлібини оттакі. Чогось вони, як вони випікали я не знаю. Туркмени цього хліба не їли. Син свідки: Ми серед мусульман жили.
Від.: Знаєте, купляли. Це беруть хліб, бо, здається карточки були, але досить давали й верблюдам давали. Самі не їли! Вони самі собі робили таке. Я колись пішла. Син свідки: pocket bread, здається, по-англійському. Вони їли тільки pocket bread.
Від.: Чоловік раніше виїхав, а я потім виїхала. З трьома дітьми виїхала. Святослав маленький був ще. Один з половиной рочку був, і чоловіка син був. Йому було вже 11 років. Так! І Боже, я приїхала тому, що так була настрашена, так боялася більшовиков. Навіть не знала на що ж я їду. Чоловічок так само не мав праці. Його вислали, а праці він немає. Він тільки указав де куди мені звернутися, як я буду писати. А я багато чого попродавала. Потім позаложила, навіть заложила свій теплий плащ, їхала зимою, їхала в літнім плащі. Син свідки: Це в ломбард?
Від.: Ломбард. Син свідки: В pawn shop.
Від.: В pawn shop. І віддала сестрі чоловіка одній, другій, і потім від хрещеному батькові. Дружина так само взяла, що вона буде платити ті... ті... як то? Син свідки: В pawn shop платити, щоб не забрали речі.
Від.: Щоб не забрали речі, значить. Син свідки: В ломбард.
Від.: В ломбард. Так! І переїхала я туди, і там тоді трамвая ніякого цього не було, а тільки візники були. Він возить, возить, нема ніде. Якийсь з'їзд і все зайняте нема ніде. От таки, мені прийдеться до того мусульманського священика. Син свідки: Мулли.
Від.: Мулли. До мулли. Побачив, що з дітьми. Він пустив мене. Ну пустив мене в кімнату ніби то таку, все в карпетах, знаєте, все в карпетах і така здоровенна течка кругла була. Так! Не знаю скільки. Тиждень була? Так! На другий день я думаю треба мені відшукати чоловіка. Я думаю. Пішла по адресу де це він мені сказав. Там при станції "Контроля Ростин" була така установа. Так! Я іду. Вийшла на вулицю, думаю що таке? Взагалі краса! Мороз, знаєте. Там мороз був, померз тоді мигдаль був там, якісь такі овочі, що позамерзали. Такий мороз перший там був. Я виходжу - краса! Небо голубе, все. Син свідки: Гори.
Від.: Гори, ті в сторону Ірану. Син свідки: Іранський кордон там близько.
Від.: Іранський кордон. Син свідки: Кілометрів скільки?
Від.: Дванадцять. Так! Красота, знаєте. І якась музика. Слухаю, що така за краса, ну? Що то? А це караван ішов і в них різні, еліта, керівник, віз окрашений. І в нього дзвіночок висів. І в других так само. І це здали з'єднання цих дзвінків - якась надзвичайна музика. Так! Ну я пішла, знайшла чоловіка. Там коли він приїхав, то він знайшов своїх приятелів з якими вчився і потім які в нього практику брали. Так, що він там десь у когось жив. А праці не було. Ну потім може через місяць чи через два - ота сарана. Чоловіка зразу мобілізували його на працю. Син свідки: Це вже в літі? Так?
Від.: В літі, так. Ніт! Ні в літі. Через пару місяців. То швидко стало найшли хмари сарани. Так, а я жила в того може днів 10 у перса. І він мені знайшов приміщення, теж у перса. Син свідки: Бо там місто розділено на native і на європейське.
Від.: Ну і здоровенна кімната. Вона одна їще навіть не знаю може як чотири ці. Така громадка. Карпети в них. Підлоги нема деревяних, а вони глиною все це змазують, а потім карпети в них кругом. Карпети є, і до того йще така вузька кімната. І там жила я. А потім досить долго. Ну, що там погано було. Дуже добрі люди, знаєте, такі добри, такі чемні й діти там. Як у них ото батько старий чи дід уже, дід і внуки були. Вони зараз, щоб я ішла. Вже починають старці в них, десь сідають, так хлопають і хлопчики танцювали. Я не бачила, щоб дівчина танцовала. Хлопчики танцовали. От таке то. Так! І що там по цій вуліци приходив завжди караван. І ось караван пройде - то цілий день, днями пиль не осідає. Дрібна як мука, знаєте, таке, що нема спасіння. Я вже мочила, попрала й вішала, але нічого не допомагало. Потім вже як чоловік уже улаштувався там, ми стали шукати приміщення і знайшли на другій зовсім стороні. Вона була як називається, жінка жена командира полка. Син свідки: Вона вже вдова була.
Від.: У царський режим. Вона ж вдовилася давно, й донька її бідна вдовилася, і вони жили з внучкой. І ось у них ми знайшли приміщення. Дві кімнати й така передня. І там жили ми. Була всього перша. Я прийшла в лавку і хотіла 100 грам манни - крупи хотіла. А вона на мене очі витріщила, навіть не розуміє як то 100 грам! То там сто грам я могла взяти, більше неможна. Син свідки: У Києві.
Від.: А там можеш пуд взяти. Скільки хочеш. Син свідки: Значить там голоду не було.
Від.: Там не було ніякого. Що там було тільки ліквідація. Ось магазини були. Облоги, чудні облоги, цікава шкіра, все прекрасні речі. Оті все закривають і заберають оті речі всі. Син свідки: Більшовики забирають?
Від.: Все то для більшовиків. Ото все закривають. Син свідки: А їжа була?
Від.: А їжа була. Син свідки: Скільки хочеш?
Від.: Тілько потім із м'ясом було гірше. Син свідки: Але голоду не було?
Від.: Голоду не було. Ні, ні, ні, ні. Голоду не було.
Пит.: А як довго Ви там були?
Від.: Чотири роки, чотири роки. З 29-го. Син свідки: З 29-го.
Від.: До 33-го десь. І ось все з цукром напевно було трошки. Ну там дині такі були, знаєте, дуже солодкі, й вони різали на три й заплітали як кістку, й в'ялили. А купали ми, раніш трошки води доливали, воно все рівно робилося як повидло. Повидло. Потім кишмиш там. Так, що ви можете заразом з чаєм, з кишмишом. Солодкого такого не дуже то страдали від того, що солодкого не мали. А м'яса. Стали ми жити зовсім коло Кішлякадзе. За парканом у нас уже були туркмени. Син свідки: Мусульмани.
Від.: Мусульмани. Так! А паркани там високі такі. І ми там жили. Там заріжуть верблюда, й потім хтось біжить до мене і кричить: - Мама, мама! Вони все "мама" називалі. - Мама, мама, мама йди, йди м'ясо! Так я покуштувати верблюдів м'ясо йще лікар до нас ходив, росіянин один. Там напевно він жив. Не був вислан, а просто давно вже там був. Бо там полк стояв російський. Мати була росіянка його. Ну й я йому ще доставала, бо напевно м'яса вже не було. Так! Син свідки: А чому тобі говорив, чому він туркменин?
Від.: Ну вони, ото це, я там брала молоко, він - туркмен - приносив молоко. І уже вони знали. Прибігають і бачуть, що я шию і говорять: - Мама, мама баранчук для хлопчика. Значить, щоб покроїла. Ну й я покрою так, що вони ото знали й ото й прибігали якщо, що-небудь таке. Потім я подружилася там з однією. Там оркестра симфонічна була добра. І вона грала на піяніно. І подружилася зі мною. І ходили ми міняти яйца або що-небудь б таке. Ідемо. Син свідки: А за що Ви міняли?
Від.: Не! Купяли за гроші. І ми з нею ішлі раули так, тільки виучили два слова "іт йок" як казати "собаки нема," бо там собаки такі там. Син свідки: Що там великі собаки? Так?
Від.: От такі прямо собачище як не знаю. Син свідки: Телятка там?
Від.: Так! Боялися ми і я ото питаю: - Яйца там є? - і там нам продавали. А там відносилися дуже зле до цих; посилали нерськ, щоб вони вчили дітей, їх виховувати. У них такі люки були такі, й тут дірка, то якщо мочиться, то це просто здираєтся все. Син свідки: Ні пелюшок - нічого.
Від.: Мені казали, при нас не було, а вбивали цих нерськ. Потім присилали інженерів і робітників дорогу будувати. Вони також убивали. Інженера й то прямо зарублювали на куски. Син свідки: Там же партизани були.
Від.: Там був партизан Джамбул його ім'я. І коли ми вже виїздили, то той, який мені молоко носив - Куй - каже: - Ти не бійся. Бери тоді дітей, чоловіка й іди в аул. Тебе ніхто не видасть. Син свідки: Це до мусульманина. А то партизани приходили.
Від.: Партизани приходили. Вони приходили так: у роді їдуть на ослах, а вже перерізані телефоні проводи. Приїжджають в поліклініку, доктора беруть, purse беруть і цей матерія л для... Син свідки: Операцій.
Від.: Для операцій, те що потрібно. Ну й вивозять їх. Зав'язують їм очі і вивозять. А потім через кілька днів привозять назад. Привозять і так ніколи нічого не трапилося. Ну так! Їм потрібно це. Вони операції, ранені може хтось. І ми коли вже виїжджали в 33-му році, вже друге. Як перше їхала сама через Москву, Ташкент, Самарканд. Назад ми їхалі вже через Красногорськ, це Каспійське море і через нього до Баку. І коли ми їхали до Красноводська, несподівано потяг зупинився і двоє доб стояв. Ніхто не знав чому, що таке трапилося. Що таке? Ніхто нічого не каже, ніхто не питає. В темноті стояв. Так! А потім поїхав і воно вийшло, що то Джамбул з партизанами приїхав. Він залізницю розібрав і стояв; нічого не сталося. Син свідки: Басмачі називалися.
Від.: Так! Басмачі так називалися і наладували, й потяг приїхав. Приїхав до Красноводського. Син свідки: Ну а ти скажи, що тобі ж не писали, що місто на Україні.
Від.: Нічого не писали. Зі сестрою, посилала її матерії наскільки бигідно буде. Син свідки: В Туркестані.
Від.: В Туркестані. Я купувала і сестрі потім, що там нічого не можна було дістати в Києві. Так я купляла на суконку та й висилала їй. І вона ніколи не писала мені, що голод. Вона думала, що тут голод і в нас. Ні в'являла, що зовсім друге життя. Коли ми уїздили вже мого godson-а заарештували. Я бачила. Ой жахливо просто було! Уже темніло. Він ішов. Вже не пам'ятаю скілько у нього чи дві жінки було чи більше, маленька така й теліжка, й якісь такі вузлики лежать, знаєте, малі. Значить тих висилали напевно десь на Сибір. Ну там вони і загинули. Бо там зимно, а тут горяч ж. Син свідки: - Мамо! А за їжу. Як на Україну Ви їхали тоді, зі собою щось взяла?
Від.: Коли вже ми знали, що ми їдем, я накупила там риж була. Все пам'ятала, що в нас рижу нема. В всякому випадку везли речі помало; так я набрала там риж, насушила помідори. Знаєте, яким способом? Я їла помідор і думаю, что то тако? Не знаю куди пішла, а половину залишила - навіть не пам'ятаю де чи на паркані чи десь - так залишила. Приходжу, що я то половину тільки з'їла. Де ж мій помідор? Нема! Нема, нема. А дивилюся прямо, він труситься. Така спека була! Син свідки: То пустиня - Каракум.
Від.: Він засох, знаєте? Син свідки: А ти скажи яка температура була.
Від.: Температура, я не скажу, але яйце можна було спекти-така горяч. Ну суха, вологості не було. Знаєте, суха спека. Я перший рік то так страдала, що жах один. Не могла спати. Кругом комашня маленька, її не видно. А так жиґало -жах! Як лягала спати брала ніж і щітку. І як починає, особливо ноги. Як починала то ножем, а потом б'ю щіткой. Просто жах один! А потім стала виходити на такий потічок, потік маленький, струмок.
Від.: Ото спеціально зроблено, виложено. Син свідки: Irrigation.
Від.: Виложено так й іде. І потім пускали по черзі. Бо тут наприклад двір, а тут шлюз. Закривають воду, а тут відкривають, і вода не йде туди, а йде під двір. Син свідки: На цей город іде.
Від.: На цей город. Город все поливає, поливає, стоїть якісь години, прямо наповняєтся, а потім закриваєтся і пускається далі. Так я бувало поперу й візьму кину в воду. Нікого нема, бо за нами ще одна біла жила, але з двома дітьми. Також мабуть вислана. І потім вже аул. Син свідки: Мусульмани.
Від.: Мусульмани жили. Так я візьму намочу, викручу, обвернуся, ну на 10 хвилин - вже висохло. Ой, як я мучалася! Я горячі взагалі не переношу. Син свідки: Мамо, мамо! Хвилинку! Ти розкажи про це.
Від.: Тепер, коли ми приїхали в Київ до сестри чоловіка, було приміщення. Син свідки: А на станцію спочатку!
Від.: Так! Приїхали, на станції почали вивантажувати, то що зі собою брали. Два коша або валізки були й які то пакунки. Підходить якийсь чоловік і відкриває свій якийсь значок. Син свідки: Значок показує.
Від.: А лахи виглядають і щоб відкрив ці речі. Відкривав він ото і питав мене: - Що то? Я кажу -То-то, то-то, то-то. - Та він відкривав і викидав все. Син свідки: На підлогу.
Від.: На перон. Просто викидав все. Син свідки: Викидує просто так.
Від.: Потім, подивися, так порухав, потім іще другий, іще те саме. Син свідки: Викидав на перон.
Від.: Ну, викидує. Ну стали потім збирати. Знайшли якогось візника й приїхали до сестри чоловіка. Там бачу, що голод. Я говорю: - Що ж ти мені нічого не написала? - А я, каже, думала, що в вас так само. Я кажу: - У нас все було там. Там не то, що 100 грам. Хоч пуд бери. Що хочеш, бери. Ну, все рівно, що то є, є що заменити. Син свідки: Хліб був, риж був.
Від.: Хліб був, рис був. Син свідки: Кишмиш.
Від.: Кишмиш був, різні крупи були, так багато чого було. Все було. Син свідки: Нормальне життя.
Від.: Тільки з м'ясом було тяжко. Потім вже не знаю. А потім вже може менше було, я вже не пам'ятаю. Ну в всяком випадку - ситі були. Попросту голод. Всього мало й хліба не вистарчало. Черги певно з ночі починаються в другій годині ночі, й всю ніч стоять, щоб хліб дістати, бо інколи не вистарчало. А вас несподівано може хліб закінчитися. А ви ж там записані. В другому місті ви не можете купити хліба. Тепер, на другий день - це вже день прийшов, ви, якщо ноги не витягнули, талончик вже пропав. Він уже не існує. І от в такий спосіб. Боже! От бідні діти! Ви знаєте, батьки працюють. Дитину пошлють. А як він хліб дістане, його по дорозі візьмуть і заберуть. А вдома б'ють його за те, що він хліба не приніс. Жах один! Як згадую як кошмар якийсь. І всього помалу не стало. Приїхали. Що хліб не можна. Взагалі всього так мало. Пусті магазини. Майже нічого нема. Як що привезуть... Син свідки: В місті?
Від.: В місті, це в місті. Син свідки: В Києві?
Від.: Ні! Ні! В місті це було. Потім ми переїхалі в друге місто. Вже то в сестри будем жити. Поїхали в друге місто. І там блище було. Зі сел приходили селяни, відкрили вже комерційний хліб і стали по дорогій ціні брати. Його беруть і знову, й знову й деякі їдять ввесь час, отримувати хліб, і поки черга, він з'їв і другий бере, а шлунок у нього настільки тонкий кишки, щто не витримують. І при мені були випадки, що двоє впало. Двоє без пам'яті були. Напевно перервало кишки. А кому пощастило, що він декілька кілограм візьме хліба й іде додому до села, а там загорода! Міліція. І відбирає, все відбирає. Син свідки: Щоб в село не попало.
Від.: Щоб в село не попало. Ну, а в місті так само голодають. От наша дворничка так само. Дитину чоловік покинув, чи втік - хто його знає. Вона, що ж вона там заробляла? Теж і котів їли й що хочете їли. Ну, а ось швець коло нас жив. Він заробляв, тільки, що старенький. Тільки, що так ото там нового взуття не було, а тільки, що старе підчиняв. Так пропав. Прийшла господиня і каже: -Василь, скажіть, що ви мого кота з'їли? Каже: - Прошу, прошу простіть мені; з'їв, бо дуже їсти хотів. Не було нічого їсти. З'їв кота. Син свідки: Мамо! Про Ілька розкажи.
Від.: Так! Потім родина одна жила. Він працював і добрий працівник був. Сестра його була й його племінник. Одружені були. І дружина його, й дружина десь працювала. Він там якось пробивався, а ця я не знаю чим вона собі раду давала. Може вона, що торгувала на базарі - я не знаю. Може ходила десь. Навіть не знаю чим вона працювала. Ні! Донька років може 16 чи 15 мала. Я вже не знаю. Ну й напевно хотіла її устроїти цю дівчину. Вона до того вже услабла. Син свідки: Куди устроїти?
Від.: Вона працювала в санаторії дитячій. А вона говорить до неї: - Легко! - Значить, листя забирати, значить там підмітати. Вона настільки була знітитина і настілько наслабла, що вона навіть не могла - просто не могла. І вона через те, й за декілька днів і скінчилася. І мати її померла й цей чоловік. Чоловіки скоріше померли чим жінки.
Пит.: Чому?
Від.: Чому? Візьміть тиф сипний. Перше мужчини вмирали. А жінки тільки дивляться, що нічого, прямо як кручочок. Вони, втримувалися. Ось я не знаю чому. Жінки більше витримували чим чоловіки. І чим здоровіші тим вони скоріше. У них ніякого імунітету. А зразу хворіють, вже гарячка й вмирає. Син свідки: Мамо! А про Різдво скажи щось.
Від.: Так! Я устроїлася на працю і ходила по Олександрійській вулиці. Там була на розі поштової площі церкви. Називалася Церква Різдва Христового. І так коли, я вже йшла на працю, там уже лежав чоловік молодий, я не знаю, може 25 може ЗО років і коло нього дівчинка сиділа на якійсь тряпочці. Син свідки: Прив'язана.
Від.: Прив'язана до нього й завжди щось жувала. Знаєте? Маленькому мало треба. Кожний вже знав, що вона там сидить і десь собі візьме якийсь шматочок хліба - їй дасть там. Вона собі сосе, щось там вибирає. Кожний щось напевно давав. Та ж треба чоловіка. Ну я в один прекрасний день іду мимо й дивлюся - він уже очей не відкривав. Вже якось зовсім змінилося лице. Вона собі так бавиться чимсь оте диття. Значить він помер, а дитя забрали. Хто його приносив і напевно десь хтось і придивлявся. А то раз приходжу з двора - дивлюся сидить якась жінка. Я стала питати її, що сталося. Вона говорить не може дихати, ослаблена, без їдження, Осталося, ще 18 кілометрів іти до села. - Там у мене двоє дітей. Ну я її взяла до себе. Не пам'ятаю, що там у нас ще там було. Навіть супом чи борщем її з сухарами. Вона в мене два дні пробула й потім пішла. Не пам'ятаю, що також дала їй. Щось вона виміняла щось. Так! Пішла й потім вона часто до нас ходила. Знаєте? Доньку вдалося їй. Якийсь військовик був, взяв її з тим, що вона буде дивитися за його маленьким. Син свідки: І годувать. Так?
Від.: І так, годувать буде його і вона піде до школи ще. Тут так багато випадків знаєте, що навіть і не збереш. Було таке нещастя. Якийсь ідіот і десь удалося йому купити соняшник. А йде добре вдягнений, іде з портфельом, значить, він якийсь робітник або якийсь службовець. Іде й просто кожний з задрістю дивиться, що він лузав ці насіння. Жах один був. Син свідки: Ну, а ти скажи ще, що в нас то вислали, а других в 30-му році...
Від.: Коли нас в 29-ом вже почали висилати, може кого розстрілювати, я не знаю. Син свідки: Нас вислали.
Від.: Святослава батько хрещений. Його заарештували й розстріляли. Син свідки: Він був учений. Учений агроном.
Від.: Агроном. Ще родич. Той був юрист. Так само заарештували. Моєї сестри двоюрідний чоловіка батько священик був. Його на 10 років. В Соловках сидів. Потім його випустилі, забула в якому, в 28-ім чи що. Випустили й він декілька тільки місяців побув удома. Страшно бив. Виглядав як скелет, бо там знаєте голодом морили й ледви ходив. І ноччю пришли й заарештували. Більшої його й навіть не знайшли де він подівся. А його син тільки закінчив університет, ще не встиг і працю отримати - чогось заарештували. П'ять років получил он. Так! Потім дядя його, священик брат отого. Він викладав у університеті математику. Так само самого його заарештували. Чи випустили чи заслали нічого не знаю. Син свідки: Мама! А дядя Люби твоєї...
Від.: Так! Іще моєї приятельки чоловіка заарештували. Це вже в 37-му році. Це друга валка. Знаєте? Тридцяті роки, а потім з 37-го знову почалися арешти. Арешти, арештували, засилали, розстрілювали. Іде авто по вулиці й зупиниться. Вже ніхто не спить. Кожний чекає може до тебе, може за тобою. Так ніхто нічого за собою не відчуває, ніякої вини й арештують й все.
Від.: Так! Іще моєї приятельки чоловіка й її забралі. Його розстріляли. А вона ще хотіла перед тим як його заарештували, вона зустрілася і дуже здружилася з нами. Він поганий був дуже. Так! Тільки вона говорить: - Не знаю, хочу з ним розвестися. - Хочу розвестися; я боюся його, боюся його. Поки тато жив, це він його тримався. Він боявся. Якась дисципліна була. А каже: - Ось просто боюся. Мама просто ігнорує і тримає і не знаю, і на мене так прямо. Як кошмар був! Син свідки: Ну а скільки він разів так йшов?
Від.: Так! Ну й от і його арештували. Боже мій! ин свідки: Його розстріляли.
Від.: Дитина. Так, його розстріляли. Закрили хату. Син свідки: Приміщення забрали.
Від.: Забрали речі тільки деякі. Розписки в неї, ті речі, піяніно. Вона закінчила консерваторію і ще вчилася співу в консерваторії. Ну й працювала. Син свідки: І мала розписку.
Від.: Ну й вона мала, що піяніно куплене на її ім'я, і оті речі в кімнату, в одну. Вони займали п'ять кімнат. Син свідки: В одну.
Від.: Туди в одну кімнату. Син свідки: В кухню.
Від.: Кімнату й кухню. Син свідки: А всі її кімнати забрали.
Від.: Все забрали НКВДисти самі там в кімнату. Син свідки: З річми.
Від.: З річмі все. Син свідки: А дядю Льовку.
Від.: Так! Моєї приятельки чоловік на вісім років засланий. Син свідки: В Караганду. В Саліканськ.
Від.: В Саліканськ. Син свідки: А він викладав англійську мову.
Від.: Англійську мову викладав в університеті й в тому інституті, потім книжки писав. Син свідки: По-англійському.
Від.: По-англійському. Perfect знав англійську мову. Всі мови він знав. Французьку, німецьку, англійську. Син свідки: Скільки він дістав?
Від.: Вісім років. Син свідки: Вісім років в Салінканську. Так!
Пит.: За що? Син свідки: Саліканськ це в Сибірі.
Пит.: Ну але защо? Син свідки: Ну думали, що він англійський шпигун.
Від.: Так! Все ж вони "шпигуни." Син свідки: Бо він викладав англійську мову, а пізніше він мав різні грамоти й все.
Від.: Коли його захватилй, він в Сибірі десь там працював. І послали його. Він мав високу військову рангу. Син свідки: В царській армії.
Від.: Ну й от його не вбили, бо вони потрибували таких, як він. Син свідки: Бо мало хто розмовляв по-англійському.
Від.: По-англійському. Не по-англійському. Син свідки: Ага так! Він в генеральному штабі був.
Від.: І він там випустив декілька курсантів. Син свідки: Командирів радянських.
Від.: Командирів радянських. І мав грамоту і навіть годинник золотий - йому дали як нагороду. І всеодно кожний рік його заарештовували на декілька місяців і знову випускали. А цей раз він в 37-му році вже не ночував вдома, а ночував у своєї матері й в своєй жінки. Шукають, шукають і то потім це пройде, й так він залишаєтса. І так він думав і ввесь час ходив. То одну ніч там, другу там, а потім повернувся додому. Син свідки: Хто з ним був?
Від.: А я якраз була там. Він пішов мене супроводити до трамвая, а я кажу: -Ви не боїтеся? Каже: - Вже я думаю, що валка ця пройшла. І в цю ніч його заарештували. Син свідки: Хтось доніс.
Від.: Так! Доніс. Доніс і його заарештували. Ну, й нас маса була.
Пит.: Як Ви вернулися до Києва після того як Ви були в Ашхабаді, чим Ви працювали?
Від.: Я працювала секретаркою в статистика.
Пит.: Як Ви дістали цю працю?
Від.: Дістала, навіть предложили. Був один лікар керівник. Може він мене знав або когось. Він мені запропонував ту працю, і я там працювала. Спершу його секретаркою. Це був цілий комплекс, називався Medical center такий. Я там працювала.
Пит.: А Ваш чоловік? Ким він працював?
Від.: А він в Академії Наук працював, старший научний робітник. Senior scientist по-англійському.
Від.: Він завідував хемічною лабораторією в Академії Наук Українськой РСР.
Пит.: Ви тоді мали трьох дітей? Так?
Від.: Так! Обидвoх. Коли повернулися хлопчик помер. Син свідки: На засланні.
Від.: На засланні на дифтерію.
Пит.: А що Ви бачили як Ви приїхали додому?
Від.: Що там була якась свобода. Син свідки: В їдженні, мама.
Від.: В їдженні там можна купити піти кілограм всього. А тут нічого нема.
Пит.: Нічого?
Від.: Нічого. Приходилося вигадувати таке з квасолі якісь робити паштети, щоб хліба намазати, щоб якось наситися.
Пит.: А як Ви пережили голод тоді? Син свідки: Ні, ні! Тато ж був науковцем. Він діставав додатково.!
Від.: А крім цього науковці діставали додатково, така була етеровский додаток. Син свідки: І-Т-Р.
Від.: Інженерно-технічні робітники. Е, те, ер-інженерно-технічні робітники. Вони ж вам розподіляють. Ото об'єднання таке. Син свідки: І вони давали пайок.
Від.: І вони пайок давали ще додатковий. І потім чоловік часом їздив в командировку. Син свідки: А до Москви що то?
Від.: Так! Так! А як до Москви або Ленінграду їхав то завжди посилки мене звідки присилав. Наприклад в Києві не можна оселедя дістати було. І він мені звідти оселедця посилав. Син свідки: Із Росії висилав.
Від.: Із Росії присилав. Потім мед прислав. Потім ще щось таке в роді ґалет яких чи щось таке. Син свідки: Ну бо хліба не було.
Від.: Знаєте, присилав звідти пакунки, і сам що то привозив як був в командировці.
Пит.: А він міг?
Від.: Ні! Вони таких службовців... Син свідки: Він же в службовими...
Від.: Не віз же він стільки! Там віз так трохи в валізці привіз. Син свідки: Бо то тільки був scientific seminar чи щось таке. Він їздив у Ленінград, в Москву та й в другі міста їздив.
Від.: Так! В Москву іще кудись й ентомологічні з'їзди були по його фаху. Син свідки: Або якась епідемія. Ну ти розповідж! Епідемія - то він тоді лікарем читав лекції що робити.
Від.: Лікарем читав лекції. Син свідки: При епідемії.
Від.: От наприклад малярія була. Він читав лекції про малярійні комарі. Оце лікарям читав. Потім ще щось таке. Потім він завідував ще елеваторами. Син свідки: Інспектор. Інспекції робив.
Від.: Так! Так! Інспекції. Син свідки: Де тримають зерно.
Від.: Так! Там часом робив він дизенфекції. Значить, він дивися за цим, бо це дуже небезпечне. Син свідки: Бо це отруйні речовини хемічні вживають. Це просто science. По теперішньому insecticides.
Від.: Так, що він був зайнятий. Дві чи три посади займав. Він крім того, що він там приподавал лекції потім іще, потім писав доклади різні, й також трохи заробляв. Син свідки: Scientific journal. Син свідки: 3 ранку рано виходив, а пізно приходив.
Пит.: Ага! Чи він був партійний?
Від.: Ні! Ні!
Пит.: Але він знав як писати науково, так. Син свідки: Тільки пробував, як то забити тих insects і chemicals, бо він керував chemical laboratory.
Пит.: Ну добре.
Від.: Так! Він навіть винайшов щось, щоб убивати не тільки комах, а іхні яїчка так само убивають. Він мав якраз перед війной, він отримав, що це вже зарегістроване. Син свідки: Як патент.
Від.: Патент. І мусив отримати 5.000 чи що. Ну війна почалася і це вже пропало.
Пит.: А що Ви тоді знали про обставини в селах?
Від.: Розказували жахливо! Розказували, що деякі села зовсім прямо сказати травой поросло все, вікна вибиті, хата забита, або двері відчинені й все запущенне, ніби там ніколи людей не було. Син свідки: Ні собак ні людей.
Від.: Ні собак, нічого!
Пит.: Чи Ви були в селах тоді?
Від.: Ні! Ні, не ходили, ні.
Пит.: Ні.
Пит.: А Ваш чоловік?
Від.: Він коли їздив на цукровий завод то там села були. Так він мені розповідав. Каже жах! Це каже як-будьто б людей там ніколи не було. Так все позаростало. Син свідки: А що він казав, що він де-не-де жінку побачив.
Від.: Вже з заводу? Син свідки: Так. Ну так.
Пит.: Ви повернулися при кінці 33-го року? Так?
Від.: Так.
Пит.: А тоді голод вже почався.
Від.: Почав вже спадати. А потім вже в 34-ом вже столицею зробилася, так, що зовсім інкаше видавали пайки. Ото в магазинах уже появилася всяка всячина і гастрономи повідкривалися і все зовсім... Син свідки: Коли столицею зробивсь...
Від.: Коли столицею зрівняти не можна було.
Пит.: Ну так. Чи було багато голодних селян тоді в місті? Син свідки: А! Чи приїжджали? Приїжджали.
Від.: А Ви знаєте що? їх же й не пускали. У них, ще паспортів не було. Вони не могли вільно так-то. Совети могли заарештувати. Син свідки: І квитка не купити.
Від.: І квитка не купити. Нічого! Вони були як раби.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей тоді?
Від.: Ой жах! Жах! Син свідки: От розкажи їм.
Від.: Знаєте, прийдеш бувало на базар ото в місті. Син свідки: В Києві це.
Від.: В Києві, так. Так ходять. Несподівано з гулом-свистом чути ЗО маленьких хлопців, малих дівчат і хто його знає, сажи, все. Знаєте де вони спали? Де асфальт варять, і от там залишається це всякі залати. Вони туди залазять і там ночувалі. Всі чорні. Страшно. І вони вірвалися і все хватали що є. Ці торгівки гроші клали під себе. Та ще положить гроші туди, а то куди оті хватають, вони забивають що гроші там. Вони хватають, тримають, це хочуть оборонити те що там лежить, а тут вже схватили цей гаманець з грішма. То вже жахливо було! Скільки випадків було, що замерзали діти. Прямо вони залазали де тільки можна, знаєте? Звернуться кучі, як-будьто б тепло, позасипають. Один жах! Просто жах от! Вони потім стали перебератися. Навіть книжка була про це. Син свідки: На південь.
Від.: "Ташкент - город хлебный," така книжка написана. А мені чоловік розказував один, що каже на даху їздять. На даху їздять. Вилізають на дах і по даху їздять. Квитка ж не мають. Або якісь такі, я не знаю що, в роді ящиків під вагонами. Вони туди залізають і їдуть, знаєте? Так залізеться а другий потяг приходить а мертвих витягають. Так і жінки їхали, чоловіки на буферах. Знаєте, щось везуть й на буферах причіпиться і так замерзщими їх знімають. Жахливо! Так, як мені один чоловік розказував. Каже: - Приїхали, ми їм кричимо злазьте, злазьте! - Вони не злазять. Так стріляли. Я кажу - Як то можете дітей стріляти? - Я собі навіть не представляю. - Як то можна? За що його убиваєте? - А чого ж, каже, не злазе? Я кричу йому злазь, значить мусить злізти. От такі випадки були. Так, жахливо було. Маса, маса була, їх забрали в дитячі доми. А дитячі доми що же? Не отеплюються, одежі нема, погано кормлять. Вони й беруть все. Хватають все. Хватають із рук, що в вас там, несете чи що. Вихвачували. А на базарі прямо цілою лавою біжуть з криком-гуком і те губиться, не знають що хватати, що тримати, а вони собі отого як мусять питатися, їх ніхто не кормив. І з всіх отих дитячих домів, вони все втікали, бо й одєяла нема, нічого нема. Такі дома повідкривали, а вони не хотіли й звідти бігали. І в проголодь навіть коли вони там не будуть жити. На голод! Вони ж не кормлять достаточно. Діти ж голодні. Вони й привикають, вже й до шлунка можна, їх масу арештували, маса щось з ними делила, не знаю, садали кудись, але декілька літ маса було тих безпритульних. Ото безпритульні, ото куди там вони розкуркулювали села, викидали дітей, деякі розбіглися, попраталісь, їх забирали на вулицю, з вулець забиралі в дитячі дома. А батьків у Сибір. Син свідки: А от Тося! Теж би був на вулиці якби не бабця.
Від.: Так! Ну потім ото, як називається. Син свідки: Що батьків...
Від.: А деякі до школи. Знаєте, були різного типу дитячі дома куди забирали. Деякі йще, знаєте, завідують також від адміністрації. Деякі люди жаліли отих дітей. Деякі школи навіть закінчили. Потім, що дуже багато з інтелігенції забрали. Від отця забрали, а дитина осталася. Мати вмерла. То була нянька. Вже й нянька, нічого не було. Дитину забирають. Він же з інтелігентної родини - зовсім другу картину бачив. Якто він навіть не вжився з отими, безпритульними, а як то остався там, то й вчився. Деякі й школи закінчили. Все в домах були такі. А отих дуже багато погинуло тоді, дуже багато позамерзали. Зима ж зимна в Києві. Що же то вони в отих, як називаються, в теплих, не все ж там помістяться. І маса находила замерзщих. Страхіття! Нещасні діти!
Пит.: Як довго йснувала церква?
Від.: Церква, знаєте, по різному. Син свідки: Ти пригадуєш коли руйнували?
Від.: Так! Так! Син свідки: А наша бабця Людмила навіть в в'язниці сиділа за церкву.
Від.: Ну так! От бабця в в'язниці сиділа. Ото двоюрідна сестра чоловіка. Вона була так як тут сестрицтво. Знаєте? Вона працювала в сестрицтві. Її арештували, й вона два роки просиділа. Син свідки: За релігію.
Від.: За церкву, за релігію. Син свідки: А скільки їй років тоді було?
Від.: Не знаю. Но старенька була. Вона старша папи була. Син свідки: Ну, років 60?
Від.: Так! Напевно. За 60 може бути. Так! Син свідки: Братський монастир.
Від.: По-моєму папа там робив. Ні! Не Братский... Син свідки: Грецький.
Від.: Грецький, так, так. Там таку то церкву завалили, то там зарубали, то закрито, то в таком запустенні. Потім на Соботці де тітка чоловіка жила так там напроти була церква святого Миколая і великий цвинтар. Там всіх священиків ховали. Все знесли, все знищили, побудували такий барак і стали овочі продавати. Лавку таку з дошки з чимсь таким. І так потрохи. Так! І зараз руйнують. Я ото читаю в часописі, також там зараз нищать церкви. Син свідки: А в Печорській Лаврі - Миколаївський знесли?
Від.: Так! Миколаївський. Син свідки: Ну там де ті діти жили.
Від.: Так! Син свідки: Іще ця церква називалася "військова".
Від.: Там двоє було. Там де Аскольдова могила - малого Миколая, а та рахувалася Більшого Миколая. Там рахувалася військова. Здається військовий священик там служив. А тут де Аскольдова могила так там всіх монахів повиганяли, церкву закрили. Я не знаю, бо я там ніколи не ходила, але знаю, що там оті келії заселяли. Там вже люді жили. Син свідки: Ну а монашка ж приходила просити в бабці.
Від.: Ото чоловічий монастир. І ота Аскольдову могила гарна була. Я була в Італії на... Син свідки: Кампо Санто.
Від.: Кампо Санто. Не можна порівняти. Така красота була біля Аскольдової могили. Такі там пам'ятники чудові. Син свідки: В Києві.
Від.: Разучо гарна була. І цілком зруйнували. Там Аскольда й Дира могили були - там так зробили павільйон такий. Там оркестра й музики грали. Там був сад для гуляння - все було знищане. А на дорозі с той страни де дорога йшла до мосту так там просто було навалено. Син свідки: Пам'ятників з мармуру.
Від.: Отих пам'ятників із мармуру. Маси. Потім вони будували доми такі для державних установ, і з того мармуру робили сходи, підвіконики, й отаке.
Пит.: Чи Ваші діти ходили до школи тоді в 33-му році?
Від.: В 33-му році? Так! Ходили, так.
Пит.: Чи ходили до російської чи української? Син свідки: Один до української ходив. Двоє...
Від.: Один, так! Син свідки: Так, до української.
Від.: До українской діти ходили, доїжджали.
Пит.: Ще були українські школи?
Від.: Була, була українська. Син свідки: А я вже в російську ходив.
Від.: Ти в 33-му? Ти ходив? Син свідки: Ні! В 33-му не ходив.
Від.: Не ходив! Ти же малюсенький був. Вони ходили до українскої школи. Була школа українська.
Пит.: А як довго? Як учили? Чи вони...?
Від.: Весь час я була. Син свідки: Як ми кінчали все менше й менше було.
Від.: Українські існували поки не закінчили. Син свідки: Одна була.
Від.: Так, так. Одна була. І він закінчив вісім кляс і пішов в інститут. Син свідки: Ну, так, а останнє були російські більше.
Від.: Українска одна, одна російска.
Пит.: Що Ви можете сказати про владу тоді в Києві?
Від.: Я так налякана була від того як більшовики перше повстання зробили, й так досі боюся. Син свідки: То злодії та й все.
Від.: Налякана й досі боюся. У 20-ім році, ми втікли. Тікали ми певно, так до білих ми хотіли бігти. Якось би устроілися, як би не отой офіцер до нас зупинився. Я думаю, що його комуністи ... напевно він втік при кінці. З одного в друге місто й ніхто його не прийняв. А ми були в церкві з двоюрідний сестрою. Ми, здається, що це була Паска й ми поверталися і жахнулися, що він прийшов а крім цих... Син свідки: Юровських...
Від.: Юровських нікого не було. А вони були обоє партійні. Ми не знали. Вона мовчала, а потім уже коли прийшли поляки, вона стала говорити, що вона... Син свідки: При більшовиках?
Від.: При більшовиках, коли поляки відійшли - більшовики вже основалися, вже більше не відходили. Вона стала тоді говорити, що її чоловік ворог, участвувал в екзекуції монарха. І ото вона стала, донесла напевно на цього генерала, що винесли на розстріл, а потім наговорила на нас. Може хотіла нашу кімнату й речі забрати, я не знаю. Ну, нам прийшлося бігти звідти. Я тільки вернулася в Київ в 20-му році.
Пит.: А що Ви можете сказати про Скрипника?
Від.: Нічого, бо я не чула про Скрипника.
Пит.: Чи люди між собою говорили про нього? Що вони думали про нього? Нічого?
Від.: Ні! Ні! Не скажу вам нічого.
Пит.: А Постишев? Син свідки: О про Постишева ти можеш сказати.
Від.: Про Постишева я вам скажу. Щось його все розхвалювали, що він постановив, наприклад... Автобус їде повнісенький. Так він добився, що вагітна жінка - пропускали її з першого. Так не взаді де сідали, а значить ... і дітей, дітей і ота обоє там уже так кричали, й я чуть не попалася. Я прийшла з Союза, я брала в Союзі марки й мені приносили, ті союзні карточки, й я наклеювала марки. Син свідки: Розкажи що то Союз, то Union.
Від.: Union, Union, так. Я прийшла й висів там завжди великий портрет Соколова. Я то приходжу - його нема. Я тільки рот розкрила та хотіла спитати де ж той портрет. Я не знаю. Щось мені рот заткнуло, що я нічого не спитала. А то хотіла спитати: - Так де ж той портрет? Уже зняли! Мигом зняли й досі не знаю де він подівся. Нічого - знаєте, як будь-то б його не було. А як ви, особливо жінки й діти, говорили, що то він за них, значить, могли пройті з того ... з... Син свідки: 3 передньої площадки.
Від.: З передньої площадки, щоб не були ... вагітні жінки, так... Син свідки: Ну, а то що переслідування ж були тоді за Постишева.
Від.: Ну так! За всіх ото було вже. Потім я так і не знаю, що з ним, чому його. Я до цих пор не знаю що сталося. Син свідки: Ну але вже дуже переслідували людей.
Від.: Ну людей переслідували, свого рота розкрили й сказали: - Ну а де ж той Постишев? Син свідки: Так само попав.
Від.: Так само попав. Так, що я йому от... Взагалі він сказав ... мені б сказали: - А хто голова міста? Подумали, що я знала? Я як ніби там і не була. Ніколи не знала, що чим. Знала, що там Сталін. Син свідки: Не цікавилася.
Від.: Не! Просто не цікавилася. Я брала англійську мову, взяла курси поступила на курси й приходжу, а в нас осіб 40 було, дорослих певно, все кінчивши університет. З освітою тільки можна було поступити. Інженерів, мов, які хотіли англійску мову для своєї праці або що. Багато жінок, мужчин було. Син свідки: Що там брали лекції.
Від.: Так! Я приходжу а там багато в нас комсомолок було. Кінчили школи. Вирішили англійску мову вивчати. Так і такий восторг. Який то там Папанін чи Панін. Папанін! Я навіть й не чула. Думаю, Боже мій, що я певно забула все та й лице, але я навіть не знала, хто він то такий, куди він і так далі. Син свідки: Панін.
Від.: Нічого мене не цікавило. Просто пройшла якби мимо, що мов нічого й до ціх пор. Хто Молотов, хто той, такий-то, я навіть не цікавилася і не знаю. Якщо б в мене почали б питати напевно, то на поталашку засадили б без всяких... Нічого не знаю! Я їх просто зненавидила зразу й нічого мені не цікавило ніколи. Я страх мала завжди Страх!
Пит.: Чи люди говорили про голод після, скажім, 33-го року?
Від.: Про голод? Отак!
Пит.: Що вони говорили? Що вони знали? Чому був голод?
Від.: Знали! Бо хотіли... Колгоспи... Син свідки: Колективізація.
Від.: Колективізація. Багато же втікало людей і як то устроїлися і в місті. Багато молоді втікало. І оті безпритульні. А потім скільки засланих. У Святослава є приятель, який в Чікаґо зараз. Там так розбивали вікна зимою і забирали значить те... Син свідки: На Сибір їх...
Від.: На Сибір їх. Отцу й матері ще ... а він втік і до дядька сховався. Син свідки: Він і брат, і втікли.
Від.: І втікли. Син свідки: А маму, тата й доню захопили.
Від.: Захопили. Син свідки: І вони зараз на Сибірі й не мають права повернутися на Україну.
Від.: Донька померла. Син свідки: Донька померла, а мама з татом вижили, але без права повернутися на Україну.
Від.: Так! Так! Син свідки: Брат який так само втік й вони у дядька ховалися. То ж сталося так, що коли війна була, він був солдатом. Війна закінчилася, він живий залишився, а другий брат в Америці. І він був в американській армії, був в Корейській війні й потім знайшов своїх батьків і висилав їм пакунки. І їм висилав чи одежу чи що, й вже в 46-му... і той повернувся з армії але не мав навіть доброго одягу. І цей брат йому посилав. Ну, от і таке було, що навіть вже після війни він сказав: - От, каже, брат привіз нам небо. В Сибірі не було неба.
Від.: Тоді два кіло продали, а два собі залишили. А це не було в 46-му, йще не посилали пакунків. Син свідки: Ні! Ні! Ні! Це було в 50 ... я думаю, що в 63-му чи 64-му. Але ж вони жили на Сибірі, їх як заслали тоді з 30-го року, тоді коли колективізація була, так вони й залишилися за Уралом десь там.
Від.: Так! І Микола прислав батькові на одяг, а то так каже він: - Десять років чи скільки пройшло... Син свідки: Після війни.
Від.: А він ще немає одягу - Той самий військовий, бо немає змінити. Так він йому віддав.
Пит.: Чи люди сказали, що цей голод був, щоб знищити український нарід? Чи люди знали, що це був просто проти тих, що не хотіли йти до колгоспу?
Від.: Більше говорили, що не хочуть іти в колгоспи. Син свідки: Колективізація.
Від.: Колективізація була. Це був штучний голод, що спеціялно устроїли. Що наприклад Москва й досі не знала, що Україна в таком стані була. Що голод... Син свідки: І тато ж присилав їжу звідти.
Від.: Ну так! Кому він міг сказати? Син свідки: Ну так, ну так! Він нікому не говорив.
Від.: А там люди не знали. Навіть так сказати так і не вірили. Син свідки: Не вірили! Так.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства? Син свідки: Мама розкажи! Та так же!
Від.: Так! Ось навіть я була в Бразілії, коли сусідку мала, її захватали німці, коли вже війна... Син свідки: Ти просто скоріше говори.
Від.: Так вона попала на працю. Німці захватали. Вона вийшла з села свойого за хлібом, хотіла дістати. Бо хліба не було. А в неї дівчинка була п'ять років, що з бабкой оставила. А повернутися вона не могла. Німці захватали й послали. Молода жінка й її послали на працю. І після праці вона то... Син свідки: В Бразилії вже.
Від.: В Бразілії вже була. І вона казала. Переказувала про своє життя, про доньку свою. Вона вже одружилася і двоє дітей мала. І розказувала, що голод був. Каже: - А мою сестру з'їли. Сказали! З'їли! Напевно вмерла й не похвалили. Так як було в Ленінграді, такий голод. Також багато було. Люди з глузду сходили як були голодні. Син свідки: Ну вона вижила, бо вона працювала на залізниці.
Від.: Та була в селі... Син свідки: Та в селі.
Від.: А вона була в Росії. Син свідки: А! В Росії. Та була в Росії. Так! Так! А та на Україні.
Від.: А та на Україні. Вона також з України. Вона одружилася і жила в другому місті. Не на Україні. Ось так там говорили, так. І вона говорила: - Боже! Що сталося. Як знищили нарід і як все зруйнували. Оставили це більш ледачих робітників, а всі, які справді працювали, то вони повиарештовували, позасилали. Син свідки: Ну так. Але це значить простили їй. А ще ж говорили, що й було багато людоїдства.
Від.: Так! Людоїдства було.
Пит.: Ну я думаю що то все, якщо Ви не маєте щось більше сказати.
Від.: Ні! Ні! Я тільки подумаю, що то може бути тяжко сказати. Син свідки: Я бачу - мама впаде, впаде. Змучилася.
Від.: Змучилася. Змучилася вже!