Case History SW47

Oleksander Merkelo, b. October 20, 1913, village of Kolodiaz'ne, Dvorichna district, Kharkiv region, son of a middle peasant. During the famine worked on state farms in his home district, until 1934 when he moved to Kharkiv. Narrator stresses the movement of ambitious active youth to the cities for education and work in the 1920s. The village church was closed in 1926. Narrator describes an early radhosp which existed on a former estate in his area in the 1920s. In 1928 the village was divided into kulaks, middle-peasants, and poor peasants: "this was the beginning of the planned murder-famine (holodomor)." Grain seizures also started in 1928, usually led by an outsider, who mobilized local aktyv and illiterates. There was hardship already in the winter of 1930-1931; in 1931-32 there was widespread hunger, with people swelling up and some deaths. By the spring of 1932, almost all the farms had been collectivized. "The 1932 harvest was just carried from the threshing room to the grain storage points - often it was stored under the open sky, got wet and rotten from the rain." Collective farmers got little or nothing for labor days, and law of August 7, 1932 threatened them with imprisonment for pilfering food. The famine already started in the fall. People at first subsisted on garden vegetables, but that ran out in early winter. Dead bodies appeared along streets and roads. Homeless children wandered from village to village; either someone took them in or they died. Alcohol and tobacco remained available throughout the period. In the spring of 1933, dead bodies had to be picked up by wagons daily. Victims were poor and middle peasants, because there were no kulaks left. At this time narrator's mother travelled to Belgorod, finding that there was adequate quantities of bread available there. Several of narrator's acquaintances were arrested in 1937 during the Terror. Mr. Merkalo's briefer public testimony before the Commission was published in the Commission's Second Interim Report, pp. 14-19.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Олександер Меркело.
Пит.: А в якому році Ви народилися?
Від.: День народження 20-го жовтня 1913-го року.
Пит.: А де саме?
Від.: В селі Колодяжна, Дворічанцького району, Харківської області. То була Слобожанщина, коли після нападу турків і татарів на Україну ті землі були спустошені і пізніше було населено всякими людьми, хто тільки бажав приїхати. Так що навіть наше село, як я пам'ятаю, називалося Слобода - але село. І там, значить, поселилися мої предки. Хто мої предки? Я Вам точно не можу сказати, але, значить, моє прізвище не є оригінальне українське. Часом мене люди питають, навіть діти питають: - Тато, якого походження ми є? Ну я пригадую, що колись мій дід казав, що його прадід походив з греків. Ну, а в цьому році був надзвичайно цікавий випадок - чому я про це й говорю -мій син був у Німеччині, в Голяндії, в Англії, по праці і от, коли він зустрівся в Німеччині з однією особою, він каже: - Слухай, що то в тебе за прізвище? Я знаю в Голандії село таке Меркел. А він зацікавився й поїхав у те село. І то дійсно є таке село Меркел, там в тому селі живуть люди - Меркели. Ну, між іншим, маю тут одного знайомого голандця і пішов до нього й запитав його: - Чи ти знаєш в Голяндії таке село Меркел? - О, каже, знаю! Ну, я йому кажу, що то можливо з України приїхали в Голяндію, або з Голяндії на Україну. Він мені розповідає, що за царя Петра 1-го дуже багато голяндців він найняв для будови фльоти, то, можливо мої предки були з Голяндії, але, значить, зукраїнізовані й так далі. От це все, що я можу сказати про себе.
Пит.: Добре. А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були селяни. Але мій дід по матері, то були кріпаками. Але родина по батькові, то вони були міське населення. І коли, значить, як я вам говорив перед тим, населялося - вони приїхали десь з півдня України на Слобожанщину, бо тоді ті землі заселялися. А за тих часів, що я вже пам'ятаю, то вони займалися сільським господарством, а дід був по фаху колесник - робив спеціяльно колеса для панів, значить, для їхніх екіпажів, такі дуже елеґантні колеса.
Пит.: Дуже цікаво.
Від.: А я обобисто, значить, юнацькі роки провів у селі, потім поступив у сільсько-господарську школу, а пізніше, як я буду потім говорити яка то була трагедія з тим, пізніше я поступив на працю і взяв фах бухгальтера, я поступив учнем в контору, потім, значить, студіював літературу й вже перед війною, я працював бухгалтером у так званому радгоспі, не в колгоспі, а в радгоспі - в державному радянському господарстві. Ще щось цікавить?
Пит.: Коли Ви лишили, залишили село?
Від.: Своє село я залишив у 34-му році, переїхав сюди близько до Харкова, працював в околицях Харкова в радгоспі.
Пит.: А перед тим, чи Ви ще жили з батьками?
Від.: Well, мій батько не повернувся з Першої світової війни, й мати вийшла заміж за вдівця і ми так жили - трохи я жив у діда й баби, трохи я жив у вітчима, бо вітчим мав дуже велику родину, а дід і баба мене потребували часом допомагати їм у господарстві.
Пит.: А скільки десятин землі було?
Від.: Well, за тих часів, скільки я пам'ятаю, то всі селяни мали землю абсолютно однаково, в залежності скільки він мав родини. І в ті часи, як я пам'ятаю, то не було таких, що мали дуже багато землі, або дуже мало. Земля була по революції поділена порівно на тих мешканців, що жили в провінції. Ну, ще якісь питання?
Пит.: Так. Але якщо Ви не хочете чекати, що Ви маєте, то може відповідали б?
Від.: Ну, okay. Отже, я вже Вам сказав своє прізвище, де я народжений, хто я є і так далі. Але часом люди свідчать про голод з часу вже діючого голоду. Я вважаю, що для історичної ясности ту подію треба почати раніше, хоч короткою інформацією так, як вона залишалася в пам'яті й почуванні того часу. Дореволюційного життя в Україні я не знаю, бо на початку революції мені було чотири роки. Кінцеві роки революції і громадянської війни та перші роки по закінченні боротьби 19-го, 20-го років пам'ятаю, бо вже ходив до школи. Сільське господарство було зруйноване, в селян забрані коні, або замінені коні на каліки, як голівна тяглова сила на польових роботах. Селянські, а особливо поміщицькі землі, відповідно не оброблялися, школи працювали на добровільній праці вчителів, без жадної оплати й ото без підручників, паперу й олівців, і так далі. В крамницях не було жадного краму, навіть сірників, добували вогонь кресалом. Знаєте що то є кресало? То є такий шматок заліза й такий камінь і то його били й воно давало искру, й то запалювали. З початком проголошення НЕПу землю було розділено порівну на особу в родині. Ліпші поміщицькі маєтки були залишені за державою, як радянські, як радгоспи, відновивши господарську діяльність при домопозі держави.
Від.: Хто перше пішов до радгоспів?
Від.: Ви не змішуйте - радгосп то є державне господарство. А колгосп, то колективне господарство. Отже, до революції було, що частина тих поміщицьких маєтків, які залишилися за державою, а частина - гірші, які не мали відповідних будівель, то розподілені між селянами. Отже, близько коло нас був один дуже багатий маєток, який залишився, як державне господарство.
Пит.: А хто робив?
Від.: Наймані робітники, службовці і так далі. Отже, я тут і говорю, що ліпші поміщицькі маєтки були залишені за державою, як радгоспи, то є радянські господарства. Відновили господарську діяльність при допомозі держави; держава дала гроші, держава давала машини й так далі. Одноразово було дозволено приватну торгівлю, дрібні виробничі підприємства, майстерні, млини й так далі. Селяни, без державної допомоги, взялися до праці всіми доступиними засобами, включно з ручною працею. За пару років сільське господарство навіть помітно відроджувалося: забур'янілі поля, бо поля були зарошені землею, вони не оброблялися - обернулися в лани пшениці, буряків і соняшників. Доводилося і мені босоніж топтати українську родючу землю і колоти ноги стернею, бо ви собі це не можете навіть уявити як це босими ногами ходити на полі, але я ходив. Працьовитіші селяни збагачувалися, купували складний сільсько-господарський інвентар, з американським включно, тоді були дуже поширені американські косилки McCormack. Млини, майстерні, вироби широкого вжитку, торгівля пішла в рух. В крамницях з'явився крам і вже не було мови про недостачу харчів, чи краму першої необхідності. Школи розпочали, довелося українізуватися, бо всі дореволюційні учителі були з інтелігенції, яка навіть не знала, не вчила української мови. Молодь на селах активізувалася, були й комсомольські організації, але вони не мали якоїсь активної політичної діяльності, в більшості займалися ліквідацією неписьменних старших людей, організували аматорські гуртки самодіяльності, скажімо, співу, музики, драматичні гуртки, спорту, навіть робили деревонасадження на селах. То були діти місцевої інтелігенції і в більшості діти селян. Частина активної молоді вступала в середні й вищі учбові закалди, й ніхто в них не питав суспільного походження, бо то були робітничо-селянські діти. Назагал, селянство було задовелено й жодної ворожнечі до радянської влади не було. Чому я це підкреслюю, бо часом в газетах пишуть й навіть в словниках є, що то вороже ставилися до радянської влади. Не знаю, як в інших місцевостях, але в нашій місцевості того я не замічав. Покривджених селян було, можливо, і або дві відсотки, які до революції мали більше землі, як їм належало тепер по розподілу - то була дуже невелика кількість тих селян. Поміщиків і багатих промисловців у ті часи не було, але недовго було, я б сказав, щасливі роки для України. Вже в 26-му, 27-му році приватна торгівля, підприємства, майстерні, млини, самоліквідувалися через непосильні податки, як засіб примусової ліквідації, держави. Держава нікому не сказала: - Ти закривай свою крамницю, або закривай свою фабрику - а лише накладала величезні податки, які не в стані були заплатити й вони самоліквідувалися. В 28-му році розділили селян на куркулів, середняків і бідняків. До перших - трудівників було вороже ставлення держави, а за нею -біднота, якій влада ніби симпатизувала. В дійсності то був бездарний, ледачий прошарок села, що не в стані був, на дарованій землі, придбати навіть харчів для себе. Куркулі й НЕПмани були позбавлені виборчих прав і дехто говорив: - Тепер на зборах нам можна лише свистіти - бо їм не вільно було говорити й не вільно було за когось голосувати. То й був початок заплямованого голодомору: їм важно було розділити селян, зробити ворожнечу між самими селянами. Таким чином, не кулаки й НЕПмани були ворогами держави, а держава зробила їх ворогами.
Пит.: А Ваші батьки - хто вони були?
Від.: Я дійду до того йще. Мені, 16-річному хлопцеві, було незрозуміле й боляче таке ставлення до трудового селянаства, тим більше, що мені довелося в цей час покинути сільсько-господарську школу через розбиття і грабунок родини. Фактично я був сиротою, бо батько не повернувся з війни й мати вийшла заміж за вдівця, який за НЕПу мав маленьку крамницю в селі й сільське господарство на хуторі. Крамниця то була дуже маленька, можливо, трошки більша, як наш frigerator, бо то була в одній кімнаті й то були такі необхідні товари для села, як мило, сірники, там трошки мануфактури, шкіри, тощо. До речі, не пригадую до якого року, десь 26-го до 28-го, в селі велично святкували день жовтневої революції сьомого листопада, з демонстрацією і співом ,Інтернаціоналу." Вже почалося розкуркулювання і той "Інтернаціонал" вже не співали, бо фактично появилися "і гнані і голодні" тут же на селах. Отже, як я вам згадував, що я мусив покинути школу, й моя особиста трагедія розпочалася ще в 29-му році, коли я вимушений був покинути агрошколу й повернутися в село, маючи 16 років. В час НЕПу мій вітчим мав маленьку крамницю в селі Колодяжна й господарство на хуторі "Другий Восьмерник," де було 12 господарів, діставши подушний приділ землі після революції. Під тиском великих податків, як засіб ліквідації НЕПу, крамницю було закрито ще в 26-му році. Господарство з економічних мотивів було розділено в 28-му році, то зробили такий навмисний розподіл, щоб зменшити те господарство. Я з мамою та двума меншими братами залишилися в селі, та ще рік господарювали в супряжці іншого одноосібника, бо мали лише по одному коню. Родина вітчима, що складалася з чотирьох дорослих дітей, і сам вітчим виїхали в різні місцевості в пошуках праці, а їхня частина господарства забрана до колгоспу, що організувався в сусідньому хуторі. В цей час шаліла колективізація і високі норми хлібоздачі та розкулачення. З урожаю 30-то року ми не могли виконати хлобозаготівлі, бо частину врожаю колгосп забрав у снопах з поля, що при обрахунку з сільрадою до уваги не приймалося. В результаті, в нас зроблено так зване "безспорное изьятие", як тоді називали, тобто насильно забрали все зерно. З труднощами пережили ми зиму 30-го до -31-го років. Крім цього, ще наводив жах вивіз "розкуркилених" на Сибір. В зимові морозні ночі, з плачем дітей і голосінням жінок, вивозилися цілі родини до залізниці, вантажилися в товарові вагони й цілими ешелонами відправлялися в Сибір в нетоплених, дощенту набитих вагонах. Частина з них не витримала холоду й голоду й по дорозі померла - їх викинули в сибірські сніги. Про це розповідала нам жінка, якій пощастило втекти з дороги, наша знайома з хутора Другий Основник не пригадую її прізвища. Решта - ніколи не повернулася і там загинула в тяжких муках і в жахливій праці на лісо-розробках і будівлях. Пригадую свої ті родини, що були вивезені: то були - Рогові, декілька родин, Посохові - дві родини, Полтавці, так називався хутір - чотори родини, Сокирки й дехто інший. Село завмерло - не чути було пісень, гавкання собак, кукурікання півнів та припинилися всякі весілля. Інших, так званих куркулів, виганяли з хат, майно передавали колгоспам, а харчі й хатнє устаткування грабувалося, грабував актив. До колгоспу ми не пішли, а про далі господарювання не могло бути речі. Решту нашого майна було забрано до колгоспу, півхати, де в час НЕПу була крамниця, забрано під контору кооперативу. В другій половині хати нам дозволено було жити, як сиротам, бо мій батько загинув під час війни і в революцію не повернувся - невідомо де й коли загинув. Також дозволено користуватись городом, що був при хаті. Весною 31-го року я поступив на працю в радгосп в Нікольській, що був сім, вісім миль від села, як учень в контору й після певного часу діставав харчовий приділ на родину - то й було джерело нашого йснування, при допомозі городу. Уже в зиму 31-го, 32-го років багато в селі голодувало - були пухлі, були випадки смерті. Помер з голоду мій дядько Антон, середняк, добрий господар, але за те, що не захотів іти до колгоспу, був вигнаний з хати, все їстивне забрано. Згодом помер дід Михайло на полі, йдучи від доньки. Мерли родичі та знайомі. Якого, декого я влаштував на працю в радгосп. Сумно й прикро було дивитися, як вони мучилися, поївши харчів, а дехто помер. Бригади по хлібозаготівлі часом турбували мою маму й забирали харчовий приділ, що удавалося мені повернути, вже переполовинений, проставляючи довідку, що то є законний приділ на праці. Бо я Вам мушу сказати, що коли я працював в радгоспі й, порівнюючи з селом, то зовсім величезна різниця була. В радгоспі не було цих репресій на робітників і я там більш-менш жив спокійно - діставав платню, діставав приділ харчів - невеликий, але, значить, міг якось прожити. Але в селі то був жах, що мені, тоді 16-літньому юнакові - я просто не розумів, не розумів що то робиться, розумієте. Таким чином, коли я просто не розумів, не розумів, що то робиться, розумієте. Таким чином, коли я приїздив до села, то я від'їздив дуже знервований і не міг нічого зробити, крім, помогти матері відібрати ті пауки, що я привозив. Навесні 32-го року майже всі господарства були в колгоспах, активна молодь в час НЕПу, включно з комсомольцями, покинула село ще на початку колективізації. Колективізовані коні, як основна тяглова сила, по причині невідповідних приміщень і недостачі кормів, була виснажена -багато з них загинуло - і до праці на полі мало придатна. На польові роботи пробували використовувати індивідуальні корови, які, не діййшовши до праці, по дорозі лягали й не було з них ні праці, ні молока. Урожай 32-го року просто з-під молотарки вивозили на зсипні пункти - часто зсипалося під відкритим небом, мок і гнив від дощу. Колгоспникам видавалося дуже мало, або не видавалося зовсім на трудодні. Таким чином, як я вже казав, різниця між колгоспом і радгоспом та, що в радгоспі люди діставали якусь платню, діставали якісь харчі, часом появлялися в крамниці якийсь крам, а на селі в крамницях не було майже нічого, колгоспникам не платили ніяких грошей, на трудодні видавалося дуже мало зерна й навіть на ті родини, які мали багато дітей, вони мусили голодувати, бо в колгоспі варили їжу на полі й давали тим, що працювали. Таким чином, сільське господарство було зруйноване більше, як було зруйноване після революції й війни. Колгоспники працювали без жадної оплати від сходу й до заходу сонця, босі й одягнені в лахмітті, бо в крамницях нічого не було та й купувати не було за що. Сьомого серпня 32-го року вийшов закон "про розкрадання державного майна." який достосували до колгоспиників, що збирали колоски й картоплю на колгоспиних полях після збору урожаю та засуджували їх на декілька років ув'язнення. Вже з осени 32-го року шалів голод, люди харчувалися городиною. З початком зими зменшилися запаси городини й люди домішували до хліба полову, мелену кору й гілки з дерева. Появилися на вулицях і дорогах мертві й блукали діти. Вимирали цілими родинами, були випадки людоїдства. Вітчим, повернувшися з Кубані, вже з паспортом, забрав родину на місце нової праці, покинув село. Нове моє місце праці було недалеко й я кватирював у колгоспній родині в сусідньому селі Кам'янка, що складалася з трьох осіб. Одного разу, весною 33-го року, вже старша господиня турбується, що нема доньки й сина з колгоспної праці, а вже було темно й дощ. Нарешті прийшли, син мовчки щось поїв і пішов спати, донька мокра, змучена, знервована, розплакалася і розповідав, каже: - Гади! Приїхав якийсь агітатор з району, зібрав колгоспників з праці у колгопну стайню, бо був дощ, і тримав їх з-дві години, нахабно брехав як гарно тепер живеться в колгоспах, як колгоспи розвиваються і так далі. Коли колгоспиники стали питати: - Чому нам не видають хліба на трудодні й чим ми маємо харчуватися, він люто погрожував, що чув голоси ,підкуркупьників" і що "Вам же дають їсти на праці". Колгоспиникам на праці варили якусь їжу - діти й старі їх не цікавили. На агітаційних зборах були присутні голова колгоспу, голова сільради й молодий учитель на прізвище Оранський. Школи майже опустили, діти виснажені, деякі пухлі навіть не могли ходити до школи. В деяких школах варили дітям якусь дуже бідну юшку і цим приваблювали дітей до школи. Появилася народня творчість, діти співали: - І горілка в нас є, батько ще принесе, та це горе, що хліба нема. Треба сказати, що горілки й тютюну та цигарок в так званому СРСР ніколи не бракувало. А горілку, як Ви знаєте, гнали з зерна. Учителя Оранського я особисто знав, він брав участь у всіх кампаніях - примушували й одного разу він сказав мені: - Ти щасливий чоловік, відсидів за рахівнивцею вісім годин і тебе на жадні кампанії не примушують, а я мушу брехати колгоспиникам, брехати дітям, що щасливе дитинство в Радянському Союзі й так далі. Цієї ж весни він застрелився з пістоля, що йому дозволили брати в поштовій конторі. Все це було в сусідньому селі Кам'янка, де я жив у колгоспній родині. Навесні 33-го року плодюча українська земля вкирлася трупами. Навідувався я часом у своє село, бачив, як спеціяльні бригади збирали трупи по селу, родичі розповідали й знайомі розповідали хто помер. То були переважно середняки й бідняки, що не пішли до колгоспу та колгоспники, бо "куркулів" уже не було - вони вивезені на Сибір, а частина влаштувалася на фабрики в промислових містах. З часом, після довгих і тяжких митарств, мали ліпше життя, як у колгоспах. В 34-му році, після прогресу на праці, покинув і я свою місцевість і виїхав до Харкова. В час розкулачування, колективізації та хлібозаготівлі 31-го до 33-го років по селах були розіслані з Москви так звані 25.000-ники. Це мобілізовані найжорстокіші комуністи Москви, Ленінграду та інших міст Росії, добре вгодовані, добре одягнені, вони діставали з Москви спеціяльні пачки з харчами, одягом, ласощами і так далі. Мали спеціальне завдання, необмежену владу й озброєні були. Мобілізувавши навколо себе місцевих малописьменних комуністів, бідноту та злочинний елемент, виконували план народовбисвства. Крім того, на Україну були надіслані Молотов, Каганович та Постишев. Здригнулося серце й отверезів розум українських комуністів, що були в уряді й на місцях та не здригнулося серце в Молотова, Кагановича і Постишева, й 25.000-ників - вони знали, що приїхали на Україну для виконання пляну вивозу селян на Сибір і умертвлення заплянованим штучним голодом українського селянства. Багато з них нагороджено орденами за виконання особливо важливого державного завдання. Українські ж комуністи, разом з українською інтелігенцією, були ліквідовані шляхом розстрілу або безповоротного заслання на Сибір. Скрипник, Хвильовий, а пізніше Любченко покінчили життя самогубством - від страху перед владою, чи з сорому перед своїм народом. Штучний голод на Україні 32-го, 33-го років заплянований і здійснений московською інтернаціональною владою, умертвивши близько 7.000.000 селян. Взялися в одне, в велике кільце - запляноване знищення українського народу, що тяглося від початку революції 18-го року аж до сьогодні - то є великою таємницею про дійсні мотиви й дійсних винуватців небувалого в світі злочину. Безперечня річ, що складати вину на українську бідноту та на українських малограмотних комуністів є абсурдом. Винуватець злочину є московський інтернаціональний уряд, якщо його можна назвати урядом, якому було б місце на Нюренберзькому процесі, разом з гітлерівськими злочинцями. Хочу я іще зауважити таку річ: куркулі є звичайні селяни й після революції, всі селяни діставали норму землі в залежності від кількості членів родини і жадних багатіїв - експлуататорів не було. В здібніших, трудолюбивших селян були господарства ліпші, або в залежності від складу родини, були більші. Часом бідніші селяни, що не в стані обробляти приділену землю, наймалися до ліпших господарів і були вдячні, що мали де заробити харчі й одежу. В час НЕПу ніхто не голодував на селі. Були випадки, що дореволюційні наймали, отримавши землю після революції, були добрими господарями й підпадали під "розкуркупення." Поділ на куркулів, середняків і бідняків - це метод влади ділити населення, щоб вони ворогували. Двадцятип'яти тисячники, і Молотових, і Кагановичів мало цікавило хто куркуль, чи середняк - вони добре знали, то всі селяни, вони мали завдання: на певній території скільки має бути вивезено на Сибір, а скільки мало померти з голоду, їх хліб менше цікавив, їх хліб менше цікавив, ніж виконати плян народовбивства. Роля місцевого активу в пляновому народовбивстві була теж жалюгідна. Здібнішим дали сяку-таку працю в колгоспах чи радгоспах, решта примушені працювати в колгоспах без жадної оплати за жалюгідний приділ зерна. В 34-му році, вже маючи більш-менш добру й платну працю, я повернувся, приїхав відвідати наречену в своїй місцевості, теперішню дружину, й зустрів на залізниці одного з активістів, який забирав у мене хліб в 30-му році, то був Гаврило Шевченко. Він сидів на лаві коло залізничного двірця, зодягнений в лахміття, босий і брудний. Я, пройшовши коло нього, зайшов у залізничний двірець, а коли повернувся, то він від сорому зник. Ну оце приблизно й все, що я міг Вам сказати про ті часи в нашому селі.
Пит.: Добре. Я маю деякі питання.
Від.: Прошу дуже.
Пит.: Як часто ті бригади по хлібозаготівлі були?
Від.: Well, то була така справа, що під час колективізації, яка началася приблизно в 28-му році, частина записувалася в колгосп, то ті більш-менш, наклали їм хлібозаготівлю, вони виконали й їх не турбували. Але ті селяни, що не пішли до колгоспу, їм наклали хлібозаготівлю, вони виконали, а потім дали додатково. Як хто виконав, то давали ще додатково, а як дали додатковий приділ, і він не міг виконати, то до нього приходили ті бригади, забирали все те, що вони знайшли, шукали хліб в стодолах, шукали хліб на городах - все те скопували. Звичайно, якщо в когось знайшли захований хліб, то його або розстрілювали або висилали на Сибір. В усякому разі, то до в'язниці виганяли з хати абсолютно, забирали той хліб і присуджували йому в'язницю, але видно "розходували" таких там. Бо то тягнулося, оці від хлібозаготівлі, приблизно два-три роки, коли, значить, вже селяни пішли до колгоспу, то вже в них не могли дошукатися хліба, бо то все збиралося зерно до колгоспу й хліб за податком вивозився.
Пит.: А хто належав до тих бригад?
Від.: Well, наскільки я пригадую, то весь час на селі були представники, оці 25.000-ники, прислані з Москви. Крім того, присилався вже актив із району, такі відповідальні партійні працівники й вони взагалі наїжджали, як я Вам згадував, агітувати селян, мов "жити стало ліпше," в той час, як життя не було ліпше, але та агітація без кінця була по радіо, в газетах, розумієте, що такий то колгосп росте - агітація без перестанку була.
Пит.: Чи вони використовували селян?
Від.: Так, на селі мобілізовували місцевий актив, комуністичний місцевий актив. Але справа в тім, що я Вам казав раніше, що під час НЕПу були комсомольські організації, але ті організації не мали якогось політичного активу, вони займалися ліквідацією неписьменності в селі, організовували гуртки самодіяльності, спортові гуртки, на деревонасадження; і ця молодь фактично з села зникла - частина пішла на виробництво працювати, частина пішла в учбові заклади, а це в час колективізації, то мобілізували ті низи села, які навіть активності не проявляли в час НЕПу, розумієте? Була частина з них комсомольці, а частина була просто бідні селяни, так, як я ото розповідав про Шевченка - він ніколи не був ні в партії, ні в комсомолі, а просто такий був бідняк. І вони його мобілізували для праці - він там дістав десь у "куркуля" чоботи, чи якийсь кожух і в тому ходив, задоволений. То були на допомозі - місцевий актив, переважно з бідноти, або злочинного елементу.
Пит.: А яка була влада в Вашому селі?
Від.: Ну то як сказати?
Пит.: Хто був головою в сільраді?
Від.: Well, головою сільради спочатку, перед колективізацією, був один із комсомоьців за НЕПу - Чирков на прізвище. Але коли почалося оце "розкуркулювання," то він відмовився - вірніше, він не відмовився, а його зняли й призначили на те місце одного із бідняків - я не можу вам сказати, чи він був в партії, чи ні, але малограмотний, бідний селянин. Його призначили головою колгоспу, а потім приїхала зовсім посторонна особа, яка ніколи в селі не жила. Хто він такий я не можу сказати, бо я в селі не жив, але знаю, що дуже активним був, не пригадую його прізвища, один мій з учнів, з яким я ходив до школи. Ото цікава річ, що його брат, наприклад, був комсомольцем і він покинув, поїхав десь в учбовий заклад, але він ніколи ніякої активної участі не брав під час НЕПу, але став активістом якраз тоді - от не пригадую його прізвища - коли розпочалася колективізація в селі. Але то такий був, я б сказав, злочинний елемент. І до речі, в нього був приятель, син священика, але священик помер, мати його десь виїхала до старшого сина, а він так вештався в селі, не знаю навіть чому він не вчився, чи не пішов до праці, а якраз прилучився до такого злочинного елементу. Тепер, примушували вчителів, особливо молодих вчителів. Але я Вам скажу таку річ, що ті вчителі - вони були самі походженням із селянства й то їм та праця, як я Вам розповідав про цього Оранського - вона їх просто мучила. Він відмовитися не міг, значить, сказати, що "ні," то значить або попасти самому під репресію, під арешти. То він не мав іншої ради, як мусив пустити собі кулю. Але то з такою напруженістю він ішов на ту працю. Очевидна річ, що він не міг говорити в школі селянським учням, що щасливе дитинство в Радянському Союзі, де була скрізь рекляма в газетах, по радіо, коли він бачив перед собою трупи й голодних, спухлих дітей. Або йти в колгосп, до копгоспиників й казати, що в колгоспі добре життя, як він бачив яке воно є.
Пит.: Як довго була церква в Вашому селі?
Від.: Церква в нашому селі була активна приблизно до 26-то року. В 26-му році стали перебої, бо ті священики, як пригадую, один молодий священик, покинув село й виїхав. І до речі, цього священика я в 37-му році зустрів у Харкові - працював бухтальтером у одній транспортній конторі. А приїздив до нас старенький священик, який жив навіть у мами й його викликали щотижня, він мусив іти 18 кілометрів у район, якісь там довідки, чи що - він пробув з-півроку й так само поїхав. Приблизно з 28-го року вже церква не йснувала. Але її не розбили, так вона існує, може, й до сьогодні, бо в 42-му році прийшли німці, я їздив в своє село, то ще застав церкву цілу.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Well, на селі безпритульних дітей, я б сказав, що не було - вони або вмирали, або хтось їх брав до себе. А по містах в ті часи - по містах було досить багато. І можливо частина тих селянських дітей, які зникли з села й пішли до міста, можливо вони й наповняли ці безпритульні будинки. Бо по селах безпритульних будинків не було, а були по більших і менших містах.
Пит.: Ви казали, що були випадки людоїдства. Чи щось Вам відомо?
Від.: Так, у нас, в нашому селі був випадок людоїдства якраз з родини, з якою він колись працював у нашому господарстві, я не пригадую прізвища. Але мати й дочка з'їли свого чоловіка й батька, її заарештували; я навіть бачив, як її вели до сільради, вона була напівбожевільна - що з нею сталося я не можу сказати, бо в той час я тільки наїздив у вихідні дні, приїздив до села, коли я працював у радгоспі.
Пит.: Чи можете сказати скільки людей померло?
Від.: То надзвичайно тяжко сказати. Можна тільки сказати скільки зникло людей. В нашому селі з околишніми хуторами зникло приблизно до 40 відсотків населення. Але сказати скільки з них померло, скільки виїхало з них, то я не можу сказати. Бо, як я вам розповідав раніше, то ці "куркулі," розкуркулені, ті, що не вивезені на Сибір розкуркулені, бо їх так - виганяли з хати, забирали майно і "йди куди хочеш." То частина з них поїхала на виробництво на Донбас, у великі міста, там влаштовувалася на працю. Бо треба сказати, що як люди приїздили на працю, то той, хто їх приймав, особливо на Донбасі й на новобудовах, мало цікавився якого вони походження - їх просто приймали на працю, деякі представляли якісь там довідки. Наприклад, мій вітчим поїхав шукати працю з довідкою не на себе, а на когось іншого. Ну, а коли вже людина влаштувалася на працю і дістала паспорт, то вона вже була більш-менш вільна, бо колгоспнику пашпорта не давали, а робітнику пашпорт давали. Я, працюючи в радгоспі, я пашпорт дістав нормально, без жадних тих перешкод. Я ж кажу, страшенно була велика різниця у відношенні - в селах, де будували колгоспи, і на виробництві, скажемо, на шахтах, чи на будовах, чи в радгоспах, то зовсім інше.
Пит.: Чи був комнезам?
Від.: Був. Комензам був іще за часів НЕПу. То значить - Комітет незаможних селян - то ті селяни, які не мали тяглової сили, але, діставши землю, таким селянам держава допомагала, там давала насіння безкоштовно, але з того користі було мало, бо вони те насіння поїдали й так бідняки залишилися. Дехто з них були господарями-середняками, але цікаво, що були випадки, що бувші батраки до революції, які взагалі землі не мали, але були працьовиті, коли діставали цю землю від держави, то вони зробилися дуже добрими господарями, навіть під час розкуркулення їх розкуркулили, в той час, як він до революції був абсолютно батраком. Але, розумієте, він був здібний до праці, він у інших навчився як то господарювати, придбав якусь конячку, а деяким навіть допомагали селяни, й він зробився господарем. Були випадки, що ці бідні, значить біднота, що вони були бездарні, чи не хотіли працювати: наприклад, просто залишилася вдова післа війни - після війни багато було вдів - і залишилася з двома, трьома дітьми - вона просто не в стані була обробити ту землю, то часом винаймала ту землю іншим господарям, там давали якийсь приділ. А були частина просто ледацюги. Я знаю в своєму селі в нас було двоє родин, які були здорові, і вони не могли придбати собі навіть харчі, ходили в найми, тощо.
Пит.: А чи були сількори, ті сільські кореспонденти?
Від.: Я б не сказав, що вони були. Часом наїздом приїздили з району, або з області. То в період НЕПу були такі, що приїздили з області, чи з якоїсь редакції. Наприклад, я пригадую в наше село приїздив навіть Остап Вишня - він жив у Харкові, а наше село було якихось 200 кілометрів - ну, приїздив Остап Вишня і заходив до клюбу села, до сільради й розповідав там гуморески свої. Так що багато з наших селян розповідали, що цікаво було.
Пит.: А чи були сексоти?
Від.: За часів НЕПу я б не сказав, що були. Фактично не було до кого доносити, але вже як почалася колективізація і розкуркулення, тоді сексоти вже були. Сексоти були абсолютно скрізь - були на праці, там, де навіть ви не можете собі подумати, що то є сексот. Бо мені особисто приходилося, ж вам сказати, підозріло дивитися і мати кривду від тих сексотів, бо перед війною я перейшов в одне місце й на праці, викликало НКВД мене. Ну й питали мене такі речі, що, значить, ніхто з них не міг знати крім тих, що працювали в мене в конторі. Бо в мене в конторі працювало якихсь вісім людей. І хтось із тих людей був, напевно, сексотом. Бо приїздило НКВД і питало мене такі речі, про які ніхто не міг знати крім тих людей. І то сексоти набиралися, переважно, з тих людей, які мали за собою соціальне походження, яке владі не подобалося. Наприклад, священиком був, або був багатий, або був під час НЕПу, мав якесь підприємство.
Пит.: А чи був спротив селян, збройне повстання?
Від.: Збройного повстання - такого в нашому селі не було. Але люди просто не хотіли йти до колгоспу. І вже коли то розпочалася агітація ще в 28-му році, чи що, бо то ще було так більш-менш добровільно, приїздили представники з району, робили доповіді - як то вигідно мати таке колективне господарство і так далі, що то були б спільні лани, можна використовувати великі машини, а в індивідуальному господарстві неможна. То були такі агітаційні збори, ну й - хто записувався, хто не записувався; селянам вільно було виступати, й так далі, їх не притисняли. А вже пізніше, скажемо, в 29-му, 30-му роках, то їх примушували тим, що на них накладали ту хлібозагорівлю, яку вони не могли виконати, забирали хліб силою і він вимушений був або йти до колгоспу, або залишатися, або вивезуть - більше виходу не було.
Пит.: А чи був у Вашому районі МТС?
Від.: МТС був. Майже по всіх районах були ті МТС - машино-тракторні станції. Вони, звичайно, допомагали машинерією колгоспам, але самі колгоспи не завжди могли їм оплатити. МТС було - то державна машино-тракторна станція, вона платила своїм робітникам гроші, скажемо, робітникам і службовцям, але ті гроші вони мусили взяти з колгоспів. Таким чином, колгоспникам не залишалося нічого, бо зерно здавалося державі по дуже дешевим цінам і то платили за ту машинерію МТС, а колгосп не діставав нічого. Тільки й того, шо МТСи були влаштовані з тією метою, щоб якось обробити ту колгоспну землю, бо колгосп був не в стані самі її обробляти.
Пит.: Як Ваша родина пережила голод?
Від.: Я ж вам кажу, що моя мати вийшла заміж і під час розкуркулення родина вітчима, поскільки вона складалася з дорослих дітей, виїхала на виробництво, включно з вітчимом. Вітчим взяв довідку в одного знайомого й виїхав на Кубань до брата й там влаштувався на якусь працю. Ну, в 34-му році вітчим повернувся, а решта працювала на Донбасі й один його син працював десь там. А родина - ми: я, мама й два мої менших братів, залишилися в селі - з сільським господарством ми нічого спільного не мали, а я пішов працювати в радгосп, діставав приділ харчів, таким чином ми вижили.
Пит.: Чи був торгсин у Вас?
Від.: Ні, не було, бо торгсини були в Харкові, я з ними добре знайомий, ще навіть я мав золотих 10 карбованців і там за них щось купив, якісь чоботи чи що, бо в торгсинах були всі товари, які ви тільки хочете - тільки треба було мати золото.
Пит.: А чи були пісні проти держави, які співали?
Від.: Пісень не було так, щоб співали десь відверто, але було дуже багато антирадянських анекдотів.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте якісь?
Від.: Well, я пам'ятаю і один із моїх приятелів - я його знаю ще з 32-го року, він був замісником директора харківського сеймового тресту. То була дуже висока посада. І я його знав із 32-го року, коли я приїздив з радгоспу складати промфінплан - то є промиспово-фінансовий план з радгоспу. Ну, й я так близько з ним не був знайомий, але я знав, що він був директором, на прізвище Давидов. Пізніше його - це було в 32-му році - пізніше його виключили, він дістав якусь партійну кару й його зняли з замісника директора треста й посилали директором в радгосп лікарських рослин, десь на півдні України. Ну, й то пройшло вже багато років, я вже перемінив декілька місць праці, відбув армію і в 37-му році я працював в одному з найбільших на Україні садівичих радгоспів ім. Любченка. Коли Любченко застрелився, то його переіменували на радгосп Горького й в 37-му році появився цей Давидов в цьому радгоспі. Коли ми з ним розговорилися, то що вияснилося - що його виключили з партії, а в 38-му році його заарештували. В цьому радгоспі ми працювали з ним разом. Ну, й коли він повернувся з арешту, то це було якраз в той час, коли Єжова зняли з праці, ну й в той час, як Єжова зняли з праці, то багато з тих заарештованих повернулося. Ну, й він розповідав, каже: - Ніякого обвинувачення мені не було, лише було - чи ти розповідав такий анекдот? А коли він був іще в тому радгоспі, не можу сказати в якому то році, то він каже - їхали ми на партійне зібрання в район (він був іще членом партії) то була ніч, дощ, брудно, знаєте, ну, й вони їхали підводою. І він каже: - Я розповів анекдот: Чому в Радянському Союзі немає м'яса? Кажуть, бо всі бики й барани вступили в партію. Знаєте, й то пройшло декілька років і його, значить, заарештували в 37-му році, то тільки на допиті було таке питання. Ну, були ще інші випадки. Ну був один такий випадок: один з моїх знайомих також був в той час заарештований; він є тепер тут, у Спрінгфілд, Арканзас. Заарештували в 37-му році його. І також під час Єжовщини випустили. На допиті слідчий йому поставив обвинувачення в організації збройного повстання проти Радянського Союзу. Ну й він говорить - яке я міг зробити збройне повстання? А знаєте, було не вільно тримати й мисливської рушниці. На ранок приходить і каже: - Я організував збройне повстання. Той слідчий зрадів, каже: - Будь ласка, напиши. - Навіть дав йому якоїсь кави йще чогось. - Пиши! Бо то, знаєте, ті слідчі вони також виконували якийсь там плян. І от він каже - Так, що от вирішили розбити радянську владу шляхом - купити два мішки картоплі, заморозити як буде мороз, стати в Києві на Володимирську гору і з тієї рогатки, пускати ту картоплю на Москву і розбити Москву. Ну, той читає і стукає п'ястуком: - Ти мені таку глупоту пишеш? А він каже: - Бо ви мене глупоту питаєте. Я нічого не можу написати крім глупоти, бо ви мене глупоту питаєте. Про яке збройне повстання могла бути річ, коли я, скажімо, працюю на підприємстві - він був артист, спочатку був зоотехніком в радгоспі, потім пішов в артисти - як навіть не вільно було тримати мисливську рушницю. Бо, між іншим, у 37-му році було заборонено навіть членам партії носити зброю, бо частина з них мали кишенькову зброю - пістолі й так далі. І було заборонено мати мисливську зброю, все то було відібрано. Ну, було йще, багато анекдотів, я собі не пригадую. Був такий також анекдот один: Був з'їзд колгоспників в Москві й от приїжджав, значить, один колгоспник і дивиться, що багато тих представників, що сидять за столом - в окулярах. Він вирішив і собі купити окуляри. Приходить і каже: - Дайте мені окуляри. Кажуть: - Дай мені prescription які тобі окуляри потрібні. - Та, каже, які небудь, аби окуляри. Ну, якраз йому дали ті окуляри, які набагато збільшують. Коли він глянув на світ, то всі речі великі робляться. Ну, й Калінін робить доповідь, значить, каже: - Я бачу як ті колгоспи розвиваються, як по колгоспних полях ідуть трактори, автомобілі й так далі, й так далі, й ті господарства в колгоспах ростуть. А він слухав, той колгоспник і знає, що того в дійсності немає. Він тоді виступав та й каже: - Товариш Калінін, зніміть, будь ласка, свої окуляри й подивіться на колгоспнй розвиток без окулярів! Ну оттакі от речі. Ну, ще були речі - значить, приїжджає два представники на з'їзд в Москву й не можуть знайти собі готель, бо то дуже тяжко. Ну, знайшли якийсь готель - одне ліжко, а їх є три, одне одіяло. Вони полягали на тому, ну й коли повертаються, то колгоспника питають: - Ну, що ж там вирішувалося? Ну, що: - Ми в міжнародній політиці будем тримати невтралітет, так вирішили. А колгоспника питають: - Що ж таке "невтралітет?" -Ну, каже, як вам пояснити, що таке невтралітет? Ну, от, ми приїхали в Москву, не було нам там де переночувати, ми знайшли готель, на одному ліжку, каже, полягали, одне одіяло. І я був посередині, а ті два скраю; було в готелі зимно, той тягне одіяло до себе, а той до себе, а я лежу посередині й тримаю невтралітет. Ну, й бо я працював останній раз ЗО кілометрів від Харкова, було дуже добре сполучення залізницею, то я зустрічав у вагоні одного кобзаря - старий такий кобзар, грав на кобзі й він їздив від Харкова й до Гусища, біля Полтави. Ну, співав всякі пісні такі - старі пісні козацькі такі. І в 38-му році його, бачу, що його немає - кажуть, що його розстріляли. Знаєте, то про ті часи страшно згадувати - то, що ми пережили - колективізацію, голод. Але пізніше, після 34-го року, чоловік не був певний, що він от піде спати й переспить ніч. Наприклад, в 37-му році. Значить, ото були репресії НЕПманів, куркулів і так далі. А в 37-му році ви не могли абсолютно зрозуміти кого репресують. Дивися - забрали якогось робітника - приїхали вночі й забрали якогось робітника. Через деякий час забирають якогось службовця, пізніше дивишся - заарештували й забрали якогось члена партії, активного члена партії. І він не повертається, його нема. Я був, я працював в 37-му році в цьому радгоспі, в нас був завідувач відділу, член партії, все ніби чин-чином і ось... Особливо багато забрали після самогубства Любченка, в 37-му, 38-му роках.
Пит.: А чому Ви думаєте так було?
Від.: Бачите, це питання дуже складне. Я не знаю, чи мені Вам говорити те, що я думаю. Я цим питанням цікавлюся від часу голоду 33-го року. І мені то дуже дивно, бо скажемо в Росії голоду такого не було, в Росії була колективізація, в Росії було там незначне розкуркулення трохи, але такого голодомору не було. Не було, я певний тому, що моя власна мама їздила, тут не так далеко, в Білгород -це вже кордон російський і там діставала хліб за якісь там лахи, за якийсь шматок матерії чи що, й звідти привозила хліб. На селах було хліба абсолютно досить, тільки їх колективізували.
Пит.: Але був голод на Кубані.
Від.: Кубань, то фактично українці, то є кубанські козаки.
Пит.: То Ви думаєте, що це був проти українців, взагалі проти українців. Від: Візьміть, були патріоти, я б сказав то українські патріоти, тільки, що вони пішли по іншому напрямку - Чубар, Скрипник і так далі. Вони були патріотами українськими, бо я не обвинувачую, наприклад, тих українців, які пішли в партію, бо я знаю в нашому селі в нашому селі під час революції була родина з чотирьох братів: одні були в Денікина, одні були в Петлюри, інші були комуністами, пішли за радянською владою. І то ж є наша трагедія, що в нас не було національної свідомості, розумієте, не було в нас єдності, а той, хто попав під чийсь вплив, той туди й пішов, знаєте. Скажем, той, що пішов до Денікина, він працював в тих поміщицьких землях якимсь службовцем, його там навчили. Той пішов до Петлюри, бо він читав Кобзаря Тараса Шевченка, але ніякої національної свідомості він не вчив, тільки "Кобзаря" Шевченка читав. Той, що пішов до комуністів, той попав під вплив якоїсь особи й пішов туди, розумієте? А ті - я Вам мушу сказати, що пропаганда комуністична була надзичайно сильна й приваблююча; - Землю селянам, фабрики робітникам А так далі. І воно в дійсності за час НЕПу таке було. І коли я це пішов і світ, я вже був знайомий з людьми вищої кляси; і то ті комуністи, які були членами партії до революції і побачили, що робиться тепер; їх було небагато, але два мені казали: - Слухай, Олександер, ми не за те боролися, що тепер є, ми боролися за свободу, ми боролися за права людини, але сам бачиш, що тепер є. І то, я вважаю, що той голод був виключно проти українських людей, Чубаря викликали в Москву і там його розстріляли; Скрипник покінчив життя самогубством, Хвильовий покінчив життя самогубством; Любченко - йому вже загрожував арешт - покінчив життя самогубством. Нема ні одних видатних українців, які були членами партії до революції, щоб вони залишилися в живих. А пізніше вже вони добирали добрих прислужників собі.
Пит.: Ще Ви думаєте щось додати, може?
Від.: Ну, я не можу вам нічого додати. Я сказав все те, що я знав. Я вам кажу, що то справа не закінчилася тільки голодом. Наприклад, перед війною приїздить один із НКВД, ну й я виходив з контори, бачу, що сидить якась особа, добре одягнена, коло канцелярії. І коли вже люди пішли на обід - а в нас завжди на обідню переву було дві години, бо пристосовувалися до промисловості - ну, коли люди всі пішли на обід, він заходить до канцелярії, підходить до мене й каже: - Ви голівний бухтальтер? Я кажу - Ja. -От скажіть, будь ласка, чи ви член партії? -Ні. - А чи ви були коли-небудь членом партії? - Ні, кажу. - А чи ви були в комсомолі? -Ні. - А в піонерах були? Кажу: - Був, в піонерах був. Носив червону краватку, співав "Інтернаціонал" - А ось цікаво, чого ви ніколи не були в комсомолі, чого ви не були в партії? Я йому кажу, що я вибрав таку спеціальність, що я не маю, значить, часу на громадсько-політичну діяльність, а бути баластом там, в партії, чи комсомолі, просто вважаю недоцільним. Ну й він, значить, розпитав мене й потім питав мене: -А от у вас списана там якась то карточка на убитки? - Так, кажу, списана; то в преділах природної убилі. І через те, я вам кажу, в мене в конторі, де було вісім осіб, сиділи якісь сексоти, які все абсолютно знали, розумієте. І ще був випадок - як я приїхав у цей радгосп, я був Наркомземом призначений голівним бухтальтером туди, бо голівні бухгальтери призначалися Наркоматом; ну й дуже за короткий час поступила якась заявка. Між іншим, як того директора, що був перед тим, зняли з праці й коли вже його розраховували, то вже я там був і там деякі речі він незаконно отримав, і ми утримали з зарплатні. І він мав там свого прихильника, секретаря, який за всім слідкував і хто доносив; ну й перший був донос, що я незаконно виплатив новопризначеному директору платню. Приїхала спеціальна комісія, то було з НКВД, а то приїхала від наркома, преставник із Наркомзема з Києва, питають: -Знаєте, ви такому то виплатили, такому то виплатили. Я показую - це на підставі того й того й так далі. А пізніше був донос більшого характеру, що я незаконно користуюся виїздом, що я займаю квартиру й дачу в моєму розпорядженні й ставок, і садок і так далі. То приїхала комісія з Києва. І коли побачили, що то все була брехня, нічого не підтвердилося, вони залишили в спокої, аж до 40-го року. В 40-му році знову почалися доноси й мене визивали в НКВД. І то люди, які працювали коло мене. Так що перед самою війною, я, може, з рік часу, йшов додому спати й не був певний, що я пересплю ніч у себе вдома. І фактично, самі комуністи не були такі страшні - страшне було НКБД. А між комуністами - вони розуміли ситуацію зовсім інакше й тільки частина з них була дуже така активна, яка співпрацювала з НКВД. А то решта були такі господарники й мені трапилися два надзвичайно таких комуністи, які мені деякі речі розповідали, що і як. І ми більше боялися не комуністів, а не комуністів, знаєте.
Пит.: На цьому я думаю, що ми закінчемо. То я Вам щиро дякує за це свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz