Victoria Kalynovych, b. 1914 in Radians'ke, Berdychiv district, Zhytomyr
region, one of 3 children of prosperous peasants, later dekulakized, who had 43
desiatynas of land until ca. 1922 when the dekulakization campaign of the
Ukrainian komnezam left them 6 desiatynas. Narrator's father died in 1922. The
village had a four-year Ukrainian language school in which Russian was taught as
a subject in the last two years. The village Russian Orthodox church was closed
in 1929, the same year in which dekulakization began and narrator's eldest
brother (b. ca. 1900) was arrested and sent to Siberia. The sil'rada was headed
by an outsider who was Ukrainian. Head of collective farm was also sent in from
outside the village. In 1932 narrator was sent to Siberia near Tomsk but escaped
after 3 months. In early 1932 many died of typhus, including narrator's mother.
In late 1932, narrator married. By then people were already swollen from
starvation and starting to die. Very many died, and narrator came close to death
"because there was nothing to eat." It happened because "there was no grain; it
was all taken away." "I saw how people fell like flies. They were swollen,
starving, and they went and fell and died." People wandered from village to
village and to town, where there was plenty in the torgsin, but no one could buy
it, because they had neither gold nor silver. There were outbreaks of
cannibalism: "There were cases where people ate their own children. There were
cases where people ate strangers. I didn't see this with my own eyes, but it was
a fact, because even then we knew of arrests for it. And the authorities were
themselves to blame for the fact that people turned to such a thing. It
happened." In the spring people were able to find young shoots and tree buds.
Children were especially likely to die, as were the old, and men were more
likely to die than women. Local poor people who had joined komsomol helped
outsiders, some of whom were Russian, seize food "because the Soviets said that
it was all for the poor and they would be better off." Famine ended after 1933
harvest when the collective farms distributed food for labor days. Sister's
father-in-law was arrested in 1938 and taken to Vinnytsia, "and from Vinnytsia
no one returned. "
Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і
прізвище.
Відповідь: Моє ім'я Вікторія, а прізвище - Калинович.
Пит. : А в якому році Ви народилися?
Від.: Чотирнадцятого
року.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Займалися
хліборобством.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали, приблизно?
Від.: Вони мали до революції 43 десятин. Але там, як стала революція,
то стали відбирати і оставили там, скільки - не знаю, чи десять - я не пам'ятаю
скільки там було. А тоді вже було в нас шість, тоді вже, як нас розкуркулили, як
вислали, то в нас тільки було шість десятин. Ну й нас було четверо, й то один
брат умер, нас троє осталося на тих шість десятин.
Пит.: А коли вони
взяли першу частину?
Від.: Першу частину? Я не знаю, бо то я в 14-му
році родилася, а там 17-ий, чи 13-ий, як вони відбирали землю, то я не пам'ятаю
цього.
Пит.: А чи Ви пам'ятаєте, коли він тільки мав шість десятин?
Від.: А коли вже ми мали тільки шість десятин, це брат, це вже я не
знаю, чи в 22-му, чи в 23-му, це вже тоді, як оставили.
Пит.: Я
знала, що Ви були дуже молоді тоді, але чи Ви пам'ятаєте про період НЕПу в 20-их
роках?
Від.: Я то пам'ятаю, що ми ще своє мали, жили в своєму, так,
що ще не було зле, ще можна було тоді жити.
Пит.: Якої величини було
Ваше село?
Від.: Я не знаю. Воно велике було, но скільки там було цих
домів, я не знаю.
Пит.: Чи Ви знаєте скільки родин, приблизно, чи
сто, чи тисячу?
Від.: Не знаю, не знаю, не знаю. Може 200, може - не
знаю.
Пит.: Була школа в Вашому селі?
Від.: Була.
Пит.: Так, початкова, чи середня, чи яка?
Від.: Початкова,
чотирьохрічка.
Пит.: Чи то була українська чи російська школа?
Від.: Українська, тільки вже в четвертому, навіть в третьому вже була
російська, лекція російська.
Пит.: А чи була церква?
Від.:
Церква була, але вона була, мабуть, до 29-го, бо тоді вже зачинили, тоді вже не
було. Церква була гарна.
Пит.: Чи вони правили по-українському, чи
по-російському?
Від.: Воно так, як всі тоді на Україні,
церковно-слов'янське було, щось таке.
Пит.: Що Ви пам'ятаєте про
колективізацію? Чи Ви знаєте, коли вони почали розкуркулювати?
Від.:
Вони почали в 29-му році.
Пит.: І як вони це зробили, що вони робили,
хто приїхав, що вони робили?
Від.: Що вони робили? Приходили,
забирали, забирали корови, коней, вівці, свиней. Що було, це забрали. Ну, й тоді
нас ще оставили. А потім прийшли, приїхали вночі, арештували брата, забрали.
Пит.: Скільки йому було років?
Від.: Йому було 29 років.
Пит.: І що сталося з ним?
Від.: І подержали його там у
місті, в районі. Тоді, тоді ще воно було районне місто, коли його забрали. А
потім їх висилали, вже з того, бо до потяга треба було, то їх так дуже охраняли,
як будьте би якихсь розбійників. Двоє тільки на підводі сиділи й перед ними
сиділи міліціонер або НКВДист з револьвером. І на конях охороняли кругом міліція
і НКВД їх. І я, і другі там, що понесли їм їсти і одежу деяку передати, бо нам
сказали, що їх будуть висилати звідтам, то навіть близько нас не пустили, щоб ми
могли з ними попрощатися. Ото так було, що не можна було, й їх відправили на
станцію, це Бердичів, така станція, місто Бердичів. І там їх в вагони товарні, і
повезли в Сибір.
Пит.: А чи Ви його бачили після?
Від.:
Ні, ні. Тоді, як нас вислали, то ми були в Томську. Але його там не було. А тоді
16 років мені було. Як я подивилася на той Сибір, на той пайок, який дали: хліб
такий чорний-чорний, як земля, риба якась смердюча. Я кажу мамі: -Ні, я не буду,
я поїду назад. Мама: - Куди ти, ти ще дитина, як ти можеш їхати? Ну, й тоді
мама, і ми поїхали з мамою. Ми навіть не знали як їхати нам туди. Гроші, що в
нас були й мука, що ми взяли великий мішок такої пшеничної, просіяної, то муку
ми продали й нам купив там чоловік квиток на потяг і посадили нас, завіз він,
посадив, а ми навіть не знали як і попали не туди, куди нам треба було. Ну, там
нас зсадили і взяли штраф з нас за те, що ми не туди їдемо й тоді вже ми якось
вже сіли, то вже питалися, що куди й як, щоб нам знову не було колопоту.
Пит.: Коли це було, в якому році?
Від.: В 30-му році.
Пит.: А чому вони виселили Вас на Сибір?
Від.: Так, як
родина, хоч вони нас вже по їхнім законам навіть вони нас не повинні були
виселити, бо мамі було 60 років, а мені ще навіть 16 не було, ще не хватало до
16-ти. В селі тоді було своє право, як хотіли так робили. Там партійці, знаєте,
вислуговувалися, та комсомол, так що там...
Пит.: А що сталося з
татом?
Від.: Тато помер ще в 22-му року.
Пит.: Значить, Ви
були дуже бідні тоді, як висилали Вас на Сибір?
Від.: Тоді вже в нас
нічого не було. Тоді вже те забрали все, що в нас було. В нас і не так багато
його й було вже, бо це вже знали, що до чого йде, то тільки одна корова була,
одна коняка була, і там щось з п'яти чи шість овець таких, що навіть багато чого
й не було. Але вони з цим все рівно непорахувалися, бо то вони раніше накладали
на хлібозаготівлю, казали хліб щоб здавати. Ну, брат це все, цей хліб здав їм
скільки, але то не помогло.
Пит.: Скільки вони хотіли?
Від.: Скільки вони там я не пам'ятаю цього точно, але скільки вони
накладали, все він думав, що як віддасть, то тоді буде спокій. А воно не так.
Так що хліб віддав і все рівно нічого не помогло.
Пит.: Чи брат був
жонатий?
Від.: Він був жонатий, но його жінка вмерла ще в 27-му році.
Так що тоді він був нежонатий, як його забрали.
Пит.: Чому вони його
забрали, що вони сказали?
Від.: Так всіх зі села забирали, тих кого
розкуркулювали. Скільки в нас там було - може з десяток розкуркупених, то всіх
так забрали.
Пит.: А як довго Ви були в Сибірі?
Від.: Троє
місяців.
Пит.: Як вернулися? Чому, чи вони випустили?
Від.: Втекли.
Пит.: О! Вночі?
Від.: Ні, вони
нас не тримали в в'язниці, чи не тримали десь. А то було, казали, що то було
дачні такі гарні домики дерев'яні в Сибірі й туди нас Томських, привезли, не в
місто, а за місто, там де були ці - бо то зима була - замерша там ріка, там все
таке. То там були такі дошки, нари зроблені, спати то так, і ми там з місяць, не
більше, побули, бо я, як побачила яка зима, який холод, яке, я ж кажу, там все
таке, що кажу мамі, що ні.
Пит.: А чи Ви можете описати подорож
назад?
Від.: Подорож назад? Отож ми, як сіли, щоб на першій станції,
що нас як провиряли квитки, як подивилися - ми не туди їдем, так вони взяли з
нас по сім рублів штрафу з кожного, 14 цих рублів, і ми злізли й чекали там вже,
коли буде потяг, куди нам їхати, щоб добратися знову до тієї станції, від якої
вже ми можем сісти на потяг і вже їхати туди. Але нам бачать такі, що обдирали
там, що забирали там, такі як у нас називали уркагани, ще якось там їх називали.
Так що вони до нас підійшли, стали говорити, питатися і вони знают, тільки
сказали їм, вони все знают. І каже, що вони нас проведуть туди, на ту станцію,
поможуть нам нести, бо в нас ще були валізки зі собою. Ну, а ми не знали, що
робити, що нам, але підійшов один залізнодорожник до мене й відвів в сторону й
каже, що не ходить нікуди з ними, бо вони, це вже так під вечер, вони, каже, там
вас будуть, они можуть забрати в вас, там проводити, там міст є, і, каже, з
мосту обібрати вас і з мосту туди викинути геть. Ну, так ми й не пішли з ними. А
ці нас підвезли. Вони везли таку, цю воду з Кавказу: нарзан(?), борщом все і
вагони вони оборонювали, бо як так, то вона могла полопатися, ці пляшки. Вони
нас підвезли туди й посадили в потяг навіть, бо там так вільно сісти не можна
було, а там давилися. Лізли як хто міг. Ну, вони мали ключ один, ще потяг не
остановився, як він уже ключом двері відчининв і там і маму так взяв за кожух, і
втягнув туди й той подав йому й мені. І так вони нас посадили, чужі люди, це
росіяни, не ми їх не знали, ні вони нас не знали. І так вже ми доїхали аж де нам
треба було пересідати. Це вже вузька колія була. То широка, а то на вузьку колію
ми поїхали й пересіли туди й поїхали в те село, де моя сестра жила, до сестри.
То вже ми, як сіли на цю вузьку колію, а там людей нема, ті пусті лавки є. Як
заснула, то мама мене будила-будила і скинула на землю і я не могла пробудитися.
Вона думала, що я вмерла. Бо то ми ж сиділи дві неділі сидя. Так, так дрімали,
сиділи, бо то нема де повернутися, стільки людей набито в тому. І злазять, і
знову, і знову сідають і знову, і так, що там не було де. І то ми побули скілька
днів в сестри, й я пішла в своє село там. Ну тоді мене голова сільради взяв і
повіз.
Пит.: Хто він був?
Від.: Голова сільради?
Пит.: А хто він був? Чи Ви пам'ятаєте його прізвище?
Від.:
Він був Плахотюк, його прізвище.
Пит.: А що він був за людина?
Від.: Він був партійний, і він був присланий в наше село. Бо тоді
партійні були й в сільраді, і в колгоспі. Так, що цей був присланий. Другий був
у колгоспі, також присланий, так, що чужі в нашому селі. І повіз він мене туди,
в НКВД. Коли він привіз, а вони так рано не були - бо ці всі працюють - вони
вночі працюють, а тоді в якійсь другій, третій годині тільки йдуть вже на працю.
Він привіз мене і того начальника не було. Він трошки побув, та й оставив мене,
та й поїхав додому. А я там сиділа. Там йдуть, питаються, виходить, що хто до
кого, куди. А мене спитався, я кажу. - До голови НКВД. - А це був помочник
начальника міліції, він так здивувався, що мені треба до голови НКВД, дівчина
маленька, худенька була, думав чого вона йде. Ну, закликав він мене в свій офіс
і став говорити зі мною. Ну, так як він розпитав, то там вже він взнав: звідки,
що й як. Ну, я посиділа поки той голова прийшов, і як я йому сказала, що я така
й така, що я така й така, що мене привіз цей до нього, а він каже, що чого ми
вернулися з Сибіру. Нас везли туди, а тепер нас будуть гнати пішки, етап. Я
кажу, як будуть гнати, він по-російському говорив і кричав, таке говорить. Ну, я
слухала, а коли він перестав, я йому кажу, що як будуть гнати, я буду йти, а там
я бути не хочу і все рівно втічу. І він чогось розсміявся з цего, розсміявся,
так йому смішно було, й я не знаю чого, думаю, що може тільки того, що якби
якась старша людина, то вона б цего не сказала, подумала б, а не сказала, що я
втічу. А то я кажу, що я втічу, все рівно не хочу. Ну, тоді він перестав уже,
щось там став свої ті папірці перекладати і питається, що зі мною зробити -
посадити мене, чи я завтра прийду. Я кажу, я завтра прийду. І пішла. А воно
зимою ж так, як тільки сонце заходить зовсім, так вже скоро смеркає вечер. Іти
мені додому - там сім кілометрів було, але все рівно, поле, одній, страшно. Я
пішла до одного проситися переночувати. Такого, що завжди він ходив у наше село
й коли заходив до нас, то мама завжди щось давала додому: то молока, яєць, то
сиру, то з города, все таки, що казала, їм треба купити, а в нас, якби то воно
нічого не коштувало. Воно, знаєте, своє. І я прийшла й кажу, що Янькель, я
прийшла, чи можна в вас переночувати. От так. Каже так, з жінкою поговорили,
каже так. Ну, і поклали вони там, забрали дітей до себе, а мене там поклали в
перини, бо то зима, не було чим палити, зимно було. То так я переночувала й
пішла на другий день туди, в НКВД, і він мені дав папір у село, щоб не зачіпали
мене, що можем жити. В колгосп нас не приймали, нікуди не приймали, в нас не
було права голосу. Але вони нас не зачіпали. Ну й так, через якийсь час, що там
ще повернулося скілька 100, й тоді тих арештували й мене знову забрали. Ну, тоді
вже з тиждень так у міліції й сиділи. Ну й мене пустили додому, і ще там одну
пустили, а других назад вислали. І так після того, як вже в нас, те що в нас
осталося останній раз, вони приїхали й забрали все. Я була в місті, то в чім я
стояла, в чім я там була, там в місті, в тім я тільки осталася, що на мені було.
А то все забрали, нічого вже було. Мама дуже цим зажурилася, що стара й нічого
нема, й грошей нема. Бо то знаєте як, гроші не дуже водилися в селі так, бо то
було тяжко. Ну, раніше, то продавали щось, на гроші завжди було, а то вже нема
що. І захворіла тифом, знаєте, і її забрали в госпіталь, і вона там неділі три
може була, і вмерла. І коли вона вмерла, то йще друга жінка була, також з нашого
села, також тиф був. І коли вона вмерла, то там хтось переказав, бо то завжди,
на ярморок їздили, так на базар, що то люди, то хтось переказав, що одна з жінок
умерла. То тоді я з тією дівчиною пішла туди й подивилася - моя мама вмерла.
Тоді я вернулася і до цеї жінки, де ми вже жили останнє, і вона каже: - Піди в
колгосп, щоб тобі дали коней. А я кажу, що ми не належали, хто ж мені дасть, як
це буде. Ну, каже, піди спитай. Ну, пішла я. Той предсідник колгоспу каже: -
Коні можу дати, але треба когось мені, щоб хтось поїхав зі мною, бо я не можу
дати людину, бо треба трудодні писати ще на то і все. Ну, я пішла також до
такого, що він таких літ був як брат, навіть з ним ще служив колись в армії. Він
каже, що я поїду з тобою. Ми пішли в колгосп, взяли коней і поїхали до сестри.
Пит.: Як далеко то було?
Від.: Від нашого села 12 верст
було. І там уже вони збили труну, бо ми вже там почували, то сестри чоловік,
шваґєр, збив труну поки ми там, і все. І вже ми на дригуй день поїхали в село,
йще з нами поїхало двоє хлопців. І ми приїхали туди, в госпіталь, ну вже маму
так, а то ще мороз, вже виступив мороз на тому, бо тож там не палять, там де
мертві лежать, там зимно. Так ми так ті простирала забрали, поклали в труну,
хлопці викопали яму, і там поховали. І тоді я вернулася в село, в мене ж нічого
нема. І я вдягнулася, пішла до сестри. Ну й сестра каже: - Будеш у нас, будеш
тут терюватися(?). Так я була в сестри.
Пит.: Це було коли?
Від.: Це вже було початок 32-го року. Бо якраз це було зима, як вона
вмерла, чи в січні, чи в лютому, щось таке, що початок 32-го - то я вже була в
сестри. А потім вже, при кінці вже цього 32-го, я була заміж вийшла. Ну то так,
що такое не було, що така була голодна. Так, що бачила, як люди пухли були, як
люди вмирали, як діти маленькі так як старі були висохші й зморшки такі на лиці,
такі жовті були, ходили з других сел просити. Ну, як даси кусочок, то не так
хліба, як ми любили, картоплю терли й трошки муки й такі оладки, як даси там
два, три оладки, то людина ним не наїсться, бо вона голодна. Вона така була
голодна, що вона як з'їла якусь тарілку там супу, чи того, то вона не наїлася.
Але, я ж кажу, в тому селі не було так, як в других.
Пит.: Чому Ви
думавте?
Від.: Того, що як я пішла в своє село, як вже після жнив і
сестра, в них була пасіка велика, вона дала меду, щоб занести тій жінці, де ми
були, напекла медівників, там пляниць тоді, бо так до жнив ще було, що не можна
було йти, бо так ходило багато, що могли там обити, могли, знаєте, тоді
людоїдство було, так, що страшно було й виходити. То там село було, дороги
позаростали бур'янами, так нікого не було, дуже багато вимерло людей, так було
порожньо. А в цьому селі, тут життя було якось ліпше, якось більше таке, що люди
мали працю, таку якусь заможніше, чи може розумніші були, що не відбирали так
весь хліб, як там, що ходили й горшки в печі так висували, дивилися і на печі,
під столом, кругом шукали, де яке зерно находили - все забирали й людей так
голодними оставляли й тоді люди не мали через то так, а там так, не так, не було
так дуже, може там де скільки вмерло, що вже зовсім якось так не пробували вони
так, щоб щось робити. Бо навіть мій дядько, вони також були вислані, а потім
вони вже старі були й вернулися, і їх не зачіпали, то він приходив в це село,
приходив там, де була їдальня, де варили м'ясо там, кості, то він забирав ті
кістки й що щось з них варили. І де вони годували, то там таки вмішувати як
комбікорм називався, там все таки зерно, тільки воно так мелете, для того, щоб
скотові обмішувати. То він піде там, тому помагав, що там робити, то гній
викидати, то замітати що-небудь, то йому жменю якогось дасть того, й він вже
вдома, вже вони варили, щось там наварювали, щось там їли, і випили. А як було
так, що нікому було, що жінки, діти, знаєте, що нікому було так, більше того, що
вимирали, там дуже багато вмерло. Якби я так осталася, то я б також вмерла б. Бо
нічого було їсти.
Пит.: Чим працювала Ваша сестра, що вона дістала?
Від.: Вона вдома мала шваґера, так він працював в заводі, в
цукроварні. А вона дома була - діти, господарка, праця. Там трошки поля було. А
потім його забрали в колгосп, бо він механіком був, слюсар-механіком, то він все
там поправляв ті всі машини, робив і так його в 37-му, чи на початку 38-го
арештували. І він був в Вінниці, а з Вінниці ніхто не вернувся. Тоді так багато
арештували й так забирали зі сел людей. В 38-му я там була, бо я не знала, ми не
переписувалися нічого, але як я поїхала, то його не було. Він був арештований і
сидів в Вінниці, бо сестра вмерла, він женився і та жінка була, і ще малих своїх
дітей було. Вони не малі вже були - хлопцеві одному років 15 може було, ну
каліка на ногу був він, коротша багато нога була. А другий може сім років, такий
ще був менший. І в неї, в жінки, був один хлопець. Но так його забрали, то вона
осталася сама й в колгоспі робила. І тоді вже їй було тяжко, бо старший
племінник, так він учителював, він вдома не був. І старша племінниця, вона від
мене старша, вона вже була замужем і то також учителювала, так, що ці малі
тільки були вдома. А так я не писала і не знаю, ну звідти, з Вінниці, ніхто не
повернувся. Там як були розкопки, то там було жахливо.
Пит.: Чи люди
також померли з голоду, в тому селі, де Ви жили? ід.: Померли, тільки там не
так, не так багато; я ж кажу, що більше якось було подібне, що люди ще є, що
люди живі, що живуть, що не так, не було так, дороги бур'янами позаростали, як
там, в тому селі де я родилася, то там був голод страшний, а тут більше так.
Пит.: Чи Ви залишили село під час голоду?
Від.: Я його
залишила в на початку 32-го року, своє село я залишила.
Пит.: А що Ви
бачили; куди Ви поїхали?
Від.: Я тоді була в сестри.
Пит.:
Але під час голоду, як Ви були в сестри, чи Ви залишили те село?
Від.: О, під час голоду, ні. Я там була. Так, бо то вже в 34-му я
виїхала під час голоду я була там, весь час.
Пит.: А що Ви чули про
голод, як Ви там були?
Від.: Ха, ха. Та я й чула, й бачила.
Пит.: Ну, що Ви бачили, що Ви можете сказати?
Від.: Ну, що
бачила. Бачила, як люди падали як мухи. Йде пухлий, голодний, іде, іде, впав і
вмер. І люди ходили з села до села, бо ходили щось десь і вжитися щось десь
просили, щось десь то, а як у місті, й то ми так дуже не ходили, бо страшно тоді
було ходити. Ніколи ніхто де не міг іти, таки як вже йти, то вже йти в двох,
трьох, в трьох, компанія, щоб була. Але то такі люди, що не могли бігти, від них
можна було й втікти, бо вони дуже повільно, вони вже не могли так, щоб бігти, чи
щось. Але все рівно якось було страшно, бо то голод, то страшне було, що
робилося. Я бачила, як і в місті, в місті то було, магазини були й було все, але
ніхто нічого не міг купити, бо то було, що за золото, торгсини називалися. А хто
мав золото, хто міг купити? Ніхто.
Пит.: Ну, що люди їли, якщо не
було хліба, що вони їли?
Від.: Їли все, що хто попав. Вже як стало,
вже як стало, що весна, де який бур'ян з'їдали, де які листя такі стали, садки
ці, вишні там, липа, ну, що тільки можна було - все люди з дерева їли. Що, що
думали, що як що-небудь наїстися, аби тільки набити чимсь живіт, але воно це не
помагало, бо ще скоріше від цього вмирало. Голодні були, а таке їли. А як дехто,
що щось мав картоплю, то ці ж терли, багато такі, що помив і зітре зовсім і
такий варить суп, то ще було добре, бо то ще трошки таке, що поживне, хоч воно
там мало, але все таки, я як те, що кора, листя, таке то в тим зовсім не було
поживи. І кропива, і що тільки, що тільки виросло, як це виросло, це вже якось
він доживе. А так зимою дуже багато вмерло, бо не було чим такі палити, й зимно,
й не було, що варити, й зимно. А найбільше малі вмирали, й старі, які ну,
правда, чоловіки і так, більше жінки таки, що якось витримували, цей голод, а
чоловіки, і старі, і малі, то більше - діти, більше вмирали.
Пит.: Чи
було багато безпритульних дітей, в Вашому селі тоді?
Від.: Я не знаю
як там тоді було, хто цим опікувався, куди їх забирали. Не знаю.
Пит.: Чи Ви їх бачили на вулиці?
Від.: Ні, я не бачила
цього.
Пит.: Чи там якась була влада в тому селі, де Ви жили під час
голоду?
Від.: Радянська.
Пит.: Так, так, але як вона
діяла? Чи був актив, чи були комсомольці, чи були бригади, які приїхали й
забирали хліб?
Від.: Так, так. То як приїжджає якийсь один з району,
а своїх - комсомол там - деякі партійці, де що, то ці вже помагають. А тих
багато не було, як більше одного не було. А ці свої, самі вже шукали й забирали,
і помагали - комсомол.
Пит.: А хто, а хто були ці комсомольці? Чиї
сини вони були?
Від.: Більше були сини бідних. Вони йшли в комсомол.
Пит.: Чому?
Від.: Чому? Бо радянська влада казала, що це
все для бідних, що вона їм щастя несе, що все, й таких брала в комсомол там,
трошки чимось там їх дурила, що то колись їм щось буде, й йшли. А потім і самі
померли з голоду, бо не було що їсти в селі, не було, і не було в них що їсти.
Пит.: Хто були активісти в селі? Чи вони були росіяни, чи місцеві
люди, чи приїжджі?
Від.: Були різні. Були росіяни, ну я ж кажу, не
так багато було тих, бо в селі переважно українці. Ну, були й другі
національності, але більше таки свої ці були. Бо то як я ж кажу, що при хлібу,
бо в заготівлі, то приїжджав з району один і свої. Але тоді свої не так потрібні
були, бо було наложено кому скільки зерна дати, значить, скільки він має
десятин, скільки повинен дати, все й так, що накладали скільки там повинен. І
кожний хотів, щоб виконати це, бо думав, що як віддасть все, то не будуть
зачіпати більше. Але це не помогло, хоч і віддали там тому.
Пит.: Як
Ви жили в сестри, чи вони приїхали до Вас шукати хліб?
Від.: Ні.
Пит.: Чому до Вас не приїхали?
Від.: До нас не приїхали,
бо вони вже були в колгоспі. То раніше він був, робив на заводі цукровому, а
тоді він був в колгоспі - він працював у колгоспі, навіть цим, механіком, там
машини всі поправляв. І це все, так, що вони там не були багатими, бо він,
шваґер, з 13-ти років, як його батько помер, то він пішов в завод прицювати. Ну,
й мама була в них, і хата була, і город був, і землі в них майже не було, там
щось не знаю, чи десятина, чи дві, так, що їх не зачіпав. Але в 37-му році, чи
може в 38-му, що його як забрали, то, так і...
Пит.: Чи люди дуже
спротивлялися колективізації?
Від.: О, так.
Пит.: Так?
Від.: О, так. Так, як починалася колективізація, то дуже
спротивлялися, дуже не давали, дуже йшли, й з вилами, й з косами, й що стільки
вони думали, що цим можна змінити, але то не допомогло.
Пит.: Чи люди
різали худобу?
Від.: Було так, що різали, а було так, що не давали,
що завертали й додому, з дому не давали, але потім, по-трошки, по-трошки й все
рівно заставили йти.
Пит.: Чи Вам відомо якісь випадки повстання?
Від.: На Україні?
Пит.: Під час колективізації, коло Вас?
Від.: Було, було таке, що тоді з колгоспу того забрали своє хто що
дав, а потім пішли й давай розбирати, давай чий плуг, чий віз, і коні, й корови
стали забирали, й стали все. Ну приїхало НКВД, приїхала міліція, приїхало все,
старі люди мов, мусили. Бо то так одне село, так атакують і нічого нема.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Так. Були
такі, що своїх дітей їли. Були такі, що когось чужого з'їдять. Це я не бачила на
свої очі, але це був факт, що це було, бо це навіть потім вже, як будь-то би
влада й судила. Але влада сама винувата, а тоді на когось звертала. Це було.
Пит.: А що сталося з людоїдами, чи їх судили?
Від.: Не
знаю, що тоді сталося. Ну ті, що когось поїли, то самі вижили. Самі таки, що, що
не повмирали, але то ж страшне - когось з'їсти й сам живий остався.
Пит.: Як той голод скінчився?
Від.: Голод то вже
скінчився, бо то вже після жнив, вже тоді хліб зібрали й тоді вже хліб був й то
вже було, було вже, було вже людям що їсти і ці, що в колгоспі, то їм столову
таку відчинили, хто робив. Давали їм кусочок хліба, а то якоїсь зупи там, а то
таке щось варили. Навіть один час, що ми з сестрою хліб пекли. Я місила, муки
принесу з того, бо вони були в колгоспі, й я принесу муки і за хліб два рази на
день ми пекли, рано й ввечір. І там остався такий великий хліб, хлібина, а два
рази, то дві хлібини оставалися, того притоку. Бо стільки візьмеш муки, а потім
приносиш вони важать, а то, що більше, то вже хліб якийсь остається нам, ми вже
тоді хліб мали.
Пит.: Чи люди говорили про причину голоду, під час
голоду?
Від.: Ну, та причина була, як все забрали - от вам і вся
причина. Не було зерна, не було нічого, все вивезли.
Пит.: А чому
вони те зробили? Що вони хотіли зробити?
Від.: А я думаю більше та
причина, що вони тоді хотіли, щоб люди спротивлялися, не хотіли колгоспу,
нічого. А потім, як люди осталися так, голодні, то тоді вже їм все рівно було, в
колгосп і куди, бо вони ж не всилі були вже сопротивлятися тому всьому, що
робилося. То це їх голівна причина, щоб таки зробити, щоб загнати людей.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати, що ще Ви не сказали?
Від.:
Я не знаю, що Вам сказати, бо так це вже, знаєте, таки скільки років пройшло, що
вже те, що було таке, то вже й забувається. То, що я раніше знала, і коли це
було, і як було, то вже тепер.
Пит.: Ну, дуже Вам дякую за
свідчення.