Case History SW52

Oleksiy Keis, b. 1912 on Sad (formerly Hordiienko) khutir of 10-11 families, near Rais'ke, Druzhkivka district, Donets'ke region. Narrator's father had 170-180 desiatynas, of which all but 30 were redistributed ca 1920, but during NEP he increased his holding to about 50 ha. with his own thresher, tractor, and livestock. Narrator recalls revolution and civil war, especially Makhno's anarchists, and first establishment of Soviet power under the Druzhkivka Soviet, headed by A. F. Radchenko, and the short-lived Donets-Krivoi Rog Soviet Republic under S. A. Artem. Narrator explains the famine of 1921: "The sun literally scorched everything in five regions: Odessa, Mykolaiv, Zaporizhzhia, Dnipropetrovs'ke, and Donets'ke... But not in the North: Kiev, and Poltava regions were untouched, in Chernihiv, too, there was no famine." Narrator's father was able to get bread from Poltava, but surrounding villages were in terrible shape. People were swollen, and many died from diseases. Narrator recalls American (ARA) aid. Nearest church was in Rais'ke, became autocephalous, and was closed ca. 1927. NEP "brought people back to life" and "gave complete freedom to the peasants." "People wanted terribly to get rich. They worked like fools. Day and night... They thought it would be like this their whole lives." Recalls komnezam only from 1928 and associates it with formation of the SOZ and arrival of thousanders. Narrator's family was dekulakized on November 29, 1929, and arrested. Narrator recalls even the shirt off his back being auctioned off. "..in 1931 the crop was awfully good. A very big harvest. And they took this crop from the people. They took it, and people protested. Even the kolhospnyks protested. Even in the district committee there were protests. Communists protested, saying, how is it that you set up kolhosps and you're taking the grain and so forth. And people said, 'Leave us a couple a kilograms per labor day, and we will give you the spring sowing.'" In spring 1932, people had no seed and there were already bodies lying around. Narrator recalls Molotov-Kaganovich visit to Ukraine in July 1932 and August 7 law. Communists, both Ukrainians and non-Ukrainians took the crop down to the last ear of wheat, potato, or sugar beet. Narrator by this time was working in a large factory on forged documents, for which he was arrested in 1934 or 1935; however, he obviously kept close touch with his village. Local sil'rada was headed by a Ukrainian sent in by the regional committee. Komnezam activists were local people; thousanders were outsiders. Narrator recalls people sent to Siberia for violating law of August 7, 1932. In the fall were purges and famine: "That means you already began to see dead bodies on the roads. And as the spring of 1933 came, it was already the spring of death. This was the spring of death. At the train stations, along the roads. There was the Zvereve-Kiev train... Express trains ran from Zvereve to Millerovo and from Millerovo to Zvereve {2 Donbas towns in Rostov na Donu region, RSFSR}. And people laid like sheaves along this road." Narrator lived in Ienakiievo {Donets'ke region}. The family earned almost R300 together. Narrator got the relatively generous ration of 800 g. of bread a day, his father 600, the women 200 each. In 1933 workers were mobilized from narrator's factory to requisition bread and carry out the spring sowing. Narrator was sent to Korsun' 12 km. away, where everyone had either died or fled. The workers planted the crop, dragging the harrow without horses and sowing by hand. Narrator got a month off in Leningrad for his exemplary work after this, and he saw that in Leningrad there was no famine. Narrator saw homeless children and dead peasants in Ienakiievo. When people tried to sell meat in the bazaar, police analyzed it to see whether it was from dogs or people. Trucks picked up bodies for burial. On the roads to town there were so many bodies that there was nobody to pick them up. There was a saying: "On the house is the hammer and sickle, in the house hunger and death." Narrator's testimony in public hearing was published in the Commission's Second Interim Report, pp. 19-23.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Моє ім'я Кейс, Олексій.
Пит. : А в якому році Ви народилися?
Від.: В 1912-му.
Пит.: Де саме?
Від.: На Україні, в Донбасі, на хуторі, який Сад називається, райської сільуправи. То колись була харківська область. Донецький басейн. Одним словом, на Донбасі.
Від.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мої батьки були селяни, кулаки. Були багаті. Мій дідусь був колись кріпак. Дідуся я свого знав дуже добре. Мій дідусь народився в 1842-му році. І він був кріпаком аж до 1861-го року, коли вийшло кріпацтво. Він був кріпаком. Після кріпацтва він дістав надільну землю і почав багатіти. Мав п'ятеро синів і багатів, і багатів, і багатів і розбагатів. І дуже розбагатів. А особливо як сини попідростали. Він їх поділив і кожний був великий господар. Всі вони були - вони з кріпаків стали куркулями.
Пит.: А скільки десятин землі Ви мали до революції?
Від.: До революції, як ще дідусь тільки купляв землю, бо її же купляли, почав купляти після 1905-го року. До 1905-го року, мій дідусь мав надільну землю, ту що держава давала. А потім, після 1905-го, після революції, пани почали продавать землю і мій дідусь відкупляв. Дідусь і батько мій, і брати, то вони відкупили від панів десь понад 400 гектарів. Так, що як старший брат помер, залишилося їх чотири братів, то вони поділили ту землю, то моєму батькові дісталося десь 170 чи 180 десятин, як вони поділилися. І ото мій батько до революції те мав. А коли прийшла революція, землю забрали, був закон, значить, до 30-ти десятин, здається. Значить, не підлягають виголосністю і батько ще дістав надільну землю, то після революції, за часів НЕПу, то він мав землі може яких 50 гектарів. Але що мій тато мав, я вам скажу. Мойого тато кожний брат жив окремо, і кожний мав таку землю. Мій тато мав мотор, Ruston Proctor, англійського, мав молотарку, мав трактора, мав коней, корів, усе господарство. Мав снопов'язалку, мав лобогрійку, мав все, що необхідне для господарки. Бо мій тато був дуже мастеровий, і він сам все робив. Так нас розкуркулювали. Розкуркулювали нас 29-го листопада 1929-го року.
Пит.: А перед тим, чи Ви знаєте, яку частину врожаю держава брала до революції і тоді, після революції?
Від.: До революції, з слів тата знаю, що держава не брала хліба. Значить, не оподатковувала до революції. Податків не було, а вивозили все. Де ви їх дінете? Значить, все, що зародило, ви можете везти іздавати. І мої батьки здавали по 12 вагонів хліба урожаю. До революції, розумієте? А після революції вже, Ленін уже почав обкладати. Бо тоді вже почалася анархія в сільському господарстві. Хоч землі було багато, землю ділили, але був хаос і одні брали, одні хотіли багато, другі не хотіли. То вже таке було, і тоді обкладалася земля. А до революції вони не мали обкладів. Значить, возив, скільки хотів, скільки що заробив. Де ти її дінеш? Давай її, на зсипку возили.
Пит.: А після революції, коли вони почали?
Від.: А після революції, поперше, почався голод, ви знаєте, в 21-му році.
Пит.: Так. Чи Ви можете описати той голод?
Від.: О, yeah!
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, як то було?
Від.: Я знаю той голод добре, бо мені вже тоді було якихсь 10 років. Я все таки добре пригадую. Значить, то голод ніби був стихійний, бо була сильна засуха. Сонце спалило буквально в п'яти областях - Одеська, Миколаївська, Запорізька, Дніпорпетровська і Донецька. Оці південні п'ятеро областей - то все спалило, напівнрчі ні - це Київська, Полтавська області, туди вище того, не тронуло було, Чернігівська - там не було голоду.
Пит.: А там, де Ви були, був чорнозем?
Від.: Був чорнозем. То найліпша земля, де я був. То найкраща земля, бо в Донецькім басейні й в Запоріжжі - то землі були, то все Причорномор'я, все Причорномор'я - то є чорнозем і земля прекрасна. І вона там родила кожного року, але коли в 21-му році спалило сонце, все вигоріло, буквально вигоріло. І я малим тоді, зі своїм братом, сестрою, мамою - всі ми виходили в поле й рвали. Бо воно вийшло може на яких шість інчів і згоріло. То ми для худоби. Треба ж було овець кормити, було багато худоби, то треба було заготовляти на зиму харчі для худоби. То ми виходили в поле те, що погоріло від сонця, то ми його рвали з корінням. Витрушували коріння і то цілі гори возили додому, щоб годувати худобу. А тим часом мій тато їздив у Полтаву - там же, на Україні - в Полтаву й міняв хліб і привозив. Значить, як він міняв? З дому забирав там шкіру, що була, може якісь черевики, костюм, може там одежу, матерію - все, було - він возив туди в Полтаву й там міняв на хліб. А тоді хліб привозив. Значить, привозили вони. Це було без допомоги держави й вони мусили то все вживати транспорти нелегально, товарні потяги, не пасажирські. Товарними потягами. Значить, підкупе там того кондуктора, вкине два мішка хліба й везе додому. Привезе, й знову їде туди. І туди їхали товарними потягами й відтіля "на чорно, зайцями”. І так тато возив хліб з Полтави, і ми їли той хліб, а коровам заготовляли самі хліб. Ну це ми, бо мій тато був багатий. Сусідні села були в страшному положенні. Поперше, ті люди не мали що міняти. По друге, багато з них були нерозвинені, не знали, що робити, не могли ради дати. Тому люди кинулися в першу чергу: - Що робити? їли траву, щирицю повиривали, лободу повиривали - то все. Кору драли з липи, з дуба. Друга кора чомусь не піддавалася, а з липи кору драли й сушили й потім товкли її і робили такі пляцки. Потім така є трава перекотиполе - може знаєте - або в нас називали кудла. То ту траву звозили, й її товкли. Вона віддається, що її можна на попіл стерти, розумієте? Але справа в тім, що від тієї кудли маса людей повимирало, бо вона має колючки й ті колючки. Ви потерли, але вони з тією мукою, що ви їх не бачите. І вони вам в шлунку позастрягають там, і людина наїсться того й вмирає. Було страшно. В нас, в нашій місцевості багато того водилося, там такі суслики, або ховрашки - їх тут називають gophers. Отаке завбільшки вони як щур, розумієте, по полям їх багато, багато в нас було, то повиїдали все. Все люди просто ходили то, мусили їсти щось. Трава, що попадеться. І було багато дуже людей. Особисто, моя родина, ми як голодували? Дуже в натяжку було хліба. Але в нас трошки м'яса було. Бо ми мали там корову. І ото пригадую, мама напече хліба, а мій менший брат візьме кусок відломить. Мама каже: - Юра, та ж голод, немає хліба. Багато не можна їсти, треба потрошку. А він каже: - Мамо, я потрошку кусаю. - А візьме такий кусок хліба. То в нас ще було пів біди. Значить, той голод ми пережили особисто не так тяжко, але ми бачили, як тяжко переживають люди. То страшне було. Люди пухлі валялися, не дай Боже. Але голівне те, що не було оті роки ніякої медицини. Абсолютно. До людей, коли людина голодна, на неї нападає всяка хвороба. Але медицини нема. Значить, радянська влада відносила за рахунок революції. Мовляв, війна кінчилася, нема ніде нічого. Але в дійсності то не правда. Бо сонце спалило не тільки п'ятеро областей України, а спалило і Поволж'я. То Ленін в той час звернувся до Західнього світу й сказав, що Поволж'я в дуже тяжкому стані, щоб помогли. То це ми знаєм, бо через наші місця везли хліб. Везли хліб із Одеси. В Одесі розвантажували. Америка дала масу хліба тоді: пшениці, муки, крупи, меду, й масла в отих балонах. Що тільки не везли! І везли все на Поволж'я. Але на Україні ані грама не дали. Ні грама не дали. Так само медицину. Європа дала мільйони, мільйони долярів, розумієте, помагали. І давали медицину - все, все, все. І все це йшло ніби. Чи ті в Поволжі дістали, ми не знаємо. Але це ніби давали їм для Поволж'я. Значить, то були страшні часи. Людей багато ми бачили. Це я сам бачив. В нас сусідні села, масу людей повмирало з голоду. І я бачив і пухлих, і голодних і все. Ото в 21-му році. А потім, після 21-го року Ленін проголосив НЕП - Нову економічну політику. І вона людей фактично віджила. Бо при НЕПу життя зовсім поліпшилося. До деякої міри почали давати й кредитивати селянам, і, значить, полегшення - вільний ринок, землю міг орендувати, брати, розумієте. Одним словом, НЕП страшно обагатив селян. Села пішли догори. До 28-го року.
Пит.: Я мушу питати: в ті роки Ви були ще хлопцем, так?
Від.: Ні, я вчився. Вже я вчився, до школи ходив.
Пит.: Яка то була школа?
Від.: Я ходив спочатку до української народної школи. Як public school.
Пит.: Чи то було після революції?
Від.: Після революції. І під час революції я ходив до сільської школи. Мені було шість років, це в 18-му році. Якраз війна була. Мені було шість років, а я вже ходив до школи. То школа в нас була сільська. Була вчителька, й ми в одній клясі. В нас було там так: і перші кляси, й другі, треті, четверті - всі разом були, розумієте? Бо то село було. А потім уже, як революція кінчилася. Ага, після тієї, як я там закінчив першу чи другу клясу, я перейшов в друге село - жив тут, а ходив до школи пішки. То вже була, так би мовити, народня школа називалася вона. Це вже в 20-му році, отак. Мені вже було яких вісім років. Ну то я ходив до тієї школи. Там закінчив уже четверту клясу, здається, а потім уже після голоду, після голодівки, як почався НЕП, то мене тато віддав до міста вчитися. Я був сім років майже, чи шість років, в одних на помешканню. Тато платив за мене, привозив їм їсти для мене. І для мене, і для них, бо був багатий. Він добре жив. І кожної неділі й гуску привезе, й каченят, і курок, і там хліба. І то та господиня готувала мені й собі там. Нас було трьох хлопців там. Я там вчився. І я там кінчив. Уже майже середню освіту я кінчив. І я поступив у профтехнічну школу. Але в 28-му році, як уже то почалося розкуркулювання, то в 29-му році мене вже туди не прийняли, вигнали з профтехнічного, як соціальне чужого. І мені вже не дали далі вчитися. Я вже здобув освіту пізніше, аж під час голоду і посля голоду. А тоді мені не дали вчитися. Ото так у мене з наукою було. Ну, що ще можу сказати про ті часи?
Пит.: Ви раніше говорили про період революції. Чи Ви можете ще раз мені сказати про революцію, що Ви пам'ятаєте?
Від.: Ну революція, я ж кажу, що було тоді. Я був малим, але пригадую всі оці міняння влади. Кожний день то в нас були "білі” то "червоні,” то, значить, Махно стояв, то ще якісь там прийдуть. У нас стояли на мешканнях офіцери. Пригадую, мій тато. Розмову мого тата із одним великим офіцером білої гвардії. Тато йому каже, бо ж вони всі були одіті, як з іголочки одіті. Всі були чисті, гарні. На їх одежа, в їх були коні гарні. Все було, бо то царська армія, розумієте? То "червона", як приходе армія, то ж голодранці. То тато мій каже йому: - Слухайте, як це вони так, що ви такі багаті, такі сильні, і так вас. І ви тікаєте від тієї голоти. Ви дивіться, як вас там потрошать. А він каже до тата: - Знаєте, як буває полноводіє, як сніг розтає і вода піде. Як ви не закривайте ті ручейки, але вода прориває і йде, йде, йде, йде і ви ніколи того не закриєте, ніколи того не зупините. Отак зараз: нарід повстав і нема сили його зупинити, бо він і там, і там, і там, і там, і там, і ми не можем ради дати, й ясно, що ми війну програємо. І вони таки програли. Ну а "червоні” - ті як приходили, то шкода було на них дивитися. То були бідні, нещасні - Махна пригадую. Махно в нас був, у нашій місцевості, три рази. Один раз під Паску. Це довга історія, якби я вам розповів, як він туди вступив, як йшов і як він гнав. Якраз завтра Паска. Ми приїхали з мамою з церкви, їздили на Плащеницю. Як ми виїхали з Плащениці, з церкви, то нас оточили вісім тих, червоноармійців. То була Дружковська міліція чи щось таке. Всі вони червоної армії. І питають: - Тьотінька, хто у вас там є? А в сусідньому, значить, тут одні загони. Там навіть кілометра немає - там Махно стояв. Мама каже: - Я не знаю, стоять якісь солдати, Бог його знає, кожний день міняються. Не знаю, хто вони такі. Ну, й вони кажуть: - Тьотінька, чи ви б нам дали там пару яїчок і пасочку, бо ж ми теж хочемо завтра розговітися. - Прошу дуже! Вони приїхали. Але вони розставили патрулі там скрізь по горі. Біля вітряка там поставили там. А три чи чотири за нами вслали. Приїхали до двору. Мама побігла, винесла їм там велику паску й яєць там у миску. Але ж тільки до їх підносе, а тут чуєм, там десь вистріл. Як вони скочили. А то був їхній сигнал. Ті дали сигнал. То вони ту секунду на коні, бросили ту паску й яйця не взяли - на коней, і тікати. Як вони вискочили з нашого двору, то може через одну хвилину влетіли махновці. То, я вам кажу, я такого дива ще не бачив. Тих було вісім. А, здається, там ще їх було всіх 23, оцих червоних. А махновці летіли за ними три. Але як вони летіли? Вони не сиділи на конях, а вони стояли на стременах. І тут тримає так шаблюку, з таким фасоном в них чуби. А тут, значить, свій пістоль і стоїть так, летить, як звір, знаєте. І що ви думаєте? А виказується, що їх три сюди пішло, а шість в обгон. І вони їх, 23 чоловіка тих, застали в сусідньому селі. І ті покинули коней і повтікали - той десь у полову заліз, а той в копанку заліз, а той десь у колодязь спустився. А ці, махновці, прибігли, забрали їхніх всіх коней і нав'язали, нав'язали і поїхали з поворотом. Так ото я бачив, як махновці. Другий раз я бачив, як Махно б'ється. Це вже через деякий час. У нас стояли червоні. Нашу місцевість зайняли червоні. А десь кілометра півтора, два стояли білі. По горі й під горою. І сьогодні з кулемета ти-ти-ти-ти, й завтра, ті на тих, а ті на тих стріляють, б'ються, але, значить, такого бою нема. І де не візьмися Махно? І він як ударив у тил цим червоним, то він пробив цей тил і змішав цих червоних з білими і розгромив і тих, і тих. Їх отак помішав. То так блискавично, так сильно, ви знаєте, що він робив якось, що в нього то за одну хвилину в нього все перевернулося. І вони там побили, натравили. Махно, я вам скажу, у нас був три рази, але він від людей не брав. Натомість він страшно багато забирав від тих армій. Чи червоні, чи білі - він і тих, і тих громив. І ото набере в них і вина, й горілки, там і їсти й пити й що ви тільки хочете. І коней поміняв своїх. Бачив Махнові гроші. Махно випустив свої гроші. Курглі такі. Вони є. Я їх бачив ще там, вдома. І бачив в Музеї революції в Москві, ті гроші. То така кругла печатка і написано: "Гоп, кума, не журись, в Махна гроші завелись. Хто цих грошей не буде брати, то з того шкіру будем драти”. Свої гроші випустив і от попробуй не взяти. І ходе по базарі, дає гроші, і давай. Нема ради. То все було таке. В нього було багато, багато. Він там у нашій місцевості крутився, то багато було в нього. А ми як діти. Я пригадую, як билися ті махновці і ті другі. То я і сусідський хлопець, колега мій, то ми патрони збирали. Як вони ото стріляють, патрони вилітають, а ми їх бігаєм, збираєм патрони. І мене мама ще тоді й пошльопала за те, бо то небезпечно, бо й відтіля стріляють. Значить, є такі моменти, але значить, багато я про революцію не можу сказати. Тільки, я ж кажу, бачив те, що билися.
Пит.: Ви говорили, що бунти були.
Від.: Бунти були, то вже вже пізніше. Бунти були так: як ще не було в нас червоних. Як ще не було червоних. Це 17-ий і початки 18-го року. Бунти почалися перед гетьманом. Як гетьман прийшов. Як була національна рада українська, і як вона проголосила, що вона не хоче ніяких реформ робить. То люди почали бунтувати. Але бунти були які? Раз ви не хочете нам землю дати, то ми самі будем брати. І вони почали грабувати панів. Пани тоді в той час вже повтікали давно. У панських фірмах тих, маєтків, там, де їхні були панські ті, то там уже панів не було, а тільки були там управитель, там робітники там деякі, що які працювали, а господарі - то все повтікало. То люди почали грабить ці панські маєтки. І вони багато розграбили. І тут прийшов гетьман. Якраз гетьмана поставили. І гетьман сказав: - "На место!" - Поставити на місце! І ото почав пороти селян. І страшно пороли. Страшно пороли, гетьманці то били тяжко. Я бачив, як мою тітку били, розумієте? Значить, то було дуже погано. Значить, гетьман утратив абсолютно авторитет. Люди думали, що він свій монарх, і так далі. Що він поступився по-свинському. І тоді почалися бунти. Вже при гетьману, розумієте? При гетьману там повстання, там повстання. А які то бунти? Що ще пригадую? Розумієте, білі й червоні. І ті мають своїх посланців у людей брати скотину, харчі для своєї армії, і ті, розумієте? Армії там десь воюють, а ці в тилу лазять, забирають: пшеницю, муку, там баранця потягнуть, там корову. То все для армії. Так сьогодні прийшли білі - беруть, а завтра вони –червоні - беруть. І то селяни, часом не знаєш, хто вони є. І було таке й в нашій містевості. Ці білі впіймають там тих червоних, то вони що їм роблять? Вони їм на спині повирізають червоні зірки - на тілі, на шкірі, розумієте, що ті беруть контрибуції, то візьмуть їм порозрізують животи, туди пшениці насиплять, ячменю - все. І от тобі, значить, контрибуція - йди. Отакі були, всякі помсти були. Ой, то не дай Бог. Так само люди вбивали. Бунти, значить, вони не виступали фронтом, розумієте. А ось бунтувалися, розумієте, захватили там в селі владу, і там що кого був побили, розігнали, вже завтра нема нічого. Все їх там розтрощили. То була революція і вона була тяжка. Тяжка для всіх.
Пит.: А що Ваш батько думав про революцію? Що він хотів?
Від.: Тато хотів миру й хотів жити так, як він жив. Він не хотів. Я вам скажу, що мій тато не був аж за дуже свідомий українець. Він був українець, говорив по-українському й говорив все, але він не виступав так дуже. Він поважав петлюрівців, поважав всіх, але сам активної участі дуже не приймав. Але тих комуністів він ненавидів з першого дня. Він сказав, що то є босота, то голота, то нещастя, то йдуть безбожники, то йдуть ті, що церкви руйнують. Бо ж разом з комуністами йдуть пропогандисти, що Бога нема, що то опіюм для народу, що то вас дурили. І тому знали, хто такі комуністи. Мій тато був, я ж кажу, хоч він не був активний в українізації, хоч не був активний. Він просто був багатий дядько й займався своєю справою. Але він був страшно за тим, щоб Україна була, але щоб був мир і щоб була свобода. Він – за свободу. Щоб вільно було землю обробляти, щоб вільно було продавати, щоб вільно було молитися. Тим більш, що в мене батьки були дуже релігійні й вони дуже турбувалися за церквою. Ото такий був у мене тато.
Пит.: А вже Ви пам'ятаєте, коли Україна стала самостійна, чи Ви не чули про то?
Від.: Аякже, та то ж було в 18-му році, 22-го січня. Аякже, та то ж по всій Україні було. Я тоді був малим. Я пригадую деякі епізоди, як Україна стала, й як її розгромили. То як уже армія того забрала Україну, ленінська армія прийшла, то я ходив у школу і при тому часі, 22-го січня, розумієте, як Україна повстала, то радості стільки. В церквах молилися там, і вдома було раділи, що Україна вільна, вільна, вільна. Бо, я скажу, мої батьки - вони дуже були анти-російського настрою. Дуже анти-російського. Але тато не був політик. Не був політик, щоб він там щось робив. А ще пригадую таке. В революцію, це було, здається, не то в 18-му, не то 19-му році. Точно не пригадую. Як уже радянська влада трошки там закріпилися, то нам у школі оголосили, що приїде до нас Радченко й Артем. І наша школа готувалася декілька днів. І була велика нарада. Ми від станції, від дворця і аж до школи сюди, і аж до клубу тут ішли нарадою і впереді йшов, вся та свита, місцева йшла. Ішов Радченко. А Радченко - це був великий комісар комуністичний. Радченко й Артем - їхні ім'я увіковічили ті, більшовики. Ну, я приходжу додому й приношу портрет Леніна. Такий маленький трьохлітнього. Вони тоді роздавали. Можна було й купити й так давали. Портрет Леніна - то кожний вченик мав. То мусив мати. Кожному вченику портрет Леніна. Ну й я приніс портрет Леніна й показую: - Тату, дивись, що значить, я приніс. Портрет Леніна. Тато там мене обізвав недобре й каже: - Ну а де це ви були сьогодні? Що це там таке в вас було? А я кажу: - У нас же була сьогодні велика нарада. - А кого ви там зустрічали? - Радченка й Артема. - Отого сукиного сина, що в нас церкву обібрав? А вони, оце такі як Радченко, як Артем, там інші - вони до революції грабилй церкви. Влізуть у церкву, заберуть, заберуть чаші, хрести. Бо то все було золоте. Навіть Сталін же був такий. І Сталін лазив по церквах, грабив церкви. А то ніби все було для революції. Це я пригадую. Тепер пригадую один момент. В нас у місті, в містечку Дружковке жив надзвичайно багатий чоловік, хотів сказати й вирвалося таки. Забув, як його прізвище, але воно не важно, я пригадаю. Дуже багатий купець. Ну ви подивіться, не можу пригадати. Ну що ви скажіть, от пам'ять така. І от тільки, що ж думав, зразу тобі перервалося і все. Ну нічо, я потім пригадаю. У нього був син. І син був революціонер. А він страшно багатий дядько був. І він мав там будинок в старому посьолку, а він переніс на другу сторону залізниці. Там взяв собі добру дільницю і побудував прекрасний будинок. І обсадив його тополями. І він там жив. І це був найбагатший чоловік у нашім районі. А син був великий революціонер. І що було? Це за моїх часів, десь в 17-му ррці, ну якраз у час революції. Ну, в 17-му році. Але я пам'ятаю цей момент, бо ми бігали дивитися на ту всю картину, діти. Цей синок прийшов. Там у тій компанії своїй партійній вони намітили, кого треба вбити. І значить, в тому числі його батька. Значить, треба вбити там жандарма, там і того, там наставника, урядника, того й там деяких багатих. І батька його в тому числі вбити. А тепер вони між собою тягнуть жеребки, кому кого вбивати. Значить, написали, і то. І кожний витяг жеребок і читав, кого він мусить убити. І цей витяг корішок, що він мусить батька вбити. І що він робить? Він приходить додому. Мама там сидить, щось читає, чи щось робила. Він зайшов у хату і питає, де тато. Вона каже: - Там, в себе в кабінеті. Він пішов туди. Мама слухає - три вистріла підряд. Вона скочила, а цей вискакує і каже: - Мамо, заспокойся, вже все зроблено! І побіг. Мама заскочила, а батько лежить забитий. Значить, він таки свого батька вбив. Отакі були моменти. Тепер. Пригадую ще один випадок. Ми бігали дивитись, діти. Тепер, пригадую, в 18-му році. В мене так: батько в з багатої родини, а мама з бідної родини. Ну й в мами брати - вони були політики великі. А двоюрідний брат мамин -він таки був комуніст. Це - Сосюра. І він студіював. Був ще тоді студентом. А в нього. То Сосюра, їхній батько, він мав так: двоє дітей від першої жінки, а двоє дітей вже від другої жінки. Це маминого роду, так би мовити. То один з їх був великий революціонер, Михайло Сосюра. Так теж пам'ятаю, як на нього наскочили ті, білогвардійці, чи карний відділ, чи щось таке. Тоді ж ми, дорослі не могли розібратися, хто вони й що вони, а діти, тощо. Наскочило якихсь може дві, три сотки. На конях і з шаблями, розумієте, і роблять облаву. І вони вже знають, що тут є, бо ж доноси були. І вони впіймали цього Сосюриного брата, Михайла. То теж. Порубали його на куски на street-і. І самі вдалися. Отаке я пам'ятаю. Багато таких випадків. То була бійня. Бійня, значить, хто кого. Ну ще що міг би придумати, пригадати?
Пит.: Що Ви можете сказати про церкву? Як Ви викопували Ваш хутір?
Від.: О, наш хутір. Бачите, наш хутір називався колись Гордієнко, бо там пан Гордієнко був. А як його відкупили в пана 11-ро господарів, чи 10 господарів. То в нас фактично було всього там 10 господарів у хуторі. Бо вони купили цілий маєток пана. Мій хрещений тато, теж Кейс, він купив по сусідськи навіть дім пана. Будинок закупив. А мій тато найбільше закупив, то саду. У мого тата був страшно великий сад. І в других там був сад. Багато. І тому що там сплошні сади були, сплошні сади, а в мого тата то був найбільший. То його переіменували з Гордієнка хутір на Сад. І так він поки й до війни залишився -хутір Сад. А збоку Новогригорівка село, відкіля походить мій тато. Значить, то є Новогригорівка мала яких 100 дворів. А з другої сторони - Райське село. Райське й Новорайське теж яких по 100 дворів. Два села. То прямо чуть впритул. Близько. А хутір наш був то 10 дворів всього.
Пит.: А була церква?
Від.: У нас не було. Ми були в церкві в Райському, туди в церкву. В нас була церква, але її розвалили в 27-му році. Знесли. Значить, її не розвалили, а спочатку зайняли під колгоспний амбар. Туди звозили пшеницю колгоспники там, усе збіжжя. Але закрили десь ні то в 26-му, ні то в 27-му. Якраз той період був, що церкви закривали. То багато тоді церков позакривали.
Пит.: Чи то була Українська Автокефальна Церква, чи російська?
Від.: Ні, то була спочатку російська. Там російська. А як стала революція, після Лепківського. То прийшов священик, отець. Я його пригадую - Макар. Українець. І він почав служити по-українському, але не довго - може рік. І був оцей Захаров, чи Іван Захарович Заяць. Ви його може знаєте, він десь теж тут. Чи він помер, чи ні - не знаю. Великий композитор, він колись голос мав, він виступав, керував там. То була велика людина. То він у нас у церкві був протодіяконом. Теж не довго - може рік чи скільки, ото при українській церкві. А потім їх розігнали. Значить, це десь вона повстала в 23-му році, а після Липківщини, десь може в 25-му році вже їх в 26-му році розігнали. І ото церкву взяли під амбар і то, а то була автокефальна. Липківська церква. В нас тоді в сусіднім селі. То не сусіднє село, а 10 кілометрів від мене, Бандишево. Там була велика церква й великий прихід був. То там в той же час. У нас спротиву не було. Приїхали комсомольці там, закрили. Ті, дзвони познімали, розумієте. Те повиносили, попалили й так далі. А в сусідніх селах, наприклад, у Бандишеві, то там був жіночий бунт так званий, значить. Жінки зійшлися і страшно бунтували й забрали ті кола, й ту міліцію і тих комсомольців, гнали. Розбили їх. Але що з того? Прийшли десь за два дні. Приїхав цілий загін із району. І тих жінок всіх позаарештовувапи й там одна, Ворониха була - кума моєї мами, то її теж забрали. І їм дали по шість, по сім років, і вони побідували й поприходили відтіля вже під час голоду. Ворониха повернулася. То не жінки прийшли, а то звірі прийшли. Вони так атрофіровалися там, їх тримали в в'язницях і в таких місцях, що вони втратили людський образ. Погані слова говорять, то що їм життя ото ніщо. Вони з тих жінок з віруючих, то вони зробили не дай Боже що, розумієте? Але повідбували по шість років. То там так було. Теж закрили, але тільки баби, жінки зібралися і там розігнали, все. І то бійня була така, що не одному там ребра потовкли. Міліціонеру й тим активістам. А з другого боку -Сергіївка, 10. То там так: там комсомольці зібралися. І голівне, що приймали участь ще мої кузини. Бо в мого тата було чотири сестри. Із їх дві вийшло за багатих заміж, а дві вийшли за голоту, за бідних. І обидва сказалися революціонерами. Так що в тата дві сестри були замужем за революціонерами. І от якраз однієї сестри син, Никифор; то він якраз той, що найбільше там розкурлулювали й найбільше він що зробив? Він організував. Комсомольці пішли в церкву. Він нарядився, ризи на себе надів, і на себе й на свою сестру. І каже: -Ти будеш Божа Матір, а я буду сам Ісус Христос. І позабирали хоругви й йдуть по селі. І хоругви ті несуть, і ікони, образи - все постягали комсомольці й несуть. Винесли на площу і там танцювали, музика грала, розумієте, і вони там ті образи били, танцювали. Робили страшний бешкет. Ну й тоді. І то все спалили. А тоді прийшли до його, до цього ж Никифора. Значить, а в нього мама - це сестра мого тата. Ну й вони там посідали, і вона сіла, ця Наташа, сіла в кутку. Це ж моя кузинка, розумієте? Сіла в кутку й каже: - Я Божа Мати, й ідіть мені покланяйтеся. Ну вони там га-га, га-га, там Божа Матір, то спаси, помилуй. Насмішку роблять, розумієте їхній батько, так як оце ви, сидів із мамою біля вікна. Але хтось із людей прийшов до в (?) подивися і взяв таку камінюку і попер у вікно. Розбив шибку і матір оце сюди як луснув, то вона поки й вмерла - руки не могла підняти, розумієте? Просто вибив їй руку. Хтось, значить. І ото їм ото там все перешкодив. Ото такі випадки були. Ну але цього Никифора, вже як німці прийшли, то наші там, ті ж селяни, його забили. Значить, багато було таких різних пригод. І, я не знаю, в нас закрили церкву тихомирмо. В Бандишеві була бійня, а тут то все спалили й то така сила була, що там люди тільки дивилися, придивлялися, сльози втирали і нічого не могли зробити. Оце така справа з церквами.
Пит.: А що Ви можете сказати про НЕП? Як людям жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові було гарно жити.
Пит.: Як то почалося?
Від.: Ленін написав так наказ.
Пит.: Ні, ні, в Вас у селі. Як Ви знали, що НЕП?
Від.: Вони проголосили. Ленін випустив таку декларацію: - "Шаг вперед, два назад." Розумієте? І це було в газетах, скрізь. Що Ленін сказав. Нова економічна політика. Свобода, обробка землі, свобода того, свобода того, свобода того. Значить, дав повну свободу для селян. І що можуть кредити брати, і можуть куплять собі й коней. І ще держава приходила й на допомогу. По районам потворилися так звані райпотребсоюз. Райпотребсоюз. В кожнім районі був райпотребсоюз, який мусив від селян забрати ті всі речі, які для держави потрібні. Але селянам давали кредити. Тобі треба коня купить - вони тобі кредит дадуть. Там щось таке купить - вони тобі кредит дадуть. Тепер - давали кредит на будову будинків - на все. І то страшно люди хотіли багатіти. Робили, як дурні. День і ніч. Кожний хотів. Думали, що це рай такий буде на ціле життя. І то було до 28-го року. І ви знаєте, що були такі селяни, що він до революції мав одну конячку там і може два, три гектари землі там і все. А як йому при НЕПові дали землю, він міг в оренду брати й міг надільну землю брати. Дали надільну та ще й орендовану може брати. То він уже під кінець мав двоє, троє коней, уже мав збрую гарну, все, все. За ці роки, за п'ять років, він розбагатів. Розумієте? І тепер така справа. При НЕПу, наприклад, робітникам страшно гарно жилося. Страшно гарно. Чому? Бо селяни витворили стільки продукції, що вони не знали, де її дівати. Селяни. І тоді вони на захват мали своїх, так би мовити, ну, клієнтів у містах. І возили харчі прямо на базар і продавали. А то прямо, як мій тато, то він до хати віз. Робітникам. Воду робітникам розвозили, воду. Бо ж вода в нас була в місті. Тут, значить, насос стояв, а люди жили, приходили може за два, три, а може й п'ять кварталів по воду ходили. А тоді встановили, що їде. Набрав в бочку води і розвозив попід хатами й жінка вийде. А то як дасть йому та 15 копійок. Муку, таке, такі кавуни, картоплю - то мішками привозили прямо в двір, поставили й вона має. Робітники жили дуже добре при НЕПові. А селянам теж непогано, бо все таки, селянин мав свободу добути все. Правда, гроші були трохи неурівноважені. Наприклад, для того, щоб купити в той час гарні витяжки чоботи, то треба кабанчика було продати. Я ще за НЕПу зносив чоботи-витяжки, бо я вже був хлоп'як такий. То батько мені купив витяжки-чоботи. Заплатив 40 рублів. А кабанчика продав за 25 рулбів. Навіть не хватило. А можна було чоботи купити й за 20 рублів. Значить, не обов'язково витяжки. Пришви, розумієте, купив, і можна віддати 20 рублів, розумієте? Для робітника ціни були ліпші, ж для селянина. Але селяни жив добре, нема що казати. Люди були задоволені. Оце вам НЕП.
Пит.: А що тоді були ці комітети незаможних селян?
Від.: Комітети незаможних селян - це появилися вже в 28-му році. Як Сталін проголосив розкуркулення і проголосив, що буде колективізація проведена, то тоді почали творити СОЗи - "Союз обработки землі. І ще якісь там вони якось називалися. Значить, крім колгоспів. То є колгосп одне, а СОЗи, щось друге. Бо яка різниця між СОЗом і колгоспоом? СОЗи - це так: нас п'ятеро чоловіків домовилися, що ми будем разом обробляти землю. Твою, мою і всю. І молотити, і все. Це, значить, СОЗ утворили. А колгосп, це, значить, уже, як кажуть, мусив все здати туди. Це вже є не твоє, все загальне. У СОЗи не мусиш коня віддавати, ні корови, нічого. Значить, тільки разом вони обробляли землю. І тільки. Оце СОЗ. А колгосп - то вже ти мусив все віддати. Але когоспи почалися, як уже почали розкуркулювати, забирати від людей, від кулаків, інвентар, хати. Бо в куркульських хатах тоді творили колгосп. У куркульській хаті. Взяли якусь найбільшу хату й там утворили. Туди звозили весь інвентар, худобу. Займали ті кулацькі будинки й використовували під колгоспи. А СОЗи вже тоді втрачали свою силу, бо вже Радянський Союз не хотів мати. Сталін не хотів СОЗи мати. І вже десь у 29-му році, може в 30-му, я точно не пригадую, то вже СОЗів не було. Бо було наказ всіх в колектив.
Пит.: Коли то був наказ?
Від.: Ну то в 28-ом році. Наказ був восени. Дати я не пригадую. Це я мусив би подивиться в історію. Я маю то. Але то було восени. Я навіть пригадую одні збори, як приїхали ті з району. Тоді на цей, на колективізацію Сталін випустив 25,000 партработніков, для допомоги місцевій владі проводити колективізацію. І я пригадую, був на одних зборах і то збори були скликані. Я не мусив би бути на тих зборах, але я був з зацікавості, бо вони були скликані на дуже пізній вечір. Що то було дуже дивно. Значить, чому це в сільраді скликають збори, розумієте, і десь на 11-ту годину, чи що там, ночі. А то якраз приїхали ті уповноважені й сказали, значить, що в вашій місцевості завтра почнеться розкуркулення. У 28-му році я тоді пішов на ті збори і я почув, що буде починатися колективізація. І що я почув? Хто в першу чергу буде зколективизований, а хто в другу чергу. І вони там зачитали список, що зі завтрішнього дня почнуться описи майна такого-то, такого-то, такого-то. І назвали по прізвищам. Там їх може 10 родин у всій управі нашій. А потім там за два місяця, зараз працездатний. Але кулаків вже мусили всіх на Сибір везти, розумієте? А тому вони тата втягли, щоб він трошки окріп, виздоровів. І ото почалося розкуркулення. В нашому хуторі на другий день приїхало скільки? Значить, Кравченко, Середа, і Коненко. Трьох. Зразу на другий день описали вони так: приїжджають. Бо, бачите, я вам скажу, наприклад. У їх просто виганяли з хати та й тільки. Забирали майно й виганяли. А в нас розкуркулювали трошки іначе. У нас описують майно підписуєте, що ви не маєте право тронути ані ґнота. Все мусить бути те, що вони тут описали. А описували так: й подушки, й тарілки, й вилки, й ножі там, що в хаті - простирала, що одежа, все оце, лямпа, все то описують. То такі ціл приходи на опис, може якихсь п'ятеро, шестеро або більше людей. І вони розділяють: ти описуй там майно в дворі, а ти описуй там зерно, пшеницю, а ти описуй там ту частину, а я описую цю частину. І ото так вони описували. А тоді через три тижні, через два тижні, коли вони там скликають людей і що буде з молотка продаватися таке то майно. І приходе в двір може якихсь дві сотки, півтори сотки людей, за безцінок вони продають. Значить, крім майна, крім збруї, такого майна як там молотарка, косарка, воз там, коней, коров - то йде все в колгосп. То не продається. А от таке в хаті все, то вони продають, бо де ж його дінеш? І то продають за безцінок, розумієте, аби його збутися. А людей відправляють в Сибір. І в той же день ото, на другий день, в нашім хуторі було трьох розкулачено, а два моїх дядьки - тата брати - жили від нас якихсь чотири кілометра, то їх теж на другий день розкуркулили. І їх вивезли в Сибір. Як у вас описали майно, то мужчин всіх забирають, заарештовують, і в в'язницю. А тоді, як у вас продали, жінок забирають з дітьми і везуть. На потяг - і везуть до Харкова, а там всі чоловіки в в'язниці на Холодній Горі сидять, чекають. І тоді цих чоловіків приєднають до родин і в Сибір. Отак вивезли моїх дядьків, і отак вивезли моїх сусідів, і отак вивозили, в нас всіх. Як дійшло до нас уже в 29-му році, аж у листопаді місяці - це майже за рік після початку колективізації, то розкуркулення, то в нас теж описали все. Тата забрали в в'язницю, а мама осталася. Брат старший від мене десь утік, блукав там, роботу собі дістав і жив. Я був найстарший в родині. Ну а то ж була сестра, значить, три сестри менші мене і брат менший мене. Одна сестра була замужем, там жила в місті. То вони нас розкуркулили, забрали все, все, все, все, все до чиста. І сталася така прикра річ, коли вони нас продавали. Той, що сидить, він з одним оком був. Той комунар, що сидів, на одне око він там. Більмо було чи щось таке. Погано бачив. І він встав і каже, що тут записано, що все ж продано, а ось нова сіра сорочка не продана. Ви не дали, де вона є? А мама з ним дуже сварилася. Чому? Бо як мама ще не виходила заміж, ще як була молода, то вона з оцим самим робила в пана, у сроках. І вона каже: - Ти, сукин син, ти мене там надоїв, у пана такий був поганий і тепер ти поганий. І прийшов. Вона його добре знала, й вона сварилася з ним. А він комуніст. Був таких років, як моя мама, але вони разом у пана робили. Бо моя мама з бідної родини. А він: - Віддай сорочку! Мама каже: - Нема, я не маю. - Ні, ти віддай, бо я зараз викличу. Я в тебе заберу те, що дозволено. І на мені була гарна нова сорочка. І я, щоб виручити маму, щоб дійсно її не забрали там до "катузки," щоб її не заарештували, підходжу до нього й кажу: - Слухайте, яка там сорочка записана? А він каже: - О, дивися, нова сіра сорочка. А я дивлюсь, а то не сорочка, а сіряк. А сіряк - то з вовни такий, з кобеняком. Він дорогий. То не є сорочка. Якби він побачив, що то сіряк, так то був би скандал великий. А я тоді підходжу до мами й кажу: - Мамо, та то не сорочка, то сіряк! А вона каже: - Ой, Боже, це мене заарештують, бо я сіряка, з татом ще як їздили в Дружковку, ми там забули в Соні. Що ж тепер робити? Я кажу: - Чекай, я вийду з положення. Я підходжу до нього, знімаю зі себе сорочку й кажу: - Слухайте, ви дивіться, нова сорочка, тільке не сіра. Отже, я вам дам. Я ту сорочку, я не знаю, може хто украв, а може десь загубили, може десь що. Я не знаю, але нема. От я вам приніс сорочку і все. А люди ті всі, що стоять, кричать: - Не знімай! Не роби! Не бери тієї сорочки! Що ти з чоловіка стягаєш останню сорочку! І підняли там такий бунт, що не дай Боже!. А він узяв ту сорочку і: - "Десять копеек, 10 копеек. Кто больше? Десять копеек." А вони кричать: - Ти такий, ти сякий, віддай сорочку чоловікові, що ти його роздів? Ото ж зимою було. То ж 29-го листопада. А він бачить, що ніхто, то він собі в торбу поклав. Я остався без сорочки.
Пит.: Цілком?
Від.: Цілком, розумієте. А вони так: як уже все продали, тоді підкотили воза до хати й сказали вантажити. Але ж вони оставили по одній подушечці маленькій на кожну особу і пару коців вкритися, бо ж діти. Значить, трошки постелі оставили, там простирал, пару рушників залишили, для мами, для дітей, і сказали, значить, що на завтра будь готова в концентраційний табір. А тато в в'язниці. Вони підвезли бричку. А я ноччю договорився з своїм cousin-ом і ми -гайда, втекли. І вони на другий день маму там тягали, тягали, кричали там, сварили: - Де він є? Де він є? - Не знаю. Покинув мене, покинув дітей, втік. Не знаю де. А так би я попав би в в'язницю. Значить, вони б вивезли туди, а тоді б мене забрали і до тата. Ну а тато просидів у в'язниці може з пів року. А дядьків усих повигонили на Сибір. Усіх. Вся моя родина, всі на Сибірі. А тата, значить, вони не можуть відвезти, бо він після тих операцій. У в'язниці нема ніякого лікування, то йому ще гірше стало, й він болів й болів. І тоді йому суд і суддя, значить, лікарів. І лікарі признали, що він у Сибір не годиться, бо він туди навіть не доїде. Він хворий. Він на працю не годиться. І його від Сибіру звільнили. І як з Сибіру його звільнили, то він прийшов додому. А жити де ж буде? То він забрав маму, яка була в концентраті, і дітей. Він ще їх не забрав. Перше приїхав до мене. Він знав, де я є. А я на Донбасі там був, в однім заводі робив. І робив. У мене були підроблені документи, і я по підроблених документах робив і ще й вчився при ФЗТКа - Вища фабрично-заводська технічна школа. І я там ту школу закінчив. Ну й приїхав до мене і просе, що опреділи нас десь. То я їх забрав до себе. І ми там в сараї. Сарай один винайняли й трошки підремонтували і в сараї жили. Забрав маму туди, сестер забрав туди й ото ми там жили. Ото таке розкуркулення в нас було. І ми там і голод в тім сараї пережили. Це, бачите, я маю схему родовіда мого. За 250 років. Вся родина моя тут є. Так от у 31-му році, перед тим, бо ж в 31-му році був страшно великий урожай. Дуже великий урожай. А вони той урожай забрали в людей. Забрали й люди протестували. Колгоспники тоді навіть протестували. Було таке, що навіть в райкомі протестували. Комуністи протестували, що як же так, що утворили колгоспи, а ви забираєте зерно і так далі. А їм сказали так: - Оставте там по пару кілограм на трудодні, а то ми вам дамо на посів весною.
Пит.: А де Ви жили тоді?
Від.: В Донбасі, там же й жив, вдома жив. Уже розкулачені були. Бо, я вам скажу так: тата мого на Сибір не взяли, бо він хворий був, але я вдома не жив. Я жив в Донбасі на великих заводах, але під замаскованим, так би мовить, бо я собі виробив документи, що я з бідної родини. І так ті документи фігурували аж поки мене зловили в 34-му році; чи в 35-му. І мене судили. Ну то нічого. Значить, на весну 32-го року, то люди не мали що сіяти. І не мали що сіяти й вже трупи валялися.
Пит.: Коли вони?
Від.: У 32-муроці.
Пит.: Коли вони забирали посів?
Від.: Забрали перший посів у 31-му році. Але вони весною дали на посів, причому була така директива, що оце зерно, призначене на посів, ні в якому разі не для людей. І під строгою контролею, щоб людям це зерно не попало. І тоді вже зимою люди пережили з великим трудом, бо не мали що їсти. Почався на весну голод. Але сіяти ще сіяли. А тоді вони що? В липні 1932-го року, здається, приїхали Каганович і Молотов на Україну. Скликали партійну нараду й сказали, бо все таки дехто протестував. І області протестували, райони протестували, що голод, нема що їсти. То вони приїхали й сказали. Обложили по 225. Значить, на 225 мільйонів пудів зерна обложили Україну. І сказали то зерно здати й ніяких розмов нема. Ніяких розмов нема. Ну й почалося. Значить, уже в 32-му році то вже розпочався голод. А особливо він розпочався після жнив, бо люди ще терпіли й як то перебивалися й думали, що уберуть урожай і їсти буде. А вони взяли від сьомого серпня 1932-го року видали закон, що за один колосок 10 років, аж до розстрілу. То залежно, хто ви є. Як ви соціяльно чужий, то вас розстріляють, а як ви звичайний колгоспник, дістанете 10 років. Значить, щоб не збирати колосків. І за картоплину, за буряк.
Пит.: Хто вони були? Яка була влада тоді?
Від.: Комуністи були.
Пит.: Комуністи? Чи вони були українці, чи хто.
Від.: Українці. І українці були і чужі були. То вже перемішка була. Свої.
Пит.: Хто був головою сільради тоді? Чи Ви пам'ятаєте?
Від.: Ну чому не пам'ятаетю? В нас головою сільради був Чехутенко. Українець, присланий. А потім був Кравченко, місцевий. А в сусідній сільраді був Зоренко, українець. А в деяких місцях були й прислані. Чехутенко, наприклад, він був присланий обкомом партії, але він був українець по національності. А він був присланий. Десь вони його там видрали і прислали сюди. Тепер. Актив - то ж був увесь місцевий. Комнезам. Вони ж потворили. Куркулі, середняки й комнезам. Ну й тоді, як розпочався голод - люди кинулися в поле. Кинулися шукати того колоска. І не тільки колоска. Уже убрали, здавалося, що, яке тобі діло. Людина збирає колоски, там який упав колосок не забраний, ну й хай збира. Ні, не маєш права. Бо вони кажуть, що це є крадіжка, а тим більше люди ідуть за колоском, а там же посіяна картопля, а там посіяні буряки, а там посіяна морковка. Вони те все виривають і тікають, вирве і тікає, бо ж їсти хоче. А вони почали ловити. Скільки пішло на Сибір! У мене одна родина - Соловей. Пішов на Сибір і прийшов. За колосок. І прийшов аж з поворотом. Якраз перед війною. Як німці прийшли. Ото стільки він був за колосок. Дуже багато людей за колосок пішло. Ну забрали хліб. Тоді вони що зробили? Вони прислали тоді 100,000; на колгоспи вони прислали 25.000-ну армію. Так і називалися - 25,000-ники. Як людей заганяли в колгоспи й розкуркулили. То Сталін прислав 25.000-ну армію, на Україну. І це в газетах було. Так і називалися - 25.000-ки. А як голод був, то прислали 100.000-ну армію. Значить, 100.000-ки. То були так - і місцеві й з району, І з заводів, з фабрик. Забирали комуністів і мобілізовували, й іди туди, забирай хліб у селянина. То вони ходили. І до нас приходили, і в моїх дядьків скрізь були. Та, Боже, кожну хату вони не минули. Селян нікого вони не минули. Хоч я тоді там не жив - я був у Донбасі - але до моєї сестри приходили. І вони розривали подушки, вони розривали матраци - шукали хліба. Вони оце, розумієте, оце б вони його тут швиряли й шомполами і всим, і все, що не є. А в дворі, то вони кожний метр. Такі залізні шомпола були й вони пробивали, значить, чи нема там закопаного хліба, розумієте? Ото так шукали. Печі, як хто доніс на когось, розумієте, часом хтось донесе. Каже, що він бачив, що та тітка вкрала хліб. Там несла додому пуд чи два хліба, розумієте, і вкрала, то вони там і комин розвалять, поки не найдуть. Комини розвалювали в хаті. Розвалювали комини й шукали того хліба. Так, що вони очистили, й тоді вже восени 32-му році - страшний суд. Розпочався страшний голод. Значить, тоді вже почали, вже по дорогах бачити мертвих. А як весна 33-то року настала, то вже була весна смерті. То була вже весна смерті. На залізницях, по дорогах. Оце йшов потяг Зверево-Київ. То ж люди всі виходили. Ті когоспи близькі там туди до залізниці. Думають, що ж будуть їхати там потяги, може хто кине кусок хліба. Потяги ж ідуть експреси з Зверева на Міллерово, а з Міллерово на Зверево. То понад дорогою, як ото снопи лежать -люди. Так ми жили в Єнакієво. Я працював і мій брат працював, і мій тато працював. Я працював в офісі. І діставав 127 рублів на місяць. А брат мій діставав - у бухгапьтерії робив - він діставав 108 рублів, менше як я, бо я займав трошки вищу посаду. А тато робив сторожем на заводі. Заробляв 70 рублів на місяць. І то наші заробітки майже три сотки рублів, які ми в трьох заробляли.
Пит.: Чи вони теж давали хліб?
Від.: Давали хліб так: на працівника, як він працює на вредній праці - або котелям, або тим гірникам, де газ і вогонь, то тому давали кілограм хліба на робітника. А на його утриманців - на жінку й на дітей по 400 грам. Тепер, таким, як я, що займали ніби посади як начальничка такого маленького - то мені давали 800 грам хліба. А тато діставав 600 грам хліба, а дівчата діставали по 200 грам хліба. Але в 33-му році, як вимерли всі, по колгоспах все вимерло, то на заводах почалася мобілізація молоді, таких як я, моїх років, і нас із заводу забрали 400 молодих хлопців і дівчат. А потім ще приєднали до нас 70-ро молодих з Звіровки. То рудники, шахти були - Звіровка й Софіївка. То відтіля теж 70 приєднали. І то нас було 470 хлопців і дівчат. І нас направили в село Корсуново. Це 12 кілометрів від Єнакієво, в Донбасі. Там було три колгоспи. Колгосп Прометей, Колгосп Будьонного і Колгосп Шевченка. І в усих колгоспах люди або вимерли, або повтікали. Але ж колгоспи, три колгоспи, масу хліба треба, землі багато, її треба сіяти. То вони нас ото пригнали 470 людей і що вони нас заставили. Box-и такі великі - капуста і там ото трошки олійкою поллє, по куску хліба дадуть. Ото ми поїмо, два рази в день давали. Але що ми робили? Перше нас в борону запрягають по вісім, по 10 людей, молоді, й вони ті борони тягнуть. А троє зі заду йдуть, піднімають ті борони, щоб ту траву звільнити. А мені доручили почесну працю - бо я ж син батька-куркупя, хоч вони того не знали. Але я себе проявив, що я вмію сіяти. То я рукою сіяв. Через плече мішок. Туди беру там пуд хліба й тоді ото намічаю собі лінію і отак іду і кидаю. І так кидаю. Треба вміти. А я в батька в свого навчився. Ще як був вдома хлопцем. Я бачив, як батько робив, бо батько просо сіяв тільки рукою. Просо, тепер там прядиво, то він сіяв тільки рукою. То я бачив, як він то рукою і ото де кине й руку так виверне, щоб воно розлетілося. І вони, оті, що не вміли сіяти, то вони тягали борони. А перед тим ідуть сапачками б'ють. Знаєте сапачки? І б'ють землю. І ото в'явіть собі: нас розпреділили на три колгоспи, по 150 чи скільки людей. І ото ми так там працювали. Ну й посіяли хліб. Коней немає. Дали одну конячку на три колгоспи, щоб підвозити хліб оце де ті, що сіють. Бо truck-ом привезуть, мішки поскидають, а тоді той трок поїхав, а цією конячкою розвозили по полям хліб. І дали таку конячку, що вона страшно норовиста. Знаєте, що таке норовиста? Що упреться і ви її нічого не зробите. Ну а то був Барабаш із мого заводу й ще й мій співробітник з голівної контори. Він управляв тим коником. І він, що не робив там йому - й очі зав'язував, і там шпиряв і сюди. А він впреться, стане як вкопаний - і не йде. То він що зробив? Узяв віхоть там того, нарвав тієї, трави сухої і йому під хвіст. А він, той коник, придавив хвостом. А він узяв підпалив. Так він як рухнув, той кінь, а там лежало пару мішків того хліба й той возик. Так він як пішов і по буграм, і по яркам, і по канавам. Розбив той віз і той хліб розкидав і сам біг, біг і добіг. Там був такий рівчак і він хотів перестрибнути через його, бо то канава глибока була, і там вода. І він як стрибнув і впав і готово -розрив серця дістав той кінь. То на другий день приїхала сесія, судова сесія, значить, суд, і цього Барабаша на вісім років засудили. Мого колегу, за те. Ну, а я посіяв хліб, а тоді нас заставили там ще косити траву, полоть -отаке все. А мій хліб як зійшов, то всі отакі очі поробили. То вже так Бог дав, я не знаю. Дощі пішли гарні. І голівне, що посіяний був дуже рівно. Як приїхали з района оті всі собаки - там секретарі й там всі, як глянули - а воно ж зеленіє поле і нема ніде огріха. І вони питають: - Хто то сіяв? Кажуть: -Кейс. - Ану йди сюди. Це ти сіяв? Де ти то вчився? А я не кажу, що в батька. Кажу: - Ну я думаю, що так треба. Я то старався, як найліпше. То вони мені дали пропуск в Ленінград на місяць на відпочинок після того. За посівну кампанію. І я в Ленінграді був місяць. І там же голоду не було. Але коли це вони дали? Як аж зібрали хліб. Я був на селі аж поки зібрали. Всі ми були, аж поки той хліб зібрали. А він виріс такий гарний! І вже в третьому році урожай. То вони почали вже восени давати, так би мовити. Вже на 34-ий рік на зиму, воно вже стало легше. Я ще хочу вам одну історію розказати. Коли я робив, ото сіяв хліб - це було 12 кілометрів від того місця, де жили мої батьки. То я так: сію до вечора, а вечором беру мішок і йду нарву лопушків. Там тих, лопушки, щириця, лобода, кропива, то що, бо то все їстивна трава. І ото наб'ю, наб'ю мішок і ноччю 12 кілометрів додому, до мами. Бо ж у мами там і тато, й дівчата малі, й то ж їх треба годувати. А навколо міста то вже трави не було - люди поїли, зірвали - нема. То я носив на тиждень по два мішка отієї трави з поля. І то підкріпляв дуже своїх, свою маму. А крім того діставали той пайок, ділили. Ну а мама така в мене була, що старалася десь там або прикупити, або обміняти, і якось вона виходила, їздила в Дружковку, там де моя сестра. Привезе відтіля там корзину буряків, картоплі, отаке все, одним словом. Але голодували, дівчата були, мої сестри. Менша сестра, ця що померла, то вона аж такий животок мала трошки пухлий. Брат мій теж почав вже аж пухнути й падав. Уже йде, йде, впаде. Я був ще, так би мовити, сильний між ними. А родина вже така була дуже слаба. Але був такий випадок: ідемо ми з братом по Єнакієво, по вулиці Туртіна чи Трутіна, забув як, і дивимося - під парканом лежить жінка. І вона так не лежить, а так напів сидить, напів лежить. Мертва. Ми підійшли й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така до одного року. Може один рік, може трошки менше, може трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде truck, санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постоянно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, в truck:, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінку й дитину.
Пит.: І Ви не могли взяти дитину?
Від.: Куди ми можем? А де ж ми її дінем? Ми самі голодні. Ми стояли. І ми навіть не знали. Це так сталося, що ми навіть не знали, що вони те зроблять. Ми не думали, розумієте? Ми тільки стоїмо, дивимося на ту дитину й на ту жінку, і в нас сльози біжать, і ми думаєм, чим помогти. Ну чим поможеш, де ми самі голодні? А тут тобі гоп - машина підскочила, схопила. І то так скоро. Ой, Боже мій! Тепер був такий випадок. Я на металургійнім заводі робив в Єнакієво. Там же на тім самім місці. Бракувало котелів. Котели - це ті, що підвозять до домених печей вугілля, шлак, коруст, стружку там, руду. Отаке все, що заправляють, метал плавлять. То праця тяжка. А в голод не було людей. Не було. То люди голодували. І то котелів дуже бракувало. Потім вийшов наказ, що котелям дати спеціяльно кухню. Ну, а де котелів узять, як їх немає? Значить, ніхто не йде на ту працю. Так вони що? А в нас був секретар заводського партійного комітету - Дороченко прізвище. І він там зібрав, значить, свою компанію і поїхали ловити тих, голодаючих, молодих хлопців. І вони, ви знаєте, привезли може якихсь близько ста. Наловили. По місті, поза містом - скрізь ловили. Як бачугть молодий хлопець, давай сюди. І везуть їх, звозять у польський костел біля заводу. Колись церква була, а потім вона закрилася. І вони туди навезли може яких 80 людей. Я не знаю, точно ніхто не знає, але було дуже багато. Це я сам бачив, бо ж це біля заводу там. Навозили тих людей, а тоді, дать їм треба їсти, підкріпити, а тоді котелями робити. То є дураки. Наварили їм крупи, там всього, привезли, і тим людям, як дали наніч, вони як понаїдалися, а на ранок прийшли, то вони всі лежать як один труп. А в них животи порозривалися. Шлунок же був там отакий завбільшки. Він всохся, бо ж нема їсти, а тоді набрав те, і воно задавило його і все, й пішло. Дітей я бачив безпритульних, я знаю - тисячів. Тисячів бачив. Бо ж тоді появилися урки. З отієї голоти. Появилися діти такі. Одні урки були з часів розкуркулених, другі урки були з часів голоду, розумієте? Матері покидали дітей, а воно вижило. Іде там, рве траву. Десь заліз там. А крім того, якби ви бачили, що вони робили на базарах, оці урки! Вони йдуть шайками. І ото там украсти. Ви продаєте хлібину, то один хапа ту хлібину і тікає, не дай Бог тікає. А другий під ноги падає тому, що за вами гониться. Значить, щоби той втік, то вони цьому під ноги падають. То бувало таке, що тітка винесе там сметану чи що, то він схопе глечик і на ходу п'є, а летить, ну, ви знаєте, як кінь летить. А вона ж біжить: - Ти ж, сукин син, такий растакий! А ті падають під ноги, то тітка звалилася, впала, будь ви прокляті, пішла, значить, і все. То все наслідки голоду і розкуркулили. Діти. Боже мій, скільки було тих дітей. В Харкові, як я їздив потім в Харків. Я в Харкові був і під час навіть голоду в Харкові був.
Пит.: А чому? Тому? Що Ви там робили?
Від.: Оцей Сосюра, що за якого я вам розказував, він був заступник Скрипника, нарком освіти. Мені було 12 років. А він учився в Інституті червоних професорів. І він як їхав додому на вакації літом, то завжди - це в період НЕПу - заїжджав до мого тата. Бо ж тато був багатий. А в мене тьотя, мамина сестра -монашка. Теж приїжджала до мами допомогти їй. Так він то їде з Харкова з Інституту червоних професорів і в нас зупиниться і сидить тиждень або й два. Бо ж їсти, й пити, й сад який, груші. А він оце ходить й каже до мене: - Малий, ану дістань мені ту грушу. А груші високі були, бергамотні. Такі, знаєте, жовті. Бо її можна зірвати, а вона впаде - розб'ється. А от її зірвати, свіжу. А я був як кіт, розумієте? Як кинувся, розумієте, і ту грушу зірву й даю йому. Але й мені тоді було 12 років. А тепер, мене зі школи вигнали, розумієте. Я тут учуся, голод, розумієте? В 32-му році, тяжко. А мама каже: - їдь до Никифора Федоровича. Може він тобі поможе. Може він тебе влаштує десь на працю, або вчитися. То я до нього їздив. І я в нього був щось два чи три рази, не пригадую, поки ото Хвильовий не застрелився, а він дістав. Ще за Хвильового ні, а за Скрипника властиво, бо він був заступник Скрипника. Ну й я поїхав один раз. Перший раз до нього поїхав, а в нього якраз там гості були. Він мене прийняв добре. Але що ж він мені сказав: - Твої батько й мати: вони є глитаї. Вони є куркулі й їх треба знищити. І вони будуть знищені. Ніхто нічого їм не допоможе. А ти маєш можливість собі дорогу пробити. Отже, якраз це був Хвильовий присутній при тому. Хвильовий був, Яловий був, цей - голова письмеників на Україні. Там у нього гостювали, розумієте, як я приїхав. І він каже: - Ти мусиш написати. Але це Хвильовий йому піддав таку думку. Та й він такої думки був. - Напиши, що ти зрікаєшся батька. Напиши, що твій батько був експлуататор, там куркуль, такий, сякий, отакий. Що він був, що він в ворог народу, і я батька зрікаюся. Як це тільки піде в газету, ми тобі допоможем влаштуватися. Ти тоді дістанеш і школу й все. Ми тобі дамо. А Яловий, цей, Микола Омелянович, голова письменників - його найпершого забрали з усіх їх. Ще не стрілялися там вони. Той до мене підсів і каже: - Сину, не роби того. Боже борони. Умре батько - й ти біля батька умри, а не зрадь батька. Такі були комуністи. І то комуніст, і то комуніст. І то родич, а це чужий. Тому я їздив туди. Отже, знову таки за ту голодівку. В самому Єнакієві, я не бачив людоїдства, але натомість я бачив такі картини. І не раз, а може десяток разів. На базарі люди ходять, з-під поли продають.
Пит.: Це в Харкові?
Від.: Ні, це було в Єнакієві, в Донбасі. З-під поли продають і хліб, і м'ясо. То за хліб ще нічого. Продав, то нічого, а як хто продав м'ясо, то його міліція зразу атакує. І беруть те м'ясо на аналіз, бо чи воно не є людське і чи воно не є собаче, розумієте? Бо ж були такі, що хотіли на тому нажити капітал. Вони не хотіли капітал, а він продасть те м'ясо, а купить собі кусок хліба. То були такі, що не соромилися, де людина там померла, взяти кусок відрізати та й понести й продати. Люди купляли, вони не знали, що вони купляли, але міліція за тим дуже строго дивилася. Ото я бачив. Щоб проти людоїдства було усилено поставлена охорона. Але натомість моя сусідка, Дубова, поїхала до батьків у Старобільськ. Це Харківська область. Поїхала відвідати в голодівку. І за пару днів приїхала страшно в сльозах. Прибігла до нас й розказує, що її чуть не з'їли - хто? - рідні брати. Вона прийшла і то цілу історію розказувала - що вона насилу від їх вирвалася, з їх рук. А вони як звірі були. Я чув. Людоїдство чув, але я очима не бачив. Тільки бачив як ото міліція ходила то. Але сплош і рядом були. Значить, тепер так. В голод страшні були черги. Бо хліба, не дивлячися на те, що був приділ дуже низький. Було треба три дні стояти в чергу, щоб дістати той хліб. Як вам призначена норма хліба на робітника 800 грам, на утриманця 400 грам, але це не значить, що ви пішли його й купили. Ні! Ви мусите стояти часом два, три дні в черзі, триматися, поки ви його дістанете. І буває так, що ви дістанете, за два, три дні вам дадуть хліб. Але що ми робили? Бо то хліба дуже, дуже мало. Я вам казав вже, що ми заробляли з братом. Брат, я і тато - ми заробляли біля 300 рублів у ті часи. Але родина у нас була шість осіб. Так, двоє дівчат було, я з братом і тато й мама. Шість осіб. То ми так: як получку дістанемо, то ми йдемо в гастрономічний магазин. То були гастрономи відкриті. Гастроном - це такий комерційний магазин, що там все було, тільки повищена ціна. Там можна було й хліба купити, але за той хліб треба було заплатити 50 карбованців за буханку. Там можна було купити й балик, але 27 карбованців кілограм. Балик - це така [показує]. Ви могли там купити й все, таке, що можна. Ковбаси можна купити, але то треба було заплатити 50 долярів за кілограм. То ми так робили з братом - дістанем получку, йдемо й заходим у цей гастрономічний магазин. Купим два кіла риби, балику, купим буханку хліба, купим сітра. Сітро -таке як тут, ну як ginger-ale або seven-up. Воно було різне. То ми купим два галона, там дві четверті того сітра, й ото наша по лучка й пішла вся. Ну але скільки ж ми можем їсти ту одну хлібину й два кіла тієї риби на шість осіб? Два, три дні - й нема. А тоді ті остальні дні мусила якось мама, ото траву робила. Вона, правда, була гарна, в нас мама господиня. То вона те все давала по крихотці, але розділяла. Але вона давала між тим і лободу їсти, й щирицю там і що хочете. А тато що робив? Він драв кору, дубову кору або липову кору, й він її сушив, а тоді зробив собі таку ступу й там товк. Ото сіяв і товк. І тоді з того робила мама такі ліпошки. То було в приданая до того, що ми мали: до нашого хліба, до нашої риби, до нашого сітра. Ото так ми переживали голодівку. Я вам скажу ще раз, що я не був пухлий. Я був пухлий б в'язниці. Був пухлий. Здорово був пухлий, але за голодівку. Але брат мій був напів пухлий, значить. Трошки опух і декілька разів падав непритомний. Брат. Один раз ми йшли з праці. Я його пильнував, бо знав, що з ним буде біда. А в нас дорога була від заводу до хати через цвинтар. І ми тільки зайшли на цвинтар і він упав. То я його мусив узяти на плечі й тяг як бревно до двору непритомного. Він був із голоду. Тепер. Ми йшли на працю кожний день. Ми жили від фабрики, де ми працювали обидва - брат і я - може яких дві милі. І як ми виходили разом, то ми не могли нічого їсти вдома, бо не було. Але пізніше мама там щось зліпить, зготовить і дістане там того, повидла чи що, й зробить нам два кусочки, хліба й каже дівчатам: несіть на завод - моїм оцим сестрам. Так вони поки принесуть на завод, то вони те все пооблизують. І ото потрошки, потрошки вкусить, а тоді подивиться: а що ж я принесу? І як приносить, то як було пару разів таке, що принесе ця Маруся мені, а Віра - Іванові. І Маруся дасть мені, а я бачу, що воно облизане - кусочок той, і понадкусювано. Кінці понадкусювані. То я подивлюся, подивлюся - шкода ж дитини, розумієте - маленьке. То їй було яких вісім років. То я кажу: - Марусю, на, з'їж. І воно то схопить - раде. Значить, то були тяжкі часи. Я вам сказав за трупи. Трупи ми бачили ой-йой-йой скільки. По вулицях валялися, як не дай Боже. Як ото листя, ось сьогодні бачите, скільки листя на тому, на вулиці. Отак трупи валялися по вулиці. І санітарні машини їздили, збирали.
Пит.: І де вони?
Від.: І було спеціальне місце, де їх заривали. Копали ями й ото truck-и возили й скидали туди. Заривали, розумієте? Що ще цікаве? Що ще цікаве? В той час уряд, радянський уряд - це я добре знав - наказав обласним, а обласні районним, а районні вже меншим організаціям, що коли вони складають акт про смерть, ні в якому разі, щоб не ставили, що він умер з голоду. Тому все трупи, які заривали, то на них же складали, бо мусили складати, бо то ж мусило все йти; в них же був рахунок і все. Тільки вони не оприлюднювали. Люди то не знали. Але влада то робила, розумієте, для себе. І вони складали акти на кожний випадок, хто вмер. На дорозі підняли чоловіка, вмер. Вони мусять закопати й дати звіт, що вони закопали. То вони писали так. Всякі хвороби видумували. Або заворот кишок, або на удар серця, або таке щось.
Пит.: Чи Ви колись чули про Б.Б.О. - безбілкових опухів?
Від.: Ні, я того не чув. Не чув того. Того що не чув, я не бачив. Може воно якось інакше називалося, розумієте. Ну ще що я можу сказати за голод?
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно скільки людей з Вашого хутора померли з голоду?
Від.: З хутора з нашого всі пішли на Сибір. Ніхто, там не було кому вмирати. Але по селам, я вам скажу, наприклад, село Корсуново. Воно тягнулося сім кілометрів довжини. І там було три колгоспи. То там на 100%. Як ми приїхали туди, нас приїхало 470 людей, нас - молоді, то там може було 10 родин жило. Ото всього. А то все або померло або повтікало. Скільки їх померло - тяжко сказати. Тільки як чуєш від людей - і той умер, і той умер, і той умер, і той умер, і той умер, і той, той, той. Але скільки, значить - ми ж не рахували. Ну хто то рахував? А той, хто ще не вспів умерти, то втік. Але він умер у другім місці. Він тут не вмер, а вмер у місті. Бо ж він тікав, бо ж люди тікали - кидали хати й тікали до міста. А він до міста не дійшов - на дорозі вмер. І попробуй рахувати, скільки з тих людей померло. То страшні речі були. Ну, Боже мій.
Пит.: Чи багато. Ви були на Донбасі тоді, так?
Від.: Так, я був цілий час на Донбасі.
Пит.: Так. Чи багато голодних селян, наприклад, з Київщини чи з Полтавщини втікали на Донбас?
Від.: Мільйони. Мільйони втікали.
Пит.: Чи вони там дістали працю?
Від.: Вони померли, як не по дорозі, так там приїхали померли. Або вмирали по дорозі. Ви знаєте, що в житах селян находили. По дорозі, при дорозі, по шляхах. Трупи валялися, не дай Боже скільки. Не було кому вбирати. Не було кому вбирати. Отак згнив там і на тому кінець. Сморід був і то все. І маса добиралася до міста. У нас у Єнакієві, то я вам скажу, що дуже багато прийшло. Як я вам сказав, що отих біля 100 чоловік зібрали молодих хлопців, яких нагодували й вони всі померли. А жінки, які вони непотрібні були для влади - попід корчами, попід парканами, на двірці. Не було не одного двірця, де б не валялися трупи. Не було. Моя сестра жила від Єнакієва 150 кілометрів, у Дружковці. І мама туди їздила, або я їздив, так, щоб буряк дістати, там картоплю. Там легше, бо її чоловік займався тим огородом. Огородник був. То все таки в нього щось там, ми могли дістати. Трошки, але могли дістати. То я вам скажу, там на станції, прийдеш, лежить. Але вони лежали не довго, їх скоро підбирають. Але бачиш - там лежить труп. А там ще не труп, а напів труп. Але щоб цифри - ніхто не знав. Ніхто не знав, скільки людей. Я й сьогодні не знаю, скільки людей померло. Бо ж ніхто тієї статистики не вів. А тільки бачив, що то було, як загально взяти, то мільйони людей. То багато мільйонів людей.
Пит.: Чи люди говорили про голод під час голоду? Чи вони могли говорити між собою щось?
Від.: Ну та певно, що говорили. А чому ж не говорити? Ну, люди ж сходяться і говорять і бачать і все, але що зроблять?
Пит.: Що вони думали про владу? Чи вони знали, хто керував цим?
Від.: Знали. Знали, що то все робила Москва. Люди знали, що то робила Москва.
Пит.: Чому вони?
Від.: Але справа така, я вам скажу, що люди знали, що робила Москва, й люди сварилися і говорили. Ой, в нас був такий Прокоп, що ходив по street-і й кричав: -А що, до ляпалися, вашу мать, до ляпалися. Він не боявся вже нічого. Йому то вже все. Хай його сьогодні розстріляють, йому вже все рівно. Але він казав: - Доляпапися, хотіли радянської влади? Оце вам радянська влада. Були такі. І ото лаються, вживають слова такі: - Ви, вашу мать, перемать, ви хотіли радянську впаду, так от маєте тепер радянську владу. Розумієте? Такі були. А скільки анекдотів ходило.
Пит.: Чи Ви пригадуєте?
Від.: Ой, Боже, я мушу пригадати, але це на скоро. Знаєте, наприклад, за Леніна. Тоді ж за щасливе життя Сталіна були ото анекдоти. Бо ж пропаганда страшна ішла. Пропаганда була. То, наприклад, за Леніна кажуть, що Ленін умер, а діло його живе. Знаєте? А люди кажуть, там жінка якась стоїть, а то пишуть, пишуть і вивішують на агрокопах, скрізь, що от, лозунги пропаганда: "Ленин умер, а дело его живёт.” А жінка то якась прочитає, каже: - Його мать, хай ліпше б діло його вмерло, а він хай би жив. Хій би діло його вмерло, а він хай би вже жив. Я вам там он записав пару таких анекдотів, як хочете, я вам прочитаю. Але за ті часи, за Сталіна і за Леніна, знаєте, в мене є. В мене є позаписувані. Я не можу вам говорить, але в мене є може 100 анкедотів записаних з тих часів. Але то вам треба переписати й передати якось. Але то не зараз, не сьогодні. То я вам мушу повиписувати їх і передати. Я знав може 100, бо я збирав ті анекдоти. Я збирав. Я був цікавий ще в тому, що я збирав ті анекдоти. Я збирав. Я був цікавий ще в тому, що я збирав навіть прізвища хто був у владі. І сьогодні я не можу того проявити, бо, поперше, то стара історія. Але я знав. Я ж був студентом, учився при університеті і працював. І я знав всіх керівників, всіх міністрів, всіх там і більших і менших. І знав хто з їх що вартий. І знав, які були правдиві люди, що мозок мали, а які там були такі тільки партійні. Я тим колись займався, цікавився, то все писав. Як хочете, я би вам багато передав, але то не зразу. Я вам то пізніше передам. То я мушу виписати. І анекдоти, ото підрадянські були дуже цікаві. Дуже цікаві. І за Сталіна. Були анекдоти навіть такі вульгарні. Бо то ж люди, все люди. Значить, як воно було, так вони дивилися на радянську в ладу.
Пит.: А про голод також?
Від.: І про голод, і про все.
Пит.: Чи Ви пригадуєте деякі анекдоти про голод? Що вони сказали?
Від.: Я зараз не зможу. Я мушу то подивитися. То я вам пришлю про голод. Були й про голод і про комунізм, і про радянську владу й про п'ятірічкуй все.
Пит.: Чи Ви чули таке прислів'я: “На хаті серп і молот, і в хаті смерть і голод?"
Від.: Так я чув таке. Таке було. Те скрізь було. На хаті серп і молот, а в хаті смерть і голод. Були інші також. За ті, за Леніна ще. От бачите, як я забув, от бачите, одне сказав - знову його забув. Ви знаєте що? Ви послухайте моє слово за голод, хочете?
Пит.: Так, добре, але ще ні. Я ще мушу питати деякі речі. А як то голод скінчився? Коли?
Від.: В 34-му році він уже не був, скінчився. Хоч картки й були, урожай був дуже гарний в 33-му році. І той урожай - той про який я вам розказував, як я сіяв його. Був дуже гарний. І вони почали давати хліб. Спочатку установили скрізь по містам комерційні. Як вони називалися? Магазини, де хліб давали по подвійній ціні. Наприклад, хліб як ви дістаєте звичайний хліб, так платите там 50 копійок, а той коштував там корбаванець й десять. Але тут ви взяли на карточку, а там можете взяти більше. Це вони поступово, так би мовити, вводили людей. Бо люди вже як понаїдалися, і вже хліба стало більше, більше, більше, більше. То вже в 35-му році, 34-ий навіть рік був не поганий. Вже трошки воно ліпше, ліпше, ліпше, ліпше. Хоч сама влада страшно прижимала людей. Значить, терор був, НКВД працювало, арешти були. Особливо була погоня. Після голоду була страшна погано за підкуркульникам. Це після голоду, бо куркулів повивозили в 30-му, в 31-му роках, починаючи 29-ий, 30-ий, 31-ий рік - куркулів повивозили й ліквідували. А потім вони ж поділили населення на три частини: куркуль, середняк і бідняк. Отже, між оцими середняками - бо куркулів уже не було - між середняками почали шукати підкуркульників. По-перше, вони його за цей час - за час голоду й за цей час розкуркупювання - вони кожного вивчали й на кожного мають матеріяли. Як він, розумієте, середняк, мав пару коней і мав там два, три гектари землі, то є all right, він є середняк. Але він не є радянський чоловік, бо він отам говорив, що шкарпеток він не міг купити. А там говорив, що до чого нас довела радянська влада, а там говорив, що ми отаке й отаке. І то йому все записано. Агентура довела. Цікаво, якби ви захотіли, то є спеціальна історія про агентуру. Як радянська влада робила агентуру. Бо ж кожна людина була під надзором. З кого вони любили тих агентів робили? Хто же ті агенти? Там не всім було добре, погано жилося, значить, були ж такі, що й ішли в агентуру. Значить, їм було добре. А в дійсності не так. Вони зі своїх ворогів робили агентів. Це тільки в Радянськім Союзі, ніде в світі такого нема. Оце як вони знають, що ви ворог його, радянскої влади, то вони з вас зроблять агента.
Пит.: Наприклад?
Від.: Наприклад такий. Вони бачать, що ви є неблагонадійний чоловік. Але ви маєте двох дітей, жінку, гарно живете, батька, матір. Гарна родина, живете гарно. Вони вас заарештовують. Без жодного права і без жодного прецедента. Вони вас заарештовують. Потримали там тиждень, і дали вам там перцю гарно, щоб ви відчули, що ви є в страшній неволі. А потім вас викликають і кажуть: - От ми знаєм, що ти є ворог радянської влади. Ми знаєм, що ти радянську владу не любиш. "Но ми знаєм, что ты человек, из которого можна сделать й хорошего человека. Ми знаєм, что ты имеешь хороших детей, свою жену і от, так от вибирай: свобода, волю или Сибирь." - Значить, або те, або те. Хочеш жити з жінкою, з дітьми, з матір'ю, з батьком, то "йди к нам работать. А нет, ми на тебя имеем”. Показують отаку стопу матеріялів, що ти є ворог народу й ми тебе запровадим там, де Макар телят не пас. Чоловік в розпачі. Він не зна, що робить? Він нічого не завинив, але ж у нього ж діти вдома, жінка, розумієте? А йому грозять, що його заберуть у Сибір і на вічну каторгу, розумієте? І він плаче, ридає. Він каже: - Ну добре, ну що ви хочете від мене, я вам все зроблю, все. Я йду до вас. - “Ни, мы тебе ничего такого - мы от тебе поручим только смотреть за тем, за тем, за тем, за тем й всё.- Знаєте? І вони роблять з нього агента. Навіть з куркулів, навіть з ненадійних людей. Вони беруть от таким способом його. Вони кажуть, що ти от розкуркулений, а твій отець там на Сибірі загинув і так далі. - Вот работать к нам или пойдёшь туда до медведей. - І чоловік іде. Але вони попереджують, що гляди ж, ти ж мусиш буть чесним агентом, бо як ми тебе, сукин син, зловимо, то буде тобі біда. Тоді вони що роблять? Ось уявіть собі вечеринки. У когось уродини. Хтось справляв уродини. І там 20 душ людей. Вони вже знають, що там є. І вони якомусь там поручають провокацію, значить: говори з тим, говори з тим, говори з тим. І в тій компанії, люди говорять. А ті тему піднімають. Агенти піднімають тему. І ось мій брат рідний. Я - агент - а мій рідний брат каже: - Та будь вона проклята, ця радянська влада. Це не є влада, це є бандитизм. Досить нам того. - А я - агент. Іти мені на брата говорити, якось не випадає. Я взяв примовчив. Думаю - ну, це брат рідний, я примовчу. За два дні мене кличуть. - Ти там був? - Був. - Що там було? - Та нічого. Та все гуляли, пили, випивали. - Отакой ти чесний? А твій брат що говорив? А цей тоді: -А-а - значить, там ще хтось був. Він тоді: - Извините, простите, й то так, мой брат говорил отакое й отакое. - Так от: ми тобі перший раз прощаємо, а на далі - Сибір або розстріл. І він тоді другий раз не то що брат, хай рідна мама, батько говорили - він мусить іти докласти. Як він хоче жити, він мусить іти й докласти. І отак вони роблять агентуру. Навіть з ворогів своїх вони роблять агентів. Вони його в такі поставлять умовили, що він на рідного батька мусить іти заявити. Це велика тема. Радянське пережиття - то є велика тема. Велика тема по всій ділянці - й з науки, освіти, з НКВД, і з міліції, то все.
Пит.: Так. Значить, було багато сексот?
Від.: О, yeah! Я вам скажу, не було ні однії людини, яка б не була охвачена сексотом. Але це не значить, що то сексоти були прихильні комуністи. Ні. Вони сексотів поробили. Своїх ворогів поробили сексотами. І з розкуркулених, і з тих, що з в'язниці поверталися. Вони з тих, що розумієте, сиділи там. Ой, ви знаєте, як я сидів. Були каверзні такі, дуже смішні, смішні були речі. Наприклад, зі мною сидів у в'язниці один - Лінський. Він якогось там польського походження ніби. Ну й він мені розказував. Отак же сидимо в в'язниці, й місяць, і два, і три, і рік, і більше, розумієте. Значить, люди ж говорять між собою, в'язники. Ну і він... Я кажу: - Лінський ну й чому, за що ти сидиш? А він мені розказує. Каже: - Я працював у НКВД слідчим. І мене, каже, визиває голова НКВД і каже: - "Товарищ Ленский, вы знаєте, в нас сейчас идут поголовные арешти, потому что много врагов народа. Но между них есть й хорошие люди. Знаєте, когда лес рубят, то щепки летят. От между ними есть хорошие люди. Ну как вы можете знать, где хорошие, где плохие? Так от мы вас уповноважуєм, мы вас возьмём арештуєм й отправим в тюрму. А вы там изучайте людей. І от ви сидите между них й з каждим говорите, з кожним розговорюйте, как воно что там, а ночью вас будуть викликать ніби на допит і там вас добре накормлять, дадуть вам і покурити, і випити, і водки, й вина й всього, що хочете. І можете навіть поспати там. "А днём опять возвращайтесь у камеру й виявляйте от этих врагов народа. Де є благородні люди, а де є, значить, треба, щоб, значить, їх знищить." Ну цей Лінський погодився. Тільки, щоб це ж і жінка не знала, ніхто не знав. Значить, це щоб була страшна тайна. І він пішов. Тільки ми тебе перекинем в другий район, бо тебе тут знають. А в другий район. Перекинули туди. Він там посидів щось двоє сугок. Приходи міліція, міліціонер: - "С вещами такой Ленский, с вещами выходи." - Вийшов, значить. - Шаг вперед, шаг назад, стрелять без предупреждения. Садись. - Значить, "чорний ворон," сідає, везти їх до в'язниці. І його як запровадили в в'язницю й він зі мною сидів так більше року й його відправили в Сибір. Його судили й відправили. Вони його просто обдурили. Так я з нього часто сміявся. Отак сидів і кажу: - Ленський, ну ти тут уже взнав, хто чим дихає? - А він же ж матюкає їх, а він матюкає їх. Ой, Боже ж мій. А вони його обдурили. НКВД не хотіло його, бо він же в їх працював, роки працював, їм не хотілося свого чоловіка обмазати там, оплювати, то вони його обдурили. Сказали, що ти йдеш туди, взнавай там хто чим дихає. Ну й взнав. Пішов, і пішов, і більше вони його не бачили й він їх не бачив. То були всякі. І цей Ленський ще не був переконаний. Але в Артемівській в'язниці, як я з ним сидів в одній камері, відкривається камера, заходе там дежурний по гарнізону. А вони в в'язниці за Єжовських часів ніколи нікого не називали по прізвищу. Ніколи. А це в камері сидить, наприклад, 250 чи 280 осіб, а їм треба Кейса. То вони прийдуть, стануть два: - Ану на букву "К-“ - Той кричить там Кравченко, Коваленко там, Клименко, Косаренко там, Кисільов, такий, такий. "Нет, нет, нет, нет, нет, нет, нет, нет." Всі, всі. Кейса нема. Вони не скажуть, що вони Кейса шукають. Вони йдуть у другу камеру. І там на "К” Розумієте? І так з тим Ленським получилося. Приходять, на "Л." Там Літвінов, там Леонтєв, такий, такий. А тут: Ленський. - "О, идите сюда." Він підходить до дверей: - "Гражданин Ленский. Ваша жена не хочет жить с врагом народа й она просит советскую власть выдать вам развод. Так от подпишите.” А він каже: - Пішов до такої матері. Можете дать развод, а я не підпишу. - Ну, ми дамо развод, а ліпше підпишіть. То він тоді зрозумів, бо він все ще думав, що його якось покличуть. А як уже жінка прислала йому, що хоче розвід дістати, то вже знав, що вже йому кінець. І тоді він вже відкрито почав всім розказувати, як його посадили. То були цікаві речі. Цікаві речі були.
Пит.: Як довго Ви там були, між іншим?
Від.: Де, в в'язниці? Мене заарештували в середині 37-го року, а вернувся в 39-му. То яких два з лишнім роки я був там.
Пит.: З-за чого?
Від.: Га?
Пит.: З-за чого?
Від.: В мене була дуже погана справа. В мене була справа. Значить, як "враг народа" був. Але в мене були так, в мене був другий пункт, сьомий, восьмий, дев'ятий, 10-ий, 11-ий, але все через “17-ку." Значить, це були 54-та стаття, але параграфи були в мене різні. Значить, другий пункт говорив, що я мав 17-ий пункт - це для всіх був, крім 10-го. Крім 10-го. В мене було на ті всі пункти через 17 були. Сімнадцять - це не збув, не завершив, тільки підготовляв. То в мене, наприклад, номер два. Пункт був номер два, по 54-ий. Це підготовка до збройового повстання. Проти радянської влади. Сьомий був - це є "вредительство." Значить шкідництво. Що я їм шкоду робив для влади. Восьмий пункт - то була диверсія. Ні, дев'ята була диверсія. А восьмий - що ж то був? Забув, що за восьмий. Десятий пунк - то був агітація проти радянської влади. А 11-ий пункт - це була організація. Що я належав до організації анти-радянської. А 17-ий, крім 10-го. Десятий в мене був чистий. Я агітував. А ті всі були через 17-ий, незакінчене, що я тільки підготовляв. То я вам розкажу, в мене було внесок на 24-ох сторінках. Я своєю рукою написав і підписав? Я признав. Признав себе винним. Як я просидів більше біля року в в'язниці, як мене там били, вішали. Я 76 годин стояв на струнко отак під багнетом. Я падав. То тяжко говорити, я вам скажу. Я три рази висів. За руки зв'яжуть і - вниз головою.
Пит.: Ліпше не згадуйте це.
Від.: Я то багато мав. Навіть з щурами сидів. В пивниці де розвалини там, каміння, розвалена пивниця. Під НКВД. І там отакі щури як коти й води це стільки. І вони мене там заперли, а щури лазили біля мене як коти. І по мені, й по голові, й кругом. Я там двоє з половиною доб сидів. Я сидів в карцері. Я був щось 12 доб в карцері. То забудем, то нема, то пропало. Я кажу: - Я не нарікаю ні на кого й кажу, що я не є мученик. Мученики ті, що їх замучили, що не вижили. А я вижив - значить, я Богу дякую тільки.
Пит.: Це буде останнє питання. Чому, Ви думаєте, що був голод на Україні?
Від.: Голод на Україні - то була Ленінська політика. Ленін в своїй ідеології, в своїх творах - ви тільки прочитайте його твори, він там прямо підкреслює. Бо ж вони ж ішли до комунізму, а при комунізмі нації не мусило бути. То в них була політика злиття націй в Радянському Союзі. А Ленін декілька разів висловлювався, що питання націй - це питання селянства. Бо селянство - якраз то та еліта, яка зберегла й культуру, і традиції, й мову, й пісню - все, все, все, все, все. І Ленін знав, що не зліквідувавши селянство, він нації не зіллє. Значить, треба придавити й задавить селянство, в першу чергу селянство. Це в нього записано в його ідеології. Це в них як догма. І цією догмою послуговуються і Сталін, і Хрущов, і Брежнєв, і сьогодні Горбачов. Всі вони послуговуються. Значить, "Украины не было, нет й не будет." Не треба. Треба всі нації зробити в одну націю. Це є причина, що злиття націй. Тепер. Сталін пішов трошки, бо Ленін говорив тільки про селянство. Ленін говорив. А Сталін - він був трошки може ще й розумніший від Леніна в цих справах, бо він вирішив так: що за селянством стоїть інтелігенція. Є ж учителя, професори, академіки, науковці і еліта. І артисти й всі. То українська еліта. Значить, хоч їх менше, багато менше як селян, але треба їх в першу чергу знищити. От як ви знищите еліту, тоді селян дуже легко забрати, бо ніхто за них не буде боронитися. І він так зробив. Вони в 30-му році такого наробили на Україні, хай оці Гришки й оці Костюки, й оці Дивничі заткнуться, бо вони... Майстренко пише в "Історії українського комунізму,” згадує тут всіх їх - і Костюка, й Гришка, й Дивнича. Він всіх згадує. Що це є, так би мовити, ще з Радянського Союзу в їх був в пушку. Правда, вони були всі майже вислані. Значить, вони теж підлягали. Але за що? За уклон лінії партії. Постишев, як приїхав, то він так їх розгромив. І він обвинувачував всю комуністичну партію України, що вони зірвали хлібозаготівку, що вони вороги комунізму, вони вороги Росії і так далі, і так далі. І вони поплатилися за уклон. Комуністичний уклон, розумієте? Але скільки вони біди наробили перед тим? Скільки вони біди наробили? І я вам скажу, що я дивлюся на цю тему, на цю справу так - може це тому, що я пострадавший, може тому - але я дивлюся так. Я часто дивлюся в кінофільм американський, дивлюся, як ковбої, розумієте, там банда шість чоловік налітають на якесь містечко. На конях. Розгромили людей, постріляли, побили, заскочили в банк, гроші забрали, підпалили все й втекли в ліс. Ми це бачим по TV. Прибігли в ліс, розклали там ковдру і ділять гроші. І ось один устає, два пістоля достає: бац, бац, бац, бац, бац і постріляв, гроші забрав, всі і поїхав. Чи я можу отих рахувати, що побиті, мучениками? Чи вони є? Вони з ним разом грабили і вбивали, а тепер він їх побив. То чи вони є мученики? Мабуть ні, правда? Отак само й там було. Українські комуністи так наробили багато, що може більше, чим сам Сталін. А Сталін їх тоді взяв та поколошматив. Прислав цього Постишева й наробив там їм того. Що? Я буду до них молитися, що вони теж сиділи? В мене є та брошурка "Москва слбёзам не верит." Гришко написав, що якби не українські комуністи, чи Сталін би відважився робити ту гоподівку? Може б і не відважився. Але комуністи - ось там у моїм слові ви почуєте за це. Оце так.
Пит.: То щиро дякую за Ваше свідчення.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz