Philip X., b. 1904 in Konotop, Sumy region, one of 5 children of a tavern
owner in Hlukhiv who then worked as an estate manager for large landowners. In
1913 the family moved to estate 12 versts (about 10 miles] from Kiev. Narrator
describes revolution, during which time he was a primary school student in Kiev.
During the civil war, narrator's father bought a house and garden plot, and
narrator recalls changes of power, drought-caused and requisitions-exacerbated
famine of 1921, and related typhus epidemic there. Narrator vividly recounts
life on estates, social relationships, and the exacerbation of class conflict
during the war, revolution, and under the Hetmanate. "Under NEP people lived not
badly." In 1920s narrator worked in a factory and participated in amateur
theatrics. Narrator's father died after arrest in 1927. In 1929 narrator was a
factory worker in Kiev, attended evening courses, and recalls the introduction
of bread rationing. In later 1932, he was denied an internal passport, losing
his job and ration. He thus had to subsist on commercial bread at R3.00 a loaf.
A forged internal passport cost R250. on the black market. After a time narrator
found work in various distilleries. During the famine narrator worked in a
distillery in Trylisy (Fastiv district, Kiev region) which made alcohol from
molasses, but during the famine it switched to making alcohol from grain, an
indication of how much grain the state had on its hands at that time.
Питання: Цей свідок зізнае анонімно. Будь ласка, скажіть, в якому
році Ви народилися?
Відповідь: Я четвертого року народження. Мені 82
роки минуло.
Пит.: А де Ви народились?
Від.: Я народився
на Україні, на Чернігівщині.
Пит.: Можете сказати село й район?
Від.: Я народився в місті Конотопі. Батько, скінчивши військову
службу, займався різними, business мав, ресторан мав. А пізніше його покликали
великі землевласники на працю до маєтків. І він там в одного працював, працював
у того, що пізніше був гетьманом. Це від 13-го року. Пізніше він переїхав у
Київщину.
Пит.: Чи він мав землю?
Від.: Ні. В Глухові дім
тільки ми мали. Великий дім, так, що половина дому була для business-у, а друга
половина, то родина жила. Він мав ресторан, пиво продавав, закуски. Мати то все
робила, закуски. А потім через те, що питво - це негативна сторона, що вони
п'ють пиво, а потім бешкетують. І то треба було з таким елементом боротися, що
як вони вип'ють тепер друге - в тому ресторані не можна було пити горілку,
тільки пиво, а вони приносили горілку. Отже, кажу, тертя було між клієнтами,
гостями, що приходили, то на нас дітей, впливало. Ми все цікавилися цим,
дивилися, що вони робили. То він каже: - Для того, щоб оборонити дітей від таких
елементів, то він той business ліквідував і віддав це помешкання під камеру. То
була така система, що перший етап судової системи, такі маленькі справи
розбирали, то камера мирового судді. І він там працював у тому судді деякий час.
Потім, той суддя мав маєток і запросив його, каже: -Перейміть мій маєток. А в ті
часи дуже була мода, що управлющим більше тоді були латиші. Бо в Латвії була
вища школа агронімічна, а в Україні чи Росії були агрономічні школи, але низької
степені. Отже не були такі стопроцентові агрономи, як ті латиші. То ото в
поміщиків на Україні була мода латишів брать. А той латиш був нежонатий, то як
вечір, то він їде до міста. А то маєток був 12 миль до міста. І там
забавляється. А маєток - без очей, без голови. І так господарство занепало, що
на коней напали кродуки. Коні стали нездатні до праці. Цей поміщик побачив та й
каже до батька: - Господарство занепадає, а я бачу, що ви є гарний господар. І
запросив батька в маєток. І батько пішов в маєток.
Пит.: В якому
році?
Від.: У 13-му році, перед першою світовою війною. Ну, а потім
він пішов до другого, не погодився там. І так переходив. І нарешті його
запросили в Київщину. У Київщині сільсько-господарська школа, то його там до
школи запросили. Ну, й ми мусили переїжджати. І так він після тієї школи
перейшов до великого магната, що звався Полох, чех. Його в 17-му році
пограбували й спалили хату.
Пит.: Більшовики?
Від.: Ні, то
не більшовики. То збільшевичені селяни. Після першої світової війни, як стала
революція, багато дезертирували, з полків повтікали і там набралися. Під час
Першої світової війни Ленін їздив на фронт і агітував, він підготовку робив для
комунізму. Так що багато прийшли додому після трьохлітньої війни, а що жінка
сама господарювала, дуже бідне було становище, а тут червоні після революції
пустили багато пропагандистів, що земля - ваша, земля - народна; бери, грабуй,
земля ваша. І такі були лозунги: "Война дворцам, а мир хижинам." Це значить -
проти багатого. Ну, такі лозунги вони, певно, заохочували те бідне селянство, що
в окопах були три роки. І прийшли з такою ненавистю до уряду царського: царі
помирилися, сама цариця російська німкеня. Вона так робила, щоб подушити наш
нарід, знищити. І тенденція була царського уряду на українські гарні землі
населяли німців колоністів. Мої двоюрідні брати, що були на війні, казали, що
були такі зради: полковник німець і під час війни, коли йде інвазія, наступ, і
наступ такий бравурний, що наші брали перемогу над ними, то зараз голівне
командування: “Stop" або “відходь." Що могли б більше землі забрати й перемогу
зробити, а це тому, що більшість полковників були німці. І навіть такі епізоди
були, що ось мій один брат був на фронті при штабі, він середню освіту мав.
Полковник був німець, а підполковник українець. То більше робив перемогу проти
німців, то це підполковник. І знайшли розвідника, шпигуна, був там у лісі. Хатка
була така лісничого, але ніхто там не жив. Він забрався на горище, телефон мав.
А тоді телефон знайшли й здогадалися, що тут десь шпигуни. І питають офіцери
того підполковника: - Що робити? Він каже: - Не кажіть нікому нічого. - Ми не
скажемо. І коли пішли забрати того шпигуна, то він одного встрілив у голову: він
тільки сунувся туди, а він його пістольом. Тоді хитріше: розібрали стріх, з
одного боку ліз і з другого, а з середини хати вони зробили чучело, підняли
шапку, а він став стріляти. А ці два збоку вскочили на нього і живого забрали.
Отакі епізоди були. Нарід український в першу світову війну гинув під кулями
німецькими. І за що? За яку примху? Німці ж не йшли! Це примхи царські. Цар з
німцями був в контакті, бо цариця там. Цариця керувала такими військовими. Люди
йшли з фронту обідрані й захопилися радянськими обіцянками. Пропагандою тією і
пограбували поміщиків. Але не всіх. Деякі поміщики були, дуже добре відносилися
до селян. От, скажем, такий поміщик, як Скоропадський, то під час війни той
Скоропадський давав харчі - звалися вони “московки” - для тих, що їх чоловіків
забрали на війну. Вони мали таку листу спеціяльну, і поміщик цей давав харчі. А
на Різдво то таки добрі харчі, подарунки. Щомісяця, то давали крупу, муку. А на
Різдво то давали вже м'ясо. Вони ковбаси зробили.
Пит.: Що Ваш батько
думав про царський режим? Який режим він хотів?
Від.: Батько
позитивно думав. Він думав, що монархічний устрій дасть більше для народу. А
революційним шляхом брати, ліберальним силам дати волю, він казав, що нічого не
буде, це буде руїна. Хоч він ненавидів поміщиків. Переважно він сам переконався,
що 90 відсотків поміщиків на Україні було чужинців - німців, поляків і чехів.
Оцей сам чех, де батько потерпів останнє, він приїхав на Україну зі шарманкою.
То такий інструмент, що крутити, вона звалася катеринка, І ходив від села до
села і цим гранням він збирав гроші. Він купив м'ясарню. А потім за короткий
час, за якийсь десяток років він таким поміщиком став, що він мав у Києві три
бані, ковбасню і три кам'яниці. В кожній кам'яниці по вісім, по 10 помешкань. Це
він у Києві мав, а на периферії 35,000 десятин лісу й 25,000 орної землі. Отакий
був маєток у нього. І це батько був головою його. Він не визнавав релігію
православну. Він був євангелик і проповідник. Ту челядь, ті, які в нього робили
в маєтку, то він їх брав релігійною пропагандою. Увечорі він читає Біблію. Ну,
це добре, Біблія - це нічого поганого. А потім говорить: - Люди, мої люди. Ви
мої люди, а я ваш бог! - От псіхологія. Батькові він пропонував, хотів дати
кавалок землі й готове господарство, це як дарунок, як він змінить релігію,
перейде на евангеликів. А батько сказав: - Ні, я віру свою ніколи не продам.
Каже йому: - Ти грішний чоловік, ти себе провінюєш, людям кажеш, що ти бог. Який
же ти бог? Хба ти можеш бути Богом. Ти грішний чоловік. Вони не знають, ця
челядь іде сліпо за тобою. Отакий був поміщик. Батько з ним відверто говорив, бо
він не боявся його. Він на певних умовах у нього працював і навіть час від часу
зупиняв. Наприклад, такий випадок. Я пішов восени до школи.
Пит.:
Коли це було?
Від.: У 18-му році.
Пит.: Під час революції?
Від.: Так, під час революції. Це вже була гетьманська влада на
Україні.
Пит.: А школа була яка?
Від.: Гімназія була,
початкова гімназія, семирічна. То середня школа була. Вчився тоді в третій
клясі. І батько сказав: - До станції, бо то школа не була коло нас близько, то
від станції був той маєток сім верст. До школи треба було мені ще 12 верст
проїхати потягом. А як з маєтку піти просто до тієї школи, то 18,19 верст було.
То йти щодня, то тяжко. Ще поки тепло було, то були такі випадки, що я ходив. А
то він сказав: - Якщо не йде підвода до станції, а ти їдеш, то щоб брав на свій
фургон. Мене, значить, брав. Цей поміщик одного разу каже: - Пилип Гриць, ти
вмієш рибу ловити? Він іде, там вирізав велике ставок. А він не рибу ловить. Він
вирізав два великих ставків, іде до винарні й випускав свиней і звантажував у
свинопаси. Я думаю: - Ну, так не буде. Я до воріт догнав, кинув той ставок. Він
став кричати. А він такий великий, грубий, став кричати до інших робітників, щоб
вони помогли. Ну побігли, помогли йому. А я пішов додому. На другий день їду.
Батько каже: - Іди, будеш їхати. Підійшов я, а він не бере мене. Я плачу, бо я
бачу, що я вже запізнився. А тут батько: - Чого ти плачеш? А тоді гукнув: -
Франц, запрягай коней, повезеш мого сина. А поміщик то чує. Завертав коней,
каже: - Іди, іди. - Михайле, хай він іде, я вже візьму його. А мені обідно. А
батько каже: - Іди сядь. Якщо він буде ще щось робити, то я буду з ним робити
щось інакше. І так сталося, що я поїхав. За якийсь час так сталося, що ми їдемо
спокійні, а він із-заді на бричці. Ідемо, коли йде жінка, яка дрова несе на
плечах, селянка. А то було осінню. І дивимось - щось вона в руці несе. Він каже:
- Тихо, тихо - щоб фурман не гонив коней, щоб як вона буде переходити, щоб
догнати. А вона переходить дорогу. Тільки вона підходить до дороги, а він питає:
- Що ти несеш? А вона несе в'язанку сухих гиляк, а тут зайця. Вона каже: - Та я
знайшла зайця. Хтось підстрелив. Вона ж немає рушниці. То підстрелили мисливці.
- Давай сюди. Вона подає, він бере та так: - Мій заєць, мій заєць. А вона
стоїть. А він її окровавив усю. Вона: - За що ви мене б'єте? Я знайшла зайця. То
зайчик біг підстрелений, я його й взяла. Той зайця кинув собі під ноги. Це на
мене так вплинуло, що я не міг учитися. Я прийшов додому ввечорі. Так сиджу. А
батько каже: - Що таке, що ти не обідаєш? Також була сестра, матері вже не було
- мати вмерла.
Пит.: Скільки Вас було?
Від.: У мене було
три брата і сестра одна, старша. Сестра господарювала, як мати померла. - Ну,
чого ти не їсиш? Щось ти в школі?. Ти, мабуть, не зробив завдання, тебе покарали
там. Кажу - Ні. - Я мусів розказати. Я кажу: - Ми їхали... То батько хотів
відразу виїхати з маєтку. - Давай мені рахунок, і я виїду. Я не хочу з тобою
працювати. А той: - Що таке? Що таке? - Як ти змів жінку бити? Тебе пограбували,
тобі спалили хату, в тебе забрали половину реманенту, половину худоби, а ти ще
воюєш з людьми? За що ти жінку побив? І то жінка така, що в сезонові роботи,
коли молотьба, то вона працювала коло машини. І то дуже гарна працівниця. Вона з
донькою так гарно робила. Батько каже: - Така гарна робітниця. Я з тобою не
можу. Бо тебе знищать, і мене знищать. Бо ми не знаємо, чи більшовики прийдуть
ще. А може бути, що прийдуть, бо отакі твої, чи як усі будуть робити так, як ти.
Тепер друге. Я так біжу, а тут їде офіцер: - "Мальчик, а где здесь Помещик?"
Кажу: - Тут нема, він у Києві. - "А кто здесь?” Кажу: - Завідувач. А ось і
батько їде верхи, під'їжджає. Каже: - В чім справа? - “Я ротмистр Кочетков.” -
"Чем могу я вам помочь?" - “Во-первых, дайте мне помещение." - А з якої причину
ви приїхали? - "Мужичков пороть.” А вже до деяких місцевостях приїжджали такі
поліцейські, брали винних і невинних і пороли їх. Щоб знову поміщики були.
Пит.: Він був більшовик?
Від.: Ні, він був офіцер царської
армії. А то був режим гетьмана. Послали його, й все. Батько каже: - Ні! Там, де
живе поміщик, там є кімната, і я вам дам. А він каже – “Мальчик, возьми
чемодан.” А я: - Ні, я не носільщик. - І відмовився. -"Ох, какой хохол
проклятий! Мужиков пороть. - Так собі хлистиком по чоботях і каже: - Будем
мужиков пороть. А батько каже: - Ні, тут не будете пороти. Доки я тут завідувач,
ви не будете мужиків пороти. Ну, як поміщик приїхав, батько каже: - Або заберіть
його, або я заберуся. А поміщик боявся без управляющого остатися. А батько мій,
як прийшов на цей маєток, зразу запріг коней по всіх селах близких, зібрав
старостей і сказав: -Люди добрі, що взяли у поміщика - повертайте. А я вам буду
пасовиська давати. Ліс на розчистку давати Така буде кооперація. Як ви хочете зі
мною кооперувати, то я остануся в поміщика. І селяни зразу позносили те все. З
батьком гарно відносилися. Пасовиська дав зразу, бо то проблема селянам земля
для пасовиська. А поміщик мав багато лісу, отже дав дозвіл на пасовиська. Жив
добре з селянами.
Пит.: Як довго Ви ще там були?
Від.:
Приблизно рік і два місяці. Аж до 19-го року. Так сталося, що українська армія
відступила, а в 19-му році наступив Муравйов на Україну. Він зразу розпустив
такі загони проти всіх поміщиків щоб вони поїхали й зробили такий лад, щоб
поміщицькі маєтки перебрати до комітетів. Вже сподівалися, що червоні прийдуть,
але вже українці відходили. Останній раз, як українці прийшли, взяли коней
кілька, фуражу взяли, то батько каже офіцеру тому українському: - Скажіть, що
мені робити? Надходять червоні, я тут управляющий, що мені робити? Він каже: -
Знаєте, батьку (а тим більше, що батько сказав, що мої сини в українській
армії), запряжіть сані - то була зима - візьміть добрі сані, добрих коней
візьміть пару, воза на сані й свої маєтки, візьміть корівку, заколіть пацюка,
щоб було в вас сало, та й їдьте туди, в напрям кордону польського. Ми будемо
відступати туди. І ви зустрінетеся з братами. І він так і думав. Але моя сестра
мала кавалєра там, не хотіла розстатися, і відмовила: - Ні в якім разі, ні в
якім разі. Я не піду, сам їдь. І тому батько остався. Ну, одного разу йому
передали, що лист там є на станції, на пошті. Він пішов пішки. Він знає, що то
військовий час. Заскочили в маєток 13 кіннотчиків і зразу спитали в дворі, де
поміщик. А поміщика нема, бо в таких випадках він тікав у Київ. - "А кто тут
заворачивает?" І вони до нас. Я чую, що на ґанок - туп-туп-туп. Я вискочив. І
тільки я вискочив, зразу мене нагаєм якось так вдарив сюди. А в кіннотчиків, то
такі нагаї, батоги, а на кінці там оливо зашите, щоб добре вдарити. Я тільки
вискочив, то він мене зразу вдарив тим нагаєм, так зразу зуба вибив, а з другого
кров тече. Я впав, що мені - 14 років було. Я впав, а вони переступили, пішли в
хату. Сестра вискочила, бачить кров - Ой, убили хлопця. - Стала мене піднімати,
вести на кухню. А вони пішли в хату, стали господарювати. Натоптали вони 11 чи
13 мішків одягу - Правда, жіночого не брали, а чоловічий. Чоботи, годинники, все
то брали. Наладували, позбирали, вийшли. Ми сидимо налякані, думаємо: - Що буде?
- Уже як закладники. Що з того буде? Вони зараз скомандували зарізати свиню,
пішли горілки дістали, стали гарувати. Як вони застрілили ту свиню, вгодованого
такого пацюка випустили й той стрілив в той час, як він вистрілив, то батько
підходив до маєтку. Як він почув постріл, думав, що справа погана. То він в хату
не йшов. А вже так сутеніло, темніло. Він так ходив, ходив там по садку, поміж
деревами, дивився. Аж вони стали смалити того пацюка. Всі там коло вогню
крутяться; стоїть ціла отара їхня. І батько заскочив у хату. Він не був тоді
сивий, так трохи сивина була, а то як ускочив в хату, то зразу сивий став. А
сестра каже: - Тікай, тікай, бо тебе чекають, хочуть розстріляти. Він вискочив.
А вона мені каже: - Біжи за ним. То я за батьком побіг. Батько так садком-садком
і добігли так за чверть милі хмельник. Ви знаєте, як хмельник росте? Такі великі
слупи стоять і дроти, хміль в'ється. Ми зайшли в той хмельник, сховалися. - Ну,
кажи, кажи. А я не можу сказати; від тієї болі, від зневаги я не можу сказати.
Ох, ти, козак-козак. Ти, не хвилюйся. Треба воювати, будемо воювати. Ну, я
розказав, що вони зробили. Він вже побачив, що в половині хати одежі вже немає.
То він пішов ночувати в знайомих десь у друге село. І так вони батька чекали
цілий тиждень. Є що їсти. Закололи, кури є, яйця є. Смажать яйця, розкошують,
п'ють, гуляють. І то прийдуть рано і ввечорі: - Батько є? "Ну, где-то его
убили.” Вже як вони вийшли, приїхав батько. Ми виїхали звідти. І ми вже жили від
того міста може 15 миль. Найняли помешкання. А пізніше батько купив кавалок
землі і хату будували помаленько. Так що батько помер у своїй хаті.
Пит.: А сестра ще була там, де Ви були?
Від.: Так, сестра
там осталася. Ми з сестрою жили довгий час після того. Уже я знайшов праці,
дякуючи людям, мені помогли на завод і я робив там сталу роботу. Робітником
робив, слюсарем. Батька брали два рази. І він не сказав. Бо він уже тоді в
лісництві робив, лісником. Раз узяли, щось місяць його не було. Він каже, що на
з'їзді лісників був, і він був на з'їзді. Так він нам сказав. Але ми бачили, що
інші лісники не були там. Ми підозрівали, що щось не так.
Пит.: В
якому році?
Від.: Раз узяли його в 26-му, а другий в 27-му.
Пит.: Що Ви можете сказати про голод 21-го року.
Від.: Я
вже не пам'ятаю, як ми голодували. Ми самі голодували з батьком. Ми ходили
міняти.
Пит.: Де Ви жили тоді?
Від.: Ото коло Києва, село
Мироцьке. І станція там є Лишаєво, то ми там знайшли хату й жили. Батька другий
раз взяли в 27-му році, десь з початку року. І так само казав: - На з'їзд їздив.
Нікому нічого не казав. Потім ми бачимо, що він сохне, сохне. В мене були
знайомі лікарі. Я одному кажу: - Подивіться на мого батька. Він подивився, каже:
- 3 ним щось дуже погано; напевно треба рентген зробити. Він не став їсти, не
може їсти й сохне. Нема апетиту в нього. Той лікар мав доступ до одного лікаря в
Києві - Солнцев, дуже знаменитий, і його поклали в шпиталь, хотіли робити
операцію. А потім подивилися, що не можна нічого зробити. В нього печінка
відбита. І випустили. І він ще після того, як був у шпиталі, пожив місяця
півтора, два, і Богу душу віддав. Я до нього прийшов, бо я так на двох
помешканнях, бо я в Києві робив, то треба було. Пит: Ви сказали, що Ви
голодували під час 21-го року. Що Ви можете сказати мені про то. Де Ви жили
тоді, що Ви робили?
Від.: Ми жили в одному такому посілку. Город в
нас був. Але посіву не було, не було де посіяти хліба. Село тоді не голодувало,
хоч був голод. Голодувало на що? Голодувало на сіль. Село потребувало тільки
солі. Але посіви були і реманент був, так що, правда в 20-му й 21-му ще голод
був тому, що посуха була, страшна посуха була. І врожаї невдалі були. Селяни,
хоч мали хліб, але вони той хліб тримали так, бо посуха, щоб до другого року
дожити. А місто голодувало. Такі посілки, як ми жили, це були коло станції, де
робітники й службовці жили. Коли все добре, коли на базарі вільна продажа, в
селян є, то тоді вони з того жили. Але коли вже не було, то й селяни мало
тримали. А друге те, чого ще голод був. Бо більшовики тоді прийшли й вони
продрозподіл наклали -по скільки можна зібрати хліба і дати їм. Селяни не хотіли
віддавати. Тоді вся Україна горіла повстанням. Було дуже багато таких маленьких
різних загонів, які забирали поліцію. Більшовики в кожному містечку мали Чека -
"чрезвычайную коммисию" і то розстрілювали. Ага, той в Петлюри був -
розстрілювали. І селян розстрілювали. То вони, що робили, через що й голод.
Селяни перестали нести хліб, бо одне те, що в них самих мало було, як вони
віддадуть, то самі будуть голодувати. То вони помогали тим повстанцям. То вони
що робили? Вони робили закладників. От приїде загін у село, три кроки вперед.
Вийде вперед десятки два, три. Із них виберуть ще п'ять, шість, поставлять і
зараз розстріляють. А решту заберуть в район, там в'язниця, там Чека. Заберуть
туди й там тримають. Приходять жінки, їм кажуть: - Принеси 10 фунтів сала,
принеси 20 фунтів м'яса, три пуди муки. Принеси, тоді випустять. Розстарається
десь, принесе. А вони діляться. Отакий грабунок. Організований грабунок. Через
те був голод. І селяни вже, бо грабують їх, червоні грабують. Крім того
продрозподіл отой. На кожний двір накладуть вони стільки то. І везли зараз. І
охорону дають. Збирають, везуть на станцію. Так оголили, що воно вже не тільки
продати для міста, але й для себе нема.
Пит.: А що Ваш батько робив
тоді?
Від.: Ми ходили по селах і міняєм. Я був на залізниці, в 20-му
році мені вже було 18 років, я вже був на службі на залізній дорозі. І мені дали
квиток. Я поїхав в Одесу і привіз солі. І за ту сіль ми міняли, бо по селах не
було солі. В 20-му, 21-му почався тиф. Тиф валив. І то на таких містах, на таких
пунктах розповсюджувався, де переходить військо. Армія українська в тифу. То ми
возили журавлину - до Києва. А клюква помагав на тиф, бо то страшна горячка. Щоб
осадити горячку, то вони варили з клюкви окроп, такий чай. То тільки один лік
був. І лікарі тоді казали: - Тільки клюква. І ото ми понесем клюкви. Але мало що
й батько не захворів на тиф. А потім то відлягло. Вже 22-го, 23-го була Нова
економічна політика. Більшовикам треба було. Вони бачать, що голод неминучий, а
Московщина так само голодувала. Такі були випадки. Прийшли ми в село і прийшла
одна московка. А українці такі - хто чужий не прийшов: - Ви голодні? - Так!
Господиня дає їсти, а вона, та московка, їсть. А господиня питає: - А де ж твій
чоловік? - "Пошёл хохлов бить!” - Ах ти ж, холера. - Взялася за рогача, раз
вдарила її. Ми в кутку сидимо і думаємо: - І нам таке буде. Але ж ми українці. -
Вона вискочила. Люди питають: - Що таке? Вона каже: - Я її питаю, де чоловік, а
вона каже: “Пошёл хохлов бить.” - Вона навіть не знає, що називають хохлами
українців. Отакі випадки були. Кинули все. З Московщини в 20-их роках було повно
таких міняльників. І багато було москалів. І вони пооставалися тут. Голод був
великий. Вмирали по селах і по посілках в 20-му році. Оце, що я можу сказати за
20-ий рік. Тепер я вам ще скажу одне, дуже важне. Ще батько в 20-му році
тимчасово завідував тартаком. В 20-му році були поляки на Україні. Як поляки
відступали, то в одному місці, від нас було 18 кілометрів село Нова Гребля,
поляки вже йдуть, вперед йде кіннота як розвідка. А червоні пішли інакшими
шляхами через Чорнобиль, Горностай, через Іванків і до Бородянського району. Так
поляки йдуть. Вони зайняли Нову Греблю, червоні, поставили кулемети, й поляки
тільки вийшли на греблю й вони ту кінноту, яких 70, усіх відразу. А тут ідуть
поляки вже колоною, обоз, артилерія. Вони поставили гармати й як ударили по
селі, то все село, як свічка загорілося. А коли ті йшли до Нової Греблі, то
їхали двоє селян. - Хто у вас там є? Жовніри є? Не було, тоді не було. А вони
зразу засіли на краю села, бо вони вже знають, що вертаються з Києва поляки
цілою армією. І там перестріли їх. Тоді гармати як украли - все село згоріло,
навіть і церква. Вони вскочили, знущалися над українцями, ті поляки. А там
тартак недалеко був. Поляки вже вийшли. Селяни пішли до міста, до Києва просити
допомогу - в нас село спалили поляки, поможіть нам будуватися. То вони дали
тартак, цілий тартак, щоб він різав ліс для Нової греблі. Так, але хто там буде
керувати? То батька призначили завідувачем того тартака. То, може було рік часу,
він був завідувачем. То я туди їздив, то він каже: - Слухай, ти коня, а я вже
мав коня, приїду, колоди поріжу, може хату колись будемо будувати. А там був
постой повстанців Орлика. Я нічого не знав. І я не чувся, як я вже в їх руках. А
я працював у телеграфі. То я їм поміч дав. Але та армія повстанська була на
своїх харчах. Кожний вояк іде до батька, візьме там торбу хліба. Але були і такі
на окраїнах жили, хутори. То в ті хутори ми ходили, й вони давали нам їсти. Бо
хто ж дасть?! І ось ми так ходили до одного, він звався Петро Дорош, мав 40
десятин землі, може три милі від села від одного і від другого. Ну ми приходимо
туди, поїмо. Вони вже знали, що ми приходили, нагодують і дадуть сала. Одного
разу ми ідемо дорогою, нас було п'ятеро, а мене називали “хлопець із дач,” бо я
коло станції жив, а там дачі були. Ніяких там формальностей не було. А той каже,
Орлик: - Візьміть хлопця, хай він там поїсть з вами. Ідемо. Коли йде якийсь з
кошиком міняльник. Іде, і так швидко, швидко віддаляється, втікає. - Ану,
догонім його. Догнали. Каже: - Слухай, в тебе є сірники запалити? А тоді ж
проблема з куренням була. Ніхто не дає. Отам десь дістане по селах. Ну, зробили
сигарети. Прикурити. А він так став, руки опустив, у нього кошик випав, і шапка
піднімається - волосся піднімається і шапка. Щось він злякався. - Ану, подивися
в кошик. Взяв, а там сірникові пуделочка такі дерев'яні. Заліплені. Каже: -
Відліпи. Він так натиснув, а там - повно вошей. - Гей, то воші, то ж тифозне.
Кинув на землю, топче. А він стоїть, не знає, що говорити. Каже: То ти що? Воші
міняєш?! Ходиш воші міняти! І знайшли в нього ще два пуделка. Тоді там один, він
на фронті був, взяв нитку, а у нього там і нитки були в кошику, і сигарети були.
Взяв ту пуделку, обмотав і тримав за нитку. Бо побачить, як по нитці повзе воша,
а вона заліплена - вже другу він не відкрив. - Е, то, бачиш, чого то тиф ходить
- воші носять! Ну його хлопці взяли, відвели в ліс. Я думаю, що вони його
знищили. Цигарети забрали. Ідем до того Дороша. А той Дорош мав псів, пів
десятка отаких псів, як коні. Умовилися вже, як тільки собаки сюди, а вони йдуть
через лози, берег такий - сіножать і лози. Із лоз як вийдуть, то собаки вже: -
Ой-йой-йой! То він зараз собаки в хлів заганяє, а бере патик, шапку - на патик і
так покрутить. Шапкою покрутить - значить дорога вільна. Ну, ми й прийшли. А той
старший каже: - Ти дивися, бо в Андріївці тиф косить людей, до того часу вже
може 150 людей померло від тифу. Ми знайшли, де той тиф береться. Ми дамо на
аналіз. Не знаю, що він з тією box-ою, але досить того. Дорош каже: - Лісові
хлопці. А той каже: - А ти довго, Дорош, будеш господарювати? - Та мене з
мужиків не скинуть. Прийдуть, коня візьмуть чи телицю, а в мене все як на вівці
росте.
Пит.: Ми мусимо говорити про голод. Ви дуже, дуже подрібно
говорите.
Від.: Тепер про голод.
Пит.: Перше, як Вам
жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові жилося непогано. Я діставав
гроші. Я пішов у фабрику і скоро я висовувався на ліпші позиції, більше грошей
діставав. Так що при НЕПу було не зле. При НЕПу, крім праці, що я робив на
заводі вісім годин, я захопився драмою. І мене залізничний союз, організував
таку групу, що я мушу підготовлювати п'єси, а вони будуть ставити. Вони вже
будуть організаційну ділянку брати: замовляти помешкання, їздити від станції до
станції, де є великі клюби. Я робив вистави. Підготую одну виставу й там
ставлять. Мені чомусь пішло добре. У 21-му році я був режисером. А перед цим там
Просвіта була, там були старші люди, залізничники й робили оцю ділянку мистецтва
в Просвіті. Потім та Просвіта розвалилася. Там була оркестра, там була
драматична секція. То, чомусь, мені доручили те. Молодий був. Я одну п'єсу
поставив, поїхав по станціях. Там я мало що діставав. Правда, ми діставали, бо
ми ж продавали квитки й нам дозволено було, союзові ми мусили заплатити 15% від
прибутку того, а то ми мали. Так що я до 28-го року, так, від 25-го я підряд три
роки працював при НЕПу. У 28-му році останню п'єсу я ще поставив і вже не можна
було, бо вже трудність була. Притискували вже, НЕП уже розвалювався, НЕП уже
ліквідувався. А вони вже переходили до реконструкції сільського господарства. Це
значить долою селян багатших. Багатших брали й в Сибір вивозили, вже починаючи з
28-го року. Виганяли з хат уже. Так, що вже не до того, щоб ставити речі. Вже за
насущним треба бігати. У 29-му році вже картки були, вже то не було вільного
продажу хліба. Так що при НЕПу я жив не зле.
Пит.: А батька
арештували?
Від.: Батько помер у 27-му році. Отже, ще за батька я
скажу. Перед смертю, він помер у неділю, я в суботу прийшов до нього. Він сидить
у кріслі такий, смерть бачить. Він мені сказав: - Нагнися, я тобі щось скажу. -
А то там сусіди були, прийшли відвідати. Я нагнувся, він мені на вухо каже: -
Мене били. Як його арештували, то він не був на з'їзді. Каже: - Я не був на
з'їзді, то мене заарештували, забрали. Як тебе били тату? Каже: - Поклали мене
на лаву, один сів на коліна, а тут дошку поставили на ноги й били молотком. Я
кажу: - Як, боліло? Він каже: Зразу вдарив - заболіло, а потім вже й не боліло.
І то останнє він мені сказав. І то, дивиться, він як прийшов чотири чи шість
місяців тримав у секреті. Нікому - ні сестрі, ні мені не сказав. Бо йому так
загрозили, що як ще другий раз візьмемо, то вже там тобі й кінець. І він боявся.
Отак він умер. Голод почався, вже в 29-му відчувалося, бо вже картки. Не можна
було з'їсти того хліба, скільки хочеш. Він тільки, як тобі належало - один фунт
і все. Але в 29-му році я почув оголошення, дивлюся відкрилися школи вечірні й
відкрився вечірній університет. Хто бажає, так ті, що працюють, їх в першу чергу
будуть приймати в ті школи. Я пішов і записався.
Пит.: Де це було?
Від.: У 29-му році, в Києві. Так звався: вечірній робочий
університет, бо в першу чергу з заводів брали. Я приніс довідку, що я роблю в
заводі й в першу чергу таких брали. І я поступив на вечірній університет.
Бачите, скільки енергії в мене тоді було. Вісім годин тяжка праця, я вперед
робив у казановому цеху, де клепають казани, вручну клепають, молотом. Але тому,
що при НЕПу ми мали коровку, пацюків годували, так що сало було й м'ясо. Ми їли
добре. Двадцять девятий рік я пішов учитися, 29-ий, 31-ий, 32-ий до 33-го року.
Це ще мені остався рік закінчити, та не вдалося. У 32-му році, напочатку, в
нашому заводі дають паспорта. І я роблю тут у заводі, документ у мене є, нічого
мені. Коли я дивлюся на дошці оголошення: Паспортна комісія кінчає роботу в
цьому заводі, а на тому заводі 2.370 людей працює, хто не дістав пашпорт, прошу
звернутись в таку-то кімнату. Я іду туди, не підозрівав. - Що, ви не дістали
паспорта? Прийдете завтра. Приходжу: - Ви звільнені. Ідіть там дістати справку,
документи. Здавайте інструмент. І все. А в мене там була girlfriend. - Чого ти
тут ходиш? Кажу. - Мене звільнили. - Чого? - Не знаю - а вона там робить,
проїздні квитки видає для робітників. Вискочила, каже: - Не журися, я зроблю
тобі щось. На другий день я приходужу, дають мені справку; я даю справку, що я
здав інстурменти. Мені дали справку: такий-то, такий-то робив як слюсаря від
такого до такого. І більше нічого. А за що звільнений, не написали. Це зробила
моя girlfriend. Ну, що ж? Куди тепер іти? Картку на харчі забрали. Тепер я
навіть не можу фунт того хліба нещасного взяти. А комерційний хліб був три
карбованця фунт, то цих карбованців, де ти найдеш? Іду, опустив голову, думаю: -
Що робити? А моя girlfriend каже: - Не журися, ти пашпорт дістанеш, я зроблю
тобі. І дійсно, вона зробила, її чоловік працював на периферії, то там
знайомство мав з одним, а той був в пашпортовій комісії. Вона дає мені адресу
-йди туди. І 250 рублів коштувало мені купити пашпорт нелегально. Це було
пізніше. Але йду й думю: - Де ж я? Куди ж я піду? Порадили мені піти на
периферію, там спиртовий завод. Іду я туди, а по дорозі те село, де мати вмерла.
Зайшов я на гріб, постояв коло мами. Думаю: - Куди ж мені йти. Так щось каже: -
Іди туди. А там недалеко той завод, я й прийшов. Прийшов я туди, коли зустрічаю
шкільного товариша, як у гімназії був, то там вчилися, Філіпчук прізвище: - Що
ти тут робиш? - Думаю працю найду. - То добре. Я поговорю зараз із механіком і
тебе візьмуть. А я вже інтерв'ю мав з інженером. Той подивився: - Де ви робили?
Все. - Приходьте завтра на працю. Я іду на спиртовий завод. Роблю там. Якраз
вставили новий дізель для Газового департаменту, там, де будуть робити
зельтерську воду, бо там випаровування від вродження спирту використовують на
зельтерську воду. Добавляють якісь хемікали й тоді запаковують зельтерську воду.
Я поробив там місяць. А тоді підходе до мене один, він очолює maintenance
department, каже: - Я чув, бо я ж там писав, де я робив і в якості кого, що ви
робили maintenance. Чи ви не могли б, треба від заводу спиртового провести до
відкормочного пункту 700 метрів, а відкормочий пункт, де худобу беруть від
селян, задаром беруть, там біля, більше 2.000 худоби було. Чим же вони її
годували? Спиртовий завод із браг виганяв, вижене все тісто, то вже барда
зветься. Простолюддя називає - брага. А то не є брага, брага та, що ще не
вигнана, барда зветься. І той за плотом завода, там великий такий крам, сидить
чоловік, відкрутить кран і пускає ту барду для дітей, а першу чергу для
відгодовочного того пункту. Я заанґажовався добровільно на ту працю. То є
підрядна праця, я не по годинах роблю. Бо ми з цим, що очолює maintenance в
заводі, його прізвище, здається, Загорулько, і він каже: - Я не можу робити, бо
я в заводі відповідальний. А ти будеш робити, ти наймеш хлопця, одного чи два,
скільки тобі треба буде. Роби, підготовляй ріре-и, бо їх треба окрім цього
обрубати, а потім заторгувати, на фланци зняти, щоб тоді барда йшла просто до
худоби в ясла. Ну, й це ми домовилися, розрахували, що це дуже добра, вигідна.
Пит.: Це було в 32-му році?
Від.: У 33-му. В 33-му році в
серпні мене вигнали з завода й пішов туди.
Пит.: А Ви жили в Києві?
Від.: Тоді вже, як мене вигнали з завода, поки я робив, то я мав
помешкання в Києві, бо мені до школи треба ввечорі. А як те, то я поїхав на
периферію, там батькова хата. Там в тому заводі, де брага виливається, то день й
ніч завод робить.
Пит.: Скільки кілограмів хліба вони давали
робітникам?
Від.: Робітникам давали фунт на день, то по літері "А."
Тепер, тут, де барда виливається, то в першу чергу, то як гроби, такі box-и на
колесах і волами возили ту брагу туди. Наливають, а там виливають. Але воно день
і ніч іде, іде в запосові. Тут рядом такі великі запасові ями, величезні такі
ями, як дві хати моїх. Так, що, як не забирають для худоби й не забирають люди
уночі, то воно туди йде. Туди людство приходило, голодні, приходили їсти брагу
під час голоду. То вже узнала околиця, то вже, може, по 50 миль пішки проходили.
Пит.: Селяни?
Від.: Селяни голодні й пили ту брагу. І ще
так: як прийде таке, що ще на ногах тримаяться, то воно зачепить ото чи якоюсь
box-ою або щось візьме. Бо оце яма, це позем, а яма глибока, і отак, може,
метер, може трохи менше, від кінця брага та. То він так не дістане. Деякий то
рукою дістане й п'є. А дехто мотузку візьме й глечика або щось таке зачепить.
Ну, а таке, що вже розум згубило, на ногах не тримається, нагнеться -думає, що
рукою зачерпне, та -футь туди й вже не встане більше. Я йду на працю, я ходив на
ту працю рано, в цей час пожежна команда того заводу, віз такий довгий, і так
кладуть ті трупи. Виймають пачком, як вже впав у брагу, виймають на землю. То
щодня з тієї ями від шісти до 12-ти трупів. Ото щодня я бачив. Люди вже звикли.
Лежить чоловік - лежить. Так і я звик до цього. Зустріч я там, на тому
відкормочному пункті, чоловік - лежить, лежить, встане - походить. - Ви, будете
тут проводку робити? Думаю: - Хто ж він такий? - Я не чіпаю, бо то, знаєте, така
ситуацію там була: бувши глуха - менше гріха. Бо ж тут ті, що дивляться за
тобою. Я взяв селянина одного, такого, що в ковальні працював, бо мені треба,
щоб він молотом управляв добре. І почав робити. А той посидить, полежить, все
каже: - Это тяжёлая робота. А тоді приходить за кілька днів, а то все більше
лежить і там такий хлібочок, я там інстурмент клав, він там собі зробив таку як
постіль, соломки наклав. Ну, нарешті: - Я вам буду, може, помотать. То вже як я
позакінчував, кінці пообрубував у ріре-ах і почав бортувати, нагрівати пайпи. -
Я вам буду помагати. Я вам буду горно дути. - Хто ж ви такий? - "Я: Браницький,"
-О, Браницький то видатна родина на Україні. - Так, там були такі графи
Браницькі. Він інтелігентиний чоловік такий. Що ж він робив? Він каже: - “Я
пришёл сюда на отдых. Я сторожом тут жив. Меня сюда наш директор прислал.- А
директор того відкормочного пункту, видно, або бувший поміщик або в поміщиків
робив, бо інтелігентна людина, культурна, освічена. Його помешкання і контора на
станції, то одна миля. І там коні його виїздні. Приїжджає: - “3драствуйте, сто
вы нам здесь будете бардопровод проводить? Кажу. - Так. - "Хорошо, очень
приятно.” Привітався так зі мною рукою. Тоді:- Браницкий (не сказав "товарищ”),
ну, как ты живёшь?” - Думаю, чи з ним на “ти"? Цей Браніцький відходить,
відходить, вже ліпше, вже починає говорити, а то не говорив. А тоді мені сказав;
- Я вам скажу, яку я працю мав. Мене послали збирати мертвих дітей. І мені
платили три карбованця за одну дитину. - І він мав такий великий мішок - один,
два, чи троє. І така двуколка і на двуколку і "в указанное место," де їх
звозити. По місті, по Києву, по Києву звозив. Ну, й він возив. - Найтяжче було
мені їх не в мішок покласти, везти туди. Ну тяжко, коли я там ворота відкриваю -
а там, то такий склад колись був на машини, сільско-господарські машини -
локомобілі, парові машини різні, то воно велике таке, й там є підлога дерев'яна
і ворота такі й туди звозили дітей.
Пит.: Чи то був МТС?
Від.: Ні, то не був МТС. То було в самому Києві. То в старі часи
склад був сільсько-господарський однієї компанії. Тепер, що там було. Туди
звозили дітей. І от, каже, як я відкрию ворота, щоб мішок викинути, тих дітей,
то там є такі, що лазять по воротах, по стінах лазять і кричать: - Дядю, я ще
живий, я ще живий, я живий. - І то там сотки, там не 10, а може й тисячі тих
дітей. А вночі забирають їх деінде, закопують їх. А сюди звозять, цілий день він
звозить. І оце: - Дядя, я ще живий, візьміть мене за ручку, а та дитина вже
рачки лазить. І оце на нього вплинуло, що він попав у божевільний дім. А там по
три карбованця від дитини, то часом бувало, що він заробляв по 20, ЗО рублів. І
ця людина ось коло мене лежить і робить. Щодня я бачив, що виймають і везуть. Я
сам думав, що збожеволію. Але подумав: - Не тримай в себе, забудь про це,
забудь. - І я так там робив чотири з половиною місяця. Приходить одного разу до
мене той самий компанйон і каже: - Ти знаєш, що сталося? - Що сталося? - Я ж в
завод не ходжу. А там таке: там ті робітнки в заводі, що в спиртовому заводі
роблять, то вони час від часу, там же тісто є, з того тіста женуть спирт, то
просять директора: - Директоре, випишіть тіста - там 10 фунтів чи що. Крім того,
що вони дістають по фунту на день хліба, то вона спече щось з того тіста. І от
там робить, я один раз бачив його, мій приятель повів мене показати ввесь завод,
то такий великий чоловік худощавий, широкоплечий, але - шкіра та кістки. І він
там був найголівніший Heitzer, бо треба нагодувати три казана, все підкидати
вугілля, три великих казана. Йому підвозять вугілля, а він тільки лопатою кидає,
бо треба, щоб вони пару дали. А директор там був Вінер - прізвище. Ходив в таких
галіфе ще як військовий. Прийшов той директор з Heitzer-ні, а він каже:
-Директор, випишіть мені тіста. Він же всім виписував, може й йому колись
виписував. А цей каже: - Бо діти голодні. Був там другий коло них недалеко, не
Heitzer, а робітник такий, що вугілля підвозить. Він вийняв пістоль: бац, бац,
відкрив - і в піч. І гукнув тоді: -Механік, дай Heitzer-а. То зараз дали другого
Heitzer-а, Той Heitzer прийшов, взяв та й хотів його, а він так показує на
димар, там великий такий димар, ще за старих часів мурований, та каже: - Бачиш
огоньок, молися за нього. Отак я там перебув такий тяжкий час голоду. І пізніше
мені там було не зле. А знаєте, чому не зле. Український нарід - його ніхто не
поборить. Він здібний ще на те, щоб вийти з тяжкого становища. І тому так - у
цьому відкормочному пункті робили побільшості ті, що в селі повигнані з хат. І
вони там жили тихенько. Урядові було не зле, бо вони гарно працювали, вони
звикли працювати коло худоби. Там було 2300 голів худоби. Ту ходобу приганяли й
там приїжджали агенти, закуповували для їдалень, для різних організацій.
Продавали вони живою вагою. От прийшов агент, показує документи, вибирав він сам
корову, ставлять на вагу: - Ага, така вага. - Тепер той, що завідує хлівами,
каже: - Іди й плати гроші. Як прийдеш з контори вже з рахунком, що ти виплатив,
я тобі дам. - І сам ріже худобу. Поки той пішов, то він вже шкіру зняв. То шкіру
як знімають, то пахву в ясла, хвоста в ясла, клуби в ясла, губи ні, бо голову
треба віддати. То він накидав повні ясла. То як місяць поробив, то мені вже й
м'ясця попадало. І він так розділяв: то тому, то тому.
Пит.: Це вже
було після голоду?
Від.: Це в самий голод, самий розгар голоду. А там
робітники, стільки худоби, все почистили, то там для робітників, будують.
Дивлюсь, що то будують. Я думав, що то землю копають, яму копають. Там технік,
українець такий, молодий такий, років 25. Я кажу: - Скажи, що це ти будуєш? А
він каже: - Палату. Яму копають, землю вивозять руками - тачками, багато часу.
Такою площиною приблизно, як дві наші хати. Ну будують і поволі так будують,
ставлять слупи, такий гарний матеріял привозять все. Що ж вказується? А то
землянку будують. Ото вам. А совєти, як прийшли, то я до гімназії ішов пішки, то
їде броневик, броніровані вагони й там гармати й кулемети виставлені. Написано
"Гром”. Броневик "Гром” називався. А там написано "Война дворцам, мир -хижинам."
От я думаю, бачте, і кажу тому техніку: то ти палату будуєш. Кажу. - А ти знаєш,
я колись бачив, більшовики їхали з броневиком і що було написано? Він каже: -
Ні, я тоді ще на світі не був. Я кажу - "Война дворцам й мир хижинам." Ото ви,
значить, хижину будуєте. Він каже: - Мовчіть, мовчіть. А це таке, як у нас
робили, щоб ховати бараболю, буряки, такі погреби. І там ліжка поставлені й люди
живуть. Тепер, як я там вже закінчував, мені треба було міру взяти, ріре-и гнути
вже в хліві, як вони йдуть там нагору, а нагорі стоїть там такий бак дерев'яний
і барда туди ллється. А звідти вже тече в кормушки. І то як пустять, воно тече,
худоба так п'є. Тільки солома і барда - й худоба поправляється. І зайшов я в
свинини відділ, там і свині є і для свиней клітки, а в них солома. А в одній з
кліток так коло дверей солома, а в соломі - діти. А вона так: цитьте, цитьте. Я
кажу: - Не бійтеся, я тут - кажу, - бардопровод роблю. А дітей було не менше
п'ятеро, а може шестеро. А діти, як пацючки бідні в тій соломці, вилізуть -
дивляться. І дивлюся він у хліві, такий великий, ніколи не забуду. Кажу: - Як
ваше прізвище? - Сидорчук. Я кажу: - Не бійтеся, я роблю бардопровод, не
думайте, що вас вижену. Ви боїтеся, що з цього хліва виженуть. А вони сидять
так, а старшому, може, було років сім. Проходить якийсь час, вже перед Другою
світовою війною, я їду там, коли дивлюся - я пізнав ту дівчинку. А вона їде з
тієї школи, де колись гімназія була. Вона їде до цієї станції. Чи ти не є
Сидорчук? А вона почервоніла; так, може, їй тоді було 15,16. Я знаю, я там робив
бардопровод. Вона каже: - О, я знаю - а сама червоніє, червоніє. - Не бійся.
Слухай, дитино моя, чи ви ще там живете, де я бачив вас у соломі? - Ні, батько
прибудував там коло хліва велику кімнату. - І так дивиться на мене, тоді вже
така рада. А я кажу: - Я не забув вас. Як вам тепер живеться? - О, ми маєм
город, корову маєм. Так українці жили. То мій самий такий час голоду.
Пит.: Як той голод скінчився?
Від.: Поступово, поступово
стали більше продавати комерційний хліб - раз. І більше хліба стали робітникам
давати. Тепер, всі ті робітнки діставали городи. Вони вже в 34-му році посадили
свій город. Тієї худоби не дозволялося доїти, але там багато жінок робило, вони
доїли. У них отак молока було. Голос іншої особи: Начорно.
Від.: Так,
на чорно. Оце як люди приноровлюються. Я закінчив ту працю. Тепер так я думаю: -
Воно від завода йде одна ріре-а, потім там дві ріре-и великі розходяться, бо там
два хліва. - Отже, поставили тут два вінтіля. Зразу не можна в два помпувати, та
сила не дасть. То я написав правила користування бардопроводом. Перше - коли він
іде, або по телефону дзвонить механік: відкривай помпу в бардопроводі. Коло
самого заводу є також два вентилі. Один вентиль до самого бардопроводу, а другий
- туди, де продають всім, виливають всім. Бардопровод відкрив вентиль - каже
телефон. Він пускав, барда іде. Тут він мусить відкрити один із цих вентилів,
іде барда сюди. Тепер, як тут повно, він це правило друге: як хлів перший
повний, хлів перший не закривається, а йдеться відкриваввться другий хлів. А
потім закривається перший. Так що барда, як він відкрив, іде вперед на два, а
потім те закрив, іде туди. Що ж він зробив, бідака? Взяв і цей вентиль відкрив,
наповнив, пішов другий відкривати. А поки він дійде до другого, це так як звідси
до другої вулиці, а велика помпа пхає туди, де вони дінуться? Ось де слабе місце
тріснула. Ріре-а так і тріснула упоперек. Бо вироби радянських ріре погано
прокатуються, кусок заліза розпалюється і прокатується, ще тоді воно тут
зліплюється, зварюється. А то дуже неякісне; так що коли я бортував, то вони на
тому шві тріскаються. То я ще мусив там лютувати. Ще добавня праця була. Але
добре, що я знаю, що з тим робити. А то половину ріре треба було б викинути,
зовсім викинути. Ну, й коли то воно тріснуло, приходять до мене, бо я адресу
оставив. Ну, я думаю: - Сибір мені, Сибір. Саботаж пришиють мені. Як попаде до
поліції, мужичок поліцай в в'язниці. Ну, думаю: - Що робити? Зразу директор
прийшов, прийшов той, що відкривав, і йще секретар. Я кажу - Як то ти відкривав?
- Як? Я взяв відкрив, наповнив повно, пішов туди. Він не мав права відкривати.
Він повинен там закрити. Думаю: - Це чоловік пострадає. Я кажу: - 3 директором
сіли, ви рішайте, що з ним робити. Для мене цього досить. В мене вже є
свідчення, що він неправильно зробив. - Ну, то ви новий зробіть, усе поставте.
Так я і зробив. Вони відкопали, закопали, бо то треба, щоб в землі не менше
метра, зимою, щоб воно не замерзало. Ну, зробили то, на тім закінчилося, й не
знаю, як воно з ним закінчилося. Тепер я вам додам, чого голод і де ж той хліб,
де ж СРСР дівало той хліб. Воно переганяло на спирт. Все збіжжя, крім посіву й
крім харчування, все ішло на те. Станції були переповнені ячмінем і житом. Під
відкритим небом були великі гори того, просто так на землю насипано й брезентом
й накрито. І охорона була. А так само всі помешкання заводські, все було
заповнено, це туди везли вагонами просто. До того завода, де я оце розказую,
Мироцький завод, так зветься Мироцький спиртовий завод, село Мироцьке там - то
туди провели від станції колею, щоб туди вагонами, просто цілими вагонами збіжжя
туди запихали. Тепер, після тієї праці мені порадили другий завод, що там буде
праця. Біля міста Фастова є місто Триліси - там спиртовий завод. Там був завод,
який гнав спирт лише з малясу. В цукрових заводах варять буряки й маляс
остається. Там є багато цукру, такий відход. Така рідина як дьоготь. І цей завод
у Трилісих робив на малясі. Недалеко завод цукровий був, то вони привозили той
маляс туди й вони гонили з малясу. В 33-му, під час голоду, вони не вживали
малясу, а туди возили збіжжя. І той завод, що гонив з малясу, тепер гонив із
збіжжя - з ячменю і жита. Якраз як я туди приїхав, нас туди поїхало шестеро осіб
розбивати цистерни. Бо там були цистерни, що наповнювалися малясом. То їх треба
було розбивати, це такі високі, вищі як ця хата, цистерни. От як, знаєте, в
Америці, збіжжя в таких цистернах. Я поїхав туди. І там зустрів одного, який
вчився зі мною. Він закінчив університет, а я не закінчив, тому що в мене праця
і друга ще причина: в 33-му році мені дали таку анкету - 75 питань. Хто ваш
батько був і інше. І там є такі графи, що я не міг заповнити: хто з вашої родини
є закордоном, і хто з вашої родини був у українському війську? Але в мене таке
прізвище, що в школі й всі професори мене шанували. І там є завідувач канцелярії
- Овод. Кожного семестра треба заповнити матрикул. Я іду заповнити матрикул і
заплатити, маленькі гроші треба було заплатити. Я іду. А він так зустрів мене та
каже: - Ви дістали? І вийшов він у коридор. А я пішов, своє зробив, виходжу, він
чекав на мене в коридорі: - Якщо в вас є такі питання в тій анкеті, то раджу вам
не заповнювати, а щоб не заповнювати, то ви опустіть університет. Хоч вам тут
осталося мало, але опустіть університет, бо то дуже важна анкета. Я так і
зробив. Одне те, а друге - як же, як я вже не живу, я не можу жити в Києві, як
же я буду ходити. Наука моя скінчилася. Тепер, що ж тут, у Трилісі? В Трилісі я
побачив, що цей завод переходить на збіжжя. Проводять тут вітку від Фастова аж
до того заводу, щоб туди зерно пхати. Це в 33-му році. Мене там одна паннунця
зустріла й каже, що, а цей, що зі мною вчився, знав, що я вчився і що мав групу
театральну, вистави робив, бо він був у моїй бригаді. Тоді в вищих школах вчили
бригадно. Ось є сильніші студенти й слабіші. До одного сильнішого дають
слабіших. В мене було їх шість. І оце один єврей, я його зустрів на тому заводі.
Він там завідував профспілкою. І каже: -Оставайся, я тобі поможу. Я кажу: - Як
же я остануся? Я пробув цей тиждень, ночуємо в червоному кутку на підлозі, ні
матраца, нема нічого. Харчі дуже погані. Якби мені дали якусь посаду, то стало б
ліпше, але я працював там у заводі, то тоді йнша справа, я тоді можу вашу групу
провадити. - Ні, проводь, а я тобі поможу. Я почекав, почекав, а то така праця
розбивати цистерни небезпечна, можна впасти; ще калікою зробишся, думаю. Отак
мене голодова афера обдарувала на такій праці. Мені більше помогла моя
girlfriend, знайшла одного знайомого, правда я заплатив 250 долярів і дали
пашпорт на один рік. Тоді я знову вернувся в Київ на фабрику. Така організація
була - "Укрстройпуть” - будувальний трест такий, що будував різні станції, різні
споруди й дома. Велика організація, і там була механічна майстерня, я туди
всунувся, я там працював. Пізніше мені запропонували, бо там директором тієї
майстерні був такий, що так само вчився в тому університеті, тільки він на
будівельному факультеті, а я на мехнаічному. То він каже: - О, то ми разом
вчилися. Він мені запропонував прийняти посаду технічного норміровщика - ТНП -
це той, що розцінку робить. То дуже тендітна(?) й небезпечна праця. Був кілька
років в ТНП. А потім, я три пережив директора, а третій прийшов молодий такий,
19-ти років, який на продукції десятником був, підганяв тих робітників, що пісок
давали. А тут прийшов у майстерню - директором - і зразу: - Ти мене мусиш увести
в курс. Прошу кажу: - Оце, оце. - Я його вводив. Там така система - щомісяця
треба звіт технічний здати: скільки робітників, скільки продукції, скільки
матеріялу. І то зробити на великому такому листку. Немає форми, мусиш сам
пографувати. То я мусив в неурочний час оставатися і робити. А мені не платили
за це гроші. Роблю. А він каже: - "Ты должен меня научить” - Навчить, то йди в
школу. Немає часу, коли ж я буду вас учити? Він пішов до голівної управи, до
директора треста й сказав, що я не ввожу в курс справ. Я його іґнорую,
дискриміную. Ну, й мене судили. Суд продукційний був. Між іншим, два суда я
переніс там, в Радянському Союзі. Один суд - це продукційний був. І всі 100
процентів: всі робітнки, контора, бухгальтери, всі казали, що неправий той
Заєримахер. А механік, там був гараж, механік партійний, сказав тій комісії: -
"Заберите того дурака, он ничего не понимает.” Прийшов у гараж, а там
безпритульні - учні, значить, дивиться, що тече: зимою випускають з радіаторів
воду. - "Что это течёт?” А той хлопчик каже: - То бензин. Він тоді кричить до
механіка: - "Механик, Панасюк, у тебя бензин течёт, куда ты смотришь?! Тоді
словом його поганим погнав. То цей механік каже: - “Заберите его, он дурак, он
не понимает." Воду випускаю з радіятора, а його "мальчик" 13-ти літній
спровокував, що то газолін, і він вже кричить на всю майстерню.
Пит.:
В якому році це було?
Від.: Це суд мене судив у 38-му році.
Пит.: Це вже після голоду. На цьому я вже кінчаю. Дуже Вам дякую за
свідчення.