Case History SW55

Anatoly Bohdanovych Yuryniak, b. 1902 in Khmel'nyts'kyi. Narrator's father taught in church school. Narrator was in middle school in 1917, at which time everything switched from Russian to Ukrainian overnight. Under the Hetmanate: "True, our government was Ukrainian, but the Germans imposed their own order and the gentry returned. The peasants started to revolt again. Because land had been given them, and the Petliura government didn't take away the land that they had grabbed from the landlords." Narrator views Ukrainization policy as the Bolsheviks "playing at Ukrainianism because they needed support." The Ukrainian intelligentsia had much sympathy for Skrypnyk because "He carried out Ukrainization even in the Kuban" and "later in Voronezh region in those districts where Ukrainians live." Narrator saw Khvyl'ovyi and also admired him. On collectivization: "We, the party intelligentsia, like the Borot'bists, could at first think that something good would come of it," then came to oppose it inwardly but were afraid to speak out openly. The peasants, however, were completely demoralized: "Peasants began to butcher their livestock in order to avoid giving it to the kolhosp. They drank moonshine. Well, the end of the world. No one believed any good could come of it. So let's destroy, destroy, and destroy." Narrator was a student at Kiev University during the famine and recalls first learning about it from fellow students. In fall 1932, before any of them had actually seen it, they were called to a special meeting at which they were told in Russian: "I hear that there has been talk about a famine. There is no famine whatsoever! There are kulaks who are fleeing from punishment and running from the trains, yes, and of course there is some hunger there because they fear the authorities and loaf around so much that there are distortions. So they are hungry. But there is no famine whatsoever. Everybody who stays and works on the collective farms has enough to eat there!... You see kulaks running around here. They run from the train, loaf around, hide from the authorities and go hungry." Narrator goes on to describe official denial of everyday reality as famine became more and more evident. He saw starving peasants primarily because he lived on the outskirts of Kiev; the police tried hard to keep them out of the center. Narrator attributed the famine to an attempt to destroy the prosperous peasantry and drive them into industry.

Відповідь: Ім'я моє Анатолій Богданович Юриняк.
Питання: І коли Ви народилися?
Від.: В 1902-му. В Проскурові. Я вчився потім і працював в Києві.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько був учитель. Потім він оженився на селянці і господарство мав. Ну, то знаєте, що в церковно-приходських школах учительська посада була дуже мало плачена. Давати раду собі матеріяльно з цією платнею було тяжко, то він ще так господарство таке сільське мав.
Пит.: Ну я тільки хочу знати трошки про революцію. Що Ви пам'ятаєте про революцію?
Від.: Як почалася революція - це в 17-му році - мені було тоді 15 років. Я був середньошкільником. Переворот цей більшовицький восени 17-го року зробив те, що ми майже припинили були зайняття в школі. Але по якомусь часі, вже по кількох місяцях, можна сказати, що установилася така місцева влада тоді. І продовжували там. Продовжувалися зайняття тільки, що перейшли ми на українську мову, бо то до революції ми мали по-російському все. А тоді вже по-українському стало. Ну не дуже було це так гладенько, бо самі вчителі не знали добре української мови (сміх). Так що вони вам читали українські книжки зрідка, такі як Кобзар або що. То ми ловили помилки в своїх учителів (сміх). В тому числі і я ловив помилки. Так. Ну, а потім знаєте -переворот! Більшовиків прогнали. Значить українське військо під управлінням Петлюри прогнало більшовиків. Ну й значить в нас школа так сказати вже тоді більш менш краще зорганізувалася, бо українська влада була петлюрівська. Так! І вона дбала все таки. Бо більшовики не дбали. Вони й не мали часу дбати - вони тільки прийшли й боролися так сказать зі залишками, з повстанцями ще, так що не було влади такої власне путящої. Ну а тоді знову прийшли більшовики після того. Значить, в 20-му році, в 19-му році. Значить власне в 18-му році більшовиків прогнали, і був гетьман. Влада установилася, але німці значить... Властиво німці мали владу. Так що уряд наш був український, але німці свої порядки наводили й поверталися поміщики. Селяни стали знову бунтуватися, аякже ж. Значить, бо їм землю дали й петлюрівська влада не відбирала землю в них, що вони позахоплювали в панів. Власне це я так вже загально кажу, бо там коло Проскурова близько поміщика не було, а трохи далі так було. І я знаю це. Ну, а вже як повалили гетьмана, українська влада ніби стала, зайняла Київ знову, під владою Петлюри, то вона теж не могла довго утриматися, бо більшовики таки нас натиснули, а вже німців не було. Німців вже прогнали, вони повтікали. Але ніякий уряд такий західний не цікавився. Ніяка держава не цікавилася, що в нас робиться на Україні. Якби підтримали були владу укранїську національну, владу Петлюри, то тоді було б все гаразд. А ніхто не підтримав. Більшовики знову прийшли. Ну й я вже скінчив тоді школу, але батько помер. Одна сестра була й друга. Одна в школі була, друга ще ні. Треба було мені йти трохи щось підробляти й для родини із чогось жити. Я пішов учителювати. І вчителював аж до 30-го року, а тоді пішов в університет, бо треба було вже мати вищу освіту, а я її не мав. Я мав середню освіту, а в школі я з учительської посади став поступово завідувачем. Тоді не вживали термін "директор' а "завідувач школи." Школа вже з семи груп стала восьмигрупова, а далі дев'яти і десяти. І з нас більшовицька влада - бо вона вже устаткувалася - стала вимагати вищої освіти. Що ж, ви директор і не маєте вищої освіти! Я маю під собою 16 педагогів вже, а вищої освіти не маю. Ну добре! І вони не мають переважно (сміх). Але був один, що мав стару вищу освіту царську. Ну, а так він каже: - Я мав би бути директором. Чого ви? Але мене призначили директором і все! Ну то я пішов в 30-му році в Київський університет. І в 32-му році, я вже був на третьому курсі. Восени, 32-го року. Так! Бо ми почнемо з того з 32-го року, коли голод вже почався. Так ото осінь 1932-го року, я студент третього курсу Київського університету, який звався тоді Київським інститутом професійної освіти. Більшовики любили свої назви давати. Вони через два роки повернули назву університету. Як уряд перейшов, більшовицький уряд перейшов з Харкова до Києва, то повернули назву університету. Тільки, що він за царського часу був Університет Святого Володимира, а вони все ж таки дали Університет імени Тараса Шевченка. Вони гралися трохи в українство теж, бо їм треба було тримати владу. На курсі в нас це є на другому курсі, на третьому курсі, восени студенти мої - ті колеги мої - кажуть нема листів з дому. Раніш, особливо ті, що вже такі старші, як я, які вчитися пішли на університет старшими, то вони листувалися з домашніми, чи там з колегами якими-небудь і кажуть раніше приходили листи, а тепер щось немає листів. Ми тоді спитали цього свого на курсі. Так! Ну, й от ми стали шушукатися так поміж собою, що таке, що нема листів. Аж тут якраз вже один приїжджає, їздив за харчами в село. Десь на Київщині село його було. Не знаю де точно. І він приїхав і каже тихенько: - Голод на селі! Розумієте, влада не давала. В пресі нічого не було про голод. І газети не писали, не містили ніяк вісток про голод, так навіть розговорів тих не було. Наскільки влада тримала це під секретом. А він каже: -Голод на селі. - Так! Каже: -їдять собак на хліб, ворони б'ють, стріляють. - Так! Ну значить ми так стали шушукатися, щоби їх помирити. Це видно дійшло до начальства. Дійшло до спецчастини. Як ви вже може знаєте скрізь радянська влада для установ, в установах в підприємствах, в школах має своїх людей, агентів своїх, які звязені з НКВД. От. І оце називається спецчастина. Вони ведуть облік так сказати всіх благонадійних і неблагонадійних. Ведуть облік. Ну й до нього видно дійшло, що говорять про голод. І він скликав збори студентів нашого курсу. Здається, що це було не тільки нашого курсу; він скликав студентів третього і четвертого курсів, але я вже точно не пам'ятаю. Здається, що четвертий курс студентів скликав, бо на першому й на другому то були переважно робфахівці-комсомольці. То був такий народ по їхньому дуже надійний. А на нашому курсі й на четвертому було багато досить таких старших, що пішли, щоб мати отак, як я, щоб мати закінчену вищу освіту. Там же були бувші вчителі, бухгальтери, потім земельні техніки, тощо, щоб мати вищу освіту. І він зробив збори й каже: - “Я слышу, что разговоры идут о голоде. Никакого голода нет! Это кулаки, которых отправляют на натиску-убегают с поездов, да, и конечно и там голодают потому, что они власти боятся и шляются так, значить, скрываются. Это они голодают. А никакого голода нет. Все те, кто работают на месте в колхозе, они имеют что кушать там!” От так ми слухаєм і ніхто ж з нас на очі не бачив того, що голод. Не можем ми сказати: - Що ж ти брешеш! - тому, що ми студенти не бачили на свої очі нічого. Отже ми слухаєм і заражені, каже, заперечень нема так. Ну от він. А він накачав нас: - "Имейте ввиду, что это вот убегают кулаки. И они убегают с поезда, шляются, укрываются, скрываются от власти и голодают." - Ну що є, той студент, що приїхав зі села то казав зовсім не про тих, а що селяни голодають. А він каже: - "Никакого голода нет!” - І так в пресі ніде не було про голод нічого. Ніде ні на зборах. Все вони казали, що голоду немає. І я не дивуюся тепер, що такий Еріо, прем'єр французького уряду, проїздив по більших містах - Москва, Київ - і каже: -Нема голоду ніякого! - Бо він нічого не бачив, і в пресі ніде ж нема нічого. Так? Тепер він на село не їздив, не їхав а проїхав в місті саме по таких голівних вулицях, на яких не допускали. А от зараз я скажу ще, що я мав квартиру не в центрі міста, а мав квартиру на Тургенівській вулиці в Києві. Тургенівська вулиця це значить так на краю, можна сказати. Це далеко досить від центру, від центральних вулиць. А одного разу я іду так раненько до університету як ще не на повний рік; я був стаціонарій, а потім вийшов на екстернат. А то був стаціонарій. Іду раненько до університету і бачу, що щось не так. Зовсім раненько я йшов. Бо може я хотів з студентами ще трохи повторити з тими, що я рано там копанію на ВУЗі мав і бачу, що так в стороні якась підвода така, значить, фура, і щось туди два чоловіки, один з них, я подивився має форму міліціонера, вкинули. Так. Я тоді так трохи прихилився, став до паркану такого, мимо якого я йшов почекати, що далі буде. Той міліціонер каже до нього до другого: - "А где же вот больше тут их? Може еще єсть?” - І цей пішов і каже: - "Да.” - А він в кущах найшов голодаючого, який доходить. І от вони його тягнуть, беруть і кидають на віз такий. Чи то не віз був, а такий вантажник. На вантажник кидають. Так! А потім поїхав трошки далі. А вони мене не бачили. Бо це ще світало тільки. А я спинився, не йду, то вони мене не бачили. Далі проїжджають і знову знайшли, що в кущах знаєте, значить, доходив. І вони знову беруть, і цей стогне. - "Он живой!" -каже один міліціонер - "може его к скорой помощи. Визвать скорую помощь?” А другий каже: - "Ну так нет! Что там йому скорая помощь поможет? Йому кладбище нужно.” От і значить так вони поїхали. Виходить, що приходять ввечері зі села, і так як їх не пускають на центр, то вони на краю десь так спиняються. Хтось дасть, а хтось боїться дати, доходять там, а вранці їх підбирають, везуть мертвих. А одного, таки одного, як я вже вийшов на екстернат, це вже було на весні 33-го року, то я теж дуже пізно вертався зі школи вже. Я вже працював. Взяв, вийшов на екстернат і пішов на фабзауч, треба було мені. Як я був стаціонарій, то хоч поганенько, але пенсію давали. Але пенсії мене позбавили через те, що знайшли, що я "не пролетарского происхождения” -так сказали. Не дуже я професійно так участь беру там у них, не комсомолець, то вони позбавили мене стипендії. Я пішов учителювати, бо я мав учительський стаж. Вони мене легко прийняли. І пізно зі школи якось я вертаюся. Вже так темніло також і там на Тургенівській вулиці, де я живу, тільки я ще не дійшов до своєї квартири, так просто наткнувся. Я щось задумався і не дивився так дуже наперед. Наткнувся майже. Жінка з дівчинкою, якій мабуть років вісім, девять. І я просто наткнувся над нею і простягає вона руку ця жінка до мене: -Хлібцю. Хлібцю! - Голодує вона: -Хлібця. Зі сусідньої хати хтось відкрив вікно і жінка якась побачила й вже вийшла. Бо я нічого немаю, а вона виносить кусок хліба й цій жінці дає. А тут міліціонер якраз нагодився і накричав на цю жінку так, що в неї випав хліб той на землю, який вона взяла була від якоїсь міщанки там. І упав на землю. А він каже: - "Ну подбери хлеб." - Все таки сержант і каже: - "что то за работа! Что то за богодельня? Хлеб тут! Какой хлеб тут! Это голодающи? Это пусти идуг в колхоз работать! Это они роботать не хотят! - От так каже. Так, а міліціонер той, який був каже: - Ну але всетаки хліб їм треба дати. - “Ну, да! Ну так пусть берут. А ты отведи их в ночлежку.”- Це такий дім для волоцюг для безпритульних, що на ніч тільки. І тут вони ту жінку з тією дівчинкою завезли туди. От вже другий факт на мої очі. Наочний факт. Ну а потім вже було так, що я із хати через вікно бачив, розумієте це. Але це 33-ій рік на весні. Бачив проходять. Особливо, як коли я так, що я раніше кінчав школу. Бувало, що одні дні то я довше, бо більше лекцій мав, а другі швидше кінчав. Приходжу так, що ще завидна додому, й от коло вікна так сиджу й бачу через вікно ідуть ледве якийсь дідусь, а потім за ним якась жінка, не знати, чи старенька, чи не старенька. Вона ледве так також іде. І вже їм бояться давати, бо тут уже крутиться все міліція ця. Для того вона крутиться, щоб не пустити їх в середину міста до центру. Щоби такий як чужоземець який-небудь чи що, щоб не бачив цього. І все проганяють їх. Так! У нас були на курсі студенти, які кажуть: -Я не бачив голодуючих. - Бо він в центрі живе. Каже: -Що таке? Я кажу -Таке діло: голод! -Та я не бачив ніколи! Хіба? А я кажу: -Бач, що ж я буду брехати? Він каже: -А чого не пишуть? - (Сміх.) В тім то і справа. От! От такі факти я можу подати зі свого власного досвіду в Києві. На провінцію я не виїздив. Ну але знаю вже це. Все це відомо тепер, що голод охопив село повністю. Села голодали на Україні всі.
Пит.: Чи Вам також було тяжко знайти хліб?
Від.: Ні! Я в місті, як був студентом, то ми мали тільки всього 250 грам. Картонка. Хліба. Але ми мали студентську їдальню, де за малесеньку оплату все таки ми мали обід. А коли я вже вийшов, коли я став на есктерну, екстернатом, що я тільки можу здавати, умовлятися з професором, здавати йому, здавати йому дисципліни ті чи другі будь-коли по умові. А я готуюся собі вдома. Можу приходити, як маю час колись. Маю право приходити. Ну я не обов'язаний. Але як я був у стаціонарі, то мусив кожного разу являтися на лекції так як у школу середню. Так! Ну то я коли вийшов на екстернат, то я вже став учителювати в фабзаучі - це школа фабричного заводського учеництва. Вона готує ніби кваліфікованих робітників. До неї ідуть ті, що мають початкову освіту вже. А там продовжуєм їм в цій школі крім таких як я, що мають, що подавали мову, літературу там то вже і технічну освіту давали їм там. І нам вже було 600 грам дали хліба все таки. Учителі фабзауча мали 400 грам тільки. А ми -нас прирівняли до робітників легкої індустрії. І ми мали 600 грам хліба. Ну нам трошки круп, трошки муки, трошки масла. Масло соняшникове, як вони кажуть -це олія. Ще це все це так мізерно, розуміється. Но жити можна було вже. Але ж на селі то зовсім ніякої допомоги не було. Ніякої! Ну і значить коли вже так скажу, я був у фабзаучі перший рік, 34-ий, що вже був урожай і можна було й селянам трохи кликати. Ну факт той, що влада й тоді не признавала, що був голод. Це все було так сказати скрито. Іменно, було, що "ті, які не хотіли працювати” О! Це їх так сказать ніби reason. Раз значить хто хотів працювати, то брехня абсолютна! Колгоспники які не пішли в колгосп повтікали на Донбас на торшані розробки, та й вижили. А ті, що трималися колгоспу найбільше - ніби власне (сміх), що влада всадила, тих бідняків, то ніякої допомоги не було - то вони гинули просто. Ну да! От я такі спостереження вже на фабзаучі мав, і в 34-му році влада повернулася з Харкова в Київ, то ми тоді ділилися такими думками. Але то таємно також було. Так як cкривають голод! Що вже минулося. Можна ніби і казати. Ні! Тримали все по секрету. Все в пресі було, що "голода нет." То куркулі, що їх вивозили, а вони втікали з вагонів, шлялися, і то вони голодали.
Пит.: Я маю деякі питання ще.
Від.: Так, давайте!
Пит.: Що Ви можете сказати про владу? Що студенти думали про владу під час голоду? Наприклад, про Скрипника, про Кагановича, про Сталіна? Що Ви говорили між собою? Нічого?
Від.: (Сміх.) Значить я вам скажу, що також тримали язик за зубами. Власне, як я вийшов вже на екстернат, то вже я мав пару товаришів, які могли. Не з усіми можна було говорити. А в самому університеті ви щось скажете, а тут комсомолець, який вірить тій владі - хоч вона його й губить - а він вірить, бо він командирований! Ми по іспиту вступали, а комсомольців у робітфак брали, а потім прямо їм без іспиту. Та вони боялися. Влада для них була свята! Так! Так! Значить, як ми тільки закінчили, то я пішов вже в 34-му році. Я дістав диплом. І вже в школу я попав у Красногорівку з фахом техніка викладати. Отам я вже міг говорити трошки. Так! Так! Ну ясно! Скажім, що Каганович не мав симпатії. Ні! В інтелігенції української ніякої! Так! А Скрипник мав! Скрипник тим, що він проводив українізацію. Він навіть на Кубані проводив українізацію. -Ну потім на Вороніжчині, в тих повітах, де українці живуть. Так, що це знала інтелігенція українська й вона, розуміється, це прощала Скрипникові, що він член Політбюра і так далі. А то він іменно так старався українізувати ввесь апарат. Між іншим! Ви знаєте що? Це просто диво, що в Києві українці становили тоді ну третину цілу людності, може трошки більше, то трохи більше було. Студентів багато було. А то євреї, поляки, росіяни, і в Києві не було один час жадної російської газети. Закрили - тільки українська була. Так це Скрипник зробив. Не на дурно ж йому прийшпося скінчити самогубством. Так! Він вічно проводив українізацію. Вічно! Ну потім я слухав нераз як цей Любченко як став головою Ради народних комісарів -так звався уряд -Рада народних комісарів -Панас Любченко, то він гарно говорив, краще говорив, як Скрипник. Бо Скрипник жив у Росії довго, то для нього українська мова була якоюсь мірою шкільна. Бо він її вивчав вже так. Але він опанував. Так що на конференціях він говорив. Він вже з нами скликав конференцію вчителів. Говорив досить добре. Ну не так, як Любченко. Любченко це ж українець з кістки. З куркульської родини (сміх), тільки пішов, пішов зразу, він був лівий соціяліст-революціонер український, а за більшовицької влади він пішов до них в 20-му році. Вони цілою групою пішли ліві українські есери, так звані боротьбісти. Пішли, влилися в КП(б)У, й вони власне той курс українізації провели. Вони зробили добре діло, хоч потім майже всі полягли. Всіх їх до одного за другим Сталін чистив. Ну а й сам Любченко мусив кінчити самогубством. Ну так! Але він, як кажуть, я не знаю, бо це ніде також ми не писалося про це. І я досі не знаю чи це дійсно так. Він виїхав зі жінкою в парк Чикулька там Голосільський ліс коло Києва. Одні кажуть, що ще й хлопця чи дівчинку він мав. Він застрілив їх, а потім себе. Так! Так! Так! Ну й знаєте тоді скінчив самогубством і Хвильовий. Так! О! Хвильовий. Він ростом невеличкий був. Але ви знаєте як говорив, то здавалося вам, що він росте! Як трибун! Він таку шевелюру чорняву мав. Я слухав його на будинку літератури в Києві, коли він жив звичайно в Харкові, але приїздила ціла група їх в Київі на Проїздній; вони мали будинок літератури й виступали. Він виступав, потім там Шушаренко. То ніхто такого враження не робив, як Хвильовий, хоч він ростом невеличкий. Але так він говорив з такою експресією і так очі в нього грали. Ах! Хвильового шкода! Так!
Пит.: Чи Ви могли б сказати яке відношення інтелігенція мали до селян? Києвська інтелігенція.
Від.: Зі селянами?
Пит.: Чи вони розуміли селяни? Що вони думали про селян?
Від.: Та бачите, інтелігенцію можна на Україні все таки вважати, що тільки ту що близько селянства, та що вийшла зі села, то що є українська інтелігенція. Та розуміла й мала спільну мову, мала з ними щось, а ті, що в місті отримували харчі і переважно то були вже польського, російського, жидівського походження -то ті були далі від села, далі від української інтелігенції, яка близько до села стояла й власне всі ці самі письменники українські за вийнятком може декого, що значить мало знали село, бо були такі там. А в більшості то вони зі сільського походження переважно.
Пит.: І що вони думали про колективізацію?
Від.: (Сміх.) Ми, партійна українська інтелігенція такі як боротьбісти, то може спочатку й думали, що щось з того добре вийде. Ну так! Інтелігенція партійна ясно вся була проти влади, ну тільки це внутрішні так би протестанти, скриті всі. Ви не могли б ж виступати публічно. Коли на село мене послали учителювати вже, це ще до університету, й тоді ще не було голоду, але я хочу сказати, що на селі не було достатньо обезпечено школи. І більшовики, вже радянська влада, так званий "культподаток" ввела. На школу, на лікарню, на дитячі будинки. І використовували для цього нас вчителів. І мене послали. А я їду разом з тим головою. Тоді ще навіть був облвиконком. Всі реформували в райони більші трошки. То райвиконком був така місцева влада. Ну я їхав ще з головою райвиконкому партійним з Ленінграду. Револьвер вчепив тут (сміх). Так, так! Я їду, думаю. А тоді на Поділлі - це було на Поділлі я ще тоді вчителював. На Поділлі, так! На Поділлі був Орлик повстанець. Орлик. Загайчевський його справжнє прізивще -це псевдо Орлик. Він сам теж учитель. Так! Так! Так! І він мав значить яких-небудь понад сотню коло себе людей. І ті рішили з більшовиками на життя і смерть, так. І на Поділлі вони якраз проходили. Було відомо, що вони проходили в кілька місцях і повішили пару тих радянських урядовців (сміх). І я їду з тим головою райвиконкому і дивлюся, їдемо збирати купьтподаток оцей. І я думаю: - Ну його зацапають. То так йому і належиться.- Та він з Ленінграду приїхав, але що мені? (Сміх) Думаю попаду ні за цапову душу (сміх). Прийшлося в одному селі бути; дивлюся, якась фура їде, й на ній два озброєних. Я думаю: - Боже милий! Оце може вони! (Сміх.) Може повстанці Орлика їдуть! Так! І значить я вже потерплю так і так, а цей ховав револьвер, а потім виймав револьвер (сміх). Не знав (сміх), як ліпше. Бо значить думка в нього сховати револьвер, що він не партійний навіть! А потім думав не повірять, та й витягав револьвер (сміх) - не знав, що з ним робити. А я також потерпаю. Коли виявляється, що це НКВДисти. Так що вже (сміх) двох НКВДистів і так далі. А тоді мені аж легше стало (сміх). Так що то, знаєте, цікаві були речі. Або мій знайомий. Добрий знайомий, син попа. І от значить десь син цей чомусь не жив удома, й цей культподаток взяв його й наставив в своє село, й він син попа мусив казати "за советску власть" (сміх). Так! - Везіть! Везіть! Це вам то обов'язок, країна потребує хліба, а вчителі потребують там. Здавайте! Здавайте! А ті люди (сміх) дивляться на нього: - Що з тобою є? А він мусить. А то влада страшне робила. Голівне, що більшовики не мали ніякого пардону. Що ви не могли сказати, що ось мене серце болить, чи то моя тітка чи там що. Так ви мали все робити. Так!
Пит.: Чи багато вчителів примушували так робити?
Від.: Так, так, так! Багато, багато! Тому, що вони не мали своїх людей, а вони примушували оце так податок збирати. Примушували вчителів, бо це на школу мовляв теж. Ну а навіть пізніше - я вам скажу ще таке - така смішна історія була. Як зайняли вже Галичину, я не поїхав, бо вчителів бракувало там українізувати, колонізувати свої ці школи, що були там по своєму вже. Так я не поїхав в Галичину в 39-му році. А в 40-му році, як зайняли Бесарабію й Буковину, то я поїхав вже. Вже знав, що ті, які поїхали в 39-му році й розказували, що там все ж таки можна було жити. А крім цього, я хотів провідати трохи світу. Як там під владою капіталістичною. Я поїхав у командировку туди, й бо я мав вищу освіту, то мене зробили інспектором шкіл міста Хотина, й я мав перевіряти школи й вчителів, яких туди посилають теж. Ну то я їм все кажу, як має бути. Там були румуснькі школи, вони не знали добре української мови, вони так знали, так як кажуть, обіходно, але не знали літературно. А я їм кажу, що треба вивчити українську мову далі. Вони кажуть: -Що таке? Вони кажуть: -Ми привикли думати, що це йде Росія. А я кажу: -Ні, ні, ні, це Україна йде, значить. (Сміх.) А я все таки мав підставу, як посила мене давати їм освіту. Так що це були цікаві моменти, що вони думали: -Що це таке? Більшовики? І це вони мали виображення, що це таки Росія - а тут Україна! Ну, але я кажу: - Так, так вже, кажу, ми, значить, Українська Радянська Республіка. Це вони не знали, що воно таке, з чим його їдять (сміх) цю Радянську Республіку!
Пит.: Я ще маю питання про Церкву. Як довго йснувала Церква там, де Ви жили.
Від.: Церква до самої колективізації, до 29-го року, ще були по-декуди. Вже священиків арештовували і так далі, але ще церкви все таки працювали. До 29-го, коли почалася колективізація скрізь вже, церкви стали руйнувати, стали збіжжя там зсипати й так далі. А в 22-му, 23-му, 24-му роках, то на Україні було навіть піднесення релігійне таке. Липківський митрополитом в Києві був. Наложенням рук єпископських, він був проголошений митрополитом, і він українізацію провадив дуже в церкві теж. Всі священики так калічили мову, але говорили вже проповіді по-українському. Я був диригентом тоді навіть в одній церкві. Я там учителював у тій школі і священик любив спів. А він знав, що я так також люблю спів. Каже: -Давайте ви будьте диригентом. - Бо там був якийсь, який втік кудись, якийсь росіянин чи що - зросійщений. То я взявся диригувати хором, і гарно співав хор так церковний, що я підібрав охоти, то я потім і сільський ще хор загально - такий не церковний - вже а загальний хор зорганізував.
Пит.: Я ще маю питання. Чи Ви пам'ятаєте голод 21-го року?
Від.: Так! Він охопив тільки південь України все таки. Так, пам'ятаю, бо до нас до Проскурова прибилися кілька втікачів з Одещини. Там був голод. Одне вже, й на півдні Херсонщина, Одещина тоді так. От. А в нас тут на Поділлі, в Києвщині там більш тільки пів. Може десь також був неврожай трохи, але голоду такого не було місцево. Але ті що прибилися до нас з Одещини, з Києвщини розповідали. Так і власне кажучи я тоді вже вчителював коло Проскурова, село Вишне, там двоє прибилося. То один з них такий хитрун, що пішов оголосив, що він цей бувший червоноарміець. А він певно ніколи не був тим червоноармійцем (сміх). Оголосив себе червоноармійцем і його вибрали в комнезам, головою місцевого комнезаму. І він вже вчепив револьвер. І вже то було спочатку. Я його трохи так хотів навернути до українства, а він каже: -Що там, що там українство є? Я от більш. Вже револьвер маю. І пішов десь в сільську останову. Прийняли його в партію. Він оголосив себе, що він бувший червоноарміець. Так! Так! Ну, а знаєте, тоді перевіряли, багатьох сама партія викидала, таких деяких, а він просто жулик був. Потім я, це вже знаю це, що він брав хабарі. Значить, це голова комнезаму брав. Ще ж тоді не було колективізації, але він вчеплявся до заможного селянина, щоб той дав йому там, скажемо, там грошенят трохи, а як ні: -То я тебе в котузку. В буцегарню значить. Но! І про це довідалася кінець кінцем влада в Києві вища, й його цапнули. Так бувшого червоноармійця (сміх).
Пит.: Я як Вам жилося при НЕПові? добре?
Від.: Так! При НЕПові, порівнюючи, звичайно добре було. На селі тоді проходило чотирьохпіля. Бо за царського режиму селяни не дуже спритно влаштували свої господарства. Тільки терпілка була. Четверта частина завши вакувала, не третя частина вакувала. Тільки дві полоси, дві смуги значить збіжжя було. Таке чи сяке. Так! А то третина землі вакувала, цей пропадапоч мала. А тоді вже запровадили чотирьохпіля, щоб була зміна оземини, зміна там ярових, зміна трав, травосіяння, і селяни отримали ще крім цього, де була панська. Не скрізь на Поділлі це було, що була панська, але була все таки панська земля. Розпарцелювали панську землю і ті, що мали, скажемо, тільки малесенький земельний наділ, три десятини, чотири. Чотири хтось мав, але коли родина така, яких сім, вісім осіб, то вони дістали перерізку землі. Я сам навіть, як учитель працював троху прирізував цю землю їм, коли не хватав там до норми. Норма вважалася сім, вісім гектарів. Так то селяни зажили ліпше! Податок був тільки один. Той на початку, як був воєнний комунізм, то вони брали продналог збіжжям. А тепер вже не при НЕПові не брали. Бо брали тільки грішми. Він продавав своє збіжжя і гроші давав до скарбниці, значить, до держави й можна сказати, що село зажило ліпше, як в старі часи. Маса селянська - звичайно були ті заможніші такі зовсім селяни, то від них також відрізали трохи. То вони скривилися, але маса та жила ліпше. І потім торгівля пішла приватна. Так! То вже не казали: - “Курю махорку чудную и дым пускаю в нос." А була така приказка, значить, по-російськи вона звучить, бо її з міста принесли. Каже: - "Почему нет папирос?” - "Вот, знаєте! Нет! Нет!" - "Удивительннй вопрос, почему нет папирос?” - (Сміх.) Бо не було їх. А потім: - "Сижу, курю махорку чудную." -Махорка була тоді дійсно дуже популярна. Знаєте, це ті різані корінці. - “Курю махорку чудную и дым пускаю в нос." -(сміх). Так значить тоді торгівля пішла, що вже не тільки махорка, а таки і цигарки були вже і подібне. Можна було купити все. І матерію можна було купити на одяг. Я тоді пам'ятаю бекешу зробив таку. От думаю то досить бідувати! (Сміх.) Тому, що діставали ми гроші червінці, й вони мали ціну тоді ще. Я діставав як завідувач школи. Я мав 90 червінців. Це гроші були пристойні. Я міг собі купити добрий одяг. Учителі мали по 70, 60, а я як завідувач мав 90. Ну але в 1932-му році пішов початок кінця. Колективізація! Боже милий. Яке це було дурисвітство ця колективізація! Це страшне! Селяни стали різати худобу, щоб не давати в колгоспи. Ріжуть худобу все таки. П'ють самогонку. Ну кінець світа (сміх). Так просто. Яке то каже життя буде? Готове, чортове! Ніхто не вірив, що там щось путнє буде. І значить давай все нищити й нищити й нищити.
Пит.: Чи тоді також були приказки і прислів'я?
Від.: (Сміх.) Ну та певно, що були (сміх). Знаєте (сміх): "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні” (Сміх.) Звичайно, не прилюдно, але були приказки. А голівне, що ви знаєте, що нам вчителям дуже було прикро бачити це безладдя. Боже Ти милий! Так! Наше становище ж також погіршилося відразу. Гроші впали в ціні. Так. Я собі, як я учителював на селі, то я собі в доброї господині поважної мав обід. Значить, “столувався", як то кажуть. Той такий обід вона готувала мені, що я все тримався за живіт (сміх). Ну просто смачне й переїдався навіть. Борщ, як зварить такий пахучий, борщ такий, що їси його й їси. - Ну та їж ще може трошки, ще може? - І співав, як соловейко. Вже тут чую я, що треба спинитися. (Сміх.) Ну але я недовго був. Як. почалася колективізація, я бачу: треба втікати зі села. Ну то вже пішов тоді до Києва вчитися.
Пит.: Чи Ви можете сказати, чому Ви думаєте був голод на Україні тоді?
Від.: Ну це звісно ж чому? Тепер нам очі відкриті. Ми знаємо чому це було.
Пит.: А тоді? Що Ви думали?
Від.: Ми тоді не здогадувалися повністю основної цілі влади московської, що просто вона, щоб зруйнувати заможне селянство поставила собі ціль зруйнувати заможне селянство, бо вона не вірила, що при заможньому селянстві вона зможе індустріялізацію пустити. Тому, що робітник тим тільки значиться, багато пішло в партію, в армію. Було мало ким робити цю індустріалізацію, заводи чи далі. Треба було робітника їм. Як робітника дістати й дешевого робітника? Тільки зруйнувати село! От тоді значить ясно, що він один, другий буде тягнутися за найменшу плату там буде старатися. І дійсно! Знаєте скільки в Донбас пішло? І то ті, які врятувалися. Значить та мета нам зразу не була така ясна. Що ще іменно з метою тою, що індустріялізацію не було б ким провадити, якби не зруйнували село. Бо в селі добре жилося, наприклад. Господар заможній мав собі наймита, так що той, хто не мав землі, то також добре жив там собі, як наймит. Ну, а отак зруйнували то вже. А крім цього ще й політична мета. Це економічна мета, а політична мета, що іменно Україну треба було їм бо тут сотки, Петлюра, ще так далі, це все самостійність! Треба було приборкати. Щоб і не думали про самостійність. На тобі самостійність радянську! Так! І не рипайся (сміх). Так, так!
Пит.: Я думаю то все, що я маю питати. Якщо Ви хочете щось додати, то прошу.
Від.: Ну, я думаю, що ми вже обговорили, так сказати, цю справу.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz