Case History SW56

Anonymous female narrator, b. 1907 in Pavlysh (a large village now designated "settlement of urban type"), Onufriivka district, Kirovohrad region. Narrator's father and grandfather had 10 desiatynas of land, while narrator's father-in-law had 30 desiatynas before the revolution. Narrator recalls famine of 1921. Her village had a school and Russian Orthodox Church, the latter being closed in the mid-1920s. Narrator married in 1923. During NEP people "lived very well." Narrator's village had a komnezam from early 1920s. People opposed collectivization and some slaughtered sheep and pigs but not cattle and horses. Grain seizures began in 1928; narrator's family was dekulakized in 1929 and fled to Donbas in 1930. Narrator stresses that many of those who took part in various campaigns were forced to do so and that (from her point of view as a dekulakized victim of officially-inspired class warfare) there were still good people among the activists. Narrator's husband worked on the railroad, and in 1933 she went to Russia several times to obtain bread. She first saw dead bodies lying around at train stations, often having her purchases seized at the border. "In Russia they had everything in the markets." Narrator details food rations to Donbas workers. Narrator estimated that in her village perhaps less than half population died because "they took everything." Narrator saw many homeless orphans in Donbas, heard of cannibalism but had no direct knowledge of it.

Пигання: Цей свідок зізнає анонімно. Ну, скажіть в якому році Ви народилися?
Відповідь: В 1907-му.
Пит.: А де саме?
Від.: На Україні.
Пит.: Так. Чи Ви можете сказати в якому селі, в якому районі?
Від.: Павлиш, Онуфріївського району, Кіровоградська область.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Господарством займалися. На землі працювали. Так, як тут фарми. Господарство було.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали до революції?
Від.: До революції мій свекор мав 30 десятин, а тато зі своїм батьком, бо то разом жили -10 десятин. Потім, в мого свекра то цілком все забрали, все розібрали, розкуркулили, вигнали, і ми вигнані були. Ми спаслися: на Донбас поїхали. То ми жили, переживали на Донбасі.
Пит.: А скільки десятин землі мав Ваш батько після революції?
Від.: Вони не мали вже тоді після революції. До 28-го ще вони мали 10 десятин. А потім вже 29-ий рік, то вже не було я ще була вдома, чоловік уже поїхав, бо вже в нас скотину забрали, й що було, то забрали. Уже 29-ий рік, ми вже нічого не мали й не були вдома -вивезли обоє, чи поїхали на Донбас
Пит.: Ви ходили до школи? Так?
Від.: Я ходила до школи.
Пит.: Чи то була українська чи російська школа?
Від.: Російська школа була, бо це я за старих часів ще ходила. А вже по революції, то треба було ходити, але я не ходила. Російська школа була.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про голод 21-го року
Від.: Голод 21-го року я пам'ятаю. Павлиш це коло Дніпра, по праву сторону, коло Крюкова недалеко, але ми мали голод. Я не пам'ятаю, щоб люди тоді мерли, але голодували, бо моя мама їздила в Полтаву, а в Полтаві не було голоду. Моя мама їздила за щось міняла там собі продукти. І отак лушпиння їли, й то я пам'ятаю такоє той голод. А то ніби неврожай був, але голодували, але не пам'ятаю, щоб люди мерли. Кажуть, що десь був ще гірший голод, то мерли. Це таке я пам'ятаю.
Пит.: А чи була церква в Вашому селі?
Від.: Була церква. Я в 23-му році одружилася, то ще вінчалися там. Може в 25-му, може, 24-му уже почали церкву закривати. От не пам'ятаю добре це, якого року її цілком закрили, як то познімали хрести, все..
Пит.: Чи то була російська церква чи українська?
Від.: Було під російським, але відправлялася служба Божа по церковно- слов'янському.
Пит.: Чи та церква колись була автокефальна?
Від.: Не була вона автокефальна в нас, бо про автокефалію в нас не писали. То я взнала вже на еміграції про автокефальну. В нас не було. О, якийсь священик приїздив, і все кричали, що це самосвяти, але що то було, не знаю. Не можу сказати, а це було таке можливо, що це на цих, що оце автокефальна, та й казали "самосвяти." Ну, то так їх величали.
Пит.: Як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові? При НЕПові дуже гарно жилося. То так надзвичайно. Усе було. Можна, що маєш, продати, можна й купити. Прекрасно. То такий час був, що єдиний, що в нашому житті. Значить, за мого життя, бо я ж, як революція була, я мала, там, 10 років. При НЕПу дуже добре було. А потім, по НЕПові, то почали, вже де воно все ділося, зникло все, що було по крамницях, хоч у нас, як село, знаєте, то багато крамниць не було, але ми в Крюків їздили, то все позникало. І потім уже почали великі податки накладати, щоб збіжжя давали, щоб усе збіжжя давали. І то, як хто дасть збіжжя, вони знову накладуть. Людина віддасть, і до останнього, й нема чого давати, а то збіжжя. Ну, й потім це в 28-му році почалося. Дуже так натискали. А вже 29-ий рік, то в нас перше почали вивозити людей на Сибір. У 29-му році.
Пит.: А Ваш чоловік також був господар?
Від.: Так. Ми господарювали. Ми дуже любили господарство. І господар був. І ми ще трохи, як одружилися, то ми ще трохи, бо хоч і революція, але землі дали нам, то ми господарювали. Так.
Пит.: А як і коли почалася колективізація?
Від.: Колективізація в нас почалася дуже рано. І я не пам'ятаю, я тільки можу сказати, в якому році, але це була добровільна. І ці колгоспи, вони не давали ніякого державі, ніякого на їх не було, щоб вони платили щось, щоб вони давали хліб. А все за їх платили ті господарі, які не хотіли йти в колгосп. А ті колгоспники, вони дуже шикарно жили й то на показ було, що це колгосп так дуже гарно можна мати. То це перше було, я забула, чи ще при НЕПові чи коли?
Пит.: Чи це були колгоспи чи СОЗи?
Від.: Ні, то були колгоспи, бо СОЗи пізніш почалися. Бо як почався СОЗ -це так я пам'ятаю - там ніби ліпші умови були. Якщо я не помиляюся, але то пізніше СОЗ, бо то колгосп, просто колгоспи, добровільні були колгоспи.
Пит.: А хто були ці люди?
Від.: А, то такі активісти більше. Я пам'ятаю, там, що голова колгоспу дуже був активний, в людей забирали хліб, і оце його організація була. Такі активісти, не такі, як селяни, такі, що хочуть свого. Ті не йшли добровільно. А то такі все й бідніші, але такі, що хотіли робити, то вони все йшли до колгоспу, бо я казала, ну, як гарно, вони ж то не платять. Але то не довго було. Пізніше почали вони платити все також, і забирати в колгоспи, брати хліб і все. То недовго їм було, я не знаю скільки то, просто не можу сказати скільки то було. Як пару років, може, було чи, може, й того не було. Але початки то дуже гарно було. А потім вже всім було.
Пит.: Перший був комнезам?
Від.: О, так. Комнезам дуже рано почався. Я ще, здається, неодружена була, як комнезам почали, й ото таке почалося, що почали молодь ганяти по вулицях і в комнезам оце збиратися. То це дуже рано почалося.
Пит.: А хто належав до комнезаму?
Від.: Хто належав? Біднота. Ніби бідні такі, все бідні. Може хтось, якийсь з людей, з таких, та хотів, щоб та тільки, що то все таки ніби біднота. До комнезаму то належали бідні.
Пит.: А коли почали комсомол?
Від.: Комсомол? Я також не можу сказати, коли. Я знаю, що мій синок, то це були жовтенята, а тоді -піонери. Здається, піонери, що він у школу, як ходив, то він не міг ніде поїхати з дітьми, бо він не належав до піонерів, а я йому казала: - Чого ти не належиш, Льоня? - Це цей син, що священиком зараз. - Чого ти не належиш? І поїхав би з дітьми. А він каже: - Як я піду, а тоді мене будуть викидати, я краще не буду йти. Так і не був ніколи. А це, ну скільки йому було? Він у п'ятій клясі був, четвертій вже. Я просто не можу сказати, в якім році то вже почався комсомол. Я думаю, що син мій про це б знав би, але я, бачите, я, там, не дуже знаю. Воно мені таке було, що я не дуже цікавилася, і не то що не цікавилася, бо воно не було нам відоме, що то комсомол, бо то таке було ніби для нас таке страшне ніби, що то комсомол. Але в якім році, я не можу сказати.
Пит.: А хто були активісти? Чиї сини вони були?
Від.: Активісти, переважно, переважно з бідних були, але не можна сказати, що всі бідні були такі. Yeah, були такі бідні, я знаю, що з голоду вмер зі своєю донечкою - в нас у городі він закопаний. То такий бідний був, і він червоний партизан був іще, але він ніколи не пішов до людей, щоб ото, як грабили хліб, ніколи. Були такі й бідні, що не дуже так бралися до того. А то такі все були бідні, але були такі, що й дуже жорстоко ставилися до людей, до цих, які мали що-небудь, хоч заможні які були. Більше біднота. Більше з бідних. Так, бачите, я ясно не можу сказати, які роки були, не можу просто, бо це не записано так, як читаєш, то вже записували люди ті роки, а я ніколи не записувала, я не можу роки сказати, які то були, але до комнезаму то все такі йшли бідні, біднота. Хоч, можливо, що там якісь інші були, але більшість там було з бідноти.
Пит.: А чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Спротивлялися. Не хотіли йти. Мій чоловік так не хотів колгоспу. Було, коні забрали одного разу, то він пішов та повідв'язував. Не тільки він, а ще й другі. А вони ж коні тоді поприбігали додому всі. Якийсь період удома були. Не йшли забирати. А потім же знову забрали. То спротивлялися люди. Але, знаєте, у міру. Не так, що спротивлялися, якби прийшли. Ні, ти мусиш, або, як прийшли забирати. Що людина може зробити? Забирають і все. Не будеш ані битися, ані що. Забирають. А так, поки можливість була, то спротивлялися, бо це ще були 28-ий, 29-ий роки, й тоді ще 30-ий рік, ми вже були вдома. А це 29-ий рік. І то в 29-му в нас уже все забрали: й корови, й коні, і так далі.
Пит.: Чи люди різали худобу, щоб не дати?
Від.: Прошу?
Пит.: Чи люди різали худобу, щоб не дати до колгоспу?
Від.: Ви знаєте, що ні. Це тільки хіба, як вівці в кого є, то це вівці різали, а щоб зарізали скотину -корову, чи щось -ні. У нас не було такого, не пам'ятаю. А вівці, то так. Я пам'ятаю, один був заможній такий - його вивезли - то в нього вівці були, то він просто різав для своєї родини, отак їсти.
Пит.: А чи цей спротив дійшов до повстання? Десь? Чи Ви чули, чи Ви бачили?
Від.: Повстання? Я не пам'ятаю, щоб тоді, як ми були, щоб повстання було в нас, де я жила, то не було. Може, де було, я не знаю. Це вже повстання, здається, пізніше було. Я не знаю, не знаю, не можу сказати.
Пит.: А коли почалися хлібозаготівки?
Від.: Найгірше почалося зараз після НЕПу. Після НЕПу то брали, я ж кажу, один раз забрали, другий раз наклали - забрали й третій раз. Такі були, що вони навіть вишукували в своєму господарстві з чого гроші б зробити та заплатити, було й таке. Але вже до останнього, що вже людина нічого не мала. То це після НЕПу. Найгірше після НЕПу почалося.
Пит.: А як відбувалися ці хлібозаготівлі?
Від.: Як вони відбувалися? Приходе душ - це я пам'ятаю -17-ро. І там такі: активісти, є такі люди, що проти того, щоб брали хліб, і всякі, всякого роду. І тоді обшукують, де хліб. У нас не було, тоді якраз рік такий був, що град вибив весь хліб. Це приблизно 28-ий рік був. А може то 29-ий був. Ну, ви бачите, навіть цього я забулася, якого року було. Двадцять восьмий, мені здається, в якому то найгірше було. То це приходять і дивляться, що то найгірше було. То це приходять і дивляться, і то в закормі, де було то - то залазять і там десь бачать, що немає, навіть соломи немає, то якийсь: - Люди добрі, та ви подивіться, що й соломи немає, то з чого в них хліб буде, зерно де буде? Але однак шукали, шукали в закормах нема, то йшли в другий сарай, як є, чи там де це все, дивилися, але тоді ще не було так. Наприклад, у нас не копали так, як у других, іще. Пізніше вже почали копати, почали стіни розвалювати, шукати зерно, все. Ну, то це, я думаю, що це 28-ий рік найгірший був.
Пит.: А яку частину врожаю брала держава тоді?
Від.: Яку частину? Вони все забирали. Вони все забирали. То вже, як почалося після НЕПу, то це все, не то що там частину. Я вам хочу сказати: була дитина маленька й лежала - то були в нас колиски такі, що підвішувалися, і дитинка лежала. І мама хотіла заховати гороху вузлик, і під дитинку. Дитинку перекладали десь, а те все забирали, і там шукали. То неймовірно було. То жах один був. Це все таке було: вони не то що накладали там скільки давати, а то все забирали. Тоді від тих пір почалося таке. Страшне.
Пит.: А чи Ви самі були репресовані?
Від.: Ну, так, ми були репресовані, тому що ми належали до розкуркулених, значить, розкуркулювали нас. І так як ми виїхали в Донбас, то ми ніде не мали права голосу. Але працював, якусь працю якось там мав чоловік. Отак перебивалися. Часом, як заявлять, що це розкуркулений, то тоді не дадуть праці. То переходив в друге. Тоді ще якось так було, що переживали трохи.
Пит.: Коли Ви були розкуркулені?
Від.: У 29-му році.
Пит.: А як це відбувалося?
Від.: Значить, чоловік виїхав уперед, а потім я пізніше, бо ми були на листі, на тій, що вивозять до Сибіру. Бо були люди такі, що могли сказати. І коли чоловік уже виїхав, то при мені забрали корову й телицю, в нас були, й коні забрали, а ще свиня була, то просто аж як то. То я свиню віддала мамі, ніби продала, то тоді й в мами - бо то ж усі свої - все забрали, не тільки в нас. Усе забрали, все. Ну, я поїхала до чоловіка, потім вернулася, коли нічого, нічого немає, то я знову поїхала, бо мама каже: - Тобі не можна довго бути.
Пит.: А що Ви робили після того?
Від.: Ну, тоді я поїхала на Донбас, бо чоловік там був.
Пит.: А це Ви в якому році?
Від.: Це вже був 30-ий рік. У 30-му році.
Пит.: А мама залишилася?
Від.: О, мама жила, весь час мама вдома жила. Як їй не було, але вона й на один день в колгосп не пішла. Вона сама була вдова; бо сестра в неї була, то сестра відповідала все, бо на працю виганяють її деяку таку тяжку, то мама тоді жила вдома весь час, то вона то все знає.
Пит.: А як довго Ви жили на Донбасі?
Від.: До Другої світової війни. Від, можна сказати, 30-го року й це Друга світова війна, то ми там жили, на Донбасі. Не в одному місці, бо як в одному місці жили, то чоловіка звільнять з праці, то він десь переїжджав в друге місце.
Пит.: А коли Ви перше чули, що люди вмирають з голоду?
Від.: Тридцять перший рік було то так, хоч і на Донбасі були, то не було. Тридцять другий рік, то це дуже тяжко було, як хто й працює, то дуже такі маленькі пайочки були. Бо це на Донбасі, як ми жили. Потім уже 33-ий рік. Чоловік був працював, здається, не зняли, не звільнили його з роботи. Але до крамниці, як прийдеш, і один чоловік стояв - він мені завжди, все життя перед очима - то страшне, що то скілет видно здоровий мужчина - скілет. І він усе, як привезуть хліб, і ото в будці крихти, то видно йому потрохи давали: він усе приходив. Це то я перше бачила. Потім я почала в Росію їздити по продукти по харчі, бо коли їдеш, і там уже приїжджаєш до кордону, то там ми вже переходим, бо там поліція чи міліція та не пускає. То я їздила, то по станціях, то перше, як я почала бачити, то жах: люди лежали й мертві, й такі скілети, ті, що з голоду вмирають, і шукають собі щось, поживи якоїсь, а переважно при станціях, на станції. То це я бачила тоді. Тоді вже, значить, ми вже свідомі були, що робиться, хоч на Донбасі не бачила я мертвих, але були голодні. Ми самі з чоловіком були пухлі, ноги попухли й все, бо то дуже недоїдання те було, але мертвих я не бачила. А бачила ото того чоловіка, що я кажу, що стояв страшний, то пізніше казали, що він помер, найшли його мертвого, бо він все таки не дожив. Ну, і значить, то по станціях, то я перше, що я бачила, то такий жах був, то таке страхіття було, що не можна повірити. Здається, людей нормальних і не бачила, тільки бачила оті трупи такі, живі ще, які дихають. І так думалося, ви знаєте, ну, чому ми, чому наші люди, які так працювали тяжко на хлібі, чому вони з голоду мерли. Чому вони? Ой, то я перший раз бачила. А до Росії, то я декілька разів їздила. Так що не приходилося, щоб мене поліція спіймала, бо вони, як спіймають кого, то забирали продукти, а самих відсилали додому. А мені не приходилося, це я там хоч картоплі, то і там якоїсь крупи, чи що. Але було все в Росії на базарі. І то ж тільки кордон переїдем. Зрозуміло, що менше хліба було, менше. Чи то така була частина, що вони не пекли хліба, а щось інше в їх було, бо хліба не так багато було, а вже так картоплі, крупи якоїсь, то можна було купити. І привезеш там.
Пит.: А чи вони давали хліба робітникам на Донбасі?
Від.: Так. Як працювали, то давали. Ті, що в копальні працювали, то 800 грам і 1000 грам, кілограм хліба давали. А вже продукти інші, так як масло чи олія -олію, ту частіше давали -а як масло, то раз на місяць давали, й то там, які пайки. Той, що в копальні, що в землі працює, там внизу під землею. То тим продукти ліпші давали, а як такі, що зверху, то це скажем, як на мене, я ніде не працювала, а чоловік працював, то на мене 200 грам було хліба, а чоловік 400 діставав.
Пит.: Чим він працював?
Від.: Він працював на залізниці, таким робітником. А як уже він в один час працював - оглядав вагони. Це вже на залізниці, не на Донбаській, бо то він на Донбаській їздив, з Донбасу вітка йшла, то працював, а потім уже на залізницю перейшов. То він ото там, я не знаю, скільки попрацював, то там трохи ліпший пайок давали, й гроші ліпші він діставав. То вже було ліпше. І в 24-му, в 34-му році -я не знаю, який час якраз - дали хліб, вперше дали хліб без карток. То люди так брали, що думали, що не наїдяться.
Пит.: А чи Ви їхали до рідного села під час голоду?
Від.: Ні, я не їздила. Власне, що я довго не могла їхати, бо нас і шукали, і маму брали скільки разів - адресу питали. А потім уже, як можна було. А коли це? Може, в 35-ім році, чи, може, в 34-ім при кінці. Я ж не пам'ятаю, коли я приїхала в перший раз. То можна було. Тоді вже мені нічого більше не закидали там, які активісти такі були, то насміхалися, щось там таке, так, як жарти. Але так не чіпали. Ну, тоді я взнала, тоді я взнала, кого немає, що одна родина, там недалеко від нас жила, то померли всі. Один хлопчик якось залишився. Потім активістка Варвара така була, то вона така активістка була, що без неї ніде не обходилося, як хліб шукають у людей. І вона померла: просто на вигоні лежала, то її підібрали. І потім там ще один. І це не були куркулі, а це були бідняки, це, що померли. Бо куркулі, скажем, у 29-ім році, я знаю, як їх повивозили, то вони вижили. Вони якось зуміли вернутися, і десь там, десь вони вижили, про яких, де про яких знаю, а деякі загинули, хіба ж їх мало було. Це ті, які померли з голоду.
Пит.: Це половина чи більше половини?
Від.: О ні, я не думаю. Половина, може, менше половини, бо в нас село таке було, що, ну, більше, може, там, з городу щось мали, то якось перебивалися. Ну, наприклад, візьмем мою маму. Та ж вона така бідна була. У неї же все забрали. Там трошечки в неї городу було - так землі дали. То вона, ото, якось собі раду давала на тому, й сестра. Мама й сестра. А брати, то жили: один у Казахстані. Він виїхав ніби в голод, якраз же в голод він виїхав, бо ми на Донбасі були - він заїхав до нас, а в нас також їсти нема чого на Донбасі, то він тоді поїхав у Казахстан, і так він понині. Хотів вернутися все в Павлиш, так хотів. То він у Казахстані. А один, то він так і працював. Працював він електриком, здається. То він працював, мав працю, городик трошки мав. І так вони, значить, пережили це. Двоє дітей в них було. Але він уже також помер. То цей жив дома. Горя багато зазнали: й голод, і все, але живі залишилися. То я не думаю, що в нас, можливо, що половина не вимерла села. Я не думаю, але багато, багато померло й оте провалля, казала мама, що геть цілком зарівняли, закидали людьми, трупами, й зарівняли. А так ото, то я на Донбасі те, що я бачила. То жах. Це я вже бачила на свої очі. Трупи оті-о і такі скілети. Ну, що ж.
Пит.: Чи багато голодаючих селян поїхало на Донбас?
Від.: Переважно це ті їхали, які належали до розкуркулених. І вони завчасу тікали, й там влаштовувалися, і там ото працювали. І так, що, як тепер. Я не знаю, яка система тепер, а тоді, то ще якось, як ніхто не побаче вас із знайомих, то можете працювати, тільки треба мовчати, хто ви такий, звідкіля ви. Це ніколи не говориться. Це все було замкнуте в людині. Так ото працювали. Як тільки хтось побачив, то вже людина жахається, і уже думав, де дітися, бо то вже, як хтось побачив, то вже знатимуть, що то вже тут цей. Отак виїжджали люди. А вже під час голоду, то я не знаю, як туди попадали, бо то дуже тяжко було. Як на Донбасі, то дуже мало таких було, що ото такі трупи ходять, бо не пускали. То все було закрито. Ну, та де! Це ми якраз на такий роз'їзд попали, і там переходили через наш роз'їзд, десь так, і то з огірками вагони. І гляди, то в люк видно, що то огірки. Ну, й один, ото, це мій чоловік мені розказував, витяг огірок і розстріляли його. Зразу тут же, на місці.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: О, та ж так. Були. Але, бачите, як ми на Донбасі були, то там аж так не було, бо ж їх підбирали. Бо вони не могли ходити, їх десь підбирали й вивозили. На Донбасі не було так, щоб багато дітей було, щоб ходили безпритульні, або так просили щось чи що. Бо то, як хтось і прорветься, то дуже мало їх було, бо не пускали.
Пит.: А чи Ви можете сказати, коли це голод скінчився?
Від.: Я думаю -34-ий рік. Тридцять четвертий рік. Бо в 34-му році, я це дуже пам'ятаю, що 34-ий рік, я пішла в крамницю і вже без того...
Пит.: Ви сказали в 34-му році?
Від.: В 34-му році уже без карток почався хліб, і тоді дали людям хліб. Хліб, а так продукти, то я не пам'ятаю. Як хліб, то вже головна їжа, то вже не думали, може, за там щось друге. Ну, й такі, напевно, продукти були. Ну, я не пам'ятаю все, але по масло, по м'ясо то треба йти, стояти, і відмінити картки, але то тяжко їх дістати також було. По картках, то вже знаєте, норму дадуть. А як то, то в 34-му році. Тридцять третій рік то дуже тяжкий був, і для нас навіть на Донбасі. Дуже, дуже тяжкий був.
Пит.: А як люди говорили між собою про голод? Чи вони мовчали?
Від.: Ой, мені здається, ні. Отак, самі хліба в родині. А так, то це, ну, як би сказати, як їдеш і бачиш оце таке страхіття. Ну, то кожна подивиться і мовчить. Баче, що таке горе і мовчить. І я не знаю, як то сприймали ми це все. Чи це так нам належиться, чи це так ми мусимо пережити? Я просто, ви знаєте, як така трагедія, то ніби звикається з тим, як ніби нормально. Хоч воно не є нормально. Це, як переїжджала я, то бачила, то не е нормально. Але, щоб говорити про це -ні. Та ми так привикли, що навіть з чоловіком була в хаті боїшся говорити, бо, знається, що й стіни чують все. Ну, а то говорити, то дуже тяжко. Ані товариства, ані ніде нічого не можеш говорити, бо так боялися. Я думаю, воно й тепер ще так, може - не знаю, як тепер.
Пит.: А що Ви можете сказати про владу тоді?
Від.: Про що?
Пит.: Про владу тоді?
Від.: Я знаю, що за владу, то навіть не влада, а я не знаю що.
Пит.: Що Ви знаєте?
Від.: Мені здається.
Пит.: Про Скрипника, наприклад, про Кагановича, про других?
Від.: Ви знаєте, що я мало знала про них. Бо так не читаєш і все. Я вже пізніше, як уже на еміграції, то я вже більше знала. А так, я дуже мало знала. Я навіть про СВУ не знала, як то СВУ було, і я тільки перше взнала, як Сталін, ото, порозстрілював Ягоду, Тухачевського. Це перше було, то це було дуже таке реклямоване все дуже, то про те говорили. Бо то були й так більше людей вірило, що то були, як вони кажуть, "вредители." Так.
Пит.: Чи Ви можете сказати, що більшість селян не цікавилося політикою?
Від.: Я думаю, що так. Селяни хотіли землі, хотіли робити, хотіли все, щоб мати, бо це українці - вони дуже люблять працювати, дуже працьовиті, а політикою, я думаю, вони не дуже цікавилися. Хоч я не можу сказати за всіх, але більшість, то так, як на селі, то яка політика йому? Аби земля, та праця, та його не чіпай, та й все. І він міг продати собі і міг щось. Я не так по собі знаю, що я: -О, там політика! - Ну, тільки що, як уже влада стала, то ще, яка людина буде в владі. Це, як на селі, це я можу сказати, бо я більше знаю. Як гарна людина, хоч він буде там із бідних хоч і але, людяність якась є, то той цілком іначе поводиться з людьми, хоч і куркулями, й все. А то більшість такі, що вони дуже жорстокі, то тоді вже то дуже зле. Було, як ідеш, як поліцая десь побачиш, то здається, крізь землю б пішов, аби щоб з ним не зустрітися, чи міліціонера - міліція там же була. Так усе боялися. Наприклад, я дуже боялася, хоч я ніде так не попадала, щоб у міліції була чи щось, але дуже я боялася тієї міліції. І так же я й люди другі.
Пит.: Я тільки маю ще одне питання. Чому був голод на Україні? Що Ви думаєте? Від: Я думаю, що через те, що все забрали. Ну, все забрали. Ну, нічого було. Як, наприклад, скажу, сусід у нас. Він дуже бідний був, бідняк, його батько ярий комуніст був, а він бідний був. Кирило Воловик, я знаю й ім'я його. І він був дуже проти цього, що людям оце, що розкуркулюють. І він заховав хліб. Значить, коридорчик пробудований такий, і він стіну товщу зробив, але порожню всередині, і туди понасипав зерна, щоб зберегти для своєї родини. І вони прийшли, але чи вони чимось узнають, я це вже не можу сказати, бо в них все в хаті було, вони скопають, розвалять усе. Так зерна шукають. Так шукають у людини того зерна. Така пропаганда, що це куркулі, і вони хочуть виморити людей і не дати їсти, й тоді ото шукають, що розвалюють усе. Ну, і можливо, що хтось бачив або зауважив, чи щось. В нього розвалили. Забрали те зерно, все в нього забрали, й його на Сибір вислали. Зразу ж. І зразу забрали й вислали на Сибір. Що він собі зерна заховав тільки ж для своєї родини. Уже він не продасть із того, як там маленький такий коридорчик був. Це вже ми знаємо, бо мама моя жила там якраз по-сусідському, хоч ми тоді вдома не були вже, як у нього це. Я не знаю, в якому році, може, під голод чи - я не знаю, коли. Але він на Сибірі. Багато таких бідняків було, що вони дуже бідні, але вони були, не ходили людей грабити і то вони також попали на Сибір, або, що слово яке сказали. Там я знаю один старший такий був - він і загинув на Сибірі, то він був такий, що може щось і сказати, й все, але бідний був. Однак його вислали на Сибір.
Пит.: А чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Я чула багато, але не знаю, не бачила такого. Все ж таки в нашім селі, я не пам'ятаю, чи що мама про людоїдство, то було поширено, бо знали, що це є - людоїдство, але не дуже було. Як я їздила по хліб до Росії, то ми дуже групою так було, як їдемо, то одна за одною дивимося, бо боялися, кажуть, що там ловили людей і забирали, й того, чи тоді готовили й продавали навіть їх. Але то я не знаю, я не можу сказати того. Але такі слухи то ходили.
Пит.: Ну, я не маю більше що питати. Що Ви маєте щось додати до цього?
Від.: Я не знаю, я так не знаю, що ж додати ще. Значить, що я сама бачила, то я сказала, й що із розповідей із свого села, не знаю. Ну, тільки всього багато пережилося під час розкуркулення, бо то як навіть сусіди були, але то вже таке.
Пит.: Дуже Вам дякую.