Case History SW60

Anonymous female narrator, b. 1910 in Voskresenka, Pavlohrad district, Dnipropetrovs'ke region, the daughter of a volost' chairman who farmeded 20 desiatynas of land. "We lived not badly under NEP." Narrator's village had autocephalous church which was closed in late 1920s. In March 1930 narrator's father ordered the family to flee to Donbas to avoid collectivization. In 1933 narrator's father worked as a miner in Donbas, getting 600 g. bread per day plus 300 g. for family. Bread could be bought in the marketplace for R30. per loaf. Narrator married about this time. Narrator's husband worked as a welder and an electrician. Family of narrator's husband completely died out from starvation. Narrator lost perhaps 25 relatives in famine and believes that it was created in order to break people so that socialism could be built according to the Stalinist model.

Питання: Будь ласка скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В 1910-му році.
Пит.: А де саме?
Від.: У селі Воскресенка, Дніпропетровський округ, Павлоградський район. Там були мої родичі.
Пит.: Так, а чим займалися Ваші батьки?
Від.: Він був так, і предсідник волості й держали фарму. Держали землю. І я, бо ми так із дідусем мали разом, із маминим батьком. Він був дуже багатий - батько мамин, і було багато там робітників. То ми разом тримали. Але батько довго - може яких сім, вісім років був предсідником. Перед тим, як уже все пішло в колгосп, то він уже сказав: - Нам треба тікати, бо все забрали, нічо нема.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали до того?
Від.: Двадцять десятин. Двадцять десятин. Купленого й нічого не було, а тільки своє було. Яка на людей належала, як то каже - на нас. По п'ять десятин на душу, п'ять душ дітей було -25 десятин. Ну то пішло на толоку, на скотину, на всякі дороги. А 20 десятин то є, було нормальне. Але трошки за мало було -землі може було, але ж то треба було прикупляти, але батько казав: - Та я получаю державні гроші. Нам хватало. Ми жили непогано при НЕПу. Так що а робили самі дідусі, так що нам не погано було. Але як прийшла ця ситуація вже, то страхіття що то було.
Пит.: Яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: Дитинко, як я можу казати, як я тоді молода дівчина була?
Пит.: Ну, чи старші говорили що це багато, чи як?
Від.: Ну то так, дитинко. Дитинко, там не накладали багато, а люди самі вивозили. Бо треба було взуття, треба було одежу, треба було господарство тримати, треба було інвентар - треба було все. Та то завалений був город -завалений там не було де просунутися, страшне було кульбаб. І то так висипали в яму, як ото в прірву, а так там ішло на муку, а тоді мука розходилася -розвозили вже по всій Європі. Бо мука вже кульками вже - готова біля Дніпропетровського. Але щоб так перед тим накладали - скотину накладали, м'ясо накладали, бо така знаєш там пропаганда після того - казали: - Продав корову, заплатив продподатку, продав свиню, заплатив.- Бо то накладалося, треба було. Але, хваталося собі поки не прийшли не забрали. А як оце колективізація прийшла то було страшне. Віддай все ж туди! Віддай і все забирають. Не віддаси, ти винуватий. Все рівно. Це мої родичі, якби сказати - батько мій був грамотний, він читав газети, й він знав до чого воно йде. І він сказав, по першій колективізації як сказали, що все будем звозити - скотину, корови - то батько все віддав, а сказав нам: - Всім на Донбас, тікаєм! Може останемось живі. Все забирають - забрали хліб, зерно забрали, муку забрали -а що тепер: хай, вмирають. Скотину віддали, все віддали. І так у кожного. А що осталося в людей? Нема нічого. Люди вмирали які оставалися. Родичів скільки померло. А батько наш привіз на Донбас у Ханженкове, цебто в Донецьку область. А то вони зараз живуть. І там давали - зразу ми пішли всі в шахту. Папа в шахту, брат у шахту. Я в шахту. Сестра поверх шахти на Мерщиці(?). Одна сестра була тільки в буфеті на станції робила. Мама одна була вдома. Значить, шахтарам давали одне кіло на підземні, хто робив. Ті що зверху - по 600 грам. А мамі й нам по 300 грам хліба. Але всі то разом то дві хлібинки. На цілий день! То було спасіння.
Пит.: Це в якому році?
Від.: У 33-му, 34-му. Тридцять рублів була хлібина хліба на базарі. Але ми оставилися живі. Як було тяжко, мама поріже по кусочку, розділе - борони Боже запитать більше. Не можна. І то хоч би була картопля або крупа або що-небудь. А то нічого ж нема в магазинах. Нічого нема! На базарі було три рублі стаканчик пшона або якоїсь крупи. Вона купе й зваре суп таку каструлю велику, а там сама вода. Аби щось тільки було з тим хлібом з'їсти. Те все. Всі були худі як скелети. Але пережили, осталися живі. А родичі померли з голоду.
Пит.: А коли почалася колективізація в Вашому селі?
Від.: У нашому селі, це ж було в 31-му, 32-му роках. Зразу, бачите, почало в 31-му. Все.
Пит.: А розкуркулення?
Від.: А розкуркулення раніше пішло. Раніше пішло. То перший рік або й два наперед, бо всіх багатих зразу. Приходили, все забирали їх на потяг, це ж я знаю. Запоріжжя, наші приятелі втекли туди й там не спасли. Та на Єкатеринівські станції, там їх звезли з усього Запоріжжя. База була, військова. Туди звезли їх тисячі людей. І поргузили в потяг, у товарний, з Єкатеринівської станції і вони питали: - Куди нас везуть? Дайте нам хоч карту, побачем куди нас везуть. Ніхто нічого не казав, бо було це все тайно. І грузили шалон за шалоном. Всіх сусідів, це в нашому селі може яких 45 родин вивезли зразу. Багатійших.
Пит.: А скільки були цілком у селі, скільки родин було?
Від.: Скільки родин було? Може півтори тисячі. Так. А в селі так було - то перше найбільших а тоді найсередніх, а тоді дійшло вже, як кажуть -голота. Біднота та. Тоді вже ті померли з голоду. Бо ж у їх забрали, все.
Пит.: Хто були активісти?
Від.: Активісти біднота була, яка спала, нічого не робила - не хотіла працювати! Я піду працювати до кого ж? Не на багача? Але багачі платили. Платили за прополювання, платили за молотіння, платили за все - вони ж даром не сподівалися, що це будем їм зроблено, але все рівно не хотіли, бо дуже були заздрісні, що в когось є, а в нас нема. А тоді як їм прийшло це право, то вони що хотіли то й робили. Все знищили! Позабирали так - прийшли до нашого приятеля і кажуть: - Виходь з хати. Ми кажем: -Чому? -Бо то все не твоє.
Пит.: Коли це було?
Від.: То це було в 29-му. То це до кожного так. Вибирайся куди хочеш, а як ти противися, то зараз тебе забирають. І так і так їх позабирали. А середнім, також що зробили. Також же так само. Знаєш, підійшла ж зима, нема ж нічого. Весна - страхіття! Нічого ж не було. То їшов. Робила такий лад, і то хоч би вагони а то пульмана, знаєш таке пульман, відкрите. І там набито було людей. І їдьте в Кубань і з під снігу вибирайте кукурудзу. Бо в Кубані всіх вивезли. Бо вони були проти колективізації, кубанці. Вони просто знаряжалися, до смерті виходили в гори ховалися - вони не піддавалися комунізму. І тому колгоспу. То їх обхватила армія і всю станицю вивезла. А деякі осталися, не поїхали, то вони їх охватили - повмирали з голоду. То там осталася кукурудза. Я як прийду на станцію - бо я вже працювала в вихідний день - хочу піти на станцію і там що небудь купити, картку або що-небудь купити, або на базарі побути. А базар якраз коло станції. То як приїде той шалон, ой дитино! Ті жінки, на тіх платформах - чорні, худі - попів мішочка ті кукурудзи там надеруть. А тоді встане тут потяг, а вони повстають щоб що-небудь купити на базарі, хоч крихту хліба можеш купити. А потяг пішов. А вони, ну падають, ну плачуть дуже, а один прийшов і каже: - Чому ти так дядько плачеш? Ти знаєш, що ти вже і не їдь, бо нікого з твоїх живими нема. І жінки нема і дітей. Вони вже померли. А він як узявся за голову, голосить, голосить і мішочок той пішов, і він остався на станції. Бо ніхто не каже, що потяг піде, або не йдіть або що. То є було, то є безмірне жахіття! Я не можу тобі передати. Я оце часом, тепер мені є час на пенсії, чоловік уже помер. Тоді ми з ним ділили. Тепер я сама. Як прийде все в голову, то думаю: - Що це людина перенесла! На отакій землі. На отакому раю. Це ж ви отут виросли, ви ж знаєте яке є життя.
Пит.: Знаю
Від.: Але ж дитинко, ми знаєм подивиться, ми приїхали. Від самої своєї землі їхали через Румунія, Польщу, Німеччину, Бельгію, Францію - аж тоді до Америки. Подивіться, куди ж ми доїхали. Ну ніде ліпшої землі нема. Ніде. А подивіться, тепер купляють хліб. Совєти. В Австрії купили 10 мільйонів пудів хліба. В Австрії! То там полоски. Ви не знаєте почву в Австрії? То ж там Альпи, самий ліс та полоски землі. І пісок і глина. А в Німеччині то тільки пісок і глина й сосна. Ліс і ліс і гори. Тому вони пішли війною, їм не було чим дихати. Бо в них стільки приросту - по 10-ро по 15-ро дітей у кожній родині. А жити нема чим. Вони хотіли нашу землю, їм люди не дужі. А на наші землі тепер, подивіться! Що зробив той колгосп. Ну хто буде робити? Ось я була, дитинко.
Пит.: Ну тоді чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Ну аякже, та певно що.
Пит.: А у Вашому селі, чи вони різали худобу?
Від.: Ходову різали їсти тільки. Не було ж хліба.
Пит.: Але під час колективізації?
Від.: Ні, ні, ні дитинко, не маєш права те різати. Треба завезти. Спротивлялися! Дуже спротивлялися. Папин кум - хресника мав папа. Він був середняк. Троє коней було, один корова. Жінка бідовенька була. І вона раз зробила бучу - щоб забрати корови, забрати коней. Стоять коні голодні, ніхто ж не хоче годувати. Бо звели їх, ну то хто буде, кому воно потрібне? Так виїхала інтерв'ю, це сказати б по совєтському "тройка” І з району приїхали. І чотирьох осіб забрали, осудили. Таки поки доїхали в Осікову(?), 20 кілометрів, то є район. Він помер. Разрив серця, так звано. Спротивлялися. скільки раз розтягли. Скільки раз там буча була. Страшне! Що ж кажуть, ви звели скоти наші повмирають з голоду, чорт. Отакі коні звели, як змій, а тепер, каже, вмирає скотина. Стільки скотини подохло. Ой! О спротивлялися, але що ж то є? Все вони забрали й все. І більше не вернувся. Страхіття!
Пит.: А, чи була церква в Вашому селі?
Від.: Була. Була, дитинко.
Пит.: А як довго існувала?
Від.: Була велика церква, построїлася, ще Голубівська називалася, як би сказати? Економія була, так вона построїла. На такі возвишення. Тридцять тисяч приходу було до нашої церкви, Бодашева, Воскресенівка, Олександрівка, Богданівка, Катеринівка. Це все до нашого приходило. Як це ж там кинулися до тієї церков, все побили, потрощили! Дзвони, як скинули, так залізли ті дзвони по коліна. І вивезли їх у ворот на танки. На знарядження. А церкву завели, дитинко, завели перше коней. Люди вжахалися. А пізніше коні подохли, стали трактора та те все, знаєш. Машинерія вже, коней вже мало, так вони перебрали та туди всипний пункт зробили. З гори везуть, і з тієї площі що земля. Молотять і туди звозять пшеницю і все.
Пит.: Так, так, так. Коли, коли вони зруйнували церкву?
Від.: Уже при кінці 30-го року. Вже не було. Так вже в 29-му вже так було: клюб була пальниця, так вони папьницю прибрали й зробили там клюб і щоб у церкву люди не йшли, то вони зробили театр. І то пішли комсомольці зразу перші, а тоді за ними й другі. І як хто пішов з комсомольців у церкву, та ще й тільки початок був, священик ще був старенький. В одне стояв на тому. То він ще тримався, а тоді вже й священика не стало. Закрилася. Побили все на світі, нічого не осталося. Люди плакали, стояли дивилися. Дивляться, що вони роблять ті комсомольці. Отаке, як оце тугечка, знаєте, що хочуть роблять, так там. Пропала.
Пит.: Чи то була автокефальна церква?
Від.: Автокефальна.Yeah, православна була церква автокефальна. Але була красота! Але ж було гарно! Дитино! Що Паска, що риз було. Тепер же ж нічого немає. Це ж я була, нічого нема. Вони ростуть і живуть. Вони нічого не знають. Ото тільки комсомол. Моєї сестри внучка, 14 років - вже втягнута в комсомол. Уже записалася і вже вона мусить знати все й де вже є предложена на мітінґ - там уже будуть її натягувати, щоб вона те знала, те дивилася, щоб слідкували. Дитино, там зараз так, так. Два чоловіки, третій НКВД. Третій вже шпигун. Не маєш права рідному нічого сказати. І тоді так було. Бо тоді ж так поставили. Куркулі, тоді середняки, тоді бідняки. На три категорії розбилися і один другого боїться. Родичі, навіть так не могли нікому казати.
Пит.: А Вам було тоді 20 років.
Від.: Так.
Пит.: Приблизно 20, 21. Чи Ви ще жили з батьками?
Від.: При батькові. Я в 22 роки вийшла, а ось моя фотографія. То в 22 роки я вийшла заміж. У шахті зі своїм чоловіком.
Пит.: А після того, як вони розкуркулили Вас, як Ви жили?
Від.: Як розкуркулено, то ж на виробництві. Сім чоловік в одній кімнаті, а тоді приїхала тьотя з Запоріжжя. І ще з дівчинкою, там голод такий. Приїхала -та вісім. О така кімнатка о так во,так во. І така койка ще на підлозі. І в шахті працювали.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Восім душ. Жах, жах!
Пит.: А коли хто був головою сільради тоді?
Від.: Тоді був головою сільради Андрій Мильченко. Кравченко -прізвище. Але Андрій Мильченко. То був ледацюга безмірна. То був нічого не вартий, і брат і він і ще його жінка. Лежали боками, не хотіли працювати, нічого. А тоді ж уже як все їм дали право - то став головою. О то таке було. То такий лозунґ там є: .Хто не був нічим, то став всім. Так. А ті що були нічим та приходили казали багатим: -Тікайте, тікайте в чому стоїте. Бо все рівно прийдуть заберуть, і вас вишлють на Сибір. Бо вже той актив сів і вже оформив. Бо прийшло все з району.
Пит.: А хто ті 25.000-ники були, що приїхали з району?
Від.: Із міста приїздили. Прибули за інструкціями.
Пит.: Чи вони були українці чи хто?
Від.: Господи, я не думаю, що то українці. Але Бог його знає. Вони всі говорили, штокали по-російському. Yeah. Але хто вони були, я не знаю. Може й була друга нація, хто його знає?. А ж приїхав з міста то ж прийде дирекція. І до жінки все поважаться. Але ми оте жахіття - як уже пішли люди працювати в колгосп - то ми вже виїхали. Бо, батько сказав: -Нам Сталін не довірив колгосп.
Пит.: А коли Ви виїхали?
Від.: На початку 30-го року, в березні. Ще тільки сніг крутив, один чоловік ще не пішов у колгосп, конячка була - так він завіз нас на станцію, і ми сіли на потяг і поїхали.
Пит.: І куди поїхали.
Від.: На Донбас, у Ханженкові.
Пит.: А чи хтось із родини лишилися на селі?
Від.: З нас багато лишилося. Моя родина й батькова родина і мого чоловіка родина оставалися ще. Але вони чекали що далі буде, може в колгоспі будем робити й так як все будем жити. Але ж і в колгоспі не було чого робити. Не було чого їсти - бо в колгоспі треба робити, а що ж їсти? З дому треба харчі брати. А їх нема. Хліба нема й до хліба нема.
Пит.: А коли почали люди вмирати з голоду?
Від.: В 30-му році.
Пит.: Так?
Від.: По весні, по весні. Уже люди падали, бо так дали нам листа, цебто сказати: мамин зять, мамина сестра й її чоловік і її родина. Він один раз приїхав до нас на Донбас, а папа й каже: - Ну добре, ти кажеш, що ви мусите вмирати з голоду. А оце в мене дві хлібинки, принесем і вже. То тоді десь поступай на працю. А він подивився, а люди привикші до землі. А в шахту людям лізти це в страх один. Але вже нас голод застав, а то ми вже пішли всі. Але він подивився і каже: - Но Андрій Андрійович, не можу! Як я можу полізти? Мені вже до 60 років. Родина моя, поїду назад. Але отримали листи, померли з голоду. І мого чоловіка вся родина вимерла з голоду. Цебто - двоюрідних рідних розкуркулили, вивезли на Сибір батька, дядька й синів його. То вони кинулися тікати відтіля з Сибіру. І втекли відтіля в 31-му році. А приїхали сюди, а немає пашпортів. А їх знову туди заберуть. А там пашпортізація проходить, що кожний мусить пашпорт мати. А вони звідтіля втекли; він вже пашпорта забрав. Так батько ліг, його, під потяг і відрізали голову. Yeah. А мама осталася, брат оце, що зараз він помер. Брат один і двоє дівчаток. І дівчаток двох пустили аж із Сибіру. Сестри в нього. Такі, що по 14,15 років молодь, повертали. Бо вони бачать, що вони там умирають з голоду, й вони робити не годні, їх уже треба кормити. То вони молодь повертали. А до кого ж вернутися, як нема до кого? Сиділи на станції та знайшли одиних знайомих та приїхали. Та приїхали страшні! Бо товарним потягом їхали. Сорок днів їхали, аж із Сибіру. Ой дитино, я собі не можу уявити, що можна передати, що можна сказати з цього життя. Або читаю газету. Це ж я виписала «Свободу» й читаю, бо ж скучно так. Почитаю газету. Почитаю, що тепер вони хочуть пустити якусь свободу, щоб щось вільніше було, щоб ніби то щось якась була - якби сказати, ну як тут - приватність. Щоб щось робити, якось там можна ресторани відкрити, можна пекарню відкрити, можна швельню відкрити. А тільки під контролею Радянського Союзу - як то кажуть держави.
Пит.: Ну як було при НЕПові так?
Від.: При НЕПові? Так як ще ж вона пустили, щоб вільно було, а як вони накладатимуть, то чоловік тільки робитиме. Тоді ж так при НЕПу було, дитинко, що в тебе пишуть -продаєш. Що тобі треба купляєш. Щоб ти тільки бачила, які там ярмарки були, які там базари були. Там не можна було просунутися. Стільки скота, стільки хліба, стільки птиці, стільки яєць, стільки масла, ну не можна було просунутися. Що тепер прийде одна машина, черга півтора тисячі стоїть за такою головкою капусти. Бачиш, як колгосп годує. Бо кажуть, як то кажуть: - Моя хата з краю -я нічого не знаю, хай думає Барбачук(?). Тепер що там робиться? З колгоспів викупили всіх людей. Старі повимирали, це ж уже більше як 60 років як колгосп. Старші повимирали, ті що землею керували. А молодь стільки кажуть: - Ото поки до війська. А як пішов в військо, вже не вертається. Уже їдуть на виробництво, шукають праці. Хоч не дорого, а все таки він хоч раз у місяць получе. І що небудь купить. А в колгоспах то не мисляво(?). Тому все посіять, посадять, а збирати, нікому. Воно вроде, кукурудза вроде, буряки вродять і помідори горстки, а вбирать нема кому. То вони що роблять, студентів -шкільників і платні ж нема за ті дні, що вони там роблять. А бери оту продукцію. Я читала в газеті: студенти нанесли картоплю в гуртожиток, де вони живуть, а картопля затухла, завонялася в гуртожитку, печуть картоплю на плитці, вона воняє, а дихати нічим, а та картопля погнила. А він так би на виробництво заробив іще якийсь карбованець, а так все пропало.
Пит.: А я маю, ще деякі питання про голод.
Від.: Прошу.
Пит.: Ви жили тоді на Донбасі, так? Під час самого голоду?
Від.: Yeah,. Так.
Пит.: Так. Після голоду чи Ви повернулися до села?
Від.: О ні! О ні! Так і залишилися. Сестра вийшла заміж і я вийшла заміж - батьки осталися. Бюрократійно то називалося балагання. Оце як я була так, приїхав Хрушов, та проїхав побіля тих балагань, а вони ж там страшні такі. А там television- ів не було в нікого. А вони так загородили полосу, щоб туди він не їхав. А він питає: - А що це таке заклали ще що там. А вони кажуть: -Та це для свиней. А він каже: - Що то таке, що television там є? А що свині дивляться в television. А люди ж там стояли й чули. І пішло по всіх балаганах тих. То ті балагани ще колись побудували, як цар висилав злочинців. Так вони там жили. А тоді ми вже приїхали раді, що хоч там десь збиреться.
Пит.: А скільки з Вашої родини померли з голоду?
Від.: З нашої родини: -3 маминих родичів семеро померло. Мого чоловіка вся родина, тільки одна дівчинка Катерина осталася -значить, шість осіб: бабуся, дядько Мусій, тітка Катерина й троє дітей і, значить, семеро осіб. І закопали в погріб. Бо не було куди хто ховати їх. Зима люта в 32-му, 33-му році. Так вони їх усіх клали в погріб. Померли, та й туди. А одна дівчинка осталася - чотири рочки. Хто її підібрав, то я не знаю. А оце чоловік, як вернулися ми з Донбасу, як уже в війну, щоб там вже голод знову був, у війну на Донбасі. То ми приїхали на село, щоб пережити. То він її знайшов, ту дівчинку. Питає: -А де ж родина? Каже: - Всі з голоду померли - оце дивися в погребі. То були його родичі. Моїх родичів померло, може яких 25 осіб померло. Дідусь помер. Тітка померла. Дядько помер. Діти повмирали. І родичів тепер, моєї мами родичі - вся родина повмирала. Я не знаю, хто там остався у живих -бо ми на Донбасі так уже остатки оце в війну, як після війни вже покінчили так брат розписався, так де двоє осталося, де один остався з родини, де троє -які повтікали то в Запоріжжя то в Кам'янське, то в Дніпропетровське - то як це сховалися працю дістали, там стали живі. А ті всі померли.
Пит.: А чи Ви голодували там на Донбасі?
Від.: Голодували, але ж хлібця трошка мали, що ми не померли. Але ж тільки що не померли. Певно, що голодували. Не було ж ні м'яса, тільки камса була, знаєш таке камса? - риба маленька така. Тоді пізніше огірків стали привозити. Тоді пізніше стали рибки привозить. Чи ти знаєш, що там карточна система була?
Пит.: Так.
Від.: Є то на карточну систему, скільки тобі рибки приналежить, скільки цукру на скільки душ. Тристо грам цукру почали давати. Але це вже пізніше. Після 35-го, після вже 34-го, 35-го років, бо війна ж почалася аж в 41-му, 42-му. То ці вже роки, уже пішло до того, що вже карточна система кінчилася, вже хліб пішов. Але вже тільки там, де робітники. Тільки там, бо то боялися, що робітники піднімуть революцію. То доставляли Донбасові, доставляли заводи, доставляли містам, а села їм не потрібні! Хай собі як хочуть. Але ж село померло; то ж хто дасть хліба? То прийшлося їм купляти знову. Не було нічого. Пізніше стало вже трошки ліпше й ліпше. Перед війною ми вже так: на карточну систему доставали риби трошка, олії трошка все на карточку. Все нумера такі вирізали. Пів літри олії на місяць. Що можна робити? Як можна прожити? Пів літра олії.
Пит.: А чим працював Ваш чоловік?
Від.: Чоловік -електрик. А я робила на лебідці. Цебто електромеханік то так називається, як в Америки тільки б електриком був. Бо він як тут робив то він welder-ом робив. А там воно разом. І welder і електрик. Бо то свій язик був. А в Америці він уже не міг електриком працювати. Бо треба було англійську мову знати. А я на лебідці робила на корінні, через мою лебідку переходила вся вантага. І ж з уклоном. Брат робив на стволі й проробив він все життя і пенсію дістав і в войну поїхав, воювати. Три рази був ранений, але остався живий. І ще вернувся і доробив 25 років. На ті самій шахті. Баба також на ті самі шахті працювала до пенсії.
Пит.: А чи багато селян приїхало на Донбас?
Від.: Багато, багато. Ті, які осталися живими -пороз'їхалися. Дитинко, я не пам'ятаю, в якому році я здумала поїхати. Дай, поїду подивлюся на своє рідне місце, що там осталося. То я боялася іти, дитино. По селі боялися іти. Бо 18 верств від Письменної, від Синельникове, від Васипьківки до нашого села. То страх божий. За буряків, майже хат не видно. Людей немає. Вікна повибивано, позатуляними тими якимися клаптями, якимись затичками. Дахи всі порозкривані на топливо й тільки дорожка до колодязя і до дверей. Людей нікого нема. Люди всі в степу. Та вже ж якраз молодьба була. Я йшла, мене жах брав, а папин брат один остався і його жінка. Аж у кінці кінців села жив. То я поки дійшла туди переживала. Вже над вечер думаю, о Боже коханий, що зробилося зі села. Садки повирубані, хати порозкривані.
Пит.: Це в якому році?
Від.: У 34-му, 35-му. Уже колгосп ішов. Уже зігнали всіх уже там, хто остався, то вже робили в колгоспі. І то колгосп це ж робота аж на горі -там де земля, зробили тільки там молотьба. А в село приходять, ранком виходять, а вечером приходять. Вони не бачили ніколи нічого. Побула я в тієї тітки, подивилася і зараз повернулася. Дядько їхав з одними за бензином для двигуна, що молотять - аж на Чапляну(?). Чапляна, Просяна там близько Донбасу. Це забрав мене, так я з ним під'їхала, там сіла на потяг, не вернулася. Приїхала як розказала своїм рідним, а мама так плакала, знаєм, як то віками прожити й там вся родина прожила, а тепер кудись їй їхати. Вона бідна на ту Донбасі - там такі загород очки маленькі, свій двір. Так вона не знала куди, де той наш двір. Поки трохи примітила. Так плакала. Я кажу: -Мамо, не треба плакати, там нема за чим. - Так страшно дивиться. Все перевернулося.
Пит.: Чи було тяжко селянам дістати працю?
Від.: Воно не так тяжко було, дитинко, але яка ж там платня, як я робила за 30 рублів на місяць, брат за 60 рублів на місяць у шахті, і то на йому вода ллється, то ж страшно. А то вся платня дуже маленька була. Найбільше доставала 60, 50, 40. Ото така праця була. Ото така зарплата. Ну а з села як прийшов, то треба підробити, треба щось здати. Чоловік не знає, як механізація. Там же механізації ніякої не було. Все ж на лопату. Та на руки, та на силу. У шахті робили тоді пізніше, вже стали врубові машини, вже вони почали купляти, давали ж у Німеччину цілими шалонами пшеницю за один трактор, або за одну машину врубову. Мій же чоловік робив на тих врубових машинах. То казав, за що ж, хіба наша країна не, має стелів?. Хіба наша країна не може придумати? А Німеччина брала чого, бо вони зроблять машину продадуть, а вагони пшениці давай.
Пит.: Чи було багато голодаючих селян там, де Ви жили на Донбасі, чи вони приїхали і не могли дістати праці?
Від.: Діставали працю, їм ті селяни, що вже кругом Донбасу, то вже всі загнаті в колгосп. Всі, це тільки хтось приїхав і то як він питає, як він молодший - як він спеціяльність якусь має - то приймали. А як такий то ти сиди в колгоспі та роби та й все. То все. А кругом Донбасу, то це ж там шахти, більше нічого не було. Правда, коксо-хеміческі заводи були. Але там бідні дівчата працювали. Але то є каторга! Дитино, щоб ти знала, де вони працювали наші діти. А ті дівчата й в шахті ж працювали. Ой, ми поступали в шахту. Працювали дівчата в шахті на Відкладці на горі, на Марщиці, Лаповщиці. На вибарки - те ж все дівчата робили. А вибарка це так - всиплять з вагона з гори прямо в вагон, або на пульман -вугілля, а від вугілля порода кусочки. То вони стоять такими граблями вигрибають ту породу і вибирають. А воно ж як всипне в вагон - то порохи! Сажа на тебе! А як прийде зима, який холод. А які морози. Знаєш, на естакаді(?) там качають вагони наші дівчата, не забуриться, бо сніг замітав. А в вагоні 60 пудів. І дві дівчини мусять піднімати. Ставлять його на рейки. Яка то кадра! Яка то кадра! Тепер відмінили, бо вони, як після війни критикували нашу страну кругом, що на жінки, і вагітні ж робили -до сроку. Поступив, вона вже вагітна, а тоді вже й не кидає поки вже її дев'ять місяців підходе. За місяць давали вже відпочинок їй. А все рівно не кидали працю. Вагітні робили. Що ж то є? А тепер вже відмінили. Жінки, тільки, які доробили до пенсії, ті були ще після війни, а пізніше, зараз немає жінок, тільки чоловіки. Молоді хлопці, мужчини робочі. Я оце була, так питала брата, кажу: - Як же тепер? Каже: -Ну, тепер жінок нема вже. Побудували велику фабрику, там у місті Ханженкові, там 400 жінок, 400 веретенів прядуть на матерію. То вже добре, що вони додумалися зробити. Бо жінкам нема ніякої праці. Нічого робити, тільки шахта, або завод коксо-хемічний.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей там?
Від.: Було, було, дитинко, багато. У голод було, Боже. Рідний дядько папин, рідний брат, у них було четверо дітей. Розкуркулили, все забрали. Так було двоє діток, оставили на станції, посадили хлопчика й дівчинку -а двох більших тих забрали. Сіли на потяг і поїхали. Щоб їх забрали в приют. Бо вони не могли їх задержати. А самі повтікали в Кам'янське. У Кам'янське втікли, та там поступить на працю. То тітка дістала heart attack -на серце, знаєш. А пізніше їх знайшли, тих дітей вже через 10 років. Поїхали туди, почали шукати. То їх уже не могли взнати. Осталися в живих. То дівчинка померла, а хлопчик остався. Як там їх тисячі було, та в Павлограді, папиного брата рідного жінка там працювала в тім приюті. То каже: -Привезуть, пухлих дітей. Вони поживуть неділю, дві -вмирають.
Пит.: Чи Ви знаєте скільки людей з Вашого села померли з голоду?
Від.: Ой, я не можу дитино сказати.
Пит.: Половина, більше половини?
Від.: Більша половини. Більше половини -ввіряю, що більше половини. Дуже мало зосталося. Всі повмирали. Бо в кожній родини, як не троє, п'ятеро. Як не троє - четверо. А одне або двоє осталося. То що то є? То певно що так. З чого є зібралося, дитинко, сім мільйонів. І це є тільки Україна. Ніхто з росіян не вмер? Наші люди деякі їздили в Курське, в Тульське, аж туди пробиралися. То по 800 рублів платили за пуд муки в росіян. У них нічого не було голода.
Пит.: Що, що люди говорили про владу тоді?
Від.: Боже, що можна сказати? Хто полюбив ту владу? Хто полюбив, що такий жах прийшов? Перше казали, це ж Сталін. А пізніше це вже вхватилися і других, біля Сталіна й це все знищили й то Бог його знає. Хто ж винуватий? Певно, що перший був Сталін. А ось подивіться. Ту же ж це Світлана. Ти знаєш, що тут вже Світлана та, Сталіна донька? Вона ж писала в книжці: - Мій батько й не знав що в країні робилося. Нащо ти президент був? Чого Рейган болів за всіх? Бо він знав, що це мої люди. А чого ти не знав? Значить, тобі не потрібно було. Бо якби, дитинко, це не зробили - ніколи б не було колективізації. Це зломили людей для того ж, щоб поборить і голодом видушити, а тоді вже остатками - там в що останеться тоді вже теж, що хочем те з ними робити. Так є!
Пит.: А що люди думали про українських комуністів, наприклад Скрипника?
Від.: Яке?
Пит.: Скрипник?
Від.: Скрипник? А хто це був?
Пит.: Він був головою української комуністичної партії.
Від.: Ой, дитинко, я тоді не читала ні газети нічого, хіба мені доходило до того всього? Але певно. Нікому не подобалося, але хто міг щось сказати? Тільки що сказав -біда! Зараз забрали й нема. Повір, я ще мала може 10 років, ще ми були в своїй хаті. Приїхав з Москви один партнер. Розклав свої шпарґали, а виконавець на лошатці їзде під кожне вікно й кричить: - Всіх на збори! Бо як не прийдете, будете відповідати. Бачиш, яка була система. Бо й пішов батько. Пішов батько з сусідами, з обома Петровичами. Вийшов також. Пішли. Приходять туди, він розклав спарґали свої й каже: -Слухайте! Ви хлібороби не правильно сієте хліб. А батько знає, що це тут уже пастка. Це вже тут хтось попаде на це. А Кузьма Петрович каже: -А чому так? - Як же ж так? Ви ж хлібороби. Мабуть не правильно. Ви мусите сіяти так. П'ять пудів пшениці на десятину, а три пуди проса. А треба на десятину пшениці сім пудів і пів. А, на десятину проса, що було пшона -каша, тільки пів пуда. Кузьма Петрович встає: -Та слухай, представник, ви господар, але ви не знаєте землі, не знаєте як сіяти. Якщо ми так посіємо, то не буде ні хліба ні каші. І на ранок Кузьми Петровича нема. І по сьогоднішний день нема. Я їздила на Донбас і питала в папи. Кажу. - Чи вернувся Кузьма Петрович? - Та де! На ранок уже не було. І ніхто нікому немає права і сказати нічого. Тільки шу-шу-шу перешукалися люди: -Кузьми Петровича нема. Його забрали. Отак вибирали. Як прийшла, дитино, Єжовщина, то в кальсонах забрали. Люди боялися спати. Кожний чекав - ага сьогодні мене заберуть. Завтра того вже забрали, того вже забрали, того забрали, того вже нема, того нема. Бо тільки сказав: - Ага, то твої приятелі, то ти за нього оставеш - то яке ти маєш право говорити? Отак побудували той соціалізм. На людських сльозах і на людських кістках. Куди ж вислали. Це ж сам писав - ти не читала книжку "Архіпелаг ґулаґ"? Я читала одну частину чи дві, третю не дочитала. Що він описував? Що стільки на Сибірі. То ж побудоване. Мої є приятелі, які вони тутечка також втекли. То їхній батько на 10 років засуджений був. Проти влади пішов ції за це що сказав: - Що як же можна? Я прийшов з армії і я заступник вітчизни, я ж брав рушницю. Тепер приходять і забирають у мене. І його, як відправили, та засудили на 10 років. А других, ті що ще дужче заплатили - на розстріл. То йому на 10 років дали. Що Біломорські канали побудувалися на людських кістках. Там вже потяг тепер провели. А то ж був канал. Там же ніколи людської ноги не було. Ото, каже, так, приїдуть бурки, залопочуть у каміння і зірвуть бурки, а тоді люди мусять той камінь брати й в вагони. І перевертають, висипають у канал, висипають у канал. А воно як обвалиться, і люди туди. І пішло, в канап. І кожну ніч люди вмирали з голоду. Давали 800 грам хліба, більше нічого. І от так життя ж. А морози! А в чому люди вдіті. То вони такі раді, як хто помер ще, пайка ж хліба осталася. А того чоловіка, при ньому ж кидають туди! І туди, в яму, до каміння. І ото кидали. Ніхто не хоронив, а туди кидали й прикидали камінням. Присипали.
Пит.: Так. Чи Вам відомо випадки людоїдства?
Від.: Як я вже другий раз з Донбасу приїхала подивитися, то мені розказували, та кажуть: - О там, о тово парки, а та й та жінка свою дитину й з'їла. Було. У кожному селі було. Скрізь було, дитинко. Люди робили божевільне від голоду. Не знали, що робити, вони вже не мали серця людського. Бо коли людина вмирає вже, то їй вже все рівно. Усе в неї вмирає, і організм і енергія і любов і родина й все.
Пит.: А, чому був голод на Україні, як Ви думаєте? Що вони хотіли?
Від.: О тому, щоб побудувати соціалізм. То одна єдина причина. Більше нічого. Зморити людей, забрати все, тоді що хочеш, як людина все ж обездолена то вже нічого нема, та й вже куди хочеш повернеш. А коли б вони не забрали, вони б не повернули. Бо люди страшно були проти цього соціалізму. Зробили революції. Вони зігнали, як вони кажуть, буржуїв. Заставили, вигнали. Вже дали свободу і землю, і все то люди дуже були раді при НЕПу. Уже й коні племінні, корови племінні. Скотини стільки жило, вже люди ліпше не можуть бути. Вони побачили де той взявся Сталін, де той Ленін, де той Маркс узявся. Це ж по марксизму все пішло. І спати в тому помешкання, підуть під одіялом. Там все .було написане. То все зробилося через те, щоб зробити соціалізм. То все. Коли б не було цього, після цього, що це принеслося на рідну землю, то я не знаю, яка б та наша країна багата була оце тепер. Багатша всіх країн. Я знаю, що тоді вона кормила всю Європу й скрізь, де тільки треба було, бо ніде більше не було хліба пшениці й всього, як на нашій землі. Коли думали вже, як то каже війну ж, бо Молотов як поїхав підписувати з Рибентропом, знаєш те договір, то до того йшла туди пшениця. Ішла мука, ішло сало, кури, яйця, олія, що найцінніше - всі продукти йшли до Німеччини й Німеччина пакувала. Коли ми були в Німеччині, кінчилася війна, та вони з підвалів, з під гір - такі були бази - й звідтіля ті продукти. І то продукти наші ще були, з нашої землі - бо вони готовилися до війни. І вони відтіль вичерпували. Бо в Німеччині не було багато запасу. А звідтіля вибрали. А тоді виступили війною. А ці колгоспи побудували - люди всі незадоволені були. Тому подивися стільки виїхало. Втікали в чому стояли. Аби вже ну куди-небудь -а що це за життя? І так, при Сталіну тікали, щоб не померти з голоду, бо все рівно ж постріляють. А до Гітлера прийшли тут голодом. Бо їм люди не потрібні, їм треба тільки територія. А якби вони завоювали, вони як пройшли вже і аж до Ростова так, вони як подивилися, яка в нас територія, яка в нас рівнина, яка краса, яка земля - хоч вони по історії знали - вони знали, що то найліпше місто. В Росії там було - це Курське, Тульске, Тамбовське та самий ліс та болота. А Україна це є молоко, мед, сало - все тут. І вовна тут, і нафта тут, і вугілля тут і ну все на світі на Україні. А там тільки ліс був. То все й болота. І то одна кобилиця та коровиця, більше там нічого не було. Та жили люди бідно в Росії - бо вони приходили в найми чи де на Україну й розказували як вони живуть. Кажуть: -"У нас никогда белога хлеба нету, шануй(?) хлебушку, балабушки печут, а на Украине такие паляници." Вони їдять і дивляться, як же це так, що вас так. Але наші люди багато сильніше робили, як вони. У них не багато було роботи. І вони були здорові люди й там тільки ж три місяці літа є. Вони здорові люди бо їдять - там у них великі ліси. Це ж пізніше така була пісня "Україна хліборобна, німцу хліба дала, а сама голодна." То така була пісня, написана якраз перед війною. Бо віддали туди, а сама осталася без нічого.
Пит.: А чи Вам відомі якісь приказки чи прислів'я під час голоду з чого люди говорили між собою?
Від.: О, так, певно що говорили. Що віддай все ж країні, а собі немає нічого. Так воно є. Каже наклали податок - дай корову, а собі нема. Щоб заплатити, дай свиню, а собі нема нічого. Бо ж вони накладали й накладали поки нічого не остається. Але ми приїхали в Бельгію, дитинко, бо після війни, мій чоловік завербувався в Белгію в шахту. Бо зразу нікуди не брали, а в нас родина, діти ж троє ж дітей. Ну в щось треба вдівати. Як і я в шахті робила й мій чоловік. Він каже: - Та я не боюся шахти. Поїдемо. І завербувався в шахту, в Бельгії. Це ми були в Лєжі, в місті. І ми як приїхали туди, давай розказувати бельгійцям, що який голод був на нашій країні, при Сталіну. А вони кажуть: - Який голод? Коли привезли до нас, пароход у Бельгію, пшениці -два парохода привезли, й щоб ми купили. А нам не потрібно. І ми сказали, що ми не будемо вивантажувати, нам не потрібно -везіть. То вони сказали, як нам везти назад і вивантажувати, то ми відкриєм люка висипем в море. І висипали. Це є дійсно - казав такий чоловік шеф шахти, який мав свою шахту, який знав усе! Казав моєму, як же це так, голод у вас? А вони не везли назад - бо кому? Знову треба роздати? То б тоді не побудували соціялізму. А треба так, щоб його ж побудували. Треба заморити половину - навіть більше людей. А тоді з останніми, то тоді вже боротимутися.
Пит.: Ну, чи Ви маєте щось додати? Я не маю більше питань.
Від.: Я не знаю, що вам додати йще. Як то кажи, що ми щасливі, що ми тут. Щасливі з своєю родиною, але поки перебралися, то доля смерть наша була. Щасливі, що ми прийшли, що діти мої тутечка в Америці, що вони кожний собі працює і заробляє і все має. Ми щасливі, що ми тут. Мій чоловік казав, ліпше в чужій країні вмерти спокійно чим у своїй під жахом. Бо він чекав кожний день на праці, що не сьогодня, завтра він піде вже в Сибір. Бо, ми були всі на замітки ці, що багаті. Що повтікали, покинули цей колгосп, вони всі ж були на замітки. Всі вони були записані. І всі вони знали що, хто це є. І тільки чуть, де що як - ти ж не маєш права, ані обізватися, ані сказати, що ти не так мов робиш. Бо тільки, що сказав і на Сибір. Тому він сказав: -Я радий, що я вирвався, я в Америці спокійно помру. І так помер тут на ліжку, спокійно. Казав: -Я щасливий. Хай мої діти живуть в Америці.

Зміст другого тому

web hosting counter

Hosted by uCoz