Case History CA01

Anonymous female narrator ,who lived in Kharkiv and whose late husband was denied work and a ration card. Narrator was able as a graduate student in the Academy of Science to get ration of 400g bread and Ѕ liter of soup daily. Narrator saw many starving peasants in the city. Narrator says that she and others who had food felt terribly guilty because others did not, and her mother gave her own meager portion of food to the starving. Narrator also discusses repression of Ukrainian cultural figures.

Анонімний спогад промовлений в Каліфорнії.

Всечесні отці й шановна громадо!

Ви вислухали перед тим вичерпуючу доповідь, в якій використано надзвичайно багато цінних матеріалів про голод 32-го й 33-го років, так і про голод 21-то року. Мене попросили сказати кілька слів у зв'язку з тим, що я переживала під час цього голоду. Я не тільки його бачила, але я була, якби можна сказати, активним учасником того голоду, тому, що я страшенно сама голодувала в той час. Я жила в великому місті, столиці України, в Харкові. Чоловіка мого покійного позбавили права праці, а тому він не мав хлібної книжки, яка тоді була пашпортом у життя. Отже , маленьке немовля і моя мама, яку мені пощастило спровадити до себе, всі жили на 400 грам хліба. Від тієї частки 400 грам, я ще відрізувала маленький шматочок, сушила його й посипала в родину мого покійного чоловіка. Що робилося тоді це страшно розповісти. Ви вислухали, скільки мільйонів людей вмерло, але я, на підставі того, що я бачила, я певна, що померло значно більше ніж 7.000.000- ів. Звідки ця цифра взята, я не знаю, але я багато сіл знаю, де стояли чорні прапори на знак того, що там немає жодної живої істоти. Повинна сказати, що коли мені треба було йти на працю щодня, то як йшла, вся дорога була застелена трупами мертвих людей, їх міліція прибирала, а коли пізніше я йшла з праці, я знову бачила, що нові трупи лежать. Кажуть, що коли йдеться мова про загибель мільйонів, то це статистика, а коли трапляється нещастя в одній родині, то це сприймається як нещастя. Я хочу спинитися на тих малесеньких епізодах, які входять у цю статистику, на тих епізодах, з яких складається та статистика. Ідете ви на базар. На містку, на початку вулиці стоїть скелет, вдягнений в рясу з хрестом, руки спущені й спущені очі додолу. Людина не може бачити того, що навколо неї робиться й не може простягнути руки, щоб у ту руку хтось щось поклав. Часом ви бачите, що якась жінка поклала цибулинку, ішла друга, поклала маленьку картоплинку. Це як дуже велика пожертва: людина відбирає частину свого життя, щоб покласти його в кишеню більшого страждующого, тому, що знає, що нагінки найбільші - на духовенство. Ви приходите на базар. Ви бачите: сидить жінка з немовлям на руках, очі в неї нічого не бачугь, вона десь дивиться невідомо куди. Дитина кричить голодна й з тих материних грудей нічого не може дістати, бо сидить мати голодна. Далі ви бачите другу матір. Вона стоїть з маленькою дитиною, також скелетиком дитиною, і вона стоїть гойдається і не відомо, чи хто покладе їй ще-небудь у руку, чи ніхто нічого не покладе. Приходите ви на працю. Всі люди йшли цією дорогою, всі бачили те, що навколо робиться, але в інституті ніхто ні пари з уст про те, що він бачив. Ви приходите й немає професури, ви не маєте права спитати, де ті люди, бо ви вже знаєте, що їх заарештовано й або вислано, або розстріляно. Отже всі німі й бачать, що навколо робиться, але ніхто, як кажуть, ні пари з уст. Ви приходите додому, заходите проти ваших вікон, такий пагорб невеликий, і там лежить надзвичайно багато голодних, умираючих з голоду, і кожний тримає бляшаночку, консервну банку і час від часу приходять і просять: - Дайте водички. їжі, хліба ніхто не просить, бо знають, що нема в кого просити, бо люди самі голодні сидять. Я, як упривілейована особа на той час, бо я науковець, мала такі харчі: мені давали пів літра супу на день. З чого складався той суп? Це так, як узяти ті півлітра, то в них буде один капустини листок, а решта води без нічого, а все ж таки там є капустини листок. І от моя мама, яка була вже на той час під 70-ку, вона ходила брати той суп на всю родину на нас. І приносить таку величезну каструлю тієї води, і я їй якось кажу. - Мамо, ну для чого нести цю воду, як мама ледве, ледве ходить? А вона мені сказала ті слова, які я ніколи не забуду. Каже: - Я ніколи не думала, що ти така жорстока. Бачиш отих, що лежать, вони приходять по водичку, а я їм наллю цієї водички, на якій хоч кілька листків було зварено цієї капусти, й все ж таки вони щось, якесь харчування матимуть з того.
І вона приносила ту водичку для того, щоб її роздати, а пізніше вона мені каже: - Я тебе попрошу, доню, ти мені мою пайку хліба, відрізуй, щоб я її окремо мала. - А для чого та окрема пайка? Ми всі однаково спимо, їмо. - Ні, ти мені її відріж. А потім я бачу, що з того часу, як я відрізала ту пайку, вона ще більше падає на силах і випадково мені прийшлося дослідити, як вона ту скибку хліба варить і тим наваром напуває всіх тих, хто до неї приходить, там уже, що буде з того кусочка хліба, який навар, але вона все одно обділяла тих, хто підходить під двері. Розказати весь той жах, то немає мови, але я попередньому ДОБОВІ дачеві дуже вдячна за те, що він поєднав оцей голод із ліквідацією українців, як нації, з ліквідацією нашої інтелігенції. Тому, що я була й свідком цього СВУ, я тоді працювала як аспірант при Академії Наук, я була тоді, як було заарештовано професора Єфремова, як було пізніше трошки заарештовано Миколу Зерова, потім Филиповича і багато, багато нашої професури. Це все йшло дійсно рука об руку, як кажуть. Це дуже велика, цінна риса попередньої доповіді, що цей голод було поєднано з знищенням всієї нашої нації. Скажу вам, що на той час харчування наше складалося з отого славнозвісного зупу, малесенької скибочки хліба й тертих лушпайок сухих з картоплі, яку були смаку полину. І скажу вам ще так, що ми всі, хто ще якось ходив, відчували великий сором від усіх, що ми ще ходимо тоді, як люди лежать без кінця й без краю мертві. Такі ще випадки: ви йдете й бачите на стіні плакат. На тому плакаті намальований надзвичайно опасистий такий сидить чоловік, коло нього на столі всього наставлено й написано: - ,Когда я емь, я глух і нем." Далі бачите такий плакат, він надзвичайно високо прибитий, десь коло дров'яного складу, й там плакат: - "Жить стало лучше, жить стало весе лей." А хтось, хто на таку височінь міг полізти - я не знаю, дописано рукою вуглем: - Сталіну. Значить, виходить, що "жить стало лучше, жить стало веселей" Сталіну. Ви можете бачити ще й таку річ: ідете - були так звані торгсини. Це були магазини, в яких можна було купити на золото, або на срібло якісь харчові продукти, або на ті бони, які присилалися родичам з Америки. Ви знаєте, що наших людей в Америці не було стільки, щоб вони комусь прислали бони. І коли ви проходите мимо того торгсина, ви бачите за вікном: лежать купи білого печеного хіба, лежать стоси сала, висять копчені гуси, а міліція стоїть і всіх відганяє: - "Сюда нельзя, сюда нельзя, сюда не приходите!» Тому, що цей, такий страшний контраст голоду й цього магазину, він викликав щось неймовірне в людей. Оце я вам даю тільки малесенькі ті крупиночки, з яких складається ота страшна статистика загибелі мільйонів наших людей.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz