Nadiia Volodymyrivna X. Of Mar'ianivka khutir, Volodars'k-Volyns'kyi
district, Zhytomyr region, born ca. 1927, one of 5 children of a village
blacksmith who also worked 5ha of land. Narrator's maternal grandfather Antin
lived in the nearby colony of Fasova. The latter was dekulakized in 1929.
Narrator's father's smithy and land were confiscated later. Narrator's family
starved because of grain seizures in 1933, subsisted on poppy seed cakes and an
occasional potato. The father died in late March, leaving the wife and children
with practically nothing. Many children, including narrator, begged for food,
eating rotten potatoes. In late April, all remaining food was seized for the
kolhosp. The children hunted for acorns in the woods. They were all “as thin as
skeletons”, but, thanks to their having a cow which produced milk, they did not
become swollen. They also gleaned, despite law of August 7, 1932. the family
survived and finally joined the collective farm in 1935. Narrator states that it
was easier to survive in an isolated khutir than in a village because of less
government control.
Питання: Інтерв'ю з Надією Володимирівною з
хутора Мар'янівки, Володарське-Волинського району, Житомирської області. Вона
мала шість-сім років під час голоду. Дід Антін, батько матері, жив в колонії
Фасова, району Горошок, Житомирської області. Розкуркулили восени 1929 р.
Запечатали всі шафи і скрині. Родину тримали в якійсь хатині, що в ній дах тік.
Везли на Сибір три тижні в замкнутих товарових вагонах. (Чотирьох старших синів
забрали наперед до Іркутська.) Трьох-річний синок помер у вагоні. Вагони
відчиняли раз на тиждень. Везли тиждень мертву дитину. В Іркутську працювали в
лісі. Донька Юлія вийшла заміж за вартового. За три місяці померла. Дід утік зі
жінкою і трьома дітьми. Вернувся на Україну. В Свердловському зловили, тримали в
в'язниці й так побили, що він діставшися якось до доньки, помер. Переживав, бо
думав, що донька Юлія вийшла заміж за вартового, щоби дати батькові змогу
втекти. Синів покарали за втечу батька. Вислали далі на північ. Взяли на війну
проти японців як робітників. По війні дозволили вільно жити, але на Сибірі. Мама
була вже замужем, то не вивезли.Батько, Володимир, коваль-купець. Належав до
середняків. Мав свою кузню і п'ять гектарів поля. В нього працювали двоє-троє
робітників. В роках 1929-ий-30-ий вимагалося від нього вступити в колгосп. Так
як він відмовився, наложили податок. Коли не заплатив грішми, забрали ремесло й
інше майно. Сестру батька, Марію, з чоловіком і сином вивезли за Урал. За ними
пропав слід.
Відповідь: В 30-их роках мені було шість років. Я
пам'ятаю, як забирали власність мого тата. Мій тато був ковалем. Мав кузню, двох
робітників і учня. Землі не мали багато, було п'ять гектарів. Переважно тато мав
дохід з кузні. В 30-их роках, коли починалися колгоспи, почали силувати тата
віддати своє ремесло до колгоспу. Тато не дуже хотів, бо хотів працювати сам на
себе. За те, що він не віддавав, накладали великі податки. Треба було
оплачувати. Коли не оплатив, то забирали ремесло, забирали маєток, заборонили,
щоби працювали в нього робітники. Приходи лось все тяжче й тяжче, тому, що не
було за що вже жити. З поля тато не дуже хотів жити, але в 1931-му році почали
більше обробляти поле. У нашій родині було п'ятеро дітей. Тато захворів на
виразку шлунка і все було тяжче з лікуванням тому, що не було в місцевості
лікарні. Треба було їхати до Житомира 90 кілометрів. В лікарні пролежав декілька
місяців, а тоді вертався назад. У міжчасі, його приятелі, лікарі, порадили
зробити йому операцію. Коли перейшов операцію, ніколи потім не був більше такий
здоровий. Це був 1932-ий рік. При кінці 1932-го року, ще побував трохи в лікарні
і коли вернувся назад, вже більше не міг нічого робити. Приходили до нас все ще
забирати податок. Я пригадую, як прийшли до нас забирати, був НКВДист з района з
місцевості нашої, недалекого села, і так само ще були другі, але їх прізвища я
не пам'ятаю і забирали з хати все, що було в хаті, навіть і тата хворого знесли
на підлогу, й забрали постіль, на якій він лежав. Це дуже відбивалося на нас,
дітях, бо ми плакали, тому, що забирали все, шо ми мали й ми знали, що ми не
маємо що їсти. А це було на початку 1933-го року, їсти майже нічого не було. Ми
все їли те, що мали, колись тримали для худоби, для корови, ми починали самі
їсти. Макуху - з макухи варили такі пляцки, або варили з макухи, або як мали
одну картоплину, то її терли і зробили таку зулу, що то не було, щоб картопля,
але щоб поділити всіх однаково, то мама то робила, бо як наклала зупи в одну
тарілку, то вона наложила всім однаково, а то діти сварилися: - Ти дістав
більше, а я менше. - І так було: що дістали на тарілку, то з'їли й мали мовчати
й іти спати. І коли ми не хотіли йти спати, то все нас мама сварила, щоби ми
йшли спати. Ми не знали чому треба йти спати, але мама знала: бо ми як бігали,
то ми ще більше були б голодні, ще більше просили б їсти. При кінці березня
1933-го року тато помирає. Коли тато помер, то ми зовсім зосталися майже без
нічого. І то мама міняла останнє, що вона мала: золото чи машини, які мала позі
етап і, що не позабирали, міняли за хліб, міняли за пшоно, як могли дістати, і
за макуху, якщо дістали десь, хоч деякі люди їздили в другі місця, де могли
дістати. Були такі відважні жінки, що їздили на Московщину, але якщо не мали
паспорта, то їх з вагону висаджували якраз як під'їжджали до російського
кордону. Тоді відбирали те, що вони везли міняти, забирали їм і вони верталися
без нічого: потратили те, що мали і нічого не дістали, а вдома хтось чекав, діти
переважно, на щось що могли дати їм кусок хліба. Пригадую, як ходили діти по
селах, по хуторах, просили їсти що-небудь, щоб їм дати, бодай кусочок якогось
хліба або картоплину. Пізніше так було, що вже майже нічого не було давати і ще
таке пригадую, що діти були в такім віці, вісім, дев'ять, десять років,
приносили якусь дрібничку і_просили дати за те картоплю абощо. Мама заборонила
взагалі, щоб ми щось давали як її в хаті не було, тільки казала, що як хтось
прийде просити їсти, а ми будемо їсти обід, то так само давала миску того, що ми
їли і тім, що приходили просити. А ми, діти, ходили перекопувати в полі, де ще
було, картопля з минулого року з надією, що може знайдемо яку гнилу картоплю,
або ще й хробашню, що ми дуже не хотіли її брати, але мама казала принести до
хати й щоб ми то їли. Ми не хотіли того їсти, але мама казала: - То не є
хробаки, що ви їсте їх, а то хробаки, що їдять вас. При кінці квітня, або на
початку, не пригадую, бо то було на весні, забрали все встаткування з кузні,
поле відібрали для колгоспу від нас. Осталася лише хата, хлів; машинерію
позабирали, яка була в стодолі, така як січкарня, манежня, чи молотілка, то все
позабирали і вже не вернули. Бо те, що забрали як мій тато був хворий і вони
позабирали з хати такі речі як килими, подушки, килими, то до сільради забрали,
але за якийсь час, не знаю за скільки днів, кой тато мав якогось знайомого ще
тоді в районі, то він якимсь способом звернув на ті речі. Я навіть не пригадую,
як то могло бути. Хоч у нас ще була і корова, яку ми дуже берегли, тому, що то
була єдина надія, що ми можемо мати з неї ще поживу. Багато ходило по селах, чи
навіть по хуторах і викрадали і навіть люди викрадали і різали. І я пригадую
тоді мама з хліва перевела корову до хати, до сіней, такі сіни в нас були щоб
корову тримати, чути, щоби хтось нам корови не вкрав. Ми корову майже стерегли.
І одного разу як приходили з лісу, бо ми жили на хуторі, в лісі, хотіли нам
корову вкрасти і мама наробила шуму, що ніби є хтось ще в хаті й злодії відійшли
і наша корова нам зісталася. Але корова в той час ще не була дійна, і ми дуже
чекали. Вона отелилася десь в травні, напевно, мала дуже багато молока, тоді ми
вже мали що їсти, але до того часу, то ми або картоплю гнилу, або навіть
жолуддя, що в лісі, ми ходили шукали й їли, і корінчики, що трава випускала десь
в лісі, такі як дика морква, дикий буряк, то ми то виривали і приносили до хати
і мама щось варила з того. Але жолуддя, казали, що не добре їсти тому, що деякі
люди, які їли більше жолуддя, їм кишки роз'їдало. Казали, що жолуддя роз'їдало
кишки в людей. Мама ще тримала кусочок хліба для молодшої сестрички, тому, що їй
тоді було тільки три роки в той час. Ми не могли розуміти чому мама давала
кавалочок хліба все для сестри, а нам не давала. Ми лише мали ту юшку, або щось
таке, що було інше. Ми тоді дуже обурювалися, а мама казала: ви мали добрий час
коли мали стільки років як вона, а вона ж не має й їй потрібно чогось, щоби вона
жила. Ми були всі такі худі як скелети. Я себе не пам'ятаю, але пригадую маму,
такі ноги і руки були такі, що самі кістки. Ще не були пухлі. Уже б довго може
не протягнулось якби корова не отелилася і не було молока, то напевно були б вже
попухлі і не могли б вижити.
Пит.: І Вам вдалося цю корову затримати?
Від.: Так, нам вдалося цю корову затримати з тим, що ми жили на
хуторі. Ще раз зазначую, що на хуторі було легше прожити як в селі. Зі села я
так багато не знаю, хоч знаю, що там розкуркулили були двоє великих таких
заможних родин і пригадую як одна з таких заможних родин, що їх розкуркулили,
молодих забрали, а стару жінку оставили, то їхня мама була, бабу зіставили і
вона не мала нічого їсти і приходила до нас просити! Розкажу приклад, як дитина
боронить харчі: в нас, на Україні варять переважно рано і закладають у піч, щоб
то стояло гаряче. Мама пішла на двір, на город, а ми були, не знаю де, але
молодша сестра (померла в 1937-му році) тоді мала п'ять років і як та баба
прийшла, хотіла їсти, впхалася до печі, щоби дістати, що там було, а сестра
тягнула її за ноги і кричала. Коли мама прийшла до хати подивитися, що діється,
то баба була майже до половини в печі, а сестра ще далі тримала її за ноги. Хоч,
все позабирали від нас, таки ще зоставили хату й хлів і присадибу. Не знаю
скільки вони призначали, пів гектара чи скільки, але в нас ще був свій город.
Поле обробляв колгосп. Тоді, ще пригадую, в 34-му році або 33-му році, як жито
поспіло, то ми ходили колоски витинати й то їли. В 1934-му році, ми й інші, що
ще не належали до колгоспу, ходили під село по колоски. Там говорили, що як кого
зловили, то дітей били або батьків забирали за то. Тоді ми більше не ходили там
збирати колосків. Мені здається, що мама вписалася до колгоспу на початку
1935-го року. До того часу ми жили з того, що було заховане. Ми міняли за харч.
Були також люди, що сплачували нам колишні довги затягнені з
татом.