Anastasia Shevchenko, b. ca.1924 in a village of 14,000 inhabitants in
Kharkiv region, remembers coming home from school, her mother crying, and
everything being taken from the farm. The next day, they took everything except
for a little grain hidden behind the stove. The family had no cow, so there was
no milk for the children. Her father pleaded with the dekulakizer, a close
personal friend: “Fedia, leave a little something for the children”. “No”, he
said, “I take everything from the kulak so he will have nothing to eat”. Than
Daddy said to him : “And you have children, but I have no children? I also have
children who want to eat”. So the father found work in the city, and the torgsin
the mother sold a small cross at the torgsin in Kharkiv. Narrator states that
650 families were dekulakized in the initial wave of dekulakization, then the
number reached 1,650. Collectivization and dekulakization were led by outsiders,
but local inhabitants took part. These local collaborations “also went hungry,
only less that others”. Most villagers, however, were against collectivization.
Narrator estimates that out of 14,000 inhabitants, nearly 3,000 died in her
village. The harvest of 1932 was about 40% below that typical before
collectivization. “Many” people fled the village. Narrator's grandmother died in
the famine. The village school remained open, but the children of those who lost
their parents were taken to orphanages.
Питання: Це свідчення
перевела Любомира Мичковська, членка 33-го відділу Союз Українок Америки в
Клівеланді, дня 22-го листопада 1982 р. з панею Анастазіею Шевченко, свідком
штучного голоду на Україні в роках 1932-33.
Питання: Пані Анастазію,
прошу сказати, що Ви пам'ятаєте про той страшний час на Україні.
Відповідь: Була я дев'ятирічною дівчинкою коли я прийшла зі школи й
застала дуже багато людей на подвір'ї, а мама дуже плаче. Почали все вивозити в
нас із двору. Все позабирали й мама сказала, що в нас уже немає корови, не будем
мати ми, діти, молока. Ми ще були дуже малі й не могли того зрозуміти. На другий
день прийшли й все позабирали з хати. Мама, щоби врятувати нас, дітей, лишила
трошки збіжжя в лежанці копо печі й накрила полотном. З'являються якісь люди в
хаті. Тато приходить якраз із потяга, з міста. Дивиться, татів близький
приятель, що помагав агітаторам в своїх людей забирати рештку збіжжя. Тато його
просить: - “Федю, запиши хоч трошки дітям”. - Ні, каже, позабираю все від
куркулів, щоби нічого не мали їсти. - Тато до нього каже: - Та ж у тебе діти, а
в мене не діти? Та й в мене діти, також хочуть їсти”. Але ніхто не послухав нас.
Забрали все. І прийшов такий час: тато йде до праці, а ми на горище. Шукаємо
десь квасольку, щоби якусь зупу зварити. Пішла я з братами, (я мала дев'ять
років, один братчик сім, а один п'ять) раптом, і ліземо ми по драбині. І щоби
дістати трошки тієї квасолі перше, то ми в полові вишукували, то нераз знайшли
горнятко, потім вже гав, а потім до того прийшло, що не було вже нічого.
Приходимо в хату, голодні, плачемо, їсти немає що. Муки були дивитися на маму
найгірше. Мама мала маленьку дитину, грудьми годувала. І молилися, бідні, до
Матінки Божої: - Забери мене, Боже, і ту дитину, щоби не мучилась така голодна.
Ще перед тим, як у нас забирали все, мама занесла до своєї сестри пару хусток,
пару вишитих сорочок, і потім, люди везли десь далеко до Грузії й міняли за
кусник хліба, за якесь зерно, за картоплю, то тато привозив трошки картоплі. Як
мама лежала хвора, вони мене просять: - Тато, понеси, продай та купи мамі трошки
хліба і сметани, бо мама така слабенька. І я взяла ту картоплю, пішла, продала,
купила того хліба, взяла шклянку з дому, купила тої сметани, а їсти хочу! Як той
хліб виглядав смачно! Я думаю, спробую трошки того хліба, пахне - спробувала
трошки. Боже! Який добрий! Думаю: - Та ще трошки, і вже кусник один пішов. І що
дитині голодній прийде до розуму: думаю з'їм і другий хліб, з'їм і сметану і
скажу, що картоплю продала, гроші загубила. Так і зробила. Сіла собі під
кущиком, хліб з'їла, сметану з'їла і тоді йду додому й плачу. Мала і боюся йти й
думаю: - Боже, та ж мама така голодна слабенька лежить, а я з'їла. І думаю,
прийду додому, тато буде бити. Якраз тато вертається з міста, питав мене: -
Продала картоплю? - Продала. - Купила мамі хліба?А я мовчу. Тато взяв, як то
батько, пригорнув до себе, і каже: - Бідна дитина, я знаю, продала, та й з'їла,
бо голодна. Якби не була голодна, то б того не зробила. Хоч я була ще досить
малою, але я пам'ятаю як мама зняла свій хрестик зі шиї і каже до батька: -
Прошу, завези в Харків, може я дитину врятую. В Харкові мали такі магазини,
називали “торгсини," що міняли. Мали там муку, мали там все: різне збіжжя, але
все треба було за золото. Бідні люди, селяни, стояли. Одна мала останню обручку,
одна кульчики, одна хрестик, кожний хотів кусок хліба дістати, але не всім
вдавалося діставати. Хоч я була маленька, але бачила, як старенкькі старці такі
стояли. Потяг йде, а вони перехрестилися і під потяг ішли і життя своє так
віддавали, бо вже не могли тих мук голодних зносити. Раз стою в чергу за хлібом,
дивлюся, люди сидять в Харкові при дорозі всюди на камені з бідними маленькими
дітьми, просять їсти, ніхто не дасть, бо ніхто не мав. В потягах повно дітей,
всюди лежали пів-мертві. їх поліція брала, викидала їх геть на купи. Ще досі це
страшне мариво мені перед очима хоч то минуло вже 50 років, але і досі того
страху не можна забути. Пригадую як на сусуднім селі мої батьки мали приятелів.
Я все любила там бавитися з дівчинкою, Галею. Одного разу приходимо там, але
ледве, що ми могли вже зійти на друге село, бо все йшли щоби колосків назбирати.
Збиралося нас по кілька дітей йшли, щоб нарізати колосків і принести, може мама
якоїсь зупи зварить. Але нас дуже побивали нераз комсомольці й ми боялися додому
йти й мамі показувати, що ми такі побиті були. То я йшла на друге село. Я думаю:
- А, піду до Галі. (Мала там дівчинку, Галю). Галі не було на той час. Мама
взяла її по колоски. Мама була вже збожеволіла з голоду. Взяла свою Галю,
забила, зварила дітям зупи, чи якогось м'яса. Мала троє хлопчиків. Хлопчики
їдять і просять: - Мамо, лишіть Галі трошки, то таке смачне. - То таке страшне.
Я не могла зрозуміти, що сталося з Галею. Аж пізніше довідуюся: та мама вилетіла
й кричить на дворі: - Я свою дитину з'їла. Маму ту забрали, бо вона зовсім
збожеволіла.
Пит.: Пані Анастазія, чи Ви пам'ятаєте, коли почалася
точно, докладно, колективізація в Вашому селі? Як довго тривала, коли
скінчилися?
Від.: Колективізація в нашому селі почалася в 1930-му
році і скінчилася вже в голод, в 1933-му році.
Пит.: Якої величини
було Ваше село?
Від.: Наше село було дуже велике: 14.000 населення.
Пит.: Чи пригадуєте собі скільки було розкуркупених?
Від.:
Розкуркупених перше було 650, потім дійшло аж до 1.650 родин.
Пит.:
Хто керував колективізацією?
Від.: Керувало кілька осіб присланих з
Москви чи з інших міст, а решта, то були свої мешканці.
Пит.: Були
такі особи в селі, що помагали розкуркулювати?
Від.: В селі було
багато осіб, що помагали розкуркулювати, але вони також голодували, тільки
менше, як інші.
Пит.: Що Ви думаєте, яка була причина, що свої люди
були наставлені проти власних братів і помагали їм вмирати голодовою смертю?
Від.: Я думаю, що по-лросту несвідомі були, рятувалися від голоду і
так від рідного брата забирали кусок хліба.
Пит.: Чи були спроваджені
з міста агітатори?
Від.: Так.
Пит.: Чи люди противилися
колективізації і в який спосіб?
Від.: Дуже противилися
колективізації. Ховали все, не йшли до колгоспу, збиралися, радилися, щоб якось
того вникнути, але людей примушували.
Пит.: Як карали за спротив?
Від.: Вивозили в Сибір чи йнші кари давали.
Пит.: Чи з
Вашої родини хтось був вивезений в Сибір?
Від.: В Сибір не були
вивезені, але були по в'язницях недалеко. Не могли знати де, але потім
верталися. В Сибірі був хіба батьків брат, але з ближчої родини, ні. Іншим
Пит.: Скільки людей в селі, на Вашу думку, повмирало з голоду?
Від.: Приблизно 3.000 всіх.
Пит.: Чи залишили селянам
городи, т. зв. присадибні площі?
Від.: Залишили городи тим, що пішли
в колгоспи, залишили повністю, а залишили 15%.
Пит.: Наскільки
поменшився збір урожаю в порівненні зі збором перед колективізацією?
Від.: Урожай поменшився на яких 40%.
Пит.: Чи багато людей
втікало до міста чи в інші околиці?
Від.: Багато людей виїздило до
міста, виїздило далеко, щоб рятувати своє життя від голоду.
Пит.: Чи
Ви мені можете сказати в який спосіб все таки Ваша рідня врятувалася від
солодової смерти?
Від.: Наша рідня врятувалася тому, що ми мешкали
недалеко міста і близько залізниця була і батько працював в місті то дістав
скромну пайку для себе. Все в таки, що другий день, чи як, міг приїздити і все
ми ділили. Ми дуже були голодні, пухлі лежали, але якось не повмирали.
Врятувались від смерти.
Пит.: Прошу мені сказати, чи хтось з Вашої
безпосередньої, близької родини згинув під час голоду?
Від.: Бабця
наша померла з голоду. Сестри моєї двоє дітей померло. Вони не мешкали в нашім
селі а мешкали далеко. То було за Дінцем і годі було дістатися до міста. Люди
дуже багато там вимирали з голоду й моєї сестри двоє маленьких дітей померло.
Пит.: Відкіля Ви маєте ці дані, такі докладні, що Ви мені перед
хвилиною подали?
Від.: У Канаді мешкає приятель мого батька. Він вже
має 80 років. Я зателефонувала до нього, щоб довідатися докладно. То він мені
всі дані подав. Він каже, я б багато більше розповів, лише щоб я був ближче. При
нагоді я його розпитаюсь більше.
Пит.: Чи відбувалися в той час
нормальні шкільні зайняття?
Від.: Я була в другій клясі. Науки
відбувалися нормально, але що-раз менше дітей приходило і ті діти, які приходили
до школи, а були сироти, що не мали батьків, то їм давали трошки хліба або
якоїсь, навіть, зупи. Ми, діти, були настільки незрозумипі й з заздрістю, що
сиротам дають хліб, а ми, бідні, не можемо марі кусочок хліба. Ми навіть не
уявляли, які ми були щасливі, що ми все ж таки мали батьків.
Пит.: Чи
Вам відомо, що сталося з тими дітьми, батьки яких були вивезені в Сибір,
заарештовані або погинули з голоду?
Від.: їх забирали до так званих
дітдомів і тих дітей виховували так як вони собі хотіли. Які були трошки більші
й могли пам'ятати своє ім'я й прізвище, то пізніше, як уже доросли, старалися
шукати за своїми родинами, або родини пошукували їх. Так як тітка чи дядько. Але
ті, що були маленькі, то таки зісталися там і не знати де вони поділися. Ще
пригадую собі як я йшла до школи, а вже була така зпухша з голоду, що хоч до
школи було лише два кілометра, я мусила сідати кілька разів і відпочивати, бо
дуже болів шлунок від голоду. Так багато людей, щоби рятувати своє життя в літі
йшли в бір (сосновий ліс) збирати гриби, але їли шо лише знайшли. Деякі гриби
були отруйні, але люди, як голодні, все їли й вмирали і так і лишалися. Аж
пізнійше приїздили, забирали їх вже спухлих.Я також, вертаючися зі школи й
кілька нас дітей (дівчат) збиралися разом, хоч маленькі, але йдемо собі шукати
якоїсь поживи. Де була яка кропива, лобода, ми все виривали, що нічо не лишалося
і все хотіли принести до хати, щоби мама зварила якоїсь зупи. Але вже так було,
що раді було десь щось знайти на землі.Часто пригадую свого, хоч ще молодого,
але зголодованого і зтрудженого батька, як приїздив додому і привозив ту свою
скромну пайку і розділював поміж нами, дітей, а наші руки тряслися на чекання
того великого скарбу - кусочка хліба. А мій маленький братчик, який мав чотири
рочки, в ночі зривався, тато йому привиджувався, що хліба приніс. І все кричав:
- Мамо, тато йде. Хліб буде, хліба тато приніс.