Case History OH03

Dr. Julian Movchan, b. ca. 1913 in the village of Zorokiv, Cherniakhiv district, Zhytomyr region. His father's farm was one of two seized to set up a commune. Almost no peasants wanted to join. Narrator often refers to what he had been told by fellow villager Mykhailo Stepanenko, a prominent member of the Ukrainian-American community who was the bookkeeper of this village in the 1930s. The village of Zorokiv had about 300-350 households or about 1,200 inhabitants, an estimated 15-20% of whom were dekulakized. Collectivization “was led by our own and foreigners”. 18 “thousanders” were assigned to Cherniakhiv district. Recalls names of local administrators. A Russian thousander, about 40 years old, sent to the village in the fall of 1932 always carried a pistol, and lived in a farmhouse where he always kept the windows covered. During the famine the komnezam members also starved such that only a few members survived. People opposed collectivization. During the initial wave of collectivization, two agitators were found murdered. In 1932 a starving horse wandered in the village with a message tied to its mane: “I'll die on the road but not join the collective farm”. Confiscatory taxes were levied on recalcitrants. One peasant caught hiding grain was punished by being paraded around the village wearing a sign which read, “The struggle for bread is the struggle for socialism”. Narrator cites Stepanenko having done a formal statistical survey stating that “only” about 25% of the village inhabitants died during the famine, but that in others half the population died. Cites instances of cannibalism. Narrator holds official seizures of foodstuffs directly responsible for the famine.

Питання: Інтерв'ю з др-ом Юліяном Мовчаном 13-го червня 1983 р. в Мацедонії, Огайо. Др. Мовчан родом зі села Зорокова, Черняхівського району, Житомирської області. Йому сьогодні 70 років. Він добре пам'ятає Великий Голод на Україні. Коли почалася колективізація в Вашому селі? Коли закінчилася?
Від.: Однієї осінньої ночі 1920-то року забрали з нашого села Зорокова, Черняхівського району, на Житомирщині, двох господарів. Один з них був Герасим Коломісць, а друий, мій батько - Григорій Мовчан. Зразу після їхнього вивозу почалася організація колгоспу. Звичайно, ніхто чи майже ніхто зі селян не хотів добровільно вступати до колгоспу. Це дуже важливо, бо радянська пропаганда намагається дурити світ про те, що колективізація в СРСР була запроваджена добровільно, без жадного примусу. Все це цілковита брехня і це видно з таких незаперечиних історичних фактів. Наприкінці 1927-го року відбувся 13-ий з'їзд Всесоюзної Комуністичної Партії Большевиків на якому було ухвалено плян першої п'ятирічки, тобто п'ятирічного пляну. І ось найголівнішим "пунктом" тієї п'ятирічку було те, що до кінця 1933-го року сільське господарство СРСР повинно бути сколективізоване. Кожний, хто жив тоді в СРСР і хто читав газети, не може не забути, що майже в кожній підрадянській газеті, переважно на першій сторінці вгорі було помішувано через ціпу сторінку такі слова: КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СРСР ДО КІНЦЯ ПЕРШОЇ П'ЯТИРІЧКИ В ОСНОВНОМУ ПОВИННА БУТИ ЗАКІНЧЕНА - з підписом Й. Сталіна. (Видно, що сам Сталін був автором пропозиції щодо пляну запровадження колективізації в СРСР). Про яку "добровільну" колективізацію могла бути мова, коли большевицька партія, яка була й є диктатором совдепії, ухвалила, що колективізація ПОВИННА була бути не тільки запроваджена, але й закінчена - і то не пізніше п'яти років?І ось тому, що майже ніхто не хотів добровільно зрікатися свого господарства, тоді, після першого вивозу селян, чи й як окупант їх називав "куркулів," приїхав був представник з району і на зборах селян, які були для того скликані, сказав, що партія і радянська влада вважають, що тільки куркулі та підкуркульники не хочуть вступати до колгоспу, й тому, якщо вони і далі робитимуть опір колективізації, тоді від них господарства будуть відібрані для колгоспу, а їх самих буде заслано на Сибір. Що так воно дійсно було, про це може посвідчити мій односельчанин Михайло Степаненко, який тепер проживає на Флориді. На весні 1933-го р. була 100%-ва колективізація й був 100%-ий голод.
Пит.: Якої величини було Ваше село?
Від.: Наше село Зороків мало приблизно 300-350 дворів або господарств з населенням біля 1.200 осіб.
Пит.: Скільки було розкуркулених?
Від.: Точного числа, звичайно, я не знаю, але судячи по тому скільки селян було вивезено, припускаю, що розкуркулених було яких 15-20% селян.
Пит.: Хто керував колективізацією?
Від.: Керували свої й чужі. На початку 30-их років Москва прислала з Росії в Україну 25.000 переважно московських активістів, які позаймали керівні становища в адміністрації, в відділах міліції та ГПУ. До нашого Черняхівського району прибуло їх 18 осіб. Головою райвиконкому став Ачкасов, його заступиником Соловйов, адміністративним керівником райвиконкому - Поґорелов, директором ГПУ Лямбергский, а секретарем партвиконкому - Шерстов. Вони призначили в наше село головою сільради якогось Бухарського, якого ніхто не вибирав, як то було раніше. Привіз його представник з району й на невеличкому зібранні селян сказав: - Влада призначила товариша Бухарського на голову Зороківської сільради. Ніхто того призначення не намагався заперечувати, бо було небезпечно. В осени 1932-го р. район прислав в наше село ще одного з 25.000-ників на прізвище Курбатов. Говорив він, звичайно, тільки російською мовою. При боці завжди мав пістолі. Жив у одного господаря в окремій кімнаті й вікна завжди закривав зсередини спеціально зробленими для того дошками. Мав приблизно 40 років. Але мою матір з трьома малими дітьми на початку 1931-го р. прибув депортувати з району наш "хохол-малорос" - московський вислужних на прізвище Лійник. Коротко кажучи, керували колективізацією в основному прислані Москалі при допомозі місцевих московських запроданців на зразок Лійника та йому подібних.
Пит.: Чи були такі особи в селі, що помагали розкуркупювати? Чи вони також голодували?
Від.: Так, були такі. Тут варто сказати про голову Комнезаму, тобто Комітету незаможних селян, Костя Коломійця, за старанням якого село було поділено на два ворогуючі табори - незаможників тобто бідних, та заможників, нібито богатших, хоч такий поділ був штучним, бо різниця між тими і другим могла бути лише в кількох десятинах землі. Але такий поділ "діли і пануй” допоміг большевикам закріпити свою владу. Але його заступник, прізвища якого вже не пригадую, загинув під час голоду. Вищезгадуваний Михайло Степаненко, який в той час був сільським бухгалтером, повідомив мене, що з організації Комнезаму пережило голод лише декілька осіб. Так Москва заплатила їм за їхню вірну службу. В розмові з Степаненком, Кость сказав: - Обманули нас.
Пит.: Чи були спроваджені з міста агітатори?
Від.: Крім 18-ти агітаторів з 25.000-ників, які спровадив Сталін з Москви, були ще й інші з міст, але, на жаль, я вже не пригадую ні їх кількости, ні також їх імен.
Пит.: Чи люди противилися колективізації?
Від.: Так, очевидно, що противилися. Ще на початку колективізації по нашому району роз'їжджали двоє висланців на прізвища Чермак та Борисов, які агітували за колективізацію. І ось, одного разу їх знайшли вбитими - хтось їх постріляв, їх поховали в Черняхові на перехресті вулиць біля райвиконкому, щоб всі селяни бачили. А на камінному пам'ятнику вирізали напис: - Інспектор Чермак та Інспектор Борисов, які загинули з рук бандитів. Як пізніше ми довідалися, Чермак та Борисов на наказ партії прибули в село Цівочки аби зловити т. зв. твердоздатчика, тобто селянина, який ніби то свідомо не хотів заплатити податку як також агітував проти вступу до колгоспу. Або ще таке. В 1932-му році, одного дня вранці люди побачили коняку, яка сама блукала по селі. Ніхто не знав, чия вона. Коняка була дуже худа - тільки шкіра та кістки. Увагу людей вона притягнула до себе тим, що мала прив'язану до гриви картку, на якій було написано: - На дорозі пропаду, а в колгосп не піду.
Пит.: Як карали за спротив колективізації?
Від.: Карали тим, що накладали такі великі податки, що селянин вже не міг їх заплатити. В такому випадку селянина проголошували "злостньїм неплатепьщиком," тобто, злісним неплатником податку, на підставі чого зараховували його до категорії підкуркупьників або куркулів, після чого аби ніби то забрати в нього гроші за податок, брати його господарство до колгоспу, а родину вигоняли на вулицю. Не буду йти далеко, наведу приклад свого батька. До 1929-го року він ще якось спромагався заплатити податок. Але на 1930-ний рік йому прислали рахунок аж на 5.000 рублів. Маючи лише 131/2 десятин землі, він вже не міг заплатити податку. На цій .підставі" батька забирають, і вивозять все господарство - крім хати - беруть до колгоспу. Звичайно, бачучи безвихідне становище, багато селян аби не бути вивезеними, подавали заяви про ніби то добровільний вступ до колгоспу, і тоді їх майно вже не підлягало примусовій розпродажі “з молотка.”
Пит.: Скільки людей повмирало з голоду?
Від.: На це дуже важливе питання Михайло Степаненкр, який 1933-го року працював у сільскій раді рахівником, дає таку відповідь: - Десь пізної осені - він пише - секретар сільської ради дістав телефонічний наказ від ГІГУ аби впродовж 24 годин подати метричні виписки всіх людей села, що померли з голоду в тому ж 1933-му році. Оскільки секретар не міг за такий короткий час виписати стільки метричних виписок, він звернувся до мене допомогти йому в цьому. Взяли ми подвірну книгу, перечитували прізвища мешканців кожного двору і таким способом ствердили, скільки людей залишилося живими. Просиділи ми до пізьної ночі і виписали 176 метричних виписок. Порівнюючи до загального числа мешканців села виявилося, що померла одна четвертина, тобто, 25%-ів всіх селян. Ось такою ціною Москалі довершили колективізацію нашого села на 100%. І далі Степаненко продовжує: - Працюючи деякий час статистиком, я мав нагоду й обов'язок зібрати певні інформації щодо страхувальних (асекураційних) справ, і тому довідався про наслідки голоду також в багатьох інших селах району. І тому виявив, що найбільше вимерло селян в селі Мокренщина - аж 50% до загальної кількосте населення в селі. Але були села, де вимерло з голоду .тільки" 25% люду. Наведу пару випадків людоїдства: Недалеко села в окремих хатках мешкало двоє братів: Герасим Мушинський, який пізніше став головою колгоспу, та його брат Макар, який мав восьми-річного синка з білою кучерявою чуприною. Він часто забігав до сільради. Але одного разу цього кучерявого хлопчика не стало. Розпитували чи хтось знав, що сталося з хлопчиком. Одна жінка сказала, що бачила його на вулиці, де жила родина Каленика. Старий Каленик помер, жінка його опухла з голоду - також при смерті, а донька Олена, якій було років 18-20, була досить рухливою дівчиною і записалася до Комсомолу. Пішов тоді голова сільради Бухарський до хати Капеників і почав шукати по хаті. І він знайшов: у великому казані в печі знайшов зварене м'ясо, а в прибудівці біля хати був так званий стебник, де зберігалася впродовж зими картопля. На долівці побачив свіжо прокопану землю. Бухарський взяв заступа і викопав хлопчикову кучеряву голову. Він повпихав голову та зварене м'ясо до мішка і забрав зі собою. Надвечір приїхав ГПУшник і забрав Олену, а тіло хлопчика наказав закопати. Олена вже ніколи не повернулася назад до села. Інший випадок, про який розповів Степаненко. На віддалі трьох кілометрів від села жила самотня жінка з двома дітьми, 4 і 5 років. - Там я не був, каже Степаненко, але їздив відвідати їх голова сільради Бухарський. Коли він повернувся то розповів таке: жінка ще живе, але опухла, а дітей нема. Коли я запитав: - Де діти? - вона відповіла, що: - Вони померли й я їх закопала за хатою. - Я взяв заступ, відгорнув землю і побачив дитячі скелети, від яких м'ясо було пообрізувано. Жінка підтвердила, що це вона зробила, але, мовляв, лише після того, коли діти вже померли. Прізвище тієї жінки вже забув, але по вуличному її називали “Гіпсівка."
Пит.: Чи залишали селянам присадибні ділянки?
Від.: Так, залишали, і це лише завдяки тим ділянкам люди, не тільки тоді, але й тепер можуть сяк-так прогодувати свої родини. Бо те, що вони одержують з колгоспу е занадто малим аби можна було нормально жити.
Пит.: Наскільки зменшився урожай в порівнанні до збору перед колективізацією?
Від.: Наскільки точно - я не знаю, але він напевно дуже зменшився якщо московсько-большевицький уряд і досі змушений кожного року купувати мільйони тонн збіжжя ззакордону аби не допустити до нового голоду.
Пит.: Чи багато людей втікало до міста або інших околиць?
Від.: Досить багато - але переважно або самотні або бездітні. Припускаю, що яких 25%-ів селян або залишили тоді села назавжди, або принаймні тимчасово й тим самим рятували себе від голодомору.
Пит.: Яка була голінна причина Великого Голоду?
Від.: Голівна або однією з найголівніших причин Великого Голоду 1933-го року було те, що московсько-большевицька окупашйна влада силою забрала в селян харчі аби тим самим якщо не шлком фізично знищити українських селян, як основу української нації, то в кожному випадку в значній мірі ослабити її й тим самим унеможливити відновлення української самостійної держави. Що це дійсно було так, про це можна судити з такого достовірного історичного факту. Згідно з інформацією яку подано було в газеті "Известия” за сьомого травня 1932-го року, з 1.400 мільйонів пудів зернових продуктів, які мали дати сільське господарство СРСР в тому році, сама Україна мала дати аж 434 мільйонів пуд, хоч територія СРСР в той час була в 42 рази більша від території України а кількість населення України тоді становила лише 19% населення всього СРСР, що означало, що українці мали заплатити аж 31% сільсько-господарського податку. Оскільки українські селяни не могли цього виконати, тоді по хатах ходили спеціяльні бригади, які, як тоді популярно казали: - "Под метблку” - тобто, аж віником замітали всі закутки в хаті, аби цілком і повністю забрати зерно та хліб. У випадку, коли в селянина знаходили закопане збіжжя, тоді такого "злочинця” ГПУшники змісця заарештовували й засилали туди, звідки як правило він вже ніколи не повертався. Вищезгаданий Курбатов, голова сільради Бухарський та два комсомольці в супроводі озброєних ГПУшників ходили тоді по хатах і забирали все - переважно в тих селян, які ще не вписалися до колгоспу. Зерно, яке господині насипали в горщики, щоб заховати, знаходили, висипали в мішки і забирали. На дошці оголошень біля сільради тоді висів великий плякат, на якому великими червоними літерами було написане відоме гасло Леніна з часів так званий воєнного комунізму. Боротьба за хліб - боротьба за соціалізм. Пригадується такий вигадок з одним селянином - Максимом Портним. Він трохи заховав зерна в полову. Воно не було в мішку - згорнув у куток і трохи накрив половою без зерна. Знайшли! Аби покарати господаря, йому причинили на плечі плякат з написом: "Боротьба за хліб - боротьба за соціалізм" і так вели до сільради, а комсомолці вигукували й по дорозі різні нецензурні слова і насміхалися. Максим ішов, похнюпивши голову ніби якийсь злодій, хоч єдиним його "злочином” було те, що він лише намагався врятувати своїх двох дітей від страшної голодової смерти.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz