Case History OH06

Ivan X., b. ca. 1915, lived in the city of Mykolaiv, and often visited a nearby village. Hunger began in 1929 and got worse each year, but the worst was the winter of 1932-1933, especially from November to April. Narrator saw grain shipments from Mykolaiv to Europe with one ship carrying 5,000 tons. During the famine “in Mykolaiv was a huge grain elevator”. Narrator stressed the passivity and absence of resistance of the starving, who “died quietly and peacefully” on the streets. Narrator saw many people swollen from starvation with grey-green complexions. Cars and sometimes horses picked up the bodies of those who died in the city. They had fled the villages to seek work and bread. Narrator states that this was the wealthiest part of Ukraine, where only invalids or lazy were poor. The peasantry was ruined by collectivization and compulsory food procurements. During the famine narrator had daily bread ration of 200g. Of urban inhabitants, the aged who could no longer work suffered most. “The famine was created artificially, even though the harvest was not very good”, and the thousands of ships exporting grain were clear evidence of its artificiality. Narrator believes the famine was created in order to break resistance to collectivization and make everyone a slave

Питання: Інтерв'ю з 67-літнім чоловіком, що мешкає в Клівеланді, Огайо, який мешкав під час великого голоду на Україні, в місті Миколаєві. Записано 12-го червня 1983-го року.
Відповідь: Пройшло яких 50 років і здається, перед тим як мусив мати це інтерв'ю, що я пам'ятаю все дуже добре. Але як почав готуватися і пригадувати факти то побачив, що залишилося в пам'яті дуже мало. Думаю, що це є найвищий час проводити таку дослідну працю, тому що свідки того Великого Голоду вимерли або вимирають. В той час мені було 17 років, я мешкав тоді в місті, Миколаєві, в ліпшій частині міста. Вулиці були Спаська, Нікрльська, Артилерійська, Наваринська, недалеко від голівної пошти. Все життя я провів в місті; але на Україні, незалежно від того де хто мешкав, кожний мав зв'язки зі селом. Пам'ятаю, в дитинстві я часто їздив в Богоявленське, на лівому березі Дніпробузького лиману. Пам'ятаю діда Левицького, який мав великий сад - особливо виноградник і абрикоси. Пам'ятаю село Парутино, де була старовинна грецька колонія Ольвія. Між іншим в тому місці Дніпробузький лиман дуже широкий, 10-15 кілометрів, другого берега майже не видно. На тому місці, каже історія, Мазепа з Карлом XII переплили цей лиман на конях. Села були пов'язані з містом близько. Пригадую собі голод. Голод почався якось поволі. Пригадую 1929-ий рік, коли то магазини вже були не такі повні як раніше, але за 11 карбованців я купив собі власноручно хромові черевики (ліпша шкіра). А 1930-ий рік був гірший. Факт: як вдома мама спекла якогось торта, який був жовтий, але яєць в ньому не було. Я зробив якісь коментарі і так роздратував маму, що вона почала навіть плакати. То були початки голоду. Замість яєць дали кукурудзяної муки. Найгірша була зима 1932-го-1933-го року. Починаючи від листопада до квітня 1933-го року - то був найгірший час. Багато сказано про той голод. Те, що сказано про голод - то абсолютна правда. Може п'ять, може 10, а може і більше мільйонів померло. Ніхто не провадив статистики. Тих бідних людей, померших з голоду - підбирали, везли й ховали їх у братських могилах. Миколаїв в той час мав 100-120.000 населення. Це був величезний торговельний порт. Я пригадую собі один факт. Не пам'ятаю, чи це був грудень 32-го, чи березень 33-го року. На рейді Миколаївського порту стояло 32 пароплава, які чекали на зерно. Миколаїв тоді мав найбільший елеватор у світі. І пароплав приблизно на вісім годин насипався зерном і від'їздив. Пам'ятаю, в місті було багато матросів з грецьких, італійських пароплавів і вони ходили до міста досить вільно. Приблизно 5.000 тон зерна вміщалося в один пароплав. Всі бачили й всі знали куди відходить зерно. Йшло до європейських країн, на Середземне Море - може до Греції, Італії - на міжнародний ринок. Приходило воно, тобто зерно, з цілої України - з південої, північної України й з Кавказу. Повторюю, в Миколаєві був найбільший елеватор. Цікаво було те, що в той час не було спротиву - люди були ніби то спаралізовані. Помирали тихо і спокійно. Раніше бували повстання проти колективізації, хоч вони були неорганізовані і закінчувалися трагічно. На вулицях я бачив сіро-зелених людей, багато опухлих. Інколи бачив людей які помирали і лежали на вулиці. Під'їздили машини а іноді коні - і забирали трупів. В більшости це були люди зі села. Шукали за працею, за хлібом. В місті було трохи ліпше ніж на селах, тому що люди, які працювали, діставали 200, 300, інколи 500 грам хліба. А ті, які працювали на важкій праці діставали навіть і один кілограм хліба. Також до міста інколи привозили з Греції маслинок, це солена риба, або тюльку. Психологічно люди були придавлені - не було ніяких актів протесту. Все то було придушене і ті найгірші місяці голоду були дуже довгі, без кінця. І зима була якась неприємна. Цікаво, в дитинстві я ловив рибу, навіть руками - бички такі були. Але в той час навіть до моєї голови не прийшла думка, щоб спробувати піти наловити риби. Така можливість існувала, але ніхто того не використовував. Найбільше пострадала від голоду Україна і північний Кавказ - найбільш хліборобні частини. Наша частина України - Херсонщина, Миколаївщина, Одещина - то були найбогатші частини України. Там були величезні маєтки, величезна кількість землі. Коло Миколаєва були маєтки князів, нарпиклад князь Волконській мав 120.000 морґів землі. Селяни мали теж багато - там не було бідних селян. Тільки інваліди, нездібні або лінтяї були бідні. Кожний повздатний був мати велике господарство. Під час колективізації було все зруйноване. Ще перед колективізацією люди мусили виконувати податки. Держава вимагала все більше і більше. Люди почали ховати те зерно в городах (городи були величезні - пару морґів, 1/2 гектара) - викопували ями, інколи під скиртою ховали те зерно. Але на селах появилися т. зв. комуністичні 25.000-ники які з допомогою "комнезамів" ходили і вишукували те зерно. Сховища важко було замаскувати, бо земля була ще свіжа (два місяці перед розшуками). Вони знаходили те зерно дуже легко. Вживали таку металеву смикавку, якою смикали сіно, і тією смикавкою знаходили місце, де було заховане зерно. Найбільша кара - що забрали зерно. Багатьох відсилали - в більшости відсилали їх на працю на Біломорсько-Вологзький канал. Безумовно били, безумовно інколи когось розстрілювали. Двацяти п'яти тисячники були особи з російських, а також з українських, міст. То не обов'язково, що їх всіх привозили з Ленінграду. Пригадую собі свого товариша з дитячих літ. Його тато був учителем школи. Називався він Корній Станішевський - я зустрів його і майже не впізнав - опухлий, обдертий, але допомогти я не міг. Сам в той час я діставав 200 грам хліба. І пам'ятаю, що кожна клітина мого тіла кричала: - Хочу їсти. - Я здатний був ходити до школи, але весь час думав про їжу. Так хотілося їсти весь час. Як надходило літо, наступила весна - з'явилася редіска, цибуля, інколи можна було купити пляшку молока на розі вулиці де я мешкав - селяни приносили. Дуже болісно то собі пригадувати. Хоч місто страдало так само, як і село, то все ж таки в місті було ліпше, бо село загубило все, а в місті хоч працюючі діставали трохи хліба. Найбільше терпіли старші віком, які не працювали. В містах теж мусили виконувати свою першу п'ятирічку. В Миколаєві були величезні суднобудівельні заводи (будували підводні човни, пароплави - це важлива індустрія) люди мусили трохи їсти, щоб працювати. Голод був створений штучно, навіть хоч урожай не був дуже добрий, можливо, багато хліба загинуло на полях, але те, що тисячі пароплавів вивозили зерно десь у світ - то лише одне вияснення: спеціяльно заплямований голод, щоб зламати опір населення до колгоспів, щоб зробити рабами кожну людину яка там мешкала. Л надіюся, що історія заплатить за голод нашого народу і засудить Сталіна й всіх тих, що підтримували його. Пам'ятаю прізвища тих секретарів обкомів партії: секретар обкому Одеської області був Вегер. На Дніпропетровщині - Мендель Маркевич Хатаевич. Секретар Сталінської області був Саркіс. Косіор був секретарем КП(б)У. Влас Чубар був у той час головою Ради народних комісарів. Петровський був так званий старостою. Любченко, Коцюбинський (син письменника Михайла) були в Києві. Пам'ятаю, що я виїхав з Миколаєва в 1934-му році і був у місті Кременчук на Дніпрі (на північ від Дніпропетровська, недалеко від Переяслава), я ходив по тому місті й бачив як їздив на екіпажі секретар райкому Компартії Борис Левінський(?) з великою бородою й дуже впевнений і задоволений собою. Але в той час вже трохи поліпшило. З'явився так званий фондовий хліб - не на картки, але були дуже великі черги. Треба було стояти багато годин - тисячі людей в чергах. Чи чув я про якусь допомогу ззакордону? Ні, ніколи не чув про те, але пізніше я читав про те, як відвідував в той час Харків французький прем'єр міністер Еріо. Не знав я його реакції тоді, але він казав, так читав я, що не бачив ніякого голоду. Але, що голод існував, то багато людей знало. В містах були такі магазини “торгсини" які продавали продукти лише за золото, доляри, франки й там можно було купити продукти. Пам'ятаю, факт як на весні 1933-го року я зі сестрою пішли до торгсину й за останню царську десятку ми купили трохи муки й сала. Але то вже було десь на весні (березень-травень). Пригадую собі дуже цікавий факт. Це була весна 1934-ий рік. То було вночі, десь друга година. Я читав. Я мешкав на вулиці яка була по дорозі від в'язниці на станцію. І я почув кроки багатьох сотень або тисяч людей. То було на Артилерійській вулиці - я відчинив вікно й дивився. Не знаю скільки - може 500, може 1.500 людей - і лише жінок. Пізніше я довідався, що то висилали на будівництво Волргдовогр (?) каналу так званих проституток, тих бідних матерей й бідних українських жінок, які віддавали себе за буханку хліба грецьким і італійським матросам. Але то є абсолютна правда. Вже все було розкуркупене, все було знищене - то був штучний голод, щоб зламати волю народу.
Пит.: Як поводилися 25.000-ники? Чи були в селі люди, що співпрацювали з ними?
Від.: Двадцять п'ять тисяч людей в Україні нічого не були б здатні зробити. То були свої власні люди, які продавали своїх сусідів. З 25.000 лише один або два могли приїхати на село - і він нічого не знав. То були власні, які підлизувалися до панів того часу, які робили наибруднішу працю. Процес розкуркулювання: з'являлося декілька людей, найчастіше це було вночі. - Іване, ти куркуль і ми будемо тебе розкурупювати. Бери все, що можеш на віз і будемо везти тебе на станцію. І все те їхало на північ - до лісів над Білим Морем. Дуже мало з тих людей вижило. Чув про те, що в Англії десь з'являлося дерево з написами про допомогу (дерево, яке експортувалося до Англії) але це тільки я чув.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz