John Kessler (Ivan Kasiianenko), b. January 1924, Kovalivka, a large village of 6000 people in Vasyl'kiv (formerly Hrebinky) district, Kyiv region, one of 5 children of a middle peasant who belonged to a milling cooperative of about 20 households and who “was always fleeing because they always wanted to arrest him”. NEP was a period “when people had enough to eat and nobody bothered us… The state didn't seize but purchased what peasants grew. They started expelling people from their homes in the fall of 1932: “They expelled adults and children, naked and barefoot. One could not hear anything but cries and weeping. I remember, that they most of all set upon those families that jointly owned the mill. I remember a pregnant woman walking in the street, weeping “Let give me birth to the child”… I saw how a GPU man…tripped, and she fell, and he kicked her in the abdomen. I heard and I saw how the only sounds she made were groans”. Then: “Winter came. At the beginning of 1933, they started to take all the grain that had been stored previously. They came and took absolutely all of it. I remember it like it was today how they took all the grain… I remember like it was today how they came with those pikes and searched and questioned. They took Mother by the hair – Mother had earrings in the ears – they ripped them out, she had a cross, and they took it. We children wept. It did not help – nobody looked at tears. Nobody paid attention to the weeping of children. They took Mother and put her in a cellar. There were five of us children at home: I was the eldest. And Father was gone. They still searched to see whether we still had bread or whether we had nothing. We found a sigle egg. And they took it. A person can go without eating only for so long. At night Father would bring us a little flour or a little grain or something, so as to save us, but it wasn't possible because we were watched, and he couldn't come every night to bring us something. They took absolutely everything from us – clothes, as we say, fine and broad linen. Mother was let out of the cellar – she was there maybe 2 weeks. How could Mother help when there was already nothing to eat? There was nothing. They had taken the cow, they had taken everything, and early something in April or maybe in March, my youngest sister died first, then another sister, then my brother and sister together, and Father died… Shortly before Easter Father died and was buried on Good Thursday. Before Easter Mother died – on Holy Saturday and was buried, you know how? They took her and threw her in the pit on Easter”. Many died of typhus as well as starvation. Narrator relates specific cases of cannibalism in the village. Narrator was saved because one of the schoolteachers took him in. he was taken to an orphanage but was taken away by his grandmother. Narrator estimated that about 60% of the people in his village died and attributes the famine to an attempt to destroy the Ukrainian peasantry, 70% of which was against the communists”. He also states that many activists later committed suicide out of guilt once their “conscience returned”. Narrator's public testimony before the Commission has been published in our Second Interim Report, pp.10-13.
Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Від. Іван Касіяненко. Я змінив на John Kessler.
Пит.: А в якому році ви народилися?
Від.: В 1924-му році, в січні.
Пит.: А де саме?
Від.: Я народився в селі Ковалівка, на Київщині.
Пит.: А район?
Від.: А район Гребінки. Тоді було Гребінки, а зараз, так як я знаю, як мені відомо, то його перемінили на Васильківський район.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Батьки були хлібороби.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Справді сказати, скільки десятин мали, не можу, бо я тоді був дуже молодий.
Пит.: Так. А чи вони були багаті?
Від.: Вони були середняки. Бо хліба не просили, все своє мали.
Пит.: А Ваша жінка сказала, що вони мали млин чи щось.
Від.: Вони то були в кооперативі, то був кооперативний. То там було десь 20 родин. То не особисто було наше, то був загальний млин.
Пит.: А чи держава брала частину їхньої землі до революції або під час революції?
Від.: Ні. Все своє мали, все досить вони мали й так сказати, що навіть мали в ' господарстві деякі були куплені американські машини для господарства. Так, як сіялка, що сіяти, йще знаю, що було досить, як пам'ятаю, коли був дитиною.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Нас було в родині п'ятеро дітей —я мав троє сестер і одного брата. Матір трошки пам'ятаю, батька дуже мало, бо батько ввесь час тікав, бо ввесь час його хотіли заарештувати. Так життя було обмежене.
Пит.: Ас Вам жилося при НЕПові?
Від.: А при НЕПові, дай Боже, щоб воно завжди було, бо було досить, так сказати, було період такий, що було що їсти й ніхто не займав. То було навмисно зроблене так як пізніше виявилося і тепер виявляється, що то людей поставили на ноги, щоб мали своє все, а тоді їх було знищити легше.
Пит.: А яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: Ну, справді, був вільний ринок. Я не думаю, щоб хтось обмежував, але держава фактично не брала, держава купляла. Податки були досить низькі. А як у нас, на Київщині, то в нас було найбільше пшениці і цукрових бур'яків. На приклад, ви продавали державі бур'яни, ви діставали цукор і ще гроші за те вам платили. При советах не то що платили, а забрали все і ще казали, що мало віддали, все не було, що віддавали. До ЗЗ-го року, як я пам'ятаю, як почали вже наступати комуністи зі всіх боків. То вони брали все підряд. Вони гнали людей, дітей —голими, босими. І крик і плач можна було чути скрізь. Я пам'ятаю, що найбільше всіх людей, які були власне спільниками млина, то їх брали родинами. Я пам'ятаю, вагітна жінка йшла по вулиці, плакала: —Дайте мені дитину породити. Вони не давали цього. Будучи хлопцем, я почав тільки в школу ходити, проходив біля сільської управи й бачу, як жінка просить: —Дайте мені дитину родити. Вагітна, може ось, як дитина не завважує, але ж видно по жінці. І каже: —Дайте мені дитину родити, тоді робіть, що хочете зі мною. І я бачив, як один ҐПУ в той час називалося чи НКВД вдарив її під ноги, вона впала, а він їй в живіт ногами. Я тільки чув і бачив, як вона тільки звуки свої давала, й стогнала.
Пит.: Чи Ви можете сказати щось про батька? Ви сказали, що він вже завжди втікав.
Від.: О, я до цього дійду. Я хочу по порядку сказати. Бачите, я був малим, але я побачив, дивився, просто так придивлявся, як воно йшло. Почали людей ганяти з хат. Це було кінець 32-го, початок 33-го, це найбільше, що я можу сказати. Найбільше пам'ятаю, що мої батько й мати були ввесь час на полі, бо треба було, бо не можна вже було найняти людей, щоб помагали. Бо то казали експлуатація. То батько й мати, то їх, вони разом їхали й пізно приїжджали. Ми спали, як вони їхали, й ми спали, як вони приїжджали. Але, на превеликий жаль, що тоді, як уже прийшла осінць, то вже кінець 32-го року, все було вдома звезене, все було зроблене до порядку, ніхто не думав, що будуть так ганяти. Деяких вигнали, ну то може не всіх. Прийшла зима. На початку 33-го року почали забирати все збіжжя, що було складене, що було змолечене, в мішках. Прийшли забирати абсолютно все. Я пам'ятаю, як сьогодні, забрали все збіжжя. Люди, це не тільки в нас одних, а в всьому селі, бо в нас було село 6.000 людей, велике село. То тільки можна було чути крик, плач, крик дітей, бо не дивилися ні на крики дітей ні матерів, безжалосно все робилося, безжалосно. Я пам'ятаю як сьогодні — чоловік утік, так він ніколи не вернувся, напевно зловили й вбили, а вдома було троє дітей. Вони забрали абсолютно все —корову, чи поросята були які, забирали все. Жінці не було
чого робити. Вона дітям сказала, щоб ішли, а сама запалила хату й повісилася. Це до чого доводили в той час комуністи, НКВД. У нас було трошки інакше. Батько втікав; він ніколи не був у день вдома, він приїжджав уночі до нас, поцілує, дасть там що й тікав. І в нас вже не було такого нічого. Прийшли, останнє забрали. Я пам'ятаю, як сьогодні прийшли з такими штиками і шукають і питають і матір беруть за коси — в матері були сережки в ухах —вирвали, хрестик був — забрали. Ми діти плачемо. Нам нічого не помагало — на сльози ніхто не дивився. На плач дітей ніхто не звертав уваги. Матір забрали й посадили в підвал. Нас дітей вдома п'ятеро, я найстарший. І батька нема. Прийшли ще шукати, .чи в нас не осталося хліба, чи не осталося нічого. Знайшли одне розморожене яйце. І те забрали. Людина так далеко не в'їде. Батько вночі приносив то муки трошки, то збіжжя якогось, щоб тільки спасти, але не можна було спасти, бо слідкували й він не міг прийти в кожну ніч принести нам щось. В нас забрали абсолютно все, одежу, як у нас казали, ткане полотно. Нічого не осталося, абсолютно нічого, навіть критися не було, ми були як миші, згорнемося разом до місця, щоб один одного нагріти, й так ми спали. Матір випустили з підвалу — вона була може два тижні там. Що мати може помогти, як не було вже нічого їсти? Нічого не було. Корову забрали, все забрали, то раніше десь у квітні місяці може в березні, перше померла наймолодша сестра, тоді друга сестра, тоді брат і сестра разом померли, батько помер.
Пит.: Коли це було?
Від.: На початку 33-го року в квітні, я не пам'ятаю, лиш знаю, що в квітні було. Десь перед Великоднем, батько помер і хоронили його в Чистий Четвер. Перед Великоднем а мати померла — в Страстну Суботу й хоронили, знаєте як? Забрали й кинули в яму на Великдень. То я пам'ятаю, бо сусід прийшов і мені сказав: —Бачиш, як батько й мати хоч померли —він вже також вмирав. Але як то в Чистий Четвер і на Великдень? То я тому пам'ятаю. Це було велике страхіття, я сам голодний ходив і пухлий. Пухлий був до такого, що далі не міг вже ходити, але дякуючи вчителю...
Пит.: Ви ходили до школи тоді?
Від.: Так. Я ходив в першу клясу, бо я дуже рано пішов до школи. І батько попросив одного вчителя, який учив батька мого, щоб він спас йому хоч одного сина. Він це зробив, він спас мене. Він мене взяв до лікарні, й я не знаю, моя шкіра була так як шкло, як діаза, блистіла й я пам'ятаю, як мені порозрізував і роздусив все, пробачте, то смерділо як мертва людина. Я сьогодні пам'ятаю те — я вийшов, сів на сонці, сили не маю йти, він мене взяв, він мене спас від голоду. Але сотні людей які мали свій хліб, мали все — вони гинули як мухи.
Пит.: Скільки родин було в Вашому селі?
Від.: Було 6.000 людей, то родин було десь, рахуйте — по четверо в родині, то вже 1.500 родин. То тяжке було. Сам пережив те тяжке, що був опухлий, ходив до ставка ловити риби, живу жабу роздирав і їв сам. Це ще пів біди, бо я ходив.
Пит.: Чи Ви були тоді в дитячому будинку?
Від.: Ні, не був. Я сам скажу за дитячий будинок. Але пізніше.
Пит.: Ви жили тоді з кимсь?
Від.: Ні, я жив сам, я тікав додому. Я втікав до своєї хати. Хіта порожня була, й я в тій порожній хаті жив, аж доки мене знову той вчитель не прийшов і не забрав. Ніхто тим не цікавився, чи то була доросла людина чи дитина. Я пам'ятаю, бо в той час ходила хвороба тиф. Чи ті діти хворі були чи вони були голодом вже знищені майже, їх поклали так як снопів на віз і повезли. Куди їх повезли, я не знаю. Казали, в лікарню, але після того я ні одного з них не бачив. Значить, комуністи знищили. Ті собаки, які робили те все, то їм не жалко було тих дітей. В селі і собаки не знайдеш. Страхіття і тишина. Будучи хлопчиком, я пішов до сусідів подивитися, чи хтось у них є живий в хаті. Пішов, подивився, а в їх син був. Він був сліпий. Пішов, подивився, а він сидить в кутку, може вже тиждень або два умерший, сірий, та не тільки він. Ті, які вмирали, але вони губили свідомість людську. Вони були звірі. Дітей своїх душили й їли.
Пит.: А в Вашім селі?
Від.: Наприклад, мого приятеля ім'я було Іван Остапенко. Мати наділа йому мотузок на шию, вже хотіла задушити. Але він був сильніший трошки мами й вирвався. Але ті знаки від того мотузка так на шиї осталися досить довго. Пішов я до другого сусіда, були молоді люди, я пам'ятаю. Дивлюся в вікно, мати мертва лежить з одного боку, батько з другого боку, а дитина жива, знайшла матері мертвої груди й смокче. Я забрав того хлопчика. Я його поніс туди де були діти-сироти вже зібрані. Я його спас. Він був все моє життя, доки я був вдома, як моїм братом, я його й доглядав і дивився за ним, і він зі мною весь час був, як мене забрали до дитячого сирітського дому. Ми двоє було – ми так були брат і брат. Та ще цього мало. Їм ті люди, які осталися діти цих людей, які осталися, не могли перенести. Вони хотіли таких дітей знищити. Вони не давали ні топити, ні огрітися, ні одягнутися, бо такі діти як я вже, вони вже розуміли, що це не могло статися на такій землі, де тільки можуть діти родитися на тій землі, не тільки збіжжя, щоб такий голод допустити. І коли ми підростали вже, трошки старші, бачите, трошки перейшов взад. Не можна все згадати за один раз. Такі випадки які ставалися в нас у цей час під час голоду дуже тяжко описати. Воно стоїть перед очима, ніби воно сьогодні чи вчора було, але описати його не так легко. Можна й докладно, тому що вже це пройшло багато років і живих людей дуже мало осталося і люди, які дуже мало запам'ятали. Але скажу одне – що таке винищення людей під час голоду було велике, що в нас у селі можна було знайти двоє, троє порожніх хат, можна було в них жити й ніхто не казав би, кому вони належали. Значить, в нашому селі вимерло більш як 60% населення. І навіть оцих дітей-сиріт, що звезли в ті дитячі садки, але то не були садки, то були хати мучення, бо їсти не було так само нічого й голодні були й холодні були. І всі як людина не миються, не має де так сказати тримати собі чистоти, нас воші заїдали. Страшне. Ніхто уваги не звертав. Нам ті казали, що ви паразити, ви капіталісти, ви нащадки капіталістів.
Пит. Діти?
Від.: Діти. Значить, що можна було чекати з такої влади? Тепер ті люди, що ходили, розкуркулювали, виганяли з хат. Комунізм завжди вигравав на дурних людях, не на розумних, а на п'яницях. Так і то. Приїхав один чи два в село в одязі НКВД чи ГПУ з пістолями по боках, тільки стояв, дивився, а вони все робили, але рано чи пізно людська совість вертається до людини й ті люди тоді, вони не мають спокійного життя і більшість їх, 90%, вони покінчили самогубством своє життя. Вони знали, що вони стільки зробили горя людям. То повісився, то втопився, то отруївся, і їх майже нікого не залишилося. Я думаю, що я розказав до того часу. Чи Ви хочете, щоб я розказав, як ми жили в дитячих домах і що нам було?
Пит.: Так, прошу.
Від.: Бачите, в дитячих домах зібрали нас дітей туди – різних віків – дівчат і хлопців. І цікаве те, що люди, на загал, які зустрічаються в якійсь біді, вони рідніші робляться. Так і ми. Ми були рідні, ми були як брати й сестри там. І кожний з нас ніколи не міг змиритися з тим, незалежно який вік, чого ми не могли б так жити з батьками, хоч і бідні, але з батьками. Уявіть собі, що були діти голодні, й вечер як прийде, то починають співати якісь такі жалібні пісні, й всі починають плакати. Аж до того часу, як комуністи не узнали, що ми співаємо пісні такі й плачемо й ненавидимо їх, то так і казали, що ми ненавидимо.
Пит.: Чи Ви пам'ятаєте слова?
Від.: От бачите, найбільше то була така пісня, українська пісня, жалісна пісня – “Усе гори зеленіють”. І то нам заборонили співати. Тоді нам розділили, щоб ми старші з старшими. Пізніше стали підростати, стали ще більше ненавидіти владу. Бо ми були не гірші тих других, і ми були діти тих людей, які може жили спокійно, чесно й ніколи нікому ніякого зла не зробили, а нас називали то білогвардійці, то петлюрівці, що я не знав, що воно таке тоді. Але вже і то було. Було двоє кімнат, і в одній кімнаті спали дівчата, в другій хлопці. Навішали тих портретів Сталіна, Леніна і всіх на світі.
Пит.: Українські комуністи були?
Від.: Всі. І українських і російських – комуністична партія. Діти, то хлопці особливо були, то вони брали оці портрети і вибивали їм очі всім, і в той час прислали одного такого сироту десь із другого села чи з Києва. Він був найстарший в нас. Ми всі його боялися. І то власне він з команди сказав всім: - Що вони нам скільки паразити зробили, стратили все наше життя і ще буде. – І повибивали їм усім очі. Директор школи знав, але він був також НКВД чи ГПУ і комуніст. Ходив з двума собаками вівчарками. І він прийшов, як побачив, що таке зроблене, то він ходив тиждень і допитувався, хто нам сказав то зробити. Він не вірив, що то діти самі дійшли до того. А я якраз не був в той час, бо то була зима, Різдвяні Свята. І моя бабуся мене забрала. Я був в бабусі. Ні, але я ходив в найвищий кляс. Я дуже гарно вчився, дякувати голові такій. То він до мене найбільше придирався. Хлопці кажуть: —Його не було вдома, то остав його в спокої. Чого ти? І він як 12-та, перша година ночі приходила, він допитував усіх. Ну, то цей один найстарший, найрозумніший каже: —Хлопці, не турбуйтеся. Він більше не прийде. Ще один раз прийде й більше не прийде. Він прийшов. Ну, і почав того. А цей, його звали Ілько пам'ятаю, а Ілько каже: — Знаєш що? Ти морда. Знаєте, що морда? То таке вульгарне слово, але другого для тих людей не було слова. Він каже: —Я завтра піду в НКВД і скажу, що ти нам прийшов загадать, щоб ми повибивали очі їм. А тоді побачимо, кому повірять. Хлопці, чуєте? Підемо всі разом. То до ранку, поки сонце зійшло, всі картини перемінені. Бачите? Це ще було гав біди, але все таки того хлопця Ілька забрали від нас, і ми не знаємо, що з ним сталося. Хоч він був малолітній, але в такій владі і з малолітними. Ну, то розказувати про життя в Радянському Союзі, особливо про тих людей, які ніколи не погоджувалися з такою владою і розуміли, що воно е, то цікаво місце було, бо мій покійний дядько, брат тата мого, казав: —Знаєш що, Іване? Ти в цій владі не доживеш до 17 років своїм ротом. Бо я знаю, що ти їх ненавидиш, так як і я, але я хоч мовчу, а ти не мовчиш.
Я не мовчав. Я ніколи не мовчав, бо як мені сказали, що я сказав, що: — Мій батько був розумніший, і він ніколи не ходив з пістольом, жив ліпше як ви. Але ви з вашими пістолями його знищили. Ви є убивці.
Пит.: Я маю ще одне питання. Чому був голод на Україні тоді? Як Ви думаєте?
Від.: Голод на Україні був зроблений політичний. Це був голод політичний для знищення передового клясу українського населення, яке було 70% проти комунізму, бо хотіли жити без комунізму. І комунізм як влада був зроблений не українським населенням, не українським народом взагалі, чи російським. Комунізм був збудований зараз в Радянському Союзі силами, які були запущені в ту російську імперію з усіх кінців країн світу. Це є причина. І сьогодні, живучи в Америці ми тратимо мільйони долярів з тим, що колись помагали зробити те. То в нас по-українському кажуть: —Вашим салом і по вашій шкірі. Я вірю, що Бог спас мене, ніхто не спас мене, Бог спас. Тут було спрямовання знищити український нарід, і то було зроблено навмисне комуністами в той час, як при владі українців комуністів було в Києві, й і то не всі були, дуже малий процент — 26%. Більше, решта були не українці, так само як і при Сталіну було в Москві, не всі росіяни там були при Сталіну. При Сталіну було всього, навсього малий процент росіянів, а то були дургі національності, треба вияснити і колись історію написати про це.
Пит.: Дуже, дуже, дуже Вам