Kyrylo Shtan'ko, b. March 29, 1913, Shtan'kiv khutir, Romny district, Sumy
region, into wealthy peasant family with 180 desiatynas of land before
revolution, 20 desiatynas of which was pond. Narrator's father, a Petliurist
officer, and grandfather were shot by the Cheka in 1922. narrator describes a
food-supply/pacification detachment headed by “Fitil'ov”, i.e., the Ukrainian
writer Mykola Khvyl'ovyi. All but 10 desiatynas of land was confiscated in 1922
and narrator's mother was arrested and tortured once or twice a year thereafter,
the activists demanding gold from her, until 1928. narrator stresses that the
activists were mainly Ukrainians, i.e., the local criminal element. In December
1929 all 13 families on the khutir were deculakized. Narrator was arrested but
escaped to Mariupil', where he was again arrested in October 1931 and sent to
Nothern Urals, ultimately escaping and changing name. He lost his mother and 4
brothers in the famine. On exile, narrator has pseudonymously published an
account as A. Romen, “Ukrainians Sent to the Urals for Physical Extermination”
and “Physical Destruction in the Tajga”, in The Black Deeds of the Kremlin: A
White Book, ed. S. Pidhainy (Toronto-Detroit, 1953-1955), II, pp.186-189,
190-191, аs well as a Ukrainian-language account, Poliuvannia za Liudynoiu ,
published in1945.
Пит. Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Від.: Кирило Штанько.
Пит.: А де Ви народилися, чи можете
сказати?
Від.: Україна, хутір Штаньків, Роменський район, Роменська
округа на Україні. Область —тепер, вона була Полтавська, але зараз в Сумська.
Пит.: В якому році Ви народилися?
Від.: МагсН 29-го, в
1913-му році, там же, Штаньків хутір.
Пит.: А чим займалися Ваші
батьки?
Від.: Це були господарі.
Пит.: Скільки десятин
землі мали Ваші батьки?
Від.: Ми мали 180 десятин, але з неї було
ставу 20 десятин, ставок, плотика —там і похоронені дідусь і тато, забиті в
1922-му році.
Пит.: А скільки землі Ви мали до революції?
Від.: Оце ж ми мали до революції.
Пит.: Я знаю, що Ви були
дуже молоді, але що Ви можете сказати про революцію в Вашій околиці?
Від.: Революція —це в зорганізована підпільною комуністичною
організацією за царських часів і революціонерами. Значить, були більшість тих,
що не працювали, тих — от так, як в Америці сьогодні —скільки є тисяч у
в'язницях злочинців. До того всякі, що не хотіли працювати. Оцей елемент пішов
на заклик, хто побудував ту революцію під царського, після царського, або в час
царського панування Росії. Отже, вони пішли на службу, як той довірений елемент,
на якому закінчилася революція успіхом.
Пит.: А в Ваших околицях хто
переміг там на хуторі?
Від.: Приїхали Крампяк, Куропятник,
Завгородній і інші чекісти, які знищили й покотом забили на подвір'ї батька і
дідуся. Кричали: — „Бей!”
Пит.: Коли?
Від.: В 1922-му
році. Вони кричали: — „Бей жолтоголобувых гадов!" І отже, перед всією родиною
забили вони обох.
Пит.: А хто вони були —більшовики, чи партизани, чи
хто?
Від.: Ні, це були українці, які боролися проти комунізму,
належали, як тато й дідусь, до Української Національної Ради, до Українського
війська в той час, які обороняли українську державу.
Пит.: А що Ваш
батько думав про тодішню політику, чи він був за Петлюру?
Від.: Він
же служив у Петлюри офіцером і также дідусь був симпатик до визволення в
тодішній час Української незалежної держави.
Пит.: А після того, як
вони вбили Вашого батька й діда, як Ви жили?
Від.: Конфіскували
землю, все конфіскували.
Пит.: В 1922-муроці.
Від.: Но, в
1928-му році землю конфіскували, частину раніше, частину раніше — оставили
якихсь 10 десятин.
Пит.: А як було в 22-му році, коли забили батька й
діда, як Ви жили?
Від.: Мама мала наша шість хлопців. Аж до 29-го
року, щороку, а може два рази на рік, арештовували маму, вимагали, щоб вона
віддала золото. Вона віддала, що могла, що мала, але вони не вірили, приходили
до хати, до будинку, розламували ліжка, стріляли в образи —образи падали, вони
розламували на куски й шукали там золота. І його не знайшли, бо мама віддала, що
мала. І вже в 28-му році, приблизно, маму як заарештували востаннє, давили
пальці, побили голову, уже мама як прийшла, то ми не впізнали маму, бо все
кров'ю взялося волосся і засохло так, і пальці були передавлені дверми —і то все
питали за те, щоб вона віддала золото. Часто мама так, як ото в тій книжці, та
книжка поможе вам більше, може, як я, бо то на те, щоб її перечитати, треба дві
години, але я рекомендую її перечитати, бо вона е під заголовком .Анатолій
Ромен," а правдиве прізвище —Кирило Штанько. То часто мама схвачувалася, плакала
й казала: —Що я далі маю робити? Збита, ограблена й маю шестеро дітей. І в 29-му
році приїхала бригада, так звана „червона бригада, поставила маму до стіни й
стріляли кругом голови, кругом голови стріляли, щоб вона віддала те, що вона
мала, ті речі, де в заховані речі, гроші які золоті, чи срібло, чи щось. А вона
не могла вже нічого сказати, бо не мала. Мати падала, мліла і біля неї діти всі
кричали несамовито. Коли ця „червона бригада" виїжджала, я схватив одежу, ліпшу
одежу, й через вікно у сад утікав, але я зробив слід по снігу й ці червоні
Чекісти —по сліду оці — Завгородній, спеціально оцей Завгородній, який догнав
мене — ударив у голову прикладом, зброєю і я впав, розбита голова була —в мене є
отут шрам від того побиття. Розули мене, оту одежу взяли й босого привезли до
хати назад, там, де все конфісковано, на фіри наладовано все, й п'яні витягували
все, що заховане було. Мама приготовлялася, це було, перед Різдвяними святами,
на Свят-Вечір, це в 29-му році було, то там було ковбаса захована, солонина, ну
й хліб там був спечений, але то було мало — їх приїхало якихсь 30 людей і ні
один не був росіянин, а всі були українці, всі були отой елемент, який пішов на
службу, заклик Леніна. Пограбувавши те все, маму вигнали, забили двері й вікна,
викинули малих дітей, моїх братів, у сніг, у сніг! Маму вишотовхали ногами в
двері, мама пішла, потягла за собою рядочок тих дітей — і невідомо куди. Скрізь
розпорядження оцих комуністів — оцих Крамп'яка, Завгодорнього, Куров'ятника —
скрізь „не допустити ніде в хату її/ з тими дітьми, тобто, щоб вона згинула
прямо отак дебудь. Пройшла вона декілька кілометрів там до хуторів, якісь
розжалілися хтось, пустили її — день, чи два вона побула, але вони боялися,
знову казали до матері, щоб вона десь ішла, бо їм неможна, вони боїться цього.
Але мене, як старшого сина, заарештували. Ці червоні чекісти заарештували, як
старшого сина в родині й так я попав їм у руки. При чому, вони знайшли зброю в
нас на подвір'ї — рушниця, набої там, пістоль, чи пістолів два було там —і це
конфіскували, і підозрівали, що я маю цю зброю. І я її бачив, але я не знав, що
вона там захована, я знав, що в зброя, але я не знав де вона там захована. Але
вони казали, що це я мав її вживати, чи як то, закидали, що я контрреволюціонер
проти цієї комуністичної навали. Втік я з рук їхніх там же, в хутір
Барихристівка. Значить то така примітивна, станичитй такий ; або в'язниця, яка
звичайна хата була, організована для того, щоб там тримать таких, кого
затримали. Але я ноччю втік звідтіля, втік на станцію Ромни і там мені тьотя
помогла сісти на потяг. Але я був уже побитий ними, дуже тяжко побитий, залитий
кров'ю, але обмитий був і мені помогли сісти в потяг, у вагон, і я поїхав на
південний захід.
Пит.: Ви були найстарші?
Від.: Найстарший
син я був у всій родині. Мені як погано було й десь, поминаючи — станція за
Лохвицею, станція Ромодан, ніби за Ромоданом — яв напрямку їхав Маріюполя.
Квиток мій був до Маріюполя, взятий тьотьою моєю. І з вагона мене, як
встановився там на якомусь полустанку —забрали поліцаї і довезли до госггіталя.
І я пробув у госпіталі, щось 10 чи 11 днів, чи щось більше, не пригадую точно.
Коли я став виздоровляти, проходили ці НКВДисти, питали, доктор мене тримав і
став питати: —Як ти себе почуваєш. Я став почувати себе ліпше й випустили мене
звідти.
Пит.: Чи Ви мали якусь посвідку?
Від.: Ні, не було
нічого в мене, нічого не було. Тільки були в мене якісь папірці, значить, ім'я
мов там було. І копи я приїхав в Маріюпіль, то я вже дістав собі такі бланки,
папірець такий з печаткою якогось індустріяльного виробництва там, мов фабрики,
чи заводе, чи що, де я робив, хто я е. І я там писав, що я в бідняк, бідний ;
чоловік. Отак, бо неможна було показувати хто я е, бо це було переслідувано, як
; „чужоклясовий елемент." Але я вступив у школу, бо хотів вчитися, я хотів жити,
як молодий чоловік.
Пит.: А перед тим Ви ходили до школи?
Від.: я перед тим ходив також до школи.
Пит.: Де? На
Вашому хуторі?
Від.: Це—місто Ромни, це було 12 кілометрів від
Штанькового хутора.
Пит.: А перед тим як довго Ви ходили до школи?
Від.: Ну то я ж ходив з 23-го аж до 29-го років.
Пит.: А
чи то була українська школа, чи російська?
Від.: Вона була перше
українська; перші кляси мої, а вже четверта і п'ята кляси це вже були прямо
російські, російщували вже, висміювали навіть. Якщо ви скажете “панчохи," то
каже:—,Эй, хохол. Ну, знаєте, значить ці слова були в ненависті; помалу
витворювали в людей ненавість до тієї мови. Пит.: А хто вчив у школі? Від.: Були
й росіяни, але рідко було. Але в мене не був росіянин, був Шпенюх він, був
польського походження цей Шпенкж і це вже був у 5-ій клясі цей Шпенюк. І був ще
один —ну вже зараз не пригадую прізвища, а тільки цього Шпенюка я знаю, бо за ці
часи І можна забути це все. Пит.: А чи була церква в Вашому селі? Від.: Розбита
церква. Розбита церква, викинуто все, спалено все. Пит.: В якому році це було?
Від.: Це приблизно, думаю, в 25-му, 26-му році все винесли. Зі школи приведені
учні учителями, все в церкві —хоругви, хрести —все що там було винесено на
подвір'я, все там запалено.
Пит.: Чи це була Автокефальна церква, чи
ще російська?
Від.: Уже була Автокефальна церква в той час, так.
Пит.: І вже була по-українському, не по старо-слов'янському?
Від.: Ні, вже було по-українському.
Пит.: Чи люди
спротивлялися тому, що робилося?
Від.: Спротив, так, спротив був, але
він нічого не значив. Але загони Фітілева карали деякі такі прояви так, як я вам
казав попереді, так як це було в трикутнику Суми-Харків і Полтава. У тих селах,
аж до Гадяча сюди, були все повстання, селянські повстання без зброї, але які ці
„фітілевці" розгромлювали, били, розстрілювали безпощадно. Оце, що я пам'ятаю
про ці часи.
Пит.: А що Ви можете сказати про НЕП, як Вам жилося при
НЕПові?
Від.: При НЕПові жилося так: заохочували нас, щоб ми знайшли
гроші, як заховані в кого були й закупили новітній сільсько-господарський
реманент. От, наприкалд, були такі люди, що в них забрали землю, всю одібрали,
дали йому там 10 десятин землі, тільки йому не дали там, а дали десь за
кілометрів 15 чи 20, а не тут біля його, де його земля була. Ну, отже, це було
маленьке, але якби так було, то ще можна було жити. Але НЕП зроблений для того,
що людина, що мала яке золото заховане, то вона вже оприлюднена, то вона купила
трактор і привезла, і він уже тим трактором працював для когось і заробляв, хоч
в нього землі не було, це був такий прогрес, це був інстинкт того „куркуля,"
того ненависного, як вони називають, що він мав вихід із становища, він умів
поставитися, він умів як запродукувати тому бідному чоловікові харчі якби
дешевше, якби дешевше люди старалися продукувать продукти. Ні один пролетар, ні
один бідний не вмер з голоду за тих часів, коли були ці .Багачі," на яких вони
мстяться і сьогодні. От і сьогодні, наприклад. Наприклад, тут є один Білань, то
він говорить до мене по телефону. — Пане добродію, що то має бути за держава як
українська, коли то „Бендерія" хоче мати владу? — Ні то не “Бендерія," то є
націоналістичне почуття хоче буть, керувати державою, не партія комуністична чи
якась партія. І наша партія не може бути така. — Б якщо така буде держава, то
хай буде Миколка-дурачок, то була булка п'ятачок. Чуєте? А я кажу тому добродію:
— А хто ж тому Миколі приробив булку, що він за п'ятачок продав? То він повісив
слухавку й досі не обзивається до мене.
Пит.: А Ви жили на хуторі,
правда?
Від.: Так, хутір, Штаньків хутір.
Пит.: А хто
належав до партії на Вашому хуторі?
Від.: Там не було таких близько,
але був такий хутір великий і вже село —Байрак —то ті, що прийшли з в'язниць,
конокради, ну всякі злодії, то там було два брати такі —Боже, забуваю прізвища
—Герали! То вони викрадали коні десятками роками поперід, передавали тут —і
отакі прийшли до влади. То їм вже не треба було красти ночами, а вони крали днем
—приходили, грабували й що хотіли те й робили. От таке. Я думаю, що ті професори
не знали й не знатимуть про те —ото й біда наша, що вони не знають там таких
речей.
Пит.: А хто був головою сільради?
Від.: Там було
багато. Там був такий —як оцього прізвище, от я забуваю, що це помер не так
давно — Сердюк. Сердюк був голова, це я добре пригадую — Сердюк, Дмитро —і ще це
я пам'ятаю —Дмитро Сердюк. Але там були й до того й після того другі. Оце як
нап'етися та поб'стися з жінкою, ну то його вгамують там, бо він же мав „червону
шмату,' він каже, що він в ревлюшонер; то він посидить там, доби йому дадуть,
щоб він отверезився і випускають знову. Ну, а як він отверезився, вже зі жінкою
не б'ється, то на другий, чи на третій день він знову голова сільради. Ото,
такий був провід отої системи терористичної, знову такий, як і був. Ото,
значить, я ще раз вам повторяю, що ті, що крали ноччю, то вже їм красти не треба
було, а вони були головами сільрад і головами районів і так далі.
Пит.: А вони всі були місцеві люди?
Від.: Місцеві люди. Ні
одного росіянина я не бачив. Це не тому, що я симпатик їм, але я не хочу карати
націю ніколи. Бо присутність була в комуні, в комуні був і жид, і росіянин, і
українець. Яке я маю право обороняти чи одного, чи другого?
Пит.: А
яку частину урожаю брала держава до колективізації? Чи то було забагато, чи як?
Від.: А, до колективізаці? Чи пригадуєш які оплати там були? Чи одну
треттю, чи як? Ну а так приблизно, на себто одну треттю. Значить, щоб це сказати
правдиво, то це тяжко, але то так приблизно. Я не фахівець
сільсько-господарської системи, бо вже ,з Івана я зробився Урхан, значить, із
селянина я зробивсь робітник, і службовець, і що хочете (reference to the
Ukrainian opera “Zaporozhets' za Dunaiem” – rditor's note).
Пит.: А
коли почалася колективізація в Вашій околиці?
Від.: У 28-му, в 28-му
році вже почалася колективізація, в 29-му вже сильніше, в 30-му ще сильніше. За
ці три роки вже вони зробили те, що їм треба було, уярмили кріпацтво —нове
кріпацтво.
Пит.: А чи люди противилися колективізації, чи вирізали
худобу?
Від.: А, так! І це було, і це —вирізали худобу, але ж вони
ходили й шукали, відбирали те м'ясо й кричали, що то куркулі це роблять і не
давали дихати, бо „це куркулі провокують." Слухайте! Ну оце таке було.
Приїжджали продотряди, очолені Фітільовим, так їх і називали —фітільовці. Оце ж
сьогодні радіом було про Хвильового, він носить це прізвище, росіянин, так що
оті фітільовці в той час, в колективізацію, повністю учасники були, отак як
Гришко оцей сьогодні єсть тут на еміграції — цей висилався з цим же загоном, по
селах, під час колективізації. Отже, вислали того чоловіка на боротьбу з
куркульством заганяти в колгоспи український нарід. Оце ж цей самий пан, пан
Гришко. Гришко — він покинув свою дружину там, у Радянському Союзі, евакував за
Урал. У нього тесть і теща —це старі чекісти ще з тих 17-их років —і вони
евакувалися, а він був директор завода в Гадячі, місто Гадяч, то він евакував
дружину свою, доньку свою, маленьку дитину, тестя і тещу за Урал, також
нефтебазу туди, а сам пішов до червоної армії. Пізніше він попав в полон і
сестра шукала його, забрала з полону, й так він не поїхав уже нікуди й остався в
Полтаві, а з Полтави вже, так як боявся, бо він підписував військовий квиток,
тому що, як він здався, або здається, то він мусить умерти в військовому, квитки
він підписав, що він останню кулю, останній набой, він повинен у себе кинути.
Він цього не зробив, а пішов у полон, а з полону тоді уже побоявся, приїхав
сюди. І оце він в „політични емігрант”.
Пит.: Що Ви можете сказати
про тодішніх політиків, тих, що були при владі?
Від.: ТІ, що були в
владі? Що ж я можу сказати?
Пит.: Чи звичайний селянин знав про тих
людей, чи він дбав про тих людей, чи він знав хто є головою?
Від.: Е,
абсолютно це не було на засадах демократії, це була диктатура пролетаріату —на
цьому все було збудовано, ніякого ні почуття, чи симпатії, чи коли б то хотів
нарід кого головою, то —ні. Лише той може бути головою —криміналіст, садист,
п'яниця, от подібне.
Пит.: А чи звичайний селянин знав, наприклад,
хто с Скрипник, чи хто е Хвильовий?
Від.: Знали, ясно, знали, що це
були УКГВсти, це були члени Української комуністичної партії, які пішли на
співпрацю з Пекіном у той час, Ленін пообіцяв їм Україну „вплоть до отделения,"
так, значить, їхнім жаргоном як сказати. І прийшов 33-ий рік, і вони побачили,
що вони не там, де вони думали, що вони запродали український нарід, знищили
голодом, аж тоді вони побачили, що їм не даюти влади й стали себе стріляти. Але
ж, якби він сказав: —Геть від комунізму й від Москви. Ну оце було в по-моєму й
це було б справедливо, але він не сказав, що, «геть від комунізму," лише від
Москви. Це так, як Китай сьогодні сказав, що «геть від Москви," так же, чи ні?
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про комнезам, коли організували комнезам?
Від.: Я не знаю точно навіть коли він організувався. Він
організувався десь у 20-их роках і зразу, це ж по декреті, правда? Це ж видавав
декрети всякі Ленін і десь у 20-их роках, або ще у 18-му році.
Пит.:
І тоді ж комнезам був уже активний в Вашій місцевості?
Від.:
Абсолютно, абсолютно! Аякже! Бо це ж до влади прийшла та, ну, диктатура
пролетаріяту —цього ж не забули, тут нема вже як вийти з цього становища, одне з
другим зв'язане.
Пит.: Коли почався антагонізм між людьми, коли стали
переслідувати багатших?
Від.: Коли це мене викинули з школи? В якому
році? От бачите, я вже забув. Там є в книжці —коли мене викинули з школи, в
якому році. От не пригадую, бачите, вже вилітає. То це вже був антагонізм, це
вже була ненавість, але як диктатура пролетаріяту, вона прийшла вже з 18-го
року. Отже, опираючися на цьому елементові, на цій касті — так, як казали
колись, як царська Росія вимагала цього, за класифікацією, вже від 18-го до
20-го років, це вже панувало. Але з кожним роком воно все сильнішало — мене
викинули з школи, й коли вже я виходив у двері зі школи, то за мною свистіли, що
ячужоклясовий елемент, жовто-блакитний гад," значить, що він не може бути в
школі — і мене викинули.
Пит.: Скільки приблизно дворів було в Вашому
селі?
Від.: Це був хутір, це була куплена земля від Гудовича колись і
розділена. Це — там було кілька тисяч десятин і розділено на рідні. Там було
двоє родин Рябків, двоє родин Іваненків, Сидоренки, Шевченків два брати, Рябків
два брати. Це, значить, все чи свати були, оце все рідня була, чи по мамі, і все
було куплено цими рідними, й яких 13 дворів було разом.
Пит.: А з них
скільки було виселено, а скільки залишилося?
Від.: Усіх знищили, все,
нікого не осталося там. І загладили землю, щоб ніхто не знав, що там хтось жив.
А ця земля, ще від пана Гудовича куплена ще до революції, не в НЕП, ні, ні.
Пит.: Ви сказали, що спротивлялися проти колективізації. Чи в цей
спровтив дійшло до повстання?
Від.: Повстання було, кроваве повстання
було.
Пит.: Коли?
Від.: Було в 28-му, 29-му, 30-му, аж до
33-го року.
Пит.: Так часто?
Від.: Кожний рік це бувало,
яких 50 миль в одну сторону, 50 миль в другу сторону, 20 миль в одну — це було
так майже що два — три місяці, але, щоб так разом узяти, то денно, це денно було
в тих околицях, як узять промір 100 кілометрів на 100, то це кождий день бували
ці пориви, повстання, але вони душилися. Бо, перш за все, наказ був знести
зброєю, яка б то не була зброя, яка б не була, мисливська зброя, що на полювання
ходив —все це було знесено —хто не зніс, того карали розстрілом в кого находили.
То ніхто не міг утримати зброї. То виходили на це повстання з кочергами —
жіноцтво, діти, всі. І вся оця чекістська бригада Фітільова топтала, нищила.
Пит.: А хто керував цим про повстання?
Від.: Фітіпьов,
оцей же Фітільов із Харкова. А пізніше вже другі там були. То ж ішло після 30-х
років —я вже не знаю, а до 30-х років це те, що я знаю, аж до 31-го.
Пит.: А коли почалося розкуркулення в Вашому селі?
Від.:
Бачите, не в всіх разом. В нас сталося в 29-му році, вже конфісовували худобу,
конфіскували речі, обшуки робили, ну все, що б то не було — матеріяли, убрання,
всякі такі речі забиралося.
Пит.: Де Ви були як то робили?
Від.: Цілий 28-ий рік, в 29-му вже вони закінчили й викинули з хати,
в 29-му. На Святий вечір, у 29-му.
Пит.: А кого перше забирали в Вас,
до кого вони раніше йшли?
Від.: Ну, бувало так, дивичи до кого ще
—хто був заможнійшлий, ото хто був у повстанні проти їх, то вони того ненавидили
і за тим все більше й більше слідкували. Ну, хто пасивний уже був, то той
викручувався, казав, що: —Треба було уміти. От той трошки, може, хто пішов до
них на службу, от той, хто видавав брехнею, як ми то говорили про це, от піде,
наклепав, для того, щоб йому дали пайок, або привілей якийсь, то також здібний
був на це наш нарід. Це, значить, небагато було, але були.
Пит.: І
вони всі ці 13 родин були розкуркупені?
Від.: Всі, всі, не осталося
нікого. І та місцевість вся заглажена була —нікого немає. Тільки там де голінний
двір наш був, пасіка трималася покійного дідуся, голубник там був, то голубник
розібрали й церкву —то зробили школи там, семилітку, з цього всього. І там був
колектив, організували. А ті всі двори, ті 13, зметено було. Бо цей будинок, де
ми жили в Станьківі, то був добрий, удобний для колгоспу й там вони утворили
колгосп. І зараз оце, коли окупація була німецька, то й там колгосп був який я
провідав, тобто проходив на своє власне господарство й подивився на те все і
тільки подивився, що ж нічого.
Пит.: А коли вони почали організувати
колгоспи в Вашій околиці?
Від.: Десь у 28-му. Здасться і вже в 27-му.
Бачите, я точно не пам'ятаю — здається в 28-му й 29-му, здається ці два роки
самі такі були активні для цієї колективізації, колективізували свіх.
Пит.: А хто перший вступив до колгоспу?
Від.: Там, бачите,
так: вступали ті, що, як нас “брат” казав „старший”, кому .все ревно," той пішов
перший, бо він не втрачав нічого, бо він хотів поспати, робити він не хотів, то
йому було скрізь добре, скрізь добре —для його це було добре. Але йому було б
ліпше, якби пішов я туди, але ж мене не взяли до колгоспу. Якби це мене взяли до
колгспу, може Бог би мені поміг мати на світі братів, маму, а то я живу на світі
без нікого, сам —на якесь Боже — я не знаю як вам сказати, значить, на якесь
Провидіння, що я живий —більше ніяк не можу сказати. Після того, як ви
прочитаєте, або хтось, кому належатиме ця брошура, якщо він її правдиво
проаналізує, я радий би був і просив би Бога йому також добра й здоров'я, якби
він зрозумів цю брошуру. Оце я хотів би так.
Пит.: А як провадили
посівкампанії?
Від.: Це коли? Я не був уже тоді на Україні, я вже не
був. Я з 30-го, як викинули в 29-му, я вже там нічого не знаю. І взагалі я не
був сотреіепі, тоді був я малий, молодим вірніше, і про це так добре я вам не
можу з'ясувати. Коли б я був там аж до 40-их років у тих поселищах там, а коли я
не був 10 років. Я прийшов аж у 39-му році на Новий Рік, на новорічний вечір
—завтра 40-ий —перед війною якраз.
Пит.: А де Ви були тоді в той час
з 30-го до 39-го року?
Від.: З 30-то року я був у Маріюполі. З
Маріюполя —я там учився в технічній школі, Силово-монтажний технікум, завод
Ілліча, станція Сартана. Оце я там у Сартані жив, і в заводі я працював, і був у
технічній школі. І в 31-му році приїхали до моєї квартири, посадили в авто і
привезли на двірець Сартани, і вкинули мене в вагони, й привезли аж у
Надеждинськ, північний Урал.
Пит.: А хто залишився з родини в Вашому
селі?
Від.: Маму викинули й мама ходила, знайшла в Засуллі, село
Засупля біля Ромен, квартирку якусь і там вона переживала. Це вже я не знаю, але
як мені вже розказували, й випікала хліб, продавала й той припік, що оставалося,
годувала тих п'ятеро дітей. Я — шостий —то вже з нею не був, а цих п'ятеро
дітей. І то циркулоювало, бо це передмістя Ромен і там то в такий спосіб вона
годувала цих діток. І, до 32-го року, а в 32-му році Йосиф Юхва, зі своєю
бригадою зайшли на ту кватирку, ограбували муку то, що вона мала, заліз до
пазухи, вибачте, вийняв у неї гроші, які в неї були й то її паралізувало в той
час —не було в неї грошей, не було за що оборотів робити, щоб догодувати дітей.
І одна старенька, ось тут « така Коваль, що її забрала і хотіла переховати, щоб
вона пережила в цьому хуторі Ковалівщині. І оце вам можна тепер зачитати —і оце
я зачитаю. Тепер я зачитаю як вона загинула й де. Добре? Приречений комунізмом
український нарід у Україні на знищення, як „чужоклясовий елемент” Від семи до
восьми мільйонів українського народу було знищено штучно-зробленим голодом, яким
замордована й моя дорога, мила родина. Блаженна пам'ять моїй родині, що
замордована комуністичними кримінальними злочинцями в Україні, їхнє прізвище
—-Штанько. Мати —Оксеня та мої брати — Іван, Микола, Володимир і Андрій. Знищені
вони головодою смертю в році 1933-му, місяці травні, в хуторі Ковалівщина, в
одній стодолі-клуні скінчилося їхнє життя. ТІ п'ятеро трупів вивезено возом до
рогу, де кладовище було обкопане, але не поховали, а викинули з воза п'ятеро
трупів у рів і загребли землею не товще 15 сантиметрів, щоб лише позбутися. Лише
в жовтні в 1941-му році настала мені можливість, з братом Василем, відшукати
тлінні рештки членів нашої родини і то завдяки допомозі хуторян, і з нами —
хуторянка Уляна Коваль — спасибі їй. Удвох із братом ми відкопали ту яму,
зібрали рештки в один гріб і поховали, як і належить християнам, на тому ж
цвинтарі. Над їхньою могилою поставили хрест, як свідок невимовно-великого горя
і символ терпіння замученої нашої родини. Питаю вас, вороги мого народу, за що,
за яку провину ви знищили малих дітей, моїх братів і мою беззахисну маму? За що
вони терпіли на рідній, рукопайній (?) українській землі голодні муки,
простягали в небесний простір руки за шматочок хліба; За що ви, кати, так тяжко
їх покарали? Помста, помста ворогові! Слава Україні! Кирило Штанько. Адреса
поляглих моєї родини, п'ять осіб: хутір Ковалівщина, Роменська округа,
Роменський район, Україна.
Пит.: А як Ваш брат Василь пережив голод?
Від.: Василь пережив голод, бо коли забрала пані Уляна там їх, та її
товаришка така забрала їх у Ковалівщину до своєї хати. І цей хлопчик відлучився
від родини і пішов шукати колосочків, чи що, що знайшов — бував собі і прийшов
на хутір Перехрестівка, де був горілчаний завод і там де вигодовували свинарі
—такі свинарні ферми були. І він крадькома, біля тих свиней, що виносилося їм
їсти, із поля підходив до свинарні бур'янами й живився отією картопелькою, що
виносилося для свиней. І це було довго там. Він лежав попід кущами там, поки
його замітила пані —вона була жінка, дружина такого механіка заводу цього, бо
там горільчаний завод і ці свинячі фарми були. То вона замітала, що щось за
хлопчик туда навідує, там до тих свиней і вона сказала там другій жінці й вони
його зловили. Але зловили з тим, щоб дати йому допомогу. Коли його зловили, то в
нього було вошей стільки —більше, як тієї сорочки. Вони його зняли й прийняли в
камірці —там така камірка була в свинарнях, де було лікарство для свиней, де
були всякі такі, то що було потрібно там. І там його приютили, і міняли йому
білизну, і так він почав там жити, почав школу там, незнаний хто він е, почав і
в школі вчиться — досить добре вчився він і учили його механіки. І вже — ще
малим був, молодим, то він уже трактором по річках розвозив —трактор був на
колесах, на рейках, розвозив всякі продукти по всьому заводу. І отак він остався
живий від голоду.
Пит.: А скільки йому було років?
Від.:
Йому було тоді в 33-му році десь, приблизно 11 років, 12-ий. Я не можу вам
сказати точно якого року він народжений, а приблизно, бо ж я не маю фота нікого
з рідні, все в мене конфісковано. Я не маю ні з батька, ні з мами, ні з діда, ні
з братів — ні з кого, ну нікого нема, бо все конфісковане. Я не міг мати, не міг
мати.
Пит.: Як минулося то зрештою, коли Ви повернулися?
Від.: Коли я повернувся, значить — утій книжці це дуже багато,
значить. Та книжка —Полювання за людиною —то більше скаже, детально, точно, бо
ця книжка написана ще в 45-му році для того, як нас хотіли репатріювати. То я
для репатріяційної комісії оту брошуру писав, то оце було на долі нашої в
Нюренберзі. То та книжечка розкаже більше детально про все, значить —Полювання
за людиною —ота книжечка, брошура ця.
Пит.: А чи Ви можете описати
перед і потім як Вас забрали до Уралу?
Від.: До Уралу? До Уралу я
працював — завод Ілліча, вивантажував руду, вугілля. Це мені давалося за ту
працю, крім платні, такі талони на обіди. То я був довільний тому, що я мав два
обіди, два обіди за те як я виладую там пульман, такі вагони. То я мав, не
пригадую скільки, як я виладую, там платилося, але важливим було те, як я
виладую, що мені давали талон на хліб —кілограм і давали на обід той талон. Оце,
що було мені. Але я вчився там, завод Ілліча, там азото-туковий комбінат, то ш
заводи мали цих, технічних таких —студенти були, що для їхньої потреби, цих
заводі —Силово-монтажний технікум. Це, значить, такі скоробіжні турбіни,
електро-мотори високого напругу, де встановлювалися на великих заводах, скажем,
коксохімзавод, де возили вакуум отсаси заводів і під тисненням викидали доз на
апаратуру. Оце та машинерія, яку я вивчав. Значить, мав би бути колись інженер
якийсь, але я цього не достиг. Але досить я набрався того атлетому, а диплому не
маю. От так. І жив я — село Сартана. Одного дня, восени 31-го року — там у тій
книжці буде докладно — стукнули в двері й тільки стукнув —і турнув двері —й
заходить НКВД: —Вставай! А я якраз щось робив, до школи. Я піднявся: —Що таке? —
„Идём с нами, ти арештований." Забрали й привезли в станцію Сартану, загнали в
вагони й ноччю нас вивезли. І то ночами нас везли, днями нас у туггік
заставляли, щоб нікому не показували що куди везеться —отже, ми були ховані так
—ночами нас везли аж до Надеждинської сімні на п'ять, 75 кілометрів на північ
від Надеждинського. Нас вивезли у ліс, скинули нам пилки, сокири, брезентів
кілька й оце сказали: — «Ваша Украйна вот здесь!" Оце все. Оце тільки, що
помістили в „Білій книжці," оцей термін, бо це їм добре, а те, що вони робили
самі комуністи, то це вони не хочуть сказати. Чому? Чому ж не скажуть: —Ми
винні, ми опам'яталися, ми прощення просим у народу. Прошу, сьогодні мав би я
його прекрасним президентом, коли б він всю правду сказав. А коли він продовжує
ярмо комуністичне для моєї вітчизни, він в ворог перший для мене, а потім
—росіянин, а потім...
Пит.: А чи Ви можете описати обставини, вагон і
який режим був?
Від.: П'ятий, чи шостий день —це був режимний день,
от не пригадую, п'ять чи шість днів режимний день був. Видавалася хлібина на
шість чи сім осіб, хлібина, кілограм, на шість осіб —кілограм, здається
кілограмова була. Ото скільки людей в вагоні —60,10 хлібин укинули і п'ять чи
шість ґапонів, або тих —відер води. Це на 60 людей, це ж і діти там — і на п'ять
чи шість днів, так званий «режимний день," я призабув чи п'ять чи шість днів —це
там у книжці точно написано, я ж не сподівався, що це, то я міг би найти точно,
але це ж час би пройшов. Здається шість днів був цей режимний день, чи п'ять, от
не пригадую. Одинадцять днів, значить, оце давалося і то більше нічого, більше
нічого. Знаєте, хворі, як я вам сказав, що діти кричали: —Пити! Знаєте, висихали
— матері, батьки після себе сечу охолодужвали й напоювали своїх дітей — оце так,
оце до чого мій нарід український дожився. А вони вмивають руки, а вони не
бачили тоді того? Значить, призвали Москву з Пекіном на оцю батьківщину й разом
знищили власний народ, і сьогодні не хочуть сказати, що ми винуваті, вибачайте,
сказали б, ми не думали цього, ми не уважали цього. Скажіть же! Чого ж ви не
хочете правди сказати? Чого ви приховуєте ту правду й досі? Чому? Ну, й
1933-ий...
Пит.: І як Вам жилося на Уралі?
Від.: Привезли
там, то бачите, це ж неможна так кілька тисяч, менше як 50% залишилося в живих,
а то все вимерло. І було так, що обмерзли діти, обмерзали діти, бо ж то накрите
палаткою, а бараки ми будували, то ж не вспіли збудувати, бо вже стало зимно. То
діти обмерзали, було так, що матері вішали своїх дітей і самі вішалися з ними
разом, бо вже неможна було дожити. Хто не мав дітей, то одне, а хто мав і попав
із дітьми, то вже пропадав, то тяжко було. І я втікав звідтіля, і втік на
центральну магістраль —Москва-Хабаровськ, і я знайшов вербовщика, лкий
завербував мене до Хабаровська. І в Хабаровську я змінив прізвище, я був
Завгородній і пішов в аеропорт, громадянська фльота, ж пілот. Пробув я там щось
півтора року й „чорний ворон” відшукав мене там і заарештував. В Хабаровській
в'язниці я просидів до рішення, срок мені дали 10 років, без переписки, як
«чужоклясовий елемент” „зміняв прізвище” як вони говорили: — „Что он хотел
пролезть в наш гражданский флот й советскую индустрию с тем, чтоби подривать
мощь советськой власти.' Отже, на те, значить, мені закидали, що я змінив
прізвище. Я змінив прізвище для того, що я молодий, я хотів вчитися, я хотів
жити так, як і кожний, а мені неможна було. Лише шляхом оцим я міг зробити.
Пит.: А коли це було, в якому році?
Від.: Це було в 36-му
десь, 35ниу, щось біля цього вже.
Пит.: А коли Ви повернулися до
хутора?
Від.: До хутора? Я до хутора не вернувся. Коли вже зайшли
німці, тоді можна було вже мені піти десь кудись вільно.
Пит.: Як Ви
знали, що мама й брати померли?
Від.: У мене двоюрідна сестра була й
одним із перших, що я взнав на станції, це колишній сусід Бондаренко, що то в
тих 13-ти, про яких ми говорили — і він там був. Але він, бачите, такий, що він
не думав, що це йому прийде, бо це ж не всіх там брали, а того беруть, а той ще
каже: —А, то ще мене не беруть, то я ще —той мовчав. А коли вже до його прийшло,
то вже тоді каже: —А чого ж мене? Ну, той, чоловік, Бондаренко його прізвище — я
коли приїхав на станцію Ромни, бачу старенький чоловік ходить, але я його
пам'ятаю.
Пит.: А це було коли?
Від.: В 39-му році. Я
придивляюся ближче до нього, я впізнаю, що це той пан Бондаренко. Коли я
підійшов до нього і став казать, що хто я е, я перше запитав: —Хто ви є, чи ви в
Бондаренко? —Так, я е — так злякано якось він сказав, бо в тому житті, в
радянській системі, то це хтось питав прізвище, то це вже щось мав бути страшне.
Значить, він не вірив в те, що коли він мені сказав, що він в Бондаренко, а
потім повертається до мене і каже: —А ти хто, сину, будеш? А я кажу: —Я в Кирило
Штанько. —Кирилів син? Кажу —Так. —Кирило Кирилович? —Так, Кирило Кирилович. Він
тоді зрозумів, що він колись казав, що, бачите: —Як і мого сина. Це мій покійний
тато приглашав до Петлюри. А тепер, каже, бачите, от мається. На похороні він
так докоряв. А тепер йому прийшлося так само, що значить отак. То він став, на
плече мені схилився, плаче і каже: —Пробач мені, сину, що це так сталося, що я
так сказав, бо я ж про це не знав, я був одурений тою владою, і я вірив у те.
Питаю: —Де ж ваш син? Каже: —Забитий, забрало НКВД і розстріляло, нема його, а
дружина з голоду померла. А він виховався ото біля станції, збирав там кусочки
якісь, після тих НКВДистів, які обідали там, і то він вижив і тоді вже йому дали
мітлу, то він замітав там станцію, був таким. І тоді він заплакав і ото він
перший сказав: —Уже твоєї родини немає. Бо ж я не міг переписки ніякої мати, ні
мама до мене, ні я до мами не мав права. Не мав права ніякого. Я вже пізніше,
коли провів мене Бондаренко до сестри і сестра сказала де мій брат оцей, в
Перехрестівці, в горілчаному заводі. І аж тоді, я знайшов брата й вже радий був,
що я його маю. Але в цій війні пішов він в УПА і так я його не маю. І так я
посилав за ним розшуки й ніде немає його, очевидна річ, що він загинув. Оцей
останній, шостий брат, загинув в УПА.
Пит.: Чи Ви можете сказати
скільки померло з голоду в Вашому хуторі?
Від.: Бачите, я ж уже й не
знав тих людей, де вони розігнані. Із них, скільки я чув, то я знаю, що з
Шевченкових родин, то там двоє залишилося аж у Білорусії десь, знайшли працю в
Білорусії на торфорозробках, то вони там — Грицько і Мілка, так, Мілка, жіноче
прізвище Мілка, Анатолій Шевченко —то там вони були. А дві сестри там ще в їх
було і мама, то от не знаю де вони, мені невідомо що. Я тільки чув через мою
двоюрідну сестру, що від Шевченків двоє залишилося живих у Білорусії. А вже
Чорнобуки також десь загинули, також з голоду, а де й скільки й як —нікого я вже
не бачив із оцього хутора, нікого —як я прийшов у Ромни зі заслання, нікого я не
зустрів із живих, але чув про Шевченка Анатолія і Мілку, Мілу ту, що вони були в
Білоруси на торфорозробках і то там вони: —На здоров'я!
Пит.: А як Ви
були на засланні, чи Ви знали, що був голод на Україні?
Від.: Знав,
знав, знав!
Пит.: А як Ви знали?
Від.: Бо нам привозили
так звані „пополнения," бо там вимирали кожний день зимного часу. Нас було 600
осіб у баракові в одному, значить, дві лінії нарів таких, по 150 людей вгорі й
внизу, по одній і другій стороні. Посередині печі такі бочки, де палилося, це
посередині, оце цим огрівалося. Оце з цих 600 людей виносилося щоночі від 10 до
20 людей в зимний час. Викидали їх між бараки, бо барак другий стоїть, то між
бараки. Тоді ЗІС, такий ЗІС був і їх вивозили до кар'єру, там де ми працювали.
Повертали, задом він повертався, відчинявся цей задній борт і викидали їх туди,
в той кар'єр, у глибину, а ми з підгір'я, де довбали каси ці на праці, що були,
ми тачками засипали своїх товаришів. Це були ті, що 10 років без переписки
присуджені. Це, що вони не мали вернутися вже —10 років без переписки це в
абсолютно, вони не мали права вернутися. Бо ми виконували підгір'я. Видовбували,
що ми так думали, ми угадували, бо там всякі були —інженери були, священики
були, інтелігенція, всяка інтелігенція там була —ми догадувалися, що ми робимо —
це були широкі там, де ті розвідочні літаки там підходили туди, для танків, для
магазинів, для боєприпасів всяких, довбалося це в цих сопках, у цих підгір'ях.
Оце те, що ми робили. Вони не хотіли, щоб хтось знав, що ми робили, бо ж я б, як
прийшов би, я розкажу народові, або комусь з ким я працював — вони цього не
хотіли. І цей елемент мусив знищений бути, бо це було для них тоді найстрашнішие
—Петлюровство —це було найстрашніше для радянської системи. І прояви всякі
націоналістичні, це було вороже для комунізму.
Пит.: Але як Ви знали,
що був голод?
Від.: Привозили людей з в'язниць —Суми, Миргород,
Харків і другі міста, з усяких міст з в'язниць привозили туди людей арештованих,
яким присуджено по 10 років і ото ми тому знали. Навіть у нас вироблялося там
—ми знали, що генерал Блюхер там, у цій страшній системі. Ми ж не мали права
олівчика мати там, папірця, папірця кусочок ми не мали права мати, нічого ми не
мали права для себе мати. Коли б там знайшли в мене — 2 на 4 ніби — такі були,
оце мій номер, оце така ширина, оце один, другий. Як на моїм місці знайдуть
олівець, мене зразу розстріляють. Оце вигонять до праці —оце треба ще не
пропустити це —вигонять до праці, це ж страшні колода —я ще щоб не проминув це.
Ага, оці трупи, жертви, ми власними тачками перекидали, на наших товаришів
присипали, оце що ми бачили, що я бачив на своїх очах, на своїх власних очах.
Оце так нарід ховали там. Потім, доходило так, що мав ось за місяць вийти, тобто
10 років кінчається, як вони кажуть, то вони посилають тих —от у цьому таборі,
де 600 людей, і там є два чи п'ять, то їм дають бурки бурити шкалу й закладувати
амонал, щоб зривати. І в той час сидить НКВДист з вибранцем, з цією машиною і
придавлює, запалюються бурки там і це все в повітря йде, разом з цими людьми, що
мали піти на волю ж наче за місяць. Слухайте, в отакий спосіб робили! Зима там ж
не так як тут — 60 мінус. Ви вуста собі язиком обточили, вже вогкі в вас —вже
змерзлися вуста. Вишиковують нас до праці в самі холодні дні, стоїмо в строях
оцих по троє людей, значить 50 людей у лінії, значить 150, 50 три рази —150 є в
цій колоні. — То стріляйте нас, ми вже не здібні до праці, ми пропадаєм, ми
холонем, ми падаєм, ми не живем уже! —коли це закричали зі строю, почули, конвой
почув, що це такі “анти," „анти," що стріляйте, ми не гідні вже далі працювати.
І через кілька хвилин появився голова табору й ходе, й йде попри колону й
вибирає що—десятого й в окрему колону, в окрему колону. Зібрали щось до 50
людей, брама відчинилася в північну частину табору, там де були тепляки собачі,
там де мустровані собаки вогодовувапи для охорони концтабору й НКВДисти брали,
бо там пограниччя вже було до Приамур'я — туди на кордон брали цих собак. І ось
вам за кілька хвилин цей комісар, цей голова табору, під'їжджає, що-десятого
викликають, зорганізовано 50 людей, брама відчинилася, знову закрили браму цю і
дивимося через цю орогожу, через цю коключу — із тепляків собаки, як змії,
нападали на цих людей — і то вони научені хватати отак людей —отже, і то вони
всіх порвали на куски. І через кілька хвилин ви бачили трупи, тільки пара
піднімалася з них на такому страшному морозі. Повертається він до нас і каже: —
,Ну, кто ешё, может кто ещё недоволен?" —І вже була тиша, тільки хто вже змерз,
упав тут і через їх нас погнали на працю. Оце такі дні були, оце такі були
страшні дні.
Пит.: Як довго Ви там були?
Від.: З 37-го,
чотири роки, чотири роки. Нас перевозили сюди до Хабаровська, в Манчжоу-Го, так
називали Бурят-Монгольська Народня республіка, це якраз біля Байкала. І в тих
горах там також робили таку тунель —ото туди нас мали привезти, або туди їх
привезли, а перед тим ми втікали з вагона. І через втечу. Значить, підірвали дах
і через цю щилину втікали, бо там були нари такі —в вагонах такі були нари,
дошки положені й то їх тільки два, дві нари, то ми ставили дві вертикально, дві
дошки, двов товстих, а потім одним, або двома придавлювали дах і вона
проривалася, бо там уже йржаві такі болтики були, то вже легко можна було його
прорвати. І, як прорвали, забинтували його і вже через цю щилину ми вискакували.
І то так ми втекли. І вже так я попав у Чіту й вже в Чіті мені доля сталася так,
як у тій книжці написано —там буде докладно, бо я вже не пригадую точно. Був там
такий голова НКВД Чітинського краю, який мене викликав, знайшов він мене, що хто
я в, але я не думав, що це так станеться, і думав, що втікати, але пізніше я
подумав, що не може бути, щоб він так прямо мене викликав, але він викликав
тому, що він хотів мені помогти. Він каже, що він знав радянську владу ліпше,
чим я, але коли мене вже звільнили, то він сказав: —Ні ти мене не знаєш, ні я
тебе не знаю, на випадок чого. Розумієте? І я звідти отримав папери, що я відбув
срок, але приїхав у місто Ромен і на другий же день я мусив іти на відмітку, бо
в мене була така книжечка, а якою я мав відмічатися кожний тиждень, у суботу, в
НКВД. І мені дали два і пів кілометра —тобто в промірі п'ять кілометрів, або в
радіусі два і пів кілометра, оце я мав право, значить іти, більше ні. Так, що я
не міг шукати тієї родини, але ми знали де —й брат знав де — значить, наша
родина вже згинула. Але ми не мали можливості, бо це ж радянська система, ми ж
не могли піти там і це зробити. Коли б же ми пішли там і почали розкопувати, то
це ви знаєте, що б це було? Це е неможливо. А вже коли німці прийшли, ми пішли
там і відпитали точно. Оця пані Коваль, то вона посадила кущик калини маленький
там, і ви знаєте, та калина була там така вже, як під стелю, як ми прийшли,
отака вже розрослася там, де похована наша родина. І то ми власними руками
розгорнули землю, зложили в один гріб і то там же, з канави ми тільки винесли
—воно отак тільки вище канави на тому цвинтарі —і ото там поховано. І над ними
той хрест поставили, отакий дубовий, великий хрест, але ж його, як прийшли
більшовики ж зразу, то його вже там не стало. Так же само не було на татові й на
дідусеві там, на Ґудовицькій тій землі, там де це наше господарство було. І там
поставили ми хрест, але ж і там його вже знали, що нема. Ну, і там вам ще щось
там буде. Ага, вже й тут в Америку, як я приїхав, то мене знову спровоковано, що
я неначе комуніст, що я неначе перший перейшов кордон в Чехо-Словаччину, а жінка
прийшла з дітьми, що комуністи підвезли на кордон мою жінку з дітьми. Чуєте? В
отакий спосіб осюди, до американського уряду, до еміграційного відділу, прислали
отакі речі, що я є комуніст. То мене викликали, три роки я був під слідством
—52-ий, 53-ий і 54-ий. Три роки я був під слідством і це три роки мене тягали й
вже Верховний Суд відкинув це все й оправдав. А потім знову тут у Клівеланді
викликали, 10 років тому назад, що я є убивник, що я ворог народу. Чуєте? Оце я
знову тут переніс трагедію, від еміграційної служби. Отже, радянська система,
Радянський Союз пересилає і використовує, розшукують, і вони оці брехні всі
вірять. Це ж є ненормальна брехня, що ось е в цій газеті, в їхній газеті, в їх
„Українські вісті," каже, що: —Бандерівці, націоналісти, вбивали всіх
комуністів, а потім, як не стало комуністів, так жидів били. Отже, вони
обробляють для того, щоб зробить спротив, той що зробили вони в тих 28-х і 30-х
роках, вони ненавість роблять в національностях.
Пит.: Чи Вам відомі
випадки людоїдства?
Від.: Було, чув, але я не бачив, а чув. Мені, як
я вернувся, то один розказував, що він на станції Бахмач купив м'ясо й знайшов
жіночу цю частину. І він його із'їв. Його прізвище — він був у Ромнах — Мовчан,
у Ромнах на залізній дорозі, таким технічним робітником. Надзвичайна людина
така; ну, я йому вірю, бо я його знав, надзвичайно добра людина. Отже, він купив
це м'ясо, й він його з'їв. Оце я так то знаю.
Пит.: Чи в Росії був
голод також?
Від.: Ні, він не міг бути.
Пит.: Навіть ж
була суцільна колективізація?
Від.: Де? В Росії? Та не було ніде там
голоду ніякого! Не було голоду! Бо всі кордони українські були замкнені, ви не
мали права купити квиток нікуди з України. Коли б вас командували, чи щось, то
вам видається посвідка чи то сільрадою, чи райпарткомом, чи хто б то з тих
вищих, хто він їде, де він їде, чого і дається тоді посвідка, але регулярно
населення не мало права ніякого руху в той час. До потягу вони могли прийти.
Бувало, що це я не знаю, але розказують, це моя сестра розказувала часто —у
Ромнах, на станції, як тільки приближиться потяг на станцію, то плигають із
вагонів зверху додому, бо тут НКВД їх арештовують, тих, що їдуть на дахах, то
вони тікають десь у канави, а потім потяг перед тим як починав рухатися, то вони
біжать, чіпляються знову й вилазять знову. І отак, отак проїжджали. Але, як
приїдуть на кордон, уже туди, на російський кордон, то там потяг кожний
перевіряється, ніхто ніколи не вийде, щоб привезти, чи щоб туди везти, нічого
—все було замкнене, все було замкнене. Наскільки мені розказали про це,
наскільки це я знаю, як мені моя сестра двоюрідна й також інші мені приятелі
розказували про це, що виїхати й поїхати, щоб щось купити, чи то неможливо було.
Хіба, що, як кажуть, „підмаже," це значить заплатить тому НКВДисту, чи
НКВДистам, то його пустять там із клуньком борошна, чи щось таке, то тоді він
може приїхати додому з тим клуньком і якось продовжить життя своїй родині. Але
це треба було в такий спосіб лише.
Пит.: Це все, що я маю питати.
Якщо Ви маєте щось додати, то будь ласка.
Від.: Ну, бачите, додовати
можна багато до цього. Слухайте, ніколи неможна думати, що як дістати правду від
людини. Людина може всяко сказати, обороняє свою власну психологію, може, й
ідею, якою вона пропиталася. Я кажу отак, але є люди, які не можуть сказати
інакше, вони кажуть так, як кажуть, преса сьогодні пише, от як пресе УРДП
твердить, що це «відродження хвильовізму." Українське відродження, яке б то не
було, каже, що тільки від їх починається. Панове, це ж неправда! Це ж чекіст, це
ж я знаю, я ж знаю його практику, що творилося там, я ж знаю це все. Лк же він
може мені сьогодні це сказати? Він мені бреше —я же не вірю. Я не маю права до
нього сказати: —Та слухай, чоловіче, як же ти напишеш у пресу такими
відповідальними словами? Він пропагує вас, а то так ще, як око на око побаче
мене, то, як у Баунд Бруці побачив мене один, то каже до мене: —О, то ти
націоналіст, ти ж бандерівець! Чуєте? Слухайте, ти, мов, бандерівець, а я, мов,
комуніст, то не балакай про мене, мовчи — сам-на-сам. А як от у пресі, то він
так оформлює, так уже обходить це, й в культурний спосіб він обробляє, але ж
правди не хоче сказати. Отже, гній і тут. Чого ж вони, чого ж вони оправдують
оте комуністичне, коли сьогодні Китай і той сказав: — Геть від Москви! То яка ж
різниця, що це Фітіпьов сказав? Также сказав же й Тіто, не дарма, що він дружив
із комунізмом, а він зробив таки національний югославський комунізм. Отже, чого
Фітільов хоче, або хотів, а те продовжується сьогодні, значить, цими Гришками і
подібними. Оце що я хотів додати.
Пит.: Ну, то дуже Вам дякую.
Від.: Та нема за що, нема за що. Я повинен до цього
прилучитися.