Anonymous female narrator, b. 1924, Martynivka, a small village in Hadiach
district, Poltava region, into a middle peasant family. Narrator's mother's
family suffered dekulakization and exile. People were forced to join collective
farms by the local Ukrainian holota (loosely, white trash) from the Communist
Youth League. During the famine people were reduced to eating leaves and tree
bark. Many people died, including several of narrator's relatives. People "came
to the house, searched this and that, they had great iron sticks, and they poked
them in every corner looking for bread, and they took everything." Narrator's
mother saved her children by taking gold crosses and such to the torgsin,
thereby obtaining food. Eight-year old narrator was incarcerated for some days
for gleaning grain in the wheat stubble remaining in the field after the
harvest. Schoolchildren were fed a little soup. Communists were mainly
outsiders. Narrator stated famine ended in her area in 1934 and attributes it to
the authorities' desire "to destroy all the Ukrainians in Ukraine."
Питання: Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В 1924-му році.
Пит.: А де?
Від.:
Село Мартинівка, Гадяцький район.
Пит.: Область?
Від.:
Полтавська.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.:
Сільським господарством.
Пит.: Скільки десятин землі вони мали?
Від.: Я не знаю.
Пит.: А як вони рахувалися?
Від.: Середняками.
Пит.: Скільки Вас було в родині?
Від.: Четверо.
Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село?
Від.: Так. У нашому селі жило небагато людей, було воно невелике.
Школа була, церкви не було. Багато людей померло, навіть у нашім селі. Я не
бачила, бо я була мала, а казали - та родина була вимерла й після тієї трагедії
сусіди хоронили родину, ті трупи, то знаходили на горищі кістки дітей, що мама,
чи тато, вся родина, їли своїх дітей. Це я чула й знаю, їли з дерева листя,
полову, з дерева кору, котів, собак, всяке. Моєї мами вся родина була знищена,
всіх заарештували, вивизли на Сибір і на тяжку працю, їхня родина складалася так
-дев'ять дітей було й їх, ну я їх мало кого знаю. Всі повмирали, всі з голоду.
Декотрих багато моїх cousin-ів повмирали з голоду, багато деякі лишалися, тікали
до Росії, втікали до Білорусії, втікали в ще деякі країни, що могли вони там
своє життя врятувати від смерті й голодівки. Мої батьки врятовували так що, ми
на полі мешкали, від села, й вони все закопували в полі в землю, там які лахи,
чи який хліб, то тим ми врятувалися. Ну, приходилося і мені їсти листя і кору з
дерева. Ну якось ми вижили до хати, шукали, всякими такими, мали великі stick-и
залізні, і всюди вони в кожний кутик вштрикали, шукали хліб, і забирали все. Все
забирали.
Пит.: Як часто вони приходили?
Від.: Я пам'ятаю,
може яких три рази найменше приходили. І все примушували, щоб ми ішли до
колгоспу. Але тата заставили, й ми мусили приписатися до колгоспу. Ходила я
колоски збирати не раз, у мене ті торбиночки, що я назбирала на стерні колоски,
забирали й мене карали.
Пит.: Як карали?
Від.: Ну, вони,
було, заберуть до колгоспу, посадять там у яку кімнату на декілька днів, а тоді
випускали.
Пит.: А чи давали їсти?
Від.: Давали якусь
зупу, ні до чого.
Пит.: Скільки Вам тоді було років?
Від.:
Я мала, з 24-го року, то було мені вісім. Вісім років було.
Пит.: А
чи люди хотіли йти до колгоспів?
Від.: Люди не хотіли, але вони їх
примушували. Вони примушували. Багато людей боронилися. Можна сказати, що була
яка частина комуністів, вони не сперечалися, а всі ті, вони сперечалися. Оті всі
середняки, куркулі, вони всі не хотіли йти до колгоспу, тільки хотіла йти вся
голота, комсомольці. Щоб усю Україну знищити, зробили штучну голодівку.
Пит.: Коли то почалося те?
Від.: Ну, в 32-му році.
Тридцять третій рік.
Пит.: А чи було багато?
Від.: Багато.
Багато. Вони робили ті патронати й всіх дітей звозили, то називали патронати. То
як садочок, то вони звозили тих дітей, і вони вже вчили їх по-своєму, як вони
хотіли. Виховували перше піонерів, тоді комсомольців, а тоді вже йшли вони,
партійні комуністи були.
Пит.: А Ви не ходили до школи?
Від.: Ні! Під час голоду я йшла, бо там нам кухарка робила таку зупу
- вода закипить і мукою якоюсь закалатала й то все. То рятувало дуже. Які діти
ще могли йти до школи.
Пит.: А що там учили?
Від.: У нас у
школі вчили української мови, то писали ми, російську мову, подавали там, кожний
день була одна лекція російської мови. А то ми все училися по-українському. Бо
то село було невелике, то ще Росія не запанувала.
Пит.: Що вони
робили?
Від.: Нічого. Я ще була мала.
Пит.: Хто були ті
комуністи, чи місцеві, чи приїжджі?
Від.: Приїжджі. Була одна
вчителька, Люба Василівна, то вона викладала російську мову, то вона була
приїжджа, не знаю звідкіля вона була. А то так - 25 кілометрів від нашого села.
В нашому селі були самі вчителі приїжджі. Або то було так тільки від першої
кляси до семої класи. А тоді далі були по містах вищі кляси.
Пит.: Чи
багато людей в Вас вимерло?
Від.: Ну, можна сказати, що в нас там
дворів може 150 було, то може одна треття, а може більше. Бо дуже багато
вмирало. Дуже. То як у моєї мами, то майже вся родина вимерли, а так то я була
малою, ну я пам'ятаю, що як прийшла я до церкви, то коло церкви трупів було, не
можна перейти до церкви.
Пит.: Чи в Вашому селі була церква?
Від.: У нашому селі не було церкви, була на чотири кілометри в
Удовичниках. То я не пригадую, в якому році. Я думаю десь перед голодівкою, бо
після того вони познімали хрести, й туди, із поля завозили зерно. І зсипали там
по церквах. А в деяких церквах, то вони робили радянські клюби, так як театр.
Пит.: Чи можна було дістати хліба за гроші?
Від.: А, я за
це не знаю. Можна було дістати, що я чула від моїх родичів, що як хто мав золоту
річ, заносили до торгсину, тоді там вони давали, а що вони давали, чи вони там
давали хліба, давали, чи може пару центів давали, там вони купляли хліб. Але за
золото люди міняли хліб. Оце що я чула.
Пит.: Як люди пережили голод?
Від.: Ну, голод скінчився в 34-му році. Почало помало все відходити,
то всі трупи поприбирали, й помалу почали люди там довбати, копати, потрошки
дещо. Картоплю садили, то лушпинки садили, а тоді вона поросла така маленька, як
орішки, як квасоля, а тоді на другій рік, то вже більша. А так то, я дуже багато
не знаю, бо я була малою. Оце я бачила, що моя мама так само то робила.
Пит.: Що сталося з Вашою родиною?
Від.: А, моєї мами вся
родина пішла. І брати, й сестри, й діти й які вони всі порозходили, й їх вигнали
з хати. В отій хаті, де моя мама мешкала, була школа, я до тієї школи ходила. А
в нас було - я була, і, мала, молодша сестра була. То ми ніде не були, ми в полі
так лишилися і жили.
Пит.: Чому Ви думаєте була голодівка?
Від.: Чому була голодівка? Вони хотіли всіх українців знищити на
Україні.
Пит.: Чому?
Від.: Українці хочуть своєї України.
Вони хочуть своєї влади, хочуть, щоб Україна була. І я хочу, щоб Україна була.
Пит.: Чи діти між собою знали, що був голод на Україні, чи Ви
говорили?
Від.: Ні! Ніхто нічого не міг говорити, багато людей знало
чому то вони зробили. Але ніхто не міг говорити. Люди знали, що вони зробили
штучну голодівку. То вони запитали, що то в них урожаю не було, то була
неправда. Урожаї були, але вони тільки хотіли знищити всіх українців.
Пит.: А як люди перебудували своє життя?
Від.: Люди
перебудовувалися, але ще дуже тяжко було їм. Не було ніде нічого. Починали все
наново. Відбудували ціле життя.
Пит.: А як Ви самі це зробили?
Від.: Моє життя будували тато й мама.
Пит.: Що вони
робили?
Від.: Вони після того так само починали там. Наперед, що в
мами не було, бо моя мама була з багатої родини, деякий хрестик мала, деякий
перстень мала, вона те все продавала, і так вона, ви знаєте, врятувала свою
родину.
Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того?
Від.: Поза
тим я такого не можу нічого сказати, бо я була мала, молодою була.
Пит.: То щиро дякую за свідчення.