Case History SW69

Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households in Savran' district, Odessa region. Narrator's wife also participates. The village had a 4-year school and a church which had occasional services in Ukrainian and was closed in 1929, at which time villagers protested and clashed with police. The priest, who had 3 sons, was intimidated into denouncing religion and entered state service. Head of the sil'rada was a local activist. Some of the activists “were even good people, but very few, very few”. The thousanders were non-Ukrainians. Collectivization was accompanied by repressions against those who slaughtered livestock. Narrator recalled old people disparagingly calling Bolsheviks to the village during the period of War Communism bushivnyky (blusters): “They took all the bread and livestock, took it without even asking, they came and took what they needed. Stole it really”. Narrator's father was expropriated as a sub-kulak (pidkurkulnyk) after being assigned a 1930 quota of 600 poods after his entire harvest of 463 poods had been recorded at threshing. Narrator was exiled to Siberia in 1931 and gives detailed information on life there. Narrator escaped and returned to Khakiv in October 1932, worked a tractor factory, and recalls draconian labor legislation of the mid-1930s. during the famine, narrator received 200g bread a day. He describes homeless children and starving peasants in Kharkiv. The dead were picked up, loaded on a truck, and taken for burial. Narrator did not return to his village at this time because all his relatives had been expelled. Narrator believes famine was orchestrated in order to force people to join the kolhosp, to make them slaves or cogs in the machine.

Пит. Будь ласка, скажіть в якому році Ви народилися.
Від.: В 1915-му.
Пит.: А де саме?
Від.: В Одеській області.
Пит.: Чи Ви можете подати село й район?
Від.: Савранський район, область Одеська. Назву села не хочу дати.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством.
Пит.: Чи Ви знаєте, скільки десятин землі вони мали до революції?
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять.
Пит.: Чи можете описати Ваше село? Чи Ви жили на селі, чи на хуторі?
Від.: Село велике було, коло 1.000 дворів.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Була церква.
Пит.: Автокефальна?
Від.: В нас автокефальних церков - я пригадую в 1927-му чи 28-му році приїжджав священик і правив на українській мові.
Пит.: І як довго автокефальна церква існувала?
Від.: Вона ніколи не була, якби сказати, автокефальною, тільки була одна служба, чи люди то приймуть. Я пригадую, що була одна служба, що казали, що втік, на своїй мала відправлятися служба.
Пит.: Коли вони закрили церкву?
Від.: В 29-му році.
Пит.: Чи люди спротивилялися?
Від.: О, так. Спеціально, коли дзвони скидали. А люди робили величезні демонстрації. Але це нічого не помогло тому, що приїжджали немісцеві - місцеві помагали, але люди були прислані, й вони поскидали дзвони. Значить, протестували проти того, але це нічого не помогло. Міліція була видніша там. Поскидали дзвони, забрали й все. А людей розігнали.
Пит.: А, що сталося зі священиком?
Від.: Священика в 29-му році, коли закрили церкву, він написав, що релігія є опіюм і відказався, перейшов на службу владі. Коли мій тато питав його, чому так сталося, він сказав: -Я маю троє синів. Я мушу за них дбати. З тієї причини він зрікся священства.
Пит.: Ви казали, що була школа в Вашому селі.
Від.: Була школа, чотири кляси.
Пит.: А що там вчили?
Від.: Вчили, як звичайно, читати, писати.
Пит.: По-українському чи по-російському?
Від.: Була по-українському, оскільки я знаю, то було по-українському тоді, коли я пішов вже до семирічки, в містечко, в нас було тільки в українській мові. Російська мова була як предмет. Але все викладалося на українській мові.
Пит.: А вчителі були місцеві люди чи були прислані?
Від.: Частинно в селі були місцеві. У семирічці там вже були прислані, спершу був місцевий директор школи, але поступово міняли їх, приходили інші люди звідти, вони присилали з Наркому освіти, чи звідки, я не знаю.
Пит.: Скільки Вас було в родині?
Від.: В родині нас було четверо.
Пит.: А як Вам жилося в 20-их роках при НЕПові, чи навіть перед тим? % пам'ятаєте голод в 21-му році?
Від.: Я то не пам'ятаю. Я мав усього шість років. Знаю, що люди приходили до села, міняли все, дурили людей. Але в порівнянні з голодом, що був в 33-му, 32-му році, то нема порівнання взагалі. Знаю, що приїжджали оті як казали "бушівники" - то більшовики - їх старші люди назвали “бушівники”. То вони забирали багато хліба, скотину, забирали навіть не питаючи, заходили й брали те, що було їм потрібно. Грабили, вірніше.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові -я сказав би, що було можливо. При НЕПові люди обробляли землю, яку вони мали. З тієї землі вони продавали, кожний для себе працював, вставав дуже рано в сезоні, приходив пізно додому й щось мав з того. А як пізніше завели ті колгоспи, то нічого вже не було.
Пит.: А коли держава брала землю від Вашого батька?
Від.: Коли розділяли землю, я не в певний, але думаю, в 22-му, 23-му році розділяли землю.
Пит.: А чи люди тоді спротивлялися?
Від.: То я не можу сказати. Я був за молодий. Я не думаю. Може спротивлялися, але я того не знаю.
Пит.: Чи Ваш батько був бідняк, середняк чи хто?
Від.: Батько, називали його завжди середняком до 28-го, 29-го років. В 29^-му році сказали, що він уже більше як середняк, 10%-овий, вони казали. Було то вісім процентів, 10%, він був вже підкуркульник. Скінчимо на тому, що батько був підкуркульник.
Пит.: Хто належав до партії в Вашому селі? Які вони були люди?
Від.: Голота. Сама голота.
Пит.: Чи був комнезам?
Від.: Був комнезам. Я не пригадую, в якому році вони навіть зробили комуну. Вибрали найліпший кусок землі й ті всі активісти комуністи -не знаю скільки їх родин було - я ж малий тоді був - все казали, що виділили їм найліпшу землю, дали державну допомогу, вони обрабляли ту землю, піячили, бавилися і за тару років, перед НЕПом, вона зникла та комуна. Не маю поняття, що з ними сталося.
Пит.: А копи почали організувати колгоспи?
Від.: Колгоспи? Вже в 29-му році.
Пит.: Чи були СОЗи?
Від.: їх назвали СОЗи. Це спільна обробка землі. Я думаю, що в 29-му році, коли Сталін написав "головокружение от успехов," тоді в селі майже розтягнули, розібрали колгосп, але зразу приїхали активісти з району чи звідки, вони поприїжджали й всі люди дуже поплатилися на тому, їм назад позабирали. Бо тоді, коли розібрали, то кожний пішов, забрав собі свою коняку, худобину, реманент забирали. А тоді коли прийшло те все назад, то люди поплатилися за те страшно. Арештовували багато людей за це.
Пит.: Хто був головою сільради?
Від.: Сільради головою був у нас Евстахій Шандрук.
Пит.: А хто він був?
Від.: Він також був такий лайдак, активіст. Не знаю, чи він був партійний, чи він був симпатик чи зовсім червоний.
Пит.: Чи він був місцевий? Чи приїжджий?
Від.: Місцевий. Він був місцевий.
Пит.: А Чи приїхали до Вашого села т. зв. 25.000-ники?
Від.: Двадцяти п'яти тисячники були, 50.000-ники були; то все люди переважно інородці, а не були українці. Або росіянин, або жид, або казали, що навіть литовці, латиші більше, казали, що то латиш.
Пит.: Яку частину урожаю брала держава до колективізації?
Від.: До колективізації держава -я не думаю -що була накладено на людей, що мусиш здати стільки-то. Просто люди збирали урожай, вираховували, скільки їм потрібно на прожиток, а останнє продавали як засіб достати гроші. Продавали на ринкові, це везли п'ять кілометрів -в нас було містечко -й там були зсипні пункти й там продавали - робили з того гроші, щоб закупити реманент чи щось такого.
Пит.: А після колективізації?
Від.: В 30-му році вже під час урожаю як в батька пішла ця молотілька, було прислано зі села, не зі села, а з району два комсомольці й як зерно з-під машини вибирали, тоді ішло через вагу й тоді зсипалося до амбару. Батько мав усього обмолоту -я зараз пригадую -463 пудів. Сорок фунтів це пуд, але ж фунт був 400 грам: треба сісти в переробити, скільки то було. Але було 463 чи 464 пудів обмолоту всього зерна. За два, три тижні прийшло батькові, що він мусить здати 600 пудів. Батько пішов і каже: - Що ж в маю здати, я ж обмолотив тільки 400. Ну, вони тоді прийшли -за деякий час -за тиждень, може за скільки, прийшла ціла юрба, не знаю, може шість осіб, уповноважнені від району, чи звідки вони були й забрали все зерно. Абсолютно.
Пит.: Це було в 30-му році?
Від.: В 30-му році. Так.
Пит.: Хто вони були ті?
Від.: Активісти. Були сільські. Може чотири, а то було три, чотири не сільські. Навіть відважився один, приходить і каже: -Ти до школи ходиш? Кажу -Так. -Ти піонер? Кажу: -Ні, не піонер, а до школи ходжу. -А де батько хліб сховав? -О іди, я тобі покажу. І я повів там де батько хліб тримав. -Дивись, кажу, де батько хліб тримав. -О ти така сволоч, як і батько. І забрали все.
Пит.: Коли почалася колективізація в Вашому селі?
Від.: Я думаю, що в 29-му, 30-му році, році почалася.
Пит.: Чи люди спротивлялися?
Від.: О, не всі, агітували, приходили, агітували, але люди не спішилися до того колгоспу. Кожний хотів свою господарку мати. І люди не йшли до колгоспу, але тоді робили репресію на людей, придушували їх: - Як не підеш до колгоспу, ррзкуркулемо, заберемо й люди деякі, правда, може дехто з охотою ішов туди -але більшість людей з примусу йшла.
Пит.: Чи ця опозиція була політична чи просто як?
Від.: Як сказати, чи вона була політична чи просто люди наші настільки були самостійні, що кожний хотів собі бути господарем, не хотів, щоб гнути спину десь так для когось іншого. Можливо, що то було політичне, спеціально -я думаю -після того як Сталін сказав, що "головокружение от успехов," то це був клич, він був політичний. В тому часі можна було розбирати колгоспи. Я так думаю. Я не знаю.
Пит.: Чи люди різали худобу?
Від.: Певно. Як віддавати комусь, то ліпше самому з'їсти. Різали, ховали, захолювали, ховали, щоб собі може на завтра це потрібне буде.
Пит.: А що сталося як держава знайшла?
Від.: Судили.
Пит.: Як судили?
Від.: Як злочинця. Ще тоді вони не мали такого виразу -злочинець. Злочинець соціалістичної системи, от таке щось. Давали людям два, три роки, п'ять років. В тому часі вони бралися до людей, до таких більш-менш, що активних, свідомих людей. Вони хотіли вибрати свідомих людей зі села, зламати хребет у селі, щоб не було на кого надіятися. Як хтось навіть був не дуже заможний, чи навіть середняк, чи менше як середняк, але він, як би сказати, освічена людина й був як провідник у селі, то оцих вибирали зразу, знали, що вони проти радянської влади й на п'ять, шість, 10 років в'язниці давали. Нізащо. Просто арештували, й люди не знали, де дівся, і на тому кінець. Деякі без права переписки, а хто мав ще право переписуватися, тоді пізніше родина довідувалася, що його засудили на п'ять, шість чи на вісім років. І вони будували Біломорський канал.
Пит.: Що Ви можете сказати про владу в Вашому селі? Чи були сількори?
Від.: Що це таке?
Пит.: Сільські кореспонденти.
Від.: О сількори. Я не думаю, що були такі.
Пит.: Чи до Вашого села приїжджали уповноважнені ЦК?
Від.: Звідки вони були уповноважнені, то нам не відомо. Але як вони приїжджали, казали, що уповноважнені приїхали, всіх гнали на збори, щоб він їм мозки прополоскував. Чи він був від ЦК? Певно. Його прислав ЦК. То він був уповноцажений від ЦК. Я так думаю.
Пит.: Чи були сексоти?
Від.: Певно. Були й добрі люди. Були ті навіть, скажім, активісти в сільраді, там були навіть гарні люди, дуже мало, дуже мало. Бо скажімо, як батька мали арештувати, то прийшов один і сказав до батька: -Тікайте зі села, плаче, бо ви й ще там пару других будете завтра арештовані. Мій батько мусив піти геть зі села. Пізніше, то вже було при кінці 30-го року, а в березні 31-го року прийшли за батьком, батька не було дома, і старший брат так само виїхав зі села, то арештували мене. Як я казав, що ви не масте права мене арештувати, я ше не маю 15 років, то мене -не сільський, а що був присланий вдарив мене своїм зШдип-ом. Мама почала плакати. Я тоді зібрався і пішов з ним.
Пит.: Це було в 31-му році?
Від.: В 31-ниу році. Сидів я якраз в нашій хаті, зробили сільську раду. Три дні я посидів у в'язниці й тоді відправили в район Криве Озеро. Я був там при кінці березня, квітень, травень і червень. Десь вони розшукали де в батько й привели батька до в'язниці. Так ми з батьком зустрілися в в'язниці; пару, може тиждень ми були разом. Тоді забрали нас, вивезли, построїли по чотири, погнали на станцію, запакували в товарні вагони й повезли на Урал. Там на станції, копи нас призначали до вагону, там ми зустріли в тому вагоні маму, й молодшу сестру, якій було 12 років. Везли нас 11 днів, переважно везли вночі, а перед великим містом, коли ми доїжджали до великого міста -нас було 64 вагони - нас заганяли в тупік - називалося. Якийсь маленький роз'їзд, що перед містом. Ми там сиділи цілий день, а вночі нас везли. Нас ховали, щоб не бачили люди, що нас вивозять.
Пит.: Як часто були відкривали двері?
Від.: Відкривали один раз на добу. Випускали три, чотири вагони нараз, щоб могли люди спорожнитися. Коли в такий тупік нас загнали, тоді випускали, щоб люди вийшли надвір. Не давали їсти нічого аж до міста Ярослава, за Москвою.
Пит.: А скільки днів?
Від.: Скільки днів? Я то не знаю. Нас везли 11 днів -я так думаю. В Ярославі нам дали якусь -вони називали то дщ," така капуста й водичка й на тому кінець. Може хто мав щастя попасти трошки картоплі. Давали відро тієї баланди на вагон, на 40 осіб. Завезли нас на станцію Верхотур'я, і там -ні, почекайте. Зі Свердловська нас везли на північ до Нижнього Тагілу. Минули ми Нижній Тагіл, частину вагонів відчепили на станції Ляля - так називається - а нас, осталніх, завезли до станції Верхогір'я і там розвантажили. Гнали нас до міста Міркушина. В Міркушині знову розділили деяких людей на частки. Ми, наша родина, попала до поселка Порегло. Звідти, з того Порегола вислали всіх місцевих мешканців. Це невеличке -всього 14 хат. Вислали всіх мешканців за річку Тураву -називалася. Це вже був, це вже входило як табір примусових робітників. Усіх нас молодих, вже на місці, розділили по бригадах. Усі, до 16 років, то ми збирали мох. Як будують хати там, то вони роблять з дерева хати, а посередині кладуть мох, що мали де заводитися таргани й блощиці (сміх). Вони там витирають дещо. Ну сестра моя була разом -ми збирали той мох і накладали на такі патики, він сох а тоді, за деякий час, мали ми їх виносити доставляли до дороги, а тоді люди забирали на вози й звозили туди, де будують хати. Сестра захворіла, її дуже голова боліла; вона не могла ні говорити, ні нічого, забрали її, сказали, що заберуть до госпиталю. Забрали до госпиталю, а потім, за деякий час, вони подзвонили, щоб мама прийшла відвідати. Мама прийшла відвідати, дали їй підписати якийся папірчик і сказали: - Ми тебе туди не можемо пустити, ти мусиш піписати папір. Мама малограмотна підписала своє ім'я і пішла туди, їй сказали, що тепер ти можеш бачити свою доньку, бо ми їй дамо застрики, й вона мусить померти. Вона таки померла. На зиму, коли будова майже зупинилися - бо там страшні морози - нас, нашу родину, і яких вісім родин з цього поселка вивезли до 183-ій участок -називався, де вже розрізали на дошки, там була лісопиління, тартак, що дошки ріжуть. Ну як тШ! Як називається, що дошки ріжуть. Там ми були через зиму, а весною нас назад пригнали сюди, де будували хати. Батько -давали дуже погано їсти -давали нам 100 грам вівсяної крупи на п'ять осіб, від 20-ти до 25-ти грам на особу. Батько був хворий, з жолудком щось мав, він не мав так, як належиться. Він в 1931-му, ні в 32-му році, перепрошую, при кінці червня, він помер з голоду. Я в тому часі був яких 10 кілометрів, працював. Тоді нас відправили, бригаду на будову греблі. Прислали з того місця, де вже наш барак був, прислали одну дівчину, щоб повідомити мене, що батько помер. Я прийшов додому, до цього бараку, батько померший, мами ноги опухші, сама опухла (плач), навіть з ліжка не могла встати. Дали мені підводу, коня і воза й одного чоловіка, щоб поміг мені труну покласти на той віз (плаче). Той чоловік поміг мені покласти труну і поміг зняти труну і сам поїхав. А я викопав яму і так поховав батька. Через цивільну особу я передав листа до брата, бо ми мали право писати один лист на місяць, але ми не мали права його запечатувати. Написали, приклали марку й здавали до комендатури й тоді нам невідома була доля того листа. Часом діставали родичі, а часами не діставали. Я побачив знайомого чоловіка, цивільного, бо там цивільні були, так само працювали. Я його попросив, щоб він передав листа. Він передав листа до брата, й брат вирішив приїхати забирати нас.-Я тільки вернувся з цвинтаря, зразу прийшов з комендатури й сказав, щоб мені маму дали туди, де я працюю, бо я там дістану трохи харчів, то може вона відгодується якось. Ну, довго не хотіли давати, а тоді комендант сказав, що я можу взяти її зі собою, вона, каже: -І так ми знаєм, що вона більше тиждень не йде на працю, вона і так помре. Там, де я вже працював на тій греблі -не знаю, мав симпатію до того самого свого надзорного, того, що дивиться за нами. Він мені показав буряни й казав: -Іди в той бурян, там колгосп був колись, там садили картоплю, каже, може там десь картоплю знайдеш собі. То після праці я йшов - я мав час, то час-від-часу найду картоплю. То як я прийшов вже з мамою, то мама цілими днями була там в буряні, шукала ту картоплю. Вона трошки відживилася. Як ми скінчили ту працю там, то вона навіть вже добре йшла назад сюди до цих бараків, де вона була. В міжчасі, лист дійшов до брата, й він вирішив за всяку ціну приїхати, якось забрати нас.
Пит.: Де він був?
Від.: Він був у Харкові. Раніше, тільки то з батьком. Батько недалеко від дому був, бо він час-від-часу навідувався і хотів знати, що з родиною. То його арештували недалеко -яких 40 кілометрів від нашого села. Брат приїхав. То тільки Боже Провидіння зробило, він зустрів на станції на Верхотурі чоловіка, котрий знав нашу родину -місцевий чоловік, що знав нашу родину. Він йому поміг дібратися туди, де ці місцеві жили. Вони висилили їх за річку Туру, й вони там мешкали, то він добрався, довіз брата до своєї хати. Взяв від нього фотографію, прийшов до мами й спитав: -Скільки ти синів маєш? Мама каже: -Та маю одного. Вона не хотіла казати, бо вона не знала з якою ціллю він питав її скільки синів має. Правда, що ж: -Я тебе знаю, мала два. Ну він показав їй фотографію мого брата. Каже: - Я тобі в ночі його приведу, щоб він тебе побачив. Він, як привів в ночі в суботу -то було -а в неділю я просився, щоб мене пустили -ми скінчили ту греблю, я був на іншій праці. Я прийшов, питав десятника, щоб дав мені пропуск, шоб я подивися, чи мама ще живе. Він не дав мені пропуску. Сказав: - Яка тобі різниця, чи вона живе, чи вона вмерла? Ну після снідання, бо то була неділя, нас на працю не гнали тоді, я вирішив, що я таки піду. Я прийшов перед вечером і коли вже стемніло, я прийшов, я постукав і було, Питав: -Хто це є? Я кажу. -Це я. Я відкрив двері, й мені мама каже: -Іван тут є. А він під ліжком сховався. Тоді я йому сказав, що зараз до ранку мусимо втікати звідсіля. Я вже там, за цих майже два роки, розвідав де можна пройти, як пройти, й в яку сторону йти. Мені ці місцеві люди завжди казали, там один старичок такий казав, що якщо ти -як я починав таку -щоб звідсіля вибратися, він сказав, що ніколи не йди на станцію Верхотур'я в цю сторону, йди на Алатаївськ, станція Алатаївськ. Це було -як би сказати, від того місця, де ми були, то буде на південь. Ну то я йому сказав, що ми мусимо йти тільки в ту сторону. Там вже таборів не було, бо табори були на північ, сюди в цю сторону, а в ту сторону не було, але все таки там роз'їзди ходили, бо незапретна зона то була. Цивільні не мали права заходити і там роз'їзд ходить, як вас зловив, що ви без пропуску, то зразу забирають. То йшли ми, вийшли рано, йшли ми 17 днів. Сімнадцять днів лісом -там ліси непроходимі. Як ми чуєм, що вони -переважно, як роз'їзд їде, то вони два чоловіка переважно їдуть на конях. То вони -чую -гей -щось там говорять, то ми тоді в ліс ховаємося. А як тихо все, то виходимо -йдемо дорогою. Ми переважно в ночі йшли. Дійшли ми до станції Тараївськ. Брат пішов, купив квитки до Москви. Він був -ми так само скинули то все, бо то видавали нам спеціальну одежу з полосою - сіра й біла полоса така. Ми то перемінили. Цей вже, що привів брата, він нам постарався одежу для мене й для мами. Він взяв квитки до Москви для того, щоб не дати зрозуміння, що ці люди їдуть на Україну, до Харкова, але ціль наша Харків, туди, де вже брат був. Значить, ми з мамою полізли на гору, на ті вагони, то полки в - одні сидять, а другі, з верху лежать. А ми на тих полках е. А як контро ля приходить, то брат каже: -Це мої приятелі в -а то три квитки. Контролер подивився та й пішов далі, а ми ргеіепії, що спимо, а може і хропимо спеціально. Приїхали до Москви, й в Москві ми перейшли на Курський вокзал, бо Москва має декілька соппесііоп, то ми приїхали напевно Пермський, з Перми звідти з сторони. Перейшли на Курську залізничу станцію, купив він квитки, й ми приїхали до Харкова. В Харкові я вже був 13-го 1932-го, я вже був у Харкові. В Харкові дістав через свого шваґра -дістав -я документів ніяких не мав -дістав таку, якби сказати, чисту бланку. Там було, не наше село, а я своєю рукою написав, що Бойко Олекса Йосипович, народжений такого то року й син середняка. Мусив десь показати якийсь папір. Але тут за три місяці почалася пашпортизація. Пашпортизація коли почалася, то мені дали пашпорт і мамі на три місяці. Тоді продовжили ще на три місяці, а тоді продовжили на 24 години. А я дав комендантові, кажу. - Слухай, зроби що-небудь, якщо треба заплатити -я заплачу, зроби що-небудь, щоби дістати пашпорт. Він взяв, каже: -Я піду.
Пит.: А чи Ви працювали тоді, як Ви чекали на пашпорт?
Від.: Так. Значить, цей, що я кажу шваґер наш, він був десятником по ремонті доріг, то він мене зразу взяв на працю. Уа, 13-го вечером ми прийшли, а 14-го він мене зразу взяв на працю. Я вже там працював. Хоч і правда, тоді щось три чи чотири місяці нам не давали грошей. Щось там вони не мали грошей в Радянському Союзі. Не знаю, що то було, але вони тоді пізніше якось, не знаю що, напевно Америка допомогла (сміх), чи щось, що вони видали гроші. Коли він прийшов, цей - назад - комендант, то на мовму пашпорті було: "Оставить Харьков немедленно”, 50 кілометрів від Харкова - це значить "вовчий квиток," бо як ви підете 50 кілометрів від Харкова, 50 кілометрів, ті кажуть 50 кілометрів від нас, а ті -найступні кажуть 50 кілометрів від нас, і ви будете ходити цілий вік і 50 кілометрів не скінчиться ніколи. Тоді через мого дядька вже, він мені порекомендував піти до одного єврея і сказати йому, що я його родич, і щоби він поміг щось. Я пішов до того єврея. Він був комендантом на інших бараках. Він сказав, що він то зробить. Ну правда, що він зробив пашпорт мені на один рік, бо всім, що ще не служили в армії, давали пашпорт тільки на один рік, отже ж я належав до тієї категорії, що мали ще колись іти до війська. Так що я дістав собі пашпорт на один рік і мамі так само. І тоді вже замешкали, якби сказати, ну якби офіційно могли, мали право жити в Харкові. Але проблема в тому знову пізніше виникла, що я не змінив села. Бо то село було Яблунівка, а мов село було Одеської області. І коли вже я працюючи на Харківському тракторному заводі, викликали мене, перед тим, що я мав призиватися до війська, викликали мене до військового стола й спитали, де я народився. Нуь я вже мусив далі брехати так, як в. Спитали, та й пустили. Я пішов, далі роблю. За пару тижнів знову покликали до голови військового стола. А то закликали тільки до бюра. Голова прийшов - я прийшов до голови, а він каже: - "Сукин сын, что ты нам врёшь где ты народился?" Я йому кажу так і так. Він каже: - "Врёшь”. Я кажу: - Я тобі скажу, наше село, почав йому казати там, наше село поєднане з тим було, і там хтось не знав, що він робить і я поїду, тобі привезу, якщо треба, але я потребую гроші на дорогу, але я не можу, я не маю гроші на дорогу. Як дасте мені на розрахунок, то я поїду, привезу тобі. Ну він покликав майстра цеха, де я працював і сказав, щоби він мене розрахував. Ну той розрахував мене: -Ні! -майстер цеха ще каже, що він не може мене відпустити, бо я був добрий робітник, а він нагремів на його. А той каже: -Знаєш що, ти зроби прогул - не прийди на працю, і тоді тобі ліпше. Я не буду запутаний в цьому, а тобі буде рахунок зразу, раз, два. Зроби прогул, не прийди на працю. А воно було таке, якийсь дурний закон у 36-му році, що як ти спізнився на працю 15 хвилин, то маєш три місяці праці ,принеділку"(?) як вони називали, а як ти день не прийшов на працю, тобі видавали розрахунок, і ти не маєш йти шукати іншу працю. Я не прийшов на працю, зробив той прогул. На другий день, я пішов забрав гроші й пішов зразу до найступної фабрики. Там влаштувався, казав, що за прогул мене звільнили. А тоді знову такий дурний закон: Хто звільнений за прогул -в першу чергу брати до роботи. Ну, я влаштувався там на авторемонтному заводі.
Пит.: Це було в котрому році?
Від.: Це вже було в 36-му? Тридцять шостий рік, я думаю.
Голос іншої особи боку: Так, так.
Пит.: Ви жили в Харкові?
Від.: Ус, в Харкові, так, так.
Пит.: То що Ви можете сказати про Харків з тих часів?
Від.: В тих часах, я можу сказати, що страшно великі черги були по хліб. Не можливо було дістати хліба, гоподали страшно. Давали 200 грам нам, хто працював, то давали, на картках ми діставали 200 грам хліба, а як хотіли ще дістати хліба, то ми мусили піти з вечора й стояти цілу ніч у черзі, і часами дістали, а часами не дістали хліба. Одну хлібину, більше не дадуть вони. Із села страшно багато людей приходило - самі скелети, самі скелети приходили. Стояли в черзі -не могли вони дістати хліба тому, що все таки робітнки, хоч вони і діставали по 200 грам чи 300 грам хліба, то він мав трошки більше сили, то вони відпихали тих бідних людей. ТІ бідні з дітьми, плакали, простягали руки, а їх, через них проходили понад ними, дивилися на них, але що ж вони могли їм помогти, як вони самі голодали. Отже ж, то було страхіття одне. Ну, якби там йшла людина за людиною, а там приходять коло дверей, коло дверей приходять такі, що їх називають голоріз. Він дістане буханку хліба і повернувся і продав його за 30, зо 50 рублів. Певно, що вони мали більше сили, й вони були не такі голодні, як всі інші люди, а всі останні стояли там в черзі, вони по три дні стояли й нічого не діставали. Нехай й помре, а приходе авто, забере їх, кладе, впаковують в автомбіль і вивозять за місто 20, ЗО кілометрів. Він вже ніколи не вернеться, він не дійде. На потяг нікого не брали, а хто там ускочив якось не потяг, може мав щастя якось доїхати до Харкова, а чи він дістав хліба? Він не дістав хліба, а як дістав -то страхіття!
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Дітей було багато безпритульних, дуже багато, дуже багато, малопітних було страшенно багато. То вони, ці безпритульні діти цім займалися, обкрадали, обкрадали людей. А спеціально, як йдеш у трамвай сісти, то ваші кишені треба було так зберігати, бо витягне, що в кишені є.
Голос іншої особи: Я їхала в потязі й мала кусочок хліба. Змучена була, й дуже рано вставати й все, так і заснула трохи. Відкрила очі, нема ні хліба, ні нічого. Хтось забрав з рук. І люди сидять тут і ніхто нічого не каже, бо ті бандити прийдуть, вдарять їх, то не могли. Я розплакалася. Я везла хліб, щоб дати братові. Бо я робила на м'ясо комбінат, то там принаймні сирого м'яса могла з'їсти трохи. Я не була опухла. А брат один опухлий і другий. Два брати, то я везла їм -і то не привезла. Вони йдуть мене зустрічають, один рачки лізе, бо вже не міг ходити, а хліба нема. І то не один раз, дуже багато.
Від.: Безпритульних було багато.
Голос іншої особи: Переступали через трупи -і так, через сквирок якийсь, чи що - лише вже доходять люди. І так руку протягне й говорить так більш по-російському. -Кусочок хлібця, кусочок хлібця.
Від.: Вже не чути, що він каже, тільки бачите, що він так махав вустами й протягав руку, а самий скелет.
Пит.: А де ховали тих?
Від.: Забирали автами й десь вивозили. Де їх вивозили -ніхто не знав.
Голос іншої особи: Як мого брата взяли, ми не знали -як мама питала по всіх, ніхто не знав, ніхто не сказав. Брат помер - забрали. То кажуть, що до госпиталя, а пішли до госпиталя, ніхто не знає. Госпиталя -то не був госпиталь -то просто хата. І просили -ніхто не знав де й ніхто не хоче казати де, бо ж в кого питати? Собак їдять, котів їдять люди. Були люди, що їли своїх дітей.
Пит.: В місті були -чи вони пустили селян до міста?
Від.: То, що я кажу, що вони не пускали, як хтось пробрався - мав нагоду пробратися якимсь чудом, чи потягом - як кажу - яким чудом, всерівно їх - вони настільки були виснажені, що не могли володіти собою, щоб окритися від цих поліцаїв, чи поліції. А ті бачили, що то сільський чоловік, клали їх...
Голос іншої особи: їх одежа інакша.
Від.: Брали й вивозили десь. Я не знаю, де їх вивозили, але на таку віддаль вивозили, що вони не вернулися назад.
Пит.: Чи Вам бракувало хліба в місті також?
Від.: В місті так само було брак хліба. Ви зайдете: написано УНІВЕРМАГ - універсальний магазин - а там нікого, тільки продавець і порожні - там нічого ніколи не було. І там не казали, що продають, кажуть: - Що дають, (сміх). Там не казали, що продають хліба.
Голос іншої особи: І то дають такий кусочок хліба - 200 грам дають вам, 200 грам. Ви прийшли, він відрізав -хліб мокрий такий -як можна душити з нього.
Пит.: Чи Ви вернулися до села під час голоду?
Від.: Ні не вернувся, ні.
Пит.: Чи Ви ще мали там родину?
Від.: А - родина вся, якби сказати, була розігнена, і з маминої сторони й з батькової сторони - ніхто не мешкав у селі. Аж після війни, якимось, як ми розписалися, довідалися, що брат мій в селі -старший брат, в селі, там мешкав, що сестра так само в селі мешкав -дома, була в селі. Вона їхала з нами на захід, а потім, вона не захотіла їхати далі, вона залишилася недалеко від дому, і вона перейшла до села. Вона та марно в селі жила.
Голос іншої особи: Значить, по селах, тих, що виганяли з хати -то ще то таке важне -якби сказати -який, як називали, куркулі, їх виганяли з хати й не давали нікому, щоб хтось прийняв тих людей на ніч. Як ви прийняли, то вас виганяють, як узнають. Отже мене, маму й сестру брали люди, але вже опівночі, а ще темно на дворі, а вже казали: -Йдіть, йдіть, йдіть з хати, виганяли, йдіть, бо ще їх вигоняють. Йшли з мамою збирати колоски, такі колоски, що як колгосп убере, а тоді повно там колосків. Ну вони бачать, то збирай, збирай. Тоді руками потремо, зерно в. Прийшли: -Де ти взяла? -Або назбирала. Забрали всьо. Забрали й нічого. Деяких, то судили навіть! - Та якже ти синочку! Здихай, куркулям то тільки потрібно, ну нічого. Ніде не можна було. Хто дав хліба, знову не можна було, як побачили погані, комуністи то -люди були добрі, що переділялися, але боялися дати другому кому, щоб хто бачив з поганих і з комуністів, бо і в їх заберуть те, що мають -яку картоплину, чи що. Активісти, вони приходили в село, як вибирали, виказували той хліб, як вони ходили з такими довгими шпицями - така довга залізна - й ходили по землі. Пробували,де в мягке, як мягке, зразу розкопували, чи не закопав там хліба. Розшукували хліб. Пнт.: Чи вони, чи Ви були на селі, як вони так розшукували?
Від.: Це ж в 30-их роках воно почалося. Так, тоді як збирали, то в 30-их, 31-му роках вони качали все.
Пит.: Коли вони приїхали і як часто вони приїхали розшукувати?
Від.: Коли їм придумалося, і ніч і день, коли їм придумалося, чи в ночі, чи коли? Голос інпої особи: І кожний день, декілька днів -не знаєш, чи в тебе ніч, чи не оставлять.
Від.: Вони приходять, ще прийдуть за деякий час. За деякий час прийдуть, подивляться в печі, чи в печі чого не маєш. Як маєш в печі -те заберуть.
Голос іншої особи: Як е зварене, викидали, як хтось рвав, ну й здихай - куркулям смерть, ну що ж.
Пит.: Ви казали, що не пускали селян до міста. Чи вони пускали Вас до села, як Ви хотіли б вернутися?
Від.: Може. Ніхто не хотів до того села вертатися. Хто хоче до могили йти? Живим ніхто не хоче йти.
Пит.: Чи Ви чули що сталося з Вашим селом після голоду? Чи Ви знаєте приблизно скільки згинуло?
Від.: Навіть і не цікавився. Знаю, що коли до Харкова, десь, не пригадую в якому році, приїжджав один з нашого села і я з ним говорив, то він сказав, що в наше село дуже багато привезли, так називали, кацапів -росіянів. Я казав: -Цікаво, якже ж ви там з ними порозумівається? Він каже: -Вони всі по-нашому говорять. Правда, вони зразу "штокали-какали," а потім перестали. (Сміх.)
Пит.: Що Ви знали про великий голод?
Від.: Знав, що деякі села вивішували чорні прапори -що все село пропало. Я то знав.
Голос іншої особи: Цілісінькі села.
Пит.: Як це, як Ви це знали?
Від.: Ну через людей -тільки через людей. В пресі нічого ніхто не говорив про такі речі, нічого ніхто не говорив.
Пит.: Що влада говорила?
Від.: Влада говорила, що ми -Сталін сам сказав - в дечому мусили підтягнути свої ремінці, але потрібно нам догнати капіталістичні країни й розбудувати тяжку індустрію. То, що ми знали.
Пит.: А як Ви знали, що голод скінчився?
Від.: Як ми знали, що голод скінчився? Вже, як на 34-му році появився - називали комерційний хліб. Отже той комерційний хліб вже було легше дістати. Не такі черги вже були й часами за пів дня ви могли дістати хлібину. І вже появився білий хліб, більш-менш, що на хліб подібний -і чорний хліб, чорніший хліб вже ви могли тоді дістати -я не знаю, то було в 34-му році. Чому був голод в Україні? Ну то спеціально був зроблений, щоб зломати людей, щоб загнати до колгоспів.
Голос іншої особи: Але не такий білий, ж ми ту їмо.
Від.: Ні, ні, то нема навіть порівнення!
Пит.: Чи він був смачний?
Від.: (Сміх.) Якби ви знали, який хліб смачний, як людина голодна. Ой йой. Нічого не хотів, ви знаєте, що були такі моменти в житті, що, якби я один раз хліба наївся (плач), тоді можеш вмирати.
Пит.: Що Ви робили після голоду? Як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Всяк по своєму робив. Як хто міг примінити, як хто міг промостився.
Голос іншої особи: Всі в більшості втікали з села.
Від.: Но, все таки в індустрії, на фабриці було багато легше пережити, чим в селі. В селі довго взяло, поки вони стали на ноги. Голос іншої особи: Люди дуже ослаблені, копати не могли, садити не було чим, ні зерна, ні картоплі, ніякого, нічого. То люди дуже втікали зі сел, хіба вже цілком. Трохи -там де -один другому помагав і так вони трохи вибрали. В більшості, вже й голод минув, а ще вмирали люди.
Пит.: Чи був голод в Росії?
Від.: (Сміх.) Ні, я не думаю, тому, що переважно, скажемо, з Харкова, їздили під Москву, в Орел, там діставали вони муку, міняли за одежу.
Голос іншої особи: Золото, одежу. За одежу, всякі такі речі. Я навіть ходила міняти дуже далеко, щоб кусочок хліба для сина дістати, то з міста -ну то мусила скидати, аби тільки дали кусочок хліба. Це ти говориш за війну, після війни. Це в війну, а в 30-их роках, 33-му році навіть мій брат пару разів їздив під Москву, в Орел, то він там діставав муку, привозив крупи.
Голос іншої особи: В Росії не було голоду.
Від.: Но не мали розкоші аж такої великої, що так аж, але не думаю, щоб хтось вмер з них.
Пит.: Чому був голод в Україні?
Від.: Ну то спеціально був зроблений, щоб зламати людей, щоб загнати до колгоспу.
Пит.: І чому вони хотіли колективізації?
Від.: Колективізації для того, щоб знищити приватну власність і щоб були рабами, щоб не мав своєї власності, а щоб держава ним керувала й робила те, що вона хоче. Щоб людина була тільки Гвинтиком у їхньому апараті. Для того їм було потрібно. Раби їм потрібні були. Бо як дай йому приватну власність, то він ще скаже, що він почувається людиною, а як ти його зробив рабом -то він є раб. І то була ціла їхня ціль.
Пит.: Чи Ви думаєте, що то було спеціально зроблено, щоб знищити українців?
Від.: Переважно так. На Україні, вони старалися український хребет зламати й зробити Україну -радянських рабів собі придбати.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Не бачив, але чути, чув, що варили дітей. Люди говорили, що жінка зарізала дитину, чи хлопчика, чи значить їли те. То були між людьми слухи. Бачите -я не бачив.
Пит.: Я ще забула запитати про хлібозаготівлі. Як відбувалися ті хлібозаготівлі?
Від.: Давали люди -називалося плян до двору. І він, господар -скажімо, це не тільки в моєго батька було, що перевіряли кілько вимолотив, але в кожного майже переважно в ціх заможніших людей, а ті, як молотився хліб, вони скажімо батько намолотив 463 пуди. Йому зразу сказали, щоб він дав 600 пудів. Він сказав, що він не може. Вони сказали йому, йди докупи десь і віддай. А тих, яких вони менше натискали, вони -скажім, він обмолотив 400 пудів, а йому сказали, щоб він дав 200 чи 300. Я не знаю, які їм пляни були до двору. Я тільки знаю скільки татові було, який плян до двору було.
Пит.: А хто забирав хліб?
Від.: Приходила, так називалася "червона флага." То вони накладали на вози цей хліб забирали, складали й причипляли червоний прапор і їхали, здавали для держави з такою радістю.
Пит.: Чи вони були добровільці, чи їх примушували?
Від.: В тому часі, я б сказав, що вони були добровільці. Можливо, що вони були захоплені “загірною" комуною, що тб буде рай на землі. Вони, може хтось і патріотом був. Раз ішли, знущалися над народом, вони були патріотами.
Пит.: Як провадили посівну компанію?
Від.: Посівну компанію, то приїжджали з районе уповноважені, це ж я пригадую і давали, видавали зерно й мали засівати й посилали цілу бригаду -і не дай Боже, хтось у кишеню собі трошки взяв, то тебе будуть судити.
Голос іншої особи: Воно було отруїне -не можно було їсти.
Від.: Воно мало той синій камінь-розпущений був. Я не знаю яка хемічна формула того. Пит.: Чи було в Вашому районі МТС?
Від.: Ще як я був, то не було. У 29-му, чи в 30-му показали, як трактор виглядав і як люди будуть багато, як тим трактором будуть орати. Але ще як МТСу -такого не було. А пізніше, пізніше було, я через людей знав, що вони зробили МТС.
Пит.: Я вже не маю більше питань. Якщо ви маєте що додати до того, будь ласка.
Від.: Не маю нічого такого. Розказав свою історію приватну.
Пит.: То я дуже дякую за свідчення.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz