Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka, Balakliia
district, Kharkiv region, one of 5 children of a remarried peasant couple who
were later dekulakized. When narrator's father was arrested ca. 1930, the sons
fled, 2 being apprehended and sent to Siberia. During the famine, narrator went
several times to Kharkiv to get bread, and she describes both her difficulties
as well as the help she received from sympathetic city people and train
conductors. People in the village ate potato skins and weeds, there being no
animals left which had not been taken. Narrator's brother perished, but her
mother was hired as a babysitter by a kind-hearted army officer who knew of her
plight. This man was later arrested and executed when the authorities learned
that he had knowingly aided a kulak's wife.
Питання: Цей свідок
зізнає анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В
1918-му.
Пит.: А де саме?
Від.: На Харківщині.
Пит.: Чи Ви можете сказати район?
Від.: Балаклеївський
район, село Андріївна.
Пит.: А чи Ви знаєте приблизно скільки дворів
було в Вашому селі?
Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві
сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село.
Пит.: Чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хліборобством.
Пит.: Чи вони були бідняки, середняки чи куркулі?
Від.:
Ні, та вже так як називали, куркулі, але він середняк, що то вони називали
куркулі, я не знаю кого - кого не любили тільки - тому що, що ж - тато мій мав
двоє коняк, троє корів, ну вівці, свині, гуси, о там качки а ну й індики. От
таке, і то вже куркуль. А бідні то ті тільки нічого не мали й спали цілими
днями. То ті бідняки - бо деякі не хотіли робити. Певно, до тата приходили. Тато
давав їм і одежу й харчі й як тіх, наймав тих бідних, які не мали коней і не
мали, як орати землю, то він їм платив, хлібом чи чим вони хотіли, чи грішми чи
хлібом - та називали, що більше як середняк навіть.
Пит.: Скільки Вас
було в родині?
Від.: То в нас два рази тато женився, бо моя рідна
мама то в нього, й в неї чоловік помер, а в тата жінка померла. І вони, тато мав
троє синів, а мама мала двоє то звели до купи, зразу п'ятеро. Тоді ще з цим
татом і тим то ще троє придбалося - то дітей було багато.
Пит.: Чи
була школа в Вашому селі?
Від.: Було три, навіть.
Пит.: Чи
Ви ходили до школи?
Від.: Тільки вже як вигнали тата з хати й тоді як
мусили мене забрати до міста наші знайомі, тоді вже я покінчила, не могла йти.
Пит.: А коли це сталося?
Від.: Це було в 32-му році.
Пит.: Як, як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Я не пам'ятаю.
Але тато сказав, споминав, каже: - Ніколи ліпше не буде, як при НЕПові. Дуже
було селянам добре.
Пит.: А коли вони почали Вас мучити? Коли Ви були
репресовані?
Від.: По моєму так, як 29-ий і 30-ий рік уже почали дуже
хліб забирати, притискати найбільше тих людей, які оце заможніші. То дуже
притискали, вже де як не даєш хліба арештовували так як казали.
Пит.:
Коли вони приїхали до Вас і що тоді сталося?
Від.: Вони приїхали,
тата забрали, а брати повтікали. Але все рівно двоє братів зловили, забрали на
Сибір, а тата десь хтось переховував. І тато помер там, бо їсти не було що, бо
не могли люди дати. Ввесь час шукають, ввесь час ходять комуністи то за хлібом,
то за другим. То й тато мав иісегз, то він аби що не міг, а їв сиру картоплю або
сирий буряк і він скоро помер.
Пит.: Ну, коли вони приїхали й
розшукували?
Від.: То десь 32-ий рік. Я добре не пам'ятаю рік, але
тоді як уже тоді вигнали з хати й туди то так уже наша родина розбилася, зовсім.
Не те брати деякі повтікали до міста, повстроювалися -там жили. Мене взяли ті
знайомі, й я вже записалася, що я сирота, немаю ні тата ні мами. АпоіЬег гиауз,
то питали в мене, де -а де ж батьки? А чого ти тут? А я написала "сирота”, мені
знайомі написали таку справку, як у нас казали. І там були підписали і я так,
так устроїлася в физу -то таке фабричне заводське училище. Бо й там училися і
гав дня училися, гов дня робили. Той тоді, тоді вже мені було, як я жила в тих
людей то я була так як babysitter і прохидила з праці, їм діток дивилася та вони
дуже були добрі до мене, і все і коли вже мене послали на вище, вже в
лабораторію, щоби вище вчилася, не тільки в цеху робила, то тоді я вже мусила
відійти від тих людей і пішла в гуртожиток. І так вже поки війна почалася, але
то в селі то найтяжче було як вигнали, як вигнали з хати. Не було що їсти,
мусили ховатися в низу так як я тоді казала - отут люди не могли навіть як хто й
мав якийсь кусочок хліба - не могли дати до цілого вечора, бо як побачугь, що ти
коло їх стоїш, коло тих як вони називали куркулів, то вже будуть завтра вас
визивати до сільради й казати: -Що ти з нею говорила? Чого ти то? Ти знаєш, що
то куркулі, що хай вони здихають? Що то, то не потрібні вони для держави.
Пит.: Як довго це тривало, після того як вони вигнали Вас з хати, з
ким Ви були, й як довго Ви мусили ховатися?
Від.: О добрий рік поки,
поки ті взнали наші, мої, не мої, а мами й тата приятелі, що нас вигнали з хати.
Пит.: Як Ви жили тоді?
Від.: О так часом бувало, що ми
спали на дворі хоч не дивлячись, що зима. Люди не могли нас забрати до півночі.
Не могли забрати то, а вже в півночі хто на те боялися, а хтось заснув і забув
за нас, але приходили люди, бачуть що вже замерзали в мене руку й ноги
відморожені, це як тільки вийду на двір зразу руки печуть, бо в мене відморожене
все. Бо ми не спали - сиділи десь під якимсь сарайом, десь у дворі в когось, бо
на вулиці то приходили й штуркали людей, казали: -Чого ти? Це в зимі, а в літі
було легше, то ми йшли, то ми вже в ліс, там ягоди збирали, або щось і так трохи
проживали, десь навіть пішли й колосок вирвали й їли, знаєте. А потім вже я і
сестра моя дуже, дуже бідували. А мене як узяли, то мені було легше.
Пит.: Коли Ви перше бачили голодних селян?
Від.: Як пішла
до міста. Я в селі бачила, але то таке було нормальне, що навіть, наче б, не
звертав уваги - всі голодні були. Не звертав уваги, як якесь іде, іде, впало. То
прямо так як ніби нормально було. Бо всі були такі голодні, такі виснажені. Ні
палити не було чим, просто голод, холоди і все. Біднота така, що не, нема права.
Де який патичок несли люди, патички такі малесечкі, за 10 кілометрів щоб,
зв'язували в лісі шукали, зв'язували, несли на плечах, щоб запалити, бо не було
чим. Ніде нічо не було.
Пит.: Що люди їли?
Від.: Знаєте
кожна хата в селі мала такий смітник поперед! хати. То, хто багатший то чистив
картоплю і викидав там лушпини. А такі які не мали нічо, як нас вигнали з хати,
то ми як тільки темніло, або дуже рано, дуже рано ще люди сплять, ми ходили по
смітниках і збирали -чи кусок картоплі, відгадки всякі -чи кусок картоплі гнилої
то, бо таку не викидали, чи лушпини. Ну, там якась кістка, ну й тоді десь -у
лісі ставили обварювати ще н, ну абим щоб тільки в лісі збирали -дикий щавель
-це то зоиг дгазз кажеться, і то так, таку зулу й / йоп'і Ьпои як її назвати й
так тільки тому вижили.
Пит.: Чи люди їли тварин?
Від.: О,
вже не було! Перше їли тільки коней. Бо забрали, забрали корови, забрали коней
як їхні коні вже були старі, або то колгосп не брав. Кидав їх якби вони були як
дикі ніби. То тоді люди брали й різали -певно, не давали й то, але як би
виразитися, що вони просто крали тих ті й в ліс затягнути й заріжуть там і
діляться і все, але доходило до того, що ні коней ні нічого, то й котів і лисів,
і вже псів не було, ні котів не було. То в нас десь дві, три хати, то я не, не
не була свідком, що вона їла та, але казали -прийшла мама, плаче й каже: -Чи ти
знаєш у... -ну, вона не каже мені, тільки плаче. -Мама, чого плачете? -О, то
вона забила дитину й з'їла, бо почала варити й казала мені дати, що дасть мені
м'яса. А я кажу: -О ні, ми вже помремо, але людину все таки... -ліпше померти.
Ну то й мама прийшла стала на коліна, молиться й все, щоб не допустив Господь
нам їсти ще людей.
Пит.: Як Ви спасалися від голоду? О, Ви вже
сказали як Ви спасалися.
Від.: я спаслася тільки тому, що мама - мама
спаслася, пішла до військовиків ЬаЬу зШег і як сооЬ, вона все була -то вона там
спаслася. Але, то вона там пробула два чи три роки поки дізналися, що мама там,
то й його застрілили й маму вигнали а він чи старшина чи чимсь був -дуже добра
людина. Він знав, що мама з таких, що з хати вигнали, а той дуже добра людина,
то він тільки закривав. Мене завши кликав, одягне, то дасть значить якусь
одежинку. Ну, я рідко була, бо то треба їхати було потягом і треба грошей на
потяг, але мама робила тяжко в нього, він їй жалів, але коли взнали, то його
заарештували й розстріляли, що він утримував куркуля жінку. Врешті мама казала,
що взнала пізніше, бо ті дітки відшукали маму й плакали чи бабця може бути з
ними ще, але вже мама була безсильна, вже старша й все. То мама тільки так
спаслася й все.
Пит.: А Ваші сестри й брати?
Від.: Брати
два на Сибірі там померли. Одного пустили назад, але він їв стругне зерно, там
ті колгоспи сіяли, а вони такі голодні були, що вкрали трохи того зерна, йще зі
своїм партнером, і поїли. І вони стали гнити, в них кишки в шлунку. Вони
побачили що то - пустили. Пустили додому але він прийшов додому, вже не міг
ходити нічого й забрали його, й ми по сьогодні не знаєм. Казали, що візьмем до
госпиталю, а вони його знищили. Просто і не, не сказали навіть де. Це так люди
вмирали виривали, рили такі ями довгі й туди скидали й тим як firtilizer, як
воно?
Пит.: Lime
Від.: Якийсь, що воно до - вапно - в нас
казали. То пересипали, щоб не смерділо.
Пит.: Так, ми знаєм, що то е.
Біле.
Від.: І то тому я знаю, що 100% тому, що не сказали де брат, бо
якби вони ховали його, так вони б дали нам його хоронити. А то ні. І один раз я
приїжджаю, і ото їхала я завши додому - я привозила хліба додому мамі й братам.
А мама йде на зустріч і бачу, що така, як п'яна. А вона дуже плаче. Каже:
-Василя нема. Я пішла в госпіталь провідати й вигнали мене, кажуть: -Бабка іди.
Дуже сильно хворі в, а таких як твій син, то нема! Його десь забрали. І не
сказали й так. А тоді вже медсестри, які маму знали, бо то там з того ж села й
медсестри були. Сказали, каже йому: -Його чи забрали чи застрілили чи дали щось
і викинули в ті могили. І мама ходила й збирала колоски ті й все рівно. А вони
прийдуть і заберуть і то їй: -Ні бабка, й здихай, бо ти є куркуля жінка. Ну так
і тяжко так більше говорити; більше я не маю так уже.
Пит.: Чи Ви
знаєте приблизно яка частина померла з голоду в Вашому селі? Приблизно
-процентово?
Від.: Більше половини. Більше половини. Це я 100% знаю,
але тяжко сказати, певно бо ще молода була. Знаєте, не дуже, не так аж
цікавилася тим як чекали, щоб мою маму, мого брата спасти -бо кожне так. Так лк
я казала, й то везла кусочок того хліба щоб хтось і взяв із рук. Я задрімала, а
в потязі хтось узяв. І прийшла й я голодна й брати голодні й брати заплакали,
кажуть: -Ти нам не віриш. Ти сама з'їла, а кажеш, що в тебе хтось украв. А я
розплакалася, бо що мені було -14 років. То ще зовсім дитина. Розплакалася, що я
ж також голодна. І то не раз. То багато. Або їду на потязі і каже: -Чого ця
дитина йще, йшло б та спало вдома. - А я їду, щоб хліба там у черзі дістати.
Коли такі мужчини великі, побіч штуркнугь і ще й нечайно, а може й хотіли так,
бо просуваються вдарити й ще й болить і все і вертають додому, ні без хліба, без
здоров'я, нічого. І треба було їхати потягом. То грошей вже нема. То ми ховалися
або в виходку або ото під тими такими полками. А тут ноги. То мої знайомі,
дівчата й кажуть: -Ти й лізь отам у нас під ногами будь, то ми ногами закриємо
тебе, й ти проїдеш безплатно, бо нема же грошей. І так і їздили. Як. тільки,
люди були дуже вредні, а більшість добрі, бо пробували допомагати. От наприклад
мене один раз, той що квитки провіряе зловив, що я без квитка. А я в сльози,
розплакалася. -Де ти їдеш? Кажу: - Хліба дістати, в мене брат хворий і пухлий і
другий, і мама й сестра пухла, може вмирав і все. Каже: -Ну йди вже й там
заховайся я і, що я вроді тебе й не бачив. Він не хоче щоб, він мене бачив,
тому, що його ж звільнять з праці.
Голос іншої особи: До тієї влади,
до радянської влади, щоб були всі люди такі, що не співчували, то там сьогодні,
сьогодні було б 10% людей. Тільки дякуючи тому, що деякі мали співчуття людини
до людини. То багато людей спаслося через те. Тільки дякуючи тому. І вони може
займали високі становища. Вони бачили до чого то йде. Що та утопія розвалиться
-вона доведе людей до краху. І вони спасали. І деякі голови за то поклали. Так,
якби вони всі були такі жорстокі, то там, як я кажу, то там 10% людей
залишилиося б.
Пит.: Дуже дякую.