Olga Iosypenko, B. October 20, 1918, in Haponivka, a village of about 500 households, with a church and a school in Sencha (now Lokhvytsia) district, Poltava region, into a middle peasant family with 7 ha. of land. Activists were local people. Collectivization began in 1929. Narrator's father was arrested and sentenced to 5 years in the spring of 1930 as a kulak because his father had been well-to-do and because he had refused to join the collective farm. Several months later narrator's mother took narrator to Zhdany, a large village of almost 1000 households, 10 km. away. Narrator worked as a babysitter and housekeeper for government officials. She stresses the extreme apathy of the starving and the hypocrisy of official egalitarianism. In 1936, narrator's father returned, only to be rearrested the following year. The famine began around May 1932. Men and children died first, women tending to survive longer and in greater numbers. There were many homeless children. Less than 30% of narrator's village perished in the famine. There was tuberculosis but no typhus in narrator's village. The famine ended in 1933 when they gave out food after the harvest.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Я є Ольга Йосипенко.
Пит.: А коли Ви народилися?
Від.: В 1918-му, 20-го жовтня.
Пит.: А де саме?
Від.: Село Гапонівка.
Пит.: А район?
Від.: А район Сенчанський.
Пит.: І область?
Від.: Область Полтавська.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Господарювали. Орали, сіяли, мали землю свою.
Пит.: А скільки десятин землі вони мали?
Від.: Вони мали сім. Сім гектарів. У нас було на гектари. Сім гектарів. Бо нас було п'ятеро: троє дітей і батько й мати. Як прийшов НЕП, то розділили ту землю. Один дід мав 60 гектарів, але в нього забрали й розділили, й нам дали сім гектарів. І ми мали сім гектарів поля.
Пит.: А коли вони розділили землю?
Від.: Оце я не пам'ятаю, бо то ще я була маленька.
Пит.: А чи це було після революції?
Від.: Після революції, так. В якому році - не знаю. Але то після революції. Тоді прийшов НЕП і тоді дали кожному землю, і дядьки собі орали, сіяли, мали корову. Ми тільки мали корову й двоє коней і свиней, кур і каченят. І то все. То вся наша господарка. І на тому ми жили. Я знаю, як і сіяти, й полоти, й садити, й все, бо на землі виросла. І жили ми аж там до 30-го року, знаєте?
Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село?
Від.: Як я можу описати?
Від.: Наприклад, скільки дворів було?
Пит.: Скільки дворів? Я думаю, яких до 500 було дворів. У нас велике було село.
Пит.: Чи була церква?
Від.: Була. Велика церква. На середині була церква.
Пит.: А чи була школа?
Від.: Була школа також. Була школа. Не було вищої школи, а тільки ці, молодші кляси вчилися, а як вже хотів хтось до десятилітки, то треба було в район іти.
Пит.: А коли вони закрили церкву?
Від.: О, я думаю, вони закрили десь у 29-му, а в 30-му то вже не було. Вони поскидали дзвони й священиків поарештували й тих, що й вірували, то багато забрали їх і повивозили. А потім стали, я думаю, десь у 29-му, в 28-му то вже і згонили весь колгосп, щоб забрати всю землю до купи й всі, щоб віддали коней й корови й щоби було колгоспне. Щоби тоді держава урядила цим, а кожний ішов до праці так, де робітник: ті були свинарки, ті були доярки, ті були ті, що коней годували, ті що йшли на поле робити, бо то. А багато людей не хотіли, знаєте, йти туди.
Пит.: Чи вони спротивлялися?
Від.: Спротивлялися. Й вони тоді давай накладати податки різні на вас -хліба стільки, стільки пудів можете хліба взяти, стільки вивезти молока, м'яса. А ви не можете того дати, бо нема в вас.
Пит.: Коли вони почали організувати колгоспи?
Від.: То в 29-му. В 30-му то вже гримів колгосп. В 30-му то вже був колгосп. А ми не йшли. Бо тато може б пішов, але мама не хотіла. То що правда. Ну й ми дожили до 30-го, до восени, все насадили й наорали, але вже нам тата забрали в нас, бо він не схотів в колгосп.
Пит.: Як тата забрали?
Від.: Арештували ноччю й забрали. В район, а потім привезли на місто на те, в село, судили й засудили його на п'ять років Сибіру. А ми ще жили до жовтня аж у хаті в своїй. І вже нічого в нас не було. Не дали нам з поля збирати ані жита, ані пшениці, ані нічого вже нам не дали. Вже вони все самі, колгосп забрав. А ми йще дожили в тій хаті й в жовтні нас із мамою і старший брат був від мене на п'ять років, а сестра була молодша від мене на три роки. Вигнали нас із хати. То брат пішов зразу ж в радгосп і там свиней годував. А ми з мамою пішли до тьоті до своєї в Ждани. Це 10 кілометрів було, де мама моя родилася. Пішли до тієї тьоті й там перезимували.
Пит.: Це було в 31-му?
Від.: Це вже начався 31-ий, бо в жовтні було це 30-ий, а це вже зимували ми, то 31-ий рік вже був. І ми там перезимували зиму, й ми дожили до весни, а там уже ці активісти казали: - Де ти взяла цих куркулів, чого ти їх тримаєш тут? А бо вони сказали, ти багатий був, бо дід твій був багатий. Тато не мав багатства, я сказала так як було, але дід колись мав землю велику, то вони сказали, що ти куркуль, знаєш. Але які ми були куркулі? Нічого в нас не було. І сказали тьоті, щоб вона нас не тримала. Тоді мама каже: - Ну що ж я буду з вами робити? Тоді мама взяла й десь знайшла жінку якусь, щоб я дітей гляділа там їй. Вона в колгоспі та жінка робила, а він був трактористом. Ну й я пішла дітей глядіти. Нема де знайти. Ніхто не пускає, бо всі ж не мають хати віддільно, а всі докупи. Ніхто вас чужий не хоче, ніхто не хоче. Ну то там вона в тому селі знайшла. Така була землянка так під горку і так підкопаний такий як погріб. Ну землянка в нас називалася. Я інакше не знаю, як то називається. Так, що туди зайдеш і там ні вікон не було, нічого, тільки двері такі закривалися, і така була маленька піч, що там можна собі їсти зварити. Таке маленьке, як тут піч електрична, а там така була із заліза зроблена. І там мама й та сестра зимували. Ну як я до їх приходила, то вони не мали ні їсти нічого, бо я в тієї господині, що я робила, в колгоспниці, то вона мала корову. Вона мені давали їсти й мала трохи хліба, і всього.
Пит.: Чому вона мала?
Від.: Бо вона була в колгоспі, й він робив трактористом. Вони то трактористам більше давали. Він машиною робив, знаєте. Як сіяв, орав на полі. Але перед тим, як згонили б цей вже, в 31-му році, то вони так накладали податки на все, що стільки пудів вези, стільки пудів і люди не могли вже, й вони тоді ходили й забирали що де не було: чи картопля, чи хліб, чи навіть у горшках дивилися чи де не позасипали й не поховали. Навіть у дворах так ходили й штихами штихувапи, чи де не позакопували люди хліб або щось не поховали. І все позабирали й тоді в нас був урожай і було всього багато, але вони все забрали. І як прийшла вже, дожили ми вже до 32-го року, весною, то такий голод прийшов, що вже ніде не може було ні хліба достати, нічого. Люди такі були без того, без усього, що вони навіть не почування не мали, що шкода когось було чи що. Бо ішли діти такі 12, такі як мої літки, підлітки такі всі, ходили просити хліба. Але хто дасть вам, як не має його? Ну й йшли й так на дорозі падали й мерли. І так лежить, зігнулося, вмерло. А ми їсти хотіли, а та господиня мені вона давала зупку там чи сироватку чи що, знаєте. Не наїдатися, але давала. Я не можу казати, що я так. Але їсти хотілося страшно дуже. А особливо моя мама. То вона тільки на бур'яні жила, бо нічого не було. Ну й ми дожили до цього вже. Так як згадаю, то в мене то дуже болить. Знаєте, то як їсти так хотілося і вже не хватав нічого їсти, навіть у колгоспі не дають. То вона каже: - Знаєш що, Олю? А я кажу - Що? - Лізь на дерево й обдирай листя на деревах. І я обдирала те листя, чухрала так. Вона мені таку торбу зробила, я сюди на шию і лізу й обдираю те листя їй. Багато наобдираю. Ми сушили, в нас піч була така, що хліб пекли. Туди насували. А то на сонці, такі ті, одіяла клали такі із того, із конопель, в нас були такі. І висушували його й терли. А тоді давали трошки муки й так ми стуляли його й пекли. Давали до печі, спекли такі коржі й воно було таке зелене-зелене, як то квітка, зелене. Але ми його їли, бо не хватало всього, знаєте. Не можна було добрати ні хліба, нічого, то ми то пекли. І так їх було тяжко ковтати, таке ж воно було колюче в горлі. Дітям вона там трошки хліб тримала, бо то діти маленькі були й може собі, а мені то більше вже я їла то, що дали. Але я то вдячна, що я пережила там голод. І ми ковтали той хліб. Я нині не думаю, щоб я тепер його ковтнула, як я тоді ковтала. А їсти, то один Бог знає, як то хотілося. Люди цілими хатами - п'ять, шість душ - вмирали всі. Лежали всі як дрова. І ніхто ні плакав, ні жалів. Матері навіть дітей своїх їли. Котів поїли, собак, хто де що не зловив. А картоплі. Вони вже такі були великі й цвіли, а картоплі ще не було, знаєте, як то ці бараболі, то вони підривали й там такі були, а то все гинуло, бо знаєте, повиривали, то ходили грабувати, в кого в вікна влазили. Знаєте, то дуже тяжко сказати, як людина їсти хоче. Хто такий, що виїхав з міста, то остався живий, а ті, що були в селах, страшно багато людей вимерло, Боже. Один тільки Бог знає. Тоді ті колгоспники, що все там урядили, то вони більше мали право там десь собі їсти дістати. Вони варили собі котлами й там вони давали їсти їм. І тих вони мертвяків збирали на вози й викопували яму таку глибоку й кидали їх туди. Не знаю скільки - і ЗО, може менше, може більше, накидали, а тоді прикидали, щоб не смерділо, бо то весна, тепло. То зразу розлягається, знаєте, то відразу сморід є, мухи. В нас, знаєте, скільки мухів? Не так як тут нема їх. А в нас мухів скільки. То вони їх звозили й кидали. Ніхто не плакав, щоб плакали, що хтось там помер. Якісь люди такі стали якби нічого їм не потрібно, знаєте. Бо я тоді була мала. Піду до мами, мама моя така була пухла й та сестричка, прямо, ну така як колодка. І лежала вже, не могла встати. Я думаю: - Боже, Боже, ну я хоч трошки там, хоч і листя їмо. Але вона корову мала, то трошки сироватки мені дасть колись там, знаєте, їсти хотілося, то страх один, як їсти хотілось. Я так, щоб сказати, я ліпше була, як моя мама. А брат був у радгоспі - свиней годував. То він за то вижив, бо він свиням давав там усе й міг сам їсти те, бо як бараболю давав чи що, то й сам міг собі зварити й з'їсти. То він там виживав, а то було - ну, я думаю, яких 50 кілометрів він від нас був, він до нас не приходив тоді. І ми як уже дожили до того, до жнив, що вже стали косити, накосили й ці колгоспникам дали жита. Я не знаю, може по 10 снопів. Ну й дали їй, привезли до дворів кожному колгоспнику, й ми тоді жито те, молотили об таку деревину, знаєте, щоб воно висипалося, в сінях, бо то була хата. В неї була хата одна й кухня, й сіни такі, де входиш, так якби прихожа невеличка. І ми там взяли замели гарно й то помолотили те з нею жито. Вона молотила, а я складала. І тоді вона пішла, намолола в тій, у жорнах ту муку, принесла й спекла хліб. Як вона спекла хліб, а то так хліб той пах, що я думаю, Боже, я, мабуть, з'їм дві хлібини, якби вона мені дала. Вона витягла, трошки простиг. А вона мені такий кусочок відізала маленький і дітям по кусочку, тій дівчинці старшій, а тому маленькому ще й не давала, бо воно не їло. І сама такий кусочок узяла. А я думаю: - Боже, Боже, яка ти, жінко, противна. Не могла мені дати хоч би наїстися цього хліба. Я так хочу його їсти. А вона мені каже: - Ні, Олю, ти не можеш наїстися хліба. А я кажу: - Чому, тьотю? - Тому що ти вмреш, як ти наїсишся. За раз дуже наїсишся, гарячий хліб, ми помрем. І завтра нас похоронять. А я кажу: - Та чи то правда, тьотю? А вона каже: - Так, дитино, слухай що я кажу. Я знаю як. І вона не дала мені того хліба. Ну й ми полягали, а голодні, знаєте, їсти хочеться. Але я не можу уявити, як тоді дуже їсти хотілося. Мені ніколи так їсти не хотілося, як тоді. Чи воно таке вже було, я не знаю. Так їсти хотілося, що якби за їжу - все б віддав. Ну а на другий день вона вже дала більше того хліба. І на третій і мені вже так. І пережила.
Пит.: Це вже було в рідному селі, так?
Від.: Так, так. Це не в рідному. Це я вже була в другому селі, в Жданах, де нас вигнали там із рідного, а де мамине було рідне село. Там я доживала.
Пит.: Як воно називалося?
Від.: Ждани, Ждани. То велике село. Там до 1.000 було дворів. Велике село. Ну й ми там пережили той голод і тоді я вже так у тієї господині була, а тоді до другої перейшла. Тоді ці, що забирали. Нас ще як виганяли з хати, то забирали всю одежу, все забрали. Це ж я не по порядку кажу, але так було. Навіть усю одежу забрали. А в мене що було: корсет такий був і вінок, і чобітки, і сорочка вишита. А вони як брали, я так кричала: - Віддайте, то моє! А вони казали: - То тобі не належить. “Вон, свинья!" - Вони по-російському більше говорили. - Іди, свиня звідси. Ми так кричали, то якби хто чув, то так як страхіття було, що вироблялося, але ніхто то не хотів. Забрали й вже й то порозбирали собі. А потім як голод прийшов, то багато людей вимерло й багато навіть з тих активістів померли, бо й їм не хватило хліба.
Пит.: А хто були активісти?
Від.: Були наші - українці. Тільки ті наказували, а ці виробляли, так як сільрада, наприклад, як тут government. їм наказували, вони других присилали й то робили. То все свої робили. Правильно, що наказ був із Москви. То більше комуністи наказували. І ті робили все. О, як та революція була й все, то я не знаю, бо я родилася 20-го, 18-го вже революція перейшла, то якраз Ленін в 24-му забито було, я знаю, це пам'ятаю тільки, але точно не знаю, бо й ми дожили вже. А від тата ми нічого не чули й не знали, чи він живий, чи ні. Аж у 36-му році вже тато прийшов. Ну я так далі служила вже в другої господині, вже вчительку забрала. Бо вже ті діти підросли, то я вже не потрібна була там. Як тато прийшов у 36-му році, він тоді нас зібрав - мене й сестру й маму - в радгосп, і я вже пішла тоді в радгосп працювати на полі. Я там робила на полі. А вже як 37-ий рік прийшов, тоді брали знову й цих, які поприходили з Сибіру. Також вони їх забрали. Так ноччю їздили. Називався "чорний ворон” Така велика машина чорна. То ті НКВД їздило. Так як тут поліція, або як вони кажуть міліція. Та поліція ж тут звуть, чи як тут в Америці звуть?
Пит.: Police.
Від.: Police. Ну то поліція, а там казали міліція, їздили й забирали. Постукали. Як вже відкрили й забрали його, то ніхто не знав, куди його забрали. Ніхто. Як забрали, то сказали: - Його вислали. - І все. А як вже німці прийшли, аж тоді їх понаходили. Вони були всі закопані в Вінниці. У Вінниці так навіть там такий сад великий був, скільки оком глянеш, такі дерева великі посаджені. І вони в тому саду їх хоронили. Забивали в голову, забили й вкидали й закопували. Нескільки душ там у могили. А тоді як німці прийшли, а люди там ті, що жили в околиці то бачили, що там робилося. То як розкопали, то люди узнавали своїх чоловіків, синів, усе по одежі вже, знаєте. Бо то не так довго, то ще й одежу можна було впізнати. А тепер, як вже назад. Я вже тепер не знаю, як то було. То я, як сказати, один Бог знає, як ті люди пережили. Куди ми не йшли, то ми боялися сказати, що наш батько сидить, бо нема. Ми казали: - Ні, не сидить. Потім вже як тато прийшов, то як ми йшли на працю, то не можна було казати, що мій тато сидів. Каже: - Ні, не сидів. Дід не сидів і не сидів тато. Всі okay. Виповнила той папірчик і все. Мусила брехати, бо треба було найти працю. І тепер як здумаю за те, то я не знаю, як там люди тепер терплять, як далі можна. То все, що я можу сказати, бо, знаєте, багато вже й забула. Все таки не можна то сказати.
Пит.: Я маю деякі питання. Хто належав до партії в Вашому селі? Що то за люди були?
Від.: Я знаю, що вони були українці. Але я не знаю прізвища ні одного. Раніше була волость, а тоді стала сільрада. Ну то ж ті самі і перейшли туди. Хто мав трохи освіти, то ті самі й перейшли. І ті самі й пішли в комуністи, й пішли в ті, як, активісти ті й все, бо вони мали перше школу, мали все. Селяни не пішли - школи не мали, робили на землі. Як могли туди піти? Всі такі вищі люди пішли туди. І так вони й робили. А пізніше вже, я думаю, десь у 36-му. УіеоА. Почали їх судити - цих голови колгоспу, голови того. І їх позасилали на Сибір. Бо й вони не догодили комуністам.
Пит.: Що вчили в школі в Вашому селі?
Від.: О, що ж вони вчили? Вони вчили про Сталіна, про Леніна, про всіх. Якже ж. Про Енгельса, Маркса. Знаєте як, то про те. Піонери зразу були, а тоді жовтенята перші йшли, тоді піонери, а тоді комсомольці. А тоді вже були партійці. Поступово були. Ці жовтенята, то це з першої кляси, а піонери вже з другої-з третьої, а ті комсомольці, то вже такі як 17 років, 18, то вже були комсомольці. І вони вишколювали, що це найліпша є свобода, всім і всі ми одинакові, знаєте, як кажуть, ми всі - одинакові. Але то неправда. Я ще не казала - ми, як прийшов вже тато з того, з Сибіру й ми ото разом устроювалися жити, знайшли там таку квартиру й жили там разом і робили. А тут тобі прийшла осінь і звільнили нас, бо взнали, що тато вернувся з Сибіру. І я пішла без праці й тато без роботи. Ми тоді переїхали знову в другий район і тато встроївся в госпіталь дрова рубати там, в конюшні робити на конях. А я не можу ніде дістати, бо там праці нема багато, а зима. А треба міняти. Нам давали пашпорти. Як нема пашпорта, то ніде вас не приймуть. Давали, ніде не зможу знайти праці. Мій дядя там робив, моєї тітки рідної чоловік. В офісі то встроїв мого тата й мені каже: - Як ти хочеш, я тобі найду працю в господині, десь дітей глядити, прати, варити, отаке. Ну та шукай хоч яку, щоб хоч пашпорт достати, бо не можна. Як я пішла до них, до тих - а він був головою Полтавторгу великого, цих цілих, цілих магазинів на весь район, він був керівником. Він був приїжджий з Донбасу, але він був росіянин. І вони тільки по-російському говорили. Я прийшла до них. Це було в 37-му році. Yeah. Вже в 37-му році. Прийшла до них і думаю: - Ну, хоч би мені зиму перебути й пашпорт дістати. Він каже: - Я дам тобі все одіватися, ти будеш у моєму ходити. Він нічого не дав. То що я прийшла в своїх валянках. У нас валянки називалися такі, були з того, з вовни пошиті, а тоді ті резові такі надівали, кальоші казали. І жакет я мала, все. Він мені нічого не дав. Він мені тільки дав ті кальоші старі свої, великий жакет свій чоловічий. А я вже тоді не була маленька, я вже була доросла. І що ж він? Я все вставала в четверті годині, а в 12-ій годині лягала, як "Інтернаціонал" заграло. Тоді я могла лягати. Вони спали в одній кімнаті, було ліжко в них, а мене поклали на таку кладовочку й такі були ящики такі, як оце з пива чи з чого. Так поперевертали й там поклали такий той, із соломи матрацик. Соломою напханий. І дали мені таке мале одіяльце невелике. І я там спала в тій кладовці. Тепер би я не знаю чи заснула - так було твердо там і все. Але все встаєш, значить, їм снідання варити. А в нас як снідання було варити, то мусить бути суп, мусять бути вареники чи там ті, блинчики чи щось, завжди. То я в четвертій годині вставала, щоб на сьому годину вже все готове було. Долівка змазана і все, щоб їм було готове. А в 12-ій аж лягала. Раніше не могла. А що вони заставляли? Пір'я драти. Щоб пухові подушки робити їм. І ніколи не сідала я з ними разом їсти. Вони сіли, поїли, як осталося, то я їла, а як не було, то й не питай. Вони не мусять тобі давати. Це є все ці активісти, й вони ж казали, що буде все одинаково. Однаково будем їсти й пити, й ми всі рівні. То не правда. Вони так само здівалися з людей. І я тоді там добула до весни. Я восени прийшла до них, і хати білила. А тоді ще кожний день вони заставляли дитину. То була півтора року дитина, вже ходила, все, здорове. Але не водити, бо зимно, то вони замотували в такий великий пуховий той, як воно, blanket, в одіяло, і давали мені, й я мусила носити його. Годину на дворі - хоч чи не хочеш. З яких три чи чотири кілометри воду мусила носити на коромислі - два відра сюди й туди. І так одне тут, а одне там іде. Яких три кілометри найменше. А була вода тут, може пару block-ів. Але треба було копійку платити - в нас казали копійка, тут кажуть цент - за відро. То він не хотів платити, то заставляв задаром носити так далеко воду. І я мусила носить. Зима, вітер, холод, але мусиш нести, бо ж треба ж прожити. Дожила я до квітня і 1-го квітня я кажу: - Яків, уже треба мені паспорт міняти. А він каже: - О, так, добре, я тобі зараз піду переміню. Забрав мій пашпорт, пішов туди, перемінив, все зробив, приніс мені вже, все готово. Я не мусила навіть іти. То ж треба було йти й розписуватися там, і питають все. А то він все - старий мій узяв - а новий приніс. Нічого не ходила ніде. Я тоді думаю: - Ну, я не буду вже в тебе. І я тоді його покинула й пішла знову в радгосп на господарську працю. Так, що ці комуністи - вони все казали, що буде все одинаково. То не правда. Вони так само знущалися, як і колись пани. Бо я за панів не знаю. Я не була тоді.
Пит.: На якій мові викладали в школі?
Від.: По-українському в нас викладали. Може раніше колись, а як я була, то по-українському.
Пит.: А на якій мові була Служба Божа?
Від.: По-російському. Тоді було тільки російське. Аж у 21-му році прийшли українські ці священики, як уже отримана була Україна, знаєте. Тоді були українські священики. Але вони довго не побули, бо й тоді так давай їх розкидати, виганяти. Дуже багато священиків забрали й тих людей, що там були служили й такі вірні. А як дзвони скидали. Boy, oh boy! Били й так збивали ті дзвони розбилися. То є страхіття. Як все забувається, знаєте, бо то такі роки, що ви можете вже й забути. А ще як оця війна прийшла, то вона також дала нам досить перцю.
Пит.: А що думали люди про більшовиків?
Від.: Ніхто нічого не міг думати. Може думав, а ніхто не мав права говорити. Бо якби де хто сказав щось, відразу б вас забрали й вас би не було вже. Ніхто. Один другого боявся, щоб сказати щось чи я вам, чи ви мені. Ви навіть в родині не могли казати, бо боялися, щоб де не вийшло. Молитися вони не давали. В школах казали: - Нема Бога, нема Бога. В нас тільки є Маркс і Ленін. Марксизм та й все, та й в нас Бога нема. Ну, але хто Богу вірував, то молився. Наша мама все знала, які свята. В нас тоді була п'ятидневка. Не було так, що неділя вихідна, а тільки п'ять днів відпрацював - шостий вдома. Я на Паску йшла на працю. Я на Різдво йшла на працю, бо я не мала права остатися. Але як я приходила додому, ми знайшли таку квартиру. Ми дуже бідно жили, бо вже після того не можна було нажити ані хати, ані чого. Як вже на селах, наприклад - ми вже жили в містечку тут, в Лохвиці - то що ви можете заробити, як ви достаєте на місяць 50 рублів, а чоботи, щоб купити - 250. А пальто 300. Що ви можете заробити за те? Спідничку якусь купити чи суконочку треба 50 заплатити, а ви на місяць маєте 50. Треба поїсти й заплатити помешкання якесь. То де ви можете набрати тих грошей? Не було нічого. Так бідували, що ми вже підросли, вже дівчата, знаєте, як то в селах, то там пооставалося. В нас нічого не було. То їм було ще трохи легше, бо в селах там осталося щось: - Чи полотно, чи що, а в нас нічого не було. Ми в чім стояли -в тім були. А купити не можна було, бо не можеш заробити. І далі не підеш десь ліпшу працю шукати, бо ти не маєш школи. Хто був вищий, той остався вищий.
Пит.: Чи Ви знаєте, яку частину врожаю брала держава до колективізації? Приблизно. Чи це було забагато, чи як Ви думаєте?
Від.: Забагато вони вимагали, забагато.
Пит.: Це - до колективізації?
Від.: До колективізації. Вони дуже багато вимагали. Не зразу, то нічого. Люди давали і вистачало. А вони тоді більше й більше, й більше, знаєте. Бо вони зробили так: вони хотіли забрати то все докупи й щоб люди сказали ідуть і вже. А багато противилося. Не хотіли. Бо багато було людей і ледачих трохи. То що правда, то правда. Так як тут. Ви дивіться: хто працює, то має, а хто не хоче працювати - й не має. Так і там було. Як господар, вставав мій тато й вночі й серед ночі, як треба чи що. А ті другі ходили до того, до корчми, як у нас казали тоді корчма, як я ще росла. Це значить, до того, як називається, до saloon-у, тут кажуть, ну, де п'ють. Як називають тут?
Пит.: Тут bar.
Від.: Bar. Тут bar кажуть. Ну а там казали корчма. До корчми ходили, в карти грали, гуляли, пили і не хотіли працювати. І земля пустувала. І нічого не давали тим, державі. Кожний один дістав на душу, але одні працювали, а другі не хотіли. А тоді вони зробили той колгосп. То ще гірше стало. Бо то кожний ранок хоч уставав, а то так: на дев'яту ідуть, а сонце заходить - додому йдуть. А діти ті вдома в яслах зведуть їх, як овечата гудуть там. І я була дівчина. Я думаю: -Боже, я не піду заміж. Нащо мені заміж, як отаке життя. Нащо? Вона йде в колгосп, дітей в ясла позгоняють. Вони там як вівці пищать. Вона там цілий день проробила, приходить додому, не знає за що хватиться. І все то було дуже ужасне життя. То є страшне, що вони там виробляють. І я не маю, як тепер. Але як німець прийшов, то я скажу, він також бував такий не добрий. Він так, як я робила тоді на пекарні й то так стане нас п'ятеро й подаємо хліб на машину, на велику машину скажіть, то я скажу, що вже печений хліб. То мій зять має. Ну й даємо їм так конвейєром. Ну й впустила я хлібину. Він як ударить вас, цей німець, по спині, то ви скрутитеся. Не раз падали навіть ми. Але що ви зробите? Прийшов, визволив нас. Німці також добрі були. І тепер, бачите, вони праві, а ми винуваті.
Пит.: Чи люди спротивлялися колективізації?
Від.: Дуже, дуже спротивлялися. Не хотіли, то що правда.
Пит.: Як вони спротивлялися?
Від.: Ну не хочуть йти. Тоді вони згонили такі збори, й вони щовечора на збори. На цей meeting. Meeting, meeting тут кажуть, а там казали збори. Приходили ці, виконавці й стука до дверей: - На збори, на збори! І то там цілий куток - в одну хату, в другу, в третю. Це як тільки починалося. - Ти, ти пишешся. Он уже той записався, а ти чого ще не записався? Ти чому не записався? Ти пишися, то будеш жити. А то знаєш, що попадеш на Сибір. Знаєте, а не всі думали, що це так буде. Знаєте, думає, та може й не буде, що я попаду на Сибір. Може якраз я остануся. Ну, але так не вийшло. Вони й так то все звели й тих повигонили, тих порозпродували, тих в Сибір позаганяли. А тоді голод зробили. То голод навмисно зробили, бо був урожай великий. Хліба було досить, а вони все позабирали й вивозили. І все вивозили. І зато голод великий зробився. То навмисно був зроблений той голод.
Пит.: А чи були такі так звані 25.000-ники? Як активісти?
Від.: О, та були вони різні, дитино, але ж я не знаю, які вони були. Бо то вони там були вищі й нижчі. Хто як пише. Я ж кажу: піонери, ті, жовтенята, тоді піонери, тоді комсомольці, тоді вже ці, партійці вже були, старші. А тоді вже були ще старші, то ж іде по ступеню.
Пит.: А чи Ви можете сказати, скільки осіб було розкуркулених? У Вашому селі.
Від.: В нашому селі? Не можу сказати. Не знаю.
Пит.: Ну, наприклад, половина.
Від.: Наприклад? Ні, ні, може яких 10% було тільки. Ні, не було половини.
Пит.: А як відбувалося розкуркулення?
Від.: Ну та якже відбувалося? Вони приходили й все забирали. Перше то так: тих, що були багачіші, то вони зразу забирали в них усе, а їм дали коней, повивозили їх у такий яр і туди скидали. І живіть як хочете. То вони там більше померли, бо землі не дали, нічого не дали. А тоді вони взяли цих старших у Сибір вислали працювати. Пізніше, то вже стали на Сибір, то в Вологду. Мій тато був в Вологді. А других туди, а третіх туди. Ну, а нас не вислали, а тата самого.
Пит.: Чи були торгсіни близько до Вас?
Від.: Я не знаю, що то є торгсини.
Пит.: Де Ви можете дістати хліб за золото.
Від.: В нас не було там нічого. То було по містах великих. В нас не було. Я скажу тобі правду: я не бачила. В нас не було ніякого золота. Навіть у мами тільки були сережки маленькі, менші, як ці. В мами одні. І хрестик був. Але як виганяли, то й то в мами стягли з шиї. А в мене нічого не було. Я навіть п'ятку не бачила, яка вона є. І донині не знаю, яка вона є. В нас не було ніякого золота, бо ми не мали. А хтось може й мав, знаєте. Всякі ж люди були. А щодо одежі, там усього в нас було багато. Але то все забрали. Як вигнали нас з хати, то все забрали. На нічого. Ми пішли тільки так, як стояли, й все. А були торгсини, так, розказують люди, але де вони були, я не знаю.
Пит.: А коли почалася голодівка в Вашій околиці?
Від.: У нашій околиці то сталося в 32-му році, весною. Весною. Це десь так у травні. Страшно люди померли. Травень, оце June - ой, то такі місяці були страшні, що навіть ви йдете, є люди, так іде, йде, йде, йде - впав і готово. Знаєте, так на ходу падали люди. То один тільки, то так тепер сказати, але то страшно дивитися на те все. То страшне, бо й тебе чекає. Ти голодний і також дочекаєш, що ось тобі то буде. Тепер як хтось умре, ми плачем. А тоді не плакали люди. Не було плачу. Тільки плакали, бо їсти хотіли. То собі це страшно хотілося їсти. І то кожний думав, якби прожити.
Пит.: Хто перше вмирав з голоду, наприклад, чи діти, чи хлопці?
Від.: Діти й мужчини. Жінки більше витривалі. Більше жінок осталося, як мужчин померло й дітей. Діти особливо. Найбільше померло.
Пит.: Чи було багато безпритульних дітей?
Від.: Багато, дуже багато. Є такі мудрі матері - вони їхали до міста й здавали тих дітей, а самі вмирали під тинню. А діти їхні виховувалися в тому, в гуртом, як вони безприютні кажеться. Були в їх матері, батьки. Батьків позасилали або померли, а вони їх забрали, й я думаю, що вони мали чи чули, може, більше як то треба було знати, що так як моя мама могла здати меншу сестру, але може вона й не чула цього, що є. Треба було йти до міста, а до міста їй було найменше 50 миль. Вона б вже й не дійшла, як то то здавали їх так: приходили ноччю і кидали під тином, там під парканом, де ті діти, а рано ті виходили й забирали тих дітей. І вони повиростали. Вони їх так вишколили цих піонерів, комсомольців. То були цвітлічні оці, ті вишколені діти. Бо вони їх виховували так. Знаєте, як ви маленькому щось кажете, воно те й робить. То були найліпші активісти. Вишколені. Із маленького вони туди прийшли, їм дали їсти й пити, повдівали. І вишколили їх. Певно, що вони були більше за свою батьківщину й за все, бо вони так виховані були. І вони не знали, чи то Бог є чи нема, бо вони їх не вчили. В нас тоді по хатах навіть ходили, як є в вас ікона, то стягали й з того й скидали й вас карали за те, щоб ви не тримали йкону. То не можна було. В школах казали: - Чи ви молитеся вдома? Ну, ніхто не казав, що ми молимося. А ми молилися. Бо нам мама казала. Я де не була, вона каже: - Знаєш що, дитино, де ти не будеш, де ти не будеш, і там і молись. Там і Бог буде в тебе. Не чекай, що церква чи те місто, де ти не будеш у куточку помолися і там Бог є. І ми молилися. Ми все молилися: як лягали, як вставали. Бо наша мама й тато були дуже релігійні, дуже. То не можна казати. Не можу я сказати. Я тепер також дітей так виховала, як мене мама виховувала.
Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Я не знаю. Не можу Вам сказати правду, бо то казали, що й та мати з'їла, й та, але я не бачила. То що і я не можу сказати, бо не правда, знаєте я можу то сказати, що я бачила.
Пит.: Як люди спасалися?
Від.: Ну якже спасалися? Усі, хто мав десь їхати до міста, й там купували, мали щось, якусь одежу, мали там якесь убрання, то продавали й купували й спасалися. А хто не мав, то не мав. Мусив умирати, й то все. Але то була Божа воля також. Бо я б чужих людей, я не мала так багато їсти, а все ж таки я ліпше мала, як хтось, хоч я тяжко працювала. В нас там не було ж так, щоб прати, колодязь аж на дворі й виходок на дворі, і все. І ту воду далеко було тягти так такими тими віжками тягнеш і в хату возити, чи то носити, й все. Але так якось вижила. А другим то ще гірше було.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно, яка частина Вашого села вимерла з голоду?
Від.: Найменше яких 30%. Це найменше.
Пит.: Чи були такі вози, які забирали трупів?
Від.: Ні, то такі не були, а ті, що з поля возили збіжжя, знаєте, що такі високі ці вози, на чотирьох колесах, а тут такі підвищені, тими, дошками збиті. І туди їх скидали, їх було їде двоє, стають і кидають їх отак. Так як, якби що-будь, чи дерево, чи що ви скидаєте. Одне на друге скидали, повезли, викидали в яму, пригорнули, бо то смерділи люди, бо то в хаті дехто помер і не бачили люди й не чули, то навіть сморід був. Тоді заїжджали й збирали й скидали їх.
Пит.: А чи Ви самі знаєте людей, які вимерли з голоду?
Від.: А, то чому ні. Я знаю їх, але то було чуже село, де цей голод був. То мамине село було. Я не можу Вам сказати ніяких прізвищ, бо я не знаю.
Пит.: Чи хтось із Вашої родини помер?
Від.: Моя бабця померла, й моя тьотя померла. Ще діти її померли. То мого батька. Були й померли.
Пит.: Чи тимчасово залишили своє село під час голоду?
Від.: Ну, я там і була вже аж до 36-го року. Я тільки в другої господині була. Але я там вже й була. Дожила, аж поки тато вернувся в 36-му й забрав нас уже в другий район в радгосп. Тоді вже я була дорослою, я тоді вже пішла.
Пит.: А чи Ви знаєте, чи Ви чули, чи в Росії був голод?
Від.: Ні, не було там голоду. Це тільки був на Україні. В Росії не було. В Росії був голод це ще до революції. Колись це моя мама розказувала, а також тато там був. Бо багато тоді росіянів приходило до нас на Україну й переживали й спасалися. А під той час тільки на Україні був голод. В Росії не було.
Пит.: А коли та як скінчився голод?
Від.: Аж у 33-му році вже тоді. Ще вмирали, але вже не було такого великого. Вже більше здали хліба й їм трохи вже застаповувало, але ще й в 33-му багато людей померло. Бо багато вже були такі хворі, знаєте, що вже вони не могли вижити. І туберкульоз доставали люди, й не було ніякої медицини, й не було нічого, то дуже було тяжко.
Пит.: Чи був тиф?
Від.: Ні, не було в нас тифу. Був тиф ще тоді після революції зразу. Багато тоді людей вимерло. Але не стільки, як від голоду. Пару людей померло, бо то всяке військо те переходило й нанесло того тифу. Мій тато лежав тифом, але мене ще тоді не було. Він у Першій світовій війні був і прийшов і дуже хворів. Але я ще тоді не була на світі.
Пит.: А чи влада визнавала, що був голод?
Від.: Ні, хто б там визнавав? Ні.
Пит.: А що влада говорила? Як влада пояснювала, чому люди вмирали?
Від.: Нічого вони не брали з цього. Мруть та й вже. Вони не брали собі до вваги, що це люди мруть, бо ті наказували, а ці виконували. І це все. Як каже Сталін? Він не знав, що такий голод був на Україні. Вони знали, але вони навмисне то зробили - вони хотіли цю націю цілком знищити. То все. То було винищення людей. Не то що там, а щоб їх не було зовсім. Бо, бачите, вони без України не можуть жити, бо наша країна - це є багата земля. Там усе росте. Там усе є. То є чорнозем. Навіть німці, Ви знаєте, що брали такі truck-и й возили до вагонів і везли в Німеччину землю нашу чорну. Правду Вам кажу. І Росія не могла без нас жити, бо вона є бідна, то вона не хотіла нас пустити. І то вона на те робила, щоб тільки зігнати цих людей, винищити, а своїх населити. То навмисно все робилося.
Пит.: Ну, Ви вже відповідали, чому був голод на Україні?
Від.: Бо вивезли весь хліб, забрали ті активісти. Все казали давати й давати й давати, а тоді ходили й шукали й самі забирали. Навмисно забирали, щоб люди вимерли.
Пит.: Чому вони хотіли, щоб люди вимерли?
Від.: Бо хотіли знищити. Ті дураки, що ті брали, українці, там ходили й брати - вони не знали чому. А вищі знали чому - бо вони хотіли знищити нарід. То все.
Пит.: Що люди думали про тих українців комуністів, наприклад, Скрипник?
Від.: А чи я знаю, що вони думали? Я нічого тоді не думала, дитино. Кажу правду тобі. А що вони думали, то я не знаю. Бо до того ще мені то не йшло. Я тільки дуже журилася, що як прожити. І в чужих людей дуже тяжко. Дуже тяжко жити. Бо ви мусите рано встати й пізно лягти. І наробитися. І вас ніхто не спитав: - Чи в тебе щось болить? Ніхто. Я не була сирота, а виросла як сирота. Ніколи не виспалася, ніколи не відпочила. Ніколи ніхто тебе не спитав. Все так, що ти наймичка. Знаєте, то є тяжко. Я навіть, як моя дівчина виросла, й вона хотіла в baby sitter іти, щоб глядіти дітей, а я кажу: - Ні, дитино, ніколи ти не підеш туди. А вона каже: - Чому, мамо? Я навчуся і дістану 50 центів на годину. - Я працюю, я тобі дам ті 50 центів. Ну я ж тоді молода була. Беру ту дитину, а мені рвати хочеться. Але мушу приймати, бо що я зроблю? Ну але нічого. Але та була, що п'ять років. Таке було противне. Воно перекривить мене, каже: - Я тебе не буду слухати, ти дурна. І що? Ви не можете торкнути дитину, бо якби я вдарила чи що, мене завтра вижене вона. Ну й що ви будете робити? А їсти ж хочеться. То дуже тяжко було переживати малим людям, також молодим. Я все на Бога надіялася і все так і бачите, війна, страшна війна була. Я під війну також. Ми, ми в Відні, Боже Святий, скільки тих літаків перелетіло, нас три рази присипало. Присипи й думаю: - Ну, це вже нас не відкопають. І відкопували. І ми виходили живі. Ну? Ви знаєте, то якась Божа воля. Так як мій каже чоловік: - Я йду на фронті: той упав, той упав, той упав, а я живий. Це ще як у Фінляндську війну. Він ще був молодим. Ну бачите як. Так то ж Божа воля. Всі так бувають. А тут Америка - Америка в дуже добрий край, і гарний. І воля людям. І якби щоб, щоб усі за нею так страдали й робили так чесно й добре, й Америка б стояла. А то той туди тягне, той туди, той туди. Ми ніколи так не жили, як тут. У нас там комуністи так не живуть, як я живу тут. Бо навіть сам Хрущов там мав чотири кімнатки, а я маю шість. Но дивіться: він чотири кімнатки мав, та ж він цілою державою керував. Ну? Там загально, там тяжко помешкання дістати собі, бо ж немає - ви не можете купити свою хату. Це десь там у селах так мають свої хати, а в містах - там немає, щоб вони мали свої будинки. Тільки такі бараки побудовані, пишешся на чергу. Найменше треба 10 років проробити на одному місці, щоб ти дістав квартиру дві room-и всього, дві кімнатики. Ну? То я тепер навіть чула, як цей Даклес їздив і там вони виказували. Каже: - Чого ви не можете більше дітей мати, як одне або двоє? А він каже: - Бо не можемо кімнат дістати. А тоді так само було. Тоді ліпше не було. На "чорному" можна тоді було дістати й одежу і все, але треба було знати -по знакомству раз, а подруге, треба гроші мати було. А хто ж мав гроші? Ми їх не мали. Як ви заробили трошки, то звідки ви можете мати гроші? А тут кожний може купити - певно, один може ліпше, другий менше, але все ліпше може жити. А скільки тут то є, що кажуть, що вони голодні й холодні й нема чого їсти? Вони навіть на нас кажуть, що ми попривозили доляри. Я Богом клянуся, я не бачила, який він є, той доляр. Як ми приїхали сюди, в Нью Йорк, то нам дали три доляра, й я аж тоді побачила зелененькі ці гроші, які вони. Дуже було тяжко починати, але тут було багато ліпше. Певно, як кажуть, як не живеш, а те, що пережив, то ніколи не забудеш. Дуже тяжко було. А тепер вже старість прийшла, то тепер ще тяжче.
Пит.: Як люди перебудували своє життя після голоду?
Від.: Ну та вони вже тоді пішли в колгосп і в колгоспі працювали, бо вже ходили на ті праці. Хто де устроївся, хто ліпше жив, хто гірше. І мали свої городи, знаєте, то й насадили собі буряків, барабольки, кукурудзи, то більше тим виживали. Найбільше тим. У колгоспі робить цілий день, а вечором собі робить. Як вже вона картоплю, бараболю, капусту, огірки свої напахала, тоді ще як є садок, що має свої овочі, ну то вже можна було жити. Певно, м'яса не їли. Ніхто стільки м'яса не їв, як ми тут їмо, ніхто, Боже борони. Ми йще як жили вдома, то ми різали порося два рази на рік - то все, що ми мали. На Різдво й на Паску. То ми мали м'ясо пару місяців. А тільки сало засмажували в борщ і там бараболю чи капусту чи що. Ніхто не їв стільки м'яса, як тут ми їмо, ніхто. А тепер ще гірше там. То й що? Один приїжджав оце з України, одних знайомих, то каже: - Хліба, всього є тепер, але м'яса немає. Дуже тяжко, каже, щоб колись ви купили, хіба кісток застанете. Ну по городах, а по містах, а по селах може хто там порося вигодує чи курку чи що, ну то раз на рік, а більше нема. А певно ті активісти, то може й мають ліпше, бо вони мають ті закриті ці лавки собі, що вони там виписують і йдуть по тих квитках достають, то так. Але й то вони не мають так як ми тут.