Case History SW73

Anonymous female narrator, b. 1915 in Bilovod, Romny district, Sumy region, one of 8 children of a well-to-do peasant who had 50 desiatynas of land before redistribution after the revolution. Village had a four-year school, and the village church switched from Russian Orthodoxy to Ukrainian Autocephalous Orthodoxy about 1921. People lived well under NEP, but high taxes were imposed in 1927, followed by forced procurements. In February 1930 the family was dekulakized and expelled from their house only 4 days after narrator's sister-in-law gave birth to twin girls. Narrator spent most of 1930-31 in the Urals, then went to Donbas. Her account of being rounded up, transported to the Urals, and conditions there is vivid. Narrator also tells of relatives escaping from exile. The famine began in 1932, but did not get really bad until the following year. During the famine, of which narrator gives a moving account, she frequently visited the village to help others survive the famine although she herself was starving. She heard of cannibalism, but has no direct knowledge of it. Narrator also discusses harassment as daughter of an "enemy of the people."

Питання: Цей свідок зізнас анонімно. Будь ласка, скажіть коли Ви народилися.
Відповідь: В 15-му.
Пит.: А де саме?
Від.: В Ромнах, Роменський район, район, тоді була Полтавська чи Сумська, тепер Омська, а в той час здається була Полтавська. Коли я народилася, то то Полтавська була, нема мови.
Пит.: І чим займалися Ваші батьки?
Від.: Хлібороби, господарку мали.
Пит.: Чи Ви знаєте приблизно скільки десятин землі вони мали?
Від.: Мій тато мав 50 десятин до революції.
Пит.: І коли вони забрали?
Від.: Забрали, як революція прийшла тоді позабирали, я вам точно не можу сказати, але позабирали й дали, оставили землю так як усім давали на душі, знаєте, і то осталося дуже мало тієї землі. В нас не було так дуже багато, 50 десятин, то так як другі кажуть 100, 150, 200 десятин, в мого тата не було стільки, але дуже гарна земля була, й в тата була дуже гарна господарка, худоба була гарна, коні, корови, це вони дуже любили й господарку цю дуже впорядку тримали, оце.
Пит.: А скільки Вас було?
Від.: Нас усіх було вісім дітей.
Пит.: А, чи Ви можете описати Ваше село: чи була церква в Вашому селі?
Від.: Церква була, то було село Біло
Від.
Пит.: А чи то була українська, чи автокефальна, чи російська?
Від.: Вона була раніше ж на слов'янаській а з 21-го року тоді вже пішло, щоб автокефальні церкви відроджувалися, я точно не скажу, я думаю, бо так як у тому в Перекопівці, Перекопівка трошки далі була, то люди одні протестували, бо привикли до того, а другі то так, я думаю що може вона була автокефальна вже з 21-го року, може, чи в 22-му чи якому.
Пит.: Чи була школа?
Від.: Була школа, село було гарне там і школа була, такий вигін, тільки школа була чотири кляси, невелика школа була.
Пит.: На якій мові викладали в школі?
Від.: До революції то на російській, а після революції то вже на українській мові.
Пит.: А що люди говорили про царський режим?
Від.: Говорили, одним подобалося, другим ні, так воно подобалося чим, одні привикли вже до царя, то воно ж і якже, знимки які гарні, царська родина й все, другі привикли, а кого вони знають більше, то так воно було.
Пит.: А що Ви пам'ятаєте про революцію, що люди говорили, хто переїхав Ваше село, білі, червоні, петлюрівці?
Від.: Мені ж тоді було скільки років в 15-му році?
Пит.: Що люди розповідали?
Від.: Ну, розповідали, бачите, так як тоді в нас було, чую що у бабусі покійної, ховалися, тікали бо всякі ті переходили, всякі були там і як їх назвати там, та всі йшли грабували, а українських менше було, як ото такі були, уже позабирали все, а остався один кінь такий, що ще його не запрягали, то в такому станку і ніхто не міг його в руки взяти, ну приїхали якісь і кричать, бабусю б'ють, візьми того коня. Вони кажуть - я не можу взяти, а вони кричать - скоріше, скоріше бо он чуєш, гремить ідуть які, а хто там ішов, то я не знаю, це вже пізніше оповідали, а в той час я нічого не знала, а бабуся каже: - Та то такі самі, як ви, тільки в других шапочках. Так їх чуть не вбили, а які то були? Ото ж були як вони там називалися: і денікинці й гайдамаки якісь були, я про це не скажу вам, бо то в той час я мала була й то так - знаю що ховалися ми по буряках, а як воно було то не знаю.
Пит.: А, як Вам жилося при НЕПові?
Від.: При НЕПові було гарно ото тільки, що землю забрали, а наша господарка ще стояла, коні там позабирали, корови трохи, як ішло військо брали там були такі телята, такі бички, та й корову заберуть, заріжуть там як іде, то таке. А жилося нам добре тоді в той час, хоч я тоді ще невелика була, але знаю що їсти було що й чула що не бідували, жили. А тепер може я вже далі роскажу. Тоді вже в тих роках як у 27-му, 28-му вже почали, в 27-му вже більші податки накладали. Ну, поки було чим то сплачувати, найбільше хліба в заготівку, а в 28-му році то вже така заготівка була, що вже більше й більше.
Пит.: Як відбувалася ця хлібозаготівка?
Від.: Присилають із сільради, як казали ж у нас з сільради, присилають, от прислали, приходить виконавець і приніс вам папір, ви мусите до такого числа стільки пудів хліба вивезти. Ну, як відвозили, кажуть, що нема й вже в 28-му році, як нема то приходили, описували, продать, або як були кабани чи щось там, чи корову чи що, а вже в 29-му році, то вже вони буквально все забирали, бо вже накладали, накладали, а вже нема ні хліба нема, нема нічого, то вже останнє забирали й коні які були й корови й свині, все позабирали й давай, і тоді накладають торги, постройку продають. Усю постройку продали, одна комора в нас була дуже велика така на збіжжя, як на хліб. Зсипали то її, забрали й там у другому хуторі поставили над водою, решітка була, поставили, пожежню зробили. В 29-му році то вже нічого - тільки одна хата осталася і колодязь Іще, в нас казали погріб так як тут кажуть, не знаєте що то погріб, не пивниця під хатою, а викопаний в землі, то ви чуєте, в землі, то в нас був і земляний такий тільки зверху там деревом закладали, де картоплю ставили, бочки там солили й огірки, помідори, яблука, там все, а то вже вибудували такий цементовий, як казали, із блаків, то вони того не розібрали, колодязь, отой погріб, як ми казали, й хата осталася. І вже все, було дві великі клуні, ну господарка дуже велика була, все знищили.
Пит.: Коли?
Від.: У 29-му році, до кінця 29-го року то вже тільки одна хата, погріб і та колодязь стояла, а 30-го року напочатку, бачите, в нас була, як Вам кажу, родина велика, брат жонатий був і невістка, то в неї був маленький хлопчик, і вона була вагітною і в лютому, посередині лютого, знаю добре, що в неділю ввечері, вона народила двоє дівчаток, а в четвер прийшли з хати викидати і отих діток забрали на сніг викидали й сказали, що з хати не маєш права нічого взяти. А вона плаче, те малесеньке стоїть коло неї, а тих двоє куди? Ну то їй сказали - візьми свої подушки. То вона винесла, помогли винести, на снігу поклали, й вона поклала тих діток. Сказали своїй сільраді немає права ніхто в хату пустити. Ну, один сусід там був, він трошки може такий був, як і до комнезамів, але не був злий, такий трошки. Він каже: - Знаєте що, ви хоч і мене викиньте, в мене дітки є і я цю жінку з дітками в хату заберу поки вони десь опреділять. І він забрав. А брат - бо ото я Вам кажу, в селі школа була тільки чотири кляси а в Перекопівці була семилітка - туди ходив, то його викинули вже в сьомій клясі, його зі школи викинули, й він прийшов якраз на той час, був на ньому кожучок, як знаєте в нас кожушки, валянки, то вони з нього кожучок зняли, валянки, а там які черевики взувай і то всіх, ні ложки, ні ножа, нічого не звеліли взяти й всіх так викинули надвір. Ну, брат тоді це що це його діти на село пішов і там попросив, бо її мама там жила, то вже в колгоспі, чи не знає де, коня взяли, в сани запрягли й забрали ту вже нашу невістку з дітками й туди забрали, а ми розійшлися, де хто як були поки до весни. А весною тоді й то ж у своїй сільраді, а в нас сільрада одна, ми до однієї були, це Бобрик, а то Біло
Від. То ми в тій сільраді знайшли хатку також. О, таким злидотам давали землю, давали хати й одні люди побудували хатку там, мали двоє дітей, чоловік дуже п'яниця був, ну й вона там не мирилася дуже, а потім вона подала на розвод, бо вже не могла, то вона дістала divorce і присудили їй дітей і хату, а він їй загрожав: - Я тебе прийду в ночі вб'ю - то вона боялася жити в тій хаті, та пішла до мами десь на друге село звідки вона була і пішла до своєї мами з дітьми. А ту хату, вікна там ті дошками забили, а двері стояли, порожня, а ми вже то пізнали. Ці розпитали, що та хата порожня стоїть. Тоді вже дозналися, де та жінка, і в тієї жінки попросили, чи б вона не найняла, то вона найняла ту нам хату. Скільки в неї був городчик маленький, то ми то в 31-му році чи то в 35-му році до 31-го жили. У 35-му, на весні, я думаю, точно не скажу. А так, або в середині травня, або на початку маю, тоді дуже арешти були, заарештовували людей, бо то в нас казали чорний ворон. В нас, кажу ж, троє братів було. То один був жонатий, що з дітьми, то він також прийшов сюди до хати жити, прийшов сюди до цієї хати. Там уже повна хата - наша ціла родина, а два брати в радгосп підуть десь працювати. Ціле наше село вже не ночувало. Вже чуємо арешти, а тато каже: - Ну, куди я вже піду, вже старший був, вже вдома буду ночувати, бо то там у ночі забрали. То була неділя, що хлопці були вдома. Вони так навідувалися, там у нас радгосп недалеко був, то вони так або до когось йшли десь, або десь перебували й вони пішли раніше ще перед вечером і стало тільки трошки темніти, ще не дуже темно було, бо нам палити не було чим, не було світла, а то таке як тарілочка якась там або оливи якоїсь і тряпочку скрутим, покладемо, засвітим, як темно, ото того світили так, а то вже кажем підем раніше стелять, бо і оливки тієї немає, щоб світити. Коли чуємо «гу» - загуло авто, а в нас автом там ніхто не їздив, тоді авт не було. Коли приїхали, стукають два поліціянти до хати й зразу питають хлопців, це брат той, що жонатий був і другий, а ще один середній брат, то він був механіком. Тато любив так, щоб коло машин знали хлопці, а один був який то він столяр, знаєте, отаке все робив, ото меблі. В літі в полі робили, бо то ж поле було, а в зимі щось робили собі там і для себе і для когось зроблять. І якраз оцей брат, що механік, а в нас спочатку не колгоспи, а там комуни організували отаку злидоту всяку постягали ну і там уже трактори прийшли й оцього брата, який механік, прийняли його туди ніби так як на працю, бо не було кому те робити - в той час то не було таких фахівців, так як тепер. То він там був. То як приїхали спитати ціх хлопців, вони ж вдома були, хтось вже сказав, що вдома були, а мама каже, що вони були, але пішли на працю десь собі. Ну то так ми заберемо старого, ми в плач всі, там ще в нас невелика дівчинка була, а той gun-а виняв і показує, щоб тихо були, щоб ми мовчали. Тата забрали в ночі, а вранці, як той брат в комуні на праці біля машин, то прийшли того брата забрали і в в'язницю.
Пит.: Скільки йому було?
Від.: Йому було тоді може 22, 20, я не знаю, от у 30-му, 31-му, це ми за 31-й рік говоримо, а він із восьмого року, його заарештували. А ці брати, мама, зараз як тата забрали, то мама знали де хлопці - ці, які жонаті й молодші, то вони їм пішли сказали, що тата вже забрали, то вони пішли там до одних людей і попросила чоловіка, щоб він пішов на станцію. Але то три кілометра було до станції до Біловода, щоб він взяв квитки на Донбас, бо знали адресу, знали куди поїхати. Боялися хлопці йти, що їх хтось побачить, заарештують, бо то слідкували, то той чоловік пішов в ночі, узяв квитки в Донбас. А хлопці - ці два брати - пішли на маленьку станцію поки там квитків не давали таких великих до Перекопівки. Вони туди пішли до тієї станції, бо вже знали коли, потяги там рідко ходили, але знали коли в ночі приходили. То вони пішли до Перекопівки на ту малу станцію, як у нас казали, а той чоловік під'їхав із двома квитками, які в Донбас, і він тоді ці їм віддав, і вони сіли й поїхали в Донбас. І так на Донбасі вони і жили. А коли пройшло це якраз у половині червня, то було в травні на початку чи в половині, я не знаю як було, а під кінець так за два тижні - напевно в червні - до нас там де ми жили на квартирі приїхала поліція і сказали забираться. Ну в нас вже забрали все, нічого не було. Хліба в нас мало дуже було - ні города, на чужому жили, забрали й на станцію в Біловід повезли й там ті як вони по house-и, чи як вони називалися, коли нас туди привезли, то там вже скільки навозили людей, пізніше це звозили цілий день, а на другий день здається із в'язниці, ті що в в'язницях сиділи, бо всі голови родини оце позаарештували, й в в'язницях сиділи, а тоді родини попривозили на станцію. І привезли тоді і тих із в'язниць, і ми там здається два дні ще були поки звозили. Там люди були не всі ж злі - були ж дуже добрі люди, то нам уже так зносили, бо знали що кудись вивозять, то приносили їжу, борщу наварять, принесуть таке, а то муки, крупи, знаєте що то є, то пшоно яке там, то сухарів вже люди сушили, навіть сушили, щоб цим людям, ну в нас було трошки харчів, ну так нас тоді три дні там тримали, тоді давай в вагони, перевіряли, так уже тримали, тоді давай в вагони, перевіряли, так уже перевіряли всі речі, що ми мали, все й вантажали в вагони, в вагони ті, що скот возять, тільки такі віконця. Ну вже звечора почали, не вдень, щоб люди вже людей, а там на станції кругом обгородили такими дротами, що ніхто не може підійти туди, де люди оці, а люди ото приносили нетільки нам і другим. Уже знали що то, біда людям, кудись будуть везти тоді (плач), і зразу тоді вагони тільки трах, трах - значить позамикали ці двері - люди плачуть, кричать. Ну хто, хто що скаже? Стояли, отак звечера вантажали, бо тоді ще день великий був - так у дев'яті годині чи пів 10-ої починали вантажати. Ну скоро тоді, ще перед вечером прийшли й перевірили й сказали так, кожний стан і своя родина і що маєш усе своє там, хліб, одежа, там що. І вони все перевірили й людей перевірили. Поперешукували все й тоді так стояло там скільки, та ж їх наїхало скільки тієї міліції, як у нас казали, й то кожну родину в вагон там. Підкладали дошки, залазьте й то так вантажали всіх. А тоді коли - не буду казати скільки то вагонів там навантажали - але дуже багато людей було й позамикали і стоїть потяг, люди плачуть. Ну, коли чуємо потяг підходить якийсь, коли трах, трах у вагони. Причіпляють, бо то ще з Перекопівки, з других дальших сіл, ще вагонів причепили трохи а тоді так в годині 12-ті чи в першій рушили їхати і виїхали з Ромнів - це в Ромнах було, це Біловоді а то Ромни - проїхали там до станції Калалаївки здається. Там на Калалаївці потяг зупинився і стояв поки ранок настав. А там вже приготовлені люди також були, вже в вагонах, і тоді до вагонів чіпляли й тоді ще десь іще їхали, я не скажу куди, з голови вискочило, як то називалася станція. То ми й говорили якось у Станька, забула, то там зупинилися вагони і то такий шалон, що кінця, краю його не видно було, ну і так і повезли й везли, я Вам точно не скажу, мабуть два тижні везли.
Пит.: Як часто давали їсти?
Від.: Їсти довго не давали, бо ми мали там трошки, як де тільки воду давали, а тоді вже під'їжджали. Я записувала всю дорогу, бачите якби розум мала, це все мав би, а так все повикидали, які станції, й везли ще такими глухими дорогами. Як у Москву привезли то не їхали через Москву, а поза Москвою якось обвезли, щоб центром не їхати, ну й повезли й ото ж їхали. Ми тоді їхали на Перм, і ще якось через Волгу перевозили й то на Урал і привезли на станцію Ляля. Привезли туди в ночі, й так сиділи поки почало розвиднятися. Вже тут поприїжджали ці НКВДисти, повно їх наїхало й бачимо вже через ті люки. Стояло багато підвід, коник такий запряжений, возик такий маленький, багато стоїть під
Від. Ну, тато й так усі кажуть, що тут будуть нас вивантажувати напевно, коли заходять по двоє осіб, жінка й чоловік. Жінка перевіряє жінок а чоловік чоловіків, то й отак і в головах і оце вже в одежі, думали може, щоб зброю не перевезли, то всі рубці думали що золоті, ще я не доказала, як тоді ще ото грабували, забирали так все золота добивалися, але золота не було, раніше золото ніякої вартості не мало, то його ніхто не хотів брати. Мали золото таке - ну сережки, там отакий ланцюжок як хрестик, а щоб золота й не мали. А то вони кажуть, що золото чи то зброю, але ж у рубцях зброї не було ж там як оце так обшукували. Ну й давай нас вивантажують, забирають свої речі й на возик. Там опреділили возики, поскладали там на возик там може дві, три родини чи п'ять родин там, скільки там чого було й як уже всіх вистроїли, вже з вагонів, але ще так, бачите все не можна розказати, то треба було сказати, ще як ми їхали, ще як везли, то в одному місті бачимо скільки народу видно вивантажали, а не було куди відвезти чи я не знаю як, дуже багато таких, як ми, сиділи а тоді як нас привезли сюди на Лялю, то скількісь вагонів відчепили, а другі ще потягли далі. Вони поїхали, бо то їх дядько, я думаю, що ми разом у одних були. То нас, коли оціх уже людей вивантажали, на ті вози й давай їхати, вивозить. То везли мені здається 18 кілометрів від станції лісами, везли там через одне село Султанівка називали, казали, що то Султанівка - якийсь султан був засуджений там чи така історія була, і то так чого Султанівка - бо тоді так поселялися люди, виходили, дуже плакали, воду нам виносили, (плач) діти молока, кажуть: - Боже, людочки куди вас везуть, скільки ж там, і кров'ю пролитий той ліс, що вас же везуть на знищення. Ну, і то поки вивантажали, поки везли то вже над вечір, уже вечоріло, як нас привезли, ще так їхали. Перше був один барак, то номер 20, туди звернули скільки, то вже розпреділено скільки родин туди звернули, а тоді, мені здається, за півтора кілометра чи кілометер чи півтора кілометра нас іще везли, така річечка, місточок, перевезли, привезли, барак великий стоїть один, а другий маленький такий чорний, уже такий давній, старий, а цей вибудуваний був новий, не що тепер вибудували, але великий і давай. Ті люди приїхали, також перекидають той возик, а возики були плетені такі з лози чи з чого ті возики такі, ото перекинули, беріть своє собі, Боже, як ми туди до того барака приїхали, комарів, очі залипають, страшне, ну давай своє вносить у ті бараки, там у бараках такі коєчки, як казали це вже по-російському, дерев'яне таке, на ножках, в нас було сім у родині, нас семеро було. То ми п'ятеро коєчок так у куточку зайняли, а більше місця немає як пізніше. Як ми перші приїхали, то ми тут у цьому баракові помістилися. Хто уже пізніше, то в той старий вантажали. А були такі, що вже й місця немає, бо то літо було, тепло. Ну то зараз діти ж плачуть, не можуть від комарів обігнатися, то зразу люди нарубали гілок сирих, запалили кругом барака, то дим пішов, повідганяли тих комарів. Ну, в бараки входимо, ті вносимо ж ті свої речі які там були, уе й плакали й що робити? Нічого, змучені, ну давай класти ту одежу, там будемо лягати, то мій один брат навіть місця, бо нас сім а п'ятеро тільки тих коечок, на п'ять людей. То сестра була, то ми там якось разом поставляли то помістилися. Як полягали спати, Боже, не можна влежати, то кусав кругом. То давай сірники, чи matches, присвічувати. То не видно, залили там чимсь, якесь біле ще, так невидно, прямо як, бо там просто в дереві в лісі таких клопів. А то в бараках люди були й то вони людей їли. Я розкажу ще - бараки дерев'яні з цілого, кругляків, то вирубували це й ми робили те, вирубували корито таке, так трошки тоді мохом накладали, а тоді зверху дерево клали. Ото такі бараки, вони не обмазувалися, нічого й то там скільки тих клопів, ну до ранку вже ніхто й не спав, як там уже доранку перейшло, вранці давай оті койки витягувати надвір, відра, бо казали по відру взяти, там пилки брали, сокири, хто що мав, то давай, воду гріти, йше звечера як приїхали, дуже води хочуть, спраглі люди, в колодязь, ви знаєте що то колодязь? І колодязь був таким зводом, давай опускати така коновка - дерев'яне відро, як пустили, а воно там стукає ото, ну що там може бути, води не можна набрати, ну, один чоловік каже, давайте вірйовки там хто мав. І її спустили туди в колодязь, а то був лід, ще не розстав, бо ніхто не брав, в зимі нікого не було, й так як замерзло тоді його, він каже давайте сокиру, спустили сокиру йому, відра вже начипляли, він вирубував той лід, витягли лід, то вже вода була. Воду набирали так ото на ранок як повставали - вже вода в нас є, гріють ті пообварювали кип'ятками, думали, що ми клопів всіх там поваримо, що ще й попечуться. На другий день те саме. Оце як чоловік розказував за ту Оленку, що вона там у бараці як вона пізніше прийшла, то вже не було того місця. А посередині такі стовпи, бо то великий барак, так, щоб трималося. Так вона, коло стовпа свої речі склала й діток, я не знаю, здається троє в неї було. Тоді вже дізнали, що клопи через воду не приходять, так вона наніч кругом оце там і кругом водою обіллє, а тоді шматки якісь понамочує, то так вони зі стелі падають. А на другий день, як уже зібралися там, люди плачуть, ну що, ну що хочеш, роби. А тоді поприїжджали комісари й кажуть, що от вас привезли, щоб ви тут виконували будівництво треба. Ну й зразу посилають на роботи в ліс, чоловіки рубають, спилюють дерево, так гілля обрубують, а ми так як малолітні були такі, то нас дітвору всю в ліс мох зривати. То відриваємо такі купи того моху, такі купи накладали а ходимо поміж коріннями й вода. То черевики вже пропали, то тоді такі лапті видали, й то в них і збирали. А як уже досить ніби їм було того моху, то дерево з того, ото що Султанівка чи звідки людей присилали з кіньми, й ту деревину зв'яжуть і везуть, там розчистили таку площу, й туди стягають оте дерево, бо то виносити не було як. А то чоловіки те дерево пиляли, оті вирубували канавки, бо сказали треба бараки ще будувати, бо ще ж будуть привозити. То струги такі, ту кору треба було здирати, ото ми ту кору здирали, то така праця була, їжа була поки ми ще своє там трошки мали, то ще якось там їли, а пізніше вже люди кричать, що ми голодні ж, нема що їсти, там це тиждень, два чи може в кого протягнулося й три тижні. То вони тоді давай нам їжу варити так у полі чи в лісі, привезли котел такий, води наллють, а тоді грибів там трохи, якоїсь крупи чи щось таке вкинуть, і то такий суп наварять, ото давали той суп їсти й почали давати хліб вівсяний. А ми всі так і нарікали, а воно може й рятувало ж, бо вівсяний хліб, то корисний був, але якби він зроблений добре і отак ми то жили, а потім чуємо хліба давали по кусочку, то не на грами, не кілограми, а супу мисочку, такий кусочок хліба й іди собі голодний чи неголодний. Ріденький суп такий наварять собі, таким черпаком у мисочку наллють, і ото поїш і йди й цілий день, у день не давали, на вечір давали, як з праці приходили, то ще давали, ну а ми собі ото в день голодні ж такі. Так води закип'ятимо, брали відро, і в нас казанок був, то ще було як пшоно, трошки, вода кипить, пшона вкинуть. Ото там дещо поїмо і тієї водички нап'ємося. Ще перше як тільки почали ото в лісі рубати, то з одного дерева як сучок полетів, одного чоловіка вдарило, то він вже й не встав, убило зразу, вони вдвох, тільки чоловік і жінка були, дітей чи в них не було чи повтікали - я не знаю. А тоді почали діти вмирати, оце такі перші були. І одні були так батько й мати, свекор і свекруха. А сина десь забрали, а донька десь кажуть убралася, десь і пішла, думали може вона десь пішла так, бо то неділя була, бо шість днів робили, в неділю давали відпочинок трохи. Десь пішла, нема й нема. Це перше кажуть, що вона втекла, якось втекла, якось удалося втекти й пройшло скількісь часу, бо то бараки казали будувати ті, то сплав, а річка протікала Ляля, то така скора вода, так ішла вода, ну тут кричать щоб мужчини ішли, пройшов сплав дощок, щоб дошки стягати на беріг, там його якось притягнули, щоб далі не йшов і давай ті дошки розвантажувати. Розвантажують ті дошки, а тоді як кинув той палку кручок, і за дошку не попав, та коло куща отак у те у воду, щось зачепилося, тягне, а то ту жінку витяг яку то казали, що десь вона може втекла. А вона видно пішла втопитися, втопилася і якось вона мусила б виплисти, але вона видно десь у коріння попала що не могла виплисти, то витягнули ту жінку, Боже, скільки то плачу там було (плач), поховали ту жінку. Можна було листуваться. Хоч листуваться знаєте як було - ми листувалися непрямо. В нас люди були гарні - там писали до тих людей, а ті люди пересилали туди, давали адресу, що ми певні були до тих людей, то вони там робили в Донбасі, гроші заробляли й можна було документи купити, купували документи, а в нас дві сестри заміжні були, так в однієї сестри було четверо дітей, а її чоловіка засудили, він сидів і в Лубнах і в Харкові, а тоді вивезли його в Архангельськ і він там загинув; а в неї четверо діток, із хати її вигнали. Іще в отой день як нас на Урал вивозили, то в той день, хата її була вже давно продана, а ще не розбирали, й вона так жила, вже нічого не мала ні курки в неї, нічо тільки четверо діток то, а так були добрі люди, вона піде попросить, щось дадуть, комусь хату побілить, знаєте, в нас крейдою білили, комусь попере, комусь щось друге, дадуть пшона, там хтось дасть хлібину, й вона так тих діток годувала, а в той день, ні це вдома ще перед тим як вивозили, як вивозили, то в той день уранці приїхав, хату розбирати, зараз прийшов чоловік, вікна знімає, в них вікониці були, вікна виймає, І куди ж вона тепер з четверма дітьми? То вона винесла що в неї там було, в неї також забрали вже все, нічого в неї нема, винесла яке там трап'я своє, коло колодязя склала і тих діток, а їх було, її чоловік і брат один був то вони також сиділи в тюрмі той і той так того родину забрали і на Урал, а цього, якби спини трошки, отими, я все зразу не могла розказати, то приїхали й забрали родину оце братову. А в них було четверо дітей, і одна була маленька дівчинка, одна була замужем. Я тільки розкажу. То в них одна донька була замужем і далеко була ж, десь 35 кілометрів. То вона каже, а то було п'ятеро рочків дівчинці, каже до моєї сестри: - Я лишу в тебе цю дівчинку, щоб не везти її куди, ми не знали куди нас повезуть, казали десь у прілу(?), десь ото під відкоз(?), десь перекинуть вагони й ціх людей повикидать, ніхто не знав куди нас везуть. То вона каже, що оставлю тобі цю дівчинку, а ти якось відведеш до тієї сестри, що замужем була, відведеш її, ну то вона каже то нехай буде, є в неї четверо та й п'ята дівчинка, а тоді як забрали, повезли їх ту родину, а вона ту дівчинку оставила, а вона тоді думала, Боже мій, треба ж піти, якось побачити, щоб хотіла нас всіх побачити й то вже в неї в голові, вона нічого не знала, що вона робила, п'ятеро дітей покинула й 17 кілометрів побігла на станцію, щоб нас там у цей час, це моя сестра рідна, щоб зобачити йде нас усіх там на станції, прибігла 17 кілометрів, то це трошки дороги було, а мама тоді вже сказала, бо там кругом поліція. Вона хоче кого бачити, мама тоді каже та на кого ж ти діток покинула? А вона каже: - Боже мій, що ж я наробила, то з нами з всіма попращалася (плаче) і сама біжу, біжу, вже й вечір, упаду, вже сили нема, схвачуся і голошу в полі а то скрізь поле, думаю, що з дітьми, а там же оце вивезли цього, а там ще раніше покинули якісь люди, то погребі й знаєте, ті ями є, колдязі поза, думаю Боже, може діти й там залізли, знаєте як то, каже, вже бігла, бігла, прибігаю, думаю, ну де ж мої діти, де ж їх шукати, приходжу, а вона так як ото як казала те своє лахміття, все трап'я повиносила коло колодязя то той старшенький хлопчик - було сім років, одному сім, другому п'ять, третьому три і рочок - оце такі дітики, а та дівчинка п'ять, третьому троє рочок, оце такі дітики, а та дівчинка п'ять рочків то їх п'ятеро. То цей, що сім років, набрав там палок яких, знаєте, зробив будку до колодязя так і всіх тих позаписав у середину, а сам скраю ліг і спали так, ото сестра каже тужила, плакала до самого ранку. Ну, вранці дивлюся, хата вже вікна, двері, вже дах знав, ну куди я тепер піду, п'ятеро дітей, куди я піду? А в цього брата, що вивезли оце, то хата була також продана, але ще стояла, вона вікна позакривала й двері, все позакривали і замком замкнули, то вона взяла сокиру, каже пішла той відрубала той цеп, відбила двері й з дітками пішла в ту хату жити. Ну а тоді трошки час якийсь настав, вона ту дівчинку відвела, бо то 35 кілометрів ту дівчинку відвела, й вона в тій хаті жила ще рік і в неї той маленький хлопчик, що рочок був помер, не то що від голоду, а тілько може простудилося, я не знаю, той хлопчик помер.
Пит.: В 35-му році?
Від.: То було в 31-му, то не з голоду, бо хоч свого не було, але в людей брали. Голодували, бо в нас не те, що загальний голод був, а в нас все забрали, ми голодували тілько, що ми в людей там або купимо, або випросимо або заробимо, більше того що заробляли чимсь, ну той хлопчик, я не знаю від чого він помер, але помер, а в неї троє тільки осталося, за якийсь час прийшли й ту хату розбирають. А вона каже, куди тепер, у неї вже троє дітей там, а їхня ще сестра була, чоловікова сестра, вона була замужем, а там чоловіка забрали на війну як у 15-му році. В неї був хлопчик і його вбили то вона там не хотіла жити, а прийшла сюди до батьків. То як оце землю, то в революцію забрали та їй вділили, батькової землі трошки вділили, то вона земляночку таку зробила з землі топтали, солома й земля, таку хату зробила, з хлопчиком там жила. Ну й вона якого вже це таке сталося так вона покинула ту хату і з хлопчиком десь вона поділася, а та хата земляночка та стоїть. Це я хочу також - і ну було б мені списати, дурна, ну, таки вона в тій земляночці ще з тими дітками жила, а тут за якийсь час, прийшли в ту хатку, дах ще солома була, там дерево й те ще забирають, ну й вона куди ж з цими дітьми? А там одна жінка каже знаєш що? Іди до мене жити. Вона вийшла за вдівця заміж, було четверо, троє дітей, і стала з тим чоловіком жити, то ще було четверо дітей, то сім дітей у неї, а як оце таке розкуркулювали, їх також розкуркупювали, а тоді його покликали в сільраду, і що там йому робили, що йому казали? Ніхто цього не може знати, а тільки там у нього за золото добивалися, бо дуже хтось може так нарочне сказав, а в нього золота й не було, бо то тілько сім дітей було, а золота ніякого нема, а може й було, я не буду казати. А тоді йому написали, такий пакет дали, щоб він по відра у Ромни йшов. То він ішов уночі і там не дійшов ще кілометер чи півтора, тепер хутір був, і криниця. То він в ту криницю втопився, не пішов туди в НКВД, бо там він знав, що його там. То він утопився, і вона з тими всіма дітьми осталася, і в неї вже свій хлопець такий поганенький був. І то з торгів уже продавали, бо ж то вона каже то йди до мене жити з дітками, то вона прийшла, така кімнатка малесенька, то це її хлопчики, там не було вже де спати так під піччю, і то так вони там переживали. На Уралі ми так довго не були, я дуже довго не була, бо як то на Донбасі в нас два брати, то вони вже зв'язок мали з такими, дістали документи, гроші заробили, й сестру, фальшиві документи, знаєте, бланк, а тоді написували. А ще були такі як мама втікали, так одна жінка пішла в сільраду й взяла для себе, вона каже: - Я хочу поїхати десь на заробітки, й отой документ вона дала, й мама тоді по тому документові приїхала, так як ніби то правдиво все з сільради. То все було, й мама таємно, що ніхто не знає. Це добрі люди так робили. Але то й брати, як вони постаралися тих документів, грошей, й сестра поїхала на Донбас, і вони її дали все оце, що троє дітей, і вона приїхала на Урал і привезла оці документи всі і гроші, й ми тоді потрохи по тих документах утікали. Останнє нас семеро було, осталося тільки троє, нас четверо вже виїхало. Я довго не була: пів року я тілько була. А та йще сестра, то вона більше року була. Слухай, ото в тих бараках там жили; ну й вже багато людей втікало, багато вмирають, багато втікають, як кому вдається, кому як була допомога з дому, то міг утекти, а як не мав з дому ну де є, не платили грошей, в нього нічого, а то ж тисячі кілометрів, то ж іще ж не те, що взяв та й пішов, а ще ж ловили, не пускали ж, не можна ж було. Ну як приїхала сестра, й ото ми, а тато і брат і сестра ще лишилися, то брат десь у зимі якось йому пощастило втекти на Донбас на документах, а тато й сестра осталися й вже там у тих бараках нікого не було, уже то повтікали, бачуть, що біда, а тоді той в Султанівці радгосп був, то їх позабирали в радгосп, щоб працювали. Тато працював там в парниках, які готовили на весну, щоб там щось вирощувати таке, а сестра, то отож той радгосп був, були корови там, то сестру взяли до праці телят пасти, там таке все, якусь працю. А тоді іще тут один є, його дядько, вже повтікали, а осталися тільки молоді хлопці, бо тяжче їм утекти, то один чоловік остався зі сином то мого тата, двоюрідний брат був зі сином і тоді його сестри, чи не знаю кого там ще один, два хлопці, три хлопці були й той чоловік, тато й моя сестра. Ну й кажуть, що в місцевих людей розпиталися, як можна пройти й були гарні люди, не можна сказати, що всі люди погані, не були ж погані, щось там було то тим людям, вони кажуть що ми вам гроші заплатимо, що як вам на дорогу треба грошей, і дали їм хліба, щоб утікати. Ще як готовилися, то той дядько, вже мені він доводився, дядьки збиралися разом іти, а тоді він каже: - Я боюся разом іти, я піду сам, так йому хто на голову й як пішов так і по сьогодні не знаємо де він, а остався той його син, і ще два хлопці, тато й сестра моя. Ну ті люди їм хліба на дорогу дали такі ті кружечки масла там чи щось, щось трошки їм дали, хоч вони забрали валянки які були ще не поносилися, що тим людям і казали як вас завернути, ми вам все це повернемо. Значить, ті гроші віддасте, а ми повернемо і так вони вийшли й домовилися, значить, іти, тато каже так до хлопців: - Ідемо, як ви хочете, хоч поодиночке, хоч усі разом, але будемо разом усі іти лісами. Значить, залізниці тримати небезпека, що є річка, що перейти й не можна. Значить, треба йти, щоб вийти на дорогу, перейти через міст, то тато казали так хлопцям, як ви хочете. То ото так тато казав, що як хочете, гуртом не можна йти, бо то наглядно, а йдіть хоч поодиночке, хоч як хочете, щоб моя вина не була, а я буду іти з дівчиною. Ну, як вони пішли попереду, а тато взаді, то хлопці благополучно пройшли, а тата з моєю сестрою затримали. Вони мали йще другі документи, не тільки одні документи ще такі там були оці ті на таких шнурках, каже там місцевих людей то воно вдвоє, то вони там якось підпорювали і туди документи, й гроші й документи підсовували. І вони вже купили одежу там тамішню, жакет такий, не така одежа, як ми приїхали туди й тата, й оце сестри затримали, а там був радгосп такий і в той радгосп і забрали в них документи, які були на руках і кажуть, що в той радгосп тата заставили дрова рубати, а моя сестра Катя на кухні картоплю там чистила, бо якраз голови їхнього нема вдома, не було, десь у район поїхав. Ну і що ж тут робити? Тато там дрова рубає, як Катя виходить, це сестра моя, виходе дрова набирає, тато каже, що може вечером, якось не буде увільнем, ну й тато, так уже темніло, дрова складав. Я не знаю, мені здається, що два дні вони там були. Я точно не скажу, а Катя вийшла набирати, а тато каже: - Ану йди, нікого не видно, йди за кущі геть, туди йди, й там трошки постій. І вона пішла, а тато собі сокиру кинув і так вони пішли. Може добрі люди були, ці наші люди, й вони як пішли й пішли, а ще як ото розходилися, так казали до хлопців, як ви перейдете благополучно й вийдете, що безпечно вже, зверніть з дороги і почекайте. Як нас не буде, як ми прийдем перші, будемо чекати день або два дні, будем чекати, а як не буде то будемо йти ну й це нас, оце тато і сестра моя, то майже два дні вони, а ті хлопці пройшли благополучно й чекали й вони тоді зійшлися разом і пішли. Ішли вони, вони дуже багато йшли, бо там близько не можна було сісти на потяг, бо то вже контролювали скрізь так як квитки. А пройшли, я не буду казати, але дуже багато, пройшли може яких 150 кілометрів, може більше, а тоді така станція, пам'ятаю, якась Баранівка була, це я запам'ятала як тато розказував. І сестра, зайшли по одному, не всі разом, по одному, взяли квитки аж у Ромни на станцію, в своє місто, ну й благополучно сіли й приїхали, в Москві пересадка, їхали вони уже не тією дорогою, здається на (нечітко). Ну як там їхали а приїхали, й мій тато й моя сестра ото до тієї земляночки прийшли, бо то вже чуже, бачите, в своєму районі навіть не можна було, а де сестра жила так межувалася, так річечка протікала, по той бік уже Харківська область була. Це була Полтавська, а то Харківська. То там уже можна було жити, бо то ж нічого не було, й місцеві люди не знали хто, актив той не знав і так ото так і тато тоді прийшов. Так трошки ховалися спочатку, то вже було в 32-му році. В 32-му вже голод був, ще не такий великий, вже вмирали на Донбасі. Тато то ж прийшов, то трошки побув там, покрутився і поїхав на Донбас, і на Донбасі вони влаштувалися скоро. Він там на будові, то тато там був, а пізніше квартиру як дістали - бо то треба помешкання дістати. Як дістали помешкання, то ми там потроху до братів переїжджали. Сестра була там аж до 34-го чи 35-го року, то ми навідувалися ото там вона в тієї жінки жила, це вдома, вдома там, як то її, як та жінка сказала, ходи до мене, а як тато прийшов, то він так трошки крадькома, але ніхто не знав, не знав. А в неї був такий, не з дерева, а ото з такої ліси сплетений хлівець, і то ще її прийшли продавати оте, забрати, а ще вона в хаті була та жінка, що то сім дітей, то моя сестра каже: - Чи ти б нічого не мала, якби я купила оцей? За 15 рублів вона купила, мені здасться, чи за 10 рублів, не знаю, і давав у ту хатку робити, обліпила, обмазала, бо там ну нема де, сім тих дітей, вона восьме й ці й вона там у тій хатці жила, а тоді вона ходила ото вже в область другу, то й вона до людей ходила там. То в хаті там щось робить і так вона тих дітей годувала. А тоді давай її трохи на працю там, не вправлялися, заставляли ж, норми давали колгоспникам, а коло хати вони не могли управлятися робити, то просили, прийди мені посипаєш, і то більше такі були так як я ходила то такі комнезами ці, що вони зроду не робили, не хотіли робити, активісти. А їх заставляли, колгосп у ділянки ти мусиш іти кожний день, а город у неї несапований, та й каже: - Ну прийди, то або п'ять або 10 картоплин за день, що ти робиш, дадуть і поїсти. А я була така рада хоч п'ять чи сім картоплин принесу, то діти були ще маленькі. Тим дітям молока хтось дасть і то так переживали, тоді вже на Донбасі ми так залишилися. А в цієї сестри ті дітки вже виросли і їй дуже тяжко було. Вона вже проситься якби її забрали на Донбас якось, і ми її також гуртом там забрали, й вона там це де працювала останнє, то такий хутір від радгоспу був, то вони там мали городи там. Ну, от таке робила оце до війни. Так переживали це, я тільки поверхово трошки розказала якби так, то добре можна ще більше розказувати. Ну, ми голодували. Рахуйте, в 30-му році, й ми голодували, бо в нас нічого не було, ото десь щось ми заробимо, де щось випросимо, хтось дасть та просить вже не було в кого, але я ж Вам кажу, що за 10 картоплин, за п'ять картоплин щодень роби, молока дасть там літру, то ми дуже раділи, що дітям, що дітям принесем, а ноги були такі пухлі, попід очима оце отакі пухирі аж до того голоду. Але ще ми якось трималися трошки і там де от то жили в тій хаті, що то землянка пуста, вже люди пішли, то город посадить не було як, не було чим його орати, не було що то сапкою отак як зачнеш бити, а сили не було, й сапка випаде з рук, ямку таку зробиш і дві кукурудзини вкинеш, загорнеш і то такий город садили. Там щось трохи садили. То ото там як уже на осінь то трошки було хліба, але як уже в 33-му році, то я зовсім вже переїхала на Донбас але голод, була сестра. Ну, нема що їсти, нема а що солі ніде не дістанеш, ну треба в Ромни іти, а вона була така трошки ще й слабувата сестра, що троє дітей. Мене просить: - Іди ти - дасть мені пояси такі гарні ткані як у неї, що не забрали, поховали, й закріпували, ховали, українські пояси або такі корсетки чи щось, проси мене: - Іди й продай на базарі й купиш солі, купиш там ще щось. Ну що треба було, то без солі не можна ніяк було жити, хоч трошки, а тоді каже може або хтось крупи чи квасольки, чи може виносили такі торбиночки маленькі там можна, то вона мені каже: - Іди - а було 25 кілометрів. А вона так робить нічого, а як іти вона ніяк не могла йти в неї трошки там щось було, що вона по жіночому хвора й їй іти далеко ніяк не можна було. То вона мене посилала каже: - Іди. То, я було, як іду то це як начнеш так, ще іде дорога, то хуторі збоку, а до Ромнів як підходжу, Боже, очі затуляй, скільки людей лежать таких, що повмирали, а ще очей не видно, що закриє, а так ще двигає рукою, просе, щось таке. І скільки було мертвих людей по дорозі так попід хатами, де оце Засулля було таке до міста, як у Ромни входять і то просять, ідуть до міста, бо по селах ніде ж, а думають, що хоч в місті хоч-небудь розживуться і тож вже сили нема, а скільки по полю уже так як оце там Авраменко жив - там де сестра моя жила, то їх родина була, чоловіків позабирали, а двоє сестер було з дітьми і мати, брат оце, вони ще сиділи в своїй хаті, а тоді як з хати викинули, то вони ходили і так кажуть, я не бачила, а казали, це Авраменкова ішла, впала в полі, в житі й вмерла, й ті діти - оце там Оксеня була і друга, я забула, так також хотіла відвести до приюту, не довела, вони подорозі повмирали й сама вмерла. Догад, тепер моєї мами брат з голоду вмер і його жінка і двоє дітей, бо в них було троє хлопців, один якось оцілів оце в цьому році як, у 33-му році й дуже багато, це не можна розказати скільки то було. А ще ми там як Тавлипу вдолину де оце цей Станько, пішли ми, думаємо понесем може, щось зі цією сестрою, бо то не було так далеко, Боже, скільки там людей, отак дивися збоку лежить уже вмерший, там а мізерненько дощик пройшов, що сиро там було, де їхній базар був, сидять люди, ноги такі пухлі й біжить вода, бо то вода збирається і такий запах, що не можна вже витримати надворі, але ж лежать люди, сонце, поки їх попідбирають і то ж розказують, я не бачила а розказують, що на вози скидали хто вмер, а хто ще не вмер, кажуть: - Так і так вже вмреш скоро. Переживали, ми так й в Донбасі й додому приїжджали.
Пит.: Що Ви бачили вдома?
Від.: Вдома? Ну ж я Вам розказую, як піду то бачила скільки лежать мертвих. Приїжджала, бо знаєте на Донбасі я жила, як на Донбасі там голоду не було, бо картки були, на картки, на базарі можна було купити хліба, так приносили начорно, знаєте, може в крамниці як людям давали, там крали, чи не знаю як, але хтось виносив хліб, хтось, можна було купити крупи якоїсь, щось там таке можна купити, олії, оливи чи як кажете, там можна було на базарі начорно купити, то я там як накуплю трохи, й тоді їду додому, не додому, а там де сестра ото там і веземо тим дітям, ми всі гуртом, у нас така родина велика, й ми всі допомогали один другому й ото так привозила. І багато раз я була й бачила, що воно робилося все, скільки голоду того, скільки людей пухлих бачила, найбільше бачила пухлих і мертвих, що лежали, але люди так як розказують, то людей підбирали на вози, ще хтось не вмер, кажуть та одинако, поки довезем однаково, як не сьогодні вмреш, то завтра заберем і ото той розказував усе Якимцев, він там будь-то б він там бачив, із дідом возив, я не знаю. Ото переживала вона страшні вмовини. Але коли б не ми на Донбасі були, то вона б не вижила, а ми їй допомагали, а пізніше її діти вже виросли, й вона каже, що в Донбасі я б хотіла до вас, бо ви мені помагаєте, але може б діти там повлаштовувалися, якось би вона вже при нас всіх жила, ну так вона переїхала, а тут і війна, а ще як у часі тоді як у неї діти малі були, й хлопчик уже її старший почав ходити в школу, то в школі, бо це в тому ж не в своєму районі, а то в харківському там де вона більше. Ото там такі люди, то хлопчик там у школу ходив то це як попривозять туди, щось привезуть для дітей тих сирот, кажуть, що в кого нема батька чи матері, то там чи на сорочку чи на штани дадуть матеріялу, підніміть руки, ну там попіднімають. Там каже мами нема чи тата, ну цей хлопчик і в нього тата нема, але й цей хлопчик і в нього тата нема, то підняв руку й каже, що тата нема. А йому кажуть: - Твій тато ворог народа, він засуджений, і йому нема нічого. А як він виріс і почалася війна, почалася в неділю війна, а серед тижня вже його покликали до війська тоді, не казали батько ворог, а забрали й те на перший фронт послали. І там й може й залишився і це бідна, тільки так розказати як вона бідна з тими дітьми, а вернулася це додому, а їхня оце, за німців повернулася вона додому, бо в Донбасі вже життя дуже тяжке, бо фабрики позривали, голод страшний став, ми їхали до своїх хат ніби. Ми на хуторі жили - в нас перше почалася комуна організувалася, були багаті, було землі багато, велике господарство там в них було, там комуна, ця може, в якому жили дуже багаті такі, маєток був, їх вигнали, вигнали чи вони самі втекли, я не знаю, не можу сказати, а там тоді оці комнезами всі, організувалася комуна, й вони там живуть, оце комуна перше.
Пит.: Що вони були комнезами?
Від.: Ну, бідні, прийшли й сиділи собі, а в багатих брали, їм возили й корови й всього й годували їх, а пізніше й вони напевно повмирали. Колгоспи в 28-му почали, в 28-му, 29-му так помали людей, бо в нас хутір був, ми на хуторі жили, в нас не було багато людей, бо ми жили скрізь поля так, знаєте, жили по скількісь хатів, земля кругом у них була таки то в нас там маленький хутірок був, то в колгосп їх як згонили, не хотіли люди, але, не хотіли, не йде так забирати, як не підеш корову, забирем і все. Ну думає жінка, чоловік, заберуть корову, а що ми робитимемо, та й спротивлялися, а хто спротивлявся, що вже не йшов, то позабирали все і вигнали з хати, й він пішов собі або засилали, або посадять у в'язницю, в нас же скільки в'язниці ж були понабивані, ви ж чули за Вінницю, знаєте за Вінницю? Скільки там тисяч людей загинуло, а по в'язницях, а скільки то там ото тільки то почитати ті книжки, то ж мільйони, коли то, не так давно було, може ви зустрічали, що сам Радянський Союз чи Сталін визнав, що 78 мільйонів за влади своєї знищив народу, там то страшне робили.
Пит.: Чи люди різали худобу?
Від.: Може кому вдалося, може комусь удалося, вони забирали в колгоспи все в людей. Як у його корова є, як не забрали ще, то він вже тримається, а то ж позабирали все, бо люди в колгоспі, вони не могли худоби тримати. Ото ледве хтось корову й то ще кажуть так, або заберем тобі корову, або на дві або на три родини ця корова. Сьогодні можу я з ранку корову подоїти, а другий в день, а третій аж у вечорі. А так то заберем. То люди, а протримати корову дуже тяжко, бо нема чим годувати, бо ж забрали все - тільки городчик там малесенький, тепер кажуть, городи дають людям більше, а то ж не було городу - тілько коло хати там трошки то зарізати може хтось порося вгодував, там може нишком заріже якщо ніхто не донесе, а як донесе, то прийдуть, заберуть, та ще й оштрафують і таке то було.
Пит.: А що Ви можете сказати про владу в Вашій околиці, наприклад, хто були активісти, чи вони були місцеві люди чи приїжджі?
Від.: Були місцеві і були приїжджі, от скажемо до нас прикладно, ми на хуторі, наші хуторяне не були такі дуже погані люди, один був такий, і то він навіть сказав, що я заберу її як з хати викидали на сніг. Так він сказав, що забере до хати, то ми були, а приїжджали зі сільради, а які то люди були певно, що приїжджали, не приїжджали такі якісь чи москалі, чи хто там, а своїх більше, а були такі, що от такі, скажемо оті так, як у нас були якісь Савайла Гема(?) чи якось там то ми їх не знали. Якісь вони чужі були люди бо були такі. У нас на Україні більше по-українському говорили, а були такі, що й по-російському - а які вони були, то я не знаю які. А приїжджали і з хати викидали то приїхали з сільради люди - а які то люди були, звідки вони то не наші хуторяни були де ми жили бо це, знаєте, як у селі люди жили, то вони тут знають усіх людей. І так як ми на хуторі жили, в нас там малесенький хуторок був, і ми були такі люди, щоб я сказала, вони дуже погані були, ні, бо дуже ще нам допомагали в чомусь.
Пит.: А хто був головою сільради?
Від.: Я не скажу, не знаю, бо це ж сільрада була п'ять кілометрів, які там були в сільраді я не знаю, не можу сказати, я вам кажу, що в нас усі старші були менші, ми не відповідали нізащо, і там ми як було ще так, то-то, та де, ну то було мені 15 років як оце на Урал вивозили, але ж до того як розбирали, то в нас же всі старші були, я наймолодша була, то до мене не відносилося, а тепер як щось таке то нишком, щоб ніхто й не чув й не знав й навіть дітям не казали щось там таке. І хто там ото головою був, то я вам не скажу.
Пит.: А коли почалося розкуркулювання в Вашому селі?
Від.: У нашому хуторі в 27-му вже накладали - ще не розібрали так, а ото великі податки і грошеві і зернові, так і накладали й худобу, худобу також там накладуть, треба якогось бичка - скільки кілограм чи 200 кілограм, чи що мусиш, хоч як не маєш свого так хоч купи, а ти мусиш віддати чи накладали кабанів, кабана мусиш дати отаке, все потрохи, а як вибрали вже все, то ж не було за що купити, що було описували, продавали, забирали. Так от, оце прийде виконавець з сільради, бо ми ж на хуторі, несе папір, оце до такого числа ось скільки пудів хліба привезіть і то так оце мусиш привезти. Старалися то купить як уже не було щось, як мали грошей чи щось таке, можна було, часто приходили, оце тільки відвезли, за пару днів знову накладають іще щось, оце до 30-их років таке робилося. Приходили, описували що є, не було, худобу вже описали, продали за безцінок, або забрали. Ну там ціну таку наклали і забрали. А тоді вже як не було худоби, не було хліба, тепер продавали ту всякий інвентар, от у нас були й косарки були й сіялки й всякі машини, та що молотити була оце описують тоді хтось там купує, а ні то в колгосп забирають, тепер вже того нема клуні, дві великі клуні були, клуні і то так на топливо хтось купить чи що, а те нищить аби знищить все було, я ж кажу, і дійшло що тільки осталася в 29-му році одна хата і колодязь стояв рублений з дерева. Значить, зверху так качали, воду брали і погріб цементовий і то все. Цим, то ж так залякані, люди не мали права, боялися навіть у своїй родині слова сказати, бо зараз заберуть, заарештують й десь дінуть, й вже не повернеться, а супротивляться чим? Бо ще перед тим хоч я це цього всього не пам'ятаю, було, щоб здати зброю, яка б не була. У нас ніякого й не було, а була централька, як казали, двохсворка, дві так ті, і такі патрони закладали й тоди порох і дріт такий як казали, бо в нас був великий сад то в зимі зайці приходили, там стріляли на зайців ото, тілько була така централька. То мусили здати ту зброю. Ну в 27-му, 28-му то забрали вже все, не було нічого й то тоді забирали, вже забрали. Мій брат механіком був, то він любив одягатися. Купив - то ж не було в нас таких кожухів, тут усі кожухи мають, тут все можна купить, купив собі жакет такий шкіряний, а прийшли описувать, забирати й виконаванець був у хуторі, кожного дня виділяли чоловіка, щоб ішов у сільраду п'ять кілометрів там якісь новини сюди приносити чи туди, я не знаю як, і ось вони прийшли описувати. Прийшло їх із сільради скількісь і той хлопець - то мій брат за ту кожанку, хотів не дать, хватив стілець, хотів того вдарити, що ту шкірянку, а цей Іван був ухватив, плаче, мій брат Микола, каже, Коля дорогий, не роби цього, хай беруть аби тільки. А він хватив стілець і хоче оборонити свою шкірянку забрати, а не мали змоги, не мали, не мали опору, куди, та там слова не можна сказати, навіть не те що. У нас було так, як ідуть люди до міста, то слідкували, як ви вдвох йдете й говорите, то вас вже покличуть і скажуть: - Що ви говорили, що ви йшли й говорили? А йдуть по одиночці або йдуть і нахилиться, щось упусте або нога щось там із тим то чого нахиляться, що там брав, були такі випадки були, слідкували, то всяке було. На нашому, оце нас перші, бо ми були найбагатші, а пізніше йще трьох братів, три брати були, то їхня родина була. Я ж кажу, наших перше, а пізніше уже, мені здається, нас вже з хати викинули, уже ми не були там, то тих троє братів - то ті брати, один був, в них дітей не було, а то один був, він був п'яниця трохи, то він умер з горілки, а жінка осталася з дітьми. То тих також вивезли були. Тільки пізніше, нас раніше аж пізніше їх вивезли, то там три родини, бо в нас хуторок там 10,12 дворів було ото й все, такі були бідні, але й були гарні люди, були, чесні, гарні люди, я за своїх людей, ото тих братів трьох і нас, а пізніше я вже не знаю, тоді вони з голоду повмирали, тоді вже таке. У нас же хутори зносили, тоді вже пізніше хутори всі знесли, бо кажуть то багато місця займає, а треба в одне скупче, щоб було більше хліба, а дійшли до того, що нема що їсти, то ж казали як були господарі, то були обніжки, як казали, межа, межа така, оця наша земля, а це другого обніжки, то кажуть скільки пустує то ж поорали все, в колгосп загнали, а й так голодні осталися а тоді як були обніжки то цілу Європу Україна годувала, а тепер нічого немає.
Пит.: Коли почалася голодівка в Вашій околиці?
Від.: Та вона скрізь почалася, вже, я ж Вам кажу, що в нас голодівка почалася в 29-му року як забирали, але вже ми себе, нас ліквідували, а в людей, ну, забирали, також забирали ж у людей. Ну, коли люди лежали? З голоду? У 32-му році, в них же забрали поле, в їх немає вже, що вони на городі картоплі посадять такво, а хліба нема; а хліба тепер на трудодень давали поскілько? Було так, що по 200 грам на трудодень давали, день проробити, 200 грам, а що ж то їсти, так розказували, я в колгоспі не була, а розказували і тоді люди, спеціально мало давали, щоб люди вимерли, а як бачили, що вже кінець тоді давай. А їх також нажимали трошки, давайте збіжжя, щоб щось було, то вони тоді якось організовували що варили, уже в людей нема що їсти, то вони котел такий зробили, котел або казан, то варили якусь там супу, ото там щось і давай людям трохи давати тим які ще не дійшли і ото там убирали, а скільки їх там уціліло то, ну то ж мільйони, то кажуть 7.000.000, там не 7.000.000, там вимерло скілько, там їх більше, то так все зменшують, а один дурень написав історію, що два і пів мільйона тільки, де ж то можна так?
Пит.: Як люди спасалися, що вони їли?
Від.: Ось я Вам розкажу, що ми їли і що люди їли: кукурудзу, знаєте яка кукурудза ця росте, то її збирали, але зерно збирали, поїли, а оце в снопики зав'язували так і околочки такі і хату обставляли чи що як зимою холодно то брали оту кукурудзу, листя відкидали, мили, оці стебла помиють, а тоді кусочками такими наріжуть, наріжуть на такі листи і до печі висушували і тоді оце збирали траву, знаєте, отой клевер, як то тут, як воно, клевер, тоді другі бур'яни якісь там. А ще люди багато не знали, ще б могли рятуватися ото знаєш те, будяки коріння, що то того не знали, то нема що, то ту траву, як дістануть отак трошки муки якоїсь і ото, висушать ото, а кукурузу тоді робили, ступу зроблять, така колодка велика, таку з діркою з такою, а тоді станочок, і то таке ногами ставали і тоді товкли, оту кукурудзу потовчуть і на сито, на решето, щоб вже такі куски не були, посіють і тоді трави тієї насушать трохи, ту траву помнуть, а тоді як дістануть кукурудзяної муки трошки, замішають, щоб воно трошки тримало, бо то не тримається, і як у піч посажають, там на листочки чи що, то воно так розпадається і ото таке їли. Воно життя не давало, але все ж таки трошки так щось все воно було, а то листя, з липи листя рвали, сушили листя, товкли, ну й то їли, їли, поки не повмирали, бо то ж уже життя не було з того, коли ще живність в людини була, чимся підтримувалися, то люди жили і так, я ж кажу, що то в колгоспах померли люди, тільки померли за те що спеціально було, що давали так, щоб люди не могли вижити, все.
Пит.: Чи Вам відомо про людоїдство?
Від.: Чула, чула, що було таке, що мами, знаєте, вже утрачали розум, діти просять: - Мамо, мамо, їсти, а вона, де що вона дістане? Я чула це як ми в Донбасі були та розказувала ото та Калмицька, що то померла, то вона розказувала, що їй розказувала одна жінка, що точно, було щось троє чи четверо дітей в неї, й вона так, що варила, як і посилала дітей, ідіть у поле, там що-небудь, корінці, яке щось, а тоді ніби взяла ту дівчинку яка де-більшенька була, взяла вона її зарізала й зварила й її якось там називали, а вона мені розказувала, це точна правда. То й зварила, діти посходилися, давай їсти, вона дає по кусочку їсти, а вони кажуть тій сестриці, а вона тоді каже, що до голови прийшла собі, й що вона не знала, що вона робила, що дитину. Оце так вона розказувала й ще розказували, що села повимирали зовсім і навіть які йшли ще люди думали, що може там в селі випросимо, що то деякі люди зустрічалися і казали, що не йдіть, бо там є такі люди, що вже зовсім утрачені і як вони побачуть людину, то вони зловлять і її сирою їдять. А чи то правда чи ні, я не можу сказати. А ото, що я чула таке. Жаби повиловлювали, та ніде вже нічого, горобці чи ото ті ворони які, то вже й ворон не було, бо якось їх там старалися виловити, та й коти і собак їли, що зустріли те, але ніде ні собаки ні кота ні птаха ніде нічого вже не осталося на хуторі чи по селах. Я ж вам кажу, що я не можу сказати, бо я там вже не була. Пізніше, так, казали, що вмерло, але, що так, бо то хутір невеликий. То вмерло може яких два десятки людей там, а коли ото ж там було тоді давай кинули, що нема вже кому робити так ото там давай якусь супу, а ще як уже став трошки хліб, трошки стало людям їсти, то знову вмирали люди ще більше. Бо як з'їсть трошки і шлунок не витримував і люди вмирали. Ото вимерли ж, самі знаєте скільки, як подають, то воно не є точно подане, але померло дуже багато, кажуть, що ось наш сват, ото треба ще свата попитати, оце в неділю ми його бачили, так він казав, що йому писали здому, що оце тепер голод як війна скінчилася, то неменший голод був. І тепер по містах, не по селах, по селах не так було, а по містах. Він розказував, що вони в селі також. Бачите, кожне село неодинаково було: трошки якось чи люди ліпші були, чи може, я не можу сказати вам, як воно було. То наш сват, він тут ЗО міль від нас живе, то як оце після голоду, то в 36-му він казав чи 35-му чи в якому їхали туди де великі були села повимирали люди, то до людини повимирали, то можна було там просто давати їм, я не знаю, як чи вони за свої гроші їхали на переселення, щоб їхали люди туди, бо пусті землі гарні; а села, пусті хати, все, ну то каже їхали зі села, ну, думаю, я поїду, ну й поїхали то каже, ви вірте, що не міг витримувати, то вже пройшло скільки років. Такий чи то вже в людини в голові такий, знаєте, запах, бо там скільки такі великі села вимерли зовсім і можна було хату там чи давали їм, чи купували, давали, щоб тільки, а я, каже, подивився і сказав, що ні, буду тут бідувать, але туди не піду. А деякі позалишувалися, там по тих селах ото так але я більше в Донбасі переживали, більше так у нас зв'язане з родиною було. Якось ми допомагали одні другим, пухлі дуже були, пухлі були, але не вмер в нас ніхто ото тільки мамин брат умер і жінка його і троє, двоє дітей. А третій хлопець якось вижив, казали. Якби оце Станько надихався, він іще, то ж в голові ж не вкладається, каже, а ще скільки придумав, я можу дуже багато ще розказати, ще багато. Отак нам треба було. То ми як поїхали, ну, приїхали в неділю ввечері й вранці поїхали ж до них дітей тих доглядати, а вчора приїхали ввечері також уже пізно туди.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz