Case History SW74

Hryhorii Samiilenko, b. 1915 in Tulyholovy, Krolevets' district, Sumy region. Narrator's father died in 1916 in the war, his mother died in 1920 from typhus. Narrator raised by his paternal grandfather, who was a well-to-do peasant with 30-35 desiatynas of land before the revolution, 15 after redistribution. The village had over 700 households, a population of about 4,000, 2 four-year schools, and 2 Ukrainian Autocephalous churches. Narrator describes the closing of these churches in 1929, the famine of 1921, and the suppression of Ukrainian culture in the 1930s. He intelligently analyzes official and the peasantry's reaction to it, giving an account of meetings at which "kulaks" made logical objections and counterarguments in response to official propaganda for collectivization. Two main groups opposed to collectivization were poor peasants, who had obtained land after the revolution, and the religious, who saw collectivization as a diabolical scheme. Narrator's family was dekulakized in 1930, and his grandfather was arrested, held for 3 months in Hlukhiv, and sent to the Urals to cut trees. Narrator escaped and went to work on a state farms in Donbas. In 1932 narrator was in Shostka (district seat, Sumy region), where he was fired because of his kulak background, whereupon he returned to his native village, working on nearby state farms until he was arrested. People started dying in 1932, with the famine culminating in 1933. Narrator gives vivid accounts of harassment of children of those dekulakized as well deaths from starvation which he witnessed. He states that in 1932-33 teachers asked children in school who had eaten bread on any given day, and, if anyone raised their hand, activists were sent to search their parents' house. Narrator heard of cases of cannibalism but did not witness any. Narrator attributes famine to state's determination to break Ukrainian peasantry's resistance and mentions partisans existing up to 1930 and the organized assault on an activist in his village.

Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище.
Відповідь: Григорій Самійленко.
Пит.: В коли Ви народилися?
Від.: В 15-му.
Пит.: А де саме?
Від.: Село Тулиголови. Тепер Кролевецький район, Сумської області.
Пит.: А чим займалися Ваші батьки?
Від.: Мій батько був син хлібороба. Але мій батько в 22 роки помер на військовій службі. Мій батько жив разом з своїм батьком - з моїм дідусем. Батько помер у 16-му році в місті Черкасах. Мама прожила йще п'ять років. Коли була епідемія на тиф, та віспу, так мама в 20-му році померла - так. Я остався в дідуся, так як жили, так і остався жити. Дідусь мав іще два сина й дві доньки. Ну й так я жив аж до 30-го року з дідусем.
Пит.: Скільки десятин землі він мав?
Від.: Дідусь до революції мав, десь, може, 30-35 десятин, це ораної землі, лісу й лугу - сінокосів. А після революції, як уже більшовики - Москва -захватала владу на Україні, то поділили й дали дідусю стільки на родину, як кожному давали на душу, так. Так, що тоді осталося, може, 15 десятин.
Пит.: А чи Ви можете описати Ваше село?
Від.: Село мало більше 700 дворів - так. Населення було яких 4.000 людей.
Пит.: Чи була церква в Вашому селі?
Від.: Так, було дві церкви. Було дві церкви. Так. Була це церква відродженої 21-го року церкви. Голос іншої особи: Автокефальної?
Від.: Так, яку очоловав Липківський, києвський митрополит.
Пит.: А як довго йснувала церква в Вашому селі?
Від.: Церква йснувала, чи обидві ті церкви йснували, десь, до 29-го року.
Пит.: І коли закрили церкви, і хто закрив?
Від.: Церкви закрили, бачите, комуністична влада, бо йще за революції було проголошено Леніном, що релігія в опіюм народу - так. Це в буржуазні предразсудки, так - і церкву переслідували взагалі, а українську зокрема, бо українська церква наголошувала свою окремішність від Москви, так. І вона два рази була ворогом для Москви, спеціяльно так. Бо раз вона була національна, а другий раз - була опіюмом народу - так. Церкву ліквідували в той спосіб накладали на церкву грошову, ну, податок. Ви мусите заплатити, от ви мусите заплатити - так. Наклали. Виплатили. Як виплатили, зараз накладають другий. Як виплатили той, накладають третій. Коли були люди активні які, то тих підбирали, тих заарештовували – так - і засуджували. Люди збиралися - платили - так же знову наклали - платили. А потім, розумієте, доходило до того, що немає сил платить - так. Вони замикали церкву, клали свій замок. Не пускали священика правити. Як заплатите, вони відмикають церкву - так - але як ту заплатили, то їм казали: - Це вже є вам кара за те, що невчасно заплатили - нате знов! Так. І таким чином ішла боротьба - так. Тих активних засуджували, але знеможеш - так доходило до того, що вже не було сил, розумієте, чого - так. Вони ліквідували. Але перед тим, як опіюм релігії, так, то вони що робили? Наприклад, на моїй пам'яті є такий момент: мусять люди паски святити - так. У нас переважно вночі це відбувалося, десь, перед ранком. Але з вечора йшли на Службу Божу, називали всеночна, і разом несли, розумієте, свої пасочки - так. То активісти місцеві - комсомольці, комуністи - так - комнезам називали - то вони зустрічали цих людей - так - і, розумієте, віднімали це все й розкидали по дорозі: пасочка спечена там, було покладено ковбаска, розумієте, чи яїчка - так. Все це, розумієте, розкидали на дороги. На ранок люди йшли до сільради пожалітися, що от, що робили. А вони кажуть: - Ви мусите зрозуміти, що це опіюм народа, так. А ви цього не слухаєте, то демократія наша позволяє ж це робити. Ви йдете, а вони не хочуть. Ну, і в такий спосіб, розумієте, це нищилося і дійшло до того, що позамикали церкви - так. І з цієї церкви, до якої мої родичі належали, зробили клюб - так, а друга церква то зерноховище було.
Пит.: Чи була школа в Вашому селі?
Від.: Так. Була школа, було двоє шкіл - так - по чотири роки.
Пит.: А на якій мові викладали в школі?
Від.: Тепер на українській мові виклади приходилося. Але, мені здається, що треба було б указати, що чому це так, мов, зроблено. Така моя думка, й так свідчить, розумієте, історія, що українська мова лише була, розумієте, потрібна їм для того, щоб комуністичну пропаганду народові ширити - так - про, як вони кажуть, передову систему в світі - комунізм. Але вони казали завжди, що комунізм попереджає соціалізм, бо це перша стадія комунізму. І тому в них, розумієте, була постанова від влади вищих - так - що кожна чи система СССР мусить, розумієте, будуватися, бо, як відомо, там є СРСР - це Союз Радянських, як кажуть, Соціялістичних Республік - так - то зміст життя мусить бути соціалістичний, а форма - національна. Отже, територія є українська, а зміст мусить, розумієте, бути соціялістичний. Тому, розумієте, й йшло весь час, що тільки наповнити змістом треба соціалістичним. Крім того, мало було, розумієте, народу грамотного. Наш нарід, розумієте, імперіалістична Москва царів обрізала й зробила. Школа за царя, розумієте, була тільки церковно-приходська - так. А тепер вони зробили, я вважаю, що тільки було для того зроблено, аби ширити, розумієте, комуністичну програму - так - а не український нарід, так би мовити, робити його духово, щоб він був український. Ні. Це тільки була, розумієте, пропагандивна система, щоб умовляти людей через грамотність, розумієте, у школах, і газети, журнали українською мовою, бо якраз я кажу, що була духовість уся соціалістична. І коли попадав хто не в лад із цією програмою, системою, розумієте, соціалістичною, так, тих уважали буржуазними націоналістами й тяжко карали. Візміть явно процес СВУ 30-го року. Там засів цвіт української науки: 50 було, розумієте, людей - професорів. Це ті, які в системі радянській, так, робили - зміст свій вкладали. І це, розумієте, такі великі наші, як кажуть, тузи-комуністи, як Скрипник і другі, добре розуміли, і вони, як кажуть, те проаналізували, так, і знайшли, що якраз, розумієте, ці "нам мішають у нашій програмі," й їх 50 - цвіт, мізок України - їх, розумієте, всіх засудили. Такі, як Єфремов був, розумієте - так - академік. Це було, як казали - совість України, так, а з нього зробили, розумієте, ворогом народу. Фактично, він не був ворогом народу, він був ворогом комунізму, комуністичної системи. Бо це я хотів сказати Вам за школи, що, ж школи.
Пит.: А як Вам жилося при НЕПові?
Від.: Напевно, треба, може, попередити перед НЕПу - так. Коли Москва опанувала Україну, так, то вона довела її, розумієте, до великого знищення - так. Коли вона вступила, розумієте, в села, вона розставляла свої армії, розумієте - вона не мала забезпечення своїх армій, розумієте, харчами. Кормили люди тільки, місцеві, а зокрема дуже на оцих багатших, так званих кулаків. Вони розставляли штаби по цих дворах. І, розумієте, забирали все, що їм тільки потрібно було, їсти, розумієте, й пити - так. І вони довели до великого упадку. І коли заснували НЕП, то люди відчули, що це так би мовити, Тула-політика. І так Ленін казав: - "Шаг вперёд - два шага назад.” Так. І цей НЕП дуже гарно відбився на людей, бо на трудовий елемент надзвичайно - селянина-хлібороба - дуже ці відбилося, бо землю поділили, розумієте, порівно, і той, хто був у час, розумієте, наприклад за царя, малоземельний, так, а мав родину, розумієте, велику, він землю отримав на душу уже більше тепер, як той куркуль - так. І трудівники, які були трудівники, хотів трудитися, так, той, розумієте, надзвичайно за цей час піднявся, надзвичайно. Я кажу тільки за хліборобську, я не говорю за там політику, а я тільки за хліборобів, що як я чую було від свого, розумієте, дідуся, від дядьків, що надзвичайно, НЕП надзвичайно підняв на дусі, розумієте, людей.
Пит.: Скільки десятин землі Ви мали?
Від.: Може 15, отак.
Пит.: Скільки осіб було в Вас?
Від.: Дідуся? Так?
Пит.: Так.
Від.: У дідуся було так: раз тепер уже не було мого тата і моєї мами, в нього було два сини, так, дві доньки, дві невістки, й в однієї двоє дітей, а в одніє - одне.
Пит.: Чи Ви щось пам'ятаєте про голод 21-го року?
Від.: Голод, як я сказав, що коли довели до того стану, то, наприклад в нашій родині, не хватало хліба, то дідусь було набере дерева, бо ми жили близько лісів, так і мали свої ділянки іще. То, було, візмуть зрубають дерево, попиляють на дошки такі й везли на Полтавщину так. І там вимінювали собі хліба, а було велике недоїдання; було так, що днями хліба немає в родині, картопля була. У нас не було голоду так, як я чув, що це їздили відтіля, були чутки, що навіть, розумієте, в других областях були - великий голод навіть. Голос іншої особи: Ви говорите за 21-ий рік, не 32-ий?
Від.: Так, за 21-ий.
Пит.: А коли почалася колективізація?
Від.: У нашому селі вже в 28-му році був організований так "Червоний передовик." До цього колгоспу були записані комнезами, активісти. Значить, комнезам це є актив. Це той актив, розумієте, який був за царя бідний. І він ухватився, розумієте, за московські гасла дуже енергійно. І себе активізував, бо Ленін обіцяв у своїх гаслах: “Земля - селянам, фабрики й заводи - робітнкиам!" І хлібороби дуже на це поклали, розумієте, вдоволення, бо вважали, що, значить, велика кляса зліквідована, і та земля поділиться між нами - буде добре. Так вони й зробили до деякої міри. Багато вони не тільки знищили маєтків під час революції, а й всі родини повбивали, розумієте. Я, наприклад, знаю, в нас село чотири кілометри; там був маєток одного землевласника, і він мав, розумієте, крім землі, він мав гарні коні плекав, і воли. Це село називалося Чорториї. То ці активісти, комнезами, як я вже сказав, пограбували не тільки маєток, а й його ліквідували, палили, розумієте, і спалили ті воли й коні. І так вони ті комнезами жили. Ото, в нашому селі організували колгосп. У 28-му році, називався “Червоний передовик," але вони в ньому не робили, їм найліпшу землю дали, найліпшу землю коло села - вигоди, але вони тієї землі не обробляли. Для того, щоб жити, вони ходили грабували куркулів, так званих, яких уже було Москвою приречено під гаслом “Ликвидация кулака как класса.". То вони користуючися цим наказом мали свою владу, не боячись, ішли до куркуля в село й забирали корову, свиню, й везли до цього “Червоного передовика." Там вони зібрали собі, вже побудували їдальню як тут ресторан - і готовили собі їсти. Але так вони довго не проіснували. Люди не вписувалися до того колгоспу, й нарікали люди, що: - Що ж ви забрали землю найліпшу з села. Самі не робите, ходите до людей забирати, розумієте, так живете. Що ж ви це таке за люди? І вони розбіглися. Але тут, може, було вам відомий такий наказ Сталіна, що "головокружение от успехов." Бо й по других, розумієте, це по всій Україні, а може, ще й десь і в других республіках організовували. То розбіглися і почали знову в другий спосіб організовувать ці комнезами, як розбіглися. Але коли, розумієте, прийшло їм роз'яснення, що як воно буде, бо в нашому селі ні одного комуніста, тих організаторів-комнезамів не покарали за ті колгоспи. Але, їм там теж не мед пився; що вони там грабували, то люди бачили в людей, що вони тягнуть. То не в колгосп такий, який мусив би бути. То вони почали знову організовуватися, але вже тепер у той спосіб, що вже був, розумієте інший підхід. Уже вони не йшли до куркуля брати такечки, як вони хотіли самі, а вже зробили формальний порядок. Так до куркуля йти, то вони вже його яким способом? Формально накладали: ти мусиш здати зерна стільки там, м'яса стільки, яєць стільки, грошей стільки. І як куркуль заплатив, то вони те брали, ділили між собою, і існували, але вже й свою земельку почали обробляти. І так воно продовжувалося із цією колективізацією, що людей стали збирати на збори. В село приїжджали з району представники, чи з області, які говорили російською мовою ці представники й робили заклики, інформації, що система колективна в нас, розумієте, виручить і з тих, розумієте, буде приємна для людей, бо будуть мати багато, розумієте, всього, так. Але якраз куркулі, які ще не були притиснуті дуже, то йшли теж на збори, на цій, бо селянські збори збирали, так. І якраз цей куркульський елемент, це був прогресивний елемент, який розумівся на речах. І коли той пропагандист виступає й говорить, що система гарна, то йому куркулі кажуть: - Бачите, це ви говорите так, але практика, ось як наприклад, так: - У колгоспі я мушу йти, як ви організували вже, ми маємо передову практику. Треба приходити людям на розпорядження до бригади, що бригадир скаже, робити. Це й приходять люди на розпорядження в сьомій годині ранку. А господар уже в шість годин на поле поїхав, то подумайте, поки цей розпорядження тут дістане, так? А на поле він піде, то той уже наробиться. І так наводили цілий ряд фактів, розумієте, які колгоспна система не дасть, розумієте того, що ви говорите. То тих куркулів позбавили права голосу й вступу на збори. І далі людей уговорювали, а люди не йшли, то вони до людей почали застосовувати, розумієте, насилля. Яке? Ось на тебе накладають, як на куркуля наклали. Так на куркуля більше, а на нього - хлібороба - розумієте, менше. Ну, і цей, розумієте, заплатив теж, але в колгосп не вступає. Вони на нього знову накладають. Біда в родині робиться. Як бути? Знаєте, непорозуміння в родині. Що робити? Як бути? Колгосп невигідний, але ж уже грабують родину. Грабують. Ну, й були такі, що щоб утриматися й зберегти, так би мовити, хоч родинне забезпечення, записувалися в колгосп. А другі були вперті. І ті не записувалися, і їх зараховували до підкуркупьників. На куркулів тиснули ще більше, й в 29-му році в нашому селі засудили якихсь двох, трьох людей по три, по п'ять років; це, як куркулів, і тоді відправили в Архнагельське. Люди бачуть, що виходу немає, розумієте; записувалися в колгосп в такий спосіб. Збори відбувалися щодня, вечером, по хатах, на вулицях. На вулиці, розумієте. І ось сьогодні на цій вулиці буде мітінґ, в когось у хаті селянина, завтра на другій вулиці, на третій. І так йшло систематично й настирливо: - Уписуйтеся! Не вписуєшся, зараз тобі накладають. Ну, куркулів до колгоспів не мають такого вступу ніякого, не дозволяли й вже їх позбавили права. Тепер куркулів обмежили, розумієте, крім накладу обмежили: на зборах не має права, розумієте, він мусить великі податки, які його заставляють платити. Прав позбавили всіх, гонять на працю "гужтруд" називався. Ти мусиш із конем поїхати, сам десь робити працю. Яку? До колгоспу мусиш дерево возити, там колгосп буде будуватися, так ти вози. Платні ніякої нема. Ну, і в такий спосіб куркулів у 29-му засудили в нас трьох в селі на три, на п'ять років, в Архангельське позасилали. А тоді в 30-му році зимою, в люту зиму, розумієте, десь, може, так у половині, або при кінці січня, яких 10 родин на Сибір. Вночі заскочили до їх хат вивезли на Сибір. Це дуже зворушило все населення.
Пит.: А як Вам жилося тоді з дідом?
Від.: Оце, нас давили так само, але до нас іще не дійшла ця черга. Це на Сибір, розумієте, їх забрали прямо з хат, із їхніх. Іще й господарство не було, розумієте, зліквідовано. І це дуже вплинуло на людей, і люди почали багато вписуваться до колгоспу. Але оті НЕПмани, із тих бідних, яка поділена земля була і попала порівно на трудівників, це їх так і називала Москва - НЕПмани. То ті були так, як куркулів. Вони не поступалися й їх розкуркупили. Тепер друга група була релігійна, й члени вважали, що оце колективна система, це якийсь диявол надумався, і це проти християнської віри. І вони не вписувалися. І їх порозкуркулювалии, повиганяли з хат. Це було з одним нашим зятем і з моєї бабусі двома братами. Тепер, коли вони поступили із насилля, то людей багато вписувалися, а вже більше пішли може, яких 80%. А були ще ті, які трималися. То вони в 31-му році зробили знов туру. Вони куркулів, які ще не були виселені до того часу. То вони зробили: повиганяли з хат. І як кого вигнали з хати, то виганяння можна сказати, що не так воно пройшло, що там, мов, прийшли, а вони робили такі наклади. Ось вам наклали, розумієте, так, як я казав за церкву. І тут наклали. Тільки, розумієте, людина цей куркуль виконав, що вони задали, йому зараз приносять друге. І так ішло до кінця, поки людина могла витримувати те все. Розпродували, не хватало коли заплати, приходили, розпродували худобу. Потім будову. Остається одна хата. І знову накладають на ту хату. Людина несе, що є з одежі. Несе продавати, аби тільки платити, але спастися не можна було, щоб куркуль міг усидіти в своїй хаті. Накладали до того часу на того куркуля, поки він не міг уже платити. Тоді приходили й кажуть: - Це вже, розумієш, не маєш щось зараз гроша, так зараз продаєм твою хату.
Пит.: А що бажали за неї?
Від.: Продавали хату, й хату продавали так, що за віз дров можна було купити в куркуля. Дров на базар повезти в місто продати, а в куркуля можна було купити любу будову чи навіть хату, яка є під залізом. Ясна річ, що ті кулаки противилися, не хотіли покидати своєї хати, не хотіли йти. Але вони находили, як каже, з того дуже простий вихід. Другі силою брали, викидали так спосіб. У нас якраз, як нас викидали в 30-му році, якраз перед Різдвом. То в нас зробили.
Пит.: Люди ще святкували Різдво навіть тоді?
Від.: Святкували, тільки це була внутрішня, хатнє святкування. Але в нас тільки було в душах святкування, а вже не було того, що прийнято в нас. Вже в нас хіба, може, тільки ще був кусочок хліба, що можна, як кажуть, з'їсти, а вже того яйця, чи масла кусочок, чи сальця в нас уже цього не було. Ми вже голодували. Рідко коли й хліб навіть був у хаті. То вони взяли й тих дітей, розумієте, винесли, бо противилися - моя тітка не виходила з хати. То вони винесли тих дітей, на двір поклали. Вона вийшла. Як тітка вийшла, замкнули двері, й вигнали нас на вулицю. Якраз і я в той час не був. Я поїхав на заробітки - заробляти треба, платити за хату ж, щоб не продали. І вигнали на вулицю і заборонили сусідам пускати до хати. Але одна сусідка - з бідних людей -наша сусідка навпроти нас жила, з бідних людей. Та жінка сказала: - Хоч мене зараз виганяйте, але я заберу. Я прожила тут довгі роки, вони для мене добрі. І я на вулиці замерзать їм не дам. І взяла так. І так ми позбулися своєї хати, своєї садиби. І там ми переживали до 31-го року до липня місяця. А в липні місяці до нас прийшли і вдома заарештували - всю ту родину, яка в нас була. А яка в нас була? Значить, моя бабуся, тітка й двоє дітей. А перед тим вони хотіли дідуся і дядю позаарештовувати, то вони, розумієте, пішли собі іще на початку 30-го року, коли дійшло до того, що забрали ж вони все, нема нічого, тільки одна хата, так вони порозійшлися десь на підприємства й відтіля присилали гроші, та ми ще платили, розумієте за ту хату. Але тоді вже не було сили, то їх не зловили, не знайшли. Значить, тут вони в селі не були, а дядько один, цей, що був жонатий, мав двох діток, прийшов провідати вночі, до нас і своїх дітей. І його, розумієте, в ту ніч схватили й повезли в в'язницю в Глухів. І в Глухові, у тому місті, він сидів три місяці. А тепер, коли нас заарештували вдома, і сказали: - Давайте, збирайте, що ви маєте ще - вас будуть вивозити на Урал. Ну, в нас нічого не було вже збирати - нічого. Добрі люди тільки знайшлися, так, як моя дружина казала, що дали, розумієте, і того, і того. Навіть і одежину таку. І через три дні нас привезли до сільради. Прислав такого возика з кучером, а то стояла ми, під арештом були. Всі ці ж комнезами нас охороняли, щоб ми не розходилися нікуди. Привезли до сільради. Прийшли нас перевіряти. Прийшли, перевірили, й що в нас було те, що дали люди дещо таке, як другі були добрі люди, так бачили, що в нас нема нічого, а розуміли, куди це повезуть, бо вже знали в селі, що куди будуть везти. Черевики дали більш-менш такі, що йще можна в них ходити, там, жакетика. То вони це позабирали. А потім мій дядько, то він мав годинник кишеньковий. І це знали ці ж наші активісти. І вони стали домагатися від його жінки, вже мові тітки: - Де є годинник? – “часы" ж казали. А вона каже: - Я не знаю. Але як його тоді вночі схватили, так годинник остався. А його забрали. І годинник цей бабуся покійна собі, як виїжджали, то заховала в кишені. Такі були запаски, а та кишеня під запаскою така на пасі була. І вони давай, ці активісти, домагатися: - Де "часы?" Ну, тітка каже: - Я не знаю, я не маю. - Як? Мусять буть "часы” Бо це, знаєте, цей нарід не те, що ото. Там, розумієте, це як на село одні були, розумієте, в кого, то це куди. Ну, вони - це мужчини прийшли, там забрали наше, що їм ото подобалося. Тепер приходять дві активістки-комсомолки. - Де "часи”? - домагаються в тітки і в бабусі. Тітка каже: - Я не знаю. Давай її обшукувати. То обшукання по кишенях нема, то підіймають, усе. То сором, бо ж люди теж стоять, дивляться там. Тітка туди-сюди, бо ж не хочеться, тіло своє показувати. Пошукали - в тітки нема. Тепер - до бабусі. І з бабусею це. Ну в бабусі знаходять годинник. І одна комсомолка, недалеко, на другій вулиці від нас, починає мою бабусю соромити. А моя бабуся вже на той час мала більш 60-ти років. Каже: - Як тобі не соромно? Ти ж у Бога віруєш! А нащо ж ти брешеш, що немає в тебе "часів?" А вона каже: - Дитино! Це "часи” мого сина. Він не заграбував, ні. Він заробив своєю працею. А ти мене соромиш. Хай буде Бог тобі судею. Забрали той годинник.
Від.: Так. І нас повезли. Ну, в со-ор-ах, як розумієте, там такі pack house-и. І там нагнали, може, сотки людей, а тоді привезли дядька з в'язниці, так як і багатьох і звели з родинами. Потім навантажали як і дружина розказує, і повезли на Урал, місто Надіждинськ, станція Ляля і примістили до такого "Леспромсовхоз." Вже значить це "Лесное промишленное советськое хозяйство.". І там, розумієте, робили на лісорозрубі - ліс заготовляли. Але життя - багато вмириало, бо то багато вимирало. Ну, й рятунок, який? Теж мали ми тут ще родину в країні. То листувалися. І так, ви знаєте, могли написати щось таке, як ото в дружини, і в нас. Мій двоюрідний брат. Розжилися грішми, привезли, документи і крадькома це все робилося. Туди в табір теж не можна було зайти, але находили можливість. Багато гинуло людей, дуже багато гинуло. Вимирало, а то самогубство робили. Бо пробували тікати. Два, три рази чоловік попробує чи жінка, нема нічого, а вмови нестерпні - життя було таке, що ті ж клопи заїдали, розумієте, комарі тії. Взуття не мали, одежини нема. Харч отакий. Ну, й кому вдалося. Нам пощастило. І потім, ми в Донбасі.
Пит.: Коли?
Від.: Уже в Донбасі наш дядько з 32-го, а я в 33-му році, і в Донбасі там працював до часу війни.
Пит.: Розкажіть, як Ви тікали? Вас троє тікало, чи як Ви йшли?
Від.: То було так, то я з Мурманську, як тікав, то покинув меншого свого. Ну, так, а в часі вже німців приходжу, ми повернулися додому й рік і три місяці вдома я був.
Пит.: А під час голоду Ви були на Уралі тоді?
Від.: Ні то вже той голод, розумієте вже ми були тут, розумієте. І на Донбасі був дядько, а я тут у цій місцевості, недалекій. Я робив по радгоспах, були такі - не колгоспи - бо в колгоспі не можна було. А радгоспи, то там можна було. Значить, як? Наприклад, я Вам розкажу, що як було мені перед тим, бо ми приречені, як з хати вигнали, нема жити. То я пішов на працю.
Пит.: Це в якому році?
Від.: У 32-му році. Я в Шостку. Таке місто Шостка є, там, де пороховий завод. І там мені вдалося встроїтися, й ще я тоді не такий був, як кажуть, до праці устроївся воду, в нові будинки. А там коло будинків такі великі казани, і туди весь бруд, каналізація сходить. Бо в них не було з'єднано з центральною каналізацією до міста. І то мені ту працю дали, бо мене в завод не прийняли, бо я малолітній. То я там відливав ту воду. Такий черпак, там пороблені корита, і я це починаю рано й якийся час відливаю. І воно біжить до центральної каналізації. А потім мене виявили, що я кулацький елемент, і мені прийшли й сказали: - "Ты, сякой-такой єсть нехороший человек." Ти мусиш геть відсіля, щоб твого й духу не було. То ми голодували в мойому селі, таких не було. У 33-му році десь у травні місяці, був такий випадок: недалекий сусід, може, через сім, вісім хат, але з другої вулиці. І в нього син був. Я ровесник із ним. Це з куркулів. І це людина була вже старша. Він називався Петро Петрусенко, а їх прозивали Биховці. А на вулиці Вугол вони жили. Його розкуркулили. Діти його повиїжджали десь, а він остався і немічний. І він ходив, поки можна. В нього була одна донька за одним комнезамом замужем. І він трохи діставав відтіля, але останнім часом, дуже репресія була, розумієте, і на ту його доньку. І вона перестала опікуватися ним. І він такечки далеко не відходив, а там на березі - в нас береги такі, де трава, великі були. То він ішов там, упав із немочі і там лежав. А собаки, знаєте, багато повтікали із дворів, бо ми ловили їх і їли, вбивали, то собаки напали там на нього, що він безнемічний. І ще живий був, то погризли йому всі ноги. І так люди побачили. І тоді він помер, і його похоронили. Другий випадок. Це наш однородинець, напевно, теж куркуль. Знесли його ввесь маєток - ліквідували. А в 19-му році його доньку, одну красуню, партизан забрав собі. І тепер, коли він голодував, то партизан той сказав: - Щоб ти їм нічого не опікувалася. І він ходив, де щось таке собі розживеться, як уже він жив. Але досить того, що він умер у сусіда в клуні. Там була порожня клуня, але трошки соломи було. І він там декілька днів, лежав і там помер. Тепер.
Пит.: Чи Ви самі голодували?
Від.: Ну, я з 29-го року голодував.
Пит.: Але коли люди почали вмирати з голоду? Коли почалася голодівка?
Від.: Почалася голодівка в 32-му році. У 32-му. А в 33-му вона кульмінаційної точки набрала. Тепер сусіди вмерли, два брати. Це моїх ровесників, ми разом до школи ходили до Матяхи, називалися: один - Яків, а другий - Гурій. Два брати. То в них може, вони по 50 років мали й їхні сестри. Оце чотири в родині. Тепер такі, прозивалися Кулики. Там умер так: мама вмерла, батько вмер, син умер, тітка вмерла, яка була монашкою колись, і вмер двоюрідний їхній брат. Оце таке. А як я голодував, то ходили по тому, де були кучі, на зиму запечатані: картопля або буряки. А тоді їх весною порозбирали, то там в такі обрізки, ті погнивші. То ходили брати. Там набереш. Нас наб'ється багато. То, слухайте, не захватите ви стільки. То ото збирали, а тоді, що кори ті ялинкові, соснові. В нас казали це ялинки. То вони подібні - такі голчані дерева - сосна. То те, було, понабираємо, наваримо, нагріємо, й їли.
Пит.: Як люди спасалися? Як довго голодували, як вони спасалися?
Від.: Ну, оце спасіння було. Може, в нас не так воно було в нашій цій області. Бо це земля не така була, як наприклад, по других, і, може, менше обкладали. Порятунок був, що тільки було оставлене таке: полова якась -відвіювали колись від того на хатах. У нас переважно на хатах половою засипали, щоб тепло було. То ту полову перебирали й варили, або перемелювали й ото такечки тягнули. А тоді, в 33-му році вже вони так - на весну комунізм був наляканий, що не було вже чого в людей. Вже вони передивилися все, бо приходили, що вам розвалять грубу піч, шукають - десь мусить бути. А ще приклади за голодівку. Ось приходить дитина до школи, а вчителька питає: - Чи хтось з вас сьогодні хліб їв? Підніміть руку. Дитина, як дитина, знаєте, вона підняла руку. Зараз же батьків беруть і кажуть: - Що ж ти брешеш? У вас хліб є, а ти кажеш, що нема. Ну, й щось було, знайшли. Вже люди бачать, що активісти ходять: - На працю іди. А він не може йти. То вони тоді почали організовувати кухні, колгоспи. І в цих кухнях варили. Там трошки затовчуть якогось старого сала й давали яких 150-200 грам хліба. То та супа, картопелька, а там крупи чи пшона, що його не зловиш. І ото рятунок вийшов на весну. Вимерло, але в нас небагато. В нашому селі небагато.
Пит.: А чи були такі вантажні вагони, або вози, або truck-и, що забирали трупи?
Від.: У нас не було цього. В моєму селі того не було.
Пит.: А чи Вам відомі випадки людоїдства?
Від.: Чув я, чув. Оце я чув, що ви говорили, але я цього не бачив.
Пит.: Чи Ви тимчасово залишили своє село під час голоду?
Від.: Ні, не тимчасово, а знаєте, як куркулі. Голос іншої особи: Він там не був, він у другому місці був.
Від.: Так. Тут, бачите, ж іще ось за комуністичну владу ми говорили. У нас до того доходило, що ось отой партизан забрав одну доньку в одного. А його брат партизан, Матяш називався, їх три брати було. Це були червоні партизани. То другий, а третій пішов, і вбили: молоді поженилися люди. Вбили чоловіка тієї жінки, що тільки поженилися, вбили його батька, вбили сестру. У їх така була родина. І ту жінку забрав собі. А в себе мав жінку й дитину. А в часи революції, розумієте, цієї, в 20-му році, наш сват був такий: Самійленко прізвище. Прийшли в хату, вбили, й пограбували. Оці партизани.
Пит.: Мені зовсім не ясно, де Ви були під час голодуй чим Ви працювали?
Від.: В 32-му році. І я навколо свого села працював. У радгоспах.
Пит.: В тому самому районі?
Від.: В тому самому районі. Так. То мені вийшло. Як я був в одному радгоспі, то коли я відвозив там воду до тракторів. І потім робив: сіно згрібав, складали. Всю працю. Бо я знав цю працю з дому. Бо мене дідусь учив цього, і я з ним працював. І коли ми складали сіно, то прийшов замісник радгоспа і той, що гроші видає, прийшов, щоб нам видати платню. І зачитує, що то й то. А той замісник радгоспу цього слухає. І коли дійшло до мого прізвища, то він і зразу й сказав: - Звідки ти є? Я сказав. - А хто твій батько? Я кажу, що мій батько вмер ще в 16-му році. - А як вас називали? А в нас крім прізвища, було такечки, що люди кажуть там якесь давали прізвище. Мій дід Овсій називався, і називали наші родину Овсійчина. То я йому й кажу, що нас називали Овсійки. - “О, то я этого бандита знаю." І зараз же мене заарештували. Другого - оцього Петрусенка, що батька ногу відрізало. І цей же зі мною, ми робили разом. І нас він повів і замкнув у такому чулані. До ранку ми там сиділи: ні їсти, ні пити. На ранок він визвав. Вже був у нього кінь осідланий. Не на возі. І заявив: - Я вас везу, чи веду, в в'язницю, в Глухів. Як тільки ви - це наш з другого села, п'ять кілометрів - на один ступень з дороги, я стріляю. Ми цього типа знали. Це бувший чекіст, який дуже багато в нас наробив лиха в нашому селі. Він навіть свого рідного брата вбив на Паску за те, що той сказав: - Ти недобре робиш. Це був професійний криміналіст, бандит, червоний партизан. І він безграмотний, але його зробили владою. Він не міг директором бути, бо він неграмотний, а замісником його зробили. І він був там у радгоспі. І ми тим перелякані, бо ми знали його, що він. Ну, й дідусь не раз від нього був побитий за це ще в часі 19-го, 20-го років. То ми дуже мали страх. А це 20 кілометрів іти до Глухова. І ми з великим страхом дійшли до того Глухова. Він нас привів до міліції і здав у міліцію. І нас замкнули, а потім вийшло якесь чудо. Він не розбирався, він привик судити за своїм розсудком. І він думав, що та міліція буде робити так, як він робив: - А я тебе вбиваю, і більш нічого. Це я так думаю, що тобі на світі не треба жити. Ти бандит. Ми посиділи там, може годин п'ять. Питаєм у того дежурного міліціонера: -Що ж таке? Як ми будемо сидіти? Хто нас буде питати? А він каже: - Та ви зачекайте, немає. Там слідчий прийде, він тоді позве вас. Ну, так, коли в скорості, слідчий нас позвав із камери. Ми пішли нагору -це так було в пивниці. Він питає: - За що вас привели? А ми кажемо: - Ми не знаєм. Ми вже, знаєте, трошки теж мали, як кажуть, собі голову, бо вже не раз з цього виходили. Ну, він тоді того міліціонера позвав, питає: - Хто привів оцих хлопців? А він каже: - Привів отакий і такий. - Ну дав рапорт якийсь? - Нема ніякого. А телефонічних зв'язків нема. Ну, й той чоловік подивився. Ну, нема нічого. Каже: - Ідіть собі. І так нас врятувало.
Пит.: Як той голод скінчився? Коли стало легше?
Від.: О, вже стало легше в 33-му році, так після збору урожаю. Тоді стало легше.
Пит.: Чи було в Вашому районі т. зв. торгсини?
Від.: Це було так: іще були торгсини. Ну, в них там практикували так: за золото ви можете купити собі. Люди йшли. Я думаю, що наше населення не мало валюти. Може, в когось п'ятка, десятка там; дві найбільші були. І люди несли. І міняли. Хоч трошки. Це багато помагало, бо як ви муки чи крупи розжилися, то ви вже можете оте, що ви приготовили з кори, хоч туди сипнути. Воно хоч, як кажуть, кишка повна буде, й трошки там того є - їстівного, корисного. Але з другого боку, й багато попало в неприємність. Такі, хто мав ту п'ятку чи десятку. Бо зазнав великих тортур. Як? Вони ж були. У Радянському Союзі приватної власності ніякої нема - установ чи організацій нема. Все це є державне. І торгсин це була державна установа. І коли ви принесли золото, то в вас питають, чи ви ще не маєте. І так, як куркулів, то підозрівали, що вони мусять мати. І заарештовували й мучили. І багато тортурували за це просто так, що: - Ви мусите мати! Як? То не може бути, щоб ви не мали! Але людина, вона і в самом ділі не мала. А були такі випадки: - Ага, ось є, ось п'ятка. Ну, подивився, каже: - А що там, що це ти п'ять долярів? Забери рублів. Тут нічого не той. Через деякий час визивати вдруге. А цей чоловік, може, дві п'ятки мав. То поклав ту п'ятку до тієї. А тепер, як його позвали, й каже: - Ану, ти не принеси п'ятку ту, сюди до нас. Чоловік повернувся, взяв п'ятку, та не ту. І як приніс, а вони собі, як він йому віддавали, то вони записали номер, усе відтіля. То попадали найгірше, що людину мучили, катували, бо: - У тебе є. Уже в тебе дві є. Уже це вони знали. - Значить, у тебе є більше. Ти є враг. І що хотіли, приписували тій людині й мордували його. Були такі, що й не виходили, й мордували його. Були такі, що й не виходили, як кажуть відтіля. Його засудили, або закатували. Оце такі були торгсини.
Пит.: Чи були крамниці, де людина могла купити хліб за золото чи за гроші?
Від.: Це можна було купити тільки в торгсині.
Пит.: Так. Тільки торгсин.
Від.: Тільки торгсин, а так не було ніде нічого.
Пит.: Навіть на картки?
Від.: На селах ні. Село не мало карток. Це шахти, заводи, фабрики - тут так - підприємства мали, але не колгоспи. І бачите, в цьому там, де був більший спротив колективізації, там більше тиск був. І тортури більші задавали. Бо зв'язувалося все. Раз люди противилися й так, як я Вам сказав, із НЕПманами. Вони, розумієте, за час НЕПу тільки піднялися жити. І він не міг, він обрадувався, розумієте, що він уже наївся хліба, а тепер йому кажуть: - Іди в колгосп. І з тим комнезамом, активістом, комуністом вони були товариші. І він йому каже: - Куди ти мене гониш в колгосп? То я ж живу зараз. І такий опір визивав, від влади комуністичної і вони. Це Москва, певна річ, робила, й тиск великий, й довели до голоду. Там, де був спротив великий, там була велика катастрофа.
Пит.: А чим платили колгоспникам і радгоспникам?
Від.: Радгосп платив грошима, й мали свої їдальні. А колгосп тільки натурою. Може, пізніше змінилося, але тоді тільки натура була.
Пит.: Чи Ви знаєте, приблизно, скільки кілограм хліба вони давали робітникам?
Від.: Було всяке. Було тільки, що 200 грам, 300 так. На той час, як давали, розумієте, пів кіла зерна, то було велике діло. А далі, я вже не знаю які там, бо я на Донбасі пробув із 33-го року до 42-го.
Пит.: А чи в Росії був голод?
Від.: Бачите, я б не сказав, бо були люди, які пробивалися. Там не пускали. На кордоні України вже не пускали українців. Бо кинулися люди один по другому, бо багато було такечко, що в Москві працювали, в Ленінграді працювали люди. І листувалися з своїми. І коли пробували пробитися туди, щоб поїхати - не пускали. Це офіційна сторона була, але пробивалися. То вже був злочин. Поїхати тільки можна було в Росію, по так званим командировкам. Це та людина, яка уповноважується. Його посилають з України в Росію по якійсь справі. Частини якісь закупити взагалі, як кажуть вони, командировка й коли приїжджали, то казали, що там, розумієте, можна все купити, все є. Є й хліб білий, і сало, й м'ясо, ковбаса, є все - там можна купити.
Пит.: Навіть там, де була колективізація?
Від.: Так, так.
Пит.: Чому, по Вашому, був голод на Україні?
Від.: Ну, я думаю, що тільки причиною в тому що наші спротив робили комуністичній системі. Бо так, як я Вам розказую, що і в нас, ось, розумієте, вони хотіли цю систему запровадити. Люд противився страшенно, бо наш нарід не привикший до колективної такої праці. Це є індивідуалісти, господарі. Ну, а в цьому було те, що раз ви противитися, значить, ви є буржуазія, ви хочете буржуазної системи, а це є противне радянській системі. І разом вони вбили, як кажуть, два зайці: хлібороба позбавляли власності, запровадили систему - й разом нагадували йому й буржуазного націоналіста. Так що: - Оце тобі ось церква -розумієте, ага, скрізь вони бачили, розумієте, що наш нарід мав свідомість своєї корінності, й він змагався. Я Вам наведу, наприклад те, що я знаю. У нас партизанка існувала до 30-го року. І я бачив те. Я бачив. Починаючи з 20-х років у нас партизанка, десь у 25-му чи 26-му році. Із нашого села організували й лупили комуністів. У нашому це вже пізніше.
Пит.: Яка партизанка?
Від.: Українська. Був у нас, оперував Іващенко і Маслюк. Маслюк, це п'ять кілометрів від нашого села. То він приїхав у 26-му році з своїми людьми. В нашому селі був район. Бо за царя була волость. А вони зробили район. То він приїхав сюди зі своєю групою, може, яких 40 людей чи 50. Окружив цей район, будову їхню, заскочили туди й зразу сказали: - Лягайте всі, бо будемо стріляти. Вони полягали всі, а один, який був дуже активний, той з того села, що й цей Маслюк. І він його хотів - Маслюка - зловити й схватився і хотів тікати. То йому кричали: -“Стой! Стой!” Він не став. Його в дворі вбили. Не вискочив. А голова міліції був Ждановський. Старший чоловік був, теж не місцевий. То того вони забрали зі собою. Вивели за село й Маслюк цей сказав: - Бери коня і їдь назад. Ти є добрий чоловік. А чому він добрий? Бо коли Маслюка зловили, і він сидів тут у нашій районовій цій в'язниці - така хатинка там була, камера. То цей Жданівський запропонував йому lunch, бо з боку був такий прилавок. І він, було, купить йому ковбаси там, хліба скільки й передасть. І це коли сталося, так ходила в нас по селі така чутка: - Ось як. А той Жданівський був старший чоловік. Може, йому вже було тоді 50 або й більше років. І він його простив. А потім у 26-му році в нашому селі партизанка була. То вони комуністів, як я це кажу, активістів цих, що людей тероризують. То їх зловили двох, але другого я не знаю. І поприходили батьки. Родина плаче. А він каже: - Не плачте. Москва на сльози не вдаряє. Чому я це Вам кажу? Бо ми тоді були в школі, а школа 50 метрів від міліції, й в нас була перерва, то ми дуже за цим цікавилися. Був паркан, але ми дивилися й чули. І так їх повезли на Глухів, і я не знаю яка доля. А брата цього партизана - він був в українському війську - був у Петлюри й був у Скоропадського й приїхав на провідання родини, то ці місцеві комуністи -комнезами - його вбили. І тоді як похоронили, так було часто, кажуть, що ходили і на могилу робили. А потім Маслюк. Уже я чотири кляси скінчив, тоді мене дідусь віддав до семирічки в Ярославець. Одного вечора у 29-му році там був такий гуртожиток, де жили діти зимою, ті, які з інших сіл. Бо ходити зимою тяжко. То там ми жили може нас 12,13 було. Коли заходять троє. Заходять до кімнати, питають: - Де є директор школи? А директор школи - комуніст Літвінов такий був. І він ловив Маслюка. І вони прийшли його ловити. Але його якраз не було, і вони попитали й нічого, бо нема його. Вони подивилися в його кімнату, що його нема й поїхали. Це в 29-му році; Маслюк іще урядував в Білогороді.
Пит.: Вони в лісі ховалися чи як?
Від.: По хатах. Мали знайомства. По хатах.
Пит.: Вони зброю мали теж?
Від.: Аякже. Так, із зброєю. Аякже. Вони, як перший раз в район прискочили до нас, як зробили стрільбу по совєтах, так ніби там тисяча їх. Їх зразу поклали всіх на підлогу.
Пит.: Що Ви можете сказати про політичні активістів тоді? Наприклад, Скрипника. Що люди думали про Скрипника? Чи вони навіть знали, хто він був?
Пит.: Бачите, певна річ, що не всі люди, як кажуть, знали. Таких, як Хвильового, знали, бо Хвильовий був у загоні карательних, роз'їздився. А Скрипник не роз'їздився. Але так, як СВУ засудили, то селяни дуже були свідомі: -Стій! Кого ви судите? Ці люди нічого не зробили й для людей робили тільки добро. У них багато було. Вони книжки ж, як академік Дурдуківський, Чехівський. Це була совість українського народу. І було, що тільки чекали, аби була якась організація, може б, і пішли б за ними. Але вони того не мали на думці. Іще так думав, як Павлушков. Було молоді, бо ж по газетах, то було відомо. Місяць ішов цей процес, і люди надзвичайно були стурбовані, а активісти, ясна річ, що ні. Вони мали свою вкладену думку, що це є вороги народу, як вони казали. Але вони ніколи не писали "вороги комунізму," тільки "вороги народу," розумієте. Але люди, населення, село прийняло вістку про СВУ. І засудили їх, то ніколи вони в народі не були винуваті. Ні.
Пит.: Що люди думали про Скоропадського?
Від.: Бачите, Скоропадський, це мені постать знайома, бо його маєток сім кілометрів був від мого села. Хоч він там не урядував. На ньому тільки ясні речі були, й обіженні активісти радянські. Бо вони вже себе показали за маєтки - грабували - і так і займалися розбишацтвом. То його військо багатьох покарало. Певна річ, що були випадки такі, що невинних, як закладників. Ось такий випадок був. Три оці партизани-бандити Матяхи, я Вам кажу, що вбили нашого свата, забрали жінку ту, що вбили чоловіка й сестру, й батька. І згинув. Але так вони не грабували нікого. Ні, не було грабунків ніяких. Ні. І коли влада була українська, цього не було. Це тільки як ті крикнули: - Ось ідем на визволення. Земля - селянам, фабрики - заводам. Отут оцей актив і піднявся, а до того в нас не було нічого. Ні.
Пит.: Чи Ви маєте щось таке, щоб Ви хотіли додати?
Від.: Я хотів би додати ось таке: я до Buckley листа написав, подяку, але я думаю "Що я хотів би таке добавити?" Ось: я вважаю, щоб про цей голокост, терор голоду було належно інформовано вільний світ поза кордоном так званого СРСР, про що знали закордонні преставники-диполомати й журналісти, акредитовані в так званому СРСР, та щоб осудили Сталіна й московське комуністичне політбюро, як злочинну владу. То цей голокост не мав би таких великих жертв, а крім того, Америка, напевно, стрималася б без визнання СРСР у 33-му році. А Гітлер не рішився б на голокост масового нищення жидів і других народів. Тепер я хочу іще таке: я свідомий, якщо може оце свідчення буде оприлюднено, й совєтський уряд Москви й Києва дізнається, назвуть мене буржуазним націоналістом, зрадником “Родини" - Батьківщини, неправдомовцем, ворогом народу, а може, й колаборантом Гітлера. До цього часу про мене не було згадки в радянській пресі. Але я цього не боюся. Я і мої рідні ніякими злочинцями не були, а були мирними хліборобами-дрібновласниками, антикомуністами, за що нас і мільйонів українців комуністична влада переслідувала, тортурувала - економічно, фізично й морально. Я вважав і вважаю за свій обов'язок, коли став за кордоном СРСР, інформувати вільний демократичний світ про злочини московської комуністичної влади й комуністів-яничар над українським народом. В такий спосіб я вважаю прислужутися добром своєму українському народові й народам некомуністичного світу, які дізнавшися про злочини московсько-комуністичної влади, будуть обережніші в співпраці з людьми такої влади. Дякую Вам і тим, що Вас послали, щоб про це ви взнали.

Зміст третього тому

web hosting counter

Hosted by uCoz